МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ПРИКАРПАТСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ВАСИЛЯ СТЕФАНИКА

Кафедра філософії

КУРСОВА РОБОТА

АЛЬТРУЇЗМ І ЕГОЇЗМ –

ОСНОВНІ КРИТЕРІЇ МОРАЛІ

Студента 2-го курсу,

денної форми навчання

групи Рл-21

Бойчука Тараса Мироновича

Науковий керівник:

канд. філос. наук, ас.

Турчин Марина Яремівна

м.Івано-Франківськ

2011

ЗМІСТ

ВСТУП………………………………………………………………………….3

РОЗДІЛ 1. ЕГОЇЗМ ТА АЛЬТРУЇЗМ В ІСТОРІЇ РОЗВИТКУ ЕТИЧНИХ УЧЕНЬ.

1. Альтруїзм і егоїзм – основні критерії моралі в історії………………..6

2. Теорія розумного егоїзму……………………………………………....11

РОЗДІЛ 2. АЛЬТРУЇЗМ

2.1. Альтруїзм - принцип моралі……………………………………………….15

2.2. Альтруїзм як прояв героїзму……………………………………………..17

2.3. Альтруїзм і самогубство………………………………………………….18

2.4. Альтруїзм як подолання егоїзму…………………………………………19

РОЗДІЛ 3. ЕГОЇЗМ.

3.1. Егоїзм як критерій моралі………………………………………………....24

3.2. Егоїзм - внутрішній морально-етичний фактор розвитку

самосвідомості людини………………………………………………….25

3.3. Усвідомлення егоїзму як зла……………………………………………....26

3.4. Егоїзм і самогубство………………………………………………………..29

ВИСНОВКИ……………………………………………………………………...32

Список використаної літератури…….………………………………………….34

ВСТУП

Проблема альтруїзму-егоїзму в етиці є недостатньо дослідженою, однак різні її аспекти, фрагменти не могли залишитися поза увагою дослідників. Питання стосовно альтруїстично спрямованої особистості, альтруїзму, егоїзму, їх походження розглядають представники різних наук, таких як: етика, психологія, філософія, біологія, генетика, теологія. Однозначних формулювань і відповідей не дає жодна із зазначених галузей.

Аналіз літературних джерел показав, що проблеми альтруїзму та егоїзму були об’єктом роздумів багатьох мислителів минулого. У філософії альтруїзм, егоїзм розглядаються як певні моральні категорії (англійська етика 18 століття – А. Шефтсбері, Ф. Хатчесон, Д. Юм, Г. Ляйбніц, А. Шопенгауер, Л. Фойєрбах, О. Конт).

Найбільш суперечливою у науці є проблема стосовно походження альтруїзму та егоїзму. Питання про джерела виникнення альтруїзму та егоїзму у поведінці людини, здійснення безкорисливого/корисливого вчинків не втрачало своєї актуальності за весь період існування західноєвропейської етичної думки. Але якщо протягом століть з’ясування цих питань велося лише у філософсько-етичній площині, то за останні 60-70 років з’явилася досить велика кількість психологічних досліджень альтруїзму-егоїзму у західній психології. Однак, у нашій країні ця проблема недостатньо вивчена, як на теоретичному, так і на емпіричному рівнях. В Україні єдина філософсько-етична праця з цієї проблематики була видана у нас 30 років тому вітчизняним мислителем Є.Ф. Петровим „Егоїзм. Філософсько-етичний нарис”. У періодичних виданнях вона майже не піднімалася.

Актуальність теми дослідження:

Кардинальні зміни у політичному, економічному, духовному житті нашого суспільства викликають радикальні зміни у етиці, ціннісних орієнтаціях і вчинках людей. Особливої гостроти сьогодні набуває вивчення тих процесів, які проходять та відбуваються у свідомості сучасної молоді. В умовах руйнування старих устоїв спостерігається неминуча переоцінка поглядів, їх криза, що найбільш виразно проявляється у свідомості саме цієї соціальної групи. У наш час перед молоддю постає завдання визначення власної життєвої позиції. Сукупність сьогоднішніх політичних, економічних, соціальних і правових умов в Україні не могли не розширити межі дозволеного і спровокувати зростання егоїстичної тенденції особистості. Саме ці обставини диктують потребу всебічного вивчення питань альтруїстично-егоїстичної спрямованості особистості. Виходячи з вище зазначеного, особливої актуальності набуває необхідність наукового переосмислення основних положень стосовно обраної дослідницької теми. Адже проблема залишається практично поза сферою етичної науки. Спроба вирішити ці питання хоча і заповнює певним чином деякі прогалини, проте не охоплює проблему у цілому. У вітчизняних дослідженнях проблема альтруїзму-егоїзму залишалася за межами етичного аналізу. Тим часом з'ясування цього питання становить не лише теоретичний інтерес, а й має практичне значення. Конкретні дослідження джерел і етичних механізмів альтруїзму-егоїзму у перспективі відкривають можливість впливати на такі важко скеровані процеси, як моральне і патріотичне виховання, суспільна підтримка і взаємодопомога в екстремальних ситуаціях тощо.

Потреба наукового аналізу з теми обумовлена і тим, що у вітчизняній етиці ще не створено узагальнюючої праці, у якій би розкривалися положення співвідношення альтруїзму і егоїзму особи, простежувалися б їх етапи, розвиток та існуючі протиріччя.

Значущість і недостатня розробленість вказаних аспектів цієї проблеми обумовили актуальність вибору теми нашого дослідження.

Об'єкт дослідження:

альтруїстично-егоїстична спрямованість особистості, альтруїзм і егоїзм як домінуючі принципи етики.

Предмет дослідження:

прояв альтруїзму-егоїзму у структурі особистості, теоретико-етичні засади та моральні підстави альтруїзму та егоїзму

Мета і завдання дослідження:

Виходячи з актуальності теми, спираючись на праці попередніх дослідників, а також враховуючи недостатній ступінь її розробки у вітчизняній науці, мета роботи полягає у комплексному етико-філософському аналізі сутності альтруїзму й егоїзму та у визначенні динаміки прояву відповідних позицій у поведінці особистості.

Відповідно до поставленої мети сформульовано конкретні дослідницькі завдання:

1. простежити динаміку розвитку альтруїзму і егоїзму в історії етичних вчень;

2. визначити цільову спрямованість особистості з різними позиціями;

3. обґрунтувати інструментарій, який дозволить диференціювати альтруїстично-егоїстичну поведінку особистості;

4. з’ясувати механізм змін альтруїстично-егоїстичних позицій особистості.

Теоретико-методологічна основа досліджень:

Для розв’язання поставлених завдань та перевірки гіпотез були використані такі методи: теоретичний аналіз філософської, етичної та психологічної літератури з проблеми дослідження, а також систематизація та узагальнення попередніх досліджень. Важливими є загальнонаукові та філософські принципи системності, причинності, світоглядного плюралізму, що дозволяють уникнути однобічності, спрощення, і уможливлюють об’єктивний аналіз альтруїзму і егоїзму в етико-філософському контексті.

РОЗДІЛ 1. ЕГОЇЗМ ТА АЛЬТРУЇЗМ В ІСТОРІЇ РОЗВИТКУ ЕТИЧНИХ УЧЕНЬ.

1.1. Альтруїзм і егоїзм – основні критерії моралі в історії.

Поняття альтруїзму і егоїзму як конкретного втілення добра і, можливо, зла достатньо актуальні в суспільній свідомості. Термін «альтруїзм» (фр.altruisme від лат.alter – інший) вперше ввів у обіг один із засновників соціології Оґюст Конт. В розумінні О. Конта даний термін протиставлявся вже існуючому терміну «егоїзм». Поняття діючого добра було відомо давно, і воно виражалося словами «доброзичливість», «милосердя», «турбота», «симпатія», «людяність» та ін. Поняття, близьке до альтруїзму, зустрічається ще у Біблії, коли мова йде про любов до ближнього. О. Конт виразив альтруїзм в принципі «Живи для інших». Поняття альтруїзму пройшло всебічну «експертизу» в працях багатьох філософів Нового часу. Турбота про іншу людину в ньому стала настільки яскраво вираженою, що навіть викливкала побоювання теологів: головне, щоб людина не забула про Бога. Принцип альтруїзму за Контом видозмінювався і набував інших формулювань, наприклад «Допомагай ближнім», «Живи і дай жити іншим», «Живи і допомагай жити іншим». В ХІХ ст. під впливом утилітаризму альтруїзм розумівся як обмеження особистих інтересів, а в деяких інтерпритаціях – саме суспільних інтересів. [17, с.327-328]

Як потреба, що втілена у стосунках людей, альтруїзм є поняттям значно ширшим ніж повага, тому що забороняє відношення до інших як до способу досягнення власних цілей. Так само альтруїзм є ширшим за принцип справедливості, що забороняє ущемлення інтересів іншого і зобов’язує діяти відносно інших так як заслужено.

У своєму істотному змісті, як вже значилось вище, альтруїзм був втілений у заповіді любові, що вперше зустрічається у П’ятикнижжі і прийнятій у християнстві в якості засадничого морального закону. Водночас цей принцип не вичерпує християнську заповідь милосердя, зміст якої включає удосконалення. [30, с.217]

За своєю суттю альтруїзм являє собою приватний випадок милосердя, хоча в новоєвропейській філософії милосердя починає трактуватись саме в дусі альтруїзму, а сприяння благу іншого розглядається як основа моралі взагалі. Наявність у природі внутрішніх механізмів самозбереження видів та окремих істот вперше в науці Нового часу визначив Френсіс Бекон. У праці «Велике відродження наук» він пише: «Кожному предмету внутрішньо властиве прагнення до двох проявів природнього блага: до того, що робить річ чимось цілим в самій собі, і того, що робить річ частинкою якогось більшого цілого. І ця друга сторона природи блага важливіша за першу, адже вона прагне до збереження більш загальної форми. Ми називаємо перше індивідуальним, або особистим благом, друге – суспільним блігом»[1, с.145]. Із двох інстинктів, - першим з яких Бекон називаєсамозбереження і захист, а другим – розмноження і поширення, - більш плідним він уважав другий. Тобто, в природному світі постійно діють два інстинкти, які можна назвати «егоїзмом» та «альтруїзмом». [16, с.274] В епоху Просвітництва їх можна зустріти у вченнях Ж.-Ж. Руссо, І. Г. Гердера, Й. В. Гете.Ж.-Ж. Руссо в трактаті «Міркування про походження нерівності» слушно зауважує, що «співстраждання – це природне почуття, яке, применшуючи в кожному індивіді дію себелюбності, сприяє взаємному збереженню усього роду». Цю здатність не можна пояснити лише впливом здорового глузду на людські дії. У ХVII – XIX ст. у вченнях І. Канта, А. Шопенгауера, Вол. Соловйова виключне значення надається доброзичливості (симпатії, співчуттям) як принципу людських взаємовідносин, в якому благо іншого є пріоритетним у порівнянні з власним благом. І. Кант писав: «Той, хто знаходить задоволення в благополуччі людей…, той, кому буває добре, коли добре всім іншим, називається другом людей (людинолюбцем) взагалі»[9, с.192]. Вол. Соловйов пише, що для того, «щоб сильний дух мав моральнісний сенс, тобто був не злим, а добрим, потрібно, щоб влада над власною плоттю поєднувалася в ньому з позитивним, доброзичливим ставленням до інших істот»[24, с.153], і важливим аспектом альтруїзму називає моральнісне ставлення людини до себе, виражене в повазі до своєї людської природи. А отже, з поваги до себе людина не повинна піддаватися спокусам, які її не варті. Нарешті, «мисленнєвий зміст (ідея) жалю або співстраждання, взята у своїй всезагальності і незалежно від суб’єктивних душевних станів, в яких вона проявляється (тобто взята логічно, а не психологічно), є правда і справедливість»[24, с.165]. В основу альтруїзму як моральнісного ставлення покладається визнання людиною права на існування і можливий добробут.

У ХІХ - початку ХХ ст. альтруїзм як моральний принцип став предметом критики православних мислителів, які вважали, що таке догоджання відволікає від обов’язку людини догоджати Богу і виконувати його заповіді (К. Лєоньтьєв).[30, с.217]

Як моральний принцип альтруїзм відштовхували через неприйнятість до «буржуазно-демократичної моралі» (М. Бердяєв) – ніби абстрактний і формальний принцип, що спрямований гординею і самооцінкою.[30, с.217]

У марксизмі альтруїзм, як і егоїзм, розглядались як історично так і ситуативно конкретні форми самовираження індивідів. Альтруїзм відкидався як моральнісний принцип, так як ідеологічна ілюзія, яка себто дозволяла людям, що мають приватну власність уявити свій особистий корисливий інтерес «в якості інтересів своїх ближніх». Альтруїзм рішуче заперечував і Ф. Ніцше, вбачаючи в ньому одне з втілень «моралі рабів».

У другій половині ХХ ст. філософсько-етична проблематика, пов’язана з альтруїзмом, аналізується у контексті практичних відносин між людьми, на основі різних форм солідарності, добродійства, благочинності тощо. Вона переосмислюється у контексті етики турботи (К. Гілліган, Н. Ноддінгс) і соціобіології (Р. Тріверс, Е. Уілсон).[30, с.218]

Не слід забувати і про еволюціні теорії моралі (наприклад П.А. Кропоткіна, К. Кесслера, В.П. Ефроїмсона), згідно яких людство проходило у своєму становленні груповий відбір на моральність, зокрема, на альтруїстичність: виживали ті групи, у представників яких з’являється і закріплюється генетична структура, що проявляє альтруістичне – допомагаючу, самовіддану, жертовну поведінку.[31, с.15]

Походження і сутність протилежності альтруїзму – егоїзму – не викликає суперечок. Дослідники одноголосні в його тваринному походженні (окрім марксистів-леніністів, котрі вважали причиною – приватну власність, як писалося вище). І. Кант підкреслює вкоріненість егоїзму в природі людини: «З того дня, коли людина починає говорити від першої особи, вона всюди, де тільки можливо проявляє і стверджує своє улюблене Я і егоїзм розвивається нестримно, якщо і не відкрито (тому що йому тут протистоїть егоїзм інших людей), то таємно, щоб з вдаваним самовідреченням і уявною скромністю все певніше піднятися у думці інших»[9, с.133]. Сучасна наука уточнює Канта в тому розумінні, що егоїзм існує в людині задовго до вперше сказаного «Я». Дослідник Г. Сельє пише: «Живі істоти схиляються до дій різноманітними імульсами, серед яких себелюбське бажання зберегтися, залишитись живим і бути щасливим займає одну з перших позицій. Задоволення інстинктивних потягів, потреба у самовираженні, прагнення накопичити багатство і досягнути влади – всі ці мотиви у поєднанні з багатьма іншими зумовлюють нашу поведінку»[23, с.123].

Сутність егоїзму не складає проблеми, проблематика егоїзму виражається у характері його ролі в житті людини і суспільства. У цьому питанні думки філософів і вчених розділились. Одні з них схвалювали або, меншою мірою, фіксували дану властивість поведінки людини, інші однозначно її засуджували. Ці характеристики залежали від розуміння сенсу життя людини і від відношення егоїста до інших людей. Т. Гоббс, виділяв три причини суперечок між людьми – суперництво, недовіра, любов до слави, - писав: «Людьське життя можна порівняти зі змаганням бігунів. Єдина ціль і єдина нагорода кожного з учасників це опинитися попереду своїх конкурентів… .Жадібне прагнення до великого багатства і честолюбне прагнення до великих почестей є дечим почесним, як ознаки володіння силою до їх досягнення. Жадність і честолюбність, напрямлені на жалюгідні покупки чи на маленьке просування кар’єри – ганебні»[6, с.342]. Таке відверте виправдання егоїзму зустрічається нечасто у філософській літературі. Значно частіше філософи дають негативні оцінки. Типовою можна вважати оцінку, що дав Кант: «…моральний егоїст – це той, хто всі цілі обмежує самим собою, хто користь бачить тільки у тому, що корисно йому, і, як евдемоніст, вбачає вищу визначну субстанцію своєї волі тільки у вигоді і особистому щасті, а не в уявленні про обов’язок»[9, с.129].

Такі думки, до речі, не впреше представлені у філософії, визначають подальший розвиток етичної думки відносно сутності людини. Відношення до егоїзму проявилося в його різноманітних класифікаціях. І. Кант, що вважав егоїзм несумісним з поняттями обов’язку і совісті, виділяв три типи егоїзму: логічний (невизнання коректності мислення інших людей), естетичний (невизнання смаків інших людей), і прагматичний, про який писалося вище[9; с.128]. А.І. Герцен у дусі розумного егоїзму визначає за природними властивостями людини: «Є егоїзм вузький, тваринний, брудний, так само як і є любов брудна, тваринна, вузька. Справжній інтерес зовсім не у тому, щоб вбивати на словах егоїзм і схвалювати братство – воно його не сприймає, - а у тому, щоб поєднувати гармонічно вільно ці два невід'ємних початки життя людського»[5, с.68]. Артур Шопенгауер не впевнений у сумісності, зазначених А.І. Герценом, початків. Він виділяє дві різногманітності егоїзму: егоїзм, який прагне власного блага, вболіває за себе, і гіпертрофований, злий егоїзм, яких хоче горя іншому. У першому випадку він прикривається ввічливістю, цим «кленовим листком егоїзму». У другому випадку він виступає як оголене злодіяння: «Інша людина, - писав А. Шопенгауер, - була б у стані вбити іншу тільки для того, щоб її жиром змастити собі чоботи! Але при цьому, - додає філософ, - у мене все-таки зостався сумнів, чи справді це гіпербола». І.С. Тургенєв дещо інакше розподіляє види: «Є три розряди егоїстів: егоїсти, які самі живуть і дають жити іншим; егоїсти, які самі живуть і не дають жити іншим; і насамкінець егоїсти, які самі не живуть, і не дають жити іншим. Жінки більшою мірою належать до третього розряду». Сучасний дослідник Дж. Ролз виділяє три види егоїзму: 1) диктаторський: «усі повинні служити моїм інтересам»; 2) власної особливості: «всі повинні дотримуватись моральних принципів, окрім мене, якщо мені це невигідно»; 3) анархічний, або загальний егоїзм: «усім дозволено слідувати власним інтересам, як їм забажається» [17, с.339]. Л. Фоєрбах вважав егоїзм вираженням природи людини. На його думку, без егоїзму немає людини. Більше того, він вважає егоїзм передумовою альтруїзму: «Людина тільки там задовольняє інших, де задовольняє сама себе… під егоїзмом я розумію не егоїзм «буржуа», а філософський принцип створений природою, за допомогою розуму людини»[29, с.13].

Книга Н. Макіавеллі «Володар» стала одним з перших посібників з політичної науки і одночасно найяскравішою апологією егоїзму. Філософсько-політичне вчення Н. Макіавеллі викликало неоднозначну реакцію у сучасній йому Європі і різке неприйняття з боку римо-католицької церкви (у 1559 р. його книги були внесені до «Індексу заборонених книг»). Спостереження життя призвели Макіавеллі до чіткого переконання, що людина - це істота суто егоїстична. Егоїстичний інтерес - наймогутніший і мало не єдиний стимул людської діяльності, і саме значний прояв цього інтересу пов'язаний із збереженням і придбанням власності, майна. Дане твердження звучить як пряма антитеза християнському вченню, для якого «корінь усього лихого то сріблолюбство».

Здатність до діяльності, заснованої на егоїстичному інтересі, воля особистості, яка прагне до здійснення великих цілей - ось що, на думку Н. Макіавеллі, головне в людині. Здатність до такої діяльності він назвав доблестю, яка властива далеко не всім індивідам, тому вони і животіють у своєму жалюгідному житті. Однак в історії завжди були і завжди є окремі особистості, чия доблесть змушує їх здійснювати видатні вчинки і тим самим рухати всю історію людства. Сама держава, у розумінні Н. Макіавеллі, виникла як результат все тієї ж егоїстичної природи людини. Держава - це вища сила, здатна поставити достатньо жорстку межу егоїстичним прагненням окремих людей і тим самим врятувати їх від самознищення. Тут ми стикаємося з протиріччям: з одного боку, егоїзм є головним стимулом розвитку, але, з іншого боку, егоїстичні устремління призводять до самознищення, від якого захистити покликана держава, що має своїм джерелом все той же егоїзм. Дозвіл зазначеного протиріччя потребує більш глибокого аналізу проблеми.[13, с.149] Як писав Оскар Уайльд, любов до самого себе – це єдиний роман, що триває довічно. У ньому немає нічого негожого, якщо любов підтримується власними зусиллями, а не паразитує на інтересах оточуючих. Ця особливість роз’яснена Е. Фроммом: «Припускаючи, що любов до себе чи до інших в принципі неподільна, як же пояснити егоїзм, що очевидно виключає всілякий щирий інтерес до інших? Егоїст зацікавлений тільки у самому собі, у своїх бажаннях, знає тільки саме задоволення – брати, а не давати. На світ він дивиться з точки зору того, що може взяти від нього… Любов до себе і егоїзм не тільки не ідентичні, вони діаметрально протилежні. Егоїст любить себе так само мало, як і інших; фактично він навіть ненавидить себе». Таким чином, людина, що любить себе, розвивається за рахунок власних зусиль, егоїст як такий прагне розвиватися за рахунок інших людей.[17, с.342]

Отже, простеживши історичний процес формування думок щодо егоїзму-альтруїзму бачимо, що мислителі в основному акцентували увагу на егоїстичному спрямуванні особистості

1.2. Теорія розумного егоїзму.  Теорія розумного егоїзму бере свій початок від філософських побудов таких видатних мислителів XVII ст., як Дж. Локк, Т. Гоббс, С. Пуффендорф, Гроцій. Уявлення про «самотнього Робінзона», що володів у природному середовищі необмеженою свободою і змінив цю природну свободу на громадські права і обов'язки, були викликані до життя новим способом діяльності та господарювання і відповідали становищу індивіда в промисловому суспільстві, де кожен володів якою-небудь власністю (нехай навіть тільки на свою робочу силу), тобто виступав як приватний власник і розраховував, отже, на себе, своє власне здорове уявлення про світ і своє рішення. Він виходив з власних інтересів, і їх ніяк не можна було скидати з рахунків, оскільки новий тип господарства, перш за все промислове виробництво, опирається на принцип матеріальної зацікавленості.  Ця нова суспільна ситуація була відображена в уявленнях просвітників про людину як природню істоту, всі властивості якої, в тому числі і особистий інтерес, визначені природою. Адже відповідно до своєї тілесної сутності кожен прагне отримати задоволення й уникнути страждань, що пов'язано з любов'ю до себе, або себелюбством, заснованої на найважливішому з інстинктів - інстинкті самозбереження. Так міркують всі, в тому числі і Ж.Ж. Руссо, хоча він трохи «вибивається» із загальної лінії міркувань, визнаючи разом з розумним егоїзмом також і альтруїзм. Але й він досить часто звертається до себелюбства: «Джерелом наших пристрастей, початком та основою всіх інших, єдиною пристрастю, яка народжується разом з людиною і ніколи не залишає її, поки вона жива, є любов до себе; ця пристрасть первісна, вроджена, що передує будь-якій іншій: всі інші є в певному сенсі лише її видозмінами ... Любов до самого себе завжди придатна і завжди в злагоді з порядком речей; оскільки кожному довірено перш за все його власне самозбереження, то першою і найбільш важливою з його турбот є - і повинна бути - саме ця постійна турбота про самозбереження, а як би ми могли піклуватися про нього, якщо б не бачили в цьому свого основного інтересу?»[22, с.312].  Отже, кожен індивід у всіх своїх діях виходить з любові до себе. Але, будучи просвіченим світлом розуму, він починає розуміти, що якщо буде думати тільки про себе і досягати всього тільки для себе особисто, то зіткнеться з величезною кількістю труднощів, перш за все тому, що всі хочуть одного і того ж задоволення своїх потреб, коштів для чого ще дуже мало. Тому люди поступово приходять до висновку, що має сенс у якійсь мірі обмежити себе; це робиться зовсім не з любові до інших, а з любові до себе, отже мова йде не про альтруїзм, а про розумний егоїзм, але таке почуття - гарант спокійного і нормального спільного життя. XVIII ст. вносить в ці уявлення свої корективи. По-перше, вони стосуються здорового глузду: до дотримання вимог розумного егоїзму штовхає здоровий глузд, бо без врахування інтересів інших членів суспільства, без компромісів з ними не можна побудувати нормальне повсякденне життя, не можна забезпечити безперебійне функціонування господарської системи. Опираючись на самого себе, незалежний індивід, власник, приходить до такого висновку самостійно саме тому, що наділений здоровим глуздом.  Інше доповнення стосується розробки принципів громадянського суспільства (про що далі ще піде мова). І останнє стосується правил виховання. На цьому шляху серед тих, хто розробляв теорію виховання, в першу чергу між К. Гельвецієм і Ж.Ж. Руссо, виникають деякі розбіжності. Демократизм і гуманізм однаковою мірою характеризують їх концепції виховання: обидва переконані в тому, що треба надати всім людям рівні можливості для виховання, у результаті чого кожен зможе стати доброчесним і освіченим членом суспільства. Стверджуючи природну рівність, К. Гельвецій, однак, стверджує, що всі здібності і таланти людей від природи абсолютно однакові, а відмінності між ними створює лише виховання, причому величезна роль відводиться випадковості. Саме з тієї причини, що випадок порушує усі плани, результати нерідко виявляються зовсім не такими, на які людина очікувала. «Наше життя, - переконаний Гельвецій, - часто залежить від нікчемних випадковостей, але оскільки ми їх не знаємо, нам здається, що всіма своїми властивостями ми зобов'язані тільки природі, однак це не так».[3, с.312] Ж.Ж. Руссо на відміну від К. Гельвеція не надавав такого значення випадковостям, він не наполягав і на абсолютності природної тотожності. Навпаки, на його думку, люди від природи мають різні задатки. Однак те, що вийде з людини, в основному також визначається вихованням. Ж.Ж. Руссо вперше виділив різні вікові періоди життя дитини; в кожен період найбільш плідно сприймається якийсь один особливий виховний вплив. Так, в перший період життя треба розвивати фізичні задатки, потім почуття, потім розумові здібності і нарешті моральні поняття. Ж.Ж. Руссо закликав вихователів прислухатися до голосу природи, не знущатися з природи дитини, спілкуватися з нею як з повноцінною особистістю. Завдяки критиці колишніх схоластичних методів виховання, завдяки установці на закони природи і детальне опрацювання принципів «природного виховання» (як бачимо, у Ж.Ж. Руссо «природна» не тільки релігія – «природно» також і виховання) Ж.Ж. Руссо зміг створити новий напрям науки - педагогіку і зробив величезний вплив на багатьох її прихильників (Л. М. Толстого, Й. В. Гете, Й. Песталоцці, Р. Роллана).  Коли ми розглядаємо виховання людини під тим кутом зору, який був важливим для французьких просвітителів, а саме, розумного егоїзму, не можна не помітити певних парадоксів, що проявляються майже у всіх, але головним чином у К. Гельвеція. Він ніби рухається у руслі загальних уявлень про себелюбство і особистий інтерес, але доводить свої думки до парадоксальних висновків. По-перше, він інтерпритує особистий інтерес як матеріальну вигоду. По-друге, всі феномени людського життя, всі події буття К. Гельвецій зводить до сприйняття таким чином особистого інтересу. Водночас, він виявляється засновником утилітаризму. Любов і дружба, бажання влади і принципи суспільного договору, навіть моральність - усе зводиться у К. Гельвеція до особистого інтересу. Так, чесністю ми називаємо «звичку кожного до корисних для нього вчинків». «Коли я, скажімо, плачу за загиблим другом, насправді я плачу не за ним, а за собою, тому що без нього мені ні з ким буде поговорити про себе, отримати допомогу» - пише він[3, с.301].Звичайно, не можна погодитися з усіма утилітаристськими висновками К. Гельвеція, не можна зводити всі почуття людини, всі види його діяльності до користі або до бажання отримати вигоду. Дотримання моральних заповідей, наприклад, швидше завдає індивіду збитків, ніж приносить вигоду, - моральність не має відношення до користі. Відносини людей в сфері художньої творчості також не можуть бути описані в термінах утилітаризму. Подібні заперечення лунали на адресу К. Гельвеція вже в його час, причому не тільки від ворогів, але і від друзів. Так, Д. Дідро запитував, яку мету переслідував сам К. Гельвецій, створюючи в 1758 р. книгу «Про розум» (де вперше була викладена концепція утилітаризму): адже вона відразу ж була засуджена на спалення, а автору довелося тричі від неї відмовитися, так і після цього він боявся, що його змусять (як Ж. Ламетрі) емігрувати з Франції. А отже К. Гельвецій все це повинен був передбачати заздалегідь, і тим не менш він зробив те, що зробив. Більше того, відразу ж після пережитої трагедії К. Гельвецій почав писати нову книгу, розвиваючи ідеї першої. У зв'язку з цим Д. Дідро зауважує, що не можна зводити все лише до фізичних задоволень та матеріальної вигоди, і що особисто він часто готовий віддати перевагу найжорстокішим нападам подагри найменшого презирства до самого себе.  Відтак не можна не визнати, що принаймні в одному питанні К. Гельвецій був правий - особистий інтерес, причому матеріальний інтерес, стверджує себе у сфері матеріального виробництва, у сфері економіки. Здоровий глузд примушує визнавати інтерес кожного його учасника, а недолік здорового глузду, вимога відмовитися від себе і пожертвувати собою нібито заради інтересів цілого тягне за собою посилення тоталітарного прагнення держави, а також хаос в економіці. Обгрунтування здорового глузду в цій сфері обертається захистом інтересів індивіда, як власника, і це якраз те, що ставилося і досі ставиться в провину К. Гельвецію. А між тим, новий спосіб господарювання грунтується саме на такому незалежному, керується власним здоровим глуздом і відповідає за свої рішення суб'єкта власності і права.  Етико-філософська позиція розумно-егоїстичних вчень з різних світоглядних і теоретичних позицій була обґрунтована також І. Кантом, С. К’єркегором, К. Марксом, Ф. Достоєвським. [17, с.220]

Розумний егоїзм – термін, що позначає філософсько-етичної позиції, що встановлюють для кожного суб'єкта принциповий пріоритет особистих інтересів суб'єкта над будь-якими іншими інтересами, неважливо чи це суспільні інтереси, або інтереси інших суб'єктів.

РОЗДІЛ 2. АЛЬТРУЇЗМ