1.1. Поняття науки і наукової діяльності

Наука є особливим видом людської пізнавальної діяльності, спрямованої на вироблення об’єктивних, системно організованих і обґрунтованих знань про навколишній світ. Основою цієї діяльності є збір фактів, їх систематизація, кри­тичний аналіз і, відповідно, синтез нових знань або узагальнень, які не тільки описують природні або суспільні явища, що спостерігаються, але й надають змо­гу створювати причинно-наслідкові зв’язки, і, як результат, — прогнозувати. Середосновних цілейнауки можна назвати:

• пізнання і пояснення явищ навколишнього світу за допомогою законів, те­орій та принципів;

• покращення якості життя завдяки застосуванню останніх наукових досяг­нень у практиці;

• прогнозування певних фактів, явищ тощо та формування вмінь спрямову­вати процеси, які відбуваються в реальності.

Виходячи з цього, наукову діяльність можна визначити як інтелектуальну ді­яльність, спрямовану на отримання й застосування нових знань для вирішення певних проблем та забезпечення функціонування науки як єдиної системи.

Наукова діяльність у свою чергу тісно пов’язана з науковим досліджен­ням — процесом вивчення, експерименту, концептуалізації та перевірки теорії, пов’язаним з отриманням наукових знань.

Сучасні наукові дослідження здійснюються за трьома основними напрямами:

1. Фундаментальні наукові дослідження, які ґрунтуються на глибокому й всебіч­ному вивченні предмета з метою отримання нових основоположних знань та з’ясування закономірностей досліджуваних явищ. Термін “фундаментальний” (з латини “fundare” — засновувати, започатковувати) відображає спрямова­ність цих наук на дослідження першопричинних, основних законів природи.

2. Прикладні наукові дослідження — це дослідження, що використовують до­сягнення фундаментальної науки для вирішення практичних задач.

3. Науково-дослідні та дослідно-конструкторські розробки — тут поєднуються наука з виробництвом, забезпечуючи таким чином як наукові, так і технічні проробки цього проекту.

Неодмінною умовою будь-якої наукової роботи починаючи з перших студент­ських досліджень і закінчуючи докторською дисертацією є ясність мети, вмоти­вованість поставлених завдань, чітке уявлення про те, що необхідно встановити, як це зробити і навіщо, яким є об’єкт дослідження, які критерії його виокремлен­ня в матеріалі, в якій галузі науки він уже розглядався, що про нього вже відомо, ким отримані існуючі результати, що є ще невирішеним [2, с.25]. Тобто будь-яке наукове дослідження вимагає кропіткої підготовчої роботи, яка охоплює збір ін­формації про об'ск і дослідження й уможливлює ефективний хід дослідження.

н

Загальні вимоги до наукового дослідження сформульовані в багатьох офіційних постановах та рекомендаціях, їх можна коротко узагальнити в нас тупному: форму лювання завдань повинно бути конкретним, походити від сучасного стану розгля­ду питання та обґрунтовуватися шляхом аналізу відповідних наукових робіт.

Основні вимоги, які офіційно висуваються до наукових робіт, зокрема ви­моги щодо актуальності, новизни, достовірності, практичного та теоретичного танення, так чи інакше повинні відбиватися у будь-якій науковій роботі, однак вони відрізняються масштабністю в залежності від виду дослідження. На жаль, час ю про значення цих вимог згадують лише тоді, коли робота вже закінчена, і намагаються узгодити їх з вже отриманими результатами. Між тим продумати цю с торону питання слід до моменту планування роботи, хоча в процесі роботи пі обґрунтування можуть змінитися.

І аким чином, цей посібник допоможе як початківцям, так і досвідченим на \ і і міцям скоординувати своє наукове дослідження відповідно до існуючих ви \иїїта отримати плідні результати від своєї наукової роботи.

1.2. Поради з раціонального використання професійного потенціалу

11рак геологічна культура як неодмінний компонент будь-якої діяльності ці комплекс знань, вмінь, рис характеру, що забезпечують найбільш раціональне 111і.іі, і очне використання професійного потенціалу, здатність вибору в конкрет пю у мовах високорезультативних, економних та надійних способів діяльності

Принципи, які складають мінімальний комплекс найбільш фундаменталь мім 11 ра ідеологічних орієнтирів, це: 1) сконцентрованість дій,2) комплексність,

11 виокремлення необхідного і суттєвого, 4) поетапність розвитку,5) органі іапінна гнучкість. Розгляньмо детальніше ці орієнтири.

Принципсконцентрованості дій вимагає сфокусованості часткових та про о к них функцій усіх рівнів на досягнення кінцевих цілей.

І І, ей принцип ґрунтується на засадах синтезу і для його досягнення треба: продумати і чітко сформулювати цілі майбутньої діяльності; орієнтуватися на ефективність цілей, що обираються, з погляду на надій ність досягнення, радикальність вирішення проблеми, мінімізацію ресурс них витрат;

раціонально розділити складну ціль на простіші підцілі та впорядкувати пап кові цілі вищим;

методично довести до завершення обраний курс через усі необхідні етапи, долаючи неминучі перешкоди та помилки.

Принцип комплексності вимагає всебічного взаємодоповнюючого впливу на суттєві сторони та зв’язки об’єкта, що є однією з найважливіших умов ефек­тивної діяльності.

Для досягнення цього принципу необхідно:

• сприймати об’єкти багатоаспектно, бачити широкий діапазон альтернатив­них способів та засобів вирішення проблем;

• враховувати та ініціативно використовувати різносторонні фактори і зв’язки в об’єкті;

• поєднувати різні способи впливу на об’єкт, адекватно сприймати і враховува­ти різні погляди (підходи), поєднувати їх конструктивні риси у цілісний задум.

Проте слід пам’ятати, що не можна розрізнено сприймати сторони (елемен­ти) складних об’єктів.

Принцип виокремлення необхідного і суттєвого (інформації, проблеми, еле­ментів, зв’язків) вимагає вміння вирізнити їх у складному об’єкті, що досягаєть­ся наступними діями:

1. зрозуміти об’єктивний характер функціональної нерівноцінності різних

складових (зв’язків, елементів, інформації) складного об’єкта;

2. розпізнати, оцінити і виокремити:

а) найменш суттєві складові (зв’язки, елементи, інформацію), що обмежують загальну ефективність діяльності,

б) середні за значенням складові (зв’язки, елементи, інформацію), які пози­тивно впливають на інші складові і таким чином на стан і ефективність в цілому,

в) важливі і необхідні складові, навіть незначне покращення яких надає зна­чного ефекту;

3. сконцентрувати увагу і зусилля на головних завданнях.

Тут слід зазначити, що не можна керуватися при визначенні суттєвості тієї чи іншої складової суб’єктивними міркуваннями.

Принцип поетапного розвитку вимагає розчленування діяльності з вирі­шення складної проблеми на послідовні етапи вирішення спочатку простих за­дач, а потім — складніших.

Для цього треба:

• зрозуміти необхідність поетапного способу дій при вирішенні складних проблем;

• раціонально розчленувати процес вирішення складної проблеми на послі­довність простіших, функціонально завершених етапів невпинного просу­вання до кінцевої мети;

виявити витримку і рішучість у діях, що допоможуть запобігти як пропус­канню, "перескакуванню” об’єктивно необхідних етапів, так і надмірному ро ї і ш петно вже освоєних.

Принцип організаційної гнучкості передбачає здатність до оптимізуючої перебудови (адаптування) організаційних форм і способів діяльності стосовно і ііецифіки конкретних ситуацій функціонування на різних етапах розвитку.

Для втілення цього принципу потрібно:

• зрозуміти необхідність врахування якісної своєрідності конкретних ситуа­цій функціонування, специфіки умов і вимог на кожному новому етапі роз­витку;

• своєчасно і точно визначити якісно нові завдання кожного з етапів, мо­більно перебудувати організаційні форми і способи діяльності в нових умовах;

зорієнтуватися на створення гнучких систем, здатних до адаптивного пере­компонування структури і способів функціонування за зміни умов.

1.3. Методи наукових досліджень

Метод — це сукупність прийомів чи операцій практичного або теоретичного пі um пня дійсності, підпорядкованих вирішенню конкретного завдання.

V кожному науковому дослідженні можна виділити два рівні:

І) емпіричний, на якому відбувається процес накопичення фактів;

' і і еорстичний — досягнення синтезу знань (у формі наукової теорії),

Ітідно з цими рівнями загальні методи пізнання можна умовно поділити на: методи емпіричного дослідження; ме тоди теоретичних досліджень.

Методика дослідження — це сукупність засобів, умов, пов’язаних у систему ми ічного процесу досягнення потрібного результату. Вона включає весь процес тримання наукового результату, його окремих ланок і в цілому визначає про 11 mm у досягнення, його конкретні завдання.

Методика дослідження повинна ґрунтуватися на таких наукових положен ііич, її к і визначають напрям дослідження та шляхи його реалізації, відповідати

ту наукового пошуку, що дає можливість вирізнити ті його сторони і якості,

н 1111 * і«' 111 т я яких є метою дослідження.

( учасні наукові роботи в галузі лінгвістики не можуть обмежуватися онисо ним викладом отриманих результатів, що виражені у формі суб’єктивних оцінок і-1 міце - гірше”, “більше — менше”, “вище — нижче” тощо. Тому важливою нимогоіо до вибору методів є передбачення можливості якісного й кількісного ініімічу експериментальних даних, способів їх взаємозв’язків. Доцільно також ні ні ното результату досягати не одним, а кількома методами, які доповнюють ї ї коригують один одного. Таким чином підвищується надійність досліджений, і и можливим уникнення небажаних помилок, виливу випадкових неврвховаum фак торів.

Серед методів емпіричного дослідження слід зазначити такі методи, які є початковими підходами до дослідження в будь-якій науці.

Спостереження — це систематичне, цілеспрямоване вивчення об’єкта.

Аби бути плідним, спостереження мусить відповідати таким вимогам:

• задуманості заздалегідь (спостереження проводиться для певного, чітко по­ставленого завдання);

• планомірності (виконується за планом, складеним відповідно до завдання спостереження);

• цілеспрямованості (спостерігаються лише певні сторони явища, що викли­кають інтерес при дослідженні);

• активності (спостерігач активно шукає потрібні об’єкти, риси, явища);

• систематичності (спостереження ведеться безперервно або за певною сис­темою).

Спостереження як метод пізнання дає змогу отримати первинну інформа­цію у вигляді сукупності емпіричних тверджень. Емпірична сукупність утворює первинну схематизацію об’єктів реальності — вихідних об’єктів наукового до­слідження.

Порівняння — це процес становлення подібності або відмінності предметів та явищ дійсності, а також знаходження загального, притаманного двом або кільком об’єктам.

Метод порівняння буде результативним за виконання таких вимог:

• порівнюватимуться лише такі явища, між якими можлива деяка об’єктивна спільність;

• порівняння має здійснюватися за найбільш важливими, суттєвими (у плані конкретного завдання) рисами.

Різні об’єкти чи явища можуть порівнюватися безпосередньо або опосеред­ковано з будь-яким іншим об’єктом (еталоном). У першому випадку звичайно о тримують якісні результати “більше — менше”, “вище — нижче”. Порівняння ж об’єктів з еталоном надає можливість отримати кількісні характеристики. Такі порівняння називають вимірюванням.

За допомогою порівняння інформація щодо об’єкта здобувається двома шляхами:

• безпосередній результат порівняння (первинна інформація);

• результат обробки первинних даних (вторинна або похідна інформація).

До найбільш уживаних теоретичних методів дослідження належать: індук­ція, дедукція, аналіз, синтез, узагальнення, порівняння, класифікація, моделю­вання, абстрагування тощо.

Індукція є формою наукового пізнання, що спрямоване на з’ясування при­чинно паслідкових зв’язків, узагальнення емпіричних даних на основі логічних висувань від конкретного до загального, від відомого до невідомого. Індуктив- пий метод використовується дослідником після збору окремих суджень з про- Олеми дослідження, на основі яких робиться загальний висновок.

Індуктивні знання мають імовірний характер, бо вони завжди висловлю- іп 11, припущення про існування певної закономірності. Вірогідність такого припущення перевіряється експериментальним дослідженням. Тому індукція і обов’язковою складовою експерименту, що допомагає визначити причинність юсліджуваних явищ, з’ясувати, чому одні з них спричиняють зміни інших.

Дедукція виводиться шляхом висувань від загального до конкретного і тому и вірогідні знання, а не ймовірні (як індукція). Основою дедуктивного методу ти гупають наукові положення й постулати, що не вимагають дослідно-експери- п і п ального підтвердження, а сприймаються як аксіоми,

Дедуктивний метод також використовується після збору необхідної інфор- і .і ці і і проблеми дослідження, на основі якого із загальних висновків робляться І Ні ремі висновки й судження,

V реальному перекладацькому процесі індукція та дедукція завжди взаємо- 11пі гі. між собою як діалектична єдність пізнання загального та конкретного. Індукція виявляє окреме як загальне, а дедукція виводить окреме із загального.

( U обливу роль у дослідженні відіграють методи аналізу та синтезу.

Аналіз — це спосіб наукового дослідження, при якому конкретне явище роз- і ллдлі гься на складові частини.

Синтез — протилежний аналізу спосіб, що полягає у дослідженні явища п цілому, на основі об’єднання пов’язаних між собою елементів в єдине ціле. ї ї дозволяє узагальнювати поняття, закони, теорії.

Іл допомогою аналізу виділяються й досліджуються окремі ознаки предмета

ница. Це дає можливість вивчити його структуру, відокремити суттєві риси

ич уттових, розкрити різнобічні зв’язки предмета, що розглядається, з інши

пі предметами реальності, з’ясувати властиві йому протиріччя.

Але виділені в такій спосіб ознаки є недостатніми, оскільки вони досліджують

ремо і не зіставляються між собою. Для того, щоб розглянути їх як елементи

ціж»14), використовується синтез, що встановлює єдність складових предмета.

Метод класифікації використовується на початкових стадіях дослідження і паї можливість упорядкувати та класифікувати явища на основі визначення їх однорідності. Тим самим класифікація відкриває шляхи подальшого наукового МІ ІМЙІПІЯ.

І фективність класифікації залежить від вибору єдиних ознак, за якими вона шлііуіиі ться. Неточність такого вибору є типовою помилкою студентських до ■ лілжспь, що заважає усвідомити та чітко охарактеризувати зміст явищ і про он Іи, що вивчаються.

Моделювання — цс штучна система, яка відображає з певною точністю вллє і її об'єкта, що досліджується. Побудова моделі, як правило і прощує оригі

нал, узагальнює його. Це сприяє упорядкуванню і систематизації інформації про нього.

Кожна модель має фіксувати найголовніші риси об’єкта вивчення. Дрібні фактори, зайва деталізація, другорядні явища ускладнюють саму модель та за­важають її теоретичному дослідженню.

Всі моделі можуть бути створені на основі глибокого розуміння функцій і властивостей, які вони моделюють. Модель завжди виступає як аналогія і є про­міжною ланкою між висунутими теоретичними положеннями та їх перевіркою в реальному перекладацькому процесі.

Модель дозволяє:

• наочно, у вигляді схем, креслень, коротких словесних характеристик, опису охарактеризувати процес, що вивчається;

• описати явище у вигляді математичних формул, матриць, символів.

Основними методами лінгвістичного дослідження є описовий, порівняль­но-історичний, зіставний і структурний.

Мета описового методу — надати точний і повний опис мовних одиниць. Суть його полягає в інвентаризації та систематизації мовних одиниць. Так, на­приклад, якщо необхідно дослідити фонетичну систему якоїсь мови, вчений повинен вичленити з мовлення всі звуки, ідентифікувати та подати їх повний список, а потім класифікувати (виділити голосні, приголосні, приголосні поді­лити на сонорні й шумні і т.п.). На основі описового методу створено тлумачні, орфографічні та інші нормативні словники, описові граматики. Описовий метод має такі послідовні етапи: 1) виділення одиниць аналізу; 2) членування виділе­них одиниць; 3) класифікація й інтерпретація виділених одиниць.

Об’єктом порівняльно-історичного методу є споріднені мови. Головним за­вданням цього методу виступає відкриття законів, за якими розвивалися спо­ріднені мови в минулому. На основі порівняльно-історичного методу створено історичні й порівняльно-історичні граматики мов, етимологічні словники.

Об’єктом зіставного (контрастивного, типологічного)методу є вивчення різ­них мов — споріднених і неспоріднених. Мета — шляхом зіставлення виявити спільні, однакові (ізоморфні) й відмінні, специфічні (аломорфні) риси зіставлю- ванихмов. Практичне застосування зіставний метод знайшов у теорії та практиці перекладу і в методиці викладання іноземних мов. На його основі створюють зіставні граматики мов, порівняльні типології та двомовні перекладні та дифе- ренційні словники.

Структурний метод застосовується при дослідженні структури мови, а його метою є пізнання мови як цілісної функціональної структури, елементи якої співвіднесені й пов’язані строгою системою відношень і зв’язків. Структурний ме тод реалізується у чотирьох методиках лінгвістичного дослідження — дистри­бутивній, безпосередніх складників, трансформаційній і компонентного аналізу.

І А

Дистрибутивний аналіз (від лат. “distribuere” — розподіляти, розділяти) — ці' метод дослідження мови, що базується на вивченні всіх можливих оточень мовної одиниці, в нашому випадку — слова, в тексті (без урахування смисло-ntїї сторони слів). Основні принципи дистрибутивного аналізу сформульовані їмсриканським вченим Л. Блумфілдом у 20-х роках минулого сторіччя. Може шікористовуватися при аналізі мовних одиниць будь-якого рівня. За його допо­могою можна встановлювати систему фонем і морфем будь-якої мови, значення іюлісемічних слів, семантичну відстань між словами певної лексико-семантич- мої категорії тощо. Ми можемо легко знайти українські еквіваленти багатьох11и, та дистрибутивний аналіз покаже, що еквівалентами вони є лише в певних111йменнях і можуть зовсім не збігатися в інших. Так, наприклад, англійське діє­тно“fo get” у різних оточеннях має різні значення, пор.:get +N = отримувати і і'г/а letter); get +Adj = ставати, робитися(get angry), get + V inf = починати(get hi lliink), пор, українське дієсловоставати,пор.:N + ставати = приймати верти- і і її,не положення (чоловік став на ноги); ставати +Adj = робитися (небо стало ірим), або німецький прикметник “ledig”, пор.:ledig +N im Nominativ = неза-

її (Die Frau ist ledig) / N im Genitiv + ledig = вільна від (Die Frau ist der Sorge

h illji). Дистрибутивний аналіз допомагає визначити контекстуальне значення тім и залежності від його сполучуваності.

И основуаналізу за безпосередніми складниками покладено поступове іменування мовної одиниці (слова, словосполучення, речення) на складники, яке продовжується доти, поки не залишаться нерозкладні елементи. Аналіз за без-

редніми складниками допомагає виявити морфологічну мотивацію слова,

продуктивність морфем, що утворюють це слово, виявити закономірності, що и і 111, и основі творення нових слів — оказіоналізмів (авторське слово, утворене

.шиям нових продуктивних морфем та неологізмів), виявити блоки, з яких

і надається речення і в якій послідовності з виділених сторін воно будувалося.

Компонентний аналіз — це метод лінгвістичного аналізу лексичних оди що полягає у розкладанні лексичного значення на мінімальні семантичні

• і і ні піки (семи) та у репрезентації лексичного значення як семної структури Н ні попу компонентного аналізу покладено гіпотезу про те, що значення лек

штих одиниць складаються з сем і що словник можна описати за допомогою ■ німі кеиої кількості сем. З позиції компонентного аналізу визначаються се

• пі нічні поля, синонімічні ряди. Семантичне поле — це група слів, які мають і , мін му складі спільні семантичні ознаки, і водночас розрізняються хоча 6 за *1111111кі ознакою. У семантичному полі виділяється спільна, об’єднуюча ознака, пін виражається лексемою з певним узагальнюючим значенням і називаєтьсяч", ічі'іч смою. Наприклад:рухатися (йти, їхати, повзти, петіти, пливти); to мину (go, walk, run, fly); sich bewegen (gehen, fahren, rennen, kriegen, laufen, fliegen, uhwlinnien). Після виявлення архілсксеми визначають диференційні ознаки

(швидкість, спосіб, середовище). Компонентний аналіз допомагає із всіх інших спільних сем обрати ту, яку необхідно вжити при перекладі за наявності достат­нього контексту. Словникові визначення слова, що стоять першими, не завжди дають адекватний перекладацькій еквівалент. Сему, якої не вистачає у слові мови перекладу, треба компенсувати додатковими лексичними елементами, а в разі, коли вона не є релевантною для мови перекладу та не є суттєво важливою в мові оригіналу, можна і не відтворювати зовсім.

Суть трансформаційного аналізу полягає в тому, що основою класифікації мовних одиниць є їх здатність чи нездатність перетворюватися (трансформува­тися) на інші одиниці. Якщо одна з досліджуваних одиниць допускає трансфор­мацію, а інша — ні, то такі одиниці належать до різних класифікаційних рубрик. Трансформаційний аналіз знайшов практичне застосування в автоматичному перекладі (різні синтаксичні конструкції трансформуються в основну, інварі­антну, а вже інваріантні перекладаються на іншу мову) й у викладанні рідної та іноземних мов.

При підготовці курсових та дипломних робіт з лінгвістики поряд з вже зазначеними застосовуються соціолінгвістичні (анкетування й інтерв’ювання мовців з метою вивчення мовної ситуації),психолінгвістичні (психолінгвістич­ні експерименти для дослідження різних мовних асоціацій),математичні (для виявлення статистичних характеристик мовних одиниць) методи, а такожви­вчення інформаційних джерел з проблеми дослідження,аналіз філологічного досвіду.

Питання для самоконтролю

1. Якою є сутність науки як особливого виду людської пізнавальної діяльності та які її основні цілі?

2. За якими трьома основними напрямами здійснюються сучасні наукові дослі­дження? Наведіть приклади наукових досліджень до кожного напряму.

3. Які основні вимоги висуваються до наукової роботи?

4. Що розуміють під праксеологічною культурою і з яких основних принципів вона складається? Чому вона є такою важливою саме для наукової діяльності?

5. Дайте визначення поняттю “метод наукового дослідження” та зазначте основ­ні рівні, на яких використовуються методи дослідження.

6. Зазначте основні методи емпіричного дослідження.

7. Якою є сутність використання методів індукції та дедукції в реальному пере­кладацькому процесі.

8. Вкажіть основні методи теоретичного дослідження.

9. Розкрийте сутність основних методів лінгвістичного аналізу лексичних оди­ниць.

РОЗДІЛ 2

СТИЛЬ

НАУКОВОЇ

ПРОЗИ

У науковому стилі поєднуються такі жанри: наукова монографія, підручник, науково-популярна книга, стаття, доповідь, лекція, науковий звіт та кваліфіка­ційні роботи (дисертація, дипломна робота, реферат, курсова робота).

Одна й та сама тема подається дещо в різний спосіб у доповіді, лекції або друкованій публікації. Науковий текст відрізняється від інших типів текстів більшою регламентованістю, проте деякі індивідуальні відхилення допускають­ся у працях відомих науковців.

Отже, науковий текст характеризується відсутністю стилістичної неохайнос­ті й надлишкової ускладненості. Виклад повинен бути ясним, точним, простим і строгим. Але всі ці властивості не приходять самі, їм треба навчатися, ретель­но виробляючи свій стиль. Початківцям часто здається, що прості слова та неу- складнений синтаксис роблять текст недостатньо науковим. Беручи до уваги такі міркування, автори створюють “димову завісу” з самодільних або транслітеро­ваних слів і через це лише ускладнюють розуміння.

Іншою характерною рисою наукового тексту є його уніфікація, яка виявля­ється не тільки в уніфікації термінології, а й у вживанні так званої загальнонау- кової лексики, фразеології та службових слів, а також в особливостях синтаксич­ної будови та у характері складних синтаксичних конструкцій. Науковий стиль існує в писемній та усній формі. До того ж усна форма відрізняється частіше за все більшою простотою синтаксису.

Оскільки основною формою наукового мислення є поняття, майже кожна лек­сична одиниця в науковому стилі позначає поняття або абстрактний предмет. Для вираження спеціальних понять науки використовуютьтерміни, які характеризують­ся однозначністю, стилістичною нейтральністю та відсутністю експресивності. Тер­міни, значна частина яких є інтернаціональними словами, — це умовна мова науки.

Узагальненість, абстрактність викладу в науковому стилі реалізується на лек­сичному рівні у використанні великої кількості лексичних одиниць з абстракт­ним значенням.

Проте не слід уводити в свою роботу велику кількість термінів і тим паче створювати нові терміни самим. Терміни слід використовувати для вираження таких наукових понять, які багато разів згадуються у роботі або які позначають­ся в мові науки вже загальноприйнятими термінологічними одиницями, тобто відомі широкому колу спеціалістів цієї галузі.

Усі терміни, які не є широковживаними, або ті, які розуміються науковцями по-різному, повинні отримати в роботі чіткі визначення — дефініції. При цьо­му бажано надавати визначення різних авторів, обираючи наприкінці найбільш доцільне й обґрунтовуючи його. У роботі слід уникати вживання розмовних та експресивних слів та виразів.

Отже, у текстах наукової прози використовується стандартизована терміно­логій, іа її відсутності — найбільш типова для даної літератури. При першому

ии користанні нового терміна надається його пояснення. При перекладі такого терміна в дужках наводиться його оригінальне написання. Синонімічні терміни п одному тексті не використовуються. Проте в реферативних жанрах обов’язково іреба наводити авторське розуміння терміна, якщо воно відрізняється від за- і .іш.ноприйнятого, адже через стислість і, відповідно, відсутність контексту в ре­фераті термін може бути по-іншому інтерпретований читачем.

ІЬкивання цифрових мір, умовних позначок, маловідомих власних назв, ско­рочень та абревіатур відбувається згідно чинних норм їх відтворення в мові пе- I" кладу у прийнятних для культури мови формах.

Відображаючи інтелектуальну діяльність, наукова інформація повинна ха­рактеризуватися крім іншого логічністю, об’єктивністю та безособовістю. Функ-

тукової прози — послідовний і систематичний виклад та аргументований

нч а і чи, навпаки, аргументоване спрощення наукових концепцій та теорій.

1. Іаукова література ХХ-ХІ сторіч характеризується досить жорсткими пор­ча чи синтаксису. Зміст наукового тексту потребує логічності та доказовості, що и іумонлює певну специфіку синтаксичної будови, зокрема необхідність деталь- іімт відтворення причинно-наслідкових зв’язків (для пояснення, узагальнен- |юрмулювання висновків тощо) спричиняє використання різних видів під

і ч речень, дієприкметникових і дієприслівникових зворотів. Необхідність

ірі умонтувати висловлювання і полегшити читачу розуміння завдяки чіткому і лгііунанню тексту зумовлює широке використання паралельних конструкцій та in і а в них слів, наприклад,по-перше, по-друге, як вже зазначалося, як відомо, про іціічиїмпіде далі, на перший поглядтощо.

2. раї нення до лаконічності, стислості, до того, щоб вмістити “максимум ін

• 11■11>м а 11.11 до мінімуму сигналу” призводить досинтаксичної компресії. Син

ті.і компресія зменшує надлишок інформації при збереженні її обсягу.

і оггься вона за допомогою багатьох засобів: за рахунок безпідметних

інііна кладових речень, за рахунок речень з однорідними членами, за рахунок ін рі міду під речення до словосполучення і, звісно, завдяки використанню ді

• прикметникових, інфінітивних, прийменниково-відмінкових та інших зво рипи І цією ж метою широко вживаються конструкції, насичені іменниками н рі їді тому відмінку, звичайно, у вигляді більш-менш довгих ланцюгів. Останні іншії краще замінити підрядними означальними реченнями, тому що, якщо їх паї ані, нони надають тексту канцелярський відтінок і створюють неприємну об

1. Н ЛіДИКІС ТЬ.

І иііорнчи про специфічні риси синтаксису наукової прози, слід звернути ува

2. н і і миті синонімічні можливості синтаксису, якими необхідно навчитися діщідііііи користуватися, враховуючи умови широкого контексту.

• і ред можливостей варіювання можна назвати, наприклад, використання паї інших конструкцій замість активних, що створює безособовим. висловлю

іч

вання; можливість зміни порядку слів, що дозволяє оптимально розмістити смислові акценти; синтаксичну компресію; заміну дієслова-присудка сполучен­ням іменника з дієсловом, яке стає при цьому напівзначущим (цікавитися—становити інтерес для ..., аналізувати—проводити аналіз).Синонімічними виявляються також звичайні дієслова-зв’язки(бути, є, ставати)і напівзначущі напівзв’язки(являти собою, полягати, виявлятися).Крім цього в науковій прозі широко застосовується нульова зв’язка. Наприклад;Звідси—несамостійність номінативної функції ...абоПрагматична спрямованість цього звороту—створення експресивно-образного смислу...замість:Прагматичну спрямованість цього звороту можна визначити як створення експресивно-образного смислу[2, с. 245].

Особливу проблему синтаксичної стилістики наукового тексту створюють висловлення авторської думки, модальність та зв’язність тексту.

Необхідність доказового оцінювання призводить до частого застосування так званих “пропозиційних конструкцій”, які виражають ставлення автора до висловлюваного і водночас служать для зв’язку з попереднім, наприклад: Слід проте підкреслити, Вертаючись до питання про..., Зазначмо..., Слідом за ... будемо вважати).Ці вирази авторської думки найбільш прийняті на початку абзацу, проте можуть використовуватися як вставні в середині речення, напри­клад:Межа між експресивною та стертою образністю, як не важко показати. залежить від контексту.

У зв’язку з цим важливо звернути увагу на деякі особливості вживання особо­вих форм. У пропозиційних конструкціях у писемному мовленні форми множи­ни першої особи цілком доречні, наприклад: Ми вважаємо ..., Підкреслимо та­кож..., хоча така форма іноді може сприйматися як дещо манірна. В усному мовленні в таких пропозиційних конструкціях слід уникати і надавати перевагу безособовим зворотам, наприклад:Можна вважати доведеним, неважко пере­конатися в тому..., слід підкреслити.Для переконливості корисно показати й основу для авторської оцінки, наприклад:Аналіз фактичного матеріалу пока­зує ..., Наведені факти підтверджують ..., У зв’язку з викладеним вище можна стверджувати...тощо.

Вдалими еквівалентами вважаються також сполучення: У дослідженні вста­новлено ..., У статті розглянуті ...У роботі виявлено (визначено) ... тощо.

Перша особа однини, наприклад: Я намагався прослідкувати...;Мені здаєть ся можливим..., доречна в тексті у працях вчених, чий авторитет вже встанов лений. Авторам-початківцям у писемному тексті краще уникати таких егоцен тричних конструкцій, а в усному мовленні використовувати їх помірно.

Деякі недосвідчені автори створюють іноді видимість аргументації завдяки таким з’єднувальним конструкціям, як відповідноаботаким чином,що дуже не­бажано іа відсутнії і ю дійсно логічної мотивації.

(ілід зазначити також, що текст, який складається з коротких речень, сприй­мається важче, тому що читачу необхідно самостійно встановлювати зв’язки між реченнями. Якщо до того ж ці речення виокремлено новим рядком, читання стає ще складнішим.

С прийняття інформації відбувається безперешкодно в разі, коли думка логічно, і груктурно і графічно відображена в абзаці так, що читач отримує оптимально ор- піповану і відповідно функціонально й формально завершену інформацію. В аб- і а ці речення поєднуються синтаксичними і лексико-граматичними зв’язками у те- і.і рематичні таким чином, що читач отримує чітке уявлення про тему, її розвиток і мнершеність. Основна думка зазвичай відображається на початку абзацу. Тому перше речення є дуже важливим для загального орієнтування в тексті. Від ствер- ненця потім слід переходити до доказів, підкріплюючи їх прикладами та аналізом.

Вживання в текстах наукового стилю розпливчастих формулювань або ви- чі ніів,зайвих слів є неприпустимим.

Реферат, на відміну від інших типів текстів наукової прози, пишеться лако- мічпию літературною мовою. В монографічних рефератах, як правило, вставні піна і кліше на зразок “автор статті стверджує, що...”,відсутні; викладається її мій суть оригіналу (Див. також Додаток 3 “Кліше реферативних жанрів”).

В оглядових, вибіркових і зведених рефератах автор або назва джерела »чаються кожного разу, як наголошується нова думка.

111 видкому й адекватному сприйняттю змісту реферативних текстів сприяють при, її констатуючі закінчені речення з правильною граматичною будовою, або і 11, і оі емантичні результативні речення, зміст яких подано в формі констатації

2. н і речення, як правило, починаються з семантичного ядра — іменника в на-

3. ПНІ іму відмінку).

Дня характеристики об’єктів часто використовують прислівникові звороти; і ні і ого, щоб зосередити увагу читача на факті — неозначено-особові і безосо- іпіііі речення.

і >і кільки абзац є композиційним маркером тексту, бажано, щоб абзаци були

прційними і сторінка поділялася на невелику кількість частин. Сторінки із

тільним текстом без абзаців виглядають непривабливо для читача, і читання пущ лише стомлювати.

N порівнянні зі складними синтаксичними конструкціями короткі прості рі н ніш чітко виокремлюються і фіксують увагу читача, додатково акцентуючи н і і літі положення, факти і доводи. Розміщені наприкінці абзацу, такі короткі рі н ніш і простим синтаксичним обрисом афористично підсумовують міркував •••і ,і н,і початку абзацу служать для введення нової думки, переліку або доказу.

І\рІм цієї композиційної функції, вони відіграють і ритмоутворюючу роль. Лпмцн можуть складатися з чергування коротких і довгих складно сип гак мі моїч речень. Ритмічність тексту відіграє важливу роль для оптиміїації його сприйняття. Тому дуже важливо, закінчивши текст або частину тексту, прочита­ти його собі самому вголос і прислухатися до його ритму.

Наприкінці необхідно зазначити, що кожну структурну одиницю наукового тексту (розділ, пункт, підпункт тощо) слід завершувати узагальненням поданої в тексті інформації або висновками про отримані результати.

Питання для самоконтролю

1. Якими жанрами представлений науковий стиль та які його основні риси?

2. Яка лексика характерна для текстів наукового стилю і які вимоги висуваються до неї?

3. Які особливості на рівні граматики та синтаксису властиві текстам наукової прози?

4. Які синтаксичні особливості є характерними для текстів наукової прози? Які синтаксичні конструкції є типовими для них?

5. Для чого необхідна синтаксична компресія і якими засобами вона досягається?

6. Чи відрізняються за граматикою та синтаксисом тексти різних жанрів науко­вої прози?

7. Які вимоги висуваються до абзацу як композиційного маркера тексту?

РОЗДІЛ з

РЕФЕРУВАННЯ ТА АНОТУВАННЯ ЯК СПОСОБИ ПОДАННЯ НАУКОВОЇ ІНФОРМАЦІЇ

Реферування і анотування є одними з основних способів отримання науко­вої інформації в процесі роботи над текстом наукового дослідження. Створення стислих текстів здебільшого обумовлене сучасним інформаційним бумом і все- зростаючою необхідністю в переробці великого потоку інформації для практич­ного користування.

Реферативна й анотативна діяльність може здійснюватися як по текстових матеріалах рідною мовою, так і по текстах іноземних джерел. В залежності від мови, якою написаний оригінальний текст, розрізняють суто анотування і ре­ферування, а також анотативний переклад і реферативний переклад. В стислому вигляді можна надати такі визначення вихцеозначених способів опрацювання наукового тексту:

Анотування — форма роботи з текстом оригіналу, за якої надається його гранично стисла характеристика. Ціль анотування — надати загальної уяви про тематику та призначення оригіналу.

Реферування — форма роботи з текстом оригіналу, за якої в доволі стислій формі наводяться суттєві положення оригіналу. Ціль реферування — ознайо­мити читача з узагальненим змістом оригіналу: його тематикою, призначенням, ходом і методикою дослідження, отриманими результатами.

Анотативний переклад — різновид параперекладацької діяльності, який на­дає гранично стислої характеристики тексту, що перекладається, шляхом зазна­чення його теми, предмета і призначення.

Реферативний переклад — різновид параперекладацької діяльності, в ході якого надаються відносно докладні відомості про оригінал: його призначення, тематику, методи дослідження, отримані результати.

Перекладацьке реферування й анотування — не просто компресія інфор­мації однією мовою з наступним перекладом її іншою, а й одночасний процес відбору, стискання, переробки змісту з формулюванням його мовою перекладу, обходячи стадію перекладу вихідного тексту з наступним його реферуванням або стадію реферування вихідною мовою з наступним перекладом мовою пере­кладу. Вторинний перекодований текст повністю формується мовою перекладу перекладачем-референтом. При цьому ані композиція і внутрішня будова змі­сту первинного тексту, ані мова автора у вторинному документі не зберігаються. Таким чином, реферат—не переклад.При реферуванні дозволяється переклад частин оригіналу, де формулюється ідея, або переклад уривків при прямому ци­туванні першоджерела.

Основні вимоги, які висуваються до інформаційної літератури, — актуаль ність і достовірність повідомлюваного, повнота охоплених джерел, стислість ви­кладу, оперативність видання — загальні для матеріалів усіх ступенів згортання інформації.

1. Реферування як спосіб подання наукової інформаці

()с повного метою написання реферату є коректне та обґрунтоване розкриті "ііуальної теми на основі застосування сучасної методології, ознайомлення репрезентативними джерелами та викладення особистого ставлення щодо пре " н ми, яка розглядається.

Н рефераті повинне бути продемонстровано вміння розглядати важливі ні 11 > 11 і геми, класифікувати різні підходи до їх вивчення, ставлення щодо їх інте| "і" і.щій, вміння оперувати категоріальним апаратом певної галузі науки, ві і я,їдати власні думки стосовно проблеми дослідження.

Функції реферативних жанрів різні:1) інформативна,2) пошукова,3) інді ■'шііі.і (реферативний жанр характеризує не тільки зміст джерела, а й опис]

, називає вид — книга, стаття; перелічує основні питання змісту), 4) довідк«

' о і ш пальна (інформує про плани випуску літератури, сповіщає про нові на, • і і<іііія до бібліотеки тощо), 6) адресна (надає точний бібліографічний опі мі і'іподжсрела), 7) комунікативна (забезпечує процес обміну інформацією, в т.<1і народного).

1. і умінь виконання цих функцій залежить від призначення рефератів, від ні

і ристувачів інформації, характеру реферованого джерела і його доступно

, і їм і ому, гину джерел, в яких використані реферативні жанри (реферативні і|||і <11 н<, бібліотечний опис).

П і принці тексти представлені багатьма жанрами: переказ, тези, реферат ко |м і і іік|)ормативний реферат, індикативний реферат, реферат-огляд, рефера

і аігогація-резюме, анотація-оцінка, виписка, відгук, (експертний) виси

• гар, нотатка.

І'і фгрування як форма роботи з текстом, націлена на виокремлення його г

і імі інформації, має два загальних визначення: 1) процес, коли текст читаєт

і нндумки переробляється та потім письмово викладається; 2) процес, резул о <: складання вторинного тексту —реферату.

2. 11 П 11111 м 11с застосування реферування знаходить у бібліографії технічної м ні іммюі літератури іноземними мовами.

11 ні чи цінно реферування — мистецтво узагальнення матеріалу.

г< Ф< ри і семантично адекватне, обмежене малим обсягом і разом з ті

І ІІ пониє викладення основного змісту первинного документа, яке визі

мі і ін її пін тійиою структурою і покликане для виконання різноманітних іпфн 11111 и 11111 функцій при використанні читачами різних категорій. Ціль рефе| и і ■ і in лій формі переказати найважливішу та нову інформацію оригіти < , 111 • • 11 нин матеріалу в рефераті, як і у всіх вторинних текстах, відбувається

,,,,,, вилучення системи доведень, аргументації, міркувань, прикладів За і іьілпін11 ангор реферату/перекладач може критично переосмисли ти магер

першоджерела — надати стислої загальної (позитивної або негативної) оцінки викладених автором першоджерела положень, співвіднести різні думки — у так званому референтському коментарі.

Тобто, реферат може замінити першоджерело, а не тільки схарактеризу­вати його.

Види рефератів. Реферати поділяються на різні види в залежності від крите­рію, покладеного в основу класифікації.

1. За характером викладення матеріалу реферати поділяються на: інформа­тивні реферати (реферати-конспекти), реферати-резюме, реферати-огляди, ін­дикативні (називні) реферати та наукові реферати.

Інформативні реферати. В них узагальнено наводяться суттєві положення оригіналу: виклад (в узагальненому вигляді) всіх основних тем і проблем першо­джерела, їх аргументація, методика дослідження, основні результати і висновки, які мають практичну або теоретичну цінність. Інформативні реферати як прави­ло призначені для використання автором реферату.

Різновидом інформативного реферату є реферат-конспект, який зазвичай складається по матеріалах одного джерела, конспективно відтворює його інфор­мацію, докази і висновки. Реферат-конспект призначений для ознайомлення з висвітленими в ньому питаннями широкої авдиторії.

Реферати-резюме коротші за конспект, бо мають найвищий ступінь узагаль­нення. Вони не містять доказів наданих висновків, а лише перелічують основні проблеми першоджерела.

Реферати-огляди націлені на повне висвітлення певних питань в стислій і узагальненій формі. Такі реферати зазвичай пишуться на матеріалі двох або більше першоджерел або їхніх частин, об’єднаних спільною темою або концеп­цією. В них наводяться, порівнюються, оцінюються різні погляди на одну про­блему, а також висловлюється думка автора реферату.

Реферати-огляди, які написано з метою висловлення думки автора рефера­ту, бувають двох типів:

• реферат-аналіз — передбачає, окрім викладення різних точок зору, надан­ня обґрунтованого судження самого автора реферату;

• реферат-есе — роздум-аналіз з обраної теми, який, однак, не повинен ви­ключати ознайомлення з відповідними лінгвістичними роботами.

Реферати-огляди також поділяються на сутооглядовіізведені реферати.

• в оглядових рефератах зміст кожного з реферованих першоджерел не пе реказується, а наводиться загальний результат огляду всіх джерел відразу.

• у зведених рефератах наводиться зміст декількох джерел, поєднанихза гальною темою.

Наукові реферати. Істотну роль в них відіграє формулювання узагальнень і абстракцій. Підузагальненням стосовно реферату розуміємо пошук нових,

і кіпіих засобів і форм відтворення інформації, в результаті чого досягається и ортання. Ґрунтуючись на змісті дослідженого реферованого документа вста- m лижіть ієрархічний взаємозв’язок і ступінь важливості різних фактів та ідей.

¹m ціла ланка наведених в першоджерелі видових понять шляхом узагальнен- і водиться до одного родового. Наприклад: “філософія”, “історія”, “літерату- і•іМовознавство”—“цикл гуманітарних наук”.

Іін.»слідок такого узагальнення і заміни одного терміна іншим, місткішим, н можливим створення абстракцій.

і>і гальнення і абстракції уможливлюють досягнення стислості без втрат яс-

2. особливо при реферуванні великих першотворів.

Індикативні реферати вказують тільки на основні моменти змісту першо- ■ ■ і"1.1, пов’язані з темою реферованого документа. Аналіз тексту першоджере ■о правило реалізується назвами його розділів, глав, параграфів тощо. Тексі рі І" ра гу складається з ланки ключових слів і словосполучень. Глибокого семан

о аналізу першоджерела не надається, не наводиться докладний перелік

" мі шків; відтак цей тип реферату може бути використаний читачем лише для иі і м пня, чи варто йому звертатися до первинного тексту. Насправді, такі ре і ні. проміжним жанром між рефератом і анотацією — реферативною ано

МНІІ 10,

І«і оформленням та сприйняттямреферати бувають письмовій усні.іііохопленням джерел інформаціїсеред рефератів виокремлюються такі і ипи, як:

монографічні реферати, які створюються за одним джерелом і тема в них ии піддається самим матеріалом. Наприклад:“Законодавство США"—мо по./піфічнийреферат за статтею “Legislation in the USA”; міс ден і реферати, які створюються за декількома джерелами: статтями, книгами, документами тощо. Зміст джерел викладають докладно, щоб ре­ферат міг замінити оригінал. Тема такого реферату визначається загальної»: ома гикою усіх його джерел. Наприклад:“Законодавство США” —зведенні І'їн/іґрит за книгою “Sketches ofProof’, монографією “Business Law”, статтек І cgiilation in the USA”;

oi ИМДОІІІ реферати — короткі огляди з якоїсь теми або напряму, котрі, як пра миті, і засобом інформації про наявність матеріалів з даного питання. Напри клад:оглядовий реферат “Підготовка юристів у Німеччині” за матеріаламі нічіціікомовних часописів з юриспруденції. Оглядові реферати з теми, які охо • імі<по гі. широкий матеріал, зазвичай складаються з описових реферативни: иіпілцій окремих статей або книг, які розташовуються у певній послідовносі л ої іаіісзпечения внугрішнього та зовнішнього зв’язку між ними;мнГИркові реферати складаються за окремими розділами або маїсріаламі І, на підміну від оглядових рефератів, мають наметі не інформування чи

тача про наявність матеріалів з певного питання, а ґрунтовний аналіз ви­світлення цього питання у джерелах, які розглядають широке коло тем. На­приклад: вибірковий реферат на тему “Реалізація прав людини в сучасній Німеччині” на матеріалі німецькомовних підручників з теорії права. Структура реферату — доволі жорстке утворення. Вона складається з:

1. предметної рубрики, 2) теми, 3) вихідних відомостей джерела (бібліографіч­ного опису), 4) головної думки реферованого матеріалу, 5) викладу змісту ре­ферованої роботи, 6) висновків автора першоджерела; 7) коментаря референта (референтського коментаря).

Слід зазначити, що вищезазначена жорстка структура може дещо варіювати­ся, хоча деякі дослідники заперечують цей факт [3, с. 18].

Приклад нетотожності внутрішньої будови рефератів:

1. Бібліографічний реферат складається з:1) бібліографічного опису,2) фор­мулювання головної думки (ідеї) реферату, 3) викладення матеріалу (смислу та змісту) реферованої роботи, 4) референтського коментаря, якщо останній є доцільним або вимагається.

2. У структуру монографічних та зведених рефератів входять: 1) бібліографіч­ний опис першоджерела, 2) тема реферату, 3) формулювання головної дум­ки, 4) викладення матеріалу, 5) висновки, 6) референтський коментар, якщо останній є доцільним або вимагається.

Розгляньмо докладніше основні елементи структури реферату та випадки їх використання.

Предметна рубрика — найменування галузі знання, до якої належить реферо­ваний матеріал.

Тема — назва теми, яка поєднує декілька джерел, або основної теми роботи. Тема реферату або збігається з назвою джерела, або формується як узагальнення тем різних джерел.

Бібліографічний опис (вихідні відомості) першоджерел(а) — автор,на зва і число часопису, місце видання, видавництво, рік видання. У зведеномута оглядовому рефератах бібліографічний опис на початку може бути опущений, а замість нього наприкінці наведений “Список використаної літератури”.

Головна думка реферованого матеріалу. Виокремлення головної думки доволі відповідальне завдання для референта. Якщо автор не формулює теми, референт зобов’язаний її ясно та чітко сформулювати самостійно.

Виклад матеріалу відбувається в порядку першоджерела за його розділами, параграфами тощо. Зазвичай надається формулювання питання, необхідним ланцюг доказів в логічній послідовності і висновок з поставленого питання. Ви кладення матеріалу засноване на узагальненні.

Вміст цієї частини різниться від одного типу реферату до іншого, залежно від цілі реферування. Так, у рефераті-конспекті необхідним є викладення всіх 11.їй важливіших положень його джерел, у т.ч. вторинних, тоді як у рефераті і" ііоме узагальнюються першочергові положення оригіналу, вторинні виклю мються.

Висновки автора першоджерела — відповіді автора на поставлені питан

• і о можуть бути наприкінці, всередині та на початку статті, висновків можі щ пі більше одного. Слід також зважати на той факт, що висновки авторі і и і ДСКОЛИ неЦІЛКОМ відповідаютьГОЛОВНІЙ думці першоджерела,ЩО МОЖІ

ні спричинене факторами, які полягають поза межами викладеного тек Проте в більшості випадків висновки автора є логічним завершення? ■ і пінної думки. Тому виявлення останньої допомагає зрозуміти і висновкі

мі і при,

Інколи авторські висновки відсутні в тексті першоджерела, і, відповідно,

І її 11>1 і м гі відсутній цей пункт.

і'гферентський коментар — елемент, який наводиться в рефераті виключні випадках, коли референт є достатньо компетентним у даному питанні

і ,, ні і ний винести кваліфіковане судження про реферований матеріал. Ко

р міі/ксміститися у самому тексті реферату, а не в кінці. Коментар мож

н іиі/іти,і ги інформацію безпосередньо про рефероване джерело, а також шир про висвітлення зазначеного питання загалом.

іміі і реферату набуває більшої обґрунтованості, якщо в ньому не тільк

, сі і ііси ак туальність проблеми, а й наводиться так звана “історія питання

фн аналізу необхідне реферування не менш як десяти джерел

і і i-ми (монографії, статті). Використання робіт іноземними мовами тілі

• її н| репрезентативності аналізу.

Інформація про рефероване джерело містить: in ml ці у про автора та джерело,

і і німу характеристику першоджерела,

ш і ііику па актуальність висвітлених у ньому питань,

. .. і про ефективність запропонованих рішень,

ї ї ііііі'п ііпи, па яку авдиторію розрахований реферований матеріал.

Інформація про восвітлення певного питання складається з: ї м іипіііпх іауважень (ідеологічного, юридичного зразка), інумімч'ііі. і історії питання (зв’язок з минулим, теперішніми подіями), ф и іпінішик нення, доповнення та уточнення, без яких зміст реферату п<11 І МІ II,

ми о «І ми у пи інші матеріали та джерела з наведеного питання.

І'и|нрііі йміітовпоі за характером інформації залежить від першоджерел ■І їм МІ і ЦІННІЙ і амостійний документ.

(Іргнмп цін лідження, який описується в рефераті й проходить кріп. III

нн 11рук і уру, іабе піечуі тематичну, логічну, граматичну, лексичну, темпі

тичну зв’язність реферату, цілісність і послідовність викладення, єдність тер­мінології.

Семантична адекватність та еквівалентність забезпечуються правильним ви­користанням термінів, стислість — економічністю структури висловлювань, ви­користанням термінолексики.

Специфіка опису в реферату полягає в тому, що він ведеться за допомогою ключових слів (термінів і термінологічних словосполучень). Однак, не тільки терміни, а й будь-яке значиме слово може стати ключовим, адже опис ключови-\ ми словами повинен базуватися не на термінах, а на ідеях і поняттях, які містя­ться в першоджерелі, для того, щоб при індексуванні текст документу було вра-> ховано в повному обсязі.

Правила використання термінів в рефератах. Якщо реферат складається для спеціалістів, то велика кількість термінів в ньому виправдана. Спрощен-J ня, популяризація змісту першоджерела може дезорієнтувати читача так само, як і ускладнення викладу через надлишок термінів. Мова і стиль реферату ма-j ють бути такими, щоб сконцентрована в них інформація без зайвих ускладнень сприймалася читачем.

Адекватний понятійний апарат повинен бути представлений на початку ре- ; ферату. Понятійний апарат — необхідний інструментарій для коректного роз- І криття теми. Необхідно мати на увазі, що ціла низка наукових категорій трак­тується по-різному в залежності від позиції науковця. Тому в рефераті бажано навести різні судження та погляди на обрану проблему, а потім вказати, яку ін­терпретацію обирає сам автор і навести обґрунтування.

Заголовок відіграє величезну роль в рефераті та інших наукових жанрах. Він виконує сигнально-інформаційну функцію. Відповідно, до заголовку ви­суваються вимоги 1) високої інформативності, 2) відповідності змісту або ідеї первинного документа, а також 3) лаконічності, 4) точності, 5) простоти, 6) зро-_; зумілості.

Оптимальна форма заголовку — іменний тип поширеного речення з ретель­но відібраними ключовими термінами, які адекватно втілюють зміст першодже­рела. Можлива наявність підзаголовка, який є своєрідним уточненням заголо­вка. Наприклад: “.Англіцизми в німецькомовних текстах комп’ютерної темати­ки: перекладознавчий аспект”.

Небажано використовувати в заголовку неологізми, професіоналізми, склад­ні синтаксичні побудови (складнопідрядні й відокремлені речення тощо).

Можна виокремити декілька типів заголовків, в залежності від їх відповід-і ності тексту реферату і зв’язків з заголовками першоджерел.

1. Заголовок реферату повторює заголовок першоджерела (найбільш розповсю­джений тип). При реферуванні неможна змінювати заголовки деяких першо­творів (наприклад, назви науково-дослідних робіт), теми яких затверджують­ся спеціальними рішеннями ще до отримання результатів і написання звітів. Також неможна змінювати назви описів винаходів (патентів тощо). Заголовок реферату не повторює заголовку реферованого джерела (прита­манний цільовим, аспектним, фрагментним і вільним рефератам; практику­ється при реферуванні іншомовних першоджерел з заголовками, створеними задля реклами або інтриги).

УЗаголовок реферату складається на основі реферованого документа з введен­ням в нього уточнюючих слів (доречно, коли заголовок не відбиває повного мірою інформативних і пошукових якостей документа або не повністю відпо­відає його змісту).

Методика складання тексту реферативних жанрів. Реферування й аноту ііання — складні розумові процеси, які потребують від укладача/переклада чи спеціальних вмінь робити з компресією матеріалу поряд з високим рівнем шання іноземної мови, якщо йдеться про реферативний або анотативний пе­реклад.

У процесі реферування завжди виконуються два завдання: 1) виокремлення кіловного й 2) стисле його формулювання. Таким чином, відбувається відсію-

1. пня всього другорядного й несуттєвого і перефразування головної думки Е і і ислу форму мовного твору.

Для успішного виконання цих завдань слід дотримуватися наступної послі донності дій:

1. Підготовчий етап: дослідження питання

Попередній перегляд матеріалу з метою отримання загального враження: ви шалається його тема, зміст, цільова спрямованість, читацька авдиторія, структу і м, обсяг. При цьому весь текст не читається, а переглядаються заголовок, вступ висновки, авторське резюме, ілюстрації, формули. Побіжно виокремлюю! ьо числові повтори, нова інформація, коло основних питань, ідеї. Визначастьо необхідний тип реферату.

Ретельне дослідження матеріалу: ознайомлення з повним текстом псршо м і ерела, вдумливий аналіз значимих деталей змісту, логіки текстової побудови ,.і необхідності, проведеннябібліографічної роботи задля поповнення власни: ні.шь з тематики оригіналу з інших джерел (енциклопедій, довідників, галузеви: чсм иконів, спеціальної літератури рідною та іноземною мовами: статей, моно і рафій, газет, журналів тощо).

І Іорівняння інформації першоджерела з інформацією текстів подібної те

1. гики: порівняння явищ, процесів, фактів, описаних в оригіналі з тим, що нр< них відомо, визначення глибини й ступеня подібності/розбіжності порівнювано інформації, на основі чого здійснюється визначення нового й корисногов змісі першоджерела, виокремлення суттєвих, ключовихелементів «місту,ОЦІНКИ І 1,1 ідеологічна спрямованість першотвору.

2. Етап планування

Складання докладного плану першоджерела: розбивання матеріалу на ло­гічні уривки (розділи, підрозділи, пункти; особливо в тих випадках, коли першо­джерело не містить логічного поділу на частини), називання кожного уривку. Бажано всі пункти плану формулювати називними реченнями, лишаючи після кожного вільне місце для наступного формулювання головної думки відповід­ного розділу.

Виокремлення головних думок розділів оригіналу і доказів, які їх доводять, записування їх одним-двома стислими реченнями, не вдаючись до прямого пе­рекладання.

Визначення кола смислових аспектів реферату шляхом аналізу виокремле­них з оригіналу відомостей, відбору найважливіших з них.

Надання заголовку реферату з огляду на головну думку першоджерела. Інко­ли заголовок має частину референтського коментаря. Наприклад: реферат “Пра­вові системи та їхній розвиток” статті“Law Systems”.

Побудова схеми (плану) реферату:перегрупування матеріалу за суміжністю інформації, усунення другорядної інформації, узагальнення згрупованих одно­рідних фактів, їх ранжування за значимістю у висвітленні головної думки, що дозволить логічно й взаємопов’язано викласти відомості, зібрані з різних урив­ків першоджерела.

3. Етап безпосереднього реферування

Безпосереднє реферування в наступному порядку: реферат починаєть­ся з формальних розділів (предметної рубрики, заголовку, вихідних відомо­стей), далі наводяться його головна думка, ключові думки згідно кожного з пунктів плану реферату і їх стисле доведення, висновок автора за мате­ріалами першоджерела (останній не наводиться в рефераті, якщо відсутній в оригіналі).

Надання референтського коментаря, де зазначається актуальність і ступінь прогресивності матеріалу, цільова авдиторія тощо (див. п. 7 “Основні елементи структури реферату”).

4. Завершальний етап: перевірка

Стилістичне “шліфування” тексту реферату з метою досягти стилістично од-і норідного і логічно побудованого викладення думки в єдиному зв’язному тексті.

Порівняння змістовної відповідності реферату першоджерелу: ретельне прочитання першоджерела й реферату з метою виявлення можливих пропусків суттєвих фактів.

Складання остаточного тексту реферату.

Вимоги до оформлення рефератів. Реферати, які друкуються в інформацій­них або реферативних виданнях, надаються у двох екземплярах до галузевих секторів.

Реферати друкуються через два інтервали.

Кожна нова думка реферату, а також список літератури, подається з абзацу.

Оформлення початку реферату традиційно починається з заголовку, за яким йде бібліографічний опис реферованого документа.

Залежно від мови першоджерела, існують два способи оформлення початкової частини реферату:

якщо реферований документ написано рідною мовою, а його назва збігає ті. ся з назвою реферату, то вона опускається у бібліографічному описі; коли назва реферованого документа не збігається з назвою реферату, або якщо першоджерело написане іноземною мовою, то наводиться стандарти зований бібліографічний опис першоджерела мовою оригіналу.

()6сяг реферату може бути різним: за відомостями ЮНЕСКО, він не має пере шинувати 1400 знаків, тоді як в деяких випусках реферативних журналів він ся і ,н 4000 знаків. Середній обсяг тексту реферату в друкованих знаках; 500 — для нотаток і коротких повідомлень, 1000 — для більшості статей і патентів, 2000 для документів великого обсягу (у згаданих випадках, скоріше, йдеться про ре феративні анотації — авт.).Інколи обсяг реферату вимірюється у відсотках від11(і і. ягу першоджерела, що зазвичай становить від 10 до 30%.

Обсяг реферату залежить від умов організації, для якої цей реферат дикому і і і,і я. Наприклад: зя вимогами Вищої атестаційної комісії, обсяг авторефера ту дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата наук 0,7 0,9 ач шорського аркуша (1 авторський аркуш (АА) дорівнює 40000 знаків), докторі, наук 1,3—1,9 АА.

Реферат будь-якого з зазначених у цьому розділі типів, який виконує ться дл> мі нної організації, має відповідати її вимогам. Наприклад, реферат дисертаці на ідобуття наукового ступеня—вимогам МОНМСУ.

Референт підписує реферат, ставить свої ініціали наприкінці рефера ту право руч, а дату складання реферату — в тому ж рядку ліворуч.

3.2. Особливості анотації як жанру мовної та перекладацько діяльності

Анотація — гранично стисло сформульована характеристика матеріал першоджерела, яка має суто інформативне значення: повідомляє про наявніст роботи і доцільність глибшого знайомства з нею. Анотація відповідає на питан ми про що йдеться в першоджерелі? Вона не відбиває погляду автора, не містит аргументації. Проте в ній часто відбивається структура першоджерела: називг и 11м. я геми й проблеми, про яких говориться на початку/ в середині/ наприкіш і і атті, ціль видання та його адресат.

На відміну від реферату, анотація не може замінити собою оригінал. Вона лише має надати читачу загальної уяви про зміст книги або статті, адже питання, по­рушені в них, в анотації лише перелічуються без розкриття суттєвого змісту кож­ного з них.

Мистецтво анотації — мистецтво виокремлення найголовнішого.

Види анотацій. Анотації бувають:

Описова (надає опис матеріалу, не розкриваючи його змісту). Зазвичай скла­дається з називних речень, які є узагальненим викладенням плану анотованого джерела для надання інформації потенційному читачу. Наводиться на початку книги (статті) та починається з вихідних відомостей.

Реферативна — в гранично стислій формі надає висновки до кожного з порушених питань і до матеріалу в цілому. Аналогічна реферату-резюме. Як правило, розміщується на суперобкладинці видання для привертання уваги по­тенційного читача або для інформативних цілей.

Анотація-резюме — чітке відтворення головного тематичного змісту в гранично стислій формі.

Структура анотації. Структура описової та реферативної анотацій однакова.

Предметна рубрика — називається галузь знань, до якого належить анотова­не джерело. Наприклад,перекладознавство.

Заголовок анотації — зазвичай відповідає назві першоджерела, окрім тих випадків, коли тематика оригіналу не була відображена в його назві; в таких ви­падках референт сам формулює назву анотації.

Бібліографічний опис (вихідні відомості) першоджерела — вказуються його автор, назва, місце та рік видання; дуже важливий розділ для анотації, бо він дозволяє легко знайти саме першоджерело.

Загальні відомості (стисла характеристика) оригіналу — послідовно назива ються всі порушені в ньому питання. Якщо анотується монографія, то перелі чення полегшується наявністю змісту. Зазвичай усі питання, розглянуті в тексті, відображено в змісті. Якщо анотується стаття, то вона так само часто має розділи і параграфи, які треба перелічити в цьому розділі анотації.

Описова анотація обмежується вищезгаданими 4 пунктами, а в реферативній анотації додається ще й:

Висновок автора матеріалу з усієї його проблематики й основних питань.

Критична оцінка першоджерела — міститься далеко не в кожній анотації, тому що сам референт не завжди може надати такої критичної оцінки. Проте наявність такої рубрики є бажаною. Зазвичай, референт викладає свій поглядна актуальність джерела, вказує на його цільову авдиторію.

Інколи в гранично стислій формі наводяться додаткові відомості про дже рело та його автора, особливо якщо вони покликані полегшити сприйняттяма теріалу анотації, або вказують на зв’язок матеріалу з іншими роботами автора.

Вимоги до оформлення анотації. Середній обсяг анотації — 600 друкованих шаків (50-70 слів).

Вихідні відомості спочатку записуються мовою оригіналу, а потім дублюють- і її перекладі на рідну мову. Переклад наводиться для того, щоб читач, який не молодіє іноземною мовою, міг отримати чітке уявлення про саме джерело.

Методика складання анотації. Робота над анотацією ведеться тим же ціля­чім,що й робота над рефератом (див. вище), але вона завершується на стадії11« лицяння докладного плану. Формулювання пунктів плану переносяться доїх ту анотації. Процес створення анотації завершуєтьсястилістичним доопра- їй пням тексту анотації.

1. Іерекладацька реферативна діяльність забезпечує широкий доступ до інфор- ' їїш через ланку мовленнєвих жанрів вторинних текстів як мовних факторів цім тупу”.

Реферативна діяльність останнім часом набула прагматичного сенсу, поряд з • пологічною й керівничою функціями. Вона сприяє розвитку соціальної ком їм іенції людей, інтелектуального капіталу, володар якого озброєний логічною формулою “Знати, щоб значити”.

2. п і ання для самоконтролю

і 111,0мається на увазі під такими формами роботи з текстом як реферування і і анотування?

' Іим реферування й анотування різняться від реферативного й анотативно І о перекладів?

¹ІІ .і пм види поділяються реферати за характером викладення матеріалу? За оформленням та сприйняттям? За охопленням джерел інформації? і >11І основні елементи структури реферату? Який зміст кожного з них? і V чому полягає специфіка змісту реферату?

і< V чому полягають особливості методики складання тексту реферативних І' іПірІВ?

і нііичосновних етапів складається робота над рефератом та які вимоги ви ■ і п.мої ься до оформлення реферату? м И в11и обливості анотації як жанру мовної і перекладацької діяльності?

W II н І види анотацій Ви знаєте? Охарактеризуйте їх.

НІ II и у і груктуру має анотація та які вимоги існують до її оформлення?В чому жніні аю і ь особливості методики її складання?

РОЗДІЛ 4

ЕТАПИ

ПРОВЕДЕННЯ

НАУКОВОЕО

ДОСЛІДЖЕННЯ

4.1. Підготовчий етап

1. Іідготовчий етап наукового дослідження охоплює декілька необхідних і вза

1. чо іумовлюючих дій, а саме визначення теми наукового дослідження та її за- "і рдження, збір та вивчення інформації, визначення основної проблеми, роз-

роОка методики та складання плану. Отже, розгляньмо деталі виконання вище

2. іначених процедур.

1. Визначення теми та теоретичних основ наукового дослідження. Оби

і* чи їй тему, дослідник (студент, аспірант чи докторант) повинен чітко уявляти, - >і кої більш чи менш розробленої наукової теорії належить це питання і на чу етапі вивчення воно перебуває.

( Юравши напрям дослідження, слід ознайомитися з працями всієї школи, мі що піка є, наприклад, не лише з трудами свого керівника, а і з роботами його

у і, навіть в тих випадках, коли об’єкт їхнього дослідження суттєво відрізна

і 11,і и під обраного.

і лід пам’ятати, що сам об’єкт дослідження — це ще не тема. Так, наприклад

кім дослідження може бути певна термінологія, чи граматична категорія

..і. 1.1, чи синоніми тощо, але необхідно визначити проблематику, тобто, що саміui ін іановити, виявити в обраному об’єкті.Наприклад, “Лексико-семаїтшчп имфункціональні особливості хімічної термінології”, “Вираження категорії чш ні ..отецькій та українській мовах: порівняльна характеристика"тощо. Ко|.п, цим буде також перевірити свій вибір теми, зіставивши її з проблематикою нм і м і и'видається у працях, присвячених дослідженню того ж самого об’єкта.

111. ні виборі теми слід також обґрунтувати її актуальність, тобто можливісті ми і.. 111її11лмня отриманих у дослідженні результатів для вирішення суттєви; н її іпініпрактичних задач. Для дипломних робіт є бажаним, а для дисертацій чім необхідним також формулювання новизни дослідження, яка полягає н< м ниви ті об’єкта, а у відмінності результатів проведеного дослідження від ре ч н і .і і Ів інших авторів.

2. ма курсової та дипломної робіт може мати науково-дослідницький харак •111ініііо присвячена невивченому або малодослідженому питанню лінгвісhi hihi науки, або навчально-дослідницький, в цьому разі обрана лінгвістичн Н|мііччма може бути вже достатньо дослідженою в науковому плані, проте в на ції11*11и ч цілях вона обирається як об’єкт дослідження для навчання студент Ммпдіілпі'Гі й методики наукового пошуку. При цьому на перший план може нг

,і< мі ірикладне (практичне) значення роботи.

111. ми гою як була визначена та сформульована тема дослідження, її необхі; ви у ні шлчений термін затвердити на кафедрі, тобто написати заяву із зазначсі чин нічно і формульованої теми та наукового керівника (дим Додаток Л "Паві При і геми випускної роботи”).

2. Збір і вивчення інформації. Інформація, необхідна для проведення до­слідження, поділяється на два типи: теоретична інформація, отримана при ви­вченні наукової літератури з теми, та інформація практичного характеру, отри­мана у результаті аналізу зібраного фактичного матеріалу. І тут постає питання, з чого починати? Читати теоретичну літературу чи збирати фактичний матеріал? Бажано робити це паралельно. Проте, досвід показує, що іноді на початку краще розібратися з фактами (певний рівень теоретичних знань зазвичай отримують у результаті вивчення навчальних дисциплін тощо), а вже потім зібрати всі іс­нуючі погляди на цю проблему. Інакше дослідник-початківець може відчути не­здатність зупинитися, тобто чим більше він читає, тим більше залишається того, що слід прочитати ще. Процес стає безкінечним, а власна думка — нестійкою.

Однією з перших труднощів, з якою стискається дослідник, є точне виокрем­лення об’єкта дослідження та узгодження з ним предмета та матеріалу, на якому проводиться розвідка. Коли ж це зроблено вірно, то знайти необхідну інформа­цію буде неважко. Звичайно, ідеальним випадком буде знаходження літератури, у якій висвітлюються і об’єкт, і предмет дослідження, і навіть залучено той самий фактичний матеріал. Але тоді постає питання, що ж нового можна буде розкрити у дослідженні, що проводиться, якщо раніше все було начебто досліджено? Ви­ходом з цієї проблемної ситуації може бути, наприклад, застосування нового під­ходу та інших методів дослідження, що вірогідно призведе до нових результатів.

На основі аналізу інформаційних джерел можливо визначити стан вивчення питання, історію його виникнення, результати, які вже мають місце, методи ви­вчення.

У вивченні інформаційних джерел можна виділити такі етапи:

І І Іошук необхідних джерел та попереднє ознайомлення з ними (з бібліографія ними, довідковими виданнями, каталогами, реферативними журналами)

2. Вивченння літературних джерел (читання, конспектування, реферування, анотування, виписки тощо).

3. Систематизація та використання інформаційного матеріалу в процесі дослі дження (аналіз й узагальнення, створення власної картотеки, підготовка ано тацій, рефератів, огляду літератури).

Для пошуку теоретичної інформації залучаються підручники, посібники, монографії, автореферати дисертацій і власне дисертації, статті у фахових жур палах, збірках наукових праць, а також тези конференцій, для роботи з якими необхідні навички роботи в бібліографічних каталогах.

У знайденій інформації потрібно відібрати необхідне й стисло зафіксувати потрібний матеріал у конспекті, завдяки якому можлива подальша систематиза ція отриманої інформації.

Ступінь переробки чужого тексту може бути при цьому різним. Записуиа ти своїми словами хоча б частину інформації дуже корисно, оскільки завдяки іакій переробці інформацію краще розуміти і запам’ятовувати. При дослівно­му записуванні дуже важливо позначати цитати лапками, а лакуни (пропуски) крапками, інакше в подальшому можна випадково вдатися до плагіату, наводячи чужі слова без лапок. Усі цитати слід ретельно перевіряти.

Лбір інформації за темою потрібно поєднувати з аналізом прочитаного, при­ймаючи себе до критичного та творчого сприйняття.

Основними джерелами відбору фактичного матеріалу для філологічних ро­ми < тексти, словники та опитування інформантів. Обсяг відібраного матері- 111у залежить від типу та частотності об’єкта. Так, для аналізу функціонування і екеті шести слів неповної предикації необхідними були декілька тисяч при- і чадів, оскільки для цих шести слів потрібно було враховувати досить різнома- ,ім ні зв’язки. У праці ж про авторські неологізми вже самий пошук є нелегким паданням, і відібрані, наприклад, 400-500 прикладів дозволять зробити цікаві ,і11<»Грунтовані висновки.

і >і повним джерелом фактичного матеріалу для філологів є оригінальні тек- 111художні, наукові, газетні, публіцистичні, фахові тощо, а для філологів-пере- ,чадачін це можуть також бути не лише тексти, а й їх переклади.

11 і ерело матеріалу повинно точно відповідати поставленому завданню. Великі , ті чексики досліджуються за допомогою словників, валентність тих чи інших нчніищь - у текстах. Комбіноване використання джерел різних типів збільшує мірність: результати, отримані на лексикографічному матеріалі (у словни-

і можна перевіряти на текстах або за допомогою інформантів (носіїв мови).

Ллє слід пам’ятати, що треба не просто знаходити необхідну наукову інфор- н інію,з і грамотно її переробити і показати, як і звідки отримані ті чи інші ві- чимої11, передумовами цьому є достатній рівень самостійності та наукової спо- I, І" кливості.

И уі їх формах накопичення матеріалу необхідно точно вказувати вихідні дані іифирм.іційного джерела, а саме: прізвище та ініціали автора, назву публікації, иКДііііммці ио, місце та рік видання, відповідні сторінки тексту, загальний обсяг |ні0ніИ,

\ процесі наукового пошуку дослідник звертається до великої кількості на­сінин джерел, в яких можна зустріти неоднакові тлумачення окремих понять. U* нмі* чіік.к необхідність проведення теоретичної роботи з уточнення понятій­ним* іпізр.і гу дослідження, що передбачає вибір та осмислення тих наукових ви «Нй'і* ні*, які найточніше характеризують поставлену проблему.

І'нОіІІЛ Н ад понятійним апаратом є конче важлива. Слід мати на увазі,-що в .мімі наукові визначення іноді межують з побутовою, загальновживаною мо і., он а це при І водить до їх некоректного використання.

І ні недоліком є довільне вживання термінів. 11с можна погодитися

* • »1 "‘"II ирсною “термінотворчістю”, за якої в дослідження вводяться

нові, незвичні терміни,ідо немають потрібної обґрунтованостіта Перекопливості.

Правильним є застосування вже апробованих, поширених, зрозумілих тер мінів. їх так звана “чистота” має суттєву ознаку високого рівня проведеного дослідження. Цього можна досягти глибоко вивчаючи літературу, ознайомлю ючись з різними існуючими підходами до визначення змісту певних наукових понять, вибору однієї з можливих позицій та обґрунтування її в теоретичній час­тині дослідження.

2. Визначення проблеми дослідження, розробка методики. Після того, як було зібрано і вивчено інформацію за темою, наступним необхідним етапом є визначення основної проблеми (питання) дослідження. Для цього потрібно сформулювати проблему, виконуючи такі дії: виокремити центральне питання, зафіксувати те протиріччя, що зумовило проблему, та спробувати описати очі­куваний результат.

Наступним кроком буде побудова проблеми, яка складається з таких опе­рацій:

• стратифікація — “розбиття” проблеми на підпитання, без відповідей на які не можна отримати відповідь на основне проблемне питання;

• композиція — групування та визначення послідовності вирішення підпи- тань, що складають проблему;

• локалізація — обмеження сфери вивчення відповідно до потреб дослі­дження і можливостей дослідника та відмежування відомого від невідомого у сфері, що обрана для вивчення;

• варіантифікація — можливість заміни будь-якого питання проблеми ін шим.

Далі необхідно оцінити проблему, починаючи з виявлення всіх умов, необхід них для вирішення проблеми, враховуючи методи, засоби, прийоми та методики. Корисними також буде з’ясування ступеня проблемності, тобто співвідношення відомого і невідомого в тій інформації, яку необхідно використати для вирішен ня проблеми, та знаходження серед уже вирішених проблем аналогічних тій, що вирішується.

Однією з основних передумов вирішення проблеми та отримання достовір них результатів є розробка методики дослідження — методів та прийомів, необ хідних для дослідження.

Для цього рекомендується укласти перелік методів та прийомів, які можуть сприяти вирішенню поставлених задач та визначити серед них основні й допо міжні. Доцільним буде також перевірити можливість застосовування методів, що використовуються в суміжних дисциплінах.

Слід зазначити, що для ефективного застосування методів та прийомів дос/іі дження необхідно добре знати всю процедуру реалізації того чи іншого методу,

і ому, якщо таких знань недостатньо, слід досконало вивчити обрані методи до- ■ мі дження ще до його початку.

4. Складання плану дослідження. Цей етап дослідження охоплює переду і їм планування проведення дослідження,а вже потім укладання плану розвідки ■о однієї з основних частин роботи. У зв’язку з цим доцільно буде навести тут ціїі.ггуФ. М. Достоєвського: “Головне — це план, а робота — це найлегше. Коли <іі/і.ш,то знаєш, як збирати матеріал”.

Дми планування проведення дослідження необхідно насамперед уточнити формулювання теми, щоб уникнути в подальшому неприємностей щодо невірно Проведеного дослідження, невідповідності дослідження затвердженій темі тощо.