2009 сочинений(укр)

мріями, відчувала свою духовну поразку. Аж ось піднімається до її кімнати Фельс, який нічого не підозрює і не знає. Вони ж ось мають їхати на своє весілля. І тут на читача падає несподівано ціла злива, можна б сказати, де монічних почуттів: «Якесь незнане доти, упряме, дике чувство обгорнуло її, одне лише чувство. Вона ненавидить, ненавидить з цілої глибини своєї душі! Вбивала б, проклинала б, затоптувала б, як ту гадюку… Чи — його? — Адже вона винувата!! Сама, самісінька вона…»

Що ж, головна героїня повісті О. Кобилянської виявилася просто люди ною — з усіма притаманними їй сильними і слабкими якостями. І заслугою письменниці, на наш погляд, є те, що вона майстерно підібраними засобами виразності відтворила правдивий і повнокровний художній образ, а не схему чи символ. Незважаючи на такий фінал, ми багато дечому можемо повчитися в Олени: її силі волі, розуму, здатності до самопожертви в ім’я близьких.

СТЕФАН ЛІЄВИЧ — ОБРАЗ «НОВОЇ ЛЮДИНИ» В УКРАЇНСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ

(За повістю О. Кобилянської «Людина»)

Ольга Юліанівна Кобилянська, видатна українська письменниця і гро мадська діячка, не могла не замислюватися над тим, якою вона хоче ба чити людину майбутнього. З жінками тут усе зрозуміло, адже багато її творів присвячено саме цьому питанню (жінка правами і становищем у суспільстві повинна дорівнятися чоловікам), а от яким повинен стати чоловік, як удосконалюватися? На це питання письменниця дає відповідь хай і епізодичним, але важливим образом Стефана Лієвича.

Це студент медик, який приїхав на канікули додому і познайомився з Оленою Ляуфер та іншими молодими людьми. Він одразу привернув до себе увагу молоді, бо «чого вже… не оповідав!», а «вони прислухувалися йому, неначе б апостол правди витав між ними…» Стефан говорив про дівчат, які здобували вищу освіту, про те, що «емансипація жіноча в Швей царії або і в інших поступових краях — се точка давно виборена» і що йому соромно, бо «тут жінки осталися ще так позаду за другими народами.., рівноправність з мужчинами… вважають… якоюсь химерою». Ці слова були близькими головній героїні повісті Олені, в особі Лієвича дівчина знай шла не лише однодумця, а й коханого. А ще коли переконалася, яка це цільна натура, як він «прямував безоглядно до одного, до праведного; …задивлю вався на жінок не очима нинішнього брудного егоїзму, а людини людяної…»

Олені імпонує те, що цей чоловік не обертав себе «в якусь модну мал пу». Він не дуже дотримувався тонкощів беззмістовного і лицемірного «світського життя», «не знав порядно гуляти кадрилі, а ще менше у від повідній хвилі прискакувати до дам із плащем і рукавичками». Зате тяг нувся до серйозних знань, до суспільно корисної праці, такою ж хотів ба чити і свою подругу, жінку взагалі: «Нехай озброюється кожда по можності, після обставин, а зброя їх… яка чиста, яка сильна, як варто по ню сягнути!! Се — знання, Олено!»

Лієвич не сприймає того способу життя (пияцтво, картярство, флірту вання, пліткарство), який веде багато молодих людей, як, наприклад, брат Олени Герман Євген Сидор. Він прагне видобути хлопця «з сього боло та, в котре ви як небудь, ще такі молоді, залізли по вуха: а так ідете чим раз дальше до згуби!»

Зате який він ніжний, турботливий, як палко кохає Олену, з якою по рядністю і чесністю ставиться до неї. «Серденько, голубко, любко, риб чино»,— звертається до дівчини цей «великий та здоровий», «справдішній московський ведмідь», цілуючи «мало не кождий палець» коханої при розставанні перед від’їздом.

У гордих і сильних, чутливих до краси, до музики людей і любов кра сива. Ось сцена їхнього освідчення: «Посередині гри встав нараз і при ступив до неї. Яка одинока незабутня хвилина! В якім неописанім звору шенню находився він тоді — звичайно спокійний, гордий! Признання його тодішнє було лиш відгомоном тої музики — скована пристрасть. А вона? Найніжніші нерви дрожали, тремтіли в ній. А вже обоє носили в серцю любов, однак і обоє були горді, вразливі, і одне не хотіло другому при знатись, аж поки він перший почав…

Не було се якесь упоєння, що їх обняло. Се була сила глибока, могу ча, підіймаюча сила, котра не знає ніяких перепон, нічого не жахається, котра, проломлюючи дорогу, пориває усе з собою, часто руйнує те, що закони і звичаї, і час з трудом збудували…»

Прощаючись, Стефан просить Олену: «Не клопочись, а бережись лише. Оставайся фізично сильна, а тоді все легше перебувається».

Письменниця не ідеалізує свого героя і вкладає в уста Олени Ляуфер ще й таку характеристику Лієвича: «Він мав також свої блуди. Був нуд ний педант, був заздрісний, був гарячка…»

Гине Стефан Лієвич, як і личить романтикові (а ці риси ясно у нього виділяються), на полі бою — «набрався десь у шпиталі тифу і помер», віддавши себе обраній справі до останку.

Головна героїня повісті ще не раз зустрічатиметься зі своїм коханим — у снах, у листах. Ось вони в Олениному сні маренні «любовались собою і сперечались, а між тим шуміло море про стару звісну пісню, пісню про любов», а ось останній лист Лієвича: «Любов таки найкраща з усього, що життя лиш має!» І це кохання для них — не просто почуття, пристрасть, а єднання душ і поглядів на життя, безкорисливість, взаємна повага, спільна боротьба за усе краще в собі, суспільно корисна праця. Таке мож ливе тільки у людей нового типу, які дотримуються принципів рівності чоловіка і жінки, гідності Людини, що прагне повнокровного і суспільно значимого життя.

Отже, образом Стефана Лієвича Ольга Кобилянська, на наш погляд, розпочала галерею «нових людей», показала ідеал майбутнього у стосун ках чоловіка і жінки. І цей ідеал виявився таким привабливим, що ним захоплюватиметься ще багато поколінь читачів.

ОСУД ОБМЕЖЕНОСТІ, ЛИЦЕМІРСТВА, КАР’ЄРИЗМУ, МІЩАНСТВА

У ПОВІСТІ О. КОБИЛЯНСЬКОЇ «ЛЮДИНА»

Людина — творіння не лише природи, а й суспільства, в якому живе. Отже, оточуюче середовище має великий вплив на формування характе ру, поведінку і вчинки людей. Ольга Кобилянська у своїй повісті «Люди на» майстерно схарактеризувала інтелігенцію середнього достатку глу хого провінційного містечка. Перш за все, це родина головної героїні Олени.

Батько, Епамінондас Ляуфер, був цісарсько королівським лісовим радником, «мав велике поважання, великий вплив і великі доходи». А ще мав слабкість: «любив одушевлятись гарячими напитками», та вважав, що до цього нікому немає діла, це його власна справа. Дана «слабка сто рона» з часом мала усе більші наслідки: пан лісовий радник щоразу більше проводив часу в кав’ярні «з своїми вибраними товаришами при «шклянці» та нарікав гіркими словами на своє безталання». А скаржитися було чого: син Герман Євген Сидор, на якого покладалося багато надій і якого мрія ли бачити навіть надвірним радником, не хотів учитися, ледве склав іспи ти, а коли відбував військову службу, то основними його заняттями були «пиятика, картярство й проче ледарство…» За цей час він наробив великі борги і ввів родину у матеріальну скруту.

Що ж батько? Далі п’яних скарг у кав’ярні не пішло, а на службі тра пилася велика неприємність: «Через якусь то суму, котру мав у себе в сховку і котрої недоставало», його звільнили з роботи, давши лише не велику частку пенсії, якої ледве б вистачило на утримання одного. Він не вважає себе винним і відповідальним за скрутний матеріальний стан сім’ї. Товариші по чарці підказують вихід — вигідно віддати заміж дочку. А ко ли Епамінондас від лікаря дізнається, що Олена зустрічалася зі студен том Лієвичем і покохала його, навіть таємно заручилась, після ж його смерті не хоче зовсім виходити заміж, це викликає у нього великий гнів. Дочка, гадає він, так як і його товариші,— повна власність батьків. Вони мають право віддати заміж за кого хочуть, не питаючи згоди. Опір Олени спричиняє страшенну лють пана радника, образи, лайку, навіть прокльо ни. І в таких поглядах і вчинках він не поодинокий. Старий майор, на приклад, жінку взагалі не вважає за людину і говорить: «Жінка — то мо лодий кінь. Почує сильну, залізну руку, так і подасться і вліво і вправо. Я не кажу поводи стягати, але й не надто попускати. Якраз посередині, тоді йде гарно кроком. Де не де цвяхнуть батіжком… Надто замучувати не варто, особливо спочатку, се моя теорія».

Пан Ляуфер також грубий, жорстокий тиран у сім’ї, думав, як і пере важна більшість, що найголовніше для дівчини — танці, музика, госпо дарство, вигідна «партія», а її самостійна праця — то безчестя для роди ни: «Що? За гроші намазала ти ту дрань отут? Отже ти одважуєшся мені ще і в тім нечесть робити?»

То ж зрозуміло, в якому підневільному становищі були жінки у того часному суспільстві, і чому поки що тільки деякі з них стали виступати за емансипацію.

Що ж мати Олени? Цей тип змальований письменницею іще яскра віше. «Добра женщина, котра так само обожала одинака, вірила сміливо му віщуванню свого мужа». Вона приміряла на сина то титул лісового радника, то лікаря, а то й надвірного радника, «бачила, як він їздив у еле гантній колясці, гордими кіньми, біля нього багата жінка, його здоров лять низенько малі й великі, старі й молоді…» Пані радникова так собі міркувала, що багато великих людей колись були у низькому стані, на приклад, Колумб вичісував вовну у свого батька. Тому сподівалася, що її синові легше й швидше буде вибитися до вершин, адже він не бідний па стух. А що Сидор не любив учитися, то, на думку матері, не було великим лихом («того б вона й рада бачити, хто б науку любив»). Мати ненавиді ла «висушених тверезих» професорів, що «мучили» її синочка. Упертість і злостивість хлопця вважала сильною волею, потурала в усьому. То ж при такому вихованні не дивно, що виріс гультяй, який наробив боргів і так нікчемно закінчив життя самогубством.

Страшним для пані радникової, як і для її товаришок, було й те, що дочки «беруть книжку до рук і в будню днину», що вони виступають за рівність жінки і чоловіка, обговорюють серйозні питання суспільного жит тя, не хочуть йти прийнятим для жінки цього середовища шляхом. Мати з жахом прислухається, хто із впливових осіб що сказав про їхню сім’ю: «Що, ради бога, що казала пані С.?» Жінкам з її оточення здаються нісе нітницею розмови про жіночу емансипацію, її вони не сприймають: «Хто ж буде дома їсти варити, наколи жінка стане до уряду ходити? Хто буде порядкувати, прати, шити? Невже ж мужчина? Ха ха ха!»

Пані радникова ненавиділа Стефана Лієвича, котрий забивав «дурни цями» голови дочкам, картав її любого синочка за розгульне життя. Після смерті сина і повного занепаду матеріального стану сім’ї вона зломилась, віддалася на волю обставин, а потім на ласку своєї дочки Олени, яка тепер вела господарство на селі, приймала усі важливі рішення й утримувала сім’ю.

І тільки коли Олена зважилася, щоб урятувати родину, вийти заміж за нелюбого, але заможного чоловіка, у пані радникової відродилася колиш ня пиха й зарозумілість, презирство до нижчих за неї станом: «Вона пода ла ласкаво надлісничим руку, а учителів привітала лише гордим поклоном. Здавалось, немовби вона і не проживала з ними ніколи у ближчих това риських відносинах. Вони ніби вперше, і то з ласки, знайшлися в її домі…» Погляд матері з гордістю і задоволенням спинявся на купі весільних пода рунків дочці, а найбільше тішила самолюбство «касетка» [скринька — П. В.] з сріблом на дванадцять осіб, яку подарував Фельсів барон.

Отже, нікчемні пусті балачки, пияцтво, картярство, лицемірство, корис толюбство, презирство до нижчих станів, тиранія в сім’ї, нетерпимість до іна комислячих, байдужість до суспільно корисного життя — такі характерні

хазяйнує. І навпаки, порядність та доброта завжди нагороджувалася пова гою людей і схваленням. Віками батьки вчили дітей зважати на суспільну думку: коли що робиш, то думай, що про тебе скажуть люди!

... Сьогодні свідомість українців знову звикає до слів «власник», «моє», а не «колективне». Земля колгоспна знов повернулася до селянина. Їй потрібні, як ніколи, працьовиті, дбайливі господарі. Наша земля праг не людської доброти, бо тільки з неї проростає зерно, знаходить щастя душа.

... Книгу прочитано, але ще довго будуть жити в моїй душі постаті її ге роїв, їхні печалі й радощі, надії на краще О. Кобилянська допомогла мені усвідомити те, що чесна людська душа захоплюється прекрасним, щирим і добрим, але їй огиді жорстокість, зло, брехня. Авторка показала світлу й темну сторони селянської душі. Змалювала селянина таким, яким створило його тодішнє життя й обставини. Але повість «Земля» — твір гуманістичний, адже в ній О. Кобилянська опоетизувала високе благород ство селянина хлібороба, його кришталево чисту душу, добре, щире серце. Бо саме ці риси є найголовнішими ознаками українського менталітету.

ОЛЕКСАНДР ОЛЕСЬ

Доповідь про письменника

Олександр Іванович Кандиба (Олександр Олесь — літ. псевдонім) народився 5 грудня 1878 р. у м. Крига (тепер Білопілля) на Сумщині

взаможній селянській родині. Після закінчення сільської школи навчався

вДергачівському училищі. 1903 року він закінчив Харківський ветеринар ний інститут, працював статистиком у земстві та ветеринарним лікарем на київських бойнях. 1912 року О. Олесь виїздив за кордон, до Австрії та Італії, де зустрічався з І. Франком та О. Кобилянською. Поет радісно вітав Лют неву революцію 1917 р. У лютому 1919 р. О. Олесь у складі дипломатич ної місії УНР виїхав до Угорщини. Пізніше він жив у Відні та Берліні, остаточно оселився в Празі, де й провів решту життя. Помер О. Олесь 22 липня 1944 р. в Празі. Його син Олег Кандиба (1907—1944) також став відомим українським поетом (писав під псевдонімом Олег Ольжич).

Перша поетична збірка О. Олеся «З журбою радість обнялась» вий шла 1907 р. у Петербурзі. Поет вніс до української літератури нові обра зи і ритми. Відсутність повчального тону в поезіях О. Олеся сприймала ся сучасниками як розрив із попередньою народницькою традицією. Поряд із традиційними романтичними мотивами поет уживав символічну систе му образів, прагнучи за допомогою символів та алегорій осягнути прихова ну сутність життя («Айстри», «Лебідь» та ін.). Провідне місце у першій збірці поета також посідали твори, пов’язані з революцією 1905 р., що ста ли яскравим зразком української громадянської поезії («Ой не квітни, вес но,— мій народ в кайданах», «Капітану Шмідту», «З військом за волю бо ролися ми…» та ін.). Пізніше виходили друком збірки поезій, які автор

І зовсім протилежні:

Іду, отруєний, прибитий, Іду, несу пекельний біль.

Своє поетичне кредо О. Олесь визначив у вірші «З журбою радість обнялась». Так, як не буває радості без журби, так і журби без радості. Напевно, життя — це химерне сплетіння болю, туги з любов’ю, щастям. Хіба могла б людина відчути радість, якби не знала, що таке печаль. По моєму, у мистецтві, як і в житті, немає «білого» без «чорного». Від того, як складається життя митця, залежить настроєва тональність його твор чості. Недаремно на цьому наголошував Іван Франко.

О. Олесь і сам не знав, хто дужчий: журба чи радість. Ці почуття од наково дорогі поетовому серцю, бо вони наснажують і живлять його творчість. Звичайно, журба з радістю в обіймах — це образ самого життя. Образ цей динамічний: радість летить, журба спиня, потім знову все по вторюється. У нескінченній боротьбі між собою ці двоє протилежних почуттів розминаються на одну мить, а в наступну ще міцніше зливають ся в обіймах. Їх не можна розняти, спинити, пізнати. Їх можна лиш відчути і передати словом, яке вражатиме в самісіньке серце, якщо воно правди ве. А що таке правда життя? Вона у постійній зміні почуттів, у взаємо зв’язку радості й туги. О. Олесь пише про це так:

Літає радість, щастя світле, Дзвенять пташки в садах рясних, Сміються знову трави, квіти.

А сльози ще тремтять на них.

Тему журби і радості Олександр Олесь продовжує у вірші «Айстри». Життя квітів — це життя людей, в якому одні прагнуть спокою й при марного щастя, інші ж, навпаки, — борні й діяння. Олесеві айстри марять про сонячні дні й весну і раптом бачать, що навколо — тюрма і жити мар но. Вони вмерли, і над їхніми трупами засяяло сонце. Доля випробовує людину горем, смертю, нещастям для того, щоб перемогла надія. Життя не кінчається, воно торжествує. Цього не зрозуміли Олесеві квіти — вони загинули, так і не дочекавшись сонця. Алегорія вірша зрозуміла: не кори тися долі, а здобувати її і вірити, адже сонце обов’язково засяє. О. Олесь іронізує над айстрами: «І тут, як на сміх, засяяло сонце над трупами їх». Він розуміє всю безглуздість та ілюзорність їхніх мрій про «ясну казку», де вічна весна. «Айстри» — це поезія про квіти, по справжньому олюдне на автором. Вірш спонукає замислитись і відчути, що життя дається лю дині один раз і треба його прожити гідно. Зломлена, упокорена людина мертва для світу, несхитна — вічна, невмируща.

Після прочитання поезії «Не слів мені, а стріл» стає зрозумілим став лення О. Олеся до слова. Поетове слово — це і стріла, що влучає в серця катів та зрадників, й іскра, яка запалює душі вогнем нескореності, й ніжна хвиля,

щопіснею тамуєнародний біль.У поезії«Словорідне! Орлескутий!»Олесьне оспівує слово, як у попередньому вірші, а закликає його спочатку стати мечем, а в наступному рядку — сонцем. Сонце і меч — протилежні символи. І це не є свідченням мінливості думки автора. Слово, в розумінні Олеся,— це єдність протилежностей. Це скутий орел, співочий і забутий грім. І сила слова в тому, що слово сонце, освітивши край, вселяє надію в безсмертя народу. О. Олесь переконаний, що народ живий доти, доки живе його слово.

Для Олександра Олеся доля рідної землі, як і його особиста, не віддільна від долі рідного слова. Можливо, саме тому, коли Олесь опи нився в еміграції, його надія так і не піднялася до тих висот, яких вона сягнула тоді, коли митець був разом зі своїм народом. Втратився крев ний зв’язок, який живив творчість Олеся. А без рідного краю він пере став бути самим собою. Він хотів і не зміг повернутися до себе, хоча ще в 1907 році писав:

Я в полі буду сам стояти, Шаблі ворожі відбивати.

О, не лякайте! В мене крила,

Вкрові — огонь, в душі — любов…

Убагатьох своїх поезіях О. Олесь використовує принцип теза — антите за: журба — радість, життя — смерть, пам’ять — безпам’ятство, боротьба — упокореність. Як нероздільні ці поняття, так і творче єство поета невіддільне від його людської долі. Чим жорстокіше життя — тим загартованіше слово, міцніша віра. Улюбленець долі навряд чи стане справжнім митцем. Він не знає, що таке вибір, бо за нього вибирає життя. Однак, лиш вибираючи між славою і честю, правдою і вигодою, нарешті, життям і смертю, росте сумлін ня. Чим глибше його коріння в людській душі, тим праведніший вибір. Якщо людське сумління німе, то сумління поета має гучний голос, який озиваєть ся до мертвих, живих і ненароджених, до земляків і чужинців, щоб утверди ти істину істин: світ вічний і могутній для людини в щасті і в стражданні.

Олександр Олесь звичайно знав, що не буде іншої весни, іншої лю бові, іншої рідної землі, іншої долі, ніж та, яка є, в якій нерозривно з «жур бою радість обнялась». Можливо, іноді поет шкодував за тим, як склало ся його життя, проте мужньо зносив удари долі, не складав руки, а працював до останнього свого подиху. Олесь любив життя і знав йому ціну. Про це свідчать останні поетові рядки:

Життя минає, наче сон У пущі, серед лісу.

І вже чиясь страшна рука Береться за завісу. Постій! Ще вечір не погас, Ще певний шуму праліс.

Ще серце кров’ю не зійшло, Пісні не доспівались!

ЖАНРОВА І ТЕМАТИЧНА РОЗМАЇТІСТЬ ЛІРИКИ ОЛЕКСАНДРА ОЛЕСЯ

Олександрандр Олесь — один із найталановитіших поетів початку XX століття, уже перша збірка якого засвідчила, що «Україна,— за слова ми М. Грушевського,— дістала поета лірика, котрого виглядала з часів Шевченка».

Уже перший друкований вірш, датований 1903 роком, конкретизує витоки тих «срібних акордів, що з серця знялись»:

В дитинстві ще… давно, давно колись Я вибіг з хати в день майовий… Шумів травою степ шовковий, Сміявся день, пісні лились… Весь божий світ сміявсь, радів… Раділо сонце, ниви, луки…

Ія не виніс щастя муки,

Ізадзвеніли в серці звуки,

Ірозітнувсь мій перший спів.

Ці перші поетичні рядки засвідчили сповідальну щирість, простоту, непогамовність та емоційну складність почуття, а також свіжість, сонце сяйність, музикальність поетичного слова.

Образний світ Олександра Олеся заснований на почутті, на пережи ванні, на суб’єктивному настрої, і це ліричне начало є всеохоплюючим і всепроймаючим у творах, різних як за тематикою, так і за жанровою при родою. У своїй поетичній присвяті матері («Моїй матері») він називав себе дитиною степу, що «як море хвилювавсь», «рідним братом вітру, про стору і трав». І ця поезія степу, гаю, ланів, що «пахтіли і цвіли», є про відною у доробку Олександра Олеся, у його жанровій системі.

Жага природи, ненаситність її чарами, замилування її вічним рухом ста новлять основу світосприймання Олеся, його вражаючого життєлюбства:

Як жити хочеться! Несказанно, безмірно… Не надивився я ні на зелену землю, Ні на далекі сині небеса.

Ліричний герой поезії Олександра Олеся має непереборну, вічну по требу читати таємничо прекрасну книгу природи, оспівувати її красу, черпаючи від спілкування з нею те, що тримає його на світі,— «щастя муку», «журбу і радість».

Почуття героя і почуттєва краса природи лежать в одній і тій же пло щині, становлячи нероздільну єдність. Їх важко цитувати, бо вони на од ному подиху прочитуються від початку і до кінця.

Зачаровує в інтимній ліриці поета не тільки щирість, краса почуття, а й те, що непогамовний шал закоханого серця передається за допомогою виняткової довершеності художніх знахідок, передусім, метафор, порівнянь: