2009 сочинений(укр)

Сила мелодiйного слова Сосюри — у простотi i щиростi, духовнiй наснаженостi та художнiй довершеностi. Вiршi Сосюри продовжують по лонити серця читачiв: i юних, i дорослих.

Прийшовши з краю, де «димарiє дальня даль i небо домнами палає», Сосюра захоплено говорив про свою Вiтчизну, про землю, яку «обернемо в Едем», про Днiпровi спiвучi хвилi. А надто щиро i задушевно про свої iнтимнi почуття. «Такий я нiжний, такий тривожний»,— признається поет, а ми вже вiримо, то ж хiба скажеш отак без нiжностi в душi:

Я би забув i образу, i сльози… Тiльки б знову iти через гать, Тiльки б слухать твiй голос — i коси, Твої очi сумнi цiлувать…

Інтимна лiрика Сосюри — це найбiльша частина його поетичної спад щини. Хоч, бувало, сам лiрик не мiг розiбратися у цьому. Так, у раннiй поемi «Залiзниця» вiн писав:

Сплелися боротьба й кохання,— I кращий хто, не знаю я,

Найкращi надiї iнтимної лiрики проспiвав Сосюра ще у 20 х роках — у раннiй перiод творчостi. Та чимало їх, нiжних, задушевних, знаходимо i в його пiзньому доробку.

Поезiя «Так нiхто не кохав» написана 1922 року i в збiрках стоїть по ряд із «Червоною зимою». То був час, коли нацiя ще пахла димом по встань, у нiй вiдчувалися вiдблиски революцiйних пожеж.

А тут жагуча, мов весняна повiнь, розлилася пiсня поета. Сосюра смiливо говорить про безмежжя своїх почуттiв, говорить із пафосом:

Гей ви, зорi яснi!.. Тихий мiсяцю мiй!.. Де ви бачили бiльше кохання?..

Ядля нею зiрву Орiон золотий,

Я— поет робiтничої ранi.

Поет не соромиться своїх високих почуттiв, зiрвати для коханої навiть сузiр’я цiлком по силi його лiричному герою.

Поезiя реально розкриває емоцiйний свiт людей. Згадки про зустрiчi i розлуки — це хвилюючi сторiнки життя кожної людини. Одну з таких сторiнок розкриває Сосюра у вiршi «Коли потяг удаль загуркоче…»

Тонкий i непомiтний перехiд вiд громадянського мотиву до власного, найболючiшого, коли поета зрадила дiвчина:

Днi пройшли… Одлетiла тривога… Лиш любов, як у серцi багнет…, Ти давно вже дружина другого…

У ліричнiй мiнiатюрi «Бiлi акацiї будуть цвiсти», якi в iнших вiршах, поет виявляє глибокi iнтимнi почуття до своєї подруги. Цвiтiння акацiй — чарiвна, духмяна пора весни. Вона полонить душу, викликає любов до природи рiдного краю.

Лiричний герой вiрша захоплюється красою життя. «Iстинне тiльки те, що прекрасне»,— говорив Олександр Довженко. I Сосюра знаходить те пре красне всюди: в пейзажах Батькiвщини, у спiвах соловейка, у зустрiчах з на реченою:

Солодко плачуть в садах солов’ї, так, як i завжди, незмiнно…

В тебе i губи, i брови твої, як у моєї Вкраїни…

Яке незвичайне порiвняння! Та воно притаманне творчостi Сосюри. Пiд впливом вiдомої однойменної народної пiснi написана подiя «Ва сильки». Це невеличка, в дванадцять рядкiв мiнiатюра — роздум про вiчну красу життя. Порiвнюючи очi коханої з квiтками, лiричний герой роздумує:

Одсiяють роки, мов хмарки над нами, i ось так же в полi будуть двоє йти, але нас не буде. Може, ми квiтками, може, васильками станем — я i ти.

Увiршi нема суму, що таке недовговiчне людське буття. Автор оптимiстично, фiлософськи дивиться на прийдешнє, коли iнший дале кий поет, «сповнений привiту, з рідними очима порiвняє нас». Така дiалектика життя.

Учому полягає прекрасне?– запитував Олександр Довженко в одно му зі своїх виступiв. I сам вiдповiв: у процесi творення, у величi його наслiдкiв!

Вiдчуваючи «красу творення» Володимир Сосюра вiдкривав її всю ди у життi. Вiн знаходив красу у людях, у їх думах, почуттях, прагнен нях, працi. Вiн усе життя присвятив тому, щоб написати про цю красу

усвоїх вiршах. Й iнтимна лiрика поета — яскраве свiдчення цього.

ОСОБЛИВОСТІ ХУДОЖНЬОГО ВИРАЖЕННЯ ЛЮДСЬКОГО ПОЧУТТЯ В ІНТИМНІЙ ЛІРИЦІ В. СОСЮРИ

Щирість, задушевнісь, яскрава, емоційна наснажена образність, звернен ня до найяскравіших людських почуттів — основні риси поетичної спадщи ни В. Сосюри, кого справедливо називають одним із найтонших ліриків ук раїнської літератури ХХ століття. Здається, кожен знає ці натхненні рядки:

Так ніхто не кохав. Через тисячі літ лиш приходить подібне кохання.

В день такий розцвітає весна на землі і земля убирається зрання…

Поет творить хвилюючу гаму людських почуттів, народжених кохан ням. Поетична гіпербола перших двох рядків стає камертоном усієї поезії, в якій В. Сосюра у народно пісенному ключі оспівує чисте почуття любові: розквітає весна, прокидається земля, усе живе в той час, коли народжуєть ся кохання. Образ весни співзвучний образу коханої з щасливими очима,

Для ліричного героя Володимира Сосюри любов, вірність, відданість коханій невіддільні від любові, вірності і відданості рідному краю, Вітчизні.

У Сосюриній пісні кохання помітна гармонійна єдність людської душі зі світом. Вона виявляється і в розумінні вічності любові як непереможно го закону життя:

Пройдуть мільйони років, і навіть і тоді, у травах і квітах,

сіятиме мій спів про тебе, яснооку, як промінь зір, що зник давно вже їхній прах…

Ніжність і задушевність, динаміка і лаконізм, вагомість слова і внут рішня схвильованість поета, невимушеність і природність — ці риси інди відуального поетичного стилю Володимира Сосюри притаманні і його інтимній ліриці.

11 КЛАС

Одинадцятикласники повинні навчитися самостійно, повно, з ураху ванням комунікативних завдань, будувати текст (твір); висловлювати власну думку, зіставляти її з іншими думками; розв’язувати обговорюва ний предмет (літературний твір) із власним життєвим досвідом; добира ти переконливі докази для обґрунтування своєї позиції; висловлювання випускників мають відзначатися багатством словника, точністю слово вживання, стилістичною єдністю. За вимогами чинної програми обсяг творів одинадцятикласників повинен складати 3—3,5 сторінки (у класах з українською та російською мовами навчання).

Щоб добре написати твір на літературну тему, необхідно:

—вдумливо, уважно, без поспіху прочитати художній твір, передмо ву і післямову, коментарі до нього, словнички термінів і діалектних слів;

—опрацювати відповідну статтю підручника;

—за допомогою словників, енциклопедій з’ясувати значення незна йомих та малознайомих слів і виразів, понять;

—скористатися додатковою літературою, яка б допомогла розкрити тему твору, його проблеми, зробити хороший вступ;

—підібрати епіграф;

—обрати стиль і тип мовлення;

—сформулювати головну думку свого твору: що я хочу довести, утвердити, схвалити; що мене захоплює у художньому творі, про який пишу, і чому; які проблеми твору близькі мені й чому; чим зацікавив, над чим примусив замислитися автор даного твору;

—скласти план або тези твору;

—підібрати цитати, фактичні матеріали, цікаві вислови, яскраві ху дожні засоби й слова;

—написати твір на чернетці й прочитати його собі вголос, щоб вия вити змістові, мовні та стилістичні неточності.

МИКОЛА ХВИЛЬОВИЙ Доповідь про письменника

Микола Григорович Фітільов (справжнє прізвище письменника) на родився 1 (13) грудня 1893 року в селі Тростянець Охтирського повіту на Харківщині (нині місто Сумської області) в родині сільських вчителів. Приблизно 1904 чи 1905 року мати майбутнього письменника Єлизаве та Іванівна, забравши дітей, переїхала тимчасово на хутір Зубівка до сес три, яка була одружена з дрібним поміщиком М. Смаковським. Незаба ром, діставши посаду, вона вчителювала в селі Чернеччині на Богодухівщині, а згодом — на хуторі Дем’янівка поблизу Диканьки.

Так з 11 чи 12 років Микола виростав без батька. Крім матері, ним опіку валися М. Смаковський та збіднілий ліберальний поміщик Савич. У великій бібліотеці, якою міг користуватися хлопець, були «Кобзар» Т. Шевченка та

ще деякі українські книжки. Микола закінчив Краснокутську вищепочаткову школу та вступив до Богодухівської гімназії, з якої за розповсюдження неле гальної соціалістичної літератури й зухвалу поведінку був виключений з п’я того класу. З 1911 року він працював писарем у Рублівській волосній управі, активно займаючись самоосвітою. 1916 року Микола успішно склав екстер ном іспити за курс гімназії і отримав диплом. Того ж року він добровільно пішов в армію. Восени 1917 року Микола повернувся до Дем’янівки. На по чатку 1918 року М. Хвильовий оселився в Богодухові, де працював у во лоснійуправі.Наприкінціліта1918рокувінбравучастьворганізаціїповстансь кого загону (за деякими свідченнями очолював його), який в листопаді 1918 рокузахопивБогодухів.ЗпочаткомнаступуарміїгенералаДенікінаМ. Хвильо вий відступив на північ, де цей загін влився до лав Червоної армії. 1919 року М. Хвильовий став членом КП(б)У.

Десь наприкінці 1918 чи на початку 1919 року М. Хвильовий одру жився з молодою вчителькою Катериною Гащенко. У них народилась донька Іраїда. Проте шлюб цей не був тривалим. Весною 1921 року

М.Хвильовий переїхав до столичного Харкова, де 1922 або 1923 року він одружився з Юлією Уманцевою.

Микола Хвильовий одразу увійшов у харківське українське культур не коло, яке формувалося навколо редагованої Василем Елланом Бла китним газети «Вісті ВУЦВК». Влітку 1921 року вийшла окремим ви данням його поема «В електричний вік», а в листопаді того ж року — збірник «Жовтень», в якому замість передмови був надрукований «Наш універсал до робітництва і пролетарських митців українських», під писаний Миколою Хвильовим, Володимиром Сосюрою та Майком Йогансеном. Майже в усій тогочасній періодичній пресі друкуються його твори, окремим виданням виходять збірки поезій «Молодість» (1921) та «Досвітні симфонії» (1922). З кінця 1922 року починають з’являтися но вели М. Хвильового, а збірка «Сині етюди» (1923) стала подією в історії української пореволюційної прози. На думку майбутнього академіка О. Білецького фактично збірки новел «Сині етюди» та «Осінь» «визна чили все коло тем нашої революційної белетристики».

Новий етап творчості М. Хвильового почався з 1925 року, коли він 20 листопада заснував літературно мистецьке угруповання ВАПЛІ ТЕ (Вільна Академія Пролетарської Літератури) та почав видавати журнал «Вапліте». ВАПЛІТЕ об’єднала багатьох кращих українських літераторів, які мешкали в Харкові (П. Тичина, Ю. Яновський,

М.Куліш, А. Любченко, М. Бажан, О. Довженко, М. Йогансен, О. Сліса ренко, Ю. Смолич, П. Панч та ін.). Проза М. Хвильового цього періоду («Мати», «Арабески», «Повість про санаторійну зону», «Сентименталь на історія», «Із Вариної біографії», «Іван Іванович», незакінчений роман «Вальдшнепи» та ін.) свідчила про те, що письменник вступив у пору творчої зрілості, стильового утвердження та філософського осмислення життя.

У цей же час М. Хвильовий своїми Статтями в пресі фактично роз почав Літературну дискусію 1925–1928 років. Упродовж 1925–1926 років з’явився ряд памфлетів, об’єднаних у цикли: «Камо грядеши?», «Думки проти течії», «Апологети писаризму» та «Україна чи Малоро сія?» (останній так і не побачив друку). У цих памфлетах М. Хвильо вий виступив проти примітивізму та епігонізму нової радянської літе ратури і закликав митців орієнтуватися на найкращі зразки світового та, насамперед, західноєвропейського мистецтва. Від обговорення шляхів розвитку української літератури дискусія поступово перейшла у по літичну площину, коли М. Хвильовий проголосив кінець російській ге гемонії на Україні, бо Україна має свою месіанську ідею, яку він окрес лив метафорою «Азіатський ренесанс». У дискусію втрутилася партія та особисто Й. Сталін, написавши листа «Тов. Кагановичу та іншим членам ПБ ЦК КП(б)У» від 26.04.1926 р., в якому піддав критиці погляди комуніста М. Хвильового. У червні 1926 року пленум ЦК КП(б)У засу див позицію М. Хвильового. Критика письменника тривала й у пресі: був конфіскований шостий номер журналу «Вапліте», з надрукованою там другою частиною роману «Вальдшнепи» (рукопис М. Хвильовому пізніше довелося знищити), а відтак припинила існування і сама орга нізація. Від письменника вимагали каяття та самообпльовування. М. Хвильовий змушений був піти на поступки, і вже 4 грудня 1926 року він написав першого свого покаянного листа, в якому визнав «помилки» та засудив свої погляди. Але звинувачення в «хвильовизмі» супрово джували його до кінця життя.

Взимку 1928 року М. Хвильовий здійснив поїздку за кордон. Впро довж 1929 року фактично під його керівництвом виходив позагруповий журнал «Літературний ярмарок», який згодом також мусив припинити своє існування. Наприкінці 1929 року за активною участю М. Хвильово го створюється організація «Пролітфронт», але й вона на початку 1931 року була розпущена. Постановою ЦК ВКП(б) з 23 квітня 1932 року всі письменники були загнані до однієї офіційної спілки письменників. Роз гром керівництва Української комуністичної партії завершився призна ченням росіянина Павла Постишева на посаду диктатора країни. Він при їхав в Україну з новим шефом ДПУ та зграєю поплічників. Саме йому партія доручила організувати винищення селян. Почався голодомор 1932—1933 років. У квітні 1933 року М. Хвильовий побував на Полтав щині і на власні очі побачив це. Арешти, що раніше знищили стару укра їнську інтелігенцію (сумнозвісний процес «СВУ»), розпочалися й серед комуністів. 12 травня заарештували найближчого приятеля М. Хвильо вого — Михайла Ялового. Наступним, імовірно, мав бути він.

13 травня 1933 року письменник запросив до себе друзів — М. Куліша, О. Досвітнього, Г. Епіка, М. Йогансена, І. Дніпровського, І. Сен ченка… За якийсь час у робочому кабінеті письменника пролунав постріл. Залишилися передсмертні записки до друзів письменників, до дочки…

ТРАГІЗМ ЖИТТЄВОЇ ДОЛІ М. ХВИЛЬОВОГО ТА ЙОГО ГЕРОЇВ

Українське Відродження 20—30 х років прикликало в літературу бага то нових талантів, свіжих ідей та оригінальних світобачень. Серед яскра вих літературних зірок — Микола Хвильовий. За висловом його сучасни ка В. Коряка, «сам хвилюється і нас усіх хвилює, п’янить і непокоїть, дратує, знесилює і полонить…»

М.Хвильовий щиро повірив у комуністичні ідеї, відстоював їх пером

ізброєю, гасаючи дорогами «червінькової революції» та мріючи про «загірню комуну». Він поставив собі за мету проспівати пісню пісень, про славити маленьких «муралів революції», які хочуть «осушити болото». Письменник навіть погоджувався, що для цього можна піти на деякі жер тви. Але вони виявилися надто великими…

М.Хвильовий, аналізуючи свої враження від поїздки на Пол тавщину, спостерігаючи за змінами, які відбувалися з його товари шами по партії, дізнаючись про нові й нові арешти своїх колег, при йшов до висновку, що тоталітарній системі байдужа доля людей,

івона може пожертвувати мільйонами заради міфічного «світлого майбутнього».

Яким би відданим комунаром не був М. Хвильовий, у своїх творах він намагався відобразити дійсність об’єктивно. У новелі «Я (Романти ка)» — страшне передбачення — син чекіст заради вірності революційній ідеї вбиває власну матір, як і сотні інших людей, за інакомислення. Він сам відчуває тягар відповідальності — на його совісті не шість загубле них безневинних душ, а «шість мільйонів».

Безмірна трагедія і самого М. Хвильового, і його героїв. Письмен ник розчарувався у світлих комунарівських ідеалах, відчув, що його народ чекає страшне лихо, і покінчив життя самогубством. А «главко верх чорного трибуналу» рішуче відсікає «легкодухість», сумніви і йде виконувати свої обов’язки перед революцією» — розстрілює власну матір, як і інших непокірних громадян. Андрюша, один із членів три буналу, не розуміє, «навіщо ця безглузда звіряча жорстокість». Глав коверх же знає: «Воістину: це була дійсність, як зграя голодних вовків. Але це була й єдина дорога до загірних озер невідомої прекрасної ко муни». Отже, мета для нього виправдовує будь які засоби. Це потво ра, звір, а не будівник світлого майбутнього, і душа його мертва, страш на, бо сіє смерть навкруги.

Ми не можемо засуджувати письменника за такий його вибір, за те, що, навіть помираючи, він залишався вірним своїм комуністичним пере конанням. Але повинні зробити висновок, що, за висловом Леся Курбаса, «немає в світі таких ідей, за які можна було б заплатити людським жит тям — чужим чи власним».

«Вогонь фанатизму» — це велика руйнівна сила і у фізичному, і в мо ральному розумінні. А руйнуючи, щастя людського не побудуєш.

ОСОБА АВТОРА У НОВЕЛІ М. ХВИЛЬОВОГО «Я (РОМАНТИКА)»

Микола Хвильовий — письменник пристрасний і гарячий. Тому зро зуміла його безпосередня присутність у своїх творах. Новела «Я (Роман тика)» відображає особу автора опосередковано, через деякі грані «я» та філософську систему.

Трагедія автора у новелі «Я (Романтика)» надто глибока. Написаний в імпресіоністичній манері, твір у яскравій художній формі відображає ті складні протиріччя, які є в душі людини, в її свідомості та у навко лишній дійсності. «Я — чекіст, але я й людина»! Сказано так, що одне поняття повністю (за своєю суттю!) виключає інше. І це справедливе твер дження. Заради якоїсь «невідомої прекрасної загірної комуни» засідає вночі «чорний трибунал» і підписує вирок за вироком: «Розстрілять!». І тих, хто збирався на квартирі філософствувати про правду, і черниць, і рідну матір. Героя новели, як і автора, ще терзають сумніви, його «я» розкололося на кілька «я». Одне з них тягнеться до ніжної і доброї ма тері, інше — молиться на той час, який звів його з товаришами із «чорно го трибуналу». Ще одне «я», фанатично віддане ідеям революції, йде на вбивство матері: «Тоді я у млості, охоплений пожаром якоїсь неможли вої радості, закинув руку за шию своєї матері й притиснув її голову до своїх грудей. Потім підвів мавзера й нажав спуск на скроню».

Переміг тваринний, звірячий інстинкт: або ми їх, або вони нас. Зга давши, як сам Хвильовий вірив у світле комуністичне майбутнє, як брав участь у боях, в революційній перебудові країни, ми розуміємо, що якесь із цих «я»,— власне авторське.

Письменник безжалісно анатомує «я» героя, заглядає у найпо таємніші, найглухіші закутки душі й виносить це на суд читачів. Навіть інші герої — доктор Тагабат, вартовий, Андрюша — це вірні сторожі його душі, одне з «я».

Пошлемося на думку Л. Ставицької: «Аналізуючи центральний пер сонаж новели, не можна не відзначити того, що він проектується на по стать самого Миколи Хвильового. Постріл у скроню матері — це духов на смерть героя і фізичне самогубство автора — романтика загірної комуни, що втратив віру в революційні ідеали. Ідейний пафос новели — духовна драма її автора». Це ж стверджує і літературознавець М. Жулинський: «Як же так могло трапитись, що та свята мета, заради якої проливалася кров, творилося насильство, починає тьмяніти, набухати кров’ю невинних, чому так сталося, що мати змушена притуляти до згасаючого серця свого блудно го сина, який заплутався на трагічних дорогах революції, вичерпався мо рально, зневірився і в розпачі піднімає руку на свою матір Україну, котра породила його і котра прощає йому цей смертний гріх?»

Як бачимо, трагедія героїв твору М. Хвильового близька до трагедії самого автора. Тому новели письменника такі пристрасні, такі хвилюючі

й незвичайні. Для сучасного читача — це багатющий матеріал для вивчен ня не лише історії, а й психології, переконливий урок — не повторювати помилок наших попередників, віддавати перевагу людині, а не ідеї.

ЖІНКА У ПОРЕВОЛЮЦІЙНОМУ СУСПІЛЬСТВІ

(За оповіданням М. Хвильового «Сентиментальна історія»)

Утворчості М. Хвильового жіночі образи мають особливе значення. Відомо, що в Україні завжди панував культ Жінки. Матір, кохана, Бере гиня роду й споконвічних традицій — таким постає образ жінки зі сто рінок письменників класиків. А якою бачить жінку М. Хвильовий?

Упореволюційні часи світ перевернувся з ніг на голову. Що відбува лося? Руйнація моральних канонів і, як наслідок,— деградація людських душ. І кому, як не жінкам, слід зупинити цей хаотичний абсурд? М. Хви льовий впевнений, що жінки морально стійкіші за чоловіків, тому то він переконаний, що їхня любов, милосердя, врешті, самопожертва вирвуть рідний народ із згубної стихії.

Головна героїня оповідання «Сентиментальна історія» намагається знайти своє місце у буремному новому суспільстві. Б’янка не бажає бути «зайвою», як товаришка Уляна, художник Чаргар. Вона не хоче пливти за течією шаленої ріки під назвою радянське суспільство, бо Б’янка — сильна особистість. Дівчина привчилась самотужки знаходити вихід із скрутного становища. Але в той же час вона ніколи не дозволить собі піти на комп роміс із власним сумлінням. Героїня відчуває й усвідомлює те, що не мож на сидіти склавши руки, бо інакше її «вишневоока Україна» перетворить ся на збіговисько моральних потвор. Але навколо діється щось жахливе, бридке. Б’янка називає ці суспільні процеси «світовим бардачком». Омрі яне майбутнє для своєї країни дівчина вважає «сентиментальною даллю», адже сміливими та красномовними лозунгами життя не покращити. То що

жробити? Як перетворити «сентиментальну даль» на реальність? Ламати — не будувати: душа не болить. Але чи може бути щасливим

суспільство на руїнах моральних цінностей? Героїня жахається, що її зем ляків не цікавлять одвічні людські чесноти. Країна котиться у прірву...

І лише істинні морально етичні закони здатні врятувати суспільство від деградації, пролити світло на затуманене майбутнє.

Але найбільше дівчину дивує те, що люди навіть не намагаються за мислюватися над сенсом свого буття. Зачинившись у своїх нірках, вони живуть під тягарем страху. Б’янка страждає «темною ніччю нашої дійсності», але змінити щось — не в її силах. Її останній вчинок — відчай душня спроба налагодити гармонію між мрією та реальністю. Але чи мож ливо це? Віддавши себе, Б’янка загубила найдорожче, найсвятіше й най чистіше, що було в її душі.

Б’янка — збірний жіночий образ пореволюційної доби. М. Хвильовий переконує нас, що роль жінки у суспільстві виняткова за будь яких історич них часів, адже вона — втілення одвічних чеснот, Берегиня людських душ.