2009 сочинений(укр)

буяння, розквіту, молодості; щедрість — і поступове згасання, відмирання усього живого, переходу його в інший стан. Поет використовує ці контра сти, коли протиставляє осінь і літо з його бурями, громами, купальськими ночами. Натомість — безгоміння, сон, сум, смуток осінній, позолота крива ва, тумани, які породжують тугу. І раптово — зміна настрою:

Тільки зірка упала… Ой там зірка десь впала, як згадка. Засміялося серце у тузі!

Плачуть знову сичі… О, ридай же, молись: Ходить осінь у лузі.

Усім відомо, що коли падає зірка, треба загадати бажання, і воно обов’яз ково здійсниться. Чи ж не тому «засміялося серце у тузі»? Це — несподіва ний образ оксюмирон, тобто поєднання різко контрастних понять, які за ло гікою думки ніби несумісні, але в художньому тексті дають нове уявлення. У П. Тичини цей художній засіб вплетено у метафору персоніфікацію. Подібні творчі знахідки поета не ускладнюють його вірш, а, навпаки, крис талізують думку, яка трансформується від першого рядка до останнього. Так, осінь — це смуток, але й ласкава, чарівна пора роздумів і надій.

ІНТИМНА ЛІРИКА П. ТИЧИНИ

Павло Григорович Тичина — класик українського письменства. Звучан ня дивовижних сонячних кларнетів, поривання вітру з України — усе це орга нічно входить у наше життя. Художнє, довершене слово поета, сповнене філо софського змісту, бринить сталлю і ніжністю. Він розкриває духовний світ людини, показує її життя в гармонії з природою і власними почуттями.

Ви знаєте, як липа шелестить У місячні весняні ночі? Кохана спить, кохана спить, Піди збуди, цілуй їй очі. Кохана спить…

Ці довершені у своїй музичності рядки — одне з найвизначніших до сягнень української літератури. У цих рядках Тичина зумів передати всі барви щасливого кохання: ніжність, увагу до коханої, свої великі почут тя, що переповнюють серце.

Найвидатнішим досягненням ранньої поезії Тичини була збірка «Со нячні кларнети». Вона ніби створена на одному подиху, стільки в ній енергії, бадьорості, життєдайної снаги і захоплення світом, його гармонією.

Гаї шумлять — я слухаю, Хмарки біжать — милуюся.

Поєднання слухового і зорового образів увиразнює думку про єдність людини і природи. Ліричний герой залишається наодинці з природою і Всесвітом, за ними вивіряє свої найтонші душевні порухи:

Вірю яснозорно — За рікою дзвони: Сню волосожарно —

Тінь там тоне, тінь там десь… Припливеш, приплинеш — Сум росте, мов колос:

З піснею про сонце! — Сумно, сам я, світлий сон…

У його віршах звучить гімн життю в найрізноманітніших його про явах, весні, коханню, що оновлює і підносить душу людини.

Не дивися так привітно, Яблуневоцвітно.

Стогнуть зорі, як пшениця: Буду я журиться.

Неосяжний духовно емоційний світ людини співзвучний у творчості Тичини світу природи.

Знав я, знав: навіки,— промені, як вії! — Більше не побачу,— сонячних очей.— Буду вічно сам я, в чорному акорді.— Промені, як вії сонячних очей!

У критиці багато писалося про музичність поезій П. Тичини. Справді. «Сонячні кларнети» — одне з наймузичніших творінь світової поезії. Ця збірка — книга передчуття, чистого й сильного пориву до прекрасного гу маністичного ідеалу, хай ще й неясно усвідомленого.

МАЙСТЕРНІСТЬ ЗОБРАЖЕННЯ НАСТРОЇВ ЛЮДИНИ У ЗБІРЦІ П. ТИЧИНИ «СОНЯЧНІ КЛАРНЕТИ»

Павло Тичина — видатний український поет, публiцист, перекладач, учений.

Враження дитинства, яке пройшло серед народу, наснажували першу пiсню поета спiвчуттям до людини, що працею здобуває свiй хлiб.

Уже в перших творах Тичини, якi виявляють пристрасну любов по ета до людини i природи («Розкажи, розкажи менi, поле…», «Ви знаєте, як липа шелестить…», «Не бував ти у наших краях») бачимо глибоко оптимiстичне вiдчуття життя i його оспiвування.

Перша збiрка вiршiв П. Тичини «Сонячнi кларнети» вийшла друком 1918 року. До неї ввiйшли кращi з раннiх творiв, а також написанi в 1916— 1917 роках.

Захоплено поет малює яскравi картини рiдної природи у вiршах «Ар фами, арфами...», «Гаї шумлять…», «Ой, не крийся, природо…» природа зображена як буремна, могутня, осяйна. Поет спiває гiмн живiй природi, вiн славить сили матерiального сонячного свiту:

Не Зевс, Не Пан, Не Голуб Дух,— Лиш Сонячнi Кларнети.

Образ Сонячних Кларнетiв у збiрцi — це образ всесвiтньої гармонiї. Поет оптимiстично сприймає природу, тонко вiдчуває її барви i звуки, показує її вiчно невгамовне життя. Але змалювання природи для Тичини не самоцiль, вона є невiд’ємною частиною повнокровного людського буття. Майстернiсть поета невiддiльна вiд змiсту його творiв. Вiрш «Гаї шумлять» — зразок нiжної i музикальної лiрики, яка, оспiвуючи природу, пiдносить значення краси i емоцiй як основи мистецтва. Основа цього вiрша, як i бiльшостi творiв збiрки «Сонячнi кларнети»,— народна поезiя. Це виявляється i в образах вiрша, i в художнiх прийомах: повторах, мелодiйнi ритмiцi, римуваннi:

Я iду, iду — Зворушений. Когось все жду — Спiваючи. Спiваючи–кохаючи

Пiд тихий шепiт трав голублячий.

Чудовий образ весняного передгроззя змальовано в поезiї «Арфами, арфами…»:

Думами, думами — Наче море кораблями, переповнилась блакить Ніжнотонними:

Буде бiй Вогневий!

Смiх буде, плач буде Перламутровий…

Уся збiрка пройнята радiсним вiдчуттям людини, яка вслухається у весняний шум зеленого гаю, усмiхається сонцю, квiтам, милується чарiвними хмарками, що бiжать по блакитному небi. Лiричний герой нiби «розмовляє» з природою, звiряє їй свої найпотаємнiшi, найiнтимнiшi почуття, захоплений її яскравими барвами, вiчним рухом, гармонією.

Природа зображена активно дiючою, вона захоплює поета («душi моїй так весело»), збуджує в нього найкращi почуття, викликає справжню музику в душi.

У поезiях «О, люба Інно», «З кохання плакав я» нiжно, з почуттям високої поваги до дiвчини висловлено прекрасне, чисте, як ранкова роса, почуття кохання. У «Сонячних кларнетах» поет ще шукає свого героя, намагається усвiдомити його iсторичнi перспективи; невпинний у твор чому льотi, «чулий, тривожний» стоїть на перехрестях життя:

Йду в простори, я, чулий тривожний, (Гасне день, облiтає, мов мак).

В моїм серцi i бурi i грози

Й рокотання — ридання бандур…

Безперечно, збiрка Тичини «Сонячнi кларнети» — видатне явище в iсторiї української лiтератури. Можливо, головний секрет її привабливостi i для нас, теперiшнiх у її чудовiй молодостi, у свiжостi почуттiв, у молодiй радостi вiдкриття i сприйняття свiту.

МАКСИМ РИЛЬСЬКИЙ

Доповідь про поета

Максим Тадейович Рильський народився 19 березня 1895 р. в Києві у дворянській родині. Дитинство провів переважно в с. Романівка на Жито мирщині. 1908 р. він вступив до приватної Київської гімназії В. Науменка і здобув там глибоку гуманітарну освіту. З 1915 р. М. Рильський навчався в Київському університеті — спочатку на медичному, а потім на історико філо логічному факультеті. Революція та громадянська війна не дали змоги закін чити освіту, і М. Рильський змушений був переїхати на село, де вчителював до осені 1923 р. Після повернення до Києва він ще шість років викладав мову та літературу в середній школі та на робітфаці, доки повністю не присвятив себе літературній діяльності. У 1920 і роки М. Рильський належав до літературної групи «неокласиків» (М. Зеров, П. Филипович, М. Драй Хмара, Юрій Клен), яких об’єднувала не лише любов до своєї батьківщини та української літера тури. Ґрунтовна освіта, інтелігентність, наявність мистецького смаку, обізнаність у світовій культурі та відсутність ірраціональної віри у світле май бутнє були причиною органічного несприйняття невігластва і безкультур’я представників нового пролетарського мистецтва. «Неокласики» у своїй твор чості були схильними до іронії, скептицизму та своєрідного фаталізму, що по роджувалися знанням про відносність явищ життя.

У1930—1932 рр. міняється доля поета: у країні розгорталися масові репресії проти національної інтелігенції, партією був проголошений курс на масову колективізацію, що призвело до голоду 1932—1933 рр. Не об минула доба і М. Рильського: з березня до серпня 1931 р. він пробув «під слідством» у в’язниці. Після виходу на свободу поет, щоб засвідчити свою лояльність радянській владі, друкує у серпні 1932 р. «Декларацію обов’яз ків поета й громадянина» та збірку «Знак терезів» (1932). Подальша творчість М. Рильського була позначена певним зниженням рівня худож ності. Нетривалий період відносної творчої свободи поет пережив у роки Вітчизняної війни. У повоєнний період М. Рильський зазнав несправед ливої критики та ідеологічних гонінь. Нове духовне піднесення він відчув лише після смерті Сталіна, коли з середини 1950 х рр. був послаблений ідеологічний тиск. Цей час поет назвав періодом «третього цвітіння».

У1943 р. М. Рильський був обраний дійсним членом Академії наук УРСР, а у 1958 р. — академіком АН СРСР, очолював Інститут мистецт вознавства, фольклору та етнографії АН УРСР, залишивши критичні та наукові праці з мовознавства, літературознавства і фольклористики. Він також багато перекладав, зокрема з англійської (Шекспір), білоруської (Я. Купала, Я. Колос та ін.), польської (А. Міцкевич, Ю. Словацький),

російської (О. Пушкін, М. Лермонтов, В. Брюсов та ін.), французької (Ж. Б. Мольєр, Вольтер, П. Верлен, В. Гюго) та інших мов.

Помер Максим Рильський 24 липня 1964 р., похований на Байково му кладовищі в Києві.

До перших літературних спроб М. Рильський вдався ще в дитинстві, а вже у п’ятнадцять років видав свою першу поетичну збірку «На білих ост ровах», яка, попри учнівський характер віршів, була прихильно зустрінута критикою. Подальша літературна творчість засвідчила швидке зростання художньої майстерності поета. 1918 р. вийшла наступна збірка — «Під осін німи зорями», де, як і в попередній, превалювали романтика юнацької мрії, поривання у далекі незнані світи, поетизація кохання, краси і людини.

Найвищого творчого розвитку М. Рильський досяг у 1920 х рр., у так званий неокласичний період. Збірки «Синя далечінь» (1922), «Крізь бурю й сніг» (1925), «Тринадцята весна» (1926), «Де сходяться дороги» (1929), «Гомін і відгомін» (1929) засвідчили розквіт самобутнього талан ту поета, що виявився насамперед у художній довершеності вірша, філігранній обробці кожної строфи, вишуканій досконалості образів. У поезіях М. Рильського цього періоду відтворено ідеї культури, краси, мистецтва, пошуки гармонії природи і людської душі.

У роки Великої Вітчизняної війни М. Рильський створив такі твори, як «Слово про рідну матір», поеми «Жага» і «Мандрівка в молодість» (останню поетові пізніше довелося кілька разів переробляти, аби уник нути звинувачень у націоналізмі). Тема патріотизму постала у спогадах про дитинство, зображенні митцем краси пейзажів рідної землі, героїки національної історії, найкращих рис українського народу.

Творче відродження М. Рильського припало на період «відлиги» в житті суспільства. Поетичні збірки «Троянди й виноград» (1957), «Да лекі небосхили» (1959), «Голосіївська осінь» (1959) синтезували в собі здобутки попередніх етапів. Провідними для поета стали філософські роздуми про вічні цінності буття: працю, красу, добро і гуманізм.

ЛЮДИНА І ПРИРОДА У ТВОРЧОСТІ М. РИЛЬСЬКОГО

І знов відчується, що світ — Одно безкрає вдома, Що ти живеш, що всесвіт є, Що ти його частинка, Що білий голуб розстає У небі, як сніжинка.

М. Рильський. «Зимові записи»

Людина — це витвір природи, а природа теж завдячує людині за її бе режне ставлення до неї. Зразки пейзажної лірики можна зустріти у багатьох поетів різних часів і народів. Але так поєднати людину

йприроду, так глибоко знати її, бачити її найтонші нюанси могло не так уже

йбагато людей. До таких митців можна віднести М. Т. Рильського. «Мене захопила його глибоко поетична душа, величезна ерудиція, не

вичерпна любов до всього благородного, нового»,— писав видатний ли товський поет Антанас Венцлова. А румунський поет Віктор Тульбуре

увірші «Максимові Рильському» проголошує:

Впоезії твоїй знайшов я хліб. І пахощі трояндового цвіту.

Дійсно, багатогранна творчість М. Рильського зумовлена й надихана трепетною любов’ю до всього справді прекрасного на землі — рідної Ук раїни, всього світу, до людини, мистецтва, природи, краси.

Ще у збірці «На білих островах» (1910 р.) п’ятнадцятирічний юнак з палкою любов’ю до природи рідного краю описує і повернення з вирію журавлів, і схід сонця:

Цілуйся з вітром, з небом, світом, Блакитне озеро моє, Хвилюйсь, не спи, не замерзай І хвилями ясними грай.

(«Блакитне озеро»)

Саме це реалістичне бачення української природи зачарувало тоді ба гатьох читачів маленької збірки.

Як точно передає поет настрій людей через природу у вірші «Яблука доспілі». Нерозділене кохання — і «поля жовтіють, і синє небо», і благо родство людей, які вміють прощати:

Вміє розставатись той, хто вмів любить.

Гасне кохання, і природа теж імпонує настроєві героїв. Поезію висо кого філософського роздуму Максим Рильський органічно поєднує з ве ликою поезією праці. Буденні події розкривають у розповіді поета свою животрепетну душу:

Весною ми їздили в поле Візком однокінним старим. Котилися вруна поволі, Гаї зеленіли, як дим,—

починається важкий день орача. Та ввечері в серці зростало відчуття добре виконаної роботи: «І стомлені душі зливались з живою душею землі».

Відчуваєш величезну насолоду, читаючи цикл «Чотири вірші». Пей зажні картини М. Рильського не безлюдні. Радість буття поет бачить у з’єднанні людини з оновленою землею:

Все тобі, медова земле, Все тобі, моя країно,

Де смуглява ходить праця По оновлених полях!

Творчість М. Рильського багатожанрова, але він завжди залишається ліриком, у природі бачить свою душу:

Поле чорніє. Проходять хмари, Гаптують небо химерною грою. Пролісків перших блакитні отари… Земле! Як тепло нам із тобою!

Саме так, єдине ціле — природа земля і людина.

Навіть ім’я коханої він порівнює з витвором природи — квіткою:

Як запах фіалки в осінній імлі, Як пісня дівоча в снігах і завії, Зорею сіяє над смутком землі: Марія.

І у грізні роки Вітчизняної війни поет громадянин своїм палким сло вом доводив свою любов до рідної землі, бо аксіома те, що хто любить природу рідного краю, той патріот своєї рідної землі. У поемі ораторії «Слово про рідну матір» природа персоніфікована, вона діє, бореться з ворогом:

Гримить Дніпро, шумить Сула, Озвались голосом Карпати, І клич подільського села В Путивлі сивому чувати.

Чи словом зборкати орла? Чи правду кривді подолати?

Цими риторичними запитаннями автор стверджує, що ніколи фаши сти не будуть володіти красотами України. У 1957 році виходить збірка «Троянди й виноград», яка була відзначена найвищою нагородою.

Герої віршів — люди праці, що «в творчість перейшла». Вони люб лять натхненний труд на благо Вітчизни, чудову природу рідного краю, вони закохані в квіти, пісні і музику.

Показовим є вірш «Лісник». Звичайна людина, але все таки і незви чайна, бо закохана у природу, не може бути до неї байдужою. Улісі він щеплює дикі груші з культурними живцями, хоч це і не його обов’язок, але він знає, що через деякий час ці дерева принесуть користь, будуть радувати своїм цвітінням людське око, і «плоди пахучі зірвуть наші діти». Усе це він робить безкоштовно, але це радує його душу.

Вірш «Розмова з другом» написаний трохи раніше (1954 р.), але про йнятий духом збірки «Троянди й виноград».

Природа — це мати, яка дає щедрі матеріальні й духовні дари людині. Розмова з другом лісом — це промовиста деталь громадянської позиції

автора і його закоханості у природу як людини лірика, високовихованої людини з тонким душевним настроєм:

Ліс зустрів мене як друга Тінню від дубів крислатих, Смутком білої берези, Що дорожчий нам за радість, Кленів лапами густими, Сосни гомоном одвічним, Срібним шемранням осик.

Яка неймовірна спостережливість, любов до природи. І природа лю дині відповідає тим же, бо вони друзі.

Більше сорока років цьому віршеві, а як злободенно він звучить сьо годні, бо природа матінка настільки сплюндрована, засмічена, що, мабуть, прийшла вже їй пора помститися за зло, заподіяне людьми. І якби кожен господарник, кожна взагалі людина прагнула перетворити нашу землю в прекрасне і затишне житло, то було б як у поета:

Ми нові гаї посадим, Щоб земля була весела, Як веселе птаство в лісі, Як веселі дерева.

В інтимній, пейзажній, громадянській ліриці М. Рильський завжди вірний своєму кредо: природа — це життя, це насолода для людини, тому

йтреба натхненно працювати в усіх галузях, щоб віддячити їй за щедрі дари.

Іхочеться закінчити твір словами поета:

Ми працю любимо, що в творчість перейшла,

Умузику палку, що ніжно серце тисне.

Ущастя людського два рівних є крила: Троянди й виноград, красиве й корисне.

Хай буде так у нас сьогодні, хай буде так і у майбутньому, нехай люди повернуться обличчям до найнеобхіднішого у житті — природи і зроб лять все можливе для її збереження.

ВОЛОДИМИР СОСЮРА Доповідь про поета

Володимир Миколайович Сосюра народився 6 січня 1898 р. на станції Дебальцеве (нині Донецької обл.) в сім’ї шахтаря. Дитинство майбутній поет провів у с. Третя рота (нині м. Верхнє, що входить до складу Лиси чанська). Учився в двокласній сільській школі, в ремісничому училищі, потім — в агрономічній школі. Працював з 12 років на шахті, пізніше — на содовому заводі. Громадянська війна суттєво вплинула на долю В. Со сюри: 1917 р. він почав бійцем Донецької червоної гвардії, у 1918 р. був козаком гетьманських охоронних сотень, у 1919 — гайдамакою 3 го Гай

дамацького полку, курсантом Спільної юнацької старшинської школи армії УНР, після поразки української армії став юнкером Добровольчої білог вардійської армії, у 1920 р. В. Сосюра — стрілець Чорноморського полку Червоної української галицької армії (ЧУГА), а закінчив війну знову бійцем Червоної армії. 1920 р. він став членом більшовицької партії, наступного року демобілізувався і переїхав до Харкова, де працював у агітпропі.

В. Сосюра був одним із фундаторів української радянської літератури, написавши разом із М. Хвильовим та М. Йогансеном у листопаді 1921 р. передмову до збірника «Жовтень», що мала назву »Наш універсал до ро бітництва і пролетарських мистців українських». 1922 р. він вступив до Харківського університету, де, на свій подив, мусив вивчати власну поему «Червона зима», яка вже вважалася класикою української радянської літе ратури. 1925 р. поет кидає університет і повністю віддається літературній праці. В. Сосюра в 1920 ті рр. був членом багатьох літературних органі зацій (Пролеткульту, «Плугу», «Гарту», ВАПЛІТЕ, ВУСППу та ін.), керу ючись при цьому не стільки ідейно естетичними програмами, як особис тими симпатіями. У цей час поета піддавали гострій критиці за націоналізм, розчарування радянською дійсністю, оспівування кохання та краси. Під тис ком керівництва ВУСППу в 1929—1930 рр. В. Сосюра навіть змушений був «перевиховуватись», працюючи слюсарем на заводі. Але це не захистило його від переслідувань та несправедливої критики, що позначилося на психічно му стані поета, до цього додалися також моторошні картини голоду 1932—1933 рр. Тому вже 1934 р. В. Сосюра був виключений з Комуністичної партії і потрапив до психіатричної лікарні. Проте перебу вання в ній, можливо, допомогло поетові уникнути репресій.

1936 р. В. Сосюру прийняли до Спілки радянських письменників України, і він отримав можливість видавати свої твори. 1937 р. поет був нагороджений орденом «Знак пошани». Того ж року він переїхав до Києва. 1940 р.

В.Сосюра написав особистого листа Й. Сталіну, і його було відновлено в партії. Під час війни він працював у Москві в українському радіокомітеті та українському партизанському штабі, був кореспондентом фронтової газети. 1944 р. поет повернувся до Києва. 2 липня 1951 р. в московській газеті «Прав да» з’явилася стаття «Проти ідеологічних перекручень в літературі», у якій

В.Сосюру було звинувачено в націоналізмі за вірш 1944 р. «Любіть Украї ну!».Поетапересталидрукувати,вінживпідбезпосередньоюзагрозоюарешту. Лише смерть Й. Сталіна 1953 р. дозволила митцеві повернутися в літературу. Помер В. Сосюра 8 січня 1965 р. в Києві.

Перші поетичні спроби російською мовою В. Сосюра відносить до 1914 р., пізніше він писав поезії українською та російською мовами. 1921 р. вийшла збірка В. Сосюри «Поезії». Того ж року з’явилася поема «Червона зима», яка мала певний успіх й одразу ввела В. Сосюру до рангу провідних радян ських поетів. У мелодійності вірша В. Сосюри, глибині та щирості сердеч ного переживання відчуваються впливи імпресіонізму та імажинізму, ро сійської та української романсової традиції (О. Апухтін, І. Сєвєрянін,

О. Олесь, Олена Журлива, С. Черкасенко). Стверджуючи через почуття ко хання неповторність особистості, В. Сосюра тим самим протиставляв його колективізмові радянської ідеології. Поряд із ліричними творами у цей час були написані й такі «ідеологічно витримані» поеми, як «Відповідь», «ДПУ» тощо. Психічний розлад поета, розчарування радянською дійсністю яскра во відбилися у збірках «Місто» (1924) та «Серце» (1931), де в поезії «Два Володьки» автор говорить про свою внутрішню боротьбу між комуністич ним та національним.

Після прийняття поета до Спілки письменників з’явилися збірки «Нові поезії» (1937), «Осінь» (1938), «Люблю» (1939) та великий роман

увіршах «Червоногвардієць» (1940). У період війни В. Сосюра написав перейняті патріотичними мотивами і закликами до боротьби з понево лювачами України збірки «В годину гніву (1942), «Під гул кривавий» (1942) та поему «Мій син» (1942—1944). Після смерті Й. Сталіна 1953 р. вийшли поетичні збірки «За мир» (1953), «На струнах серця» (1955), «Солов’їні далі» (1957), «Близька далина» (1960), «Осінні мелодії» (1964) та ін. Закінчив він також розпочату ще в 1926—1929 рр. поему «Мазепа» (1959—1960) і написав поему «Розстріляне безсмертя» (1960), присвяче ну українським митцям 1920 х рр. Загалом В. Сосюра залишив близько 60 поетичних збірок, десятки поем, а також автобіографічний прозовий твір «Третя рота». Творчість поета була відзначена Сталінською премією 1948 р. та Державною премією України ім. Т. Шевченка 1963 р.

Популярність серед масового українського читача В. Сосюра здобув переважно своєю талановитою інтимною лірикою. Набагато слабшими були його епічні твори, в яких він намагався поєднати щирість національ ного почуття та догмати комуністичної ідеології. Так, історичний роман

увіршах «Тарас Трясило» (1926), у якому автор намагався дотримувати ся соціологічної моделі української історії, швидше нагадує погано зроб лену пародію. Таку само соціологічну модель В. Сосюра поклав в основу поеми «Мазепа», поєднавши її з поширеним в європейській романтичній традиції ХІХ ст. міфом про І. Мазепу як «українського Дон Жуана» (Бай рон, В. Ґюґо, Ю. Словацький та ін.).

ІНТИМНА ЛІРИКА В. СОСЮРИ

Свiте ясний,

свiте мiй прекрасний,

я б хотiв у пiснi повсякчасно лиш для тебе жити, не вмирать!

В. Сосюра

Натхненнi пiснi Володимира Сосюри лишилися нам, вони назавжди увiйшли до скарбницi культури українського народу i стали свiдченням високого таланту поета, його безмежної вiри у щастя людей на землi.