2.1. Теологічна концепція.

Релігійна влада завжди прагнула впливати на державотворчі процеси. Одним із результатів стало виникнення ідеї божественного походження держави. Найбільшого поширення теологічна теорія зазнала в період становлення і розвитку феодалізму.

На рубежі XII - XIII ст. у західній Європі розвивається теорія «двох мечів». Вона виходить з того, що засновники церкви мали два мечі. Один вони залишили при собі. Тому що меч – це не зброя церкви. А другий вони вручили державцям для того, щоб ті могли вирішувати земні справи. Государ є слугою церкви і благословенний керувати людьми. Основний зміст даної теорії в тому, щоб утвердити пріоритет духовної організації (церкви) над світською (державою) і довести, що немає держави і влади «не від бога».

Приблизно в той же період з'являється і розвивається вчення вченого-богослова Фоми Аквінського (1225 – 1274рр.). Він є автором коментарів до творів Арістотеля, Петра Ломбардського, Біблії, теологічних праць "Про вічність світу проти буркунів", "Про єдність розуму проти Аверроеса", "Про існування та сутність", "Про демонів", "Про ангелів", "Про могутність Бога", "Про чудеса", "Про жереб", "Про таємні справи природи" та ін. Правові і політичні вчення щодо сутності держави, трактування природного права, класифікації законів є органічною частиною всієї філософії мислителя, яку він розумів як "служницю богослов'я". Саме тому влада церкви у нього завжди над державою, а влада Папи Римського - над земними государями.

Учення мислителя про державу випливає із загального тлумачення світобудови як універсального ієрархічного порядку буття з чотирьох сходинок (нежива природа, світ рослин і тварин, світ людей, Бог), порядку, встановленого Богом, який розташував усе "на свої місця" (держава - у світі людей), порядку природного, вкладеного Богом у серця людей, якого повинні дотримуватись усі в особистому і суспільному житті.

Доктрини держави у творчості Томи Аквінського виходять з ідей арістотелівської "Політики". Людина як "тварина суспільна" приречена на життя у політичній громаді. Це є природним джерелом виникнення держави, яке схоже на процес творення світу Богом. Місце Бога в еволюції держави як "найвищого результату людського мистецтва" посідає монарх: спочатку він "влаштовує державу", а відтак починає нею правити, як "будь-який батько сімейства управляє домом ".[1]

Стрижневим принципом, що об'єднує людей у державу як "досконале співтовариство", є принцип влади. Співвідношення влади з державою аналогічне співвідношенню душі з тілом, Бога зі світом. Без влади, сутністю якої є повне підпорядкування нижчих вищим, держава неминуче гине. З п'яти форм правління (чотири простих - аристократія, олігархія, демократія, монархія і одна змішана - аристократія з демократією) найкращою є монархія, оскільки у природній світобудові царює завжди один - Бог над світом, серце над людиною, розум над душею, бджолина матка над вуликом тощо. Якщо влада належить багатьом, переважають заворушення і безладдя. Панування народу за умови демократії є несправедливим: маса придушує багатих і народ перетворюється на колективного тирана. Монарх як творець держави найефективніше приводить у рух весь державний механізм і реалізує мету держави: досягнення всенародного блага, морального добра і справедливості. Влада має божественне походження лише за своєю внутрішньою сутністю, а користування нею може суперечити божественній волі. Тому народ зберігає природне право на повстання і скинення тирана (але не на вбивство), якщо він здобув владу шляхом насильства, підкупу чи іншим незаконним шляхом або зловживає владою. Ці твердження ґрунтуються на християнських догматах і доктрині про верховенство авторитету Папи Римського.

Ще в Древньому Римі розуміли, що на виникнення і розвиток держави вирішальний вплив роблять людські слабості і пристрасті. Серед них жадоба грошей і влади, зарозумілість, жорстокість і інші негативні людські риси. «Що послужило головною причиною упадку римської держави?» - запитує римський історик першого століття до н.е. Гай Саллюстій Крісп у відомій його роботі «Змова Кастиліни» і відразу відповідає: «упадки нравів, корисливість, пристрасть до розпусти, обжерливості й іншим надмірностям». [14,c.6]

Так може статися з будь-якою державою. Нрави - позитивні і негативні, добрі і злі - безсумнівно відігравали значну роль у процесі становлення і розвитку держави. Важливу, але не вирішальну. Як показує історичний досвід головні причини виникнення держави лежать зовсім не в сфері моралі і релігії. Вони лежать в області економіки й у соціальному житті людей.