2009 сочинений(укр)

хоробрістю, завзятістю. Все йшло до весілля. Тим часом Михайла відправи ли служити. Заздрісні брати Анни, аби позбавити її посагу, скористалися нагодою розбити майбутній шлюб. Вони повідомили сестрі, що її коханий загинув десь у Боснії, показали навіть фальшивого листа з повідомленням про його загибель. Як тяжко журилася Анна за коханим, можна лише здога дуватися, бо у творі про це прямо не розповідається. Але пройшов час, брати підібрали Анні пару і віддали її заміж за тихого наймита з далекого села Миколу Задорожного. Анна прожила з ним кілька років.

Аж ось стало відомо, що Гурман живий, служить жандармом і вже роз питувався про Анну.

Ціла буря почуттів знялася в душі Анни: і гнів на братів, і переляк, і відчай, і щось таке, в чому вона й собі поки що не зізнавалась.

Уже при першій зустрічі з коханим Анна рішуче відповіла йому: «Я шлюб на жінка, я чоловіка маю». Але душевний надлом у неї вже стався. Вона поча ла мучитися протиріччям між любов’ю і моральним обов’язком. Михайло надто рішучий, щоб відступитися від втраченого, здавалось, назавжди, щастя.

Гурман хоче заарештувати Миколу, але жінка не попереджає про це свого чоловіка. Для чого? Хіба це допоможе? І чи справді вона сама хоче, щоб усе залишалось по старому? Вона ж кохає Михайла!

Обидва чоловіки — Микола і Михайло — кохають Анну. Створюєть ся «трикутник». Зав’язується «гордіїв вузол», який можна лише розру бати: Михайло знайшов своє втрачене молодече кохання і вже ніколи не випустить Анну з рук, Микола теж кохає Анну, вона його дружина, до радниця і перша помічниця, Анна кохає Михайла, але їй безмежно жаль і чоловіка. Отже, ситуація заходить у безвихідь.

Михайло усуває з дороги Миколу, запроторюючи того до в’язниці, а сам ходить до чужої жінки, наважується привселюдно танцювати з нею, викликаючи різке осудження селянської громади.

Усі троє знову зустрічаються: Микола повертається з в’язниці. Але миттєвої розв’язки не відбувається, адже Микола слабкодухий і не ро бить нічого рішучого. Розв’язка настає, коли напівп’яний Микола соки рою вбиває жандарма. Його не заарештовують, оскільки вмираючий Михайло взяв усю вину на себе, сказавши, що вчинив самогубство.

На цьому закінчується зовнішній конфлікт. Але чи розв’язаний конфлікт внутрішній? Звичайно ж, ні. Троє нещасливих людей шукають щастя. Здаєть ся, воно близько, вони думають, що ось ось — і давні питання будуть розв’я зані, і все в їхньому житті залагодиться. Але вийшло навпаки. Анна, мабуть, не зможе залишитися з Миколою — вбивцем її Михайла, останні зв’язки, що їх єднали, порушилися, вони вже чужі один одному люди. Микола, поза всяким сумнівом, відчуватиме докори совісті, дивлячись на вбиту горем дру жину. Михайло ж наклав головою за пошуки свого щастя.

Хто винен? Відповідь може бути різною: брати, якщо взяти кон кретних носіїв зла, суспільство, доля, фатум, природні закони. А точні ше, винне суспільство, яке й влаштовує долі людей.

ПАВЛО ГРАБОВСЬКИЙ Доповідь про поета

Павло Арсенович Грабовський народився 30 серпня 1864 р. в с. Пуш карному на Харківщині в сім’ї церковнослужителя. Із 1874 р. навчався в Охтирській бурсі, а з 1879 р. у Харківській духовній семінарії, яку не закінчив через арешт у 1882 р. за участь у нелегальному народницькому русі. Після нетривалого ув’язнення проживав у рідному селі, недовго пра цював у Харкові, служив у війську, а після арешту в 1886 р. і тривалого слідства був відправлений на заслання до Іркутської губернії. У 1889 р. вже на засланні за політичним звинуваченням був черговий раз заареш тований та понад три роки провів у в’язниці. Пізніше перебував на посе ленні в Якутську та Тобольську. Помер Павло Грабовський 29 листопада 1902 р.

Характер поетичної творчості Грабовського зумовлений непрос тими обставинами його свідомо обраного життєвого шляху. Звернув шись до поезії ще за навчання в семінарії, на засланні він продовжу вав наполегливу літературну працю. Перші публікації творів з’явилися на початку 1890 х рр. у галицькій періодиці. Пізніше вийшли друком його поетичні збірки «Пролісок» (1894), «З півночі» (1896), «Кобза» (1898). Серед поезій Грабовського переважають твори на громадянські теми, що ілюструють його життєві переконання. Непроста доля митця пояснює, чому його поезія сповнена різноманітними скаргами й на ріканнями та закликами до боротьби. Воно й не дивно, що за Грабовсь ким міцно закріпилося означення поета революціонера.

ЖИТТЄВИЙ І ПИСЬМЕННИЦЬКИЙ ПОДВИГ П. ГРАБОВСЬКОГО

План

І.Тернисті життєві дороги.

ІІ.Сила духу, мужність, справедливість і співчуття, перелиті в поетичні рядки.

1.Одвічне прагнення українського народу до волі у вірші «До Русі України».

2.Заклик до відродження рідного краю, розвитку української куль тури в поезії «До українців».

3.Гнівне засудження «орлів» України, що звикли дбати лише про власний добробут за рахунок інших.

4.Заповіт українським дітям жити в мирі за законами христи янської моралі (поезія «Дітям»).

5.Своєрідність поетичного стилю П. Грабовського — поєднання революційного пафосу з глибоким ліризмом.

6.Невтомна праця на літературній ниві — переклади й переспіви, публіцистика.

7.Вірність ідеалам, незламність духу, допомога ближнім.

ІІІ.Який моральний урок дає нащадкам життя П. Грабовського?

ПОЕТИЧНЕ ВИРАЖЕННЯ ОДВІЧНОГО ПРАГНЕННЯ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ ДО ВОЛІ В ПОЕЗІЇ

П. ГРАБОВСЬКОГО

Мало відміряла доля Павлу Грабовському, але за цей короткий час він зумів залишити виразний слід у духовній культурі рідного народу. Про що б не писав, які б теми не порушував, завжди його твори кликали сучасників на боротьбу проти кривди й несправедливості, захищали знедолених. У його поезіях виражені прагнення українського народу до волі, свободи, незалежності.

Пристрасним закликом «Уперед за край рідний та волю» розпочинаєть ся вірш «Уперед», де знайшли вираження найсокровенніші сподівання, праг нення побачити народ звільненим від важкої недолі.

Скиньмо владу катів бузувірів, Щоб людиною став чоловік!

У кожній строфі твору відчувається глибока віра в краще майбутнє. Автор звертається до тих, «хто не хоче конати» під владою «катів бузувірів», закликає до бою святого, до повалення і знищення самодержавства:

Уперед до завзятого бою За громадські та власні права…

У поезії П. Грабовського оспівується людина борець, яку ніщо не може звернути з обраного шляху. Наче перегукуючись із словами Франкових каменярів, які знають, що щастя, за яке ведуть боротьбу, здобудуть тільки їхні нащадки, Грабовський у вірші «Думка тюремна» пише:

За в’язнем в’язень одстраждає, Але настане легкий час,— І добрим словом спогадає

Потомок вільний мертвих нас!

Світла і непохитна віра в майбутнє живе в серці поета, він вірить у повне соціальне і національне визволення трудового народу. Справжні борці не бояться мук і страждань, їх справа ніколи не загине, і прийде той час, пише поет, коли «окриють їх колись вінки немручі». Вірш «Справжні герої» сповнений оптимізму і віри в щасливе майбутнє.

Віру в перемогу народу Павло Грабовський проголошував і у вірші «Надія». Заклик не тікати «з лану битви» вселяв людям віру в перемогу світла над темрявою і надихав їх на боротьбу. Поет стверджував, що «по бачать вбогі України діти славетне, будуче прекрасне». Поет вірить, що його закличне слово розбудить народ. Він візьме владу в свої руки, і прийде царство свободи.

Доля України завжди була трагічною і важкою, тож усім треба боро тися за її волю, не жаліючи ні сил, ні здоров’я. У поезії «Прийде день ве ликої відради» поет агітує:

Треба дбати за народну справу, Швидше всім прокинутись од сну,

Одігнать минувщину криваву, Наближать годиноньку ясну.

Бо тільки народ має силу, лиш він здатний змінити своє життя на кра ще. Потрібно лише вірити і боротися. Свою впевненість у силі ук раїнського народу Павло Грабовський висловив так:

Час настане для взаємин спільних, Зоря згоди заблищить у тьмі. Рівний всім, в сім’ї народів вільних Раб народ забуде об ярмі.

ОБРАЗИ БОРЦІВ ЗА ВОЛЮ НАРОДУ В ПОЕЗІЇ П. ГРАБОВСЬКОГО

Боротьба за народне визволення і народне щастя — зміст усієї твор чості П. А. Грабовського.

Я не літав в надзоряні країни, А все державсь бездольної землі; Боровся я за щастя для людини, За світло в чорній млі.

Так характеризує сам поет своє покликання у вірші «Смієшся ти, але спи татись треба…».

У поезії Грабовського оспівується борець революціонер, якого не мо жуть звернути з обраного шляху ніякі страждання і переслідування. Наче перегукуючись із словами Франкових каменярів, які знають, що щастя, за яке вони ведуть боротьбу, здобудуть тільки їхні нащадки, Грабовський у вірші «Думка тюремна» пише:

Перейдуть дні,— і трупи наші Попихач, лаючись, складе; Не все ж умре: гіркої чаші Удруге пити не впаде…

…За в’язнем в’язень одстраждає, Але настане легший час,— І добрим словом спогадає

Потомок вільний мертвих нас!

Яка світла й непохитна віра в майбутнє живе в серці героя Грабов ського, в серці самого поета!

Образ революціонера не має у поета конкретно індивідуальних рис. Навпаки, П. Грабовський прагне до створення образу узагальненого.

Мужній, стійкий характер революціонера змальовано в поезії «Справжні герої».

Справжні герої — це узагальнений образ борців, які безстрашно йшли в народ в ім’я майбутнього. Справжніми героями поет вважав не роман тичних козаків, не псевдогероїв, яких часто прославляли за криваві спра ви, а сучасників, людей, які своєю самовідданою працею борються за «бу дуче Русі». Саме цим героям поет співає хвалу:

Перед тими я стану на коліна, Героям тим подяку я зложу!

Ніби продовженням теми служіння народові є вірш «Уперед». Поет знаходить в собі сили, щоб перебороти тимчасове хворобливе, все те, що тисне на нього ззовні, і випростатись знову на весь зріст:

Уперед! Годі скніти рабами, Час кормигу гидливу знести!

Подібним пафосом пройнято і вірш Грабовського «Надія». Прого лошуючи віру в перемогу народу, поет звертається до своїх сучасників зі словом надії. Грабовський вірив у те, що «побачать вбогі України діти будуче славетне, будуче прекрасне». Отже, образ позитивного героя, який змалювали його попередники, Грабовський підніс на вищий, но вий щабель. Це змалювання революціонера як найпослідовнішого бор ця за народне щастя. Особисті інтереси в таких людей підпорядковані громадським.

ІНТИМНА ЛІРИКА П. ГРАБОВСЬКОГО

План

І.Історія дружби та кохання поета з товаришкою по засланню.

ІІ.Поетичне вираження щирої поваги, любові, ніжності до друга по боротьбі у циклі віршів «До Н. К. С.».

1.«Мов ангела, тебе я стрінув в тюрмі, так доля розлуча...»

2.«Такої певної, святої, такої рідної, як ти, такої щирої, простої,— вже більше, мабуть, не знайти».

3.«Так ходім же і дальш: двом не страшно ніщо...».

4.«Глянь на люди — чесні лиця ще не всі обвіяв страх».

5.«Неначе квітонька, цвіла, моєю зорею ясною, моєю музою була!»

ІІІ. Чи багато треба поетові для щастя?

(або: Щасливе і нещасливе кохання поета.)

МИХАЙЛО КОЦЮБИНСЬКИЙ

Доповідь про письменника

Михайло Михайлович Коцюбинський народився 5 вересня 1864 р. в місті Вінниці в родині чиновника. Початкову освіту дістав у Барській школі; протягом 1876—1880 рр. навчався в Шаргородській духовній семінарії. Мріям Коцюбинського про гімназію та університет через складні родинні й матеріальні обставини здійснитись не судилося; брак система тичних знань довелось надолужувати за допомогою самоосвіти. Письмен ник цікавився громадським життям, захопився ідеями народовольців, за участь у нелегальному русі потрапив під поліційний нагляд. 1891 року Коцюбинський склав іспит на право працювати народним учителем. Після досить нетривалого періоду вчителювання він дістав посаду

244 УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА

співробітника Філоксерної комісії, що займалась організацією боротьби зі шкідником винограду філоксерою. Працюючи в комісії, письменник із 1892 по 1896 рік проживав у Бессарабії та в Криму. Знайомство з жит тям молдавського та кримсько татарського народів позначилось на те матиці його творів. На початок роботи в комісії припадає зближення Ко цюбинського з «Братством тарасівців» — організацією молодих інтелектуалів, що прагнули в усьому бути послідовними, «свідомими» українцями на противагу старшому поколінню так званих українофілів, схильних до співробітництва з колоніальною адміністрацією. Після пе ренесеної в 1896 — 1897 рр. хвороби письменник нетривалий час був співробітником Житомирської газети «Волинь», а 1898 року переселив ся до Чернігова, де працював у земській управі. Одночасно він брав ак тивну участь у культурному житті міста, влаштовував літературні вечо ри, підтримував письменників початківців. У 1900 х роках стан здоров’я Коцюбинського значно погіршився. Сухоти та хворе серце змушують його виїздити на лікування до Італії. Завдяки пенсії, що надало письменни кові Товариство прихильників української літератури, науки і штуки, він дістав можливість залишити обтяжливу роботу в земстві. Проте загост рення хвороби не дозволило повністю переключитись на літературну пра цю. Помер письменник 12 квітня 1913 р., похований у Чернігові.

До перших літературних спроб Коцюбинський вдавався ще в дванадцятилітньому віці, пізніше, навчаючись у семінарії, писав вірші й прозу. У 80 х — 90 х роках письменник пройшов складний шлях удо сконалення літературної техніки. Певний час його проза ще лишалась у стильових межах етнографічного реалізму з його увагою до селянських тем та побутописанням, водночас у ній увиразнилась чітка тенденція до посилення психологізму. У цей час автор написав цікаві оповідання для дітей: «Харитя», «Ялинка», «Маленький грішник», звернувся до мораль но етичної та соціальної проблематики у творах «На віру», «П’ятизлот ник», «Хо», «Для загального добра» та ін.

Логічною у творчій еволюції Коцюбинського стала відозва до ук раїнських письменників, складена ним разом із М. Чернявським. Автори за кликали до оновлення тематики творів і літературного стилю, вважаючи, що українському письменству не варто обмежуватись лише селянськими тема ми, орієнтуючись на смаки інтелігентного читача. Проголошені наміри Коцюбинський прагнув реалізувати у своїй художній практиці. Із початку 1900 х у його творчості посилюється імпресіоністична (від фр. іmpression — враження) манера письма, що передбачає специфічну тех ніку відтворення безпосередніх вражень, які й становлять те «повідомлення», що несе в собі твір. Яскравим зразком імпресіоністичного стилю є новела Коцюбинського «Intermezzo». У ній пошук внутрішньої рівноваги особис тості героя передається через потік складних і мінливих вражень. Окремі твори прозаїка поєднують елементи реалістичного стилю з імпресіо ністичним. Це стосується й повісті «Fata morgana», що змальовує

українське село перед заворушеннями 1905—1907 рр. і під час цих подій. Перша частина твору, завершена 1903 р., стилістично виписана в реалістичній манері. Другу частину повісті було завершено 1910 р. Не дивно, що семи літня часова дистанція та драматичні події в житті суспільства, що відбули ся за цей час, зумовили еволюцію стилю в напрямку посилення імпресіоні стичної складової. Узагалі враження від першої російської революції стали основою цілої низки першокласних творів письменника — «Сміх», «Він іде», «Невідомий», «Persona grata», «Коні не винні» та ін.

Останній період творчості Коцюбинського характеризується його інтересом до загадкового світу народної міфології. Результатом такої за цікавленості стала поява одного з кращих творів письменника «Тіні за бутих предків». Звернувшись до життя карпатських українців, автор зоб разив поетичний світ давніх гуцульських традицій, сильних і нестримних почуттів, органічної єдності з природою.

Загалом художня практика Коцюбинського свідчить про значний по ступ у розвитку української прози. Для неї характерні тенденції проблем но тематичного оновлення, цікаві жанрові та стильові пошуки. Письмен ник по праву вважається однією з найбільш яскравих і оригінальних постатей в українській літературі кінця ХІХ — початку ХХ століття.

ІДЕЯ СЛУЖІННЯ МИТЦЯ НАРОДОВІ В НОВЕЛІ М. КОЦЮБИНСЬКОГО «INTERMEZZO»

Новела «Intermezzo» написана у 1908 році після подій 1905—1907 років, пережитих автором. Вона містить відгомін цих подій, інтерпретованих

М.Коцюбинським через переживання ліричного героя, якого більшість кри тиків ототожнюють із самим автором. Це дає нам право стверджувати, що в новелі розкривається не тільки тема служіння інтелігенції народові, але й ідея служіння митця суспільству. Почасти ліричний герой — це сам ав тор, стомлений безліччю «треба» і «мусиш». Ось як говорить про це

М.Коцюбинський: «Я утомився. Бо життя безупинно і невблаганно іде на мене, як хвиля на берег. Не тільки власне, а й чуже. А врешті — хіба я знаю, де кінчається власне життя, а чуже починається? Я чую, як чуже існування входить в моє, мов повітря крізь вікна і двері, як води притоків у річку. Я не можу розминутися з людиною. Я не можу бути самотнім».

Прагнення самотності обґрунтоване неприпустимістю того стану мо рального збайдужіння інтелігенції, розчарованості й апатії, яке з’явилося в період соціальної кризи початку ХХ століття. Як це сталося? Письмен ник вважає цілком природним те, що митець сприймає усі болі людські як свої: так личить порядній людині, громадянину, а ще більше митцеві, адже, на думку письменника, митець повинен бути чутливим до чужого горя, бо його покликання — бути словом для безправного народу, його голосом. Справжній митець не поділяє біди свої і чужі, а це нелегко. Є від чого стомитися, є заради чого брати перепочинок. Спокій потрібен митцю, щоб мати змогу набратися душевних сил. Автор змальовує

незвичну для всієї нашої літератури картину збайдужілості людини, коли, прочитавши про повішених, вона спокійно заїдає цю звістку сливою. Письменника лякає подібна відсутність нормальної реакції. Що ж по трібно, щоб змінити такий стан? Як відповідь на це питання М. Коцю бинський подає прекрасні картини природи, що здатна вилікувати збо лену душу. Вона надає снаги, вона нагадує про велич вічного і кличе відновити втрачену гармонію заради оновлення, заради самого життя.

А диво повернення до людини вражає своєю пронизливою правдою. Лю дина не може бути самотньою увесь час, вона мусить знаходитися серед лю дей. І місце митця саме у суспільстві — там, де він найбільш необхідний, де болі й страждання людські досягли краю. І ліричний герой новели після ду шевного перепочинку бажає повернутися до людей. «Говори, говори»,— звер тається він до мужика, що уособлює для нього все горе людське. Він знову готовий служити людям, як і належить справжньому митцеві.

ЄДНІСТЬ ПРИРОДИ І ЛЮДИНИ

(За повістю М. Коцюбинського «Тіні забутих предків»)

Тема стосунків людини і природи — одна з провідних у літературі. До неї зверталися і Т. Г. Шевченко, і І. Я. Франко, і Леся Українка, і ще бага то талановитих митців. І все ж розкриття теми М. Коцюбинським має особливий характер. Природа у його творах не фон, на якому розгорта ються дії, а живий учасник подій. Ми добре пам’ятаємо чудові психоло гізовані пейзажі в «Intermezzo», філософські образи «Fata morgana».

У повісті «Тіні забутих предків» М. Коцюбинський подає картини життя людей, які віднайшли свій шлях і живуть у гармонії з природою. Письменник точно відтворив характер світовідчуття гуцульського етно су, його філософію, центральним місцем якої була природа.

Не позбавлений романтизації в зображенні світу людей і природи, твір відтворює і реальний перебіг суворого життя в горах, змагання з приро дою за виживання:

«Так ішло життя худоб’яче й людське, що злилось докупи, як два дже рельця у горах в один потік». У поле зору автора потрапили руйнування ґаздівств, голод, наймитування, ворогування родів (гуцульська вендета Гутенюків і Палійчуків). Як і в дійсності, життя людей і природи показа не за принципом світлотіні. З одного боку зображено неповторну красу Карпат, первісну поезію обрядів (свят вечір, ворожіння на Юрія, похо вальний обряд), звичаїв (колорити картини літування на полонині). З іншого — бідність, дитячі смерті, кривава помста, влада атавізмів дав нини, постійна боротьба за виживання. Та поетична самобутність твору не лише в екзотичних пейзажах дивовижного краю, а в тому, як життя природи стало часткою життя людини, невід’ємною рисою її світосприй мання. Здається, що смерека й людина тут виростають з одного кореня, бо відчувають однаково і кам’янисту гірську землю, і подихи вітрів, і жив лючу силу води. Може, тому і оживає природа в людській уяві дивними образами. І тоді з’являються різні видіння, творяться легенди і казки.

Це незвичайна єдність людини і природи особливо поетично змальо вана через сприймання малого Іванка. Про щезників, нявок, русалок не те щоб говорили повсякчас, але жили цим, вірили, і цією вірою зростала душа малого Палійчука. Довкілля було для нього продовженням казки, яку чув з народження. Він був таким, як багато хлопчаків його віку, але разом з тим особливим — людина з багатою уявою має цікавіше внутрішнє і зовнішнє життя. Наділений тонкою чутливою душею, Іван сам навчив ся грати на флоярі, ніби це дано було йому від Бога. Так само він навчив ся вірно і ніжно кохати. М. Коцюбинський зрозумів, що казка не йде від людини разом із дитинством. По новому оживає вона в повір’ях і обря дах, у побожному ставленні до сил природи, в поетизації праці. Досить пригадати, як незвичайно поводяться пастухи в перший день на поло нині: ватаг обходить стоїще з вогнем, разом із чоловіками видобуває саме живий вогонь. Справжнім чаклуванням можна назвати процес виготов лення сиру, який «родиться» в зеленій купелі сироватки. Раз по раз на трапляємо у творі на незвичайні описи, художні штрихи чи деталі. Ось Черемош: він то «сердито поблискував сивиною та світив попід скелі не добрим зеленим вогнем», то «простягався в долині, як срібна нитка», то, «як ситий віл», лежав у тих місцях, «там, де йому твердо лежати, він ска че скажено з каменя на камінь». Таку багатобарвність зустрічаємо у зма люванні всієї величної природи карпатського краю. Недарма в ці описи часто вплітається мелодія коломийки.

Поезія буття природи і людини, поміж якими ходять духи й приви ди, веде нас у світ, схожий на казку, повний чудес, таємничий, цікавий і по дитячому страшнуватий. Але ця романтична казка — висока правда про гармонію людини і природи, про вічність життя.

ОСМИСЛЕННЯ ФІЛОСОФСЬКИХ КАТЕГОРІЙ ЖИТТЯ І СМЕРТІ НА СТОРІНКАХ ПОВІСТІ

М. КОЦЮБИНСЬКОГО «ТІНІ ЗАБУТИХ ПРЕДКІВ»

Твір «Тіні забутих предків» не даремно називають справжнім скарбом ук раїнської літератури, він такий багатогранний, що пізнавати його можна без кінця. Читача вражає багатство тем і широта поглядів на те, що ми нази ваємо вічними цінностями. Тема кохання у повісті пов’язана осмисленням філософських категорій життя і смерті. Зародження життя, поява на світ — велике таїнство і велика честь. Все навкруги жило і прославляло життя, кож на зміна пори року нагадувала про швидкоплинність життя, і від того життя було ще цінніше. Може, тому в уяві гуцулів уся природа навкруги була жи вою, населеною живими істотами, що існували за своїми правилами. Але чи однаково розуміли життя герої Коцюбинського? Мабуть, ні, тому й ворогу вали родини Палійчуків та Гутенюків не знати чого, вбивали один одного з невідомих навіть їм причин. По різному ставилися до життя люди. На ділений поетичним даром, Іван Палійчук сприймав його як велике диво, що випало йому на долю з божої ласки так само, як на долю тварин, дерев, які

оточували його. Усе його єство було сповнене любові — до землі, до кожної травинки, живої істоти — до всього життя.

Серед гуцулів вкорінилася думка про те, що життя таке коротке, тож треба набутися на цьому світі. «Набутися» на світі — означало для них не лише тяжко напрацюватися, а й натішитися красою природи, добрим то вариством, наспіватися та полюбитися. Тому таким стійким добробутом і здоровою радістю сповнені картини побутового життя. Але зовсім по іншому сприймаються слова Палагни, що зрадила Івана: «Овва! То вже мені і погуляти не вольно... Я хочу набутись. Раз жиємо на світі...»

Справді — раз. Та чи означає це, що можна кривдити одне одного, бажати зла? Саме тому й не можна, що життя таке коротке. Іван став сохнути, а Палагна — цвісти. Але чи вона була причиною його недуги? Життя мусить мати сенс, і це розуміє Іван дуже добре. Втративши Марі чку, він втрачає і стрижень свого життя — любов. Одруження з Палаг ною було лише спробою втриматися в цьому житті, знайти загублений смисл, знайти розраду. Та не судилося. У погоні за привидом коханої Марічки гине Іван. А на землі все залишилося, як було. І рефреном зву чать слова: «Що наше життя? Як блиск на небі, як черешневий цвіт...»

Повість завершується картиною поховання Івана. «Сумно повістувала трембіта горам про смерть. Бо смерть тут має свій голос, яким промовляє до самотніх кичер». Плакали трембіти, сумували люди. Але недовго. Неза баром почалися ігри, пролунав сміх. Блюзнірство? Гуцули так не вважа ють, бо смерть не може перемогти життя. Життя продовжується — такий смисл цих ігор при покійнику.

Змальовуючи картини життя і побуту гуцулів, М. Коцюбинський зна ходить в їх світосприйманні, житті такі риси, що мали значення для всіх людей, для осмислення найважливіших філософських категорій — жит тя і смерті. Сама вічність проглядає однією з численних своїх сторін у повісті «Тіні забутих предків», закликаючи пам’ятати про смерть і лю бити, цінувати кожну мить життя.

ПРОБЛЕМАТИКА ПОВІСТІ М. КОЦЮБИНСЬКОГО «ТІНІ ЗАБУТИХ ПРЕДКІВ»

Повість «Тіні забутих предків» датована 1911 роком. В одному з ос танніх творів (новелі «Сон») М. Коцюбинський урочисто проголосив: «Поезія жити не може на смітнику, а без неї життя — злочин». Ці слова можна поставити епіграфом до всієї його творчості, особливо для таких мистецьких шедеврів, як «Intermezzo», «Сон», «Тіні забутих предків». Жадання добра, краси, почуття людяності відтворені у цьому останньому творі. Разом із тим у «Тінях забутих предків» виявився погляд автора на нерозривний зв’язок історії народу, його психології, його ментальності з його буттям. Невідворотний плин історії всього людства вбачається у картині життя одного з численних народів світу — гуцулів. Цю карти ну з любов’ю і розумінням найтонших порухів народної душі змальовує