Висновки

На початку ХХ століття зароджується феномен екуменізму - як руху за об’єднання ввсіх християн. Спочатку даний рух зародився в середовищі протестантизму. В 20-30-х рр. до дискусій в рамках даного руху долучаються православні. Католицька Церква офіційно долучилася до екуменічної діяльності після ІІ Ватиканського собору, який своїми рішеннями проголосив екуменізм одним з пріоритетів даної церкви.

Екуменічний рух не мав можливості нормального розвитку на територіях під контрольованих Радянському Союзу. Але радянський період історії мимохідь витворив екуменічну діяльність, котра базувалася на загальнолюдських цінностях, наприклад, спільні моління християн різних конфесій у таборах ГУЛАГу. З актом проголошення незалежної Україниз однієї сторони ми отримали розколи між православними, з іншої з часом утворилися міжконфесійні ініціативи. Як от Всеукрїнська Рада Церков і Релігійних організацій. Однією з найактивніших учасників ВРЦіРО є УГКЦ, яка бере активну участь в екуменічному русі як в Україні, так і за її межами

Екуменічну діяльність Української Греко-Католицької Церкви можна поділити на чотири періоди, котрі відповідають правлінням чотирьох предстоятелей даної церкви. Перший період характеризується початком формування екуменічної дільності в межах УГКЦ. В цей період часу дану церкву очолює митрополит Андрей Шептицький. Другий період припадає на діяльність патріарха Йосипа Сліпого і відноситься до реформування католицької церкви на ІІ Ватиканському соборі. Третій екуменічний період в Українській Греко-Католицькій Церкві припадає на період виходу даної конфесії з підпілля, а також повернення частини керівництва церкви з діаспори. Четвертий період екуменічної діяльності УГКЦ характеризується активним розвитком структур даної церкви, особливо в центральних і південно – східних теренах України, а також перенесенням осідку греко-католиків зі Львова до Києва.

Християнську єдність православні допускають лише в лоні православної церкви, а свою участь в екуменічному русі та богословських діалогах розглядають, у першу чергу, як свідчення православної віри. Відзначимо, що екуменічна позиція православних формувалася через критичне ставлення до екуменічного руху в цілому і ВРЦ зокрема.

Розв'язуючи питання міжконфесійних і міжцерковних відносин, увагу потрібно акцентувати частіше на тому, що роз'єднує християнські об'єднання, зумовлює їх протистояння, а відтак і неможливість поєднання в організаційні структури. А між тим має бути у християн, як говорив апотол Павло, «Один Господь, одна віра, одне хрещення». Насамперед треба бути християнином за вірою, а вже опісля християнином за конфесією, церковною організацією. Зближення слід починати з питань, в яких немає відмінностей, а це насамперед сприйняття Біблії в її двох Завітах як Священного Писання і визнання Символу віри як догматичної основи богословського вчення. Відтак у відносинах треба користуватися однією мовою – християнським світоглядом.

Враховуючи спільність віри і необхідність слідування Христовим принципам любові, важливо, щоб християнські конфесії в Україні підтримували між собою зв'язки, визнаючи той факт, що через хрещення і євхаристію «ми одні в Христі Ісусі». Визнання українцем себе насамперед християнином не є чимось незвичайним, бо ж його релігійна ментальність українського народу завжди була відкритою і конфесійно-толерантною.

В сучасних умовах розбудови громадянського суспільства в Україні об’єктивно необхідними і надзвичайно важливими є чітке окреслення й вироблення кінцевої мети державотворення, а також формування з врахуванням українського християнського досвіду та сучасної конструктивної суспільної позиції Вселенської церкви, чітких ціннісних національних критеріїв побудови громадянського суспільства, котрі б узгоджувались із загальнолюдськими цінностями Це є необхідним та оправданим в силу того, що цілі й суспільно творчі зусилля влади й церкви є односпрямованими і доповнюючи ми, які не гальмують, а навпаки, прискорюють побудову громадянського суспільства в Україні як відкритого демократичного суспільства.