45.Поняття про педагогічну творчість учителя в навчально-виховному процесі.

Педагогічна творчість – це педагогічна діяльність, яка відрізняється, новизною й оригінальністю і передбачає співтворення (формування, виховання) творчої особистості, що характеризується неповторністю, унікальністю. У педагогіці слід розрізняти педагогічну діяльність і наукову творчість, яка насамперед передбачає відкриття, виявлення раніше не пізнаних закономірностей теорій навчання і виховання, розробку високоефективних методик, що сприяє вирішенню проблем сучасної школи, прогнозуванню тенденцій її розвитку.

Творчість у практичній діяльності доволі різноманітна. Наприклад, новизна у цьому виді діяльності може проявлятися: у нестандартних підходах до вирішення проблем; у розробці нових форм, прийомів, засобів та їх оригінальному поєднанні; в ефективному застосуванні набутого досвіду у нових умовах, в удосконаленні, раціоналізації, модернізації відомого відповідно до нових завдань; у вдалій імпровізації на основі як точного знання і компетентного розрахунку, так і високорозвиненої інтуїції; в умінні бачити «віяло варіантів» вирішення однієї і тої же проблеми; в умінні трансформувати методичні рекомендації, теоретичні положення у конкретні педагогічні дії тощо.

Вищим рівнем творчості у практичній діяльності є створення принципово нових, високоефективних систем навчання, виховання та розвитку учнів

21.Засоби педагогічної взаємодії

Педагогічна взаємодія – узгоджена діяльність вчителя і учнів, спрямована на досягнення спільних цілей і результатів та вирішення важливих завдань . Педагогічна взаємодія супроводжується певною енергією, що виявляється з боку учасників, неможлива без про­цесів впливу (відкритим залишається питання, чи завжди виправдане їх застосування), відо­бражається у вчинках і поведінці дітей, підлітків, педагогів, батьків, складається в пам’ятні події, іноді формує традиції, пов’язані з розвитком колективу, базується на конкретних на­вчальних діях. Взаємодія створюється вже самою освітньою ситуацією, оскільки із самого початку складається з двох взаємозумовлених форм діяльності, з яких одна – та, що навчає, бере участь у передаванні досвіду, накопиченого людством, а друга – та, що навчається, – спря­мована на набуття суспільного досвіду, на трансформацію його в особистий здобуток учня. Таким чином, педагогічна взаємодія становить суть навчального процесу, і обійтися без її вивчення для подальшого розвитку педагогічної теорії й практики неможливо. Педагогічна взаємодія та її особливості в освітній галузі привертали особливу увагу науковців-дослідників теорії навчання ще з кінця 1960-х рр., що знайшло відображення у принципах навчання (як зв’язок теорії з практикою, принцип виховуючого навчання, прин­цип поєднання індивідуального й колективістського підходів до організації навчання); у по­єднанні різних принципів у педагогічній практиці (наочності й активності, доступності й на­уковості тощо); у методах навчання, застосування яких завжди засноване на їх поєднанні, оскільки ефективність педагогічного контакту (і в навчанні, і у вихованні) залежить від пра­вильного, оптимального підбору різних методів і засобів; у визначенні форм навчально- виховної роботи в досягненні поставленої мети (навчальної, позакласної й позашкільної; ін­дивідуальної й колективної; сімейної, соціальної, організаційно-педагогічної тощо).Аналіз наукових праць засвідчив, що в 1970-х рр. акцент в осмисленні педагогічної взаємодії зміщується в галузь виховної роботи, якій в цей період надається пріоритетне значення в Україні.У процесі педагогічної взаємодії між людьми встановлюються певні відносини офіцій­ного (підпорядкування, управління тощо) або неофіційного характеру (дружба, любов, во­рожнеча тощо).Отже, педагогічна взаємодія характеризується як загальними властивостями взаємо­дії в цілому, так і специфічними, які відповідають сфері реалізації. До властивостей загаль­ного порядку відносимо: 1) причинну зумовленість, адже немає жодного явища в педаго­гічному просторі, в основі якого не відбувалася б взаємодія; 2) суперечливість педагогічних взаємодій, яка полягає у зіткненні, з одного боку, потреби об’єктів і суб’єктів зберегти себе в незмінному вигляді, а з іншого – в прагненні зміцнити свій стан за рахунок розширення меж свого впливу; в одночасній відкритості й ізольованості педагогічних систем; у різноха­рактерному зв’язку суб’єктів і об’єктів, залучених до педагогічної взаємодії; у незбігові те­оретичних побудов з реаліями практичного здійснення тощо; 3) активність, яка забезпечує поступальний розвиток системи, і реактивність, яка регулює ефективність педагогічних вза­ємодій; 4) виникнення нової якості у зв’язках і станах суб’єктів і об’єктів як результат педа­гогічної взаємодії. Таким чином, педагогічна взаємодія, що, безумовно, має свої особливості, потребує найрізноманітніших досліджень стратегій, форм, механізмів на різних рівнях. Цей підхід дозволить вивчати педагогічні взаємодії не тільки як окремі прикладні напрями пе­дагогіки, але і як загальну, базову категорію філософії освіти.

22. Система самовиховання вчителя. Основні етапи самовиховання вчителя.

Самовиховання — це формування людиною своєї особистості відповідно до свідомо поставленої мети.Як засвідчує практика, головним чинником формування й вдосконалення педагогічної майстерності є самовиховання вчителя. Розглядаючи самовиховання як діяльність і вищу форму активності людини, не можна забувати, що ця діяльність, як і будь-яка інша, є своєрідним соціальним досвідом, який треба набувати. Отже, самовиховання – це завжди спрямована діяльність, яка мотивується внутрішнім бажанням людини вдосконалювати себе, яке у свою чергу народжується у результаті суперечностей між бажаннями і можливостями.З чого починається самовиховання вчителя? З усвідомлення різниці між уявленням про себе як майбутнього професіонала і реальнимиможливостями. Мотивом — збудником роботи над собою є розуміння невідповідностіміж «Я-реальним» та «Я-ідеальним». Це можливо в тому разі, якщо у майбутнього вчителя є професійний ідеал і здатність до самопізнання. Самопізнання як процес цілеспрямованого отримання інформації про розвиток якостей своєї особистості — складна психологічна дія, якоїтреба спеціально вчитися. «Пізнай себе — і ти пізнаєш світ», — говорили древні, підкреслюючи важливість і складність цього процесу. Яким чином людина пізнає себе? Через самоспостереження, самоаналіз, самооцінювання, самопрогнозування. Самоаналіз — аналіз свого внутрішнього світу, своєї діяльності; полягає у зіставленні того, що планувалося, з тим, що зроблено або могло бути зроблено, у виокремленні певних рис, якостей для докладного вивчення. Здійснюючи самоаналіз, майбутній учитель критично оцінює себе:аналізує успіхи спілкування на практиці в школі, бере до уваги свій попередній досвід, дивиться на себе очима своїх товаришів, викладачів. На підставі самоаналізу формується самооцінка як компонент самосвідомості , що містить поряд із знанням про себе оцінку своїх здібностей, моральних якостей і вчинків. Важливою є вимога до самооцінки —її адекватність реальному рівневі розвитку. Отже, початок самовиховання вчителя можливий за потреби у нього змінити позицію школяра на позицію спеціаліста, за потреби у самовдосконаленні. Самовиховання вчителя спрямовано настановлення його професійно-смислового самовідношення, розвиток здібностей допрофесійного самовизначення й саморозвитку. Самовиховання вчителя вимагає осмислення самого себе у навколишній природній і соціальній реальності, пошук відповідей на чисельні хвилюючі життєві і професійні запитання, а також оцінку значущості педагогічних ситуацій, явищ та процесів, що виникають у навколишній навчальній дійсності, співвідношення їх з власною системою оцінок, що є відбиттям своєрідності його особи стіно-змістової сфери. Важливішою передумовою й водночас результатом самовиховання вчителя є професійно-особистісна рефлексія, яка одночасно є проявом спрямованості особистості “на саму себе”,тою основою, яка пов’язує функціональністьпрофесійної діяльності з найважливішими з професійного погляду складовими – інтересами, потребами, перевагами. Немаловажним є також той факт, що самовиховання вчителя є важливішою передумовою успіху в справі навчання учнів виховувати самих себе, який сам по собі єтакож неабияким показником педагогічної майстерності. Адже самовиховання як вчителя, так й учня потребує дуже важливого,могутнього стимулу – почуття власної гідності, бажання стати сьогодні кращим, ніж був учора.