ЛЕКЦІЇ

Приготування молодих пар

До прийняття Святої Тайни Подружжя

1. Любов – основа Св. Тайни Подружжя

Подружжя в Божому плані

Подружжя – одна із семи Св. Тайн. Великим і святим є Подружжя. Це одне з найбільших речей, що Бог створив. Святе Писання нам говорить: «Тож сказав Бог: Сотворімо людину на наш образ і на нашу подобу, і нехай вона панує над рибою морською, над птаством небесним, над скотиною, над усіма дикими звірами й над усіма плазунами, що повзають на землі». І сотворив Бог людину на свій образ; на Божий образ сотворив її; чоловіком і жінкою сотворив їх» (Бут. 1, 26 – 27).

Чоловік і жінка в плані сотворення

Господь сотворив людину в двох статях, двох формах, двома різними способами – чоловіком і жінкою. Обоє вони – звершені буття і мають однакову цінність; чоловік не є важливішим від жінки і жінка не є менш цінною за чоловіка. Обоє створені на Образ Божий, але в різний спосіб. Мають однакову цінність, але є різними; різні не тільки тілом, але також духовно і психологічно.

Чоловік характеризується силою думки, здатністю організації і силою своїх діл; жінка виділяється силою любові і здатністю дарування. Чоловік більш схильний до дії та творення нових речей зовнішнім чином; жінка більш схильна до піклування, оберігання та захисту життя.

Чому так?

Бо Господь створив людину в двох статях. Святе Письмо дає нам на це відповідь: «Не добре чоловікові бути самому; сотворю йому поміч, відповідну для нього» (Бут. 2, 18).

Згідно з Божим планом, чоловік не повинен бути сам. Інакше його життя стане самотнім і порожнім; він залишиться тільки з його роботою і успіхами в ній, лише в радості і в потребі. Так не було б добре.

Саме тому Бог дав чоловікові жінку як подругу та підтримку, щоб розділяла з ним все життя, працю і переживання, радості і болі.

Чоловік і жінка повинні належати одне одному взаємно, доповнювати одне одного, бути важливими одне для одного. Ні в якому разі не повинні окремо проходити власне життя; навпаки їхні дороги повинні злитися в одну; їхні життя мають стати одним єдиним життям, єдиною, повною спільністю життя.

Це і є правдиве подружжя: взаємне дарування і приймання, обопільна спільність посідання і приналежності, злиття двох осіб в одне-єдине життя.

Тут криється глибоке значення цього святого Таїнства і найбільша радість подружжя.

Знову ж відкликаємося до Святого Письма, що найкраще виражає це і в найкращій спосіб: «Так то полишає чоловік свого батька й матір і пристає до своєї жінки, і стануть вони одним тілом» (Бут. 2, 24).

Зв’язок любові

Ці біблійні слова стосуються вас, дорогі молодята. Ваші серця знайшли спільність у любові, яку відчуваєте одне до одного. Ця любов стає сильнішою від тієї, що відчуваємо до батьків. Тому зараз ви переживаєте час, в якому розумієте, що незадовго відділитеся від сім’ї, в якій були дотепер і ви самі між собою взаємно пропонуєте утворити у зв’язку любові свою сім’ю; хочете жити разом ваше життя, яке мало-помалу стане єдиним життям одного люблячого серця.

Любов, що вас тримає, походить з Божого серця і хоче поєднати вас в такий спосіб, щоб у Подружжі ви були одним серцем, однією душею і одним тілом.

Через декілька днів ця любов поведе вас перед Престіл і ви взаємно промовите перед Богом та перед спільнотою Церкви «ТАК», що об’єднає вас назавжди.

У Подружжі ви повинні все більше і більше уподібнюватися одне до одного, щоб стати одним тілом, і так об’єднані прямувати до єдності в Бозі. Подруги повинні єднатися не тільки фізично, але ще більше духовно.

Подружжя не є якоюсь простою зовнішньою спільнотою: в їжі, житлі, праці; це насамперед – спільнота сердець. Це значить даруватися і збагачуватися внутрішньо і взаємно, прямувати всім єством до досконалості, що щастя, до Бога – це і є значення подружжя.

Хочеться вам побажати, щоб ви жили життя в подружжі не тільки одне біля одного, але зростали, піднімалися взаємно до повної і досконалої спільноти життя, заснованою в Бозі.

Любов – душа і фундамент подружжя

Що таке любов?

Ваше подружжя вдається і буде щасливим? Якщо ви любите одне одного просто, щиро і чесно, то буде так.

Перша любов поєднала вас разом; подружня любов продовжить вести та підтримувати вас в єдності назавжди.

Любов – фундамент і душа подружжя. Якщо присутня любов, багато речей вирішуються самі собою; якщо бракує любові, бракує всього.

Любов подружня – це повне фізичне і духовне дарування себе по другові. Фізична любов виключно направлена на тіло, і невистачальна для всього подружнього життя. Почуття минаючі, тілесна краса мало-помалу проходить, пристрасть зникає. Але любов повинна залишатись.

Потрібно, отже, любити свого подруга (подругу) і зберігати правдиву і щиру спільність сердець. Справжній видимий знак любові – той, коли людина не думає лише про себе, а за іншого. Не тільки хоче мати і отримувати, але дарувати і приносити щастя. Де є така любов, чоловік не переживає як зробити щасливою дружину. І жінка тоді покликана полегшувати і робити радісним життя чоловіка. Це – задум і правдива перспектива подружжя: робити щасливим одне одного, допомагати взаємно на життєвому шляху – дорозі до Бога. Отже, подруги добровільно і повністю довіряють і взаємно підтримують одне одного.

Кожен також приносить в подружжя не тільки переваги, але й недоліки, які часом все більше виявляються. Потрібно тут практикувати слово Апостола: «Вдягніться… у серце спочутливе, доброту, смиренність, лагідність, довго терпеливість, терплячи один одного й прощаючи одне одному взаємно… Так, як Господь простив вам, чиніть і ви так само» (Кол. 3, 12 – 13).

Відкритість на жертву

Спільність почуттів у подружньому житті загартовується в жертовній спільності. Коли подруги здатні до жертви задля своєї половинки це найважливіший знак і вияв подружньої любові. І чоловік і дружина мусять вміти жертвуватись у подружжі.

Часто ідеї і бажання розходяться: хтось бажає того, хтось іншого. В такому випадку потрібна повага до подруга і взаємне служіння. Не потрібно домінувати над іншою стороною, а потрібно служити; дуже важливо взяти цей аспект до уваги.

Мусимо поважати думку іншого, прислухатися до його (її) бажань, взаємно терпіти. Без цих чеснот не може існувати щасливе подружжя. «Любов – довготерпелива, любов – лагідна, вона не заздрить, любов не чваниться, не надимається, не бешкетує, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла; не тішиться, коли хтось чинить кривду, радіє правдою; все зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить» (І Кор. 13, 4 – 7).

Випробовування найбільш правдиве, але і найважче для подружжя приходить в моменти болю. Тому подружжя повинно стати спільнотою в болі.

Звичайно, ми вам бажаємо щастя і добра; та є певним те, що ваше подружжя буде переживати моменти болю, в якій би формі він не прийшов: в нещасті, в потребі, в хворобі, у взаємній байдужості чи будь-якому іншому виді чи моменті. Необхідно переносити біль і страждати разом у любові.

Інколи подруги самі собі ставлять, на плечі важкі хрести, які часто є причиною гірких розчарувань. Тому особливо в такі моменти любов мусить бути кріпкою і витривалою. Маєте любитися не тільки в моменти щастя, але також і в важкі моменти життя, а години терпіння і випробовування.

Вірність – хранителька подружжя

Обручка – символ вірності

Ваша любов повинна бути вірною і бути такою чистою, як золото.

Вінчальна обручка, яку носитимете, щодня пригадуватиме вам про золото вашої вірності. Коли будете заручені в храмі і священик вам вручить обручки, дуже важливо, щоб цей зовнішній знак об’єднання вас в одне ціле був наповнений вашою взаємною любов’ю і вірністю.

Вірність зв’язує ваше подружжя

Бути вірним – це бути витривалими: витривалими у труднощах, у радощах і смутку, аж доки смерть не розділить вас.

Бути вірними означає: нікому іншому не давати тієї любові, яка належить власному по другові. З ясністю і серйозністю Христос говорить нам про ці речі! «А я кажу вам, що кожний, хто дивиться на жінку з пожаданням, той вже вчинив перелюб з нею в своєму серці» (Мт. 5, 28). Якщо бракує вірності, подружжя розбивається і щастя зникає.

Бути вірними означає витривало пройти разом весь шлях життя аж до кінця.

Для християн не існує розлучення. Хоча світські судді можуть проголосити розірваним певне подружжя, перед Богом воно нерозривне; ніхто не може укладати нове подружжя, доки шлюбний подруг є при житті. Сильний зв’язок вірності має тривати все життя.

Три поради старого досвідченого пароха:

«Хочу дати вам три практичні поради, з якими в добрий спосіб зможете вирішувати великі завдання, що стоять перед вами. Ці поради прості:

1. Перша моя порада така: трішки часу знайдіть, щоб молитися разом щодня. Не кажу: моліться завжди разом, бо інколи потребуємо молитися на самоті. Сумно мені чути про те, що вже похилі віком подруги обоє не знають, чи інша сторона молиться. Спільній молитві забезпечене особливе благословення. «Де двоє або троє зібрані в ім’я моє, там я серед них». Спільна молитва – найкращій спосіб молитви, яку ми можемо заносити до Бога.

2. Мою другу пораду можете виконувати раз у місяць: виділіть певний конкретний день (наприклад, остання неділя місяця), в якому будете ділитися всіма неприємними моментами, які довелось пережити в спільному житті.

Існують певні речі, що створюють труднощі: особливості подруга, про які скоріше ви не знали і які ви терпите неохоче. Ми можемо це проковтнути і мовчати. В певний момент треба так поступити, але безнастанно так поступати буде помилкою. Помилкою через два мотиви: перше – ми наповнюємо посудину до вінця, і в якийсь момент це виллється; друге – ми нехтуємо обов’язком допомагати подругові звільнитися від недоліків і дати можливість виправити власне сприйняття певних речей.

Важливо те, що про такі розмови ви домовилися скоріше. Так відчуєте обов’язок сказати взаємно про все. Інакше як могло б закінчитись? Як тільки хтось один почав би з «хочу тобі щось сказати», інший відчуваючи атаку, відразу захищався б. Вкінці-кінців нічого доброго з того не буде.

Зовсім інакше, якщо вже домовлено про те, що найбільша любов – це взаємно розмовляти про трудні речі в житті. Так любов буде зростати і змушувати віддячуватись, коли кожен взаємно забирає «тягар іншого».

3. І вкінці третя порада: постарайтеся кожної річниці вашого шлюбу розпочинати все знову. Найкраще подружжя не те, яке виглядає щасливим на початку. Не зле після року прожитого разом запитати себе перед Богом: «Що було виконане з того, що ми обіцяли в цьому році? Що не було виконане? Чому? З насамперед мусимо почати в цьому році?» Так, з Божою допомогою, буде новий початок, оскільки Бог є перед всім і залишається причиною і початком любові. Він її дарує знову і знову та в любові веде нас до нашого остаточного призначення – царювати з Ним в Його царстві.

о. Андрій Лемчук, ліцензіат

Подружжя як свята Тайна Тайни християнського втаємничення

Через гріх наших прародичів людство втратило свою ідентичність. Адже людина, яка створена на образ і подобу Божу є вповні, тільки, тоді людиною, коли вона віддзеркалює в собі Творця і живе в динаміці постійного руху в напрямку до Бога. Первородний гріх знищив зв’язок людини з Богом. Це можна спробувати пояснити на прикладі дзеркала. Коли ми дивимося в дзеркало, то бачимо відображення, але коли відходимо від нього, наше зображення зникає. Так само стається з нами, коли ми грішимо. Ми відходимо від Бога, а відійшовши від Нього у нас пропадає Його віддзеркалення. Людська істота втрачає свою онтологічну сутність, перестає бути вповні людиною, втрачає образ і подобу Божу. І тоді на всі сто відсотків до нас підходить термін Animale rationale «тварина розумна». Втрачаючи свою божественність, ми втрачаємо – людськість, свою ідентичність.

Але як ми вже знаємо, через безмежну Божу любов, якою нас любить Господь, Який Сам є найбільшою любов’ю, Він, Який дарував нам себе, створивши на свій образ і подобу, дав нам можливість брати участь у Його любові, тим самим відкрив нам тайну Божого плану щодо нас, людей, через Свого єдинородного Сина, Господа нашого Ісуса Христа. Він найбільший учитель, доповнивши Старий Завіт, весь декалог звів до двох заповідей любові. Таким чином можна зробити висновок, що почуття любові, себе дарування іншому є притаманними та суттєво природними для людини. Саме любов, у її правдивому розумінні, до Бога і до ближнього робить людину особою подібною до Бога, з якою Господь хоче спілкуватися. Через життя в любові ми зростаємо у Бозі, і тим самим зреалізовуємо себе згідно плану нашого призначення.

Так, через любов Христа, Його муки і терпіння ми отримуємо спасіння. Він один витерпів смерть, поніс покарання за ціле людство. Але тоді постає питання, якщо Христос поніс покарання за нас, то як ми можемо прилучитися до Нього і взяти участь у нагороді, у спасінні, яке Він для нас витерпів?

Це можна пояснити до певної міри на простому прикладі. Хто любить футбол той прекрасно знає що у футбольній команді є 11 гравців плюс ще з 11 запасних, і коли команда виграє якийсь кубок, чемпіонат, то звичайно особливого пошанування заслуговують гравці, які були на полі і брали безпосередню участь у грі і вирішували долю матчу. Але нагороджують у разі перемоги усіх гравців, в тому числі і тих, які сиділи на лаві запасних і які жодним чином не вплинули на результат матчу.

Подібно і тут, Христос переможець гріха і смерті, який здобув для нас своєю перемогою спасіння та вічне життя. А як нам прилучитися до цієї перемоги? Нам потрібно стати членами команди на лаві запасних і таким чином взяти участь у перемозі, отримати золоті медалі вічності.

І тут ми підходимо впритул до святих Тайн. Усі ми знаємо, ще з дитинства, від часу приготування до першого Причастя, що Св. Тайна - це видимий знак невидимої Божої благодаті (ласки). Але ми також можемо сказати, що Тайни є глибокою реальністю, якої неспроможний пізнати наш розум. Христос у Своїй Премудрості силою Святого Духа у Святій Церкві через Святі Тайни дає нам можливість могти отримати спасіння. Тобто вернути собі Боже віддзеркалення для продовження здійснення плану нашого призначення при створенні. Іншими словами можемо сказати, що Святі Тайни є мостом, або дверима завдяки яким ми маємо можливість брати участь у нашому спасінні, яке нам дарує Христос або «бути учасниками тої команди».

Що дають нам Святі Тайни, яку реальність вони приховують? Що ми отримуємо, приймаючи Святі Тайни?

Земне життя можна порівняти з ембріоном, який формується в лоні матері, розвивається та приймає все необхідне для того, щоб осягнути остаточне своє призначення – народитися та змогти існувати в зовнішньому світі. В цьому порівнянні можна побачити початок та розвиток духовного життя людини, яке матиме своє продовження у вічності. І саме цей початок та зародження цього ембріону – «нової людини» становлять Святі Тайни.

Якби не Святі Тайни, Боже спасіння залишилося би десь далеко від нас, і ми не мали б до нього доступу, не мали б можливості радіти з спасенних дій Ісуса Христа, та брати участь у них. Цю можливість подають нам Святі Тайни, через які ми можемо спілкуватися, комунікувати з Христом. Вони є «привілейованими інструментами», через які нам дається освячуюча благодать, яка здійснює сопричастя з Христом. І для цього служать символи, наприклад, Христос задля нашого життя переніс смерть – справжню смерть, яка тепер представляється через символи і через них він робить нас учасниками свого життя. Символ не є чимось, що лишень щось символізує чи вказує на щось, але перш за все, він в дійсності вміщує в собі символізуючу реальність, що в повноті передається на літургії. Поглянемо на символ у людській площині, оскільки людина виражає себе у тілесний спосіб, то завдяки символам ми спроможні передати свій внутрішній духовний стан, який разом зі своїм образом становлять єдину реальність, так наприклад, усмішка є не лишень символом радості, але є єдиним цілим, або плач стає для нас реальністю і передає наш реальний внутрішній стан.

Отже Святі Тайни. Що стається за нами в Святих Тайнах?

Та перш за все, те, що стається в Хрещенні є відродженням до нової людини, в ній ми відновлюємося, отримуємо свій праведний образ. Можна сказати, що Хрещення формує та моделює нас, витискає в наших душах образ, чи фігуру воскреслого Христа Спасителя, тому то ця Тайна має назву – знак, оскільки він витискає в нас дарований образ та блаженну форму. Хрещення подібне до художника, який реставрує побиту фігуру і гіпсом прикрашає спотворені місця, поки не відновить її первісну красу, або ж Христос є формою за допомогою якої художник, митець відливає ту фігуру, яка була розбита. Саме в Таїнстві Хрещення через тайну реальність привласнення Христової перемоги приймаємо нашу форму, в яку одягаємось та ховаємо нашу потворність, через те, цю тайну називаємо сіяючою одежею, формою, яка видозмінює матерію та не дозволяє їй бути безформною. Тому, що «виліплений та вирізьблений» Христос, дарується святою Тайною людині, як сіяюча одежа, якою огортається неофіт, занурюючись таким чином у Христа. Перед Хрещенням людина немає жодної форми, людина є «чистою матерією», так само як рідке золото є безформним. Однак силою дії на матерію, вона змушена прийняти певну форму, тому вже не матерія надає вигляду людині, але форма (як сіяючий одяг) захоплює наші очі своєю красою. Цим вона відображає нове, власне ім’я, яке вже не означає матерія, але тільки форма чи фігура. Так само, коли утворювальними формами золото буде стиснуте в певний вид, тоді перш за все будемо дивитися на виріб перед нами, а не на речовину; і відповідно дається назва, наприклад, перстень чи, фігурка, яка не відображає речовину, а лишень вид і образ.

Наступна Тайна є продовженням першої. Це тайна Миропомазання, яка уділяється зразу після Хрещення. Вони є тісно пов’язаними, тому можемо сказати, що Миропомазання набуває свого значення лише в контексті Хрещення. Як каже Кирило Єрусалимський: «Хрещення водою завершується в Хрещенні Духом». Продовжуючи думку він зауважує: «Ми приєднавшись до Христа та ставши Його причасниками, помазані миром через реальну досконалість образу тому, що ми є Його образом». Це дає нам зрозуміти, що в Хрещенні ми отримуємо реставрований образ нашої природи, а Тайна Миропомазання надає подобу цьому образу, роблячи нас, таким чином, справжніми християнами в діянні, дає нам сили та кріпості, щоб зростати, мужніти та могти провадити справжнє християнське життя в любові – жити життя Христа тут і тепер.

Святі Тайни представляють єдину динамічну реальність, вони з однією із фаз єдиного Таїнства Христа, яке спасає людину та веде її до Отця. Власне ця єдність та динаміка Святих Тайн є дана Євхарістією. Вона стається таїнством ефективної реальності та пре ображаючої присутності Христа.

Це динамічне поєднання Святих Тайн представляє собою поступовий розвиток християнина, нової людини, від її народження, аж до її зрілості. В Хрещенні народжується цілісна людина, нове Боже створіння, яке в Святій Тайні Миропомазання динамічно набуває подоби Христа. І після Тайни Миропомазання слідує божественний банкет, власне тут життя доходить свого максимального наповнення.

В Євхаристії людина досягає повного уподібнення до Христа. Нею ми повністю трансформуємося в Нього. Христос одночасно стається в нас Жителем і Житлом – Храмом. Христос з’єднується з нами та уподібнює нас до Себе настільки, що робить наші тіло й душу духовними – одухотвореними Святим Духом, тобто Він повністю з’єднюється з нами та цілковито в нас проникає. Хто споживає Моє Тіло і п’є Мою Кров – той перебуває в Мені, а я в ньому (Ів. 6, 56), а також, - «вже не я живу, але живе в мені Христос» (Гал. 2, 20).

Коли ми з’єднуємося з Христом в Євхаристії, то реально беремо участь в «праведності» Христа, тобто в Його святості і безпосереднім ефектом такого з’єднання є прощення гріхів. «Подібно, як добра оливка прищеплена до дикої, її повністю перемінює у власну природу і плід вже більше не має властивостей дикого дерева (Рим. 11, 17-24), так само праведність людей сама по собі є нічим, але від того моменту, коли ми з’єдналися з Христом та увійшли у життєве сопричастя з Його Тілом та Кров’ю, може безпосередньо продукувати найбільші добра, якими є відпущення гріхів та успадкування Божого Царства, добра, які є плодом праведності Христа».

Таким чином, завдяки нашому приєднанню до життя Христа наша праведність стається Його праведністю. Тоді Його сила, Його зброя проти гріха та Його перемога над гріхом стаються нашими атрибутами спасіння, а Христос стається також і трофеєм, нагородою цієї перемоги. Ісус Христос у своєму тілі осуває причину не приятельства, тим, що примирює собою людину з Отцем. Власне, саме тому Євхаристія є Тайною Тайн, оскільки лишень вона в силі, через втаємничене єднання, продовжити виправдання людини, розпочате в Хрещенні та досягти такого бажаного для всіх спасіння.

Продовжуючи тему гідності людини та її тісної єдності з Христом, можемо говорити про синівство у Христі, яке є набагато інтимніше за фізичне, яке є в людському житті. У фізичному народженні та кров, яку мають діти не є ідентично тією самою кров’ю, що мають батьки. А дякуючи Тайні Євхаристії, кров, якою ми живемо зараз, є кров’ю Христа, також і тіло, яке ми прийняли через Святу Тайну є теперішнє Тіло Христа. Отже, коли ми маємо спільні з Христом члени, тоді маємо також і спільне з Ним життя. Тому Він не є лише причиною життя як батьки, але є тим, ким ми реально живемо. Таким чином, ставши через Євхаристію у Христі сином у Сині, можемо приступати до трону Бога Отця, маючи сміливість через синівство, будучи спадкоємцями небесного Царства.

Першою та основоположною засадою для отримання спадку є кровна спорідненість, тобто кровні родичі мають першенство. Так у Євхаристії коли ми приймаємо Христа він стається нами, нашим тілом. Сам Христос говорить про те, що Він є правдивою їжею та питвом. Таким чином як будь-яка їжа під впливом нашого організму, проходячи певний шлях хімічних реакцій та перетворень на рівні мікроелементів та поживних речовин стається частиною нашого тіла, так само, приймаючи Христа під видами хліба і вина, Він стається частиною нас і Його кров починає пульсувати в наших жилах, а ми реально стаємося кровноспорідненими з Ним.

Ось таким чином ми прилучаємося до люду Божого і стаємо правдивими християнами, завжди пам’ятаючи слова: «Віра без діл мертва». Прийнявши Христа в своє життя, при кінці Божественної Літургії чуємо виголос: «В мирі вийдім», а далі «В імені Господнім», ми повертаємося до своєї повсякденщини «в мирі» та «в імені Господнім» або «від імені Христа», маємо продовжувати Його місію любові – перемінити світ у Христі.

Але ми і надалі залишаємося вразливими для гріха і ми дуже легко попадаємо в сіті диявола. І через гріх втрачаємо зв’язок з Богом. Але Ісус Христос, наш Спаситель у Своїй Премудрості дає нам ще одну Тайну – Тайну Покаяння і подає нам одну притчу яка дає нам зрозуміти суть цієї тайни. Це притча про блудного сина.

Це притча в якій прихована вся проблематика нашого існування, нашого життя. Роздумуємо над цією притчею в трьох прикладах. Першою і провідною історією буде сама притча про блудного сина. Наступним прикладом буде історія про маленьку дитину, якими ми є у своєму духовному житті, які вчаться тільки ходити стежками Господніми. І третім прикладом будемо ми самі.

Отже:

У чоловіка одного було два сини. І молодший із них сказав батькові: Дай мені, батьку, належну частину маєтку! І той поділив поміж ними маєток. А по небагатьох днях зібрав син молодший усе, та й подавсь до далекого краю, і розтратив маєток свій там, живучи марнотратно.

Що ж робиться з маленькою дитиною коли вона вчиться ходити? Зробивши кілька кроків з допомогою батьків виривається з рук, хоче бігти сама, без чиєїсь допомоги. І тут те маленьке дитятко шпортається, бо ще не вміє добре ходити і падає.

Яка історія є з нами? Така ж сама як з блудним сином і маленькою дитиною. Ми також зробивши кілька кроків в цьому житті маємо відчуття що можемо жити самі без допомоги, що ми в силі самі керувати своїм життям, хочемо автономії, незалежності ні від кого, так само як це зробив блудний син взявши частину маєтку відходить від батька, від батьківської волі, від праведного життя. Так само як ми живемо своїм життям далеко від нашого небесного батька, ведучи, як сказано в притчі марнотратне розгульне, тобто гріховне життя.

Він усе прожив, настав голод великий у тім краї, і він став бідувати. І пішов він тоді і пристав до одного з мешканців тієї землі, а той вислав його на поля свої пасти свиней. І бажав він наповнити шлунка свого хоч стручками, що їли свині їх свині, та ніхто не давав їх йому.

Що ж там з дитиною коли вона падає? Впавши дитя розбиває коліна, ручки. Забруднюється та нищить одяг. Будучи гарною та чистою дитина після падіння стає брудною і неподібною на батьків.

Те саме стається з нами, ми втрачаємо будь-які зв’язки з Богом, будучи дітьми Божими ми стаємо ніким. Так само як той син будучи знатною особою, став жебраком. Він себе самознищив, так само себе знищуємо ми через гріх. Будучи дітьми Божими ми стаємо духовними жебраками і це стається з кожним з нас коли ми відвертаємося від небесного Отця і не виконуємо його волю просто бути його дитиною, бути його сином.

І що ж там далі, в притчі Христос дає нам вихід з цієї проблеми – примирення зі своїм небесним Отцем через щире покаяння: Тоді він спам’ятався й сказав: Скільки в батька мого наймитів мають хліба аж надмір, а отут з голоду гину! Устану, і піду я до батька свого, та й скажу йому: Прогрішився я, отче, проти неба та супроти тебе… Недостойний я вже зватись сином твоїм; прийми ж мене, як одного з своїх наймитів… І, вставши, пішов він до батька свого. А коли він далеко ще був, його батько вгледів його, і переповнився жалем: і побіг він, і кинувсь на шию йому, і зачав цілувати його! І озвався до нього той син: Прогрішився я, отче, проти неба та супроти тебе, і недостойний вже зватись сином твоїм…

Що робить дитинка після того як впала та поранилась? Вона плаче та піднявши рученьки догори просить пробачення в своїх батьків. Бо недобре вона зробила що не вміючи ще добре ходити вона бігла сама вирвавшись з рук своїх батьків. Тобто дитинка кається в своєму вчинкові.

Ось цей вихід – покаяння зі смиренним серцем прийти перед лице Господа і просити прощення, благати бути одним із рабів, слуг, але бути поряд біля Господа свого, біля Небесного Отця.

Жаль лише що ми не є як ті маленькі діти які зразу піднімають ручки вгору з проханням помогти, щоб їх підняти з упадку.

Що ж там далі, що робить батько блудного сина?

Батько рабам своїм каже: Принесіть негайно одежу найкращу, і його зодягніть, і персня подайте на руку йому, а сандалі на ноги. Приведіть теля відгодоване та заколіть, будемо їсти й радіти, бо цей син мій був мертвий і ожив, був пропав і знайшовся! І почали веселитись вони.

Маленька дитинка після здійнятих рученят вгору до батьків, уже в батьківських обіймах. Батьки вже огорнули її батьківською любов’ю, промили її рани на колінах та руках, дали чистий одяг, взуття.

Коли ми щиро каємося, те саме стається з нами. Небесний Отець так само обіймає і нас, як батько обіймає блудного сина, і є велика радість, бо ми були духовно мертвими і воскресли, ми були пропавшими безвісти і знайшлися.

Батько повертає блудному синові все те що він втратив, як також і нам повертається наше синівство Боже, коли ми щиро каємося – ми знову стаємо дітьми Божими.

Наказує батько одягнути сина в чистий одяг, тобто ми стаємо чистими від гріха, дає синові сандалі, щоб ми завжди ходили Божими стежками. Батько дає перстень на руку – повертає нам синівство що чинить нас знову спадкоємцями Небесного Царства.

І завершується все це радісною асамблеєю, бенкетом радості, торжеством Пресвятої Євхаристії, тому що той син що вмер був – воскрес, тому то потрібно веселитися, бо більша є на небі радість за одним грішником що кається ніж за 99 праведниками.

І ще одна Тайна про яку ми говоритимемо це тайна яку ми всі ви готуєтесь прийняти – Тайна Подружжя, Тайна Любові.

Пригадаймо собі чудо в Кані Галилейській де Христос перетворює воду на вино. Цією подією, що сталася на весіллі, Церква навчає про велику цінність подружжя, яке Христос підніс до гідності Святої Тайни.

У Новому Завіті читаємо: «Я прийшов не змінити закон, а його доповнити»… Ісус Христос тайною свого воплочення та Воскресіння стає «первородним усього створіння», стає Новим Адамом, а через Себе робить нас новою людиною. Таким чином людина залишається людиною, але перемінюється у нове творіння у Христі: «Ось нове все творю» (Одкр. 21, 5).

На весіллі в Кані Ісус не виливає воду, але її перемінює у нову сутність, у вино, так само Христос бере основоположну одиницю суспільства – подружжя не відкидає її, а перемінює у нову сутність союзу між чоловіком та жінкою, як союз Бога з людиною, освячуючи його. Дає в основу сутнісне значення буття нової людини, що живе життям Христа в любові до Бога та ближнього.

І знову ми повертаємося до любові, до любові, якою Господь живе, якою нас Він створив на свій образ та подобу, якою Він нас спасає.

«Любити – означає віддавати і отримувати те, що не можна ні купити, ні продати, а тільки віддавати вільно і взаємно». Нерозривність подружжя випливає, перш за все, із самої суті цього дару: дару однієї особи іншій. Це взаємне віддавання себе виявляє подружню природу любові. «Хто по-справжньому любить свою дружину, той кохає її заради неї самої, тому щасливий від того, що може збагатити її даром самого себе».

«У шлюбній присязі наречений і наречена називають один одного на ім’я: «Я (ім’я) беру тебе (ім’я) за жінку (чоловіка) і обіцяю тобі любов, вірність, чесність, (і послух подружній), і що не залишу тебе аж до смерті». Такий дар передбачає обов’язок набагато серйозніший і глибший, ніж будь-що, що можна «придбати» будь-яким способом. Коли чоловік і жінка у подружжі взаємно віддають себе і приймають один одного у єдності одного тіла, логіка «щирого дару себе» стає частиною їхнього життя, без цього подружжя стає порожнім, у той час, як сопричастя осіб, побудоване на тій логіці, стає сопричастям батьків. Коли вони передають життя дитині, нове людське «Ти» стає частиною кругозору «Ми» по другів, особою, яку вони назвуть новим іменем: «наш» син або «наша» донька».

Церковний шлюб містить у собі вказівку на християнську значущість шлюбу й надає можливість наповнити новим життям свою віру та поглибити подружню любов.

Ось чому чин вінчання колись проходив під час Божественної літургії, бо в її процесі згадується і здійснюється Христова жертва, яка є плідним даром спільноти й союзу людей з Богом і між собою. І подружжя входять у цей потік взаємної любові й взаємного принесення себе в дар одне одному.

У східних обрядах, які дійсні як для православних церков, так і для Католицької Церкви, божественний і обожуваний бік шлюбу виявляється в благословенні молодят, яке вділяє їм священик. Усі східні літургії насичені молитвами благословення й прикликання Святого Духа, щоб подружжя змогло ввійти в спілкування любові Христа й Церкви. Дух – це печать їхнього союзу, невичерпне джерело їхньої любові, сила, якою відновлюється вірність.

Благословення шлюбу не є лише простим благословенням молодят, яке передує початкові їхнього подружнього життя. Бо разом з цим благословенням священнослужитель передає їм – завдяки дії Святого Духа – благодать Таїнства. Священик присутній під час здійснення шлюбу благословляє його, він присутній, щоб від імені Церкви запитати й отримати взаємну згоду молодят, він благословляє, прикликаючи Святого Духа, щоб Він перетворив цей шлюб в ікону непорушного союзу Христа й Церкви.

У різних літургічних традиціях центральним моментом шлюбу є покладання вінців. У візантійській літургії чин шлюбу називається чином вінчання, і починається він так само, як і здійснення Євхаристії, розкриваючи глибоку подібність між двома цими реальностями. Оскільки в обох них справді реалізується новий і вічний союз та спілкування вірних.

Перш ніж покласти вінці, священик поєднує праві руки молодят, кажучи: «Боже святий, Ти з пороху створив чоловіка і з ребра його создав жінку, і дав йому помічницю, відповідну до нього… Сам і нині, Владико, пошли руку Твою, і з’єднай раба Твого (ім’я) і рабу Твою (ім’я), бо ти з’єднуєш жінку з мужем. З’єднай їх в однодумності, вінчай їх на любов, злучи їх в одне тіло…»

Священик бере один з двох вінців і, покладаючи його на голову нареченого, говорить: «Вінчається раб Божий (ім’я) з рабою Божею (ім’я) в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа». І те саме повторює й стосовно нареченої.

Вінчання має троїстий зміст:

1. Покладення вінців на нареченого та наречену передусім пов’язується з вченням апостола Павла про подібність зв’язку чоловіка і жінки із союзом Христа і Церкви. Христос приніс у дар самого себе, взявши як вінець Церкву, а вінець Церкви – це розп’ятий і воскреслий Господь. Тому апостол Павло закликає жінку слухатися чоловіка як Господа, а чоловіка – любити жінку, як Христос полюбив Церкву, аж до принесення самого свого життя в жертву за неї (див. Еф. 5, 22 – 25).

2. Вінці, які покладають на голову молодят, символізують той терновий вінець, який був покладений на голову Христа – це вінець невідкличної любові й жертви Христової, принесений за Його Церкву, до якої належить наречений і наречена.

3. Нарешті, вінці означають благодать воскресіння, тобто ту особливу благодать, яку отримує молоде подружжя для створення нової сім’ї і домашньої Церкви. Це відображено і в словах, які промовляє священик: «Господи Боже наш, славою і честю вінчай їх».

Християнське подружжя є не лише укладене в Бозі, але й обітниця партнерів про взаємну вірність є також даною і Христові. Цей урочистий союз не просто укладається чоловіком та жінкою; він стосується і Христа, якому вони обоє належать, як члени Його містичного Тіла. Тому акт подружжя стає посвяченим Богові, яке можна порівняти з монашими обітами. Це не лише означає, що обидва партнери віддають себе один одному в Бозі; вони наново віддають себе Христові, який є в іншому; священний зв’язок дасться у руки Христу, довірятися Йому; узи подружжя належать Йому.

Спільна молитва

Спільна молитва – це запорука обнови життя. Митрополит Андрей Шептицький великий учитель нашої Церкви радить подружжям і родинам, щоб кожного дня, рано і ввечері, і перед і після обіду спільно відмовляли молитви, що допоможе охоронитися від не одного лиха. Спільна молитва приносить Ласку Божу, є спільним актом віри – визнаємо науку Ісуса Христа.

Подружжя – це спільна і одночасно індивідуальна духовна боротьба двох по другів проти злого. Не всі, на жаль, хто взяв шлюб в Церкві, усвідомлюють що потрібно співпрацювати із даром святого таїнства Подружжя. Подібно як і таланти: можна розвинути або закопати. Так є і з духовним життям: або буде розвиватись, або спадати.

Тому перша Вам (подругам) рада: моліться індивідуально, а ще більше – моліться разом, усвідомлюючи Божу ласку єдності, яку отримує подружжя через святе таїнство Подружжя. Молитва по другів повинна проникати й освячувати все, що вони роблять і чим живуть, бо «де двоє або троє зібрані в моє ім’я, там я серед них» (Мт. 18, 20).

Добра молитва є ввечері, коли дякуємо за прожитий день, але також важливою є молитва зранку, коли ніби воскресаємо в новому дні і можемо довірити своє життя, плани і все, що нас зустріне, милосердному Богові.

о. Володимир Білінчук, ліцензіат