2009 сочинений(укр)

…Ой, тi люди

з пiд стрiх солом’яних!

Яїх не зношу.

Яїх топлю…

Лiсовик же, хоч i не має такої неприязнi, знає, що серед людей бува ють i гарнi, але все ж таки попереджає Мавку:

…Минай людськiї стежки, дитино, бо там не ходить воля,— там жура тягар свiй носить. Обминай їх, доню: раз тiльки ступиш — i пропала воля!

Та Мавка його не слухає, вона зачарована грою Лукаша. Вона вiрить, що всi люди такi ж гарнi, добрi, вiдкритi, ласкавi, як Лукаш. Лукаш теж закохується у Мавку, але цьому коханню не судилося бути щасливим, бо Мавка — лiсова дiвчина, а Лукаш — людина.

Дядько Лев високо цiнить природу, шанує її, як Мавка. Вiн навiть по мерти хоче у лiсi пiд старим дубом:

… Як буду вмирати, то прийду, як звiр, до лiсу,— отут пiд дубом хай i поховають…

У цьому творi Леся Українка говорить про те, що людина i природа — це єдине цiле, що людина повинна дбати про навколишнiй свiт. Сьогоднi, коли вiдроджується наша культура, духовнiсть, наша мова, «Лiсова пiсня» потрiбна читачевi. Вона безкрайня, як безмежна природа, поезiя та краса.

ОБРАЗ ЛУКАША В ДРАМІ)ФЕЄРІЇ ЛЕСІ УКРАЇНКИ «ЛІСОВА ПІСНЯ»

Ми знаємо тепер, хто був той «людський хлопець», що зачарував своєю грою, а далi й закохав у себе дочку лiсу, нiжну красуню Мавку. То — Лукаш, син простої селянки вдови, небiж доброго i мудрого дядька Лева. У драмi не подано передiсторiї життя Лукаша, бо в цьому не було потре би. Початок його життя в творi збігається з першими кроками вiд дитин ства до юностi. Вiн з’являється бiля лiсового озера одного святкового дня на раннiй провеснi в супроводi свого дядька. Вся iстота Лукаша, як i при рода навкруги, переживала ту прекрасну пору цвiтiння, коли серце пере повнене мрiями про щастя, а весь свiт здається невимовно прекрасним. Хочеться жити i славити життя. I Лукаш славить його нiжним спiвом сопiлки, яку вiн щойно вирiзав i змайстрував у приозерних очеретяних зарослях.

Із самого початку поетеса пiдкреслює неабияку музичну обдарованiсть юнака. Як за народною легендою перелiтнi птахи приносять на крилах тепло, так Лукаш своїм спiвом пробуджує в природi буяння життя. На спiв його сопiлки «спочатку на вербi та вiльхах замайорiли сережки, потiм береза листом залепетала. На озерi розкрились лiлiї бiлi i зазолотiли квiтки на лататтi. Дика рожа появляє нiжнi пуп’янки».

Духовний свiт Лукаша розкривається у його портретi. «Лукаш,— пише Леся Українка,— дуже молодий хлопець, гарний, чорнобривий i стрункий,

вочах ще є щось дитяче; обраний так само в полотняну одежу, тiльки з тоншого полотна; сорочка «на випуск» мережана бiллю, з виложистим комiром, пiдперезана червоним поясом, коло комiра i на чохлах червонi застiжки; свити вiн не має; на головi бриль; на поясi ножик i кiвшик з ли ка на мотузку».

Звернiмо увагу на одну важливу психологiчну деталь портрета:

вочах Лукаша є щось дитяче. Це не тiльки вказiвка на незаплямовану буденщиною душу юнака, а й зовнiшнiй вияв властивої йому соромливостi, допитливостi, надзвичайної зацiкавленостi в усьому. Ди тяче в очах Лукаша — це життєрадiснiсть, нiжнiсть, потяг до всього гар ного, незвичайного.

Серед iнших позитивних рис вдачi Лукаша поетеса вiдтiняє його лагiднiсть, щирiсть. Вiн із великою повагою ставиться до старших, вжи ваючи пошанну множину при звертаннi, любить дядька Лева, прислу хається до його мудрих повчань про те, як слiд розумiти таємницi приро ди, «як з чим i коло чого обiйтися». У його мовi немає лайливих слів або грубих виразів.

Мавка пробудила в Лукашевi найкращi порухи нiжної душi: вона за ронила в його серце палку надiю на спiльне щастя, викликала у вiдповiдь любов, розвила притаманну його характеровi поетичнiсть, спiвучiсть.

Але характер Лукаша не вiдзначався такою гармонiйнiстю, як харак тер Мавки. Свiтлi риси його натури чергувалися з темними. Буржуазна критика робила з цього висновок про нiбито природну «двоїстiсть» вдачi Лукаша, що в ньому, мовляв, вiд природи iснувало «двi душi». Але суть «двоєдушностi» Лукаша не в особливостях його як людини, а в тих соцiальних умовах, у яких вiн виховувався i якi наклали на нього помiтний вiдбиток.

Уже перша розмова Лукаша з Мавкою виявляє його нерiшучiсть. Зди вована байдужiстю, з якою Лукаш говорить про вибiр майбутньої дру жини, Мавка запитує: «Хiба ти сам собi не знайдеш пари?» «Я, може, б i знайшов, та…», шукає вiдповiдi на те запитання Лукаш i замовкає. З роз витком дiї недоговорене стає зрозумiлим. Я знайшов би собi дружину по любовi,— нiби говорить вiн,— але хто знає, як поставилась би до цього мати, все село. Рiшучостi ж стати в конфлiкт із вiковими звичаями i не писаними законами йому бракує.

Зустрiвши Мавку i вiдчуваючи до неї незвичайний потяг, Лукаш, про те, не дбає, щоб та перша зустрiч не була останньою, а покладається на волю обставин. Коли на оклик дядька Лева Лукаш «подається йти», Мавка запитує його: «А вернешся?» Юнак вiдповiдає одним лише: «Не знаю». Таким же нерiшучим виявився вiн i пiзнiше.

Лукаш намагається захистити Мавку вiд несправедливих докорiв матерi, але та спроба була нетривкою i закiнчувалася його ж поступкою.

Юнак знає наперед, що мати буде «недоброю» свекрухою для Мавки, але протидiяти тому не може. Бiльше того, вiн навiть намагається виправда ти iнiцiативу матерi у доборi невiстки, бо вона, мовляв, керується в цьо му прагненням узяти в дiм добру господиню, робiтницю i помiчницю, а насправдi — зв’язану родинними узами безвідмовну наймичку:

Їм невiстки треба,

бо треба помочi — вони старi. Чужу все до роботи заставляти

не випадає… Наймички — не дочки…

Якщо перед наступом матерi Лукаш увесь час вiдступав, втрачаючи кращi свої риси, то перед наступом Килини вiн капiтулює. Прищепленi умовностями свiту власникiв негативнi риси на якийсь час приглушили здорове моральне начало в його душi. Лукаш топче в багнi буденщини свої почуття до Мавки i одружується з Килиною.

Дуже характерно, що в цей час Лукаш не тiльки вiдвернувся вiд Мав ки, але й вiдiйшов вiд свого дядька, з яким досi не розлучався.

Лукаш не мiг ужитися із свiтом буденщини. Вовча подоба, якої вiн набув у результатi свого вiдступництва, важка для нього. Вiн прагне зно ву стати людиною, i в цьому допомагає йому Мавка. Лукаш знову повер тається до творчого життя, але повертається iншим. Тепер у його словах вiдчувається твердiсть, що викликає не тiльки подив, але й страх Кили ни. Лукаш не зносить образливих суперечок матерi й дружини; вiн не може далi жити в обстановцi безконечних дрiб’язкових сварок, образ i зневаги:

Та дайте ви менi годину чисту! Ви хочете, щоб я не тiльки з хати, А з свiта геть зiйшов? Бiгме, зiйду!

Оглядаючи свiй життєвий шлях, Лукаш у мрiях знову повертається до Мавки, до сопiлки. Навколо зима, але мрiї Лукаша веснянi, радiснi. Його «переможний спiв кохання покриває тугу», викликає раптовий розквiт весни, як символ щастя, до якого увесь час кликала свого кохано го Мавка, на шлях, на який остаточно став вiн в останнi хвилини життя.

Трагедiя Лукаша — це трагедiя талановитої особистостi в тяжких умо вах життя.

ЖІНОЧА ДОЛЯ ЯК УОСОБЛЕННЯ

ТРАГЕДIЇ РIДНОГО КРАЮ У ДРАМI ЛЕСІ УКРАЇНКИ «БОЯРИНЯ»

Патрiотична драма «Бояриня» була написана Лесею Українкою в 1910 роцi. Поетеса дуже любила свою країну, свiй народ, її хвилювала доля рiдної України, яка перебувала пiд владою Росiї, не мала навiть власної державностi. Удрамi «Бояриня» Леся Українка засуджує тих українцiв, якi зрадили батькiвщину, якi заради почестей служили росiйському царю.

Драма починається з опису родини Оксани, її рiдного будинку. По етеса зображує людей, якi по справжньому любили Україну, українську

мову та звичаї. Оксана — дiвчина, яка дуже любить природу: їй подобаєть ся вирощувати та збирати квiти, спiвати пiснi бiля рiчки та в гаю. Вона щира патрiотка своєї країни:

Аякже, я перша братчиця в дiвочiм братствi.

Оксана пишається тим, що вона народилася в Українi, тим, що вона ук раїнка. Раптом вона зустрiчає Степана, який приїхав із Москви на Україну. Оксана щиро закохалася в нього, погодилася бути його дружиною, поїхати з ним до Москви. Але вона навiть не уявляла, що чекає її на чужинi, вона сподiвалася бути щасливою з коханим чоловiком, а вийшло все навпаки.

Проста, але чесна i щира українська дiвчина не може зрозумiти москов ських звичаїв. Оксана не може, як Степан, вiдцуратися рiдної мови, зви чаїв рiдного народу, вона не може забути Україну. Московське життя було для Оксани неволею, вона почувала себе, немов у в’язницi:

Степане, та куди ж се ми попались? Та се ж якась неволя бусурменська.

Чим довше Оксана живе в Москвi, чим краще пiзнає чоловiка та його обов’язки на службi, тим огиднiша стає для неї Москва. Оксана не розумiє, як можна цiлувати руку царю, вона вважає, що це принижує людину. Кохання Оксани до чоловiка поступово змiнюється розчаруванням. Вона розумiє, що Степан намагається догодити царю й боярам, щоб покращи ти матерiальне становище своєї родини, але це не пiдвищує його в очах Оксани, а навпаки. Степан втратив усi свої не лише нацiональнi, а й людськi якостi, свою гiднiсть i гордiсть:

Ба знаєш, як то кажуть: «Скачи, враже, як пан накаже!»

Постiйно думаючи, як збагатитися, Степан зовсiм не придiляє уваги Оксанi, їхнi почуття зникають.

Оксана намагалася допомогати чоловiковi, зробити з нього людину, вона пропонувала йому покинути Москву, повернутися в Україну, проте її зусилля нiчого не дали. Степан вважав, що в нього все є, вiн вважав себе щасливою людиною, але не розумiв, що вiн занапастив свою душу, зана пастив себе й Оксану.

У драмi «Бояриня» Леся Українка порiвнює образ Оксани з образом України. Україна була вiльною та щасливою, але її пiдкорила Москва, зро бивши з неї велику руїну. Так само й Оксана в’яне й марнiє на чужинi, в неволi. Розлучившись із рiдною країною, Оксана захворiла не лише фiзично, а й духовно.

Коли Оксана захворiла, Степан сказав, що спитає дозволу у царя, щоб з’їздити на Україну, проте вона не погодилася. Вона весь час сумувала за рiдною країною, мрiяла повернутись, але не змогла: їй було соромно пе ред Україною, перед народом. Коли на Українi була жорстока боротьба,

вона нiчого не зробила, щоб покращити долю рiдного краю, вона втекла, сховалась, до того ж втекла не куди небудь, а саме в Москву, тобто пере йшла на бiк ворога. Оксана не уявляла, як пiсля того, що вона зробила, вона подивиться в очi українцям, якi захищали свою батькiвщину, ризи куючи власним життям, її сумлiння не дозволило зробити їй те, про що вона мрiяла весь час, на що завжди таємно сподiвалась.

Леся Українка в драмi «Бояриня» закликає не залишати рiдної землi, рiдного народу, не цуратися рiдної мови та звичаїв, а робити все можли ве, щоб бути справжнiм українцем, патрiотом рiдної землi. Поетеса за кликає всiх до боротьби, яка б покращила долю України. Удрамi «Боя риня» поетеса реально зображує вiдносини мiж Україною та Росiєю, тяжку й трагiчну долю України, глибокий патрiотизм i зраду.

У ЧОМУ ТРАГІЗМ ЖИТТЯ СТЕПАНА?

(За драмою Лесі Українки «Бояриня»)

Життя Степана, героя драми «Бояриня», не менш трагічне, ніж доля Оксани.

Степан — не історична особа, це український інтелігент другої поло вини ХІХ століття, який утратив національну свідомість, зрікся рідної культури і прийняв чужу.

Одружившись з Оксаною, Степан мріє жити щасливо, але щастя йому не судилося, бо він виявився нездатним за нього боротися. Оксані Сте пан обіцяв, що в Москві вони виконуватимуть свої обряди й звичаї («нічо го ж там чужого у нашій хатоньці не буде»). Але вже в перші дні прожи вання в Москві Степан не дотримує свого слова. Він примушує Оксану одягти чуже московське вбрання і мовчки сприймати обряд із московсь кими боярами, який супроводжувався поцілунком старого боярина. Дру жині це було приниженням, але чоловік на це не звертає уваги. Він боїть ся, що за відмову від обряду цар розгнівається на нього, і він буде покараний. Степан вислужується перед царем, цілує йому руку.

Боїться Степан і приймати в себе в домі гостя з України, позачиняв усі двері і вікна, щоб їх ніхто не підслухав. Степан, перебуваючи на службі у царя, став слабовольним, боязливим.

Він просить Оксану догоджати гостям тоді, коли йому це вкрай необхідно, а не для того, щоб дбати про свою кар’єру. Він перш за все пе реживає за свою голову.

Від гостя з України Степан бере супліку, щоб передати цареві, бо все таки хоче допомогти українцям. Але йому це не вдалося.

Оксана допомагає Степанові вирватися з рабства, радить тікати, але він боїться, що їх будуть переслідувати. Якби чоловік був сильним, та ким, як Оксана, то він би погодився.

Степан по іншому переживає події, які трапилися в Україні, він ніби трохи радіє, що «тепера на Вкраїні утихомирилося». Про це він спокійно говорить. Степан не думає, як він буде дивитися у вічі батькам Оксани після

того, що трапилося. Він любить свою дружину якоюсь дивною любов’ю, бо хоче їй, вже тяжко хворій, допомогти повернутися до рідних, та про це треба було думати раніше. Їй така допомога вже ні до чого. Оксана в тяжкі хвилини розвеселяла Степана і його родину. Але так було не завжди. Його душа, хоч і покрита іржею («як на старих шаблях буває»), проте все ж відживає у най страшніший момент життя — у передсмертний час дружини. І ось монолог сповідь Степана розкриває сутність трагізму його долі:

Нас доля так уже скарала тяжко, Що, певне, й Бог простить усі гріхи.

Хтось кров із ран теряв, а ми із серця. Хто засланий, в тюрму замкнутий був, а ми несли кайдани невидимі.

Хто мав хвилини щастя в боротьбі, а нас важка, страшна душила змора, і нам не вділено було снаги ту змору подолати.

ПРОБЛЕМИ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІСТОРІЇ ЧЕРЕЗ ПРИЗМУ ОБРАЗІВ ГЕРОЇВ ПОЕМИ ЛЕСІ УКРАЇНКИ «БОЯРИНЯ»

План

І.Суспільно політична атмосфера України й Московщини XVII ст.

ІІ.Трагедія головної героїні поеми — трагедія народу.

1.Боротьба активної інтелігенції за суверенітет української дер жави (Іван, Оксана).

2.Двозначне становище козацької старшини (Степан, Олекса Перейбійний).

3.Зрада частини української інтелігенції заради «панства вели кого, лакомства нещасного».

4.Виховання українських дівчат на демократичних засадах та підневільне становище московських жінок.

ІІІ.Які «кайдани невидимі» були у кожного з героїв поеми Лесі Ук раїнки «Бояриня»?

БЕЗСМЕРТНА ЛЕСЯ УКРАЇНКА

Леся Українка... Її ім’я золотими літерами закарбувалося на скрижа лях нашої літератури, нашої історії. Ми споруджуємо їй пам’ятники, бу дуємо меморіальні комплекси, влаштовуємо урочисті концерти на її честь і не підозрюємо, що дух її завжди присутній серед нас. Жінка борець, жінка, яка «в серці має те, що не вмирає».

Життя Лесі Українки — це боротьба впродовж довгих років не тільки із суспільним ладом, що душив культуру народу, а й боротьби з хворо бою, яка вразила її ще в тисяча вісімсот вісімдесят першому році. Пере буваючи в стані постійного напруження, вона продовжувала писати свої безсмертні твори. Її горда вдача, її самокритичність, принциповість,

працелюбність, сила волі і вірність слову давно стали ідеалом для багатьох сучасників.

Леся Українка завжди була оптимісткою, вона мріє про щасливе життя свого народу в майбутньому. За це майбутнє вона готова була пожертву вати собою:

Ні долі, ні волі у мене нема, Зосталася тільки надія одна. Надія вернутись ще раз на Вкраїну, Поглянуть ще раз на рідну країну...

Україна стала її душею. Поетеса не бажала змиритися з підневільним становищем своєї нації. Бажання перемогти хворобу злилось у Лесі Ук раїнки з бажанням звільнити дух земляків із кайданів рабства. У поезії «Contra spem spero!» видбиті всі порухи душі поетеси, основою яких був протест проти власного безсилля і безсилля співвітчизників. Ідея духов ного об’єднання з метою визволення країни знайшла своє втілення у ба гатьох її творах:

Месники дужі приймуть мою зброю, Кинуться з нею одважно до бою.

У своїх творах поетеса прославляє борців, які здатні на будь які тор тури заради щастя народу. Читаючи поему «Давня казка», я дивувалася стійкості й мужності поета у боротьбі за волю рідного краю. Адже він го товий і на смерть заради щастя народу.

Хто не жив посеред бурі, той ціни не знає силі, той не знає, як людині боротьба і праця милі.

А скільки щирості й любові до рідного краю у пейзажній ліриці Лесі Українки:

Поглянуть іще раз на рідну країну, Поглянуть іще раз на синій Дніпро,— Там жити чи вмерти, мені все одно...

Леся Українка написала багато творів, але якби в її поетичному до робку була тільки «Лісова пісня», то саме це вже забезпечило б їй без смертя. Ніжний, чарівний образ Мавки навіки увійшов у моє життя. Мавку чарує в людині її духовна краса. Вона сама не помічає того, що стоїть вище за користолюбивих і заздрісних людей, які виросли в праг матичному суспільстві й стали його жертвами. Воля для Мавки є найне обхіднішою умовою в житті. «Ну як таки, щоб воля та пропала? Се так колись і вітер пропаде»,— дивується вона. Лісова красуня вражає мене своєю мужністю у боротьбі за людину, готовністю прийти на самопожер тву заради її щастя. Мавка пішла до людей, але не змирилася з обстави нами, а вступила у боротьбу за людину, щоб вона змогла «своїм життям до себе дорівнятись». І саме в цьому, на мою думку, її велич.

Проблеми, порушені у «Лісовій пісні», хвилюють і наших сучасників. Адже і зараз є люди, які не розуміють, що справжнє щастя залежить не від матеріального забезпечення, а від духовного світу людини. Я не розу мію тих, хто обманює самих себе, говорить про свої високі почуття, яких насправді немає. І мені хочеться звернутися до них словами Мавки: «Не зневажай душі своєї цвіту...»

Леся Українка залишила нам світлу зброю, своє чисте слово, ніжну музику. Життєвий і творчий шлях поетеси щедро пересипаний тернами, однак вона вперто йшла до мети і здійснила свій подвиг.

ВАСИЛЬ СТЕФАНИК Доповідь про письменника

Василь Стефаник народився 14 травня 1871 р. в с. Русові Снятинсь кого повіту на Станіславщині (нині — Івано Франківщина) в сім’ї замож ного селянина. Після навчання в школах у с. Русові та м. Снятині він 1883 р. вступив до польської гімназії у м. Коломиї. Тут зав’язалася дружба

В.Стефаника з Л. Мартовичем. За українську громадсько політичну діяльність їх обох у 1890 р. виключили з гімназії. В. Стефаник переїхав до Дрогобича і вступив до місцевої гімназії, яку закінчив 1892 р. Того ж року він вступив на медичний факультет Краківського університету, де вчився до 1900 р. У вересні 1903 р. В. Стефаник відвідав Наддніпрянську Украї ну: був присутнім на відкритті пам’ятника І. Котляревському в Полтаві й зустрічався з Лесею Українкою, Михайлом Коцюбинським та ін.

З1903 р. В. Стефаник постійно жив у селі: до 1909 рр. — в Стецеві, а потім до кінця життя в Русові. 1907 року письменник став заступником депутата австрійського парламенту В. Охрімовича. Після того, як 1908 року В. Охрімович зрікся мандату, В. Стефаникові довелося виконува ти обов’язки депутата аж до розпаду Австро Угорської імперії 1918 р. У період визвольних змагань В. Стефаник брав участь у роботі Українсь кої національної ради Західноукраїнської народної республіки (ЗУНР), у складі делегації ЗУНР відвідав Київ під час проголошення соборності українських земель 22 січня 1919 р.

Перебуваючи в тій частині України, що була під владою Польщі,

В.Стефаник активно цікавився подіями в УРСР, відсилав до радянсь ких журналів («Вапліте», «Червоний шлях», «Плуг») свої нові твори. Відгуком на літературну дискусію 1925—1928 рр. стала новела «Межа» (1926), яка мала присвяту «М. Хвильовому» і була надрукована у «Літе ратурно науковому віснику», що його редагував Д. Донцов. 1926 року на відзначення 30 річчя літературної діяльності письменникові була при значена пенсія від уряду УРСР. Помер В. Стефаник 7 грудня 1936 р.

Літературну діяльність В. Стефаник розпочав поезіями в прозі (1896— 1898). У жовтні 1897 р. на сторінках чернівецького часопису «Праця» була надрукована новела «Виводили з села», пізніше — новели «У корчмі»,

«Стратився», «Синя книжечка» та «Сама саміська», які одразу зробили його широковідомим українським письменником. Ці твори ввійшли до першої збірки В. Стефаника «Синя книжечка» (1899). Пізніше виходи ли книги новел «Камінний хрест» (1900), «Дорога» (1901), «Моє слово» (1905), «Земля» (1926).

Для творчості В. Стефаника характерна експресіоністична (від лат. expression — вираження) манера письма, що передбачає вираження глибини та ірраціональності психології навіть звичайної людини через зовнішню напругу його переживань та емоцій. В. Стефаник прагнув ви разити духовне (приховане) через реальне (зовнішнє), звернути увагу на духовну деградацію сучасного світу, зрозуміти сенс страждання і смерті людини. Звідси випливає його увага до оригінальних і незвичних епі тетів і порівнянь, майстерне використання діалогів, лаконізм та фрагмен тарність письма. Так, у новелі «Новина» виняткова подія в с. Трійці 1898 р. стала приводом порушити проблеми омертвіння людської душі. Емі гра ція українців за океан спричинилася до появи його новели «Камінний хрест», коли проводи селянина нагадали авторові похоронний обряд. Іван Дідух мусить розірвати усі зв’язки, що з’єднували його зі світом, який він протягом усього життя упорядковував. Показуючи жорстокість і безглуз дя селянського життя, В. Стефаник також намагався привернути українську інтелігенцію до співучасті в житті селянина.

Після десятилітньої перерви світогляд Стефаника дещо змінився: у творах з’явилися патріотичні мотиви, яких не було в його ранній твор чості. Якщо раніше його герої страждали лише через свої власні провини чи провини свого роду, то в пізніших творах вже можна побачити мотиви страждання за свій народ, за свою Україну. Такими мотивами зокрема позначені новели «Марія» та «Сини».

ТЕМА ПАТРІОТИЗМУ В НОВЕЛІ В. СТЕФАНИКА «СИНИ»

Минуло багато десятиліть, відтоді як писав свої новели Василь Семе нович Стефаник. Уже й часи ніби інші, і життя інше, але його твори досі хвилюють читача. Та що там хвилюють! Кожна новела проймає голову пекучою, як вогонь, думкою, і нема жодної такої, яка б не краяла серце. Примарами минулого встають герої Стефаника, але ніколи не стане ми нулим те, що захоплює в новелах,— прониклива щирість, людяність кож ного твору.

Новела «Сини» розповідає про старого Максима, що залишився на старості літ сам. Не тому, що покинули його рідні,— доля забрала. Спо стерігаючи за тим, як працює Максим, багато чого можна сказати про нього: працьовитий, вправний, землю любить і знає. Звик він працювати коло землі, у цьому вбачав і сенс життя: жити, працювати, ростити дітей, щоб «хата була ясна, аби діти росли», щоб добробут був. Так виховував і синів своїх Андрія та Івана. Отож, коли приїхав старший син Андрій

і сказав, що йде воювати за Україну, батько тільки з розгубленості спитав: «За яку Україну?» Він не знав гучних слів. Для нього земля й була завжди часткою Батьківщини, бо тут так само жили й батьки, й діди його. Але син, одержавши освіту, мислив по іншому: «Підоймив Шаблев груду землі та й каже: «Оце Україна, а тут,— і він справив шаблев у груди,— отут її кров...» Для нього невід’ємною частиною любові до цієї землі було не тільки бажан ня працювати на ній, але й готовність боронити її від ворога. Відвага сина сповнила гордістю серце Максима, заступивши на якийсь час навіть таку природну любов до свого дитяти, вболівання за його життя. Він тоді й іншого сина — Івана — відпустив з Андрієм. Тільки дружина його чула материнсь ким серцем, що не побачить синів. Розпач її був таким, що вона не витрима ла смерті синівської. І ось старий Максим сам. Залишився він зі своїми думами, від яких не втечеш: що залишилося на землі після нього, після його синів. І не може знайти відповіді. Тільки ще завзятіше береться до роботи. Земля — його життя, його робота, сенс усього буття — і нині рятує його від самотності, від розпачу. Ось так без зайвих декларацій, просто і доступно розповів письменник історію людини, що любить землю свою не на словах; він віддав за неї синів своїх — кращих синів великої неньки — України.

ГУМАНІЗМ НОВЕЛ В. СТЕФАНИКА

Про що б не писав Василь Семенович Стефаник, у центрі розповіді зав жди виступає людина з її проблемами, думами, переживаннями і прагнен нями. Усі герої Стефаника, як говорив Марко Черемшина, або безнадійно хворі, або безнадійно вбогі, або безнадійно старі, або безнадійно спрацьо вані, або безнадійно нещасливі. Справді, багато безнадій у житті його ге роїв. Але багато й такого, про що не соромно розповісти усьому світові: дивіться, це — мій народ. Він, може, і вбогий, і нещасливий нині, але він є, живе за своїми духовними законами у злагоді з власною совістю, живе й працює на землі. Чи була вона ласкавою до нього, та земля? Пригадаймо, як порається біля неї Іван Дідух із новели «Камінний хрест». Усе життя своє — довге трудове життя селянина трудівника — уклав у цю землю Іван. Загнула його робота фізично, але певен він був, що праця усе переможе: «Але доки ні ноги носє, то мус родити хліб!» І зрештою хіба ми любимо землю за щось? Любимо, бо інакше й бути не може. Саме вміння працюва ти на землі, розуміння її диктували й основи моралі селянина. Цінують люди і працьовитість, і чесність, і порядність, і доброзичливість. Не випад ково ж запросив до себе Дідух усе село, прощаючись перед від’їздом у дале ку Канаду. У розповіді про історію життя Івана Дідуха відтворилися найяс кравіші риси ментальності українського народу, саме ті, що зрозумілі усім людям. Здатність долати працею усі перешкоди, терпіти скруту, холод і бідність, але залишатися людяним, відкритим цінують односельці Івана. У нього багато друзів, бо він зберіг у серці тепло до людей, пошану до кож ного сусіда, намагаючись жити по совісті. Так само мислить і герой опові дання «Сини» Максим. Особисте горе ніби відділило зовні його від людей,