11Панування проведення дослідження повинно ґрунтуватися на здатності та

ми пості дослідника обґрунтувати обрану тему, представити коротку інформа

Mim про її сучасний стан, надати розгорнуту характеристику цілей та завдань, вмо- іив\вати вибір методів та об’єкта дослідження. Слід зазначити, що у плануванні в враховувати не лише те, що потрібно зробити, а і те, як це зробити.

і укладеним робочим планом слід ознайомити наукового керівника, який до­питими' иідкоригувати його та встановити терміни його виконання.

1. їв мм процедури планування дослідження можна братися до укладання пла ну курсової, дипломної, дисертаційної роботи, який у подальшому буде покла ін піні в основу змісту роботи. Для укладання плану дослідження рекомендуєть-

<і • 11 і' піч типідготовчу роботу, яка допоможе точно виділити та сформулювати РИТІ пункти.

2. .в ммперед слід уточнити поставлене питання дослідницької роботи чітким |И ІМіІ'ІСІІІІ ям основного терміна (ключового слова) питання, тобто з’ясуванням,

Зніміниоб’єкт необхідно надати інформацію і якою повинна бути ця інформа-н Цінім обрати основу для редукції (зведення) поставленого питання до до минім.ти, причому вибір цієї основи може бути різним, але визначається він ні і і і п и поставленим завданням. Все це надасть можливість поділити головне|німп їм, I, и такий спосіб, головне завдання на допоміжні. Таким чином, осно ін пнімінім, тобто початкове питання або питання нульового рівня виступає

Інші іиголовком наукової роботи, допоміжні питання першого рівня — за

иммпрозділів, допоміжні питання другого рівня — заголовками підрозді І і д

•' 11 ронедення дослідження

і І і інрпока наукової інформації. Однією з основних передумов науково <ІІ/Н"^,ппн < отримання нової наукової інформації на основі іасгосунапня ник мггодін. Слід зауважити, що крім основних методів, обраних для до ни і необхідним використання і таких методів, як:

• спостереження фактів з метою встановлення основних ознак, властивостей, передумов існування досліджуваних явищ тощо;

• експеримент — підтвердження чи спростування висунутої гіпотези дослі­дження (прогнозування щодо отриманих результатів) на основі безпосе­реднього практичного аналізу;

• опитування респондентів як носіїв мови для встановлення основних харак­теристик та ознак досліджуваного явища;

• логічний аналіз результатів спостереження, тобто їх систематизація, ви­окремлення значущого, другорядного, та синтез — узагальнення й форму­лювання гіпотез, теорій;

• метод абстрагування, який базується на встановленні суттєвих властивос­тей і зв’язків предмета та відмежуванні від інших, часткових його власти­востей та зв’язків;

• формалізація — відтворення змісту сукупності знань про об’єкт досліджен ня (міркувань, доказів, класифікацій тощо) у вигляді формальної системи;

• моделювання, сутність якого полягає в побудові та вивченні моделей ре ально існуючих предметів, процесів, явищ з метою отримання пояснень і висвітлення цих явищ, а також для прогнозування явищ, що викликають інтерес дослідника.

Після отримання наукової інформації за допомогою зазначених методів її слід уважно перевірити на достовірність та об’єктивність, тобто:

• чи проводилися дослідницькі операції лише з реальними фактами, які чітко відмежовуються від гіпотез та припущень,

• чи перевірені узагальнення та висновки,

• чи проведені дослідницькі операції до кінця та чи висвітлені всі аспекти проблеми,

• чи не були випадково сфальсифіковані наукові дані.

Крім цього слід пам’ятати, що висунуті положення завжди необхідно підкрі плювати їх обґрунтуванням та доведенням, а основні поняття дослідження точними і чіткими визначеннями.

4.2.2. Формулювання результатів наукової роботи. На цьому етапі нео(> хідно перевірити завершеність кожної окремої частини роботи і доказовії11, аргументації в масштабі всієї роботи. Лише після цього доцільно формулювали висновки, починаючи поступово з другорядних питань, завершуючи основномі проблемою. Висновки щодо отриманих допоміжних результатів допоможуіь вірно і точно сформулювати висновки щодо основного результату. Наприкінці доцільно буде також сформулювати висновки за питаннями практичного зиа чення і використання отриманих результатів.

Тут потрібно конкретно довести, що положення, висновки, рекомендації, ІНІ ведені в роботі, с обґрунтованими і достовірними, тобто реально (об'єктивно)

нуючими в природі чи в техніці. Тільки вагомі докази дають підставу довіря- п проведеним дослідженням, уникнути при цьому помилкових висновків і не і-і і її, в окремих випадках, сприйняти бажане за дійсне.

І Іри підтвердженні наукового результату практикою потрібний збіг виведе- і теорії положень з явищами, які спостерігаються у практичних ситуаціях.

1.3. Робота над текстом наукового дослідження

І 1.1. Структура наукового дослідження¹. Робота повинна містити:

І Титульний аркуш 2. Зміст

'. II ерелік умовних позначень (за необхідністю)

А,Вступ

■ Основна частина (розділи, підрозділи, підпункти, висновки) ь Висновки

(ліисок використаних джерел м Додатки (за необхідністю)

‘іРезюме (за вимогою).

і І огульний аркуш. Для дипломної (курсової) роботи оформлюється один um щ.ний аркуш (мовою написання роботи). Титульна сторінка є першою сто- і їм іum роботи, її включають до загальної нумерації сторінок випускної роботи.

11., и і'. юрінки на титульному аркуші не ставлять.

' їм 1ст. Зміст є другою сторінкою роботи. Він містить найменування та нс- н І мі 11п'міткових сторінок усіх розділів, підрозділів та пунктів (якщо вони мають

їй! І мок), зокрема, переліку умовних позначень, вступу, розділів, висновків до

|ііми!м!и, іагальних висновків, списку використаних джерел, списку використа­нії» ншіідкових матеріалів, списку джерел ілюстративного матеріалу, додатків.

і Перелік умовних позначень, символів, одиниць, скорочень і термінів (за ііи.ім.іііиіі по). Якщо в роботі вжито специфічну термінологію, а також маловідо­мі1111| и імення, нові символи, позначення і таке інше, то їх перелік може бути но­ни* •• п у роботі окремим списком, який розміщують перед вступом.

і їй гум. У вступі подають загальну характеристику дипломної (курсової) ро- *»иі • ■ її рекомендованій нижче послідовності.

Ці і ум починається з розкриття сутності проблеми (задачі) і висвітлення її ніііу нмчущості, підстав і вихідних даних для розробки теми та обґрунтування ЙфМиїдної її проведення дослідження.

МНИ і і.і п 11, .пініданого пункту авторами посібника використовували! м ма ісріали публікацій "Як Ііщіиіуіі.ни Іі.іхистиіидисертацію на здобуття наукового ступеня" [13, < <16 50) и "Довідник «нАун.гм и аукопого ступеня" [б, с.15-18]; внесені авторами домоиііі'іііім і примішані на адаїпа1|ІІІІНМІ'ІІ'ІІ'НИХ вимог до потреб вищої школи

Актуальність дослідження конкретної наукової проблеми зумовлюється со­ціальним замовленням, практичними завданнями певної галузі науки, необхід­ністю розширення сучасних уявлень про певні процеси чи явища, недостатнім рівнем розробки окремих аспектів наукової проблеми. Шляхом критичного ана­лізу та порівняння з відомими розв’язаннями проблеми (задачі) обґрунтовуєть­ся актуальність та доцільність роботи для розвитку відповідної галузі науки чи виробництва. Тобто, актуальність полягає, насамперед, у можливості викорис­тання результатів, отриманих у ході дослідження, для вирішення інших науко­во-практичних завдань.

Мета дослідження є визначенням авторської стратегії щодо здобуття нових знань про об’єкт та предмет дослідження і формулюються як головне завдання дослідження. Слід зазначити, що мету і завдання дослідженняне можнафор­мулювати словами“дослідити",“проаналізувати”,“вивчити” тощо, оскільки такі формулювання не спрямовані на отримання конкретного результату, а відо­бражають лише процес дослідження. Тому доцільними були б, наприклад, такі формулювання, як“встановити”, “виявити”, “розробити", “визначити", “кла­сифікувати"тощо.

Завдання дослідження повинні давати уявлення про те, що саме необхідно зробити в роботі для отримання конкретних результатів і досягнення поставле ної мети. Весь комплекс завдань — це алгоритм конкретної програми досліджен ня, зумовлений логікою етапів наукового пошуку. Інакше кажучи, завдання до­слідження це редукція основної мети, тобто зведення її до допоміжних питань, вирішення яких буде сприяти розкриттю основної проблеми (мети досліджен ня). Кількість завдань зумовлюється метою, але їх не повинно бути менше 2-3.

Об’єкт дослідження — це частина об’єктивної реальності, яка на конкрег ному етапі стає предметом теоретичної та практичної діяльності дослідження Іншими словами, об’єкт дослідження — це процес або явище, що породжує про блемну ситуацію і власне досліджується.

Предмет дослідження міститься в межах об’єкта. Предмет дослідження рої криває окремі аспекти об’єкта. В об’єкті дослідження визначається загальна сфе ра наукового пошуку, а в предметі чітко позначається явище, етап чи процес,що розглядатимуться в роботі в межах досліджуваного об’єкта.

Методи дослідження. Подається перелік використаних методів дослідженми для досягнення поставленої мети. Використані методи значною міроювизнана ють результативність дослідження, форми організації роботи, загальну методоло гічну орієнтацію автора. Перераховувати методи слід не відірвано від змістуро боти, а коротко та змістовно визначаючи, що саме досліджувалося тим чиіншим методом.І (є дасть змогу пересвідчитися в логічності та прийнятності виборуі амг цих методів. (Детальна інформація про методи дослідження, які необхідноми кориї гонуиатипри проведенні лінгвістичного дослідження, наводиться уп. 1.3 )

1. Іаукова новизна одержаних результатів (цей пункт включають лише до робіт, и яких дійсно отримані нові наукові результати). Подають коротку анотацію но­вих наукових положень (рішень), запропонованих автором особисто. Необхідно показати відмінність одержаних результатів від відомих раніше, описати ступінь новизни (“вперше одержано", “удосконалено”, “дістало подальший розвиток”).

До цього пункту не можна включати опис прикладних (практичних) резуль- і о тім, отриманих у вигляді способів, методик, схем тощо. Слід розмежовувати одержані наукові положення і нові прикладні результати, що випливають з те­оретичного доробку автора.

Теоретичне значення одержаних результатів. У роботі, що має теоретичне "і імення, треба подати відомості про наукове використання результатів дослі- і і еііия або рекомендації щодо їх використання.

2. рактичне значення отриманих результатів. Це можуть бути нові способи, м міології, методи, методики, параметри тощо, тобто те нове, що дає виконана і"001,1для практики роботи тієї чи іншої галузі науки або промисловості із за- • н єн пням ступеня готовності до використання або масштабів використання.

І реба стисло повідомити про впровадження результатів досліджень, назвав-

рі .інізації, в яких здійснена реалізація, а також підкреслити корисність того

ж іншого заходу для людини, суспільства загалом і т. ін.

Ч11 робація результатів роботи. Треба вказати, на яких наукових конферен иЬі і нарадах, науково-методичних семінарах тощо оприлюднені результати до- ІІН 'Ні пня.

Публікації. Необхідно зазначити надруковані за результатами дослідження ■ ч 11и наукових журналах, збірках наукових праць, матеріалах і тезах конфе- ІЛМЩІЙ,

Наприкінці вступу розкривається структура роботи, а саме, з яких основних мі мін і н/1вдається виконане наукове дослідження.

І .. мі.і і зазначених частин вступу повинна виділятися напівжирним шриф- иім і а її ги у встановленій послідовності.

ї <>і мовна частина роботи складається з розділів, підрозділів, пунктів та ІіМИУНК І III. висновків до розділів. Кількість розділів 2-3 (2 — для курсової робо- дли дипломної роботи освітньо-кваліфікаційного рівня “Бакалавр”, 3 —

І іп ніаиіі Г та “Магістр”). Число розділів дисертаційної роботи може переви­щім і и ні- а іапу кількість, якщо поява четвертого і подальших розділів продик- імииіііілогікою дослідження, причому в кожному розділі розглядається окреме І » ОМ1*11111І.шия, яке неможливо включити до попередніх розділів.

(Іншу кожного розділу треба сформулювати таким чином, щоб вона не ви «ШІ'Мі її піііріііе за тему самого дослідження або була рівновеликою їй. Розділ < и» мі одним і аспектів теми, і його назва повинна віддзеркалювати цю підло

. ¹о ИІМІІІІ Ці.

Кожний розділ повинен складатися не менш як з двох підрозділів.

Бажано, щоб основному тексту кожного розділу передував короткий опис об­раного напряму дослідження та обґрунтування застосованих методів досліджен­ня. Кожну частину розділу (підрозділ, пункт, підпункт) доцільно закінчувати коротким узагальненням, що допоможе в подальшому сформулювати висновки.

У кінці кожного розділу формулюють висновки зі стислим викладенням на­ведених у розділі наукових і практичних результатів.

РОЗДІЛ 1, як правило, маєтеоретичнийхарактер, де подається загальне теоретичне підґрунтя того дослідження, яке автор прагне здійснити, посилан­ня на наукові праці, де вже розглядалася досліджувана проблема, визначення основних понять і категорій проблеми, характеристика основних використаних термінів і понять, критичний аналіз праць інших дослідників, інформація про історію розгляду проблеми науковцями тощо. Стисло, критично висвітлюючи роботи попередників, автор повинен назвати ті питання, що залишилися неви- рішеними і, отже, визначити своє місце у розв’язанні проблеми. Загальний об­сяг огляду літератури не повинен перевищувати 20 % обсягу основної частини роботи. Бажано закінчити цей розділ коротким резюме стосовно необхідності проведення досліджень у даній галузі.

РОЗДІЛ 2 та наступні розділи маютьпрактичнийхарактер, де на прикладах, зібраних автором з джерел оригінального ілюстративного матеріалу, доводяться робоча гіпотеза роботи та теоретичні положення, що були окреслені в розділі 1. Кожний розділ роботи завершується стисло викладеними узагальненнями та ви сновками до розділу.

6. Висновки. УВИСНОВКАХ підбиваються підсумки дослідження, викла даються найважливіші наукові та практичні результати, що одержані в роботі, надаються відповіді на проблематичні питання, що були поставлені уВСТУПІ, наводяться рекомендації щодо практичного застосування отриманих резуль татів, перспективи та напрями подальшого дослідження теми. З огляду на вище зазначене у тексті висновків вже не вживаються приклади, цитування іншихau торів тощо.

У висновках необхідно наголосити на якісних та кількісних показниках здо бутих результатів, обґрунтувати достовірність результатів, викласти рекоменд.і ції щодо їх використання.

6. Список використаних джерел. Бібліографічний апарат випускноїро боти — ключ до використаних автором джерел. Крім того, він певною мірою відбиває наукову етику і культуру наукової праці. Саме з нього можна зробиш висновок про ступінь ознайомлення автора з наявною літературою стосовнодо сліджуваної проблеми. Бібліографічний апарат випускної роботи складастм м з бібліографічного списку (списку використаних джерел) і бібліографічнихпо силань, які оформлюються відповідно до чинних стандартів.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ — елемент бібліографічного апа рату, котрий містить бібліографічні описи використаних джерел і розміщується після висновків. Це одна із суттєвих частин випускної роботи, що віддзеркалю«:

' имостійну творчу працю її автора і демонструє ступінь фундаментальності про веденого дослідження. Не слід включати до переліку ті джерела, на які не були «роблені посилання в роботі, таким чином, на кожне джерело повинно бути по- и/іання у тексті роботи. Крім того, до цієї частини не рекомендується включати мциклопедичні та тлумачні словники, газети, науково-популярну та художню ііігратуру, окрім випадків, коли вони є джерелами ілюстративного матеріалу «но довідковими джерелами, а їхні уривки використані у вигляді цитат для уточ ■ ' пня певного поняття, терміна, підтвердження наведеної думки прикладами і« кету тощо. В таких випадках слід включити вищезгадані джерела до списку исратури (в цьому разі рекомендується подання списку літератури за алфаві і, і рубрикацією), а в тексті дослідження зробити посилання на відповідне і «і'рело, вказавши конкретну сторінку, звідки узята цитата. Кількість ілюстра інших та довідкових джерел не може перевищувати кількість науково-тсорс- і очних джерел, використаних у дослідженні.

бібліографічний опис оформлюється згідно з вимогами Державного станда і «\ v країни (див. Додаток Ж. “Норми оформлення елементів бібліографічною• Нін ку”).

і писок використаних довідкових джерел. У науковій роботі після списку

ристаних науково-теоретичних джерел слід наводити список використа

довідкових джерел, до якого вносяться словники, енциклопедії, довідники,

а дмжі джерела з мережі Інтернет тощо (якщо автор роботи використав ці

м * ■ і" 1.1), іІосилання на ці джерела в тексті роботи та їх бібліографічний опис у

v о«|)ормлюється згідно з вимогами до посилань і бібліографічного опису

«і ц і««тих джерел (див. Додаток Ж. “Норми оформлення елементів бібліографія ним , писку” та Додаток Е. “Оформлення списку використаних джерел”).

• пінок джерел ілюстративного матеріалу. Після списку використаних до ні її • мінх джерел слід наводити список джерел ілюстративного матеріалу, до яко в ні в иться офіційні документи, закони, постанови, міжнародно-правові доку очнії, наукові або технічні джерела, газети, журнали, художні твори, джерела і " і" ' і іи гернет, електронні носії інформації тощо, з яких автор наукової роботи і їм приклади для аналізу. (Докладніше див. Додаток Е. “Норми оформлення мамин іIn бібліографічного списку” та Додаток Ж. “Оформлення списку вико- рні інініх джерел”).

н Додатки. До додатків доцільно включати: тексти для аналізу, використані » ІИДІ дослідження, термінологічні словники та глосарії, вправи та мстодичH шаи ріали для подальшого використання у навчальному процесі, фотокопії11 в (документів, схем, фотографій), слайди, аудіо іа нідео іаписи, гаОлиці

допоміжних даних тощо. Таблиці, графіки, схеми, що наводяться в основній частині роботи або у додатках, повинні бути пронумеровані і мати заголовок (див. п. 4.3.2).

9. Резюме. До дипломних (курсових), робіт додається резюме обсягом до двох сторінок англійською мовою. У резюме вказують мету завдання та матеріал дослідження, стислий зміст роботи, основні отримані результати та висновки. Текст резюме до дипломної (курсової) роботи не підшивається, а подається ра­зом з роботою.

Резюме дисертації не складається. Натомість в авторефератах дисертаційних робіт наводяться анотації роботи українською, російською та англійською мо­вами. Одна з анотацій іноземними мовами (російською або англійською) є роз­ширеною і має обсяг 2 сторінки, дві інші — по Угсторінки.

4.3.2. Технічне оформлення наукової роботи¹.Випускні роботи кваліфіка­ційних рівнів “бакалавр”, “спеціаліст” і “магістр” необхідно оформлювати відпо­відно до державного стандарту.

Чинні нормативні документи, що регламентують вимоги до оформлення на­укових текстів:

1. Документація. Звіти в системі науки і техніки. Структура і правила оформлс ня : (ISO 5966:1982): ДСТУ 3008-95. — [Чинний від 23-02-1995]. — К.: Держ стандарт України, 2005. — 35 с. — (національний стандарт України).

2. Зміни та доповнення до переліків і форм документів, які використовую! і. при атестації наукових і науково-педагогічних працівників. — [Чинний від 21-04-2004; зміни від 29-05-2007]. — Офіц. вид. — К. : Вак України, 10 с. - (Нормативні директивні правові документи).

3. Інформація та документація. Скорочення слів в українській мові у бібліогр.і фічному описі. Загальні вимоги та правила : ДСТУ 3582-97 — [Чинний від 04-07-1997]. — К. : Держстандарт України, 1998. — 27 с. — (Національний стандарт України).

4. Як підготувати і захистити дисертацію на здобуття наукового ступеня [метод, поради] / Автор-упоряд. Л. А. Пономаренко. — 7-е вид., випр. і доп. — К Редакція ВАК України, вид-во “Толока”, 2009. — 80 с.

Нормативні параметри форматування та обсягу наукової роботи

1. Форматування наукової роботи

Роботу друкують за допомогою принтера на одному боці аркуша білого паш ру формату A4 (210x297 мм) з книжною орієнтацією до 28-30 рядків на сторінці та 60-65 знаків у кожному рядку. Можна також використати папір форматів і

межах від 203x288 до210x297 мм і подати таблиці та ілюстрації на аркушах фор­мату A3.

Оформлення випускної роботи за допомогою комп’ютерної техніки викону- ■ п.ся з використанням шрифту Times New Roman з полуторним міжрядковим інтервалом і кеглем 14 пунктів.

Шрифт друку повинен бути чітким з однаковою щільністю тексту.

Текст випускної роботи друкують, залишаючи, зазвичай, береги таких розмі­рні: лівий — 25 мм, правий — 15 мм, верхній — 20 мм, нижній — 20 мм.

Кількість знаків у роботі визначає її обсяг. За одиницю обсягу авторського тво­ру прийнято авторський аркуш, який дорівнює 40.000 друкованих знаків (літер, рі • іділових знаків, цифр) і пробілів між словами. Якщо на сторінці ЗО рядків, у і ■ і к і юму з яких приблизно по 60 знаків, то загальна кількість знаків на сторінці — і ноо. Відповідно, один авторський аркуш складатимуть 40.000:1800 = 22 сторінки.

Відстань між назвою розділу і наступним текстом, між кінцем тексту і заголов­ні їм п ідрозділу, заголовком розділу і підрозділу має дорівнювати 3-4 інтервалам, і о текст повинен починатися після 1 пропущеного рядка.

Міжрядковий інтервал у заголовку розділу або підрозділу повинен бути та­мі м самим, як і в тексті роботи.

Лбзацний відступ має дорівнювати 12 мм і повинен бути однаковим по всій рнГіоті.

1. Іс дозволяється розміщувати назву підрозділу, пункту або підпункту в ниж­нії! час тині сторінки, якщо після неї розміщено менше 2 рядків тексту.

Кожну структурну частину роботи (ЗМІСТ, ПЕРЕЛІК УМОВНИХ І МН’ОЧЕНЬ, ВСТУП, РОЗДІЛ, ВИСНОВКИ, СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ І /КІ І * І ЛІ, ДОДАТКИ) треба починати з нової сторінки.

'()бсяг наукової роботи

( Нн яг основного тексту наукової роботи визначається залежно від освітньо- »йй/ііфікаційного рівня і групи спеціальностей. До загального обсягу наукової |інГнн її не входять додатки, список використаних джерел, таблиці та рисунки

umі к и), які повністю займають площу сторінки. Але всі сторінки зазначених

иммгіііііі випускної роботи підлягають наскрізній нумерації на загальних за- ff Вії* (див. далі п. “Правила нумерації”).

ІІііумші роботи групи гуманітарних спеціальностей повинні мати наступ НИМ "'в яг сторінок формату A4 (за умов дотримання правил форматування мину¹я мої роботи):

2. курсові роботи — 25-30 сторінок (1,1 — 1,3 АА);

Ü) випускні роботи для освітньо-кваліфікаційною рівня "бакалавр" — Ці 4** * трійок (1,8-2 АА);

її випускні роботи для освітньо-кваліфікаційногорівня "сііеціиліїт"

М /II і трійок (3-3,2 АА);

4. випускні роботи для освітньо-кваліфікаційного рівня “магістр” — 85-100 сторінок (4-4,5 АА).

Оформлення заголовків структурних частин

Заголовки структурних частин випускної роботиЗМІСТ, ПЕРЕЛІК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ, ВСТУП, РОЗДІЛ, висновки, список ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ, ДОДАТКИ друкують великими літерами напівжирним шрифтом симетрично до набору (посередині рядка без абзацного відступу).

Заголовки підрозділів (1.1.; 3.2. тощо) друкують маленькими літерами (крім першої великої) напівжирним шрифтом з абзацного відступу. Крапку в кінці за­головка не ставлять. Якщо заголовок складається з двох або більше речень, їх розділяють крапкою. Текст роботи починається з наступного рядка, через 3-4 інтервали (1 пропущений рядок).

Заголовки пунктів друкують жирним шрифтом маленькими літерами (крім пер­шої великої) з абзацного відступу в розбивку (розрядженим шрифтом з інтервалом в 1 пт^{1 2}) в підбір до тексту (текст пункту слідує відразу після заголовка, продовжу­ючи той самий рядок). У кінці надрукованого заголовка пункту ставиться крапка. Відразу після заголовку пункту починається текст без переходу на наступний рядок.

Відстань між заголовком (за винятком заголовка пункту) та текстом повинна дорівнювати 3-4 інтервалам (робиться відступ в 1 рядок). Докладніше див. До даток Д. “Оформлення структурних частин”.

Правила нумерації

Нумерацію сторінок розділів, підрозділів, пунктів, підпунктів, рисунків, та блиць, формул подають арабськими цифрами без знака №.

Всі сторінки випускної роботи нумерують. Першою сторінкою випускної ро боти є титульний аркуш, який включають до загальної нумерації сторінок ви пускної роботи, не проставляючи його номера³. Наступні сторінки нумерують у правому верхньому куті сторінки без крапки в кінці.

Нумерація розділів, підрозділів, пунктів. Такі структурні частини випу<к ної роботи, як зміст, перелік умовних позначень, вступ, висновки,СПИСОК ВИКО ристаних джерел не мають порядкового номера. Всі аркуші, на яких розміщені згадані структурні частини випускної роботи, нумерують звичайним чином. І Іг нумерують лише їх заголовки, тобто не можна друкувати: “1. ВСТУП” або “І’оі діл 6. ВИСНОВКИ”.

Номер розділу ставлять після слова “РОЗДІЛ”, після номера крапку не став­лять, потім з нового рядка друкують заголовок розділу.

Підрозділи нумеруються в межах кожного розділу перед назвою підрозділу. І Іомер підрозділу складається з номера розділу і порядкового номера підрозділу, між якими ставлять крапку. В кінці номера підрозділу також ставлять крапку (наприклад: 1.2. — другий підрозділ першого розділу). Заголовки підрозділів ірукуються у тому ж рядку, після номеру, з абзацного відступу з великої літери мірним шрифтом без крапки в кінці заголовка. Якщо заголовок складається з двох або більше речень, їх розділяють крапкою. Між заголовком підрозділу і тек- ■ і ом (зверху і знизу) залишається один пропущений рядок.

Пункти нумеруються в межах кожного підрозділу. Номер пункту складається * порядкових номерів розділу, підрозділу, пункту, між цифрами та в кінці номеру пункту ставлять крапки (наприклад: 1.2.3. — третій пункт другого підрозділу пер­инно розділу). Заголовки пунктів друкуються з абзацного відступу з великої літе- і ' і і, ирним шрифтом в підбір до тексту. В кінці заголовка пункту ставиться крап ' .і і .і на тому ж рядку починається текст пункту. Пункт може не мати заголовка.

11 іднункти нумерують у межах кожного пункту за такими ж правилами, як пункти.

Технічне оформлення структурних частин наукової роботи

І Титульний аркуш. Титульний аркуш диплому оформлюється відповідно до виведеного зразка (див. Додаток Б “Оформлення титульного аркуша”). Він є пер ввий і трійкою роботи, однак номер сторінки на титульному аркуші не ставиться.

Па титульному аркуші зазначаються: 1) найменування вищого навчального в і іду, де виконана робота; 2) прізвище, ім’я, по-батькові автора роботи; 3) тема І'оГюти (згідно наказу “Про затвердження тематики дипломних робіт освітньо

> мнніфікаційного рівня “бакалавр / спеціаліст / магістр” на навчальний

І'В ), І) шифр і найменування спеціальності (наприклад, 6.020303 — бакалавр, мміг.оу — спеціаліст, 8.02030304 — магістр); 5) освітньо-кваліфікаційний рі ні пі. нкий здобуває студент; 6) відомості (науковий ступінь, вчене звання, пріз­вищі Ініціали) про наукового керівника, виконавця нормоконтролю; 7) місто І І'Ін иимшання (Див. Додаток Б. “Оформлення титульного аркуша ”).

>Іміс г. Зміст (друга сторінка роботи; номер зазначається праворуч угорі) пода(Hk па поча тку диплому з найменуваннями та номерами початкових сторінок усіх І'"щініи, підрозділів і пунктів (якщо вони мають заголовок). Також обов’язково Ми іпіі'їнмітьі я перелік умовних позначень (за наявності), вступ, висновки до роз- ИІЯІИ, ьігальїіі висновки, додатки, список використаної літератури¹.

I учні мііркстові редактори(Microsoft Word, Open Office Writer) дозиолнюп. створюватиіміст ііичмо ііонерований програмою зміст автоматично і.ііначаї < торінкивідповідних рої

«їй і імінмн нумерацію сторінок, якщо її було змінено в тексті роботи мері ви/іучення іа/або

шкету Також автоматично у змісті відтворює п,< я і гиш. і.нолівіків (шрифти,и|д<іуми,

Н ІІІІ м. ніщо) увигляді, відповідному вигляду заголовкув іекі її

Заголовок структурної частини ЗМІСТ друкують великими літерами жирним шрифтом симетрично до тексту без абзацного відступу. Крапку в кінці заголовку не ставлять. Між заголовком та текстом робиться пробіл у 3-4 інтервали (1 про­пущений рядок).

Заголовки однакових ступенів рубрикації розташовуються у змісті один під одним. Заголовки кожного наступного ступеня (підрозділів стосовно розділів, пунктів стосовно підрозділів) зміщують на 1 абзацний відступ пра­воруч відносно заголовків попереднього ступеня. Всі заголовки починають з великої літери, крапку наприкінці заголовку не ставлять. Останнє слово кожного заголовка з’єднують крапками з відповідним йому номером сто­рінки в правому стовпчику змісту, залишаючи по 1 пробілу після заголовку та перед номером сторінки. Слова ПЕРЕЛІК УМОВНИХ ПОЗНАЧЕНЬ, ВСТУП, РОЗДІЛ (ТА НАЗВА), ВИСНОВКИ, СПИСОК ВИКОРИСТА­НИХ ДЖЕРЕЛ, ДОДАТКИ друкуються великими літерами (див. ДодатокВ. “Оформлення змісту”).

3. Перелік умовних позначень, символів, одиниць, скорочень і термінів по­дається у вигляді окремого списку, який розміщується перед вступом.

Заголовок розділу ПЕРЕЛІК УМОВНИХ ПОЗНАЧЕНЬ друкується ве­ликими літерами жирним шрифтом відцентровано (без абзацного відсту­пу), симетрично до тексту. Крапку в кінці цього напису не ставлять.Між заголовком та текстом робиться пробіл у 3-4 інтервали (1 пропущений ря док).

Перелік друкують двома колонками, в яких ліворуч за абеткою наводять, на приклад, скорочення, праворуч — їх детальне розшифрування (див. Додаток І . “Оформлення переліку умовних позначень”).

Якщо в дипломі спеціальні терміни, скорочення, символи, позначення і таке інше повторюються менше ніж тричі, перелік не складають, а їх розшифруванні! наводять у тексті при першому згадуванні.

4. ВСТУП. Цей структурний розділ починається з нової сторінки, зі слов.іВСТУП, написаного великими літерами жирним шрифтом відцентровано, симетрично до тексту. Крапку в кінці цього напису не ставлять.Між заго ловкомВСТУП і текстом робиться відступ у 3-4 інтервали (пропускаєтм и 1 рядок).

Кожна зі структурних частин вступу (актуальність дослідження, метадо слідження, завдання, об’єкт, предмет дослідження, методи дослідження, Н.І укова новизна, теоретичне та практичне значення одержаних результаті апробація результатів роботи, публікації)повинна виділятися напівжирним шриф том та подаватися у зазначеній послідовності.

Орієнтовний обсяг вступу 2-4 сторінки, для дисертаційних робіт — до 10 сто ріпок.

і

5. Основна частина. Основна частина випускної роботи складається з розді­лів, підрозділів, пунктів, підпунктів, висновків до розділів. Кожний розділ по­чинається з нової сторінки зі слова РОЗДІЛ та його порядкового номеру араб- і і.кими цифрами, які друкуються великими літерами жирним шрифтом відцен- і ровано, симетрично до тексту. Крапку в кінці цього напису не ставлять. Потім з нового рядка великими літерами жирним шрифтом відцентровано, симетрично до тексту, без крапки в кінці пишуть заголовок кожного розділу. Перенесення слів у заголовку розділу не допускається.

Частини розділів (підрозділи, пункти, підпункти, висновки до розділів) роз­мінуються відповідно один за одним у встановленій послідовності. Слід про- н іазначити, якщо заголовок підрозділу, пункту тощо залишається наприкінці * юрінки і під ним вміщається менше 2 рядків тексту, то в такому разі підрозділ то пункт разом з його назвою переноситься на наступну сторінку.

Фактичний матеріал, приклади у тексті основної частини роботи бажа- іі" виділяти курсивом для кращого сприйняття інформації, а значення слів подавати до того ж у лапках які повинні бути однаковими у тексті всієї роботи.

(>. Висновки. Цю структурну частину роботи починають з нової сторінки, і иоііовок структурної частини ВИСНОВКИ друкують без лапок великими лі- и рими, жирним шрифтом симетрично до тексту. Крапку в кінці заголовку не .ііііі/іить.Між заголовком та текстом робиться пробіл у 3-4 інтервали (1 про­пущений рядок).

Шнновки курсової роботи викладаються на 2-3 сторінках, а дипломної — і ■ с трійках, дисертаційної — до 10 сторінок.

/ (іписок використаних джерел. До обсягу дипломної (курсової) роботи ця і рv є і урна частина не входить, але наскрізна нумерація сторінок роботи про і і уггься.

І . m і.кість наведених бібліографічних джерел у переліку повинна бути не мен шимі для реферату — 20, для курсової роботи — ЗО, для дипломної роботи освіт ні и мі.шіфікаційного рівня “Бакалавр” — 40, “Спеціаліст”, “Магістр” — 60. Доіні • і ж, не менше 20% від кількості використаних джерел мають бути видані неМІ їм 11не між за 5 років до часу захисту роботи.

ІіІОл Іографічний опис кожного джерела складають безпосередньо за дру Щііннінм твором або виписують із каталогів і бібліографічних покажчиківцінні її тю без пропусків будь-яких елементів, скорочення назв і т. ін. Завдяки цюіму можна уникнути повторних перевірок, вставляння пропущених відоНін і|Й

Нідимік ті про джерела, включені до списку, треба давати відповіднодо ви Цін державногостандарту з обов’язковим наведенням пані праць Бібліогра фізінні описджерел складають відповідно до чинних стандарті 11 бібліотечної

та видавничої справи. Зокрема потрібну інформацію можна одержати із таких стандартів: ГОСТ 7.1-84 “СИБИД. Библиографическое описание документа. 06- іцие требования и правила составления”, ДСТУ 3582 — 97 “Інформація та доку­ментація. Скорочення слів в українській мові в бібліографічному описі. Загальні вимоги та правила”, ГОСТ 7.12-93 “Библиографическая запись. Сокращение слов на русском язьіке. Общие требования и правила”, ГОСТ 7.11-78 “СИБИД. Сокращение слов и словосочетаний на европейских язьїках в библиографичес- ком описаним” (див. також Додаток Ж. “Норми оформлення елементів бібліо­графічного списку”).

Список використаних джерел слід укладати 1) в порядку згадування їх у тек­сті за наскрізною нумерацією (ДСТУ 3008-95 і МОНМС України віддають пере­вагу цьому способу як найзручнішому для користування), або 2) в алфавітному порядку прізвищ перших авторів, або 3) в хронологічному порядку.

При оформленні списку літератури за алфавітом або хронологією можли­вий його поділ на частини “Науково-теоретичні праці”, “Довідкова література” та “Джерела ілюстративного характеру”. Заголовки цих структурних частин оформлюються відповідно до правил оформлення підрозділів, але без нумера­ції. Використані джерела у всіх трьох частинах підлягають єдиній суцільній ну­мерації.

Зразки оформлення списку літератури наведено в Додатку Е. “Оформлення списку використаних джерел”.

8. Додатки. Додатки оформлюють як продовження випускної роботи на на­ступних її сторінках або у вигляді окремої частини (книги), розміщуючи їх у по рядку появи посилань у тексті випускної роботи. Останній варіант бажаний за наявності у складі додатків декількох його складових частин.

Якщо додатки оформлюють як продовження випускної роботи, то цей розділ починається з заголовку ДОДАТКИ, який друкується великими літерами, напів жирним шрифтом, відцентровано. Між заголовком та текстом робиться пробіл у 3-4 інтервали (1 пропущений рядок). Кожен підрозділ Додатків (Додаток А, До даток Б) починають з нової сторінки, їм дають заголовки, надруковані вгорі напів жирним шрифтом малими літерами з першої великої симетрично до тексту сторін ки. Посередині рядка над заголовком малими літерами з першої великої напівжир ним шрифтом друкується слово “Додаток” і велика літера, що позначає додаток.

Додатки слід позначати послідовно великими літерами української абетки, за винятком літер Ґ, Є, І, ї, И, О, Ч, Б, наприклад: “Додаток А”, “Додаток Б” і т. д Єдиний додаток позначається як “Додаток А”.

І Іри оформленні додатків окремою частиною (книгою) на титульному аркуші під назвою випускної роботи друкують великими літерами слово “ДОДАТКИ"

Текст кожного додатка за по греби може бути поділений на розділи й підрої діли, пронумеровані у межах кожного додатка: перед кожним номером ставляй.

позначення додатка (літеру) і крапку, наприклад: “А.2” — другий розділ додатка Л; “В.3.1” — підрозділ 3.1 додатка В.

Ілюстрації, таблиці і формули, розміщені в додатках, нумерують у межах кож­ного додатка, наприклад: “рис. Д.1.2” — другий рисунок першого розділу додатка Д; “формула (А. 1)” — перша формула додатка А.

Загальні вимоги до оформлення випускної роботи

1. Оформлення ілюстрацій і таблиць

Ілюстрації (фотографії, креслення, схеми, графіки, карти)і таблиці слід по давати в роботі безпосередньо після тексту, де вони згадані вперше, або на на-

1. іупній сторінці. Ілюстрації і таблиці, розміщені на окремих сторінках випуск­ної роботи, включають до загальної нумерації сторінок. Таблицю, рисунок (ма-

2. юнок) або креслення, розміри якого більші від формату A4, враховують як одну ' трійку і розміщують відразу після згадування в тексті або в додатках (див. та- між п. 4.2.4 “Правила подання ілюстрацій”).

2. Нумерація ілюстрацій, таблиць, формул, приміток

Ілюстрації позначають словом “Рис.” і нумерують послідовно в межах розді-

2. V. іа винятком ілюстрацій, поданих у додатках.

Номер ілюстрації складається з номера розділу і порядкового номера ілю- 11рації, між якими ставиться крапка.

І Іаприклад: Рис. 1.2 (другий рисунок першого розділу). Номер ілюстрації, її н,і hm і пояснювальні підписи розміщують послідовно під ілюстрацією посере

2. і п і рядка.

Якіцо в роботі тільки одна ілюстрація, її нумерують за загальними правилами. Іїіблиці нумерують послідовно (за винятком таблиць, поданих у додатках)v межах розділу. Праворуч у верхньому куті над відповідним заголовком таб­лиці розміщують напис “Таблиця” із зазначенням її номера. Номер таблиці і Мішається з номера розділу і порядкового номера таблиці, між якими стави їм н крапка, наприклад: “Таблиця 1.2” (друга таблиця першого розділу). Загоііиічктаблиці розташований на відміну від зазначення таблиці та її номер від щ и і рішано (посередині рядка без абзацного відступу), симетрично до таблиці. 'Ікіцо в роботі одна таблиця, її нумерують за загальними правилами.

І Іри перенесенні частини таблиці на інший аркуш (сторінку) слово “Таблиця”

І її номер вказують один раз праворуч над першою частиною таблиці, над інши МИ паї тинами пишуть слова “Продовження табл.” і вказують номер таблиці, на іірмічі ад: “Продовження табл. 1.2”.

•мули (якщо їх більше однієї) нумерують у межах розділу. Помер фор МІГШІ. МІ здається з номера розділу і порядкового номера формули в розділі, міжШОІМІІ . гавлять крапку. Номери пишугь біля правого берем аркуша в одному

Сму і відповідною формулою в круглих дужках, наприклад(ЛІ)(перша фор •і третього розділу).

Примітки до тексту і таблиць, в яких вказують довідкові і пояснювальні відо­мості, нумерують послідовно в межах однієї сторінки. Якщо приміток на одному аркуші декілька, то після слова “Примітки” ставлять двокрапку, наприклад:

Примітки:

1....

2. ...

Якщо є одна примітка, то її не нумерують і після слова “Примітка” ставлять крапку.

3. Перевірка рукопису та виправлення наявних помилок

Видрукуваний рукопис треба ретельно вичитати, щоб остаточно переконати­ся, що він не містить помилок (особливо це стосується правил бібліографічного опису літературних джерел).

Друкарські помилки, описки і графічні неточності, виявлені в процесі напи­сання випускної роботи, можна виправляти підчищенням або зафарбовуван­ням білою фарбою і нанесенням на тому ж місці або між рядками виправленого тексту (фрагменту малюнка) машинописним способом. Допускається не більше двох виправлень на одній сторінці.

Вписувати в текст роботи окремі іншомовні слова, формули, умовні знаки можна чорнилом, тушшю, пастою тільки чорного кольору, при цьому щільність вписаного тексту повинна бути наближеною до щільності основного тексту.

Закінчена робота повинна мати тверду палітурку.

Усі примірники роботи повинні бути ідентичними.

4. Подання текстового матеріалу

Текстовий матеріал наукового твору вельми різноманітний. До нього (крім розглянутих вище елементів) належать складні числівники, літерні позначення, цитати, посилання, перерахування тощо, тобто те, що при оформленні випуск ної роботи потребує знання особливих техніко-орфографічних правил.

Правила запису числівників. У наукових працях гуманітарного тасоціаль­ного напрямів використовується, як правило, цифрова та словесно-цифрова форма запису інформації. Розглянемо спочатку правила записукількісних чиї лівників.

Прості кількісні числівники, якщо при них немає одиниць виміру, пишуться словами. Наприклад, п’яти верстатів (не: 5 верстатів), на трьох зразках (не: на З зразках).

Складні кількісні числівники пишуться цифрами, за винятком тих, якими по чинається абзац (такі числівники пишуться словами). Числа із скороченим по значенням одиниць виміру пишуться цифрами. Наприклад:“7 л”, “24 кг".Після скорочення V,"кг" і т. Ін. крапка не ставиться.

При перерахуванні однорідних чисел (величин і відношень) скорочена назва одиниці виміру і і а ви і ьс я тільки після останньої цифри. Наприклад:“3, 14 та 25 кг"

Кількісні числівники узгоджуються з іменниками у всіх відмінкових формах, крім називного та знахідного відмінків. Наприклад: “від п'ятдесяти гривень” Іі>од. відм.), “шістдесяти банкам” (дав. відм.)і т. ін. У формах називного та зна­хідного відмінків числівники керують іменниками. Наприклад;“є п’ятдесят (паз. відм.) гривень” (род. відм.), “одержати п’ятдесят (знах. відм.) гривень” (род. відм.).

Кількісні числівники при записі їх арабськими цифрами не мають на письмі шдмінкових закінчень, якщо вони супроводжуються іменниками. Наприклад: на 20 сторінках”(не: “на 20-ти сторінках”).

При написанні порядкових числівників треба дотримуватися таких пра- ни/і. Прості та складні порядкові числівники пишуться словами. Наприклад: третій”, “тридцять четвертий”, “двісті шостий”.Винятком є випадки, коли м.иіисання порядкового номера зумовлено традицією. Наприклад:“4-й Україн- .юній фронт”.

Числівники, що входять до складних слів, у наукових текстах пишуться циф- і >ми. Наприклад: “15-тонна вантажівка”, “30-відсотковийрозчин”.Останніми роками дедалі частіше використовуються форми без нарощування відмінкового і.ініпчення, якщо контекст не припускає ніяких подвійних тлумачень. Напри- мад“у 3% розчині”.

11 орядкові числівники, позначені арабськими цифрами, мають відмінкові за- і Ііі'кчіня. При записі після риски пишуть: а) одну останню літеру, якщо вони за- / ін'іук/ться на голосний (крім “о” та “у”) або на приголосний звук; 6) дві останні іИгри, якщо закінчуються на приголосний та голосний “о” чи “у”. Наприклад: третя декада”— “3-я декада” (не: 3-тя),“тридцятихроків” — “30-хроків”(не: III и х),"десятого класу”—“10-го класу” (не:ІО-о або 10-ого).

При перерахуванні кількох порядкових числівників відмінкове закінчення ммиться тільки один раз. Наприклад: “товари 1 та 2-го сорту”.

І Іи /їй порядкових числівників, позначених арабськими цифрами, якщо вони . і мім і. після іменника, якого стосуються, відмінкові закінчення не ставляться.

11 /приклад: “у розділі 3”, “на рис. 2”.

І ик само без відмінкових закінчень записуються порядкові числівники рим- . (міми цифрами для позначення порядкових номерів століть (віків), кварталів, ЖМІи кидань. Наприклад: “XX століття” (не: ХХ-е століття).

ІІріїїіила оформлення скорочень. У наукових працях часто зустрічаються Ммірочпіня. Це частина слова або усічене ціле слово. Такий скорочений запис ніін і і/ктосполучень використовується для зменшення обсягу тексту з мстою ЙМИМІ максимум інформації.

Дми утворення таких слів використовуються три основні способи: І) іалиіпа ■Цій іі/іькиперша (початкова) літера слова(рік—р.)\2) іа/іиипи на я частина |Цна. відкидається закінчення та суфікс(рисунок—рис.)',3) пропуски« і /а я кіль

ка літер у середині слова, замість яких ставиться дефіс (університет—ун-т). В останньому випадку треба мати на увазі, що скорочене слово повинне закінчу­ватися на приголосний, окрім “й”.

У науковому тексті трапляються такі види скорочень: 1) літерні абревіатури;

2. складноскорочені слова; 3) умовні графічні скорочення за початковими літера­ми слів; 4) умовні графічні скорочення за частинами слів і початковими літерами.

Літерні абревіатури складаються з перших (початкових) літер повних найме­нувань і розподіляються на: а) такі, що читаються за назвами літер(США, ФРН)-, б) такі, що читаються за звуками, позначеними відповідними літерами(БАК—Вища атестаційна комісія, МОЗ—Міністерство охорони здоров’я).Останній вид скорочень називаєтьсяакронімом.

Крім загальновживаних літерних абревіатур використовуютьсязапро­ваджені авторами літерні абревіатури, які скорочено позначають певні поняття з відповідної галузі знань. При першому згадуванні ці абревіатури вказуються у круглих дужках після повного найменування, надалі вони вжи ваються в тексті без розшифровування. Якщо таке скорочення використо вується в тексті більше трьох разів, його вносять до ПЕРЕЛІКУ УМОВНИХ ПОЗНАЧЕНЬ.

Іншим видом скорочень є складноскорочені слова, які складаються із по єднання: а) усічених та повних слів (профспілка—професійна спілка)-,б) тілі, ки усічених слів(колгосп — колективне господарство).У наукових текстах крім загальноприйнятих складноскорочених слів використовуються також складно скорочені слова, розраховані на вузьке коло спеціалістів.

Ще один вид скорочень — умовні графічні скорочення за початковими літерами(к. к. д.—коефіцієнт корисної дії)застосовуються переважно в тех нічних текстах. Від літерних абревіатур вони відрізняються тим, що читаютьі и повністю, скорочуються тільки на письмі і пишуться з крапками на місці ско рочення.

І, нарешті, в тексті наукових робіт зустрічаються умовні графічні скорочеи ня за частинами і початковими літерами слів. Вони поділяються на: а)загалі, ноприйняті умовні скорочення; б) умовні скорочення, прийняті у спеціальній літературі, зокрема в бібліографії.

Наведемо кілька загальноприйнятих умовних скорочень, що використоиу ються: а) після перерахування (і т. ін. — і таке інше, і т.д. — і так далі, і т п. і тому подібне)-, б) при посиланнях (див. — дивись, пор. — порівняй)-, в) при но значенні цифрами століть і років (ст. — століття, ст.ст. — століття, р. рік, рр. — роки). Існують також такі загальноприйняті скорочення (т. — том, н.ст. новийстиль, ст. ст. — старий стиль,н. е. — наша ера, м. — мічіюобл, область, гр громадянин, с. — сторінки, акад.—академік, доц. du цент, проїр профсі ор).

Слова “та інші”, “і таке інше” всередині речення не скорочують. Не допуска

• іься скорочення слів “так званий", “наприклад”, “формула”, “рівняння”, “діа­метр”.

Правила наведення літерних позначень. У наукових текстах і формулах дуже поширенілітерні позначення. Такі позначення повинні відповідати за- і иердженим стандартам та іншим нормативним документам.

В ідеальному випадку в кожній роботі повинна бути створена така система, м якій кожній літері відповідає одна величина, і навпаки, кожна величина ре­презентується однією літерою. Іншими словами, ідеальна система не повинна містити багатозначних і синонімічних літерних позначень.

Правила перелічування. Наукові тексти відзначаються великою кількістюперерахувань (переліків), які складаються як із закінчених, так і незакінчених Ф|мз. Незакінчені фрази пишуться з маленьких літер і позначаються арабськими цифрами або маленькими літерами із напівкруглою дужкою, що закривається.

1. дна варіанти оформлення таких фраз.

Перший варіант: перерахування складаються з окремих слів (або неве- іііміх фраз без розділових знаків всередині), які пишуть в підбір з іншим и м том і відокремлюють один від одного комою. Наприклад: “залежно від

в який спосіб — усний або письмовий — перекладач виконує переклад,

11/'пінською мовою він називається: І) тлумачем, 2) перекладачем; відпо- Ші'но, англійською — 1)interpreter, 2)translator; німецькою — 1)Dolmetscher, 'і Übersetzer'.

Другий варіант: перерахування складаються із розгорнутих фраз із влас­ними розділовими знаками. Тут частини перерахування найчастіше пишуть-

• н і нового рядка і відокремлюються одна від одної крапкою з комою. На

н|ііи> лад:

"і >< повними надбаннями цих перекладів є:

2. Нетримання новаторської поетики автора;

41 гнучкий підхід до його естетичної концепції;

І) чиї садження звукових форм, які органічно поєднуються із змістом оригіналеІІІП поезій”.

I^і мни частини перерахування складаються іззакінчених фраз, вони пишуться пінними відступами, починаються з великих літер і відокремлюються один •ІН ндиого крапкою. Наприклад:“Творчий метод перекладача можна сформулю піннії ііііі тупним чином:

І) і ні темний підхід до мови оригіналів та перекладів відбивається в сино ім»пі шиї перетворюється у окремий код — лексикон перекладача

•і ІОагачення виражальних засобів сучасної української літератури. Ропо ви

»іній ч через привнесення нових видів рим та строфічнії \ поОудов, реалі юнаг поеіінх та перекладах".

Текст усіх елементів перерахування граматично підпорядковується голов­ній ввідній фразі, котра передує перерахуванню. Основну ввідну фразу не можна переривати на прийменниках або сполучниках (на, із, від, те, що, які т. ін.).

Випадки застосування нерозривного пробілу¹.Нерозривний пробіл (авто­матична функція, яка не дозволяє розривати елементи тексту між двома рядка­ми) застосовується:

1. між частинами скорочень (т. ін., т. ч.);

2. між ініціалами і прізвищем (І. Арнольд, М. Новикова, Т. Р. Кияк);

3. між порядковим номером і позначуваним уривком тексту (1) генералізація;

2. модуляція);

4. між словом і наступним тире так, щоб уникнути тире на початку нового рядка (сила—в правді).

5. Правила подання ілюстрацій².Ілюструють випускну роботу, виходячи із певного загального задуму, за ретельно продуманим тематичним планом, який допомагає уникнути ілюстрацій випадкових, пов’язаних із другорядни ми деталями тексту і запобігти невиправданим пропускам ілюстрацій до най важливіших тем. Кожна ілюстрація повинна відповідати тексту, а текст — ілю страції.

Назви ілюстрацій розміщують після їхніх номерів. За потреби ілюстрації до | повнюють поясненнями (підрисунковий підпис).

Підпис під ілюстрацією зазвичай має чотири основних елементи:

1. найменування графічного сюжету, що позначається скороченим словом “Рис.”;

2. порядковий номер ілюстрації (без знака номера арабськими цифрами);

3. тематичний заголовок ілюстрації, що містить текст із якомога стислішою хи рактеристикою зображеного;

4. експлікацію, котра будується так: деталі сюжету позначають цифрами, які ви носять у підпис, супроводжуючи їх текстом. Треба зазначити, що експлікації! не замінює загального найменування сюжету, а лише пояснює його. Напри клад:

Рис. 1.2. Схема контекстів:

1. — контекст особистості;

2. — контекст реальної дійсності;

3. — культурний контекст.

Основними видами ілюстративного матеріалу в курсових, дипломних та ди і ертаційних роботах є: креслення, технічний рисунок, схема, фотографія, діа­грама і графік.

Креслення — основний вид ілюстрацій в інженерних дипломах. Воно вико­ристовується, коли треба максимально точно зобразити конструкцію машини, механізму або їх частин. Будь-яке креслення повинно бути виконане в точній відповідності до правил креслення та вимог відповідних стандартів.

Фотографія — найбільш переконливий і достовірний засіб наочного від- і аорення дійсності. Вона застосовується тоді, коли треба з документальною точ Щ( по зобразити предмет або явище зі всіма його індивідуальними особливос- ' мми. В багатьох галузях науки і техніки фотографія — це не тільки ілюстрація, • и науковий документ (зображення ландшафту, розташування об’єктів спосте­реження і т. ін.).

Технічні рисунки використовуються в наукових працях, коли треба зобразити німице або предмет таким, яким ми його сприймаємо зором, але без зайвих дета м и І подробиць, щоби найбільш повно, просто і дохідливо зобразити предмет. І Іс мі іікаючи на простоту, технічний рисунок має широкі пізнавальні можливості.

< нема — це зображення, котре відтворює за допомогою стандартизованих

У позначень і без збереження масштабу основну ідею якогось пристрою

процесу і показує взаємозв’язок їх головних елементів.

Діаграма — один із способів графічного зображення залежності між величи ними В діаграмах наочно відбивають і аналізують масові дані.

Відповідно до форми побудови розрізняють діаграми площинні, лінійні •< м0'( мні.

Дня побудовилінійних діаграм зазвичай використовують координатне поле. Ми їм І абсцис у певному масштабі відкладається час або факторіальні ознаки'їм і пм -кііі), на осі ординат— показники на певний момент чи період часу або рнімірп результативної незалежної ознаки. Вершини ординат з’єднуються відІ'імміми, внаслідок чого отримують ламану лінію. На лінійні діаграми можна КЦМ'ї'м. по наносити кілька показників.

II і е гонпчикових (стрічкових) діаграмах дані зображуються у виглядіШііммкуі пиків (стовпчиків) однакової ширини, розміщених вертикально або

Довжина (висота) прямокутників пропорційна зображеним

МИНИ величинам.

Мри вертикальному положенні прямокутників діаграма зветься стовпчики НИМ при горизонтальному —стрічковою.

' 11мірна діаграма являє собою коло, поділене на сектори, розміри яких проЩИМііпін величинам частин зображеного об’єкта чи явища

І рифи* Результати обробки числових даних можна подвій у вигляді грифі *1 Цінніумовних зображень величин та їх співвідношень чгреї м омеїричні

фігури, точки і лінії. Графіки використовують як для аналізу, так і для підвищен­ня наочності ілюстративного матеріалу.

Крім геометричного образу, графік містить низку допоміжних елементів:

1. загальний заголовок графіка, 2) словесне пояснення умовних знаків і сенсу окремих елементів графічного образу, 3) осі координат, шкалу із масштабами і числові сітки, 4) числові дані, що доповнюють або уточнюють величину нанесе­них на графік показників.

Осі координат графіка викреслюють суцільними лініями. На кінцях коор­динатних осей стрілок не ставлять. На координатних осях вказують умовні по­значення і розмірності відкладених величин у прийнятих скороченнях. На гра­фіку слід писати лише умовні літерні позначення, запроваджені у тексті. Написи, що стосуються кривих і точок, залишають тільки в тих випадках, коли їх небага­то і вони короткі. Багатослівні підписи замінюють цифрами, а розшифрування наводять у підрисунковому підписі.

Якщо крива, зображена на графіку, займає невеликий простір, то для економії місця числові поділки на осях координат можна починати не з нуля, а обмежити значеннями, в межах яких розглядається дана функціональна залежність.

Не варто оформлювати посилання на ілюстрації як самостійні фрази, в яких лише повторюється те, що міститься у підписі. У тому місці, де викладається тема, пов’язана із ілюстрацією, і де читачеві треба вказати на неї, розміщують посилання у вигляді виразу в круглих дужках “(рис. 3.1)” або зворот типу: “...ях це видно з рис. 3.1”,або "...як це показано на рис. 3.1”.

У випускній роботі слід застосовувати лише штрихові ілюстрації та оригінали фотознімків.

Фотознімки розміром меншим за формат A4 наклеюють на стандартні аркуші білого паперу формату A4 або розташовують на сторінці за допомогою сканувавви

5. Подання таблиць. Цифровий матеріал, коли його багато, або є потроїм у зіставленні певних показників (частотності певного явища в оригіналі йin рекладі тощо), як правило, оформлюють у таблиці.Таблиця є такимспособом подання інформації, при якому цифровий або текстовий матеріалгрупуєтьі и в рядки і графи, відокремлені одна від одної вертикальними та горизонтальнії ми лініями.

За змістом таблиці поділяються на аналітичні та неаналітичні. Аналітичні таблиці є результатом обробки й аналізу цифрових показників. Якпранв/іи, після таких таблиць робиться узагальнення про нове (виведене) знання,ми вводиться до тексту словами: “таблиця дає змогу зробити висновок, що...",^НИтаблиці видно, що...”і т. ін. Часто такі таблиці сприяють виявленню таформу люванню певних закономірностей.

До неаналітичних таблиць вміщують здебільшого необроблені статистичні дані, потрібні лише для подання інформації або констатації певного стануречей

Зазвичай таблиця складається із таких елементів: порядкового номера і тематичного заголовка, боковика, заголовків вертикальних граф (головки), горизонтальних рядків і вертикальних граф (основної частини, тобто про ірафки).

Кожна таблиця повинна мати назву, котру розміщують над нею і друкують і иметрично до тексту (посередині рядка). Назву і слово “Таблиця” починають і неликої літери. Назву не підкреслюють. Між нижнім кордоном таблиці і на І гупним текстом роблять відступ в один рядок.

Приклад побудови таблиці

Таблиця 1.2

Назва таблиці

1 о.юпка	Заголовки граф		Заголовки граф
	Підзаголовки	граф	Підзаголовки	граф
Іюковик	Графи	(колонки)	Графи	(колонки)
1 ІІІГОЛОВКИ
видків)

1,і логікою побудови таблиці її логічний суб’єкт, або підмет (позначення тих м|м дмстів, які в ній характеризуються), розміщують у боковику, головці, чи в

• а не у прографці; логічний предикат таблиці, або присудок (тобто дані,

и» ими характеризується підмет), — у прографці, а не в головці чи боковику. Ми* ний заголовок над графою стосується всіх даних цієї графи, кожний заголо- Ніп. рядка в боковику — всіх даних цього рядка.

І.Ноловок кожної графи в головці таблиці має бути якомога стислішим. Слід і».ні11м повторів тематичного заголовка в заголовках граф, одиниці виміру за І^гіча і п у тематичному заголовку, виносити до узагальнюючих заголовків слова, іцн нон горюються.

Іюковик, як і головка, потребує лаконічності. Повторювані слова тут також мини. ям. и об’єднувальні рубрики; загальні для всіх заголовків боковика слова ■НМИцуюі і. у заголовку над ним.

V прографці повторювані елементи, які стосуються всієї таблиці, виносять і омі. пічний заголовок або в заголовок графи; однорідні числові дані розміщу ||Ht іии, щоб їх класи збігалися; неоднорідні — посередині графи; лапки вико і им і. тільки замість однакових слів, які стоять одне під одним.

ПНІоноики граф пишуть з великої літери, підзаголовки і малої, якщо попи іІ4і .омі. одне речення із заголовком, і з великої, якщо попи і і амін гійними

Заголовки (як підпорядковані, так і головні) мають бути максимально точними та простими. В них не повинно бути слів, що повторюються. Висота рядків не менша ніж 8 мм.

Графу з порядковими номерами рядків до таблиці включати не треба. До­сить обережно слід ставитися також до вертикальної графи “Примітки”. Така графа потрібна лише тоді, коли містить дані, що стосуються більшості рядків таблиці.

Таблицю розміщують після першого згадування про неї в тексті таким чином, щоб її можна було читати без повороту переплетеного блоку роботи або з пово­ротом за годинниковою стрілкою. Таблицю з великою кількістю рядків можна переносити на інший аркуш. У даному разі назву вміщують тільки над її першою частиною. Таблицю з великою кількістю граф можна ділити на частини і розмі­щувати одну над одною в межах тієї самої сторінки.

Якщо рядки чи графи таблиці виходять за формат сторінки, то в першому випад ку для кожної частини таблиці повторюють її головку, в другому — боковик. Якщо головка громіздка, її можна не повторювати. У такому разі пронумеровують графи і переносять їх нумерацію на наступну сторінку. Заголовок таблиці не повторюють.

Якщо текст у графі таблиці вживається кілька разів і складається з одного слова, його можна заміняти лапками; якщо з двох або більше слів, то при першо му повторенні його замінюють словами “Те ж”, а далі лапками. Ставити лапки замість повторюваних цифр, марок, знаків, математичних і хімічних символів не слід. Коли цифрові або інші дані в якомусь рядку таблиці не подають, то в ньому ставлять прочерк.

Усі наведені в таблицях дані мають бути достовірними, однорідними і такими, що можуть зіставитися, в основу їх групування покладають лише суттєві ознаки

Наводити у роботі треба лише ті таблиці, які неможливо передати звичайним текстом (результати експериментальних спостережень, зіставлення, розбіжжь ті, детальні довідкові дані тощо).

У наукових працях дуже часто використовують спрощені таблиці-виснонки Висновок, як правило, містить боковик, крапки та одну чи дві графи(стовпчи ки). Висновок дають без заголовка, якщо він є безпосереднім продовженняммй теріалу і граматично пов’язаний із вступною фразою тексту; із заголовком, якиш висновок має самостійне значення.

7. Загальні правила подання формул. При використанні формулпотрійнії дотримуватися певних техніко-орфографічних правил. Почнімо ізрозміщені їм формул у тексті роботи.

Найбільші, а також довгі і громіздкі формули, котрі мають у складі імамі суми,добутку, диференціювання, інтегрування, розміщують на окремихрядка« Цс стосу» гься іакож івсіх нумерованих формул. Для економії місцякілька ки ротких однотипних формул, відокремлених від тексту, можна податиВ ОДНОМУ рядку, а не одну під одною. Невеликі і нескладні формули, що не мають само­стійного значення, вписують всередині рядків тексту.

Пояснення значень символів і числових коефіцієнтів треба подавати безпо­середньо під формулою в послідовності їх появи у формулі. Значення кожного символу і числового коефіцієнта записують з нового рядка. Перший рядок по­яснення починають зі слова “де”без двокрапки.

Рівняння і формули треба відділяти від тексту вільними рядками. Вище і ниж­че кожної формули залишають не менше одного вільного рядка. Якщо рівняння не вміщується в один рядок, його переносять в інший після знаків рівності (=), плюс (+), мінус (-), множення (х) і ділення (:). Всередині формули знаки та циф­ри розділяються пробілом.

Правила нумерації формул. Нумерувати слід лише ті формули, на які є поси­пання у наступному тексті. Порядкові номери позначають арабськими цифра­ми в круглих дужках біля правого берега сторінки без крапок від формули до и номера. Номер, який не вміщується у рядку з формулою, переносять у на- ' іупний нижче формули. Номер формули при її перенесенні вміщують на рівні "і Раннього рядка. Якщо формула міститься в рамці, то номер такої формули миисують зовні рамки з правого боку навпроти основного рядка формули. Но­чі р формули-дробу подають на рівні основної горизонтальної риски формули.

І Іомер групи формул, розміщених на окремих рядках і об’єднаних фігурною дужкою (парантезом), ставиться праворуч від вістря парантеза, яке міститься І" і родині групи формул і звернене в бік номера.

Правила пунктуації в тексті зформулами. Загальне правило пунктуації и і гм. ті з формулами таке: формула входить до речення як його рівноправний ' лемент. Тому в кінці формул і в тексті перед ними розділові знаки ставлять від- Мііиїдно до правил пунктуації.

Двокрапку перед формулою ставлять лише у випадках, передбачених прави­лами пунктуації: а) у тексті перед формулою є узагальнююче слово; б) цього ви- побудова тексту, що передує формулі.

І'імділовими знаками між формулами, котрі йдуть одна за одною і не від- Мйремлеиі текстом, можуть бути кома або крапка з комою безпосередньо за фор- муііоіи до її номера.

І'оіділові знаки між формулами при парантезі ставлять всередині парантеза.

І її /ніі.іких громіздких математичних виразів, як визначники і матриці, розді-'іниіопіки можна не ставити.

N Ііігальні правила цитування. Для підтвердження власних аргументів поМпіііммнм на авторитетне джерело або для критичногоаналізу гоп» чи іншогоftytylMiinuioro твору слід наводитицитати.

Науковий етикет вимагає точно відтворювати цитований гекі г, бо наймем ІІІІмкороченим наведеного витягу може спотворити змн г, іаі іаденип аіиором

Загальні вимоги до цитування такі:

1. Текст цитати починається і закінчується лапками і наводиться в грама­тичній формі, в якій він поданий у джерелі, із збереженням особливостей ав­торського написання. Наукові терміни, запропоновані іншими авторами, не ви­діляються лапками, за винятком тих, що викликали загальну полеміку. У цих випадках використовується вираз “такзваний".

2. Цитування повинно бути повним, без довільного скорочення авторсько­го тексту і без перекручувань думок автора. Пропускання слів, речень, абзаців при цитуванні допускається без перекручення авторського тексту і позначається трьома крапками. Вони ставляться у будь-якому місці цитати (на початку, всере­дині, в кінці). Якщо перед випущеним текстом або за ним стояв розділовий знак, то він не зберігається.

3. При непрямому цитуванні (переказі, викладі думок інших авторів сво їми словами), що дає значну економію тексту, слід бути максимально точним у викладі думок автора, коректним щодо оцінювання його результатів, робити відповідні посилання на джерело.

4. Цитування не повинно бути ані надмірним, ані недостатнім, бо в оби двох випадках знижується рівень наукової праці: надмірне цитування створює враження компілятивності праці, а недостатнє — знижує наукову цінність ви кладеного матеріалу.

5. Якщо треба виявити ставлення автора праці до окремих слів або думок і цитованого тексту, не порушуючи його цілісності, то після них у круглих дуж ках ставлять знак оклику (!) або знак запитання (?).

6. Якщо автор роботи, наводячи цитату, виділяє в ній деякі слова, робиться спеціальне застереження, тобто після тексту, який пояснює виділення, ставить ся крапка, потім — дефіс і вказуються ініціали автора випускної роботи, а віч ь текст застереження вміщується у круглі дужки. Варіантами таких застережень є: (курсив наш.—О. М.), (підкреслено мною.—О. М.), (розбивка моя.— О. М.)

Наприклад: “...ріс королівський син, /.../В пониззі Райну, в замку могутнім і міцнім”[352, с. 133] (тут і далі: виділено нами — О. М.).

7. Кожна цитата з будь-якого джерела, особливо такого, яке має велим кількість сторінок, обов’язково супроводжується посиланням на джерело з :іи значенням сторінки, де було наведено відповідну цитату, ілюстрацію, таблицю, формулу тощо.

8. Правила подання посилань

Посилання подається в квадратних дужках [2, с. 248] де 2 — порядковий ц<» мер джерела в списку лі тератури, с. — скорочення слова “сторінка”, 248 — номер сторінки и джерелі Відповідно, здійснене посилання на цитату, наведену ми УІН сторінці дру' <н о джерела іі списку використаних джерел.