2009 сочинений(укр)

Ні, хто не любить всіх братів, Як сонце боже, всіх зарівно, Той щиро полюбить не вмів Тебе, коханая Вкраїно!

Хіба не співзвучні рядки Володимира Сосюри з вірша «Любіть Ук раїну»?

Збірка «Мій Ізмарагд» створена на переспівах із біблійних легенд, але автор подає нам свою мораль, мораль народу, тому й додає займенник «мій». Провідні мотиви обох збірок — громадянські.

Узяти хоча б вірш «Наймит», де показано тяжке, безпросвітне життя наймита — народу. Але не вічно народові так жити. Його свідомість уже про кидається. А завершує вірш палкий заклик до боротьби і віра в перемогу.

Чудовим віршем цієї збірки є «Сідоглавому». У ньому показано різко протилежні погляди лжепатріотів і справжнього сина свого народу на слу жіння батьківщині:

Ти, брате, любиш Русь, Як дім, воли, корови,— Я ж не люблю її

Знадмірної любови.

Ініби продовжує цю тему вірш «Декадент». У ньому автор розкри ває свою позицію народного борця. Кожна строфа є запереченням до зви нувачення Франка в декадентсві:

Що в моїй пісні біль, і жаль, і туга — Се лиш тому, що склалось так життя. Та є в ній, брате мій, ще нута друга:

Надія, воля, радісне чуття. Головною думкою вірша є слова:

Який я декадент? Я син народа.

Дійсно, Франко був прологом, провідником передових ідей, а епілог — це кінець існуючому експлуататорському ладу.

Якою теплотою, щирістю віє від інтимної лірики Франка, яка пред ставлена збіркою «Зів’яле листя»! Сам поет назвав її ліричною драмою. М. М. Коцюбинський так оцінив цю збірку: «Се такі легкі, ніжні вірші, з та кою широкою гамою чувства і розумінням душі людської, що, читаючи їх, не знаєш, кому оддати перевагу: чи поетові боротьби, чи поетові лірикові, співцеві кохання і настроїв». Ця збірка ще раз доводить, що людині ніщо не чуже. Франко — титан революційної думки і в той же час тонкий лірик, тому й близький він нам як звичайна людина, яка вміє так вірно, красиво кохати, і як борець за нову батьківщину. До глибини душі проймають ряд ки, де автор оспівує свою кохану, з якою не судилося поєднати свою долю:

Твої очі, мов криниця Чиста на перловім дні,

А надія, мов зірниця, З них проблискує мені.

Ліричний герой наділений лицарськими рисами, як годиться справжньому чоловікові, він готовий взяти на себе всі удари долі, при значені коханій:

Як в дорозі здиблю горе, Що тобі несе удар, Сам його на себе справлю І прийму його тягар.

Франко відмінно знає українські пісні, тому багато його віршів із збірки перегукуються з народною піснею.

Дівчину він порівнює з червоною калиною, горіховим зерням. Фігу рують часто і образи символи: зелений явір, червона рожа, дубочок ку черявий. Вірші часто починається з вигука «ой»:

Ой, жалю, мій жалю, Гіркий непомалу! Упустив я голубочку Та вже не спіймаю.

Ліричний герой — мужня людина, він не дорікає коханій за нерозді лене кохання, а шукає забуття. Тамує свій сердечний біль у зустрічі з природою:

Неси ж мене, коню, по чистому полю, Як вихор, що тутка гуляє, А чень утечу я від лютого болю, Що серце моє розриває.

Вірші збірки «Зів’яле листя» настільки мелодійні, що хочеться на звати їх піснями. Та й багато віршів покладено на музику: «Безмежнеє поле», «Ой ти дівчино, з горіха зерня», «Розвійтеся з вітром…», «Черво на калино…» і багато інших.

І. Я. Франка по праву можна поставити в один ряд із такими славет ними іменами як Данте, Петрарка, Пушкін, Єсенін, які так ніжно оспіва ли своїх коханих Лауру, Беатріче, Анну Керн. Звичайно, у збірці дуже багато присвячено віршів Ользі Рошкевич — першому, але нещасливому коханню.

Власне, за цю відвертість, з якою автор показав драму в особистому житті (хоч вважається, що не можна ототожнювати дівчину у поезії Фран ка з Ольгою), його і охрестили декадентом його недруги, щоб ще більше додати душевного болю. Але недарма Франко має ім’я Каменяра. Пере важна більшість його поезій — це громадянська, політична лірика, і деві зом його завжди було:

Лиш боротись значить жить… Vivare memento!

«ЗОЛОТЕ ЗЕРНО» ІДЕЙ У ПОЕЗІЯХ І. ФРАНКА

План

І.І. Франко — поет боротьби і кохання.

ІІ.Багатство тематики, ідейна глибина, різноманітність форми по езій І. Франка.

1.Патріотичний пафос вірша І. Франка «Гімн», прологу до по еми «Мойсей».

2.Заклик до поширення в народі прогресивних ідей у поезії «Гріє сонечко».

3.Усвідомлення своєї ролі в суспільстві як поета у вірші «Дека дент».

4.Краса, сила і ніжність інтимної лірики І. Франка.

ІІІ.Виконання письменником свого громадянського обов’язку, ви словлення гарячої любові до рідного краю.

ВІДОБРАЖЕННЯ ПРАГНЕННЯ НАРОДУ ДО НАЦІОНАЛЬНОЇ САМОСТІЙНОСТІ, ДО ВОЛІ У ПОЕМІ

І. ФРАНКА «МОЙСЕЙ»

Однією з високохудожніх перлин української літератури є написана

в1905 році глибокопатріотична поема І. Франка «Мойсей», у кожному рядку якої відчувається зболена душа автора за стражденну долю України, його любов, віра і надія на те, що прийде час, і наш народ «…огнистим ви дом засяє у народів, вільних колі… і гляне, як хазяїн домовитий, по своїй хаті і по своїм полі». Тобто побудує власну самостійну державу. Перенісши біблійний сюжет на рідний ґрунт, І. Франко створив багатопроблемний філософський твір, який, зазначає Мікулаш Неврлий, «сягає корінням істо ричної долі українського народу, зачерпнувши при цьому страдницької долі свого геніального творця». Поема є дороговказом і пересторогою для укра їнської нації сьогодні, коли вона виходить на шлях своєї державності.

Свою поему «Мойсей» І. Франко писав для українського народу під впливом біблійної легенди про Мойсея, яку він прагнув переосмислити

васпекті проблеми визволення трудового народу від гніту. Під подертими наметами древніх ізраїльтян, «синів пустині», письменник бачив своїх зне долених земляків. Сорокарічне блукання єврейського табору по пустині

впошуках обіцяної Палестини в художньому мисленні поета асоціювалось із сумними сторінками літопису українського народу, який звивистими стежками дорогами історії шукав свою вітчизну. А здобуття Єрихона і за воювання обіцяного краю в уяві автора воскрешало героїчну боротьбу рідного народу за волю, зміцнювало віру в його краще майбутнє.

І.Франко добре знав менталітет свого народу, його рабську психоло гію і передбачав, які катастрофи чекають його на шляху визволення і ство рення своєї державності. Тому найперша заповідь його — бути одностай ними у священній боротьбі за державність, невідступно вірити в реалізацію своєї ідеї, пройти для цього весь шлях до кінця. Цю ж думку підтверджує

«пролог» до поеми, який є і звертанням до народу і заповітом йому. І. Фран ко розкриває читачеві свій задум: писав він з думою про минуле, сучасне і «будуще» вітчизни, з глибокою вірою, що україн ський народ позбудеть ся соціального та національного гніту і займе гідне місце серед інших на родів. Із перших строф прологу стає зрозуміло, кому І. Франко адресував свого «Мойсея»:

Народе мій, замучений, розбитий, Мов паралітик той на роздорожжу, людським презирством, ніби струпом, вкритий!

Вступ наповнений болючою думкою про рабський стан рідного люду, що палить душу поета пекучим соромом. Та не дарма цей край був увесь политий кров’ю борців. Головною думкою другої частини прологу є надія і тверда віра в майбутнє українського народу.

Історія української культури багата на героїв лицарів честі, патріотів, пророків, які можуть піднести й очистити душі, запалити їх священною любов’ю до України, її народу. Таким є Мойсей, який під ревіння бурі і за вивання шакалів продирається крізь хащі на гору Нево, щоб хоч краєм ока поглянути на ту священну землю, до якої довгим мученицьким шля хом вів свій народ. Аналіз наприкінці життя своїх здобутків і втрат на штовхує пророка на думку, що ті, задля кого він увесь вік жив і трудився, аби витягти їх із рабства й піднести до себе, чи хотіли цього, чи розуміли його святі наміри? І чи спроможна маса піднятися до рівня пророків своїх? Так, прийде час, коли народ знайде в собі сили боротися до кінця за нове життя.

І, я знаю, ви рушите все, Наче повінь весною.

Та у славнім поході своїм Не питайте за мною!

Най наперед іде ваш похід, Наче бистрії ріки!

Посіяні зерна віри в свободу не вмирають разом із Мойсеєм. Після смерті пророка естафету боротьби підхоплюють його учні й досягають успіхів. Не «момент» мине після смерті Мойсея, доки усвідомлять євреї, кого вони втратили, зрозуміють помилку і повернуть на той шлях, який веде до свободи. Смерть Мойсея повернула народові ідеал. З натовпу легковірного й некерованого, він стає народом, монолітом, якому легко знести зі свого шляху тиранів і гнобителів.

Ще момент — і Єгошуї крик Гіря сто тисяч повторить; Із номадів лінивих ся мить Люд героїв сотворить.

А коли народ єдиний у своїх прагненнях, в основі яких лежать свобода рідного краю, заповідана предками, то перемогу він здобуде. Пробудження прагнення до свободи і її перемога передані в поемі метафоричним образом:

Через гори полинуть, як птах, Йордан в бризки розкроплять, Єрихонськії мури, мов лід, Звуком трубним розтоплять.

Звертаючись до біблійної теми про Мойсея, І. Франко геніально пе редбачив катаклізми, які чекають український народ на шляху до визво лення і створення своєї державності, заповів бути одностайним у цій свя щенній боротьбі і в основу свого заповіту поклав пророчу віру в перемогу.

Несхожим виступає народ на початку і в кінці поеми. У своєрідному композиційному обрамленні думка автора про те, що вожді приходять і зникають, а народ залишається й у своєму визвольному поході незмінно простує в майбутнє. Погляди на історичну роль народу як могутньої твор чої сили в розвитку суспільства І. Франко висловлює у казці про те, як дерева обирали собі короля «по своїй вольній волі». Тут підноситься ідея безмежної відданості людини керівника своєму народові. Справжній про водир, на думку поета, той, хто усвідомлює інтереси й прагнення людей, хто є їх обранцем і слугою.

У тяжких умовах поневолення українського народу, розшматованого між двома хижими монархіями, тільки Іван Франко міг так відважно відоб разити прагнення українського народу до національної самостійності, до волі. Цей твір актуальний і нині, коли Україна утверджує свою неза лежність. Великий Каменяр допоміг мені усвідомити, що дорога до неза лежності нашої країни нелегка, сповнена труднощів, незгод і навіть жертв. Прочитавши поему «Мойсей», я зрозуміла, яким повинен бути народ, аби здобути державність. Не бидлом, якого поганяли, не сліпцем, що задоволь няється лише шматком ковбаси, а духовним монолітом, об’єднаним єди ною метою — вибороти собі волю, свободу, «незалежність».

Я думаю, що поему «Мойсей» треба уважно читати всім, особливо нашим вождям. Бо Іван Франко показує у своєму творі, яким повинен бути вождь народу: несхитним, терпеливим, цілеспрямованим, невідступ но йти до мети, любити свій народ і, якщо треба, віддати за нього життя, так, як зробив це Мойсей:

Все, що мав у житті, він віддав Для одної ідеї,

Ігорів, і яснів, і страждав,

Ітрудився для неї.

Читача будь якої національності приваблюють у поемі ідеали людя ності, свободи, справедливості. Особливо ж цінною є ідея утвердження права народу на незалежність, на свою державу. Ми, українці, тільки бу дуємо її і нам так потрібен свій Мойсей. І я вірю, що ці часи скоро

настануть, і, як писав Павло Тичина: «Воздвигне Вкраїна свойого Мойсея» і стане вільною — незалежною державою.

РОЗКРИТТЯ ПРОБЛЕМИ «ВОЖДЬ І НАРОД» У ПОЕМІ І. ФРАНКА «МОЙСЕЙ»

Поема І. Франка «Мойсей» належить до найкращих творів поета. Одна з найголовніших тем поеми — взаємовідносини ватажка і народних мас.

Уже сорок років пророк Мойсей веде свій народ до незримої цілі — до обітованого краю. Люди, захоплені ідеєю, повірили Мойсею і пішли за ним. Але пройшло надто багато часу, і народ зневірився. Усі перестали чекати дива і зайнялись звичайними, буденними справами.

Один лише Мойсей, «дідусь слабосилий», палає незгасимим вогнем. Наприкінці життя він нічого не придбав для себе, бо завжди опікувався тільки людьми. Народ же його не зрозумів, не піднявся до усвідомлення вищих цілей, які не можна осягнути одним поглядом. До того ж з’явили ся лжепророки — Датан і Авірон, котрі звинуватили Мойсея в глупоті,

внебажанні прислухатись до народу, навіть у намірі знищити все єврейсь ке плем’я.

Мойсей змушений покинути єврейський табір і піти під ніч у пусте лю. Там пророк щиро молиться за щастя людей: стоїть цілий день навко лішки на горі, і величезна тінь його падає на весь табір, розташований внизу, в долині.

Удуші пророка зринають перші сумніви: чи правильно він вів народ? Чи Божі це, чи, може, його власні бажання, що виникли в розпаленій уяві? Сумніви поглиблюються. У творі вони зображені в символічному образі де мона відчаю Азазеля. Демон будь що намагається відвернути пророка від його мети, розказуючи міф про Оріона. Чи можна наказати річці, якщо не

всилі повелівати навіть піною з води цієї ріки? — підсумовує Азазель. І коли він показує Мойсеєві картину жахливого майбутнього його племені, пророк у розпачі скрикнув: «Одурив нас Єгова!»

За те, що Мойсей хоч на мить зневірився в Божому промислі, він му сить померти. Сам бог карає Мойсея, але врешті решт переміг не Аза зель. З’явився новий єврейський проводир Єгошуа, який привів свій на род до бажаної мети.

Мойсей вірив, поки з ним був народ. Саме народ наснажував енер гією свого пророка. Якщо народ висуває пророків, він же їх і знищує,— ось у чому полягає трагедія народів.

Мойсей у творі не гине, цієї сцени немає в поемі, але він уже не той полум’яний пророк, яким був раніше, а знесилений, розчарований ста рець. Проте ідеали, яким він присвятив життя, здійснилися.

Пройде небагато часу після створення Франкової поеми — український народ спробує визволитися з під національного і політичного поневолен ня. Правда, ця спроба тоді не вдасться. Наступна хвиля підйому національ ної свідомості припадає вже на наш час — 90 ті роки ХХ століття.

ТРАГЕДІЯ ЗАКОХАНОГО СЕРЦЯ У ЗБІРЦІ І. ФРАНКА «ЗІВ’ЯЛЕ ЛИСТЯ»

1896 року вийшла третя Франкова поетична збірка — лірична драма «Зів’яле листя». Вона розподіляється на три цикли — «жмутки».

Усі вірші трьох «жмутків» об’єднуються однією ідеєю — глибоким, але нерозділеним, нещасливим коханням.

Перший «жмуток» присвячений оспівуванню кохання, та з’являють ся перші нотки смутку:

Що щастям, спокоєм здавалось, Те попелу тепла верства; Під нею жаги і любові Не згасла ще іскра жива.

Ліричний герой вже починає розуміти, що його кохання не взаємне, але з серця не зникає образ коханої:

Не буду гасити!

Най бухає грішний огень!

І серце най рветься, та вільно най ллється Бурливая хвиля пісень!

Герой марить своєю обраницею: «Не знаю, що мене до тебе тягне…», «За що, красавице, я так тебе люблю…» Дівчина відмовила юнакові, для нього це страшний удар:

Не надійся нічого! Чи ти знаєш, Що ті слова — найтяжчая провина…

Ліричний герой захоплений глибоким коханням, у його душі світлі хвилини чергуються з темними, надія — з відчаєм.

В останньому вірші першого «жмутку» — «Епілог» автор пише:

Розвійтеся з вітром, листочки зів’ялі, Розвійтесь, як тихе зітхання! Незгоєні рани, невтишені жалі, Завмерлеє в серці кохання.

…

Ті скарби найкращі душі молодої Розтративши марно, без тями, Жебрак одинокий, назустріч недолі Піду я сумними стежками.

Другий «жмуток» містить перлини інтимної поезії — «Ой ти, дівчи но, з горіха зерня…», «Червона калино, чого в лузі гнешся?», «Чого яв ляєшся мені у сні?» Тут почуття песимізму і печалі дедалі зростають:

Як почуєш вночі край свойого вікна, Що щось плаче і хлипає важко,

Не тривожся зовсім, не збавляй собі сна, Не дивися в той бік, моя пташко!

Се не та сирота, що без мами блука, Не голодний жебрак, моя зірко; Се розпука моя, невтишима тоска, Се любов моя плаче так гірко.

А в третьому «жмутку» ліричний герой осягає увесь біль нерозділе ного почуття. Це найсумніший «жмуток»:

Не можу жить, не можу згинуть, Нести не можу ні покинуть Проклятий сей життя тягар!

З’являються перші згадки про самогубство:

Яхтів життю кінець зробить, Марну лушпину геть розбить…

…

Ячую се,— єдиний лік —

Се кулька в лоб.

Герой ще вагається, він чіпляється за залишки любові, але й вони врешті зникають, нещасний закоханий прощається зі своєю помічни цею — піснею, в думках — із коханою; з самим життям:

Отсей маленький інструмент, Холодний та блискучий… Один кивок… один момент…

…

За мить одну Навіки я спочину.

Хоча збірка «Зів’яле листя» й сповнена трагічних мотивів, поет опри люднив її не для того, щоб зайвий раз зобразити «рефлексії». У перед мові до першого видання І. Франко писав: «Та хто його зна,— думалось мені,— може, се горе таке, як віспа, котру лічиться вщіплюванням віспи?» І закінчує свою передмову цитатою Ґете: «Будь мужньою людиною і не йди моїм слідом!»

БОРОТЬБА СПРАВЕДЛИВОСТІ З ЖОРСТОКІСТЮ І НАСИЛЬСТВОМ У ПОВІСТІ І. ФРАНКА «ПЕРЕХРЕСНІ СТЕЖКИ»

Для Івана Франка характерні твори, головними героями яких є ак тивні, глибоко порядні, віддані народній справі люди. Один із таких творів — повість «Перехресні стежки». У провінційне місто приїжджає молодий талановитий адвокат Євгеній Рафалович. Адвокат має мож ливість заможно і спокійно жити, зробити блискучу кар’єру, але він свідо мо обирає інший шлях — шлях оборони селян — найбезправнішого

прошарку тодішнього суспільства. Чому саме такий вибір зробила його душа? Вразливий хлопчик змалку відчував біль від споглядання будь якої несправедливості, зростав розважливою, відповідальною людиною.

Знайомлячись із містом та його мешканцями, Євгеній уважно вислу ховував усіх, хто до нього звертався, і робив свої висновки. А потім пішов на несподіваний крок — вирішив захищати хлопа. Ані вмовляння, ані по грози «матадорів» повіту не змусили його відмовитися від цього наміру. Адвокат твердо вирішив іти обраним шляхом. Хоч це і важко (йому зда лося, що він піднімає гору), але він повинен робити добро народу.

Слова письменника: «Вихований, вигодуваний хлібом, працею і потом свого народу, він повинен своєю працею, своєю інтелігенцією (інтелігент ністю) відплатитися йому»,— можна трактувати як життєве кредо молодого адвоката. І дійсно, реальне життя це підтверджує: «Він поклав собі голов ним правилом говорити кожному щиру правду, не дурити нікого марними надіями…» Незабаром жоден документ із канцелярії Рафаловича не вихо див польською чи іншою мовою, а тільки «руською», себто українською. Євгеній мав національну гідність, українською мовою виступав і в суді.

Наділений неабияким психологічним чуттям, він швидко розумів ха рактер людини і поступово усвідомив суть народних проблем. Діяльність Рафаловича зустріла спочатку «товариські» нарікання, а потім відкри тий і прихований шалений опір з боку керівників повіту. Подеколи й самі селяни, навчені численними гіркими уроками, відходили від адвоката, побоюючись обману. Але це було тимчасовим явищем. Через певний час, пересвідчившись у чесності та порядності нової для них людини, вони поступово прониклись його ідеями. Навіть духовні пастирі — о. Зварич і о. Семенович — не витримали життєвого випробування, але їх місце за ступили такі проводирі з народу, як селяни Дем’ян Горішній та Марусяк. Це вже не ті люди, що блукають у пітьмі і ніяк не знайдуть дороги, а сві домі борці, які знають, чого прагнуть. Вони висувають тепер не лише вузь ко економічні, а й політичні вимоги.

Колись Рафалович, дивлячись на заблуканого в лісі селянина, питав сам у себе: «Хто то вкаже тобі дорогу, хто підведе тебе, мій бідний наро де?» — і сам же вирішив провести селянські маси через життєву школу. Результати своєї праці Євгеній невдовзі побачив. Саме таким людям, які починали справу всебічної освіти селянства, завдячуємо ми нині розвит ком демократичних свобод і, навіть ширше,— розбудовою демократич ного суспільства.

ЗОБРАЖЕННЯ ЧИНОВНИЦТВА, ШЛЯХТИ І ПОМІЩИКІВ У ПОВІСТІ І. ФРАНКА «ПЕРЕХРЕСНІ СТЕЖКИ»

Молодий, але досвідчений і вже надзвичайно популярний адвокат Євгеній Рафалович потрапляє в провінційне місто, де збирається працюва ти. Знайомство з поглядами та життям місцевої інтелігенції Євгеній розпо чав «заочно»: він дізнався багато чого від свого колишнього репетитора