2. Особливості екуменічного діалогу між Католицькою церквою і православ'ям.

Декрет «Unitatis redintegratio» - «Відновлення одності (єдності)», формулюючи засади і розглядаючи перспективи християнського екуменізму,приділив особливу увагу взаєминам католиків з православними і подоланню ними розділень. Зокрема, початок третьої частини декрету присвячений цим двом найголовнішим категоріям розділень між християнами: східні (маються на увазі Східні дохалкедонські і Православні церкви) і західні (з числа яких особливо виділено лютеранське і англіканське віросповідання). «Ці різні віросповідання дуже відрізняються між собою», тому собор пропонує різні міркування та підходи для ведення екуменічної діяльності.

У розділі, присвяченому Східним церквам, собор іменує їх «церквами», відокремленими від повного спілкування з Католицькою церквою. Підставою для такого поцінування цих церков було те, що отці собору побажали застосувати традиційне вживання цього найменування, «оскільки ж ці церкви, хоча і відділені від нас, мають істинними Таїнствами, особливо ж, у силу Апостольського спадкоємства, священства і Євхаристію, за допомогою яких вони і понині найтіснішим чином з нами пов’язані», тому вони заслуговують титулу «окремих або помісних церков», і називаються церквами – сестрами помісних Католицьких церков [62, c. 211].

«Тому Церква Божа твориться і зростає через здійснення Господньої Євхаристії в кожній з цих церков». Однак, оскільки спілкування з Католицькою церквою, видимим главою якої є Папа – Єпископ Риму і наступник Петра, це не якесь зовнішнє доповнення до помісної церкви, але один з її внутрішніх складових принципів, в силу цього положення помісної церкви, яким користуються ці християнські громади, відчувається, все ж, як недолік.

З іншого боку, вселенськість, властива Церкві, якою управляє наступник Петра разом з перебуваючими в спілкуванні з ним єпископами, через розділення християн зустрічає перешкоду для свого повного здійснення в історії. Тут йдеться про колишні «об’єднанні спілкування віри і життя в Таїнствах» між церквами Сходу і Заходу, «причому Римський Престол за спільною згодою бував стримуючим початком (moderante), якщо розбіжності щодо віри і дисципліни виникали між ними». Слід зазначити, що тут немає вказівки на першість влади Риму над церквами Сходу. Собор акцентує увагу на тому, що «Східні церкви мають з самого початку скарбницю, з якої Західна церква почерпнула багато чого в області богослужіння, духовного передання і канонічного права». В числі іншого пригадується, що основні догмати віри були сформульовані саме на Сході і, «щоб зберегти цю віру, церкви ці багато страждали і нині страждають». Відмінності спадщини Західної та Східної церков отці собору пояснюють «відповідно до народного генію і умов життя», що за наявності причин зовнішнього характеру і «нестачі взаємного розуміння і любові дало привід до розділень». При цьому в декреті ніякої вказівки на догматичні і віро навчальні причини поділу не дається [62, c. 211].

В якості основи для об’єднання собром пропонується наявність у Східних церквах літургійних священнодійств, особливо святої Євхаристії, ієрархії, пошанування Пресвятої Богородиці, прославлення святих, чернецтва. Робиться важлива, до ІІ Ватиканського собору просто нечувана, заява: «Ці церкви, хоча і розділені з нами, володіють дійсними Таїнствами, особливо в силу Апостольського спадкоємства, Священством і Євхаристією, якими вони донині пов’язані з нами найтіснішим чином, деяке спілкування в Таїнствах, при відповідних обставинах і зі схвалення церковної влади, не тільки можливе, але навіть бажане». Собор «настійно рекомендує католикам приступати до духовних скарбів Східних Отців», а так само «знати, почитати, зберігати і розвивати багатющу літургійну і духовну спадщину Сходу» [62, c. 213].

Пам’ятаючи, що здавна церкви Сходу і Заходу, навіть перебуваючи в євхаристійній єдності, «керувалися своїми власними правилами», що аж ніяк не суперечило єдності, собор наголошує,що церкви Сходу можуть і надалі управлятися своїми власними канонічними кодексами. Те ж саме собор зауважує і про різні (на Сході та Заході) богословські способи викладу віровчення, які швидше доповнюють один одного, ніж є протилежними. Собор також наголошує, що богословські передання Сходу «якнайкраще вкорінені в Святому Письмі; розвиваються і виражаються в літургійному житті; живляться живим апостольським переданням і творіннями Східних Отців і духовних письменників; ведуть до глибокого споглядання християнської істини». Собор підсумовує, що «вся духовна і літургійна, дисциплінарна і богословська спадщина, у своїх різних виявах, належить до повноти кафоличної та апостоличної Церкви» [62, c. 216].

У висновку до розділу декрет проголошує. Що для відновлення втраченої єдності не треба «покладати ніякого тягаря, крім необхідного», де «необхідним», очевидно, залишається тільки примат Папи.

У розділі, присвяченому християнським громадам Заходу, говориться, що, не дивлячись на особливу родинну близькість між ними та Римо – католицькою церквою (РКЦ), «внаслідок тривалого життя християнського народу, проведеного в попередні століття в церковному спілкуванні», треба визнати наявність «розбіжностей великої важливості, не тільки історичного, соціологічного, психологічного та культурного характеру, але в першу чергу в тлумаченні віри».

Відтак собор по відношенню до церков і громад Заходу, що перебувають в роз’єднанні з РКЦ, констатує, що у них «існують важливі розбіжності з вченням Католицької Церкви навіть про Христа, Воплочене Слово Боже, і про справу спокутування, а тому й про таємницю в служінні Церкви, як і про участь Діви Марії в справі спасіння». В якості вагомого екуменічного позитиву цих християн собор відмічає «любов до Св. Письма, благоговіння перед ним, що доходить майже до культу», що призводить до ретельного його вивчення. Але стверджуючи Божественний авторитет Святого Письма, вони інакше, ніж РКЦ, і між собою по – іншому розуміють зв’язок між Святим Письмом і Церквою. Однак, Слово Боже є «прекрасним занряддям» для досягнення єдності в діалозі з ними [62, c. 217].

Через Таїнство хрещення протестанти «дійсно зрощені з Христом» і стають «учасниками Божественного життя». Хрещення «встановлює таємничий союз єдності», але при цьому є тільки початком шляху до набуття «повного життя у Христі», що здійснюється «включенням в євхаристійне спілкування», про яке необхідно розпочати діалог.

Західні нез’єдинені християни «кормляться вірою у Христа», «благодаттю хрещення і слухання Слова Божого», «особистою молитвою і молитовним роздумом над Біблією»; богослужіння їх «включає нерідко значні частини стародавньої загальної літургії». І хоч серед них «багато хто не завжди розуміє Євангеліє однаково з католиками в області моральності», все ж вони прагнуть дотримуватися Слова Христового, а «звідси може постати екуменічний діалог».

У православно – католицьких відносинах особливою сторінкою стало скасування взаємних відлучень 1054 папськими легатами і Константинопольським патріархом Михайлом Керуларієм. Ця подія відбулася 7 грудня 1965 р. завдяки ініціативі Константинопольського патріарха Афінагора І і Римського єпископа Папи Павла VІ. Спільна Декларація Папи Павла VІ і патріарха Афінагора І про рішення стерти з пам’яті і з середовища Церкви анафеми 1054 року була зачитана секретарем Священного Синоду в патріаршому кафедральному соборі в Фанарі у присутності патріарха і членів Синоду. У той же самий час Іван Віллебрандс прочитав по – французьки спільну Декларацію, прийняту на останній сесії засідання ІІ Ватиканського собору. Після нього кардинал Августин Беа, голова Секретаріату у справах єдності християн, зачитав латинською мовою послання Павла VI «Ambulante in dilectione» - «Дорога в любові», яка проголошує вилучення з пам’яті і церковного середовища анафеми 1054 року. Аналогічний зміст мав і синодальний томос, зачитаний по – грецьки і кінці Літургії самим патріархом. Документи ці мали, по суті, епохальне значення, що означало, зокрема, фактичне підтвердження існуючої принципової єдності у вірі і відновлення перерваного колись спілкування. Ці кроки першоієрархів послужили початком діалогу між Римом і Фанаром[62, c. 219].