2009 сочинений(укр)

Сміються, плачуть солов’ї І б’ють піснями в груди: «Цілуй, цілуй, цілуй її,— Знов молодість не буде!»

Наскрізь ліризована й громадянська поезія Олександра Олеся. Прий шовши в літературу у час революційного передгроззя, поет не міг не реагу вати на бурхливі події нового дня. Духовно єднаючись із загальнонарод ним піднесенням в країні, поет роздумує над участю свого слова, з пафосом заявляючи: «О слово! будь мечем моїм!» Але відгукнувшись на конкретні події, поет не стільки зображує їх реалії, політичний зміст епохи, скільки свої особисті переживання, співчуття до учасників тих подій, про що яск раво свідчать суб’єктивно забарвлені вислови: «червоні прапори, …як ма кові квітки», «свято землі», «серце, як арфа».

Романтик за світовідчуттям, Олександр Олесь сприймав світ у конт растній кольоровій гамі і так само його відображав. Радісні, світлі моти ви перемежовувались у його ліриці з мотивами суму і розчарування. Але не сумні настрої визначають особливість творчого «я» Олеся. Поет усе життя залишався співцем життєстверджувальних настроїв і переконань. Хотілося б, щоб тим оптимізмом пройнялися і ми, його сучасні читачі.

СТЕПАН ВАСИЛЬЧЕНКО

Доповідь про письменника

Степан Васильович Панасенко (справжнє прізвище письменника) на родився 27 грудня 1878 р. у м. Ічні на Чернігівщині в селянській родині. 1895 р. він вступив до Коростишівської семінарії, після закінчення якої вчителював на Київщині й Полтавщині. 1904 року С. Васильченко на вчався у Глухівському учительському інституті, але змушений був зали шити його і переїхати на Донбас, де за участь у робітничих демонстраці ях 1905 р. він був заарештований. По виході 1908 р. з Бахмутської тюрми С. Васильченко повернувся до Ічні і присвятив себе літературній праці. 1910 р. він переїхав до Києва, де протягом чотирьох років працював у газеті «Рада» завідувачем відділу хроніки. У роки Першої світової війни перебував на фронті.

Під час визвольних змагань українського народу 1917—1920 рр. пись менник активно співпрацював із урядом УНР. Так, 1919 р. у Кам’янці Подільському С. Васильченко написав на прохання С. Петлюри задля боротьби з антисемітськими настроями та єврейськими погромами опо відання «Про жидка Марчика, бідного кравчика». Після встановлення радянської влади у 1921 р. С. Васильченко працював завідувачем дитя чим будинком, а в 1922—1926 рр. — учителем трудової школи в Києві. Помер письменник 11 серпня 1932 р.

С. Васильченко — письменник народницького спрямування, який від стоював самобутність українського мистецтва, зв’язок із національною

традицією. Для творчості С. Васильченка притаманні поетизація національ ного українського характеру, посилення емоційно оцінного начала та по глиблений психологічний аналіз. Так, у гуморесці «Мужицька арихмети ка» (1910) дотепно зображено соціальний конфлікт між різними верствами українського села початку ХХ ст. Трагедія талановитої людини з народу показана у повісті «Талант» (1924). Помітне місце у творчості письменника посідає дитяча тематика («Циганка» (1910), «Волошки» (1911), «Дома» (1912), «Олив’яний перстень» (1927) та ін.) Також писав С. Васильченко п’єси («На перші гулі» (1911), «Кармелюк» (1927) та ін.), кіносценарії, фейлетони, багато перекладав. В останні роки життя пись менник розпочав працю над великою повістю про життя Т. Шевченка «Широкий шлях», але встиг завершити лише першу частину «В бур’я нах», у якій розповідається про дитинство поета.

ЗАГУБЛЕНИЙ ТАЛАНТ

(За повістю С. Васильченка «Талант»)

Про долю народних талантів писав ще Тарас Шевченко у своїх росій ських повістях. Крізь мури темноти й забобонності, класової зверхності

вцарській Росії пробивалися лише поодинокі таланти, такі як сам Шев ченко, видатний актор Щепкін та деякі інші. Більшість же гинули в мо рокові кріпацтва, пореформених криз, революційних ситуацій.

Як письменник С. Васильченко залишався усе життя вірним селу, сільській інтелігенції. Звідти він вийшов і знав про це життя найкраще.

Піп, дяк, учитель, можливо, земський начальник — ось і всі, на кому трималася духовність та культура сільських жителів. Але це за умови, що всі вони дбали про ту культуру й освіту. Здебільшого ж було не так.

Уселі, про яке пише автор, піп «дерій, зажера, заїдливий», «тільки пут ня людина прибуде в село — з’їсть». Дяк із ним запекло ворогує, пиячить та бешкетує, бо не бачить мети в житті. Їм не до культури, освіти селян. Тому й школа тут — «руїна — чорна, як головешка, ніби од печалі пригорі ла. Посередині — провалений дах. Стріха з одного боку висока, з другого — схилилась мало не до самого долу. Вигнулися наперед трухляві двері, на щось окуті в залізо. ...А бур’яну того кругом, як лісу!». Не краща й кварти ра для учителя: «Поламаний стіл, двоє старих стільців, ліжко, абияк, на швидку з трухлих дощок змайстроване... свіжа на йому солома...».

I учитель оповідач, і Андрій Маркович, і Тетяна, і навіть дяк Запоро жець (розумна, талановита, але безвольна людина) мріють про навчання

вуніверситеті, про те, як будуть «колись культуру на села переносити». Андрій жартома заявляє: «Пустіть но мене тільки туди, а я тую культуру на плечах, в кропив’яному мішку додому притербічу!»

Ось таким великим було бажання цих здібних молодих людей не лише одержати вищу освіту, а й віддати свої знання та розум народові.

Тетяна, учителька із сусідньої школи для дівчаток, мала ще й талант до співу, акторської гри. Вона була душею компанії, і всі юнаки закохалися в неї.

Доля ніби сприяла дівчині: «...У панський маєток наїхали із Києва гості, між ними — небіж пані, студент... Збирає парубки й дівчата, лагодить хор, будує на панському подвір’ї театр для народних вистав, Тетяна там днює й ночує».

Після вдалої вистави, якій дівчина віддала всю свою душу, поважні глядачі «товпились коло неї, вітали її, руки стискували і всі в одно впев няли, що у неї — талант... Що так не слід його занехаяти... Обіщали в го род одвезти... учитись...».

Але обіцянки виявилися марними. Поміщиця Лідія Віталіївна, попе чителька багатьох шкіл у повіті, пані багата і впливова, дізнавшись про роман свого небожа із сільською артисткою, розігнала театр і звеліла не пускати Тетяну й на поріг.

Дівчина боляче переживала і сердечну драму, і крах своїх надій на на вчання та акторську діяльність, навіть хотіла кінчити життя самогубством. Та мати, друзі допомогли їй оговтатись, вийти з кризи.

Але талант Тетяни, про який вона говорила, що не продасть його «ні за гроші, ані за тую славу», не оддасть «в наругу» і «в болото» не втопче, вимагав реалізації, виходу.

Коли їй дозволили співати в церкві, хористка посміла дати волю своє му незвичайному, красивому голосу і зачарувала ним присутніх. Отцеві Ва силю це не сподобалося, він налякався, нагримав на Тетяну, образив її і ви гнав, прилюдно осоромивши. Тетяна не змогла перенести такої наруги й наклала на себе руки у тому ж таки самодіяльному панському театрі.

Похорон вилився у стихійний протест селян, але життя талановитої дівчини вже не повернеш.

Отже, письменник показав трагедію загубленого таланту, і не однієї лише Тетяни. Пропадуть марно і здібності учителя оповідача, й Андрія Марковича, яких через історію з похороном, як «неблагонадійних», те пер не допустять до навчання в університеті, і багатьох інших...

Самі герої це розуміють, тому й говорять «про долю того кращого цвіту народного, некоханого, дощами неполиваного, що гнеться з торбами, сонцем запалений, смутний, скрізь попід позамиканими брамами мурованих шкіл».

Смуток огортає читачів. Журбою віє від останньої картини осіннього «сухого листя». Але автор залишає нам і надію: «сонце — буде, будуть дні радісні, ясні, будуть пісні, квіти, будуть радощі, сміхи... Будуть!..». Треба у це щиро вірити.

ХУДОЖНЄ ОСМИСЛЕННЯ ЗАГАЛЬНОЛЮДСЬКИХ ЦІННОСТЕЙ

У ПОВІСТІ С. ВАСИЛЬЧЕНКА «ТАЛАНТ»

Цінність художнього твору визначається не широтою порушених про блем, не значущістю ідей, а тим, наскільки переконливе його художнє слово в постановці та розв’язанні вічних проблем людства: добра і зла, життя та смерті, мрії і дійсності.

рядок (якщо це не діалог) — ніби пісня. Пейзажі, монологи, авторська роз повідь — суцільні закодовані картини, символічні та метафоричні.

Важко сказати навіть, який художній прийом у С. Васильченка улюб лений.

Осіннє листя не пожовтіло, а його «золотарі позолотили», торба — «мандрівниця», вірші — «зелені, зелені, як рута». Повітря — «чисте, хо лодне, дише, як вино».

Постійно переплітаються темні і світлі тони: «чорний в жалобі веле тень ліс», «процесія мовчазна, сувора» — і квіти, стрічки, гірлянди хри зантемові білі, «у вікнах золотих»; «юнощі, що з карими очима, попи старі — в їх бороди сиві — несуть...», «Будували, сподівались — ударив грім: розбив, по полю розвіяв...». Засіб контрасту створює неповторне враження й далі, у відомій символічній картині нічного дощу: «А з усіх боків шумлять вікна — плачуть...» — і «В мене грає радість, як вино...». Особливо зворушливо оптимістична остання фраза: «Ой ви, дурненькі, заплакані вікна: сонце — буде, будуть дні радісні, ясні, будуть пісні, квіти, будуть радощі, сміхи... Будуть!..»

Учитель оповідач у повісті — романтик, уміє опоетизовувати найбу денніші речі: «Бувало, в темну, найтемнішу ніч, коли темрява билася у вікна, як хвилі безмежного моря, під віконню несподівано зчиниться гомін, у шибках процвіте цілий рій цікавих очей — синіх, сірих, карих...

Здається, що підпливали вони на чорних хвилях, як черідка цікавих ри бок до самітного в морі темряви огника в вікні». Його «я» часто зливається з авторським, і проза стає ритмічно, поетично організованою. Ось хоча б початок VI розділу: «Жили осінь, жили й зиму, мов краї невідомі в своїй школі, як у ковчезі, перепливали. Під вікнами мінялися береги. Були вони ясні й смутні, з золотими листопадами, із заходами огняно червоними, узорами з листу осіннього помережані; далі пливли темними краями в ту манах та дощах... Пливли, пливли і на один ранок випливали несподіва но на білі, казкові береги».

Мабуть, лише у Васильченка «хурщик» намагається перевезти «в хуртовину хуру реготу», а «веселощі ніби дражнилися» з героями, «налітали ... лізли непрохані у вікна, робили гармидер, і ставало так теп ло і затишно в цьому закуткові, що іноді було шкода міняти їх на ті, да лекі, непевні сподівання».

Неповторні, сповнені тонким гумором описи прийому новачків до шко ли. Так і постають в уяві «чоботи, як ґринджоли» і над ними «кудлата шап ка». Це маленький нетерпеливець «Гелман Вашильович», який по дорозі за був своє прізвище, простягає для привітання учителеві «руку, з курячу лапку завбільшки» і «хрипким баском» просить записати його до школи.

Органічно вплітає автор у тканину твору рядки з народних пісень. Смутному фіналові відповідають слова:

Чого вода каламутна, Чи не хвиля збила?..

Вони, як і інші, несуть певне композиційне навантаження. Це й улюблена пісня Тетяни, що закінчила життя самогубством, і спогад про її загублений талант, як і змарноване життя самого дяка Запорожця — виконавця пісні.Крім того, це опис і конкретної ситуації, й узагальненої картини життя: дяк застряг у болоті й не знаходить дороги додому, як і не знає своєї дороги в житті. Ось такий значний підтекст містять лише два пісенні рядочки.

Та і власні Васильченкові слова, вкладені в уста героїв, звучать не менш поетично й метафорично: Тетяна говорить учителеві оповідачу: «Ви оце не спали іще, книжник і чернець?..». Осіннє сухе листя «крізь сльози шепче несміливу скаргу: куди його, та й куди його проти ночі?».

Отже, С. Васильченко у своїх творах, зокрема повісті «Талант», виявив велику художню майстерність, індивідуальний неповторний стиль, який ще потребує свого дослідження. Тому, на мій погляд, твори письменника про йшли випробування часом, користуються популярністю і в нашу добу.

ВОЛОДИМИР ВИННИЧЕНКО

Доповідь про письменника

Володимир Кирилович Винниченко народився 16 липня 1880 р. в м. Єлисаветграді (нині Кіровоград) у небагатій родині. Навчався у на родній школі, потім у Єлисаветградській гімназії, з якої був виключений за захист прав гімназистів і постійні конфлікти з керівни цтвом. Майже рік В. Винниченко мандрував Україною, заробляючи на життя тимчасовими підробітками. У 1900 р. він склав екстерном екзамен у Златопільській гімназії і вступив на юридичний факультет Київського університету. На вчаючись в університеті, майбутній письменник вів активну революцій ну діяльність як член Революційної української партії (РУП), що була заснована 1900 р. харківськими студентами і вперше проголосила гасло боротьби за незалежну українську державу.

4 лютого 1902 р. В. Винниченко був вперше заарештований і виклю чений з університету. Восени його забрали на військову службу, де він також продовжив нелегальну революційну діяльність. Не чекаючи ареш ту, в лютому 1903 р. В. Винниченко дезертирував і втік до Галичини, де налагодив зв’язки з галицькими партіями, співробітничав із часописами, писав брошури й прокламації. Під час перевезення нелегальної літера тури до України в 1903 р. В. Винниченка заарештовують і як дезертира та революціонера саджають до військової в’язниці — Київської фортеці. По виході із в’язниці за амністією 1905 р. В. Винниченко продовжує про водити активну революційну роботу, входить до Центрального комітету Української соціал демократичної робітничої партії (УСДРП), на яку трансформувалася РУП. Восени 1906 р. В. Винниченка знову заарешто вують і саджають до Лук’янівської в’язниці в Києві. У 1907 р. письменни ка випустили під заставу в 500 золотих карбованців, яку вніс відомий український меценат Є. Чикаленко. В. Винниченко одразу ж втік за кор дон. З 1907 по 1914 р. письменник перебував у еміграції (Львів, Відень,

Женева, Париж, о. Капрі, Берлін…) та кілька разів нелегально приїздив на Україну. 1911 р. В. Винниченко одружився зі студенткою Сорбонського університету Розалією Яківною Ліфшиць. 1914 р. він неле гально повернувся до Російської імперії, жив у Москві та Санкт Петер бурзі, з 1916 р. працював редактором московського журналу «Промінь».

Після Лютневої революції 1917 р. В. Винниченко повернувся до Києва і став заступником Голови Центральної Ради, був автором І го Універсалу, пізніше його призначають Головою Генерального Секретаріату Центральної Ради (прем’єр міністром). У трагічні дні першої українсько більшовицької війни 1917 — 1918 рр. В. Винниченко вийшов зі складу уряду УНР. У листо паді 1918 р. він очолив разом із С. Петлюрою Директорію, яка підняла по встання проти гетьмана П. Скоропадського, але вже в лютому 1919 р. знову складав свої повноваження і поїхав до Австрії, Угорщини та Чехії. У квітні 1920 р. В. Винниченко зробив спробу порозумітися із комуністичною вла дою і поїхав до Москви, а потім до Харкова на переговори з радянським уря дом. Політика більшовиків виявилася цілком неприйнятною для письмен ника, і він у червні 1920 р. назавжди залишив межі України.

Оселилася родина Винниченків у Берліні, де вони жили до листопа да 1924 р., а потім переїхали до Парижа. В еміграції В. Винниченко при святив себе повністю літературній діяльності та писанню мемуарів, ви давав журнал «Нова Україна» (1923—1925), активно підтримував зв’язки із письменниками в УРСР, де у 1924—1928 рр. видавництво «Рух» випу стило зібрання його творів у 23 томах, а в 1930—1932 рр. у видавництві «Книгоспілка» ви йшло 28 томів. У 1934 р. письменник купив садибу на півдні Франції біля Канн у м. Мужен, де разом із дружиною й прожив останні роки.

Помер В. Винниченко 6 березня 1951 р. у Франції.

Перший літературний твір В. Винниченка — оповідання «Сила і кра са» (згодом автор змінив назву на «Краса і сила») з’явився восени 1902 р. на сторінках журналу «Киевская старина». Рання проза В. Винниченка суттєво розширила тематику української літератури, показавши різні вер стви суспільства. Ці та інші твори викликали схвальні відгуки І. Франка, Лесі Українки, С. Єфремова, М. Коцюбинського та ін. Загалом В. Вин ниченко написав близько ста творів малої прози, зокрема такі новели як «Суд», «Боротьба», «Честь», «Студент», «Солдатики», «Федько халамид ник», «Кумедія з Костем», «Хто ворог?», «Раб краси», «Глум», «"Умірко ваний" та "щирий"», «Таємна пригода», «Талісман» тощо. Для новелістики В. Винниченка характерний жанр соціально психологічного оповідання з динамічною фабулою, в основі якої лежить якась пригода, часто спов нена таємниць. Важливу роль у структурі сюжету відіграє випадок, який забезпечує динаміку дії. Зазвичай письменник ставить героя в екстре мальну ситуацію вибору, показуючи парадоксальність та непередбачу ваність людської поведінки, коли протягом невеличкого епізоду персо нажі зазнають несподіваних метаморфоз.

З 1907 р. у творчості В. Винниченка починається новий етап. Письменник створює новели, романи та п’єси, у яких досліджує питання моралі й таємниці людської психіки. Період 1907—1912 рр. став зоряним часом драматургії В. Винниченка, коли з’явилися такі п’єси, як «Дизгармонія» (1906), «Щаблі життя» (1907), «Великий Молох» (1907), «Memento» (1909), «Чужі люди» (1909), «Базар» (1910), «Брехня» (1910), «Чорна Пантера і Білий Ведмідь» (1911),«Гріх»(1919)таін.Гостротап’єсВ.Винниченказнаходилащирийвідгук серед широкого кола глядачів, які шукали відповіді на актуальні питання часу. П’єси «Брехня», та «Чорна Пантера і Білий Ведмідь» з успіхом ішли майже в усіх кращих столичних театрах Європи.

Творам В. Винниченка цього періоду властиві увага до проблем кохан ня, шлюбу та біологічних чинників у людській поведінці. В результаті твор чих експериментів письменник приходить до висновків про багато вимірність істини і неможливість повного осягнення її людиною. Критикуючи лицемірство і брехню «старої» моралі, В. Винниченко запро понував критерій «чесності з собою», тобто пізнання свого «Я», гармонію із собою як ґрунт для оцінки й виправдання будь яких вчинків.

Вплив філософів Ф. Ніцше й А. Бергсона, австрійського психіатра Вагнера фон Яурега, письменників Ф. Достоєвського та С. Пшибишев ського позначився на романах В. Винниченка «Чесність з собою» (1911), «Рівновага» («На весах жизни») (1912), «Заповіти батьків» (1913), які спочатку вийшли російською мовою, оскільки редакція львівського «Літе ратурно наукового вісника», наприклад, відмовилася друкувати роман «Чесність з собою» як аморальний. Романи «По свій!» (1913), «Божки» (1914), «Хочу!» (1916) та «Записки Кирпатого Мефістофеля» (1916) за свідчили провідне місце письменника в літературному процесі цього пе ріоду. Ідея національно державного відродження України лягла в основу драми «Між двох сил» (1918) і повісті «На той бік» (1919—1923).

Творчість В. Винниченка розвивалася переважно в річищі реалізму, який на початку ХХ ст. набув нових рис під впливом модернізму. Цей стиль дістав назву «неореалізм». Неореалізму властива більша увага до глибин психології пересічної людини, коли письменника більше цікав лять внутрішні конфлікти персонажів, ніж боротьба із зовнішніми обста винами. Суттєвим чинником розкриття характеру став детальний само аналіз персонажа, тому важлива роль в структурі неореалістичного твору відводиться внутрішньому мовленню героїв.

У Берліні в 1922—1923 рр. В. Винниченко написав «Сонячну маши ну», яка стала першим в українській літературі утопічним і фантастич ним романом. Попри усі численні недоліки (наївність і примітивізм нау кової гіпотези та прогнозів соціально політичного розвитку суспільства, вигаданість і необґрунтованість наслідків експерименту, відсутність більш менш реальної альтернативи «капіталістичній моралі» окрім анар хічних ідей зникнення держави, грошової економіки та суспільних інсти тутів тощо), у свій час роман мав нечуваний успіх серед читачів

і витримав в Україні з 1928 по 1930 рр. три перевидання. «Сонячну маши ну» також загалом прихильно зустріла тогочасна українська критика (О. Білецький, М. Зеров та ін.), відзначивши такі позитивні сторони тво ру, як гостроту сюжету, динамізм розповіді, широту охоплення суспіль них тенденцій життя, елементи кінематографічності тощо.

Окрім «Сонячної машини» В. Винниченко в еміграції також написав тритомну працю «Відродження нації» (1920), цикл психологічних опові дань зі свого дитинства «Намисто» (1921 — 1923), романи «Поклади золо та» (1927), «Лепрозорій» (1938), «Слово за тобою, Сталіне!» (1950), п’єсу «Пророк» (1929) та інші твори. У цей період посилилась тенденційність та ідеологічність творів письменника, коли вони стали ілюстрацією пев них авторських ідей («Сонячна машина», «Слово за тобою, Сталіне!»).

В.Винниченко вважається однією з найяскравіших постатей

вукраїнському літературному процесі ХХ ст. Творчість письменника сут тєво розширила ідейно тематичні та жанрово стильові обрії нашої літе ратури, вплинувши на подальший розвиток прози та драматургії, ввела ураїнську літературу до світового контексту як ії реально діючу складову.

ВОЛОДИМИР ВИННИЧЕНКО — МАЙСТЕР ПСИХОЛОГІЧНОГО АНАЛІЗУ

Видатний український письменник В. К. Винниченко почав художню творчість в епоху соціальних бур і потрясінь — на початку ХХ століття. У літературі того часу теж ішли активні пошуки нового шляху до художньо го осмислення дійсності. Реалізм уже не задовольняв вимогливого читача. «…Імпресіонізм, примітивізм, натуралізм, чорт біс, все, що може найкраще обкреслити людину, давайте все сюди!» — устами свого героя Олафа Сте фензона заявляє В. Винниченко. І справді, ознаки всіх цих стилів наявні у творах письменника, а найголовніша з них, — психологізм.

Автор намагається проникнути в найглибші закутки людської душі, показати складність та неоднозначність характерів, причини вчинків.

Утворах, присвячених соціальним зрушенням у свідомості селянства, напередодні першої російської революції 1905 року, В. Винниченко до сліджує психологію натовпу. Прихильники традиційного романтизму по казували натовп як однорідну сіру масу, як тло, на якому діє герой твору.

В.Винниченко у деяких своїх оповіданнях зображує натовп як більш менш організовану масу (склад її постійний, це селяни, об’єднані спільни ми звичаями, традиціями та побутом). Тому автор більше уваги приділяє розкриттю психології лідерства, взаємин особистості й маси та іншим аспектам поведінки як колективу, так і окремих людей.

Укожному традиційному засобі зображення В. Винниченко підкрес лює психологічні моменти.

Так, у портреті земського начальника Самоцвіта (оповідання «Суд») виділяються такі деталі — це «вигодований, опецькуватий чолов’яга», у нього «пухкі, в ластовиннях руки»; коли несподівано отримав від Ни кихвора звинувачення у розбої, «сидить… нерухомо, дивлячись кудись

перед себе налитими кров’ю очима й важко сопе». Автор показує не яким є герой, а що він відчуває і чому, тобто подає «портрет душі» героя або готує до сприйняття та оцінки його іншими героями, читачем.

Явтух з оповідання «Салдатики!!» має «твердий, ясний погляд», «твердо спокійний голос», лице «гостро спокійне і тверде», що свідчить про велику віру селянина ватажка в справедливість своїх переконань та дій — і дає право на лідерство.

Поведінка Самоцвіта виказує психологію людини, що має необмеже ну владу, хоч і розуміє недовготривалість цього. Михайло Денисович са мовпевнений і самовдоволений, схильний до повчання. Він — противник усього нового, примушує селян працювати за безцінь, не використовую чи жатки, чинить самосуд. Будь яка непокора викликає у нього скажену лють. Автор, хоч і показує, що фізична сила в даному випадку перемогла, все ж дає надію читачам на швидкі зміни: вже сказано слово наперекір земському начальникові, вже побачили селяни в його очах переляк, відчу ли проблиски віри у власну силу.

Оповідання В. Винниченка цікаві не стільки несподіваним розвит ком дії та закінченням, сюжетними перипетіями, скільки заглибленням у найпотаємніші закутки людської душі, дошукуванням причин тих чи інших вчинків, поясненням їх із психологічної точки зору. І в цьому пись менник виявив себе великим майстром, адже майже через століття чита ються його твори з неослабним інтересом.

ПОКАЗ ЗРУШЕНЬ У СЕЛЯНСЬКІЙ СВІДОМОСТІ В ОПОВІДАННІ В. ВИННИЧЕНКА «САЛДАТИКИ!!»

«Салдатики!!» Замуштровані, покірні виконавці наказів командирів і са мого царя, а все ж рідні, свої, вихідці із селян, робітників, бідняцькі, вдо вині сини. Саме до них із криком душі звертається Явтух, ватажок сільської громади, герой оповідання В. Винниченка «Салдатики!!» І саме таку назву обирає автор для свого твору. Проживши все життя чесно, за законами християнської моралі, не зробивши нікому зла, Явтух не розуміє, як можна стріляти в безневинних, доведених нуждою та голодом до відчаю людей. І вважає, що в подібних випадках в інших селах солдати «стріляли, бо не знали правди, а знатимуть — не стрілятимуть».

Як не дивно, але цей досить наївний розрахунок селянина спрацьо вує, хоч платити йому довелося за нього найвищою ціною — власним життям: «Явтух правду сказав: салдати не стріляли. Мирно й сумно по балакавши з селянами, вони тихо рушили назад, несучи за собою тіло вбитого начальника. А в другий бік верталися селяни з другим мертвим начальником — Явтухом».

Отже, сталася нечувана річ. Солдати не лише не виконали наказ офіцера стріляти в людей, а й не стали карати за смерть свого командира. Тільки «мирно і сумно» побалакали, погодившись, мабуть, що навкруги засіла неправда, яку треба знищити, а не допомагати їй. Адже селяни