Розділ 3

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА КНЯЖОЇ ДОБИ

3.1. Дохристиянська культура східних слов’ян

3.2. Культура Київської Русі

3.2.1. Християнізація, розвиток писемності, освіта, література

3.2.2. Архітектура, образотворче мистецтво та музика

3.3. Особливості формування та розвитку культури Галицько-

Волинського князівства

3.3.1. Містобудування та архітектура, малярство, скульптура

3.3.2. Література, освіта, наукові уявлення

3.1. Дохристиянська культура східних слов’ян

Етногенез* слов’ян є складним історичним процесом. Початок

народження слов’янства поклала індоєвропейська** мовна спільнота,

прабатьківщина якої і час існування є проблематичним.

Праслов’янська спільнота утворилася на просторах лісостепу і

лісу між Дніпром і Західним Бугом, а можливо, і Віслою. Давньо-

слов’янський пеpiод на території України охоплює час з кінця I тис.

до Р. Х. – першу половину І тис. від Р. Х. До праслов’ян дослідники

зараховують племена пшеворської (Західна Україна – ІІ ст. до Р. Х –

IV ст. від Р. Х.), зарубинецької (басейни Прип’яті, середнього і

частково верхнього Дніпра – ІІ ст. до Р. Х. – IІ ст. від Р. Х.),

липицької (верхнє Подністров’я – ІІ ст. до Р. Х – IІІ ст. від Р. Х.),

черняхівської (вздовж Дніпра, Південного Бугу, Дністра, Західного

* Етногенез – це процес формування етнічних груп.

** До індоєвропейців зараховую багато давніх та сучасних народів: вір-

менів, балтів, германців, греків, іллірійців, індійців, іранців, італіків, кельтів,

слов’ян, тохарців, фракійців, фрігійців, хеттів. Вчені по-різному локалізують

прабатьківщину індоєвропейців. Одні в Малій Азії, інші Центральній Європі,

Північному Причорномор’ї та інших місцях. Більшість з них вважають, що

індоєвропейці з’явилися в Україні в ІІІ тис. до Р. Х. і пов’язують їх з племенами

культури шнурової кераміки, які на початку ІІ тис. до Р. Х. розселились на

великих просторах Європи, заселили більшу частину території України. У

першій половині ІІ тис. до Р. Х. ці племена були ще нерозчленованими германо-

балто-слов’янами, тобто мова в них була такою, що вони розуміли одні одних.

Українська культура княжої доби 45

Бугу – ІІ–V ст. від Р. Х.). Поєднання археологічних і лінгвістичних

даних дає змогу вважати геродотівських скіфів-землеробів VI–IV ст.

до Р. Х. праслов’янами. Дослідники найбільше уваги зосереджують

на їхній самоназві – сколоти.

Найдавніші писемні джерела, в яких слов’яни вперше висту-

пають під своїм власним ім’ям (етнонімом), належать до VI ст. (тво-

ри готського історика Йордана, візантійських авторів Прокопія Кеса-

рійського, Псевдо-Кесарія, Іоана Ефеського, Менандра Протиктора,

Феофілакта Сімокатти). Більш-менш ймовірно етнічна присутність

слов’ян може бути реконструйована в творах римських авторів

перших століть від Р. Х. (Плінія Старшого, Тацита, Птолемея).

Для вирішення питання про етногенез слов’ян особливо важ-

ливе значення мають відомості, що їх подав Йордан в славетному

творі «Про ___________походження і дії гетів» («Гетика» – 551 р.). З цього твору

маємо уявлення про окремі етапи їхньої історії, оскільки достатньо

точно визначено географічне розселення окремих груп. За «Гети-

кою», в VI ст. було три групи слов’ян: венеди – у басейні Вісли, ан-

ти – в Подніпров’ї, слов’яни (склавини) – у Подунав’ї. Колись у них

було одне ім’я – венеди, але з часом, коли останні розселилися,

змінилися й назви. У часи Йордана ще зберігалася мовна спорідне-

ність цих племен. Отже, готський хроніст фіксує певний етап етно-

генезу. Деякі дослідники вважають, що йдеться про перший поділ

слов’ян на західних, південних і східних. Саме антів Михайло Гру-

шевський вважає безпосередніми предками українців.

Візантійський історик VІ ст. Прокопій Кесарійський у книзі

про історію війни з готами, згадує про склавинів та антів. Зокрема,

пише про те, що вони «не стоять під володінням одного мужа», жи-

вуть як державні народи, вірять в одного бога Громовержця, який

панує над світом, жертвують йому різних звірів, не визнають долі,

віддають божественні почесті та приносять пожертви річкам, дже-

релам та демонам. Живуть у невеличких житлах, у військові походи

виступають пішим ходом з малими щитами та списами, панцирів не

носять, деякі навіть не носять верхнього і нижнього одягу, а тільки

штани. Говорять варварською мовою, всі вони дуже великі та сильні.

Згадує і про військові дії антів у союзі з візантійськими пол-

ководцями.

46 Розділ 3

У VІІ ст. візантійські та західноєвропейські автори окреслю-

ють все населення від річки Одер до лівого берега Дніпра назвою

«слов’яни».

У процесі розпаду первіснообщинного ладу серед східних

слов’ян формуються племінні союзи: поляни, сіверяни, древляни,

дуліби або бужани, уличі, тиверці, білі хорвати та ін. Назви цих

племен наявні в «Повісті минулих літ».

Основу господарства слов’ян складали землеробство, тварин-

ництво, лісові промисли, полювання. Крім орного землеробства,

слов’яни займались городництвом та садівництвом. Користувались

складними та різноманітними сільськогосподарськими знаряддями:

ралом, плугом, косою, серпом, дерев’яними лопатами з залізною

оковкою країв, залізними сокирами та ін. Розвивались ремесла,

особливо ковальство. Були навіть окремі поселення, які спеціалізу-

вались на певних ремеслах. Наприклад, у Райковицькому городищі

(Житомирська обл.) проживало багато ковалів та металургів. Це

городище, як і багато інших, цікаве ще й тим, що воно існувало з

часів неоліту. Було також розвинене ливарництво, зброярництво,

ювелірна справа. Русичі були озброєні мечами, однолезовими пала-

шами, списами, луками і стрілами, бойовими сокирами, щитами.

В VII ст. у східних слов’ян, раніше ніж в Західній Європі, з’явилась

кольчуга. Мечі та кольчуги – роботи давньоукраїнських майстрів –

славились по всій Європі. Зброя прикрашалась золотим, срібним

орнаментом. Археологи нарахували 150 назв виробів із заліза.

Слов’яни були відомі і як майстри ювелірної справи. Високої

досконалості досягли в техніці перегородчастої емалі, яка давала

змогу прикрашати вироби кольоровим орнаментом, живописними

зображеннями. Майстри виготовляли колти – прикраси на скроні,

діадеми, браслети, намиста, пояси, сагайдаки для стріл, парадні

піхви для мечів та ін. Вироби оздоблювали зображеннями реальних i

фантастичних тварин та птахів. У цих зображеннях дуже помітний

вплив скіфського «звіриного стилю». Так, знайдені біля с. Марти___________-

нівка (Черкащина) бляшки-нашивки зображують коней і танцюючих

людей. Кожне плем’я мало характерну тільки для нього форму

жіночих прикрас – колтів, а орнамент на них мав символічне зна-

чення. Навіть невелика кількість давньослов’янських прикрас, яка

дійшла до нашого часу, вражає своєю красою та майстерністю.

Українська культура княжої доби 47

Широко поширеним було гончарське ремесло – у великих пе-

чах-горнах опалювали не лише різноманітний посуд, але й цеглу –

плінфу. Відповiдно, в житлах замість вогнищ з’являються печі.

Існували склоробне, деревообробне ремесла, ткацтво, обробка шкі-

ри. Розташування на торгівельному шляху «з варяг у греки», який

йшов по Дніпру, також на відгалуженні «шовкового шляху», який

пов’язував Європу та Азію, сприяли розвитку як ремесел, так і тор-

гівлі. Про широкі торгівельні зв’язки свідчать знахідки східних,

європейських, візантійських монет у слов’янських поселеннях.

Переважно слов’яни жили в невеликих укріплених посе-

леннях. Житла будували з дерева. Можна виокремити декілька типів

жител. Серед них землянки з обмазаними глиною стінами, дерев’я-

ними ___________опорними стовпами та дахом з крокв, покритого соломою.

Будували також напівземлянки зі стінами з колод, по кутах рублених

у вінці. Пізніше з’явився повністю наземний дім з дерева, з піднятою

на стовпах дерев’яною підлогою та дерев’яним дахом. Подібні жит-

ла до середини XX ст. будувались на Півночі України, в Карпатах,

Закарпатті. Для Подніпров’я також були характерні житла, подібні

до мазанок – стіни обмазані глиною плетень, дах з соломи, з дерева

опорні стовпи по кутах, крокви. Будували також споруди для

утримання худоби. Поселення оточувались укріпленнями: валами,

ровами, дерев’яними стінами зі зрубних конструкцій, заповнених

землею, на яких встановлювали вежі з бійницями. В містах стіни

досягали висоти 10–12 м.

У зв’язку з цим треба наголосити, що крім поселень, у слов’ян

з’явились міста, як центри ремесла i торгівлі. У містах мешкали

ремісники, купці, племінна верхівка. Крім одноповерхових жител, у

містах стали з’являтись двоповерхові, складні дерев’яні тереми знаті

з різьбленими прикрасами вікон, опорних стовпів, шатровими і

купольними дахами. До давньослов’янських часів зараховують ви-

никнення таких міст, як Київ, Чернігів, Іскоростень, Переяслав,

Путивль та iн. Спочатку це були племінні культові та ремісничі,

торгові центри, які пізніше розвинулись у власне міста. У літописах

збереглися згадки про слов’янські культові споруди. Їх будували з

дерева, багато прикрашали рельєфним різьбленням ззовні i зсе-

редини, сам храм i майдан перед ним оточували огорожею з різьб-

лених стовпів. Для будівництва використовували і випалену цеглу.

48 Розділ 3

Aрxeoлогічні знахідки, свідчення літописців доводять високий рі-

вень розвитку дерев’яної архітектури в слов’ян, існування складних

будівельних конструкцій i різноманітних архітектурних форм.

До прийняття християнства слов’яни керувались доволі чітко

складеними морально-етичними нормами. Для релігійних уявлень

слов’ян є характерним культ предків i поклоніння силам природи,

персоніфікованих у пантеоні божеств*.

У слов’ян виділився прошарок служителів культу – волхвів,

які були знавцями релігійних церемоній, носіями медичних, метео-

рологічних знань, накопичених на той час, міфологічних та епічних

творів. Вважається, що саме волхви для потреб запису культових

текстів створили слов’янське письмо «черти i рези», як називали

його літописці, зразки якого не збереглись.

Культ охоплював також численні свята, якими відзначали

зміни пір року, початок тих або інших сільськогосподарських праць,

вшановували богів. До циклу зимових свят належало свято Коляди

або народження нового Сонця, яке відзначалось у час зимового

сонцевороту. По селах, містах ходили групи перебраних у страшні

звірячі і фантастичні маски юнаків, які виглядом, співом, биттям у

бубни відлякували нечисту силу. У родинах готувалась cвященна

вечеря з 12 страв, яка мала забезпечити добробут у наступному році.

Також діти, молодь, ходили по хатах, славили піснями нове Сонце і

вітали господарів. На початку березня святкували прихід весни,

приліт птахів з вирію. Весь зміст весняного свята супроводжував

засівання полів. Широко відомі до нашого часу такі літні свята, як

русалії – на початку літа, коли житла прикрашали зеленими гілками,

приносили жертву русалкам з річок, колодязів, озер, і свято літнього

сонцевороту – Купало. Це свято відзначалось на честь Сонця, Вогню

* Верховним божеством слов’ян був Дажбог, бог сонця, врожаю, до-

статку, але поступово на перший план вийшов культ бога грому i блискавки,

покровителя князівської влади Перуна. Богом неба був Сварог, вогню і

ковальства – його син Сварожич. Шанувалися бог скотарства, багатства,

покровитель музики і обрядової поезії Велес, бог вітру i війни Стрибог, богиня

землі та жіночих видів праці Мокош, богиня кохання i шлюбу Лада, богиня

весни Леля, бог Хорс та ін. Творцем світу вважався Род, але поклоніння йому

мало радше родинний характер. Існували культи численних божеств лісу –

лісовиків, вод – русалок, полів – полудниць, польових русалок, покровителів

дому – домовиків. На честь богів зводились місця для служіння.

Українська культура княжої доби 49

і Води. Вночі запалювали ритуальні вогнища, які мали підтримати

силу Сонця, скакали через них, щоб очистились від усього злого.

Восени відзначали свято богині Мокоші, під час якого в храм

приносили частку врожаю, цілющі трави, квіти. Були свята на честь

Перуна, Дажбога та інших божеств. У родинах поклонялись духам

предків. З культом душ предків пов’язані слов’янські звичаї запро-

шувати їх на святкову вечерю, приносити їжу, напої на могили, коли

існували спеціальні свята, вшанування душ померлих. Можливо, в

житлах існували дерев’яні зображення, які символізували духів

предків і яким голова родини принoсив жертви.

З прийняттям християнства знищувались храми, зображення

богів, викорінювалась пам’ять про богів, міфи, але й те, що збе-

реглось у фольклорі, народній культурі, про що свідчать літописи,

показує, що слов’яни мали розвинену політеїстичну релігію з вели-

ким пантеоном божеств з чітко окресленими функціями, міфологіч-

ною концепцією будови світу, розвиненою міфологією. До наших

часів збереглось дуже мало переказів про слов’янських богів, біль-

ше – історичних епосів про засновників міст, подвиги богатирів,

захисників від ворогів і чудовиськ. Це билини, які розповідають про

богатирів Іллю Муромця, Дуная, Волха, Микулу Селяниновича,

Настасю, Латогорку та ін. Вони збереглись у народній культурі до

наших днів, але значно християнізовані. Краще збереглась обрядова

поезія. Слов’янські свята супроводжувались співами, танцями, музи-

кою. Досі побутують у народній культурі колядки, щедрівки, вес-

нянки, весільні пісні, які мають виразно язичницьку основу. Рештки

слов’янських звичаїв зберігаються і у вигляді ігор. Наприклад, ри-

туальний хоровод перетворився на гру «Подоляночка», обряд покло-

ніння хлібам, які починають колоситися у гру «Колосок», коли

дівчинка іде по мосту з сплетених рук інших учасників гри. Бар-

виста, складна обрядовість родинних свят відзначення народження

дитини, весілля, багато в чому збереглась в українських народних

традиціях до нашого часу.

Культ предків у язичницькій культурі слов’ян виконував роль

морально-правових відносин між людьми, пов’язувальної ланки між

людиною, природним довкіллям і світом мертвих. Це відображено в

піснях, веснянках, купальних піснях, обжинкових мелодіях, народ-

50 Розділ 3

них танцях, казках, притчах, приказках, у весільних, родинних та

поховальних обрядах.

Важливе місце в світогляді давніх слов’ян посідала складна

система уявлення про потойбічний світ. Серед низки проявів звер-

немо увагу на те, що наші пращури побоювалися самого мерця, а не

якоїсь його духовної сутності. Ідея ж виникнення безсмертної над-

чуттєвої сили, котра мала можливість підніматися на небо та впли-

вати на погоду й життя людей, пов’язана з відомим звичаєм кре-

мації. Спалення мерця на поховальному багатті, коли частинки

людського тіла разом з вогнем та димом піднімаються угору, поро-

дили віру в те, що кожна людина має особливого безсмертного двій-

ника у вигляді диму чи вогню, який під час кремації лине до неба.

Археологічні джерела свідчать, що більшість мерців ховали у

слов’янських курганах головою на захід, хоча відома і східна

орієнтація (у радимичів). Це може означати, що давні слов’яни

потойбічний світ уявляли на заході (захід сонця) або на сході (схід

сонця). Існувало й уявлення про те, що смерть людини не обов’яз-

ково мала призвести до розриву сімейних відносин. Тому в деяких

випадках одночасно з мертвим чоловіком ховали передчасно вбитих

або живих жінок. Так звані «парні поховання» зафіксовані у некро-

полях Києва, Пскова та інших міст. Можливо, обов’язкова смерть

дружини на могилі чоловіка була однією з умов старослов’янського

шлюбного договору. Вірили давні слов’яни і в перевтілення людсь-

ких душ у рослини, тварини, птахів, риб тощо.

На східнослов’янських землях ще до запровадження хрис-

тиянства як державної релігії існувала писемність. Виникнення пи-

семності в східних слов’ян було зумовлене об’єктивними при-

чинами, необхідністю задовольняти потреби в спілкуванні (торго-

вельні, дипломатичні, культурні зв’язки). Торгуючи з греками, пред-

ки слов’ян застосовували предметні спроби передання повідомлень

(«черти» і «рези» – зарубки та різні позначки), про які пізніше згаду-

ватиме болгарський чорноризець Храбр в оповіданні «Про пись-

мена». Арабський письменник Ібн-Фадлан записав у подорожніх

нотатках (початок X ст.), що бачив написи по-руськи на окремих

уламках дерева. Араб Ібн-ан-Надіма згадує, що руси десь у IX ст.

мали письмена, які вирізували на дереві.

Українська культура княжої доби 51

Найважливішим джерелом ділової писемності язичницьких

часів є договори Русі з Візантією 911, 944, 970 рр., Олега, Ігоря та

Святослава. Сам факт існування договорів, зміст текстів яких

зафіксовано в «Повісті минулих літ», свідчить про розвинену ділову

писемність. Подібні документи, за традицією візантійської дипло-

матії, писали в двох примірниках: грецькою мовою та мовою того

народу, з яким укладався мир, на наших теренах – давньоруською.

Епіграфічних пам’яток, що належать до язичницького часу,

знайдено небагато. Найвідомішим є напис, видряпаний на корчазі –

господарській посудині, виявленій на могильнику біля Смоленська.

Читається він «Гороухща» або «Горушна», тобто насіння гірчиці або

паливо. Поруч з написом є літера N з числовим значенням – 50. Ця

цифра вказує на вміст посудини або вагу товару.

Ще два фрагменти написів знайдено поблизу Києва в ста-

родавньому місті Білгород (сучасне с. Білогородка) і на Тамансь-

кому півострові, де було місто Тмуторокань. Перший напис ім’я –

«Ілля», а другий – «БАТ» – закінчення якогось слова.

Культове мистецтво слов’ян було представлене різьбленими з

дерева та каменю зображеннями божеств. До нашого часу дійшло не

багато цих зображень, найвідоміше – Збруцький ідол (ІХ ст.), знай-

дений в ХІХ ст. в р. Збруч.*

Є згадки про мальовані зображення богів, але жодне не

збереглось. Зображення богів, міфологічні сюжети вишивали також

на рушниках, покривалах. Слов’янська вишивка відзначалась

високою майстерністю, різноманітністю технік виконання, складним

символічним змістом. Традиційність народної культури сприяла

тому, що слов’янська символіка, зображення ввійшли в українську

вишивку. Типово язичницькою за змістом є вишите зображення

жінки з піднятими в молитві руками по центру. Вважається, що це

зображення богині землі Мокоші. Ромби, зигзаги, хвилясті, ламані

* Збруцький ідол – представляє собою чотиригранний стовп висотою

2,67 м, розділений на три рівні-яруси, що відповідають уявленням слов’ян-

язичників про три світи – небо, землю й потойбіччя. У верхньому ярусі з усіх

боків, під спільною шапкою, витесані верховні слов’янські боги – Перун, Лада,

Мокош і Дажбог. Нижче зображено рух жінок і чоловіків. Ця зона символізує

земний світ. Третій ярус, де зображено вусатого бога, який підтримує землю,

символізує підземний світ.

52 Розділ 3

лінії, кола, трикутники та інші елементи української вишивки, набір

кольорів тісно пов’язані з слов’янськими міфологічними уявлен-

нями. Багато цих символів подібні до трипільських та скіфських.

Отже, з часів появи людини на території України культурний

розвиток зберігає свою спадковість, збагачуючись надбаннями сусід-

ніх народів, племен, які приходили на Україну, оселялись на її

землях і приєднував до процесу розвитку місцевої людності, збага-

чуючи її культуру своїми здобутками. Найдавнішою основою укра-

їнської культури є культура первісних мисливсько-збиральницьких

суспільств. Землеробська культура, з притаманними їй ремеслами,

житлами, міфологічними уявленнями, символікою сформувалась у

трипільський період, визначивши характер і зміст пізнішої сло-

в’янської і власне укрaїнської культури. Значний внесок у розвиток

української культури зробили культури скіфів, сарматів та античних

міст-держав, які згадувались у попередній темі. Всі ці давні різ-

номанітні за формою і змістом джерела зумовили високий розвиток

культури слов’ян, безпосередньої попередниці української культури.

Багатство народної і національної української культури, складна сим-

волічна мова, розвинені мистецькі форми, гуманістичність, орієнтація

на духовні цінності, толерантність до інших культур, способів життя

зумовлені її тривалим розвитком, багатоманітністю її джерел.