курсова 2013

КУРСОВА РОБОТА Поняття та види доказів у цивільному процесі, засоби доказування, забезпечення доказів.

Зміст Вступ Розділ 1. Поняття та види доказів у цивільному процесі 1.1. Поняття доказів в цивільному процесі 1.2. Класифікація цивільно-процесуальних доказів Розділ 2. Засоби доказування 2.1. Пояснення сторін, третіх осіб як джерело доказів 2.2. Показання свідків 2.3. Письмові докази 2.4. Речові докази 2.5. Висновки експертів Розділ 3. Забезпечення доказів Висновки Список використаних джерел В с т у п

Спроба перевести країну на рейки ринкової економіки торкнулася реконструювання не тільки економіки держави, але і безпосереднього здійснювача реформ права. Викликає серйозні побоювання та обставина, що концепція правової держави може бути не реалізованою. Але, під впливом даної концепції відбувся, по суті справи, злам старої системи права, а правове будівництво нової йде й по сьогоднішній день. Безперечним також є і те, що існують правові інститути, конструкції, які „реформувались” в меншій мірі або не зачіпалися взагалі. Мабуть, такими можна рахувати правовий інститут доказів і засобів доказуванняу цивільному процесі. Він зазнав певного об”єму нововведень, який дозволив говорити про отримання ним якісно нового „звучання”. Зміни відбулися і, напевно, не помилимося, якщо позначимо їх ступенем „істотні”. Інститут доказів має історію, обчислювану з моменту появи процесу як такого. В силу цього він і набуває класичного значення, яке не втрачає актуальності протягом багатьох років. Разом з тим, перебіг часу залишає свої відбитки на даній проблемі, іноді негативні. Але через якісну перебудову всього порядку цивільного судочинства, зокрема зі вступом в законну силу нового Цивільно-процесуального кодексу України, дана тема набуває актуального характеру. Інтерес до неї викликаний, крім проголошення принципів змагальності процесу і рівноправності сторін, ще і появою маси нових, досі невідомих суспільних відносин, принесених в життя „ринком”. Недолік нашого законодавства в тому, що законотворчість відбувається „по факту”, тобто має місце істотне запізнювання правового врегулювання вже фактично існуючих відносин. А внаслідок того, що рівень правопорядку і правосвідомості в країні низький, багатьом учасникам нових суспільних правовідносин доводиться звертатися до суду за захистом свого порушеного права. Перебудувати судову систему одним лише бажанням або розчерком пера неможливо. Тому суди виявилися не готові до вирішення „нових справ”, їх непідготовленість частково викликана виною законодавця і відсутністю судової практики. Безперечні труднощі у вирішенні тих чи інших справ стали виникати з упровадженням в повсякденне життя засобів мобільного зв”язку, комп”ютерів, створення глобальних інформаційних систем. Це привело до появи нових видів доказів, які без правової регламентації судами просто не враховувалися. Не можна сказати, що інститут доказів є неопрацьованим теорією цивільного процесу. Існує багато як монографічних, так і колективних робіт, присвячених вивченню його в цілому і окремих питань, так чи інакше з ним зв”язаних. Можливо, що, використовуючи певну методологічну базу, нам вдасться подивитися на цей інститут через призму сьогоднішнього стану права. Хотілося б ще раз підкреслити, що відсутність в законі багатьох визначень, неврегульованість деяких моментів процесу збирання доказів й інші прогалини покладають велику відповідальність на вчених-процесуалістів, що займаються теоретичними дослідженнями в зазначеній сфері. Саме на теоретичних розробках судам доводиться будувати свою практичну діяльність при розгляді і вирішенні конкретних справ. Зрозуміло, що є опосередкована ланка між теорією і практикою її вживання. В ролі посередника виступає Пленум Верховного Суду України, який своїми роз”ясненнями, що містяться в ухвалах, постановах, заповнює недоліки законів, сприяючи при цьому правильності і одноманітності вирішення спірних питань. Інтерес до теми даного реферату викликаний ще і тими причинами, що, не дивлячись на фундаментальність цього правового феномена, у вчених не склалося однозначної думки щодо тих або інших питань. Більшість проблем, так чи інакше зачеплених в цій роботі, є дискусійною. І хотілося б вірити, що аргументи, висунуті в захист, на наш погляд, більш правильної позиції, не викличуть критики через їх переконливість. Предметом дослідження у даній роботі є нормативні акти (передусім новий Цивільний процесуальний кодекс України як визначальний законодавчий акт, за яким регулюються питання, що стосуються доказів в цивільному процесі), матеріали судової практики та наукові праці. Мета дослідження - встановлення сутності, змісту, видів доказів, особливостей трактування їх вітчизняним законодавством. Виходячи з мети, ми ставимо перед даною роботою наступні завдання: - визначити поняття доказів в науці цивільного процесуального права; - проаналізувати критерії поділу доказів в цивільному процесі; - охарактеризувати засоби доказування, а також вивчити та викласти теоретичні і практичні проблеми засобів доказування; - визначити можливості забезпечення доказів; З наукових робіт, використаних в цій роботі, слід особливо виділити праці науковців, які є фундаментальними роботами, що детально розкривають дану проблематику. Це, насамперед: Осипов Ю. К. - „Основні ознаки судових доказів”, Калпін А. Г. - „Письмові докази в судовій практиці по цивільних справах” (монографія), Іванов О. В. - „Судові докази в цивільному процесі”, Юдельсон К.С. - „Проблема доказування в радянському цивільному процесі”, Фурса С.Я. та Цюра Т.В. - “Докази і доказування в цивільному процесі”. Однак, недолік наукових праць, які вийшли до дру ще в “радянські часи”, полягає в тому, що вони написані ще до того, як в наше життя ввійшли перетворення економічного, політичного, ідеологічного змісту, змінилось трактування законодавства, його зміст, були прийняті Конституція України, що суттєво змінила основи життя суспільства та правову систему держави, та ряд інших об”єктивних причин. Однак ці посібники і зараз залишаються основоположними та актуальними стосовно даної тематики хоча б в силу відсутності значної кількості посібників, присвячених доказам у цивільному процесі, виданих в наш час. Розділ 1. Понятта та види доказів у цивільному процесі

1.1. Поняття доказів в цивільному процесі Здійснення правосуддя полягає у вживанні судом закону до встановлених в ході судового розгляду фактичних обставин. Перш ніж вчинити акт застосування права, потрібно знати, що виявлені в суді обставини повністю відповідають дійсності. Як забезпечити таке пізнання? Явища, події, які відбуваються зараз або носять тривалий характер, можна, звичайно, завжди пізнати безпосередньо. Так досліджуються, наприклад, фізичні, фізіологічні або хімічні процеси, відповідні явища або факти. Проте є цілий ряд сфер людської діяльності, де, як правило, необхідно виявити події, які мали місце у минулому. Саме з такими об”єктами мають справу археологія, історія. Виявлення явищ, що мали місце в минулому - основне завдання суду. Безпосереднє сприйняття явища складом суду - окремий випадок. Знайомство з особою сторін, місцевий огляд - ось нечисленні приклади такого безпосереднього пізнання. В переважній більшості випадків суду доводиться пізнавати необхідні для нього факти і явища дійсності не прямо, а опосередковано, за допомогою доказів. Таким чином, доказування в суді є способом опосередкованого пізнання, коли суд робить висновок про існування або відстуність фактів, що мають значення для справи, на підставі інших фактів, одержуючи відомості про належні встановленню факти з відповідних джерел. В повсякденному житті люди постійно вимушені вдаватися до опосередкованого пізнання і використовування доказів: в науці і техніці, у сфері державної діяльності, в домашньому побуті. Особливу роль докази відіграють в діяльності правозастосовчих органів. Загальний суд, спеціалізований суд, адміністративні органи – всі вони використовують докази. Оскільки ці докази є засобом встановлення юридичних фактів та обставин і оскільки сфера їх застосування пов”язана з діяльністю юрисдикційних органів, вони можуть бути названі юридичними доказами. Юридичні докази, що використовуються в суді, називаються судовими. Це обумовлено тим, що кінцевою метою уявлення і використовування доказів є формування на їх основі внутрішнього суддівського переконання, яке визначає зміст будь-якого акту правосуддя. Збирання, дослідження і оцінка доказів відбуваються в спеціальній процесуальній формі, властивій саме діяльності судових органів. У новому Цивільному процесуальному кодексі України, який був прийнятий 18 березня 2004 року й набрав чинності 1 вересня 2005 року положення, що стосуються доказів, містяться у главі п”ятій „Докази”. Визначення докази ідентичне тому, що містилося в ЦПК України 1963 року. Більш детально зупинимося на тих змінах, яки мають місце в новому ЦПК України. Так, законодавець стисло та лаконічно визначає, питання засобів доказування. Більш змістовне визначення належності, допустимості доказів, обов”язків доказування і подання доказів подано в новому ЦПК України. Так, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування Обставини справи, які за законом можуть бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказуванню підлягають обставини, що мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може грунтуватися на припущеннях. Як випливає з частини 1 статті 60 нового ЦПК України, кожна сторона зобов”язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених даним кодексом. Такі випадки містяться в статті 61 нового ЦПК України. Ці норми є основположними новелами питання доказів. Так що ж таке судові докази? Закон встановлює, що доказами по цивільних справах є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, що мають значення для правильного вирішення справи. В цій же статті вказується, що фактичні дані встановлюються такими засобами: - поясненнями сторін, третіх осіб та їхніми представниками, допитаних як свідків; - показаннями свідків; - письмовими доказами; - речовими доказами, зокрема звуко- і відеозаписами; - висновками експертів Отже, докази - це будь-які фактичні дані, тобто факти об”єктивної діяльності, а також відомості про них. Факт знаходження особи в певний час в одній місцевості доводить неможливість особистого здійснення ним яких-небудь дій в цей же час в іншій місцевості (алібі). Із знання про існування одного факту можна зробити висновок про існування або неіснування іншого факту або інших фактів. Вся судова діяльність направлена на те, щоб з”ясувати фактичну сторону справи, тобто зіставити і проаналізувати співвідношення між одними відомими суду фактами і іншими фактами, що підлягають встановленню . Разом з тим факти об”єктивної дійсності відбуваються за межами процесу по справі і тому встановити їх можна тільки за допомогою відомостей про факти. Для того, щоб встановити, наприклад, алібі, потрібно мати відомості про те, де знаходилася відповідна особа у момент здійснення правопорушення, чим займалася і які обставини виключали можливість її присутності у іншому місці. Доказами закон називає будь-які фактичні дані, тобто будь-які факти і відомості про них, які виявилися залученими в сферу судового дослідження. При виявленні обставин, що мають значення для справи, суддя може зіткнутися з різними фактичними даними. Сторона, наприклад, може послатися на факт погашення боргу, підтверджуючи його відповідною розпискою, проте в ході розгляду справи буде встановлений факт фальсифікації розписки. По справі про відшкодування шкоди можуть бути дані свідчення свідків, які після перевірки виявилися недостовірними або навіть явно помилковими. Відомості про негативну оцінку особи сторони можуть бути спростовані відомостями, позитивно характеризуючими особу, і т.д. У всіх цих випадках будь-які факти і будь-які відомості про них, як відповідні дійсності, так і такі, що не підтвердилися після проведеної перевірки, грають роль судових доказів В літературі іноді стверджують, що фактичні дані є доказами лише в тому випадку, якщо вони знаходяться в зв”язку з розшукуваними фактами і є достовірними. Це невірно, оскільки питання про наявність або відсутність зв”язку між доказом і розшукуваним фактом, тобто питання про достовірність доказу, може бути остаточно вирішено лише після завершення процесу доказування. Якщо доказом вважати тільки те, що „доводиться”, то, як виходить з такого твердження, проблема збирання, дослідження і оцінки доказів взагалі знімається, оскільки досліджувати і оцінювати можна тільки те, що вимагає оцінки, „достовірний” доказ немає потреби оцінювати - він вже визнаний таким. Фактичні дані встановлюються, як ми вже відмітили, за допомогою передбачених законом засобів: пояснень сторін і третіх осіб, допитаних як свідки, показань свідків, письмових і речових доказів, висновків експертів. Засоби доказування тісно пов”язані з фактичними даними. Саме засоби доказування є джерелами отримання відомостей про ті факти, які необхідно встановити по справі. Це дає підставу вважати, що самі засоби доказування разом з фактичними даними відіграють роль судових доказів. Не випадково, що і закон застосовує до засобів доказування термін „доказ” (письмові докази, речові докази). Звичайно, між фактичними даними і засобами доказування є відмінності: фактичні дані є змістом судового доказу, а засоби доказування - його формою. Нерозривний зв”язок форми і змісту доказу означає, що в будь-якому засобі доказування повинні міститися фактичні дані, а, з другого боку, фактичні дані можуть бути одержані судом тільки за допомогою встановлених законом засобів доказування. Засоби доказування, що не містять відомості про факти або що містять відомості, одержані не зі встановлених в законі джерел, доказового значення не мають. Судові докази використовуються в суді в певному, визначеному законом порядку, тобто в процесуальній формі. Звичайно, доказування в науковій сфері або використання доказів в позасудових органах теж відбувається впорядковано . Проте це не той процесуальний порядок, який застосовується в ході доказування в суді, цивільно-процесуальна форма використання судових доказів полягає в тому, що: - по-перше, як засоби доказування можуть використовуватися тільки такі джерела, які передбачені ЦПК України; - по-друге, докази виявляються, фіксуються, збираються, використовуються в порядку, який детально регламентований законом і є єдиною системою взаємозв”язаних вимог від моменту виявлення доказу до його оцінки. Показання свідків, наприклад, можуть використовуватися в органах опіки опікування, інших органах. Проте судовим доказом показання свідків стають тільки в суді. Це характеризується тим, що: - свідок викликається в суд у особливому порядку (ст.74 ЦПК України); - він відповідає за відмову від давання показань і за дачу завідомо неправдивих показань (ч.5 ст.180 ЦПК України) - в особливому порядку відбувається його допит (ст. 180 ЦПК України) і т.д. Також свідку відповідно до ст. 63 Конституції України роз”яснюється, що особа не несе відповідальності за відмову від надання свідчень відносно себе або близьких родичів, круг яких визначається законом. Необхідно мати на увазі, що докази, одержані з порушенням закону, не мають юридичної сили і не можуть бути використані як основа для рішення суду . Отже, судовими доказами є всі фактичні дані (факти, відомості про факти), а також засоби доказування, які в передбачених законом процесуальних формах використовуються в суді для всебічного та повного дослідження обставин й винесення законного і справедливого рішення.

1.2. Класифікація цивільно процесуальних доказів.

Оскільки запропоноване вище визначення охоплює різного роду явища (факти, відомості про факти, засоби доказування), класифікація доказів може проводитися по декількох підставах або ознаках. Так, наприклад, доказові факти класифікуються по одній ознаці, а засоби доказування - по іншій. Класифікуючи докази, ми упорядковуємо і полегшуємо їх аналіз, звертаємо увагу на особливості дослідження і оцінки доказів залежно від того місця, яке вони зайняли в класифікованій системі. Це має як теоретичне, так і велике практичне значення. Способом класифікації доказових фактів є їх розмежування по характеру зв”язку з шуканим фактом на прямі і непрямі. Як ми встановили, доказами є перш за все самі факти об”єктивної дійсності. Між тими фактами, які суд вже встановив, і тими, які потрібно ще встановити, існують певні зв”язки. В одних випадках зв”язки носять однозначний характер, і тоді ми маємо справу з прямим доказом. В інших випадках характер зв”язку багатозначний, і тому доказ є непрямим. Якщо по справі про встановлення батьківства відповідач посилається на те, що він на протязі півтора років не бачився з матір”ю дитини, факт його відсутності є прямим доказом виключення батьківства. Між цими фактами може бути тільки один зв”язок, і він носить негативний характер: один факт виключає інший. Наприклад, по справі про відшкодування шкоди, заподіяної джерелом підвищеної небезпеки під управлінням гр-на К., суд встановив, що: - потерпілий у момент спричинення шкоди знаходився в стані сп”яніння; - наїзд на потерпілого відбувся поза зоною пішохідного переходу, на проїжджій частині дороги, захищеній від пішохідної доріжки спеціальним парканом; - в результаті різкого гальмування, зробленого водієм, відбулося зіткнення декількох машин. Кожний з вказаних фактів сам по собі не підтверджує вини самого потерпілого, але в сукупності вони дають підстави для висновку про наявність грубої недбалості в його діях. З приведеного прикладу видно, що використання непрямих доказів обумовлено необхідністю використання декількох фактів, які створюють замкнутий ланцюг. Але не завжди вдається створити подібний ланцюг і зробити висновок про існування шуканого факту. Тоді непрямий доказ може мати значення для суду як орієнтир, що направляє увагу суду на недосліджену ділянку справи. Будь-який доказовий факт, що грає роль як прямого, так і непрямого доказу, повинен бути достовірно встановлений судом. Проте якщо достовірність прямого доказу обумовлює і достовірність шуканого факту, з яким прямий доказ знаходиться в однозначному зв”язку, достовірність непрямого доказу прямо не забезпечує достовірності шуканого факту, для визнання достовірності якого необхідний ланцюг (система) декількох непрямих доказів. І в цьому полягає відмінність прямих доказів від непрямих, що вимагає від суду підвищеної уваги до збирання, дослідження і оцінки непрямих доказів. Оскільки відомості про факти є змістом доказу, а засоби доказування їх формою, класифікація може бути застосовна і до тих, і до інших. По джерелу вони діляться на особисті (інформаційні), речові і змішані. Під джерелом розуміється певний об”єкт або суб”єкт, на якому або в свідомості якого знайшли віддзеркалення різні факти, що мають значення для справи. В результаті в одному випадку джерелом відомостей є людина, в іншому - предмет, річ. Особисті (інформаційні) докази складаються з: - пояснень сторін і третіх осіб; - показань свідків; Особливе місце займають висновки експертів та письмові докази, які можна розглядати як змішаний вид доказів: джерелом відомостей, що містяться у висновку, є особа (експерт), сам же висновок побудований на дослідженні підданих експертизі речей, предметів, фізичних і хімічних процесів і т.д. Розмежування доказів по джерелу має велике значення з погляду методики їх процесуального оформлення, дослідження і оцінки За способом утворення докази поділяються на первинні і похідні. Відомості про факти, що знайшли оформлення в одному із засобів доказування (в показаннях свідків, письмових або речовиих доказах тощо), утворюються в результаті відображення якого-небудь явища або обставини в свідомості людини або шляхом відображення на відповідному неживому предметі. Це первинний етап утворення доказів. Залишивши слід на предметі або в свідомості особи, факт об”єктивної дійсності може знайти подальше похідне віддзеркалення. Особа, що безпосередньо сприйняла факт, може розказати про нього іншим особам, очевидець якої-небудь події може записати свої враження в щоденнику, висловити в листі. Предмет, на якому залишені сліди, може бути сфотографований, знятий на кіноплівку тощо. У первинних доказів є безперечні переваги в порівнянні з похідними. Первинний доказ завжди виникає з першоджерела. Це справжній документ (текст договору, свідоцтво про народження, шлюб, смерті, квитанція про здачу речей на зберігання і т.д.), показання свідка-очевидця, сам спірний предмет і т.д. Похідний доказ виникає на базі первинного, він теж може бути достовірним, але до його оцінки суд повинен підходити з обережністю. Показання свідка-очевидця можна перевірити ще раз, уточнити, ці ж відомості, висловлені свідком в листі або в щоденнику, іноді перевірити ще раз взагалі не можна (у разі смерті свідка). Копія документа, фотознімок предмету, і т.д., звичайно можуть використовуватися в суді, але в кожному випадку вимагають особливо ретельної перевірки.

Розділ 2. Засоби доказування.

2.1. Пояснення сторін, третіх осіб та їх представників як джерело доказів

Джерелом відомостей про факти і обставини, що мають значення для справи, можуть бути пояснення сторін, третіх осіб, та їх представників допитаних як свідки про відомі їм оставини, що мають значення для справи. Будучи матеріально зацікавленими суб”єктами, ці особи можуть давати різні міркування по суті справи. Позивач, виступаючи в процесі, може, наприклад, заявити про відмову від позову або про намір укласти мирову угоду. Відповідач може повідомити суд, що він визнає позов. Третя особа може заявити самостійні вимоги щодо предета спору. Виступаючи в дебатах, сторони і інші особи можуть висловлювати думку про те, яка норма права повинна бути застосована по справі, відкидати і погоджуватися з висновками і міркуваннями інших осіб. Вказані особи, нарешті, можуть повідомляти суду різні обставини і факти, що мають значення для справи. Позивач, наприклад, може вказати на конкретні обставини (хто, де, коли), при яких йому було нанесено каліцтво, відповідач може визнати один з фактів, на які посилається позивач, і, у свою чергу, послатися на інші обставини і т.д. Таким чином, зміст пояснень сторін і інших осіб багатоманітний. Проте доказове значення для суду мають не всі пояснення сторін і інших осіб, а лише та їх частина, яка містить в собі відомості про обставини і факти, що мають значення для справи. Саме ця частина пояснень дозволяє зіставити відомості, одержані від сторін і інших осіб, з відомостями, одержаними за допомогою інших засобів доведення, і в результаті комплексної оцінки зробити висновок про наявність або відсутніснь оставин, які мають значення для вирішення справи. Не дивлячись на суб”єктивну зацікавленість сторін, третіх осіб і інших суб”єктів, їх пояснення можуть бути використані для встановлення фактів і піддані об”єктивній перевірці. Зацікавленість сторони зобов”язала суд особливо уважно підійти до перевірки і оцінки їх пояснень (ст. 176 ЦПК України). Разом з тим пояснення сторін і інших осіб можуть дати суду важливі матеріали для визначення предмету доказування, кола доказових фактів і т.д. Навіть явно недостовірні пояснення (після встановлення їх невірогідності) можуть допомогти суду у встановленні шуканих фактів. Особливим видом пояснень є визнання. Визнання - пояснення, в якому міститься підтвердження фактів або обставин, повідомлених протилежною стороною. Розрізняють визнання позову, правовідношення або факту. Визнання позову не є доказом, оскільки є актом розпорядження матеріальним правом (аналогічним відмові від позову). Визнання правовідношення або визнання факту повинне розглядатися як доказ, оскільки підтверджує певні факти і обставини, на які посилається інша сторона. Таке підтвердження повинне відповідати об”єктивній дійсності і може бути прийняте судом, якщо у нього немає сумнівів в тому, що визнання відповідає обставинам справи. Визнання особою факту, на який посилається інша сторона, не завжди означає визнання правовідносини . Відповідач, наприклад, може визнати факт сумісного мешкання і ведення загального господарства з позивачкою до народження дитини, але не визнати своїх батьківських обов”язків, посилаючись на те, що позивачка народила дитину від іншого чоловіка. З другого боку, визнаючи правовідносини, відповідач може робити це на підставі не тих фактів, на які вказує позивач. Суд може вважати визнаний факт встановленим, якщо у нього немає сумнівів в тому, що визнання відповідає дійсним обставинам справи і не зроблено під впливом обману, насильства, погрози, помилки або з метою приховання істини. Визнання, вчинене в суді, називають судовим визнанням. Воно відбувається в ході судового засідання, і особа, що посилалася на факти, визнані в засіданні, звільняється від їх доведення. Визнання, яке було зроблене до початку судового процесу або поза судом, називають позасудовим. Таке визнання суд не може сприйняти безпосередньо, тому воно повинне бути доведено тією особою, яка посилається на нього. В процесі доказування позасудове визнання гратиме роль доказового факту. Розрізняють просте (без застереження) та кваліфіковане (із застереженням) визнання. Просте визнання не містить яких-небудь обмовок або умов, в кваліфікованому визнанні міститься обмовка, яка частково паралізує визнання. Так, відповідач, наприклад, визнає факт спричинення шкоди позивачу, але посилається на те, що він мав місце в результаті необережності самого потерпілого. Особа, що зробила кваліфіковане визнання, зобов”язана довести зроблену нею обмовку. Пояснення сторін, третіх осіб і інших осіб можуть бути використані для встановлення будь-яких фактів і обставин. Яких-небудь обмежень закон не встановлює. Правило „допустимості доказів” не розповсюджується на пояснення сторін і інших осіб, що беруть участь в справі. Вони можуть бути використані і на підтвердження таких фактів, які повинні бути встановлені „певними засобами доказування”.

2.2. Показання свідків Свідком (testis) може бути кожна особа, якій відомі які-небудь обставини, що відносяться до справи . Свідок є суб”єктом цивільного процесуального правовідношення і як такий має певні процесуальні права й несе відповідні обов”язки. Від інших суб”єктів свідка відрізняють специфічні ознаки: - свідками завжди є громадяни, причому не тільки повнолітні. Якщо суд визнає за необхідне, що як свідки можуть бути допитані малолітні, які здатні розумно сприймати факти навколишньої дійсності; - свідки відносяться до числа юридично незацікавлених осіб. Неюридична зацікавленість (споріднені відносини, дружба, ворожнеча, залежність по службі і т.д.) не перешкоджає виступу як свідка; - свідок є особою, що безпосередньо сприймає обставини справи. Свідчення свідків – одне з найдавніших видів засобів доказування, їх достовірність обумовлена природним прагненням людини говорити правду. Давати правдиві свідчення легше, ніж умисно спотворювати дійсність. Помилкові свідчення – це завжди „легенда”, яку потрібно вигадати, побудувати. Помилкові свідчення потрібно запам”ятати, а при необхідності повторити, не вдаючись в суперечності. Відомості, що умисно спотворюють дійсність, ніколи не можуть передбачити і відобразити всього її різноманіття. От чому свідчення свідків відносяться до числа найпоширеніших засобів доказування і, не дивлячись на можливість їх фальсифікації через випадкові або умисні причини, можуть бути достовірним засобом встановлення істини. Свідчення на суді надає істотну допомогу правосуддю, а тому його слід розглядати як важливий обов”язок кожного громадянина. Особа, викликана як свідок, зобов”язана з”явитися в суд і дати правдиві свідчення. За відмову або ухилення від надання свідчень і за надання завідомо неправдивого свідчення свідок несе відповідальність, встановлену законом. 2.3. Письмові докази Предмети, на яких за допомогою знаків висловлені певні думки, що містять відомості про факти і обставини, які мають значення для справи, є письмовими доказами. В законі перераховуються окремі види письмових доказів: акти, документи, довідки листи службового або особистого характеру або витяги з них, що містять відомості про обставнини, які мають значення для справи (ст. 64 ЦПК України). Вказаний перелік не є вичерпним, оскільки до числа письмових доказів відносяться: креслення, карти, схеми, музичні ноти і т.д. Ознаками письмового доказу є: - наявність відповідного носія інформації (папір, магнітна стрічка, метал, дерево, картон і т.д.); - наявність відповідного способу фіксації (букви, цифри, ноти, умовні знаки і т.д.); - наявність відповідних думок, які знайшли віддзеркалення на носії за допомогою прийнятого виконавцем способу За формою виконання письмові докази поділяються на прості і нотраіально посвідчені, що має значення для вирішення питання про допустимість засобів доказування у цивільно-процесуальних відносинах . Особливе місце серед письмових доказів займають акти. В їх числі: - акти правосуддя (постанови, вироки, ухвали тощо); - адміністративні акти (рішення і ухвали); - акти цивільного стану (свідоцтва про народження, смерті, реєстрації шлюбу, розлучення і т.д.); - акти громадських органів; - акти господарських судів Відмінною рисою актів є юридична сила, порядок оскарження тощо. До числа документів відносяться перш за все особисті документи громадян (паспорт, диплом, військовий квиток, трудова книжка і т.д.). В особистих документах констатуються факти, що характеризують особу громадянина, ім”я, по батькові, прізвище, час народження місце народження, соціальне положення, освіта, інші анкетні дані тощо. Особливістю цього виду письмових доказів є те, що вони, як правило, складаються на спеціально виготовлених бланках, що мають строго певні реквізити (серії, номери, друк). Документами є також письмові носії, які засвідчують певні факти, що мають юридичне значення. До них відносяться: договори, заявки, повістки, квитанції, платіжні документи, авансові звіти, акти ревізій. Сутність цих юридичних документів полягає у фіксації волевиявлення відповідних осіб на здійснення яких-небудь дій. Документам цього вигляду, безумовно, властива певна форма. Таким чином, юридичними документами є також носії письмової інформації, які необхідні для підтвердження юридичних фактів і складені в спеціально передбаченій законом формі . Юридичні документи складають лише частину письмових доказів. Не всі письмові носії інформації призначені для встановлення юридичних фактів і не всі вони виражаються в передбаченій законом спеціальній формі. До числа доказів такого вигляду перш за все слід віднести листи ділового характеру з різних питань: повідомлення про підготовку наукової конференції, прохання про надання технічної допомоги, висновок по виконаній роботі, клопотання про надання земельної ділянки тощо. Вони можуть бути використані в суді для встановлення обставин, що мають значення для справи. Особливий вид письмових доказів складають різні технічні носії інформації: карти, креслення, схеми, плани. Вони широко увійшли до побуту останніми роками, у зв”язку з упровадженням різних автоматизованих систем. Специфічний спосіб фіксації фактів обумовлює і особливі способи сприйняття відомостей, які поміщені на технічних носіях. Якщо юридичний документ (договір, рахунок, квитанція і т.п.) може бути сприйнятий звичайним способом, тобто безпосередньо прочитаний, то технічний носій інформації у багатьох випадках вимагає розшифровки за допомогою спеціаліста. З погляду достовірності жодному з видів доказів закон не дозволяє віддати яку-небудь перевагу. В той же час у письмових доказів є ряд позитивних якостей: будучи сформульовані і зафіксовані на папері або на іншому носії, вони більш стійкі і визначені, ніж свідчення свідків. Свідок може змінити свідчення, забути або, навпаки, пригадати які-небудь обставини справи.