2009 сочинений(укр)

«ходили до пана Партнера в економію на роботу за 10 коп. в день, …їли в тиж день раз якесь вариво із самої води та двох трьох картоплинок чоловік на п’ять, ховали мертвих десятками на день…» Пани ж тільки «їдять та п’ють» за них і не виконують заповідей Святого Письма, де сказано: «В поті лиця їж хліб». Мужики ж допомагають їм неправду творити, за це й мучаться.

Переконливі слова Явтуха повели людей до панських амбарів забира ти ними ж вирощене зерно, вивели за село зустрічати карателів. Селяни хотіли почути виправдання їхнім діям — і вони почули їх з уст свого ліде ра, та ще й підкріплені словами з найсвятішого — Біблії. Вони повірили Явтухові, погодилися зі словами прокламацій, що «той має право на зем лю, хто робить на ній».

І це було новим кроком у розвитку суспільного життя, зрушенням у се лянській свідомості: вони — сила, за ними — правда й Боже Слово.

Та ворог ще сильний. Хоч «Партнера мов пришибло» і «він … сховав ся в покої і тихо сів на якийсь стілець, нічого, не чуючи», однак швидко оговтався і поїхав викликати військо. Сильна у панів і машина придушен ня — армія. У сусідньому селі Кавунівці вбили трьох чоловіків, із наміром покарати бунтівників прийшли й до цього села. Тільки завдяки проник ливому Явтуховому слову не відбулося велике кровопролиття.

Мабуть, після того, що сталося і солдати, і селяни вже не будуть та кими, як були. Зерна сумніву в правильності свого життя і надії на краще вже посіяні. От тільки які сходи вони дадуть?

В. Винниченко дав своєму творові підзаголовок: «Малюнок із селянсь ких розрухів». Дійсно, розруха. Бо хіба це нормально, коли стріляють один в одного брати, громадяни однієї країни? Коли відчай веде людей на гра бунок і коли втішають: «— Ет!.. Мовчи краще!.. І без твого плачу… тут… гірко… Стрілятимуть, то й стрілятимуть… Однак з голоду здохла б…

—Дітки ж у мене…

—І дітки повитягувались би…»

Письменник майстерно розкрив психологію натовпу, його стосунки з особистістю. Лідером стає той, хто найбільш упевнений, цілеспрямова ний, хто вірить у свою правоту. На нього ж падає і найбільший тягар відпо відальності. Явтухові він коштував життя!!!

Отже, на мою думку, Володимир Винниченко в оповіданні «Салда тики!!» зобразив зрушення у свідомості тогочасних селян: від «покірли вості і боязкого підлизування» — до усвідомлення своєї людської гідності.

ЩАСТЯ ЯК ПРОБЛЕМА БУТТЯ

(За оповіданням В. Винниченка «Момент»)

В. Винниченко в оповіданні «Момент» стверджує: «Щастя — момент. Далі вже буде буденщина, пошлість». Невже й справді щастя таке швид коплинне? Виходить, не слід планувати майбутнє, а жити лише сьо годнішнім днем? Спробуємо знайти відповіді на ці питання, проаналізу вавши вчинки персонажів твору В. Винниченка.

Головний герой оповідання — тюремний оповідач на прізвисько Шехе резада. Він розповів своїм товаришам дивовижну історію про казкову зустріч з панною Мусею на державному кордоні. Їх зустріч — дивовиж ний подарунок долі двом одиноким душам. Але ж чому Муся відмовила ся від нього?

Вперше герої зустрічаються у повітці контрабандиста, і одразу між ними спалахнула якась іскра. Що це було? Кохання з першого погляду чи неусвідомлений потяг представників протилежних статей одне до од ного? Для головного героя зв’язок з Мусею не був черговою сексуальною перемогою. Він не хизувався тим, що Муся віддалася йому, а навпаки, все життя сумував за нею: «Хто вона, де вона, й досі не знаю, але я завжди ношу її в душі». Як бачимо, ініціатива розлучитися, будучи на піку щас тя, йшла від Мусі. Дивно, адже зазвичай жінка інстинктивно прагне бути з чоловіком все життя. Пересічна жінка, але не Муся... Сама доля вряту вала її від смерті, здійснила мрію перетнути кордон, врешті, подарувала зустріч з надійним чоловіком, який був би не лише коханою людиною, а й справжнім другом... Все ж таки панна обрала самотність. Про її мину ле ми не знаємо нічого. Єдине, що нам відоме,— Муся належить до тих людей, «... що дуже люблять життя». Життя, мабуть, не раз випробувало її на міцність. Від чого чи від кого вона тікає з рідної країни? Від політич них переслідувань чи від самої себе? Мені здається, що її серце роз’їдає чорний розпач. Напевне, чоловіки не раз завдавали їй болю. Тому що Муся й говорить: «Більше цього ні ви мені, ні я вам не дамо. Наше... наше кохання повинно вмерти зараз, щоб, як хтось сказав, ніколи не вмирати!»

Як бачимо, Муся впевнена, що щастя — це сукупність коротеньких мо ментів. Людина все життя щасливою не може бути. Але не слід втрачати оптимізму й любові до життя. Та на мою думку, руйнувати щастя власними ж руками — не просто помилка, а виклик долі. Як склалося б життя героїв, якби вони не пішли у різні боки, ми не знаємо. Олександр Олесь, ніби пого джуючись з Винниченковою Мусею, говорить: «Лови летючу мить життя...»

Я згодна з ним, але не слід забувати, що своїми необдуманими вчин ками ми можемо завдати болю близьким людям на все життя.

«НЕМА, ПРОПАВ, ПОМЕР ГРІХ»

(За п’єсою В. Винниченка «Гріх»)

Що таке гріх? Де шукати тонку грань між праведним і грішним? І чи є вона взагалі? Який гріх є найтяжчим? На ці та інші питання намагався знайти відповіді В. Винниченко у п’єсі «Гріх». Вустами головної героїні автор говорит, що безгрішна людина — «... солоденька мамалига..., не здат на ні на який гріх. А значить, і ні на яку святість».

Марія, дівчина «... років 26... Постать гнучка, ходить легко, але немов недбало. Манера балакати насмішкувата...»,— головна героїня п’єси. Вона дивує, а подекуди навіть шокує нас своєю «екстравагантністю». Прику рена від лампадки цигарка, відверте глузування над подругою Ніною, якій

важко. Свого часу за відверті виступи був оголошений ворогом соціалізму, націоналістом, агентом імперіалістичних держав, інтервентом. І як на слідок — сидів у тюрмах, жив нелегально, емігрував і знову, ризикуючи, переходив кордон. «Метри» ж критичного цеху, побачивши в доробку пись менника образи хворобливо безвольні, хисткі у переконаннях і навіть амо ральні у поведінці, називали його проповідником індивідуалізму й суціль ної аморальності. Його ім’я було поховане під тоннами критичних статей, його творчість старанно обминалася укладачами підручників та енцикло педій. Але він знову повертається до нас із понад півстолітнього забуття.

Дебютувавши 1902 року оповіданням «Сила і краса», Винниченко вразив силою слова, життєвістю не тільки простого читача, а й таких літе ратурних авторитетів, як Леся Українка та Іван Франко.

Уже рання творчість Винниченка вражала багатогранністю темати ки, художньою глибиною і психологічною майстерністю відображення соціальних типів і суспільних процесів.

Продовжуючи класичну тему соціального розшарування на селі, пись менник доповнює і поглиблює її новими гранями, подавши через індиві дуалізовані образи збірний образ селянства, перед яким лежить «широ кий шлях у повний пролетаріат».

За допомогою психологічно переконливих сцен і образів, точних ха рактеристик і деталей письменник змальовує процес крайнього зубожіння українського села, зародження революційних настроїв, політичної свідо мості і нових суспільних виявів — агітаційного та революційного руху. З поміж творів такого тематичного циклу особливо помітними є опові дання «Салдатики!!», «Хто ворог?».

Змінилося село, зауважує автор в оповіданні «Салдатики!!». «До вчо рашнього дня жило собі,.. як і перше: голодали, боліли, умирали». І рап том — заговорило по новому: «…Той має право на землю, хто робить на ній! Ми робимо — наша й земля». В особі селянина Явтуха, що проголо шує ці карбовані слова на сході, село заявляє про себе, як про нову по літичну силу.

Незважаючи на трагічний фінал (Явтуха вбили послані на придушен ня бунту «салдати»), оповідання має певний оптимістичний заряд. Цей контраст є однією з особливостей творчої манери Винниченка.

Оповідання «Суд» присвячено тій самій темі, проте характеристика селянства дається опосередковано: автор ніби усувається від коментуван ня подій, передаючи свої «повноваження» земському начальникові Ми хайлу Денисовичу Самоцвіту. «В морду! От і все роз’яснєніє… Р раз, два… Третій раз у вухо — і марш… І весь суд…» Саме такий самосуд над селя нином, що виявив «непослушаніє», працюючи за мізерну плату в госпо дарстві Самоцвіта, і зображено в оповіданні.

У комічному плані виписаний і центральний епізод оповідання, а точ ніше — в трагікомічному, підсиленому сатиричними нотками. Ідеться про те, що прикажчик, «ошибшись», замість Ніканора на «суд» покликав

Никихвора, і Михайло Денисович «чоловікові безневинно морду розбив», «кров пустив». До добродушного сміху тут далеко, адже автор висміює панську сваволю і жорстокість, хижацьке єство «заступників» народу.

Роздумуючи над проблемою інтелігенції і народу, В. Винниченко з гіркотою зауважує, що до взаєморозуміння ще далеко. Свідченням того є хоча б трагічний фінал оповідання «Студент». У ньому малюється не порозуміння між озвірілою і легковірною селянською юрбою й агі татором студентом під час пожежі, в якій підозрюють «студентів». Цей конфлікт закінчується трагічно: самогубством студента, що своєю смер тю хоче довести свою правоту…

Проаналізовані твори не вичерпують усього багатства, що залишив нам письменник, проте яскраво засвідчують, що все, принесене в укра їнську літературу В. Винниченком, піднесло її на якісно новий рівень, збагативши темами, проблемами і характерами.

ПАВЛО ТИЧИНА

Доповідь про поета

Павло Григорович Тичина народився 27 січня 1891 р. в с. Пісках Козе лецького повіту на Чернігівщині в сім’ї дяка. Навчався в бурсі, згодом — Чернігівській семінарії. Будучи музично обдарованою людиною, П. Тичи на співав спочатку у семінарському, а пізніше — міському хорі. 1913 року він переїхав до Києва і вступив до Київського комерційного інституту, підробляв у редакціях журналу «Світло» і газети «Рада», а також помічни ком хормейстера в театрі М. Садовського. 1918 року П. Тичина став чле ном редколегії газети «Нова рада». Того ж року в Києві вийшла перша збірка поета «Сонячні кларнети». 1923 року П. Тичина переїхав до Харкова і став членом редколегії журналу «Червоний шлях». Належав до «Гарту», потім до ВАПЛІТЕ. У цей період поет був неодноразово критикований за націо налістичні ухили. Аби уникнути фізичного знищення, йому довелося по ступово пристосовуватись до ідеологічних вимог партії.

З 1934 р. П. Тичина був визнаний офіційним класиком української ра дянської літератури, шанований партією та урядом, удостоєний чи не всіх нагород і почесних звань: 1929 року він став академіком АН УРСР, членом кореспондентом Білоруської АН, пізніше був лауреатом Сталінської премії (1941) та Державної премії України ім. Т. Г. Шевченка (1962), міністром ос віти УРСР, депутатом Верховних Рад СРСР та УРСР, Головою Президії Вер ховної Ради УРСР (1953—1959). Остання збірка поета «Осінні зорі» вийш ла друком 1964 року. Помер П. Тичина 16 вересня 1967 р. в Києві.

П. Тичина — один з найобдарованіших та найконтроверсійніших укра їнських митців ХХ ст. Перші поезії П. Тичини з’являються у 1906— 1907 рр. На зацікавлення юнака літературою мав вплив М. Коцюбинсь кий. Друкуватися П. Тичина почав 1912 р. в київському журналі «Українська хата». Від перших поетичних спроб, позначених впливом Т. Шевченка, О. Олеся, М. Вороного, Г. Чупринки та ін., поет швидко

еволюціонував, і вже дебютна збірка «Сонячні кларнети» (1918) стала подією

вукраїнській літературі. П. Тичина зміг синтезувати принципи імпресіоні стичної та символістської манери творення образу, музичність вірша, по єднати найкращі здобутки українського та світового модернізму.

«Сонячні кларнети», особливо друга частина збірки, просякнуті почут тям молодості й оптимізму, світлими та радісними образами, поро дженими надією на відродження української нації до державного життя після кількох століть колоніального рабства. Ставлення поета до національ ної революції розкривають поема «Золотий гомін» і твори, друковані

вперіодиці: «Гей, вдарте в струни кобзарі…», «Ой що в Софійському заграли дзвони…»

Але вже у грудні 1917 р. більшовики розв’язали війну з Центральною Радою. У пам’ять про загиблих під Крутами П. Тичина написав поезію «Пам’яті тридцяти». Жорстокість більшовиків вжахнула поета, тому й у поезіях збірки, позначених 1918 р., відчутне засудження жор стокості братовбивчої війни і тривога за майбутнє України, за майбутнє людської душі.

Розпач і страх назавжди полонили душу поета. Філософські роздуми з цього приводу лягли в основу збірки «Замість сонетів і октав» (1920). П. Тичина зрозумів неминучість нової доби і схилився перед нею. Наступні збірки «Плуг» (1920) та «Вітер з України» (1924) мали засвідчити упоко рення поета перед нелюдською, непоборною силою революції. Однак по ряд із вітанням нової влади у збірці багато творів, які відбивають тодішній стан душі поета, його розгубленість і страх.: «І Бєлий, і Блок…», «26 ІІ (11 ІІІ) (на день Шевченка)». Щиро прагнучи бути на боці нової влади, П. Тичина протягом 1920 х рр. все ж таки пише такі поезії, як «Голод», «За гупало в двері прикладом», «Хто ж це так із тебе насміятись смів?», уривки з поеми «Чистила мати картоплю…», в яких змальовує духовну деградацію та здичавіння людини, за що й був неодноразово критикований.

1930 року вийшла друком збірка «Чернігів», у якій, з одного боку, було пряме оспівування колективізації, Леніна, політичних статей Сталіна тощо. З іншого боку, ця збірка була позначена крайньою формальною ускладненістю, використанням бурлескних і простонародних форм, ба гатством авторських поетичних новотворів, грою різними змістовими площинами тощо. Внаслідок взаємодії «високої» ідеологічної тематики та «низької» бурлескної форми текст набув відверто іронічного забарв лення, що, імовірно, відбивало справжнє ставлення поета до відтворюва них подій. 1934 року П. Тичина видав збірку «Партія веде», яка стала етап ною на шляху до офіційного визнання його класиком соцреалізму та водночас творчої деградації. З того часу і до 1964 р. П. Тичина видав ба гато книжок — проте митецька вартість переважної більшості з них не є високою. Виняток становить хіба що поема «Похорон друга» (1942),

вякій поет зумів щиро й талановито передати почуття людини під час смерті близьких людей.

ГЛИБИНА I ЩИРIСТЬ ПОЧУТТIВ ЗАКОХАНОСТI, ВIРНОСТI, СВIТЛОЇ РАДОСТI У ВIРШАХ П. ТИЧИНИ

Якось П. Г. Тичина сказав про Т. Шевченка та I. Франка: «…цiлий всесвiт їхнi душi творчо поглинали — i водночас на всесвiт свiтили самi…» Подiбне можна сказати i про самого П. Тичину.

Видатний поет ХХ століття, талановитий, тонкий, оригiнальний та, на жаль, майже зовсiм неоцiнений прозаїк i публiцист, цiкавий критик та лiтературознавець — таким був Павло Тичина.

Поступово, але неухильно, поет знаходив свою, тiльки йому прита манну, манеру письма. Кожний вiрш П. Тичини — це особлива картина, яку читач уявляє собi. Усе передається за допомогою слiв, але результат не можна описати словами:

Десь на днi мого серця Заплела дивну казку любов. Я пiшов вiд озерця

Ти сказала менi: «Будь здоров! Будь здоров, мiй любий юначе!..» Ах, а серце i досi ще плаче.

Я iшов вiд озерця

Тичина — поет вiд природи. Його вiршi йдуть вiд душi, у них вiн вкладає частку себе. Його iнтимна лiрика вабить читача своєю чистотою почуттiв кохання, оригiнальнiстю образного мислення, описом почуттiв героя:

О люба Iнно, нiжна Iнно,

Любовi усмiх квiтне раз — ще й тлiнно, Снiги, снiги, снiги…

Я вашi очi пам’ятаю. Як музику, як спiв.

Зимовий вечiр. Тиша. Ми.

Але П. Тичина — не тiльки лiрик, вiн ще й живописець. Його твори, якi присвяченi рiднiй природi України,— це теж картини. Вони володiють такою ж неповторною глибиною почуттiв, як i iнтимна лiрика.

Я гадаю, що навiть людина, яка нiколи не бачила Вкраїну з її лiсами, безкрайнiми степами, зрозумiє, що це дiйсно дуже гарна країна:

Там тополi у полi на волi (Захiд сонця за обрiй понiс)

З буйним вiтром свавiльним i диким, Струнко рвуться кудись у далечь.

Але в життi поета були часи, коли треба було писати — Вiйна. Пала ють мiста i села. Усi пiднялись на боротьбу з ворогом. Поезiя Тичини теж воювала, ненавидiла, окрилювала. Гнiв i ненависть, нiжнiсть i лiричнiсть, фiлософська заглибленнiсть у проблеми життя i смертi — ознаки його творчостi перiоду вiйни:

Тримайте ж високо звання бiйця! Вперед несiте прапор Перемоги! Дiтей звiльняйте, матiр i отця!

Як бити ворога — то до кiнця

Сами ж бо не впадуть вони пiд ноги.

МОТИВИ РАННЬОЇ ЛІРИКИ П. ТИЧИНИ

Творчий шлях П. Тичини позначений болісними роздумами, тривож ними передчуттями, художніми вершинами і невдачами. Однак в історії української літератури постать співця «Сонячних кларнетів» не має собі рівних — за глибиною осягнення гармонії світу і його дисонансів, за емо ційністю, символічною наповненістю подій та оригінальністю віршова них інтонацій.

Перша збірка П. Тичини написана ніби на одному подиху, стільки в ній енергії, бадьорості, життєдайної снаги і захоплення світом, його гар монією. Передусім це характерно для пейзажних мініатюр, у яких зву чить мотив замилування людини природою з її огромом звуків, барв, тонів і відтінків. Ліричний герой залишається наодинці з нею і всесвітом, за ними вивіряє свої душевні порухи, найтонші, найніжніші. Його внутрішній світ відкритий навстіж сонцю, радості, багатогранності й мінливості настроїв гаїв, полів, світанків.

Поезія «Гаї шумлять…» починається з двох паралелізмів:

Гаї шумлять — я слухаю.

Хмарки біжать — милуюся.

Поєднання у них слухового і зорового образів увиразнює думку про єдність людини і природи. Відтворюючи цю гармонію, поет вживає точні і влучні порівняння («купаючи мене, мов ластівку», «неба край — як зо лото», «горить тремтить ріка, як музика»). П. Тичина в цій поезії щедро використовує персоніфікації, цей улюблений прийом (дзвін «думки пря де», «мріє гай над річкою»), який ще більше посилює відповідність пей зажного малюнка настроям ліричного героя. Природа мінлива і рухлива (поет підкреслює це багатоманіттям дієслів — шумлять, біжать, гуде, пря де, мріє, горить). Суголосна людська душа, вкрай схвильована, чекає на щось нове, незвідане, тому й мова поета — уривчаста, у ній спостерігаємо поєднання інколи різнорідних або ж безпосередньо не пов’язаних між собою понять. Поезія «Гаї шумлять…» вражає і музикальністю, і повною гармонією у змалюванні почуттів людини й настроїв природи.

Тривожним чеканням і сподіванням оновлення позначений вірш «Арфа ми, арфами…», в цілому побудований на оптимістичних акордах. Поет відчу ває себе в обіймах всесвіту, і його ліричний герой прагне пізнати себе, своє місце в житті, свій нерозривний, органічний зв’язок із природою. Емоційно промовиста персоніфікація весни як дівчини, закосиченої квітами, з перла

ми роси, співом жайворонка, дзвоном струмків і музикою гаїв доповнюється іншою, протилежною нотою — тогочасного громадського життя:

Буде бій Вогневий!

Сміх буде, плач буде… Перламутровий…

Подібні настрої — оптимістичне сприйняття світу й очікування чо гось нового, незнайомого — притаманні й поезії «Там тополі у полі…»:

Йду в простори я, чулий, тривожний (Гасне день, облітає, мов мак).

В моїм серці і бурі, і грози, Й рокотання — ридання бандур…

Образ тополі, такий поширений у народнопоетичній творчості, у цьо му вірші символізує високість людського духу, його поривання до волі, до щастя. Поет звертається до цього образу й у вірші «Світає…»:

Так тихо, так любо, так ніжно у полі. Мов свічі погаслі в клубках фіміаму,

втуман загорнувшись, далекі тополі

вдуші вигравають мінорную гаму.

Уцих рядках відчуваємо певний дисонанс: чому лагідність і приваб ливість літнього ранку, картина його народження викликає сум, мінорні настрої, такі несподівані, алогічні для симфонії світання? Поет пояснює це в останній строфі поезії, оригінально використовуючи образ мечів, активізуючи ним асоціативне мислення читача. «Промінням схід ранить ніч, мов мечами»,— таким поетичним виразом П. Тичина малює «робо ту» сонця, цього володаря дня, порівнюючи його проміння з мечами. Вод ночас автор і в цій поезії залишається самим собою. Природа для ньо го — не самоціль, а засіб пізнати внутрішній світ людини. Тому він і вдається до паралелізму:

Підхоплююсь з ними і я, посвіжілий. О глянь, що над нами!

Розкраяно небо — мечами, мечами…

Удруге повторений образ мечів, коли П. Тичина в останніх рядках зга дує про ліричного героя, значно місткіший, ніж попередній. Мечі — не тільки проміння, а й зброя суспільних змагань, бур, гроз, яка розкраяла небо, цей храм природи. Так поєднуються у ранній ліриці поета радість і сум, сміх і плач, гроза і тиша. Так виявляється уміння митця слова про никливо читати і книгу природи, і людську душу.

Не можна не згадати ще одну поезію раннього П. Тичини — «Ой не крийся, природо…» Ця лірична мініатюра присвячена осені. Але яку гаму людських почуттів вона викликає! Адже і в народній поезії, і у свідомості звичайної людини ця пора року уособлює зрілість і непоправну втрату сил