ЗМІСТ
ВСТУП…………………………………………………………………….....…….3
РОЗДІЛ І. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА МАСОВИХ ЗАВОРУШЕНЬ
1.1. Генезис масових заворушень і його правове обґрунтування.........................6
1.2. Поняття масових заворушень...........................................................................12
РОЗДІЛ ІІ. КВАЛІФІКАЦІЯ МАСОВИХ ЗАВОРУШЕНЬ ЗА ЕЛЕМЕНТАМИ СКЛАДУ ЗЛОЧИНУ
2.1. Об’єкт масових заворушень..............................................................................17
2.2. Об'єктивна сторона масових заворушень........................................................20
2.3.Суб'єкт масових заворушень..............................................................................22
2.4.Суб'єктивна сторона масових заворушень........................................................23
РОЗДІЛ ІІІ. ГЕНЕЗА ЗАКОНОДАВСТВА ПРО КРИМІНАЛЬНУ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА МАСОВІ ЗАВОРУШЕННЯ В УКРАЇНІ....................................................................................................................25
ВИСНОВКИ..............................................................................................................30
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ.............................................................31
ВСТУП
Актуальність теми. Демократична країна неможлива без створення правової держави, основою якої мають бути законність, правопорядок, забезпечення законних прав, свобод та інтересів. Різка зміна соціально-економічних факторів у суспільстві призводить до загальної нестабільності в державі, до вчинення масових заворушень. У сучасних умовах масові заворушення стали реальною загрозою для інтересів національної безпеки, територіальної цілісності, громадського порядку.
У період демократичних перетворень активізується проведення різних мітингів, демонстрацій та інших масових проявів інтересів окремих груп громадян. Серйозним чинником кількісного та якісного зростання масових заворушень є політизація населення, пов’язана зі спробами різних екстремістських кіл використовувати масові заворушення в боротьбі за владу. Як вказує сучасна історія, масові заходи громадян внаслідок провокаційної діяльності екстремістів можуть перерости в масові заворушення з трагічними наслідками.
Упродовж останніх років актуальні питання, пов’язані з масовими заворушеннями розробляли вітчизняні вчені О.М. Бандурка,Ю.В. Дубко С.О. Кузніченко, В.А. Лаптій,О.І. Остапенко, М.Б. Саакян тощо. Не ставлячи під сумнів велику значущість їх праць, вважаю за необхідне більш докладно розглянути сутність поняття масових заворушень.
Масові заворушення в тій чи іншій формі можливі в будь-якому суспільстві, незалежно від його політичного устрою. Більш того, це одна з форм прояву ставлення певних груп людей до даного суспільства, отже, причини масових заворушень як соціально-політичного явища треба шукати в основах самого суспільства, державного устрою, економічного стану, взаєминах різних етнічних груп і прошарків населення.
Суспільна небезпека масових заворушень полягає в тому, що вони спроможні, хоча і тимчасово, паралізувати діяльність органів державної влади і управління, призвести до масштабних порушень громадського порядку, поставити під загрозу громадську безпеку, потягти за собою людські жертви, нанести суттєву економічну шкоду державі, суспільству або конкретній особі.
Метою дослідження є проведення кримінально-правового аналізу масових заворушень, а також спроба визначити шляхи підвищення ефективності боротьби з даним злочином.
Відповідно до зазначеної мети були поставлені наступні завдання:
дослідити поняття та генезис масових заворушень;
виявлення причин виникнення, соціально-психологічних ознак і особливостей масових заворушень;
надати кримінально-правову характеристику масовим заворушенням;
розкрити об'єктивні ознаки масових заворушень;
охарактеризувати суб'єктивні ознаки масових заворушень.
Об’єктом дослідження є суспільні відносини, порядок яких порушується внаслідок масових заворушень.
Предмет дослідження становлять норми кримінального права України, а також практика їх застосування в частині регулювання кримінально-правової охорони від масових заворушень.
Методи дослідження. Основою дослідження є діалектичний метод пізнання. Крім цього загального методу пізнання для досягнення поставленої в роботі мети були використані наступні методи:
1) дослідження генезису злочину, передбаченого статтею 294 КК України, ґрунтується на історичному методі, завдяки якому з’ясовано виникнення та розвиток регулювання кримінальної відповідальності за даний злочин;
2) формально-догматичний (юридичний) – при з’ясуванні нормативного змісту окремих положень КК України;
3) системно-структурний – для поглибленого дослідження і співставлення окремих нормативних положень, які пов’язані з масовими заворушеннями, а також основних підходів щодо розуміння масових заворушень в кримінальному праві;
4) метод порівняльного правознавства був покладений в основу дослідження при співставленні положень кримінального законодавства України з відповідними положеннями кримінального права зарубіжних держав.
РОЗДІЛ І. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА МАСОВИХ ЗАВОРУШЕНЬ
1.1. Генезис масових заворушень і його правове обґрунтування
Суспільний розвиток нерозривно поєднаний із заворушеннями й має певні стадії. Так, перехід від первіснообщинного ладу до рабовласницького (а в деяких державах – безпосередньо до феодалізму) був першою в історії зміною суспільно-економічної формації. Первіснообщинний лад проіснував сотні тисячоліть у всіх народів на ранній стадії їх розвитку й зберігся в окремих місцевостях донині.
Перехід первіснообщинного ладу до рабовласницького полягав у тому, що це була фактично зміна докласового суспільства класовим. Одні вчені вважають, що зміна первіснообщинного ладу рабовласницьким пройшла еволюційним (лат. evolutio – розгортання) шляхом, інші переконані – еволюція підготувала революцію, і тільки завдяки революційному стрибку був знищений відмираючий первіснообщинний лад.
Свою думку про еволюційну зміну первіснообщинного ладу рабовласницьким у різних інтерпретаціях висловлювали видатні вчені людства зокрема, французький натураліст і біолог Ламарк (1744–1829), філософи Руссо (1712–1778), Гольбах (1723–1789), російський юрист М. Ковалевський (1851–1916) та ін. Таку позицію також займали великий англійський вчений, основоположник теорії про проходження і розвиток видів Ч. Дарвін (1809–1882), американський вчений, дослідник первіснообщинного суспільства Л. Морган (1818–1881), один із засновників нової суспільної теорії Ф. Енгельс (1820–1898), який, зокрема, здійснив періодизацію розвитку докласового суспільства. Так, у своїй класичній праці "Стародавнє суспільство" (1877) учений вказав, що зміна первіснообщинного ладу пройшла еволюційним шляхом, без революцій. Еволюція веде до ускладнення, диференціації, підвищення рівня організації системи або навпаки. Еволюційний процес передбачає поступові, природні зміни певних явищ, характеристик. Помірковану позицію Г. Моргана підтримують економісти, філософи й правознавці.[1]
Ф. Енгельс у своїй праці "Походження сім'ї, приватної власності і держави" веде мову не про революційний, а про суспільний переворот, який повалив залишки родового ладу, тобто забезпечив трансформацію конкретної держави від однієї суспільно-економічної формації до іншої. Така трансформація суспільства є нічим іншим, як еволюційним процесом, який поступово змінює його сутність. Поетапна зміна відносно стійких закономірностей, внутрішніх зв'язків у суспільстві які об'єднують його різні якості й характеристики в єдине ціле, триває на фоні масової плебсологічної активності. Тобто така трансформація суспільства супроводжувалася масовими суспільними заворушеннями, які мали в собі й елементи стихійності, й елементи свідомості. Правильно вказує М.А. Селезньов з цього приводу: "Природно, що найбільша кількість рис стихійності має в собі суспільний переворот при переході від первіснообщинного ладу до рабовласницького ладу". [2]
Процес історичного розвитку завжди триває еволюційним шляхом і фактично є продуктом суспільного синтезу з участю масової плебсологічної активності, у тому числі у формі суспільних заворушень. Витворюючи теорію соціалістичної революції, її автори – філософи-матеріалісти, будучи заручниками політичної системи, штучно прищепили науковий живець революції до процесу зміни первіснообщинного ладу рабовласницьким, що вже давно став історичним. За таких умов науковці, з одного боку, затушовували дійсно природничо-історичне значення заворушень у суспільно-політичному житті народжуваної державності, з іншого – указані заворушення ними кваліфікувалися як революції. Так, при характеристиці революційного переходу від феодалізму до капіталізму, від капіталізму до так званого соціалізму феномен соціальної революції розглядається науковцями у двох значеннях. У першому значенні у вузькому розумінні слова – як конкретна подія в історії держави, більш-менш виразно обмежена в часі. У другому значенні, у широкому розумінні слова – як епоха революційного переходу держави від однієї суспільно-економічної формації до іншої. Як бачимо, тлумачення розуміння соціальної революції щодо переходу від первіснообщинного ладу до рабовласницького цими авторами свідомо випущено, хоч переважна більшість науковців констатують, що перехід від первіснообщинного до рабовласницького ладу, як переходи до інших суспільно-економічних формацій, супроводжувався жорсткою класовою боротьбою. [3]
Вважається, що це було не що інше, як суспільні заворушення, і що саме суспільні заворушення були складовою частиною загального еволюційного процесу зміни первіснообщинного ладу рабовласницьким. Більше того, вони фактично є продуктом як докласової, так і класової боротьби.
Якщо брати до уваги, що соціальна революція – це корінний переворот у суспільному й політичному (державному) ладі, що означає повалення віджилого, застарілого й утвердження нового, прогресивного ладу шляхом збройного повстання експлуатованих і пригноблених класів, то стає зрозумілим очевидне. При переході від первіснообщинного ладу до рабовласницького ніякі соціальні групи, ніякі класи так дружно й організовано, як ми це знаємо з історії, Бастілій і Зимових палаців не штурмували. Ті "революційні" процеси відбувалися у формі найпримітивніших масових заворушень, які супроводжувалися вбивствами та іншими діяннями. Саме такі суспільні заворушення Ф. Енгельс і називає революційними переворотами.
Отже, природно-історичний процес зміни суспільно-економічних формацій відбувається від нижчого до вищого, більш передового й вдосконаленого. Важлива роль у цьому процесі належить суспільним заворушенням, як каталізатору, що прискорює хід розвитку суспільства природним шляхом.
Невід'ємною частиною суспільного буття у цій доволі складній, але природній, справедливій боротьбі народів і соціальних груп завжди були, є і будуть суспільні заворушення, які відбуваються у найрізноманітніших формах. Отже, суспільний розвиток неможливий без народних заворушень, які, у свою чергу, супроводжуються неймовірно титанічною діяльністю філософів і політиків. Такий стан цих речей склався тому, що теорія і практика суспільного розвитку завжди знаходились у центрі уваги передових сил людства. Проблеми суспільного розвитку продовжують і нині викликати живий інтерес у різних верств населення всіх держав. Зазначена тема залишається предметом глибоких роздумів і пристрасних суперечок.
Рідко коли народ масово зорганізовано виступав на захист своїх прав. Активність народу залежала від умов (суспільно-історичної епохи), в яких він діяв, від його життєвих інтересів, від наявності лідера і т. п.
Нинішня ринкова економіка в розвинених державах світу є соціально-орієнтованою, вона, крім усього, сприяє зайнятості населення та його соціальному захисту. Політичним барометром класової напруги в умовах соціально-орієнтованої ринкової економіки є плебсологічна ситуація, суспільні заворушення. Саме соціально-орієнтована ринкова економіка дозволяє державі оперативно й ефективно реагувати на причини та умови суспільних заворушень і запобігати таким чином класовій боротьбі. Незважаючи на це, у нинішніх капіталістичних державах світу і в республіках колишнього СРСР завжди мають місце суспільні заворушення – одна з неодмінних умов суспільного розвитку. Це дає можливість зробити висновок, що суспільний розвиток з об'єктивних причин неможливий без масових заворушень.[5]
Отже, дослідження суспільних заворушень у нинішніх умовах в Україні потрібно проводити не абстрактно, відірвано від загального суспільно-історичного процесу, а у зв'язку з розвитком усієї людської практики. Дослідження суспільних заворушень доби первіснообщинного та рабовласницького ладу пов'язані з проблемою опору народу. Як соціальне явище опір народу завжди має класовий характер і проявляється в різних формах, одна з них – суспільні заворушення. Суб'єктом суспільних заворушень є народ (класи й соціальні групи) – рушійна сила історичного розвитку. Саме класи й соціальні групи виконують функцію головного поборювача, регулятора суперечностей у різних сферах суспільного життя. Ці класи й групи наділені специфічними національними (етнічними) характеристиками. Фактор етнічності переважною більшістю відіграє позитивну роль у суспільному прогресі, у тому числі коли народ чинить опір неприродним формам свого поневолення. В окремих випадках завдяки етнічності як політичному важелю при матеріальній підтримці колишнього СРСР (нині таку політику проводять зацікавлені держави світу) вдалося організувати в окремих регіонах світу національно-визвольні рухи.
Чинник національної напруги (етнічності) є складним суспільно-політичним явищем, яке впливало, впливає і буде впливати на виникнення масових заворушень. Проблеми етносу, етнічних процесів постали перед суспільством не випадково. В умовах національного гноблення суспільні заворушення виникають під прапором національної ідеї. Однак, як показала практика, досить часто масові заворушення є результатом складних внутрішньоетносових процесів, які багато в чому збігаються з таким суспільним явищем, як опір народу. Опір народу – це продукт розвитку суспільства, який започатковується з виникненням державності і є її постійним супутником. Суспільні заворушення були притаманні усім етапам розвитку людства. Причини їх полягали не тільки в класово-антагоністичних суперечностях. Саме тому масові заворушення заподіювали збитки панівній системі суспільних відносин.[5]
Завершуючи екскурс у межах головних класичних форм рабовласницьких держав стародавнього світу, слід зауважити, що цій стадії розвитку суспільства були притаманні різні методи класової боротьби. Природним станом цієї боротьби є суспільні заворушення. Основною їхньою рушійною силою став клас рабів – найчисленніший клас, який в умовах рабовласницького ладу не був об'єктом кримінально-правової охорони. За загальним правилом, раби не розглядалися і як суб'єкти кримінально-правових відносин. Класова природа норм про злочини, до яких належали й суспільні заворушення, полягала в нерівності перед законом різних прошарків суспільства. Поза інтересами основних суб'єктів класової боротьби – рабів та їх нечисленних союзників – вільних громадян залишалася еліта суспільства. Проте заворушення рабів інколи мали позитивне завершення. Це той випадок, коли результатом суспільних заворушень було утворення держави. Однак з низки вищевказаних об'єктивних і суб'єктивних причин раби не змогли створити нової за якістю держави, суттєво відмінної від рабовласницької. Суспільні заворушення без держави – її виробничих сил і виробничих відносин можливо розглядати лише в науковій абстракції. Це означає, що кожній суспільно-економічній формації з їх відповідною формою державоутворення відповідає певна форма малих і великих суспільних заворушень.
Отже, суспільні заворушення супроводжували історію розвитку людства, починаючи з раннього періоду, з появою найдавніших державних утворень. Класи, народи (інколи соціальні групи) в разі їх відкритого чи прихованого поневолення завжди мають природне право на опір, у т. ч. у формі суспільних заворушень, які чиняться з метою захисту їхніх прав і свобод.