28. Філософія свідомості: поняття, взаємодія із мовою та мисленням, проблема ідеального. Реферат

Поняття свідомості, її структури та функції. Матеріальне та ідеальне. Свідомість і мова. Свідомість і мислення. Проблема ідеального

Поняття свідомості, її структури та функції. Свідомість у широкому значенні цього слова є сферою люд. духовності, яка включає в себе світ думок, світ почуттів і волю. Людина є єдиною істотою на Землі, якій притаманна свідомість, дух життя.

Джерело свідомості коріниться в особливостях люд. буття у світі. Людина здійснює свій зв’язок зі світом в 3 формах - практичній, пізнавальній, і дух - практичній. Вона не просто пристосовується до навколишнього середовища, але й активно перетворює, освоює світ і опановує його закони. Таке активне опанування світом як об’єктом відбувається в формі практичної діяльності і теоретичної, пізнавальної діяльності, засобом і вищою формою якої є мислення.

Пізнавальна діяльність, і зокрема мислення, спрямовані на нейтральне, об’єктивне зображення людини і світу. Проте людська духовна активність не обмежується лише спрямованістю на об’єкт, на реальність “поза себе”. Є і інша форма ідеальної діяльності, яка спрямована саме на перебудову людської душі. Це – дух – практична, ціннісна форма свідомості. Людську свідомість не можна ототожнювати тільки зі знанням, з пізнанням, мисленням.

За своєю сутністю свідомість є здатністю людини не лише пізнавати світ, але й усвідомлювати його, наповнювати його сенсом у суб’єктивним значенням, співставляти свої знання з цілями власного існування, оцінювати світ свого життя.

Свідомість є усвідомленням своїх вчинків, їх наслідків, вона нерозривно пов’язана з совістю, з віднові дальністю людини за свої стосунки зі світом природи і світом людей. Отже, свідомість, з одного боку, є формою об’єктного відображення, формою пізнання дійсності, як незалежних від людських прагнень та інтересів.

Результатом і метою свідомості є як пізнавальної діяльності є отримання знань, об’єктивної істини. З другого боку, свідомість містить в собі прояви суб’єктивного відношення люд. до дійсності як до світу свого життя, його оцінку, усвідомлення свого знання і себе. Результатом і метою дух. –практичного, ціннісного відношення до світу є осягнення сенсу існуючого, міри відповідності світу та його проявів люд.-ким інтересам та потребам, сенсу власного життя.

Якщо мислення, пізнавальна діяльність потребує здебільшого тільки ясного вираження знання, дотримання логічних схем оперування ними, то духовне ставлення до світу і його усвідомлення вимагає особистих зусиль, власних роздумів і переживання істини. Духовний світ людини – це не лише її розум, мислення, але й почуття, емоційні стани, віра, воля, світогляд, самосвідомість, що спирається на сукупність ціннісних орієнтирів і духовних смислів.

Свідомість не дорівнює мисленню та знанням, вона є одночасно і переживанням, усвідомленням, оцінкою дійсності. Будь-який прояв духовності відбиває в собі обидві форми дуального відношення до світу – і пізнавальну і ціннісну.

Матеріальне та ідеальне. Свідомість і мова. Свідомість – це найвища, притаманна тільки людям і пов'язана з мовою функція мозку, яка полягає в узагальненому і цілеспрямованому відображенні дійсності, в попередній уявній побудові дій і передбаченні їх результатів, у розумному регулюванні і самоконтролі поведінки людини. Вона не тільки відображає, а й творить світ на основі практичної діяльності.

Свідомість вивчають багато наук: філософія, соціологія, психологія, мовознавство, педагогіка, кібернетика, інформатика. Протягом віків точаться суперечки щодо її сутності. Богослови розглядають свідомість як іскру божественного розуму. Ідеалісти вважають свідомість первинною щодо матерії, вона, на їхню думку, незалежна від матерії, навпаки, остання є продуктом першої. Матеріалістична філософія і психологія вважають свідомість функцією мозку і відбиттям зовнішнього світу. Незважаючи на розбіжність думок, усі філософи згодні, що свідомість – це реальність, і вона відіграє величезну роль у житті людини та суспільства в цілому.

Головними ознаками свідомості є відображення світу, відношення, цілепокладання, управління. Свідомість як відображення відтворює насамперед форми людської діяльності і через них форми природного буття. Специфіка свідомості як відношення полягає в її націленості на буття, на пізнання, освоєння того, що лежить поза свідомістю, на розкриття його сутності. Водночас об'єктом розгляду свідомості може бути вона сама та її носії, тобто свідомість пов'язана з самосвідомістю.

Вихідним пунктом людського ставлення до світу є перетворення його відповідно до людських потреб, що набирає форми цілепокладання – створення ідеальної моделі бажаного майбутнього, визначення мети і засобів, розробки програми діяльності. Свідомість не зводиться повністю до мислення, поняття, пізнання і знання, вона охоплює як раціональне, так і чуттєве відображення дійсності, як пізнавальне, так і емоційно-оціночне ставлення людини до світу. Всі ці компоненти слід розглядати як елементи цілісного процесу предметно-матеріального, теоретичного та духовно-практичного способів освоєння світу.

Основними елементами свідомості, які перебувають у діалектичному взаємозв'язку, є: усвідомлення явищ, знання, самосвідомість, емоції, воля. Розвиток свідомості – це, насамперед збагачення її новими знаннями про навколишній світ і про саму людину. Пізнання речей має різний рівень, глибину проникнення в об'єкт і ступінь ясності розуміння. Звідси повсякденне, наукове, філософське, естетичне і релігійне усвідомлення світу, а також чуттєвий і раціональний рівні свідомості.

Генетичною передумовою виникнення свідомості є загальна властивість усіх наявних предметів і явищ як природних, так і соціальних, властивість відображення.

За формами відображення:

• політична свідомість (відображає політичні ідеї, форми і методи управління державою,стосунки між класами, соціальними групами, націями, державами) право (сукупність поглядів людей, що відображають їхню оцінку чинного права наявного суспільного і державного ладу, а також відповідність дій і вчинків громадян нормам права),

• морально-етична свідомість (форма регуляції поведінки людей в суспільстві без примусу. Основний критерій-суспільний ідеал),

• естетична свідомість (або культура-здатність відчувати і правильно оцінювати предмети мистецтва),

• наука (форма відображення світу не у виді норм поведінки або права в суспільстві,а відображення світу через поняття),

• релігія (форма відображення світу,її сутність і недолік у відображенні нереальних явищ) та атеїстична свідомість (вчення яке заперечує існування Бога),

• філософія (відображає світ у більш широкому діапазоні, прогнозуючи і майбутнє його існування).

Свідомість і мислення. Проблема ідеального. В сучасній філ. літ. Більшість дослідників вказують на важливу ролі пізнавальної(когнітивної), емоційної та мотиваційно-вольової форм діяльності свідомості. Логічна структура пізнавальної діяльності людини складається із чуттєво-сенситивного, абстрактно-мисленого інтуїтивного рівня.

На цих рівнях виникають чуттєві і понятійні образи, які становлять предметно-змістовну основу мислення. А саме мислення в процесі оперування чуттєвим змістом і логічними формами, що має на меті синтез чуттєвого і раціонального надбання нової пізнавальної інформації.

До пізнавальних здатностей людини належить також увага і пам’ять. Але у пізнавальній сфері свідомості провідна роль, безперечно належить понятійному мисленню. Саме воно забезпечує всій пізнавальній діяльності предметний усвідомлений характер.

Категорія ідеального позначає специфічне для людини відображення об’єкта і дії у вигляді суб’єктивного образу (понять, суджень, умовиводів). Ідеальне охоплює всі структурні елементи суб’єктивної реальності. Це будь-яке значення, що існує у формі суб’єктивності, але пов’язане з матеріально мозковими нейродинамічними процесами.

Більшість визначень, поняття ідеального фіксує специфічний характер, спосіб існування свідомості. І це головне.

Ідеальне за своєю суттю характеризується конструктивністю, здатністю втілюватися у дійсність шляхом об’єктивації, упредметнення у формах культури. З різноманітного відбирається той тип чуттєвих і понятійних образів, які найбільше співвідносяться з майбутнім результатом Ії діяльності, з тим, що має бути досягнуте і здійснене людиною. Йдеться про такі психічні образи котрі несуть у собі ідеї, задуми, знання, реалізація яких відповідає людським потребам.

На думку Ільєнкова, людина набуває ідеального виключно в ході прилучення до історично розвинутих форм суспільної життєдіяльності разом із соціальним планом свого існування, культурою. Ось чому „Ідеальність” є аспектом культури її виміром, властивістю.

29. Свідоме й несвідоме у життєдіяльності людини

30. Проблема ідеального у філософії

Проблема идеального в философии.

Уже философы древности исходили из представления о двухмерности бытия, его разделенности на два основных типа: материальное и идеальное. Поэтому наряду с понятием «материя» одним из базовых философских понятий стала категория идеального. Проблема идеального, духовного мира в целом и субъективного мира человека, его индивидуального духовного мира на протяжении тысячелетий привлекала внимание философов.

Однако и сегодня духовный мир человека хранит многие тайны, по-прежнему оставаясь своего рода «вещью-в-себе». Стремясь выработать новое понимание идеального, современная философия обобщает и анализирует все сведения о нем, накопленные в разных областях теории и практики. Притом она опирается на выводы классики о специфике идеального бытия, его соотношении с бытием материальным.

Заслуга наиболее глубокой разработки проблемы идеального принадлежит Платону. Именно он впервые обосновал концепцию удвоения мира, представив его как состоящий из мира вечных, неизменных сущностей - идей и мира изменчивых, конечных во времени материальных предметов.

Эти мысли Платона получили признание и дальнейшее развитие в средневековой религиозной философии, исходившей из признания существования двух миров - божественного и земного, а в человеке - двух начал, духовного и телесного.

По мере развития философской мысли внимание философов вновь и вновь обращалось к выяснению специфики идеального, выявлению его отличий от материального. Причем решение этих вопросов в рамках материализма и идеализма всегда было неодинаковым. Острые споры велись вокруг следующих двух вопросов:

- какова специфика идеального, в чем состоит его отличие от материального;

- каково соотношение, субординация этих двух реальностей, какая из них является порождающей, первичной.

Позиция философов-материалистов, начиная с Демокрита, состояла в том, что идеальные, духовные явления производны от материальных и потому тождественны им, представляют собой то же самое по своим свойствам, что и явления материальные. По мнению Демокрита, душа человека, как и весь окружающий мир, состоит из атомов, только более легких и подвижных.

Точка зрения философов-идеалистов, начиная с Платона, состояла в том, что идеальное представляет собой качественно иной вид реальности, резко отличающийся от материального. Так, поддерживая и развивая линию Платона, немецкий философ Г. Лейбниц говорил, что, если даже можно было бы увеличить мозг до размеров большой ветряной мельницы, то и в этом случае в нем не удалось бы обнаружить каких-то носителей идеального; там нельзя было бы увидеть ничего, кроме отдельных нервных клеток. Следовательно, идеальное не есть материальное, а есть нечто иное.

И сегодня философы-идеалисты, продолжая спор с материалистами, говорят, что мнение о тождестве материального и идеального столь же безосновательно, как и утверждение, что масло есть то же самое, что и дерево, а вода есть то же самое, что и железо. Конечно, идеалисты не отрицают существующей связи, взаимодействия между двумя видами бытия, но связь и взаимодействие, подчеркивают они, далеко не то же самое, что тождество. Самые чувствительные физические приборы типа «детекторов лжи», созданные современной наукой, потому и не являются вполне точными, что они фиксируют только факт взаимодействия физического и психического, а не сам феномен идеального, в котором нет ни грамма материального, вещественного.

Идеалисты исходят из того, что идеальное, духовное существует в виде особого мира идей, основу которого составляет совокупность наиболее общих понятий, универсалий, таких, как сущее, единое, истинное, благое, прекрасное и т.п. Концепция идеализма представляет идеальное не только, как нечто совершенно иное, чем материальное, но и как приоритетную субстанцию, существующую до и независимо от материального мира, как явление, существующее изначально и объективно и обладающее способностью порождать все материальное.

Однако и в позиции идеалистов есть свои слабости и уязвимые места. К их числу относится вопрос об источниках, причинах возникновения идеального мира. Этот вопрос в идеалистической философии, как и в религиозной, или вообще не ставится, обходится, или же, как в системе Гегеля, связывается с вечным мировым разумом, абсолютной идеей, выступающими в качестве первопричины. Именно эти, опять-таки идеальные субстанции, по Гегелю, и порождают в процессе своего поступательного развития всю существующую действительность.

Это объяснение происхождения идеального долгое время критиковалось материалистами как совершенно необоснованное, мистическое.

Тем не менее, данная мысль находит сегодня естественнонаучное подкрепление: ряд физиков высказали предположение, что наша Вселенная произошла из некоего смыслообразующего вакуума, творческого первоначала.

Но поскольку эти объяснения генезиса Вселенной носят характер научной гипотезы, в современной философии сохраняются и другие концепции происхождения идеального. К их числу относится и материалистическая теория отражения.

Теория отражения, разработанная философией материализма, дает достаточно обоснованный, хотя и небезупречный, ответ на вопрос о происхождении идеального из материального. Ее исходным положением является мысль о том, что материальные предметы не только взаимодействуют, но и воспроизводят, отражают друг друга. Отражение - есть одно из универсальных свойств материи. В результате длительной эволюции этого свойства материи и возникло человеческое сознание, представляющее собой высшую форму отражения. Под отражением понимается такое взаимодействие, под влиянием которого происходит изменение структуры предметов, вступающих во взаимодействие. Свойство отражения присуще как живой, так и неживой природе, оно универсально. Причем характер этого взаимодействия на разных уровнях организации материи качественно различен.

Так, на первом, низшем уровне неживой природы имеют место физико-химические формы отражения, взаимодействия в виде механических перемещений, тепловых, звуковых, магнитных воздействий, химических реакций и т.п.

На втором, биологическим уровне организации материи появляются более высокие формы взаимодействия живых организмов в виде простейших реакций раздражимости растений и микроорганизмов, чувствительности животных, связанной с простейшими рефлексами, инстинктами, а у высших животных - с ощущениями и восприятиями.

И, наконец, на третьем, социальном уровне отражения появляется сознание человека, включающее наряду с чувственными, еще и рациональные формы отражения, представляющие собой высшую ступень в длительном процессе эволюции форм взаимодействия материальных систем.

Но у сторонников материалистического объяснения происхождения сознания есть немало противников. Они указывают на ряд слабых мест, недостатков теории отражения. По их мнению, эта теория основана на подмене понятия «тождество» понятием «связь». Между тем наличие связи еще не обязательно свидетельствует о сходстве, а тем более близости, тождестве двух предметов. По остроумному замечанию одного из критиков материалистических концепций французского философа А. Бергсона, плащ, висящий на вешалке связан с вешалкой и даже может покачиваться вместе с нею, но это не означает, что плащ и есть вешалка. Точно так же и материальное с идеальным, хотя и связаны между собой, что и следует из теории отражения, но никак не тождественны друг другу, а наоборот, принципиально, качественно различаются.

Кроме того, о том, что сознание нельзя свести только к результатам отражения, свидетельст-вует и содержание наших знаний, психики, культуры: в них велика роль знаний, полученных неза-висимо от процессов отражения в результате автономной, творческой активности самого сознания, а также с помощью процессов интуиции, различного рода предчувствий, творческого воображения.

Таким образом, ни идеалистическое, ни материалистическое объяснения происхождения сознания не являются полностью обоснованными, вполне убедительными.

Очевидно, поэтому среди современных философов все более широкую поддержку находит представление о том, что бытие изначально возникло в двух формах: материальной и идеальной.

По мнению В.С. Соловьева, «весь действительный мир состоит в постоянном взаимоотно-шении и непрерывном внутреннем взаимодействии идеальной и материальной природы»¹. Великий русский философ видел выход из всей этой смуты ума в том, чтобы отказаться от коренного заблуждения, производящего путаницу, т.е. признать, что и мертвое вещество, и чистое мышление, и «всемирный механизм и всемирный силлогизм» суть лишь отвлечения нашего ума, которые сами по себе существовать не могут, но имеют действительность лишь в том, от чего они отвлечены, но в чем-то третьем, что не есть ни бездушное вещество, ни бесплотная идея².

Эта компромиссная точка зрения на проблемы соотношения материального и идеального, восходящая еще к Аристотелю, очевидно, потому и привлекает симпатии, что вообще снимает необходимость весьма, как мы видели, сложного обоснования превращения одного в другое.

«Идеальное» - это гносеологические образы (образы будущих предметов или ситуаций, программы, модели) и высшие ценности бытия человека (добро, правда, красота, справедливость и т.п.), которые подлежат реализации в деятельности человека.

Идеальное бытие существует в двух формах — в форме духовного, которое неотделимо от конкретной жизнедеятельности индивидов (субъективный дух), и в форме того, которое может существовать вне индивидов, то есть объективируется (объективный дух). Первая форма - это весь психический мир индивида. Сюда мы можем отнести:

- самосознание, то есть осознание человеком своего тела, своих мыслей и чувств, своего положения в обществе, отношения к другим людям, словом, себя как особой и единой личности;

- бессознательное, понятие используемое для характеристики индивидуального и группового поведения, действительные цели и последствия которого не осознаются;

- сверхсознание – особая сфера человеческого сознания, к которой относятся такие компоненты высшей психической деятельности, как интуиция и озарение, то есть способность человека получать достоверные знания без предварительных логических обоснований.

Бытие субъективного духа — важнейшая сторона бытия индивида, интегральная составляющая, без которой невозможно человеческое бытие, его диалектическое развитие.

Бытие субъективного духа не оторвано от эволюции бытия как целого. Оно не существует отдельно, обособленно и от совокупной жизнедеятельности индивидуального человеческого существа, от которой во многих отношениях зависит. Оно «локализовано» в общественном человеке и по своей сущности является особой разновидностью духовного, обусловленного также бытием общества и развитием истории. Вот почему субъективный и объективный так тесно переплетены, способны «переливаться» друг в друга. Результаты деятельности сознания и вообще духовной деятельности конкретного человека могут отделяться от него самого, как бы выходить «вовне». И тогда возникает вторая форма бытия - объективный дух.

Объективный дух принадлежат к внеиндивидуальным формам идеального бытия. Наиболее универсальными являются языковые формы существования, воплощения духовного - буквы, слова, предложения, тексты, правила, богатые варианты развитого языка выступают и как реальность, также обособленная от сознания отдельных индивидов, поколений людей. Им эта реальность дана как особый мир, запечатленный в «памяти» человеческой культуры, в памяти человечества. Языковая память культуры, человечества — сложное единство актуальной памяти многих конкретных людей, говорящих и пишущих на данном языке, и объективно существующих памятников (письменных, а с некоторого времени — и звуковых документов). Только благодаря тому и другому обогащается, изменяется, хранится, а значит, живет, существует язык как целое.

Объективный дух, как и субъективный дух, обязательно материализуются, причем оба вида духовного материально воплощаются в словах, звуках, знаках естественного и искусственного языков. Материальные «носители» духовного — это материальные предметы и процессы (книги, чертежи и формулы, проекты, холсты и краски картин, мрамор и бронза статуй, пленки фильмов, ноты и звучание музыкальных инструментов и т. д.). Сегодня функции хранения и использования социальной памяти все чаще передаются современным машинам, что значительно повышает роль тех исследований сознания и знания, которые сконцентрированы именно вокруг объективированного духовного.

А идеи красоты, справедливости, истины? Как бы ни изменялись представления людей о кра-соте, благе, добре, истине, все-таки сложились обобщенные представления, критерии и нормы, регу-лирующие процессы художественного, нравственного, научного творчества. Такие идеи в процессе развития человечества кристаллизуются, формируя духовные сокровища общечеловеческих цен-ностей. Отсюда, однако, неправомерно делать вывод об абсолютной независимости бытия духов-ного от бытия мира природного и человеческого. Бытие идей не просто неотделимо от бытия при-роды и человеческого мира, но изначально и непреложно включено в целостное бытие как таковое.

Духовная жизнь человечества, духовное богатство цивилизации и культуры, социальная жизнь — это специфическое «место бытия» объективного духа, чем и определяется его место в целостном бытии.

31. Єдність практичного та теоретичного у відношенні людини до світу

Гносеологічний аспект відображення предмета філософії в теорії впливає на зміст філософського знання, на онтологічний аспект відображення предмета. Онтологічний і гносеологічний аспекти виступають як дві сторони єдиного процесу усвідомлення людиною свого відношення до дійсності. Якщо онтологічний аспект обумовлює необхідність з'ясувати специфіку предмета філософії як певної реальності й одержати про нього знання в його бутті, таким як він є сам по собі, то гносеологічний аспект містить в собі оцінююче ставлення людини до предмета філософії як особливого об'єкта пізнання. Пізнавальне ставлення детермінує специфіку відображення і його вибірковість, виражену в змісті філософського знання, а сам зміст знання є не тільки результатом відображення предмета в його дійсності, але й історичним досвідом, підсумком процесу пізнання людиною дійсності, впливає на пізнавальний процес. В історичному розвитку пізнавального ставлення людини до світу виробляються певні принципи, що мають важливе методологічне і світоглядне значення для визначення спрямованості пізнання, орієнтованої на майбутнє і на різні сфери життєдіяльності людини.

Логічний аспект відображення предмета філософії в теорії полягає в тому, що результати практично-діяльного і пізнавального відношення до дійсності, відображені в змісті філософського знання, фіксуються, знаходять свій вираз в понятійно-категоральному апараті філософії. У системі понять, категорій, законів знаходять своє вираження гранично загальні основи буття людини і світу, усвідомлення людиною своєї сутності і сутності світу в їхньому взаємозв'язку, свого місця у світі, цілей і сенсу життя. Тому поняття і категорії є показником ступеня усвідомлення людиною свого відношення до світу і до себе. Зміст понятійно-категоріального апарату, його структура, динаміка відбивають динаміку розвитку як самої дійсності, людини, так і їхнього взаємозв'язку. Можна сказати, що ступінь розробки понятійно-категоріального апарату, чіткість і ступінь розкриття змісту понять, категорій, законів свідчить про ступінь розвитку пізнавальних можливостей людини, розвитку і зрілості самої теорії. Логічні форми відображення дійсності є підсумком попередньої пізнавальної діяльності, сходинками пізнання, освоєння світу, важливим засобом його перетворення. Вони відіграють важливу роль у цілепокладальній діяльності людини, у визначенні нею як програмних, стратегічних, так і найближчих, практичних цілей діяльності. Тому ці логічні форми виступають, з одного боку, як результат, підсумок попередньої життєдіяльності, а з іншого боку - як її передумови, як умови, фактори і засоби пізнання людиною навколишнього світу і його перетворення відповідно до своїх потреб та інтересів для забезпечення свого існування, функціонування і розвитку.

Розвиток і удосконалення філософського знання не може успішно здійснюватися без удосконалення, розвитку понятійного апарату, у якому фіксуються результати освоєння світу, ступінь проникнення людського пізнання в сутність предметів, процесів об'єктивної дійсності. Зневажливе ставлення до розробки понятійного апарату, недбалість у використанні термінології часто призводять до значних втрат у дослідженні явищ дійсності і навіть до помилок, до нерозуміння дослідниками один одного.

32. Діалектика суб’єкта та об’єкта у пізнавальній діяльності

Як бачимо, пізнання є історично акумульованим процесом відображення об´єктивної реальності у свідомості людини в формі відчуттів, сприйняттів, уявлень, понять, ідей, гіпотез, теорій і таке ін. Процес взаємодії суб´єкта й об´єкта досліджувався ще з стародавніх часів. Однак лише з філософії Р. Декарта бере початок сучасна трактовка цієї проблеми. Різке протиставлення суб´єкта й об´єкта стало висхідним пунктом аналізу пізнання й обґрунтування знання з точки зору його достовірності. Розуміння суб´єкта як активного пізнавального начала дозволило дослідити умови й оформи цього процесу та його суб´єктивні передумови.

Великий вклад у розробку цієї проблеми, як уже йшлося, внесли І. Кант, Г. Гегель та ін.

Діалектико-матеріалістична філософія радикально розширила й поглибила цю проблему. Вона безпосередньо поєднала її з суспільно-історичною практикою. Обґрунтувала, що суб´єктом пізнання є не ізольований індивід, а людина як суспільна, конкретно-історична істота (колектив, суспільство, людство), яка опанувала вироблені форми пізнавальної діяльності (мову, категорії тощо). Об´єктом пізнання є незалежна від людини дійсність, яка дається пізнанню не в формі споглядання первісної природи, а в формі практичної взаємодії з олюдненими й олюднюваними фрагментами природи, на які спрямовується діяльність людини. Об´єктом пізнання може бути й сама людина та її суб´єктивний світ.

У результаті процесу пізнання з´являється знання. І те й інше (процес і його результат) мають не лише певний зміст, але й певні форми, які в кінцевому рахунку обумовлені практикою. Тому відображення людиною об´єктивної реальності в процесі пізнання - це не пасивно-дзеркальний акт, як уже говорилось, а активний, творчий процес її відтворення в свідомості людини. Без нього зникає об´єктивний зміст наших відчуттів, сприйняттів, думок і ми неминуче приходимо до суб´єктивного ідеалізму.

Людина, окремі люди (наприклад, вчені), що здійснюють дослідження та відкриття, як суб´єкти пізнання, виступають у ролі членів певного суспільства, певної історичної епохи. У своїй пізнавальній та науково-дослідницькій діяльності вони виражають потреби певного суспільства, спираються на ту суму знань, якої досягло це суспільство, та на ту культуру мислення, яку воно виробило.

На відміну від психології, теорія пізнання не розглядає особистих якостей людей, в думках яких здійснюються пізнавальний процес, особливості їх мислення. У гносеології суб´єкт береться в безособовій формі. Для неї важливий сам зміст знання у його відношенні до об´єктивної реальності, процес та тенденція його розвитку1.

Як процес діяльності суб´єкта, пізнання завжди має суб´єктивний характер. Його результатом є знання, які існують у свідомості суб´єкта (індивідуальній, суспільній). Форми, в яких існує та розвивається знання, за своєю сутністю, є суб´єктивними образами об´єктивної дійсності, тобто ідеальним відображенням матеріального. Наукове тлумачення цих категорій протистоїть як суб´єктивізму, так і натуралістичному об´єктивізму, які нерідко зливаються в неопозитивізмі. Така позиція випливає не із безпосередньої даності, а з логічного конструювання суб´єкта. Тому вони можуть бути зрозумілими лише в контексті історичного розвитку суспільної практики.

Наукова філософія спростовує й екзистенціалістські ідеї Ж.-П. Сартра, щодо того, що внутрішня визначеність суб´єкта тотожна його свободі від будь-якого предметного змісту і тому може бути осягнутою безпосередньо при досягненні суб´єктом позиції автентичного існування.

Спрямованість пізнання, його характер, межі осягнення на кожному історичному етапі залежать від суб´єкта пізнання, оскільки зумовлені потребами, інтересами, завданнями та можливостями конкретно-історичного суспільства чи певної соціальної групи за даних умов. Суб´єктивність пізнання, знаходячись у прямому зв´язку з активністю суб´єкта, в деяких випадках може стати перепоною на шляху до істинного пізнання.

В цілому ж суб´єктивність не заважає істинності одержаних знань, не ставить будь-яких перепон на шляху осягнення людиною світу. Завдяки праці, своїм потребам і можливостям - як у практичному, так і пізнавальному аспектах людина є універсальною істотою. Вона не просто пристосовується до світу, (середовища свого існування), а освоює, перетворює його, виявляючи приховані в ньому можливості. Оскільки суб´єктивність людського ставлення до світу виражається в активності, і остання не обмежена якимись рамками її біологічної природи, а є універсальною за своїми можливостями, то сама ця суб´єктивність долає свою однобічність, обмеженість і слугує умовою об´єктивного пізнання світу.

Слід відмітити, що спеціальні (конкретні) науки більше відволікаються від ролі суб´єкта у пізнавальному процесі, намагаючись у максимальній мірі позбавитись від усіх суб´єктивних моментів, розглядаючи об´єкт немов би "сам по собі". Для філософії ж проблема взаємодії суб´єкта і об´єкта є спеціальною, оскільки досліджується те, як у процесі такої взаємодії при активній ролі суб´єкта відбувається досягнення істини.

Перейдемо тепер до аналізу об´єкта пізнання. Ним є незалежна від свідомості існуюча дійсність - об´єктивна реальність. Сама ж людина з усіма її гранями, сторонами та властивостями, враховуючи й психіку та свідомість, теж до нього належать. Той факт, що свідомість є суб´єктивною реальністю, не перешкоджає перетворенню її у специфічний об´єкт пізнання.

Однак для конкретного суспільства на певному етапі його розвитку реальним об´єктом пізнання є не вся дійсність (вона нескінченна й невичерпна), а лише та її частина, що прямо чи опосередковано включена у практичну, передусім, матеріально-виробничу діяльність. Отже, не лише суб´єкт, але й об´єкт пізнання має свій конкретно-історичний характер. Людина насамперед, пізнає те, що вона практично освоює, змінює, перетворює. Безпосередній об´єкт пізнання - це не "абстрактна" природа, а природа, в певній мірі перетворена, "олюднена" ("світ людини"), межі й багатоманітність якого постійно зростають.

Можна було б заперечити, що до числа об´єктів пізнання відносять й такі речі та явища, з якими людина в даний час не може вступити в пряму практичну взаємодію, - наприклад, віддалені космічні тіла. Однак, по-перше, небесні світила стали в свій час об´єктом пізнання тому, що спостереження за ними набули практичного значення; по-друге, в силу логіки пізнавального процесу і взаємозв´язку явиш дійсності пізнання здатне випереджувати безпосередню практику, не втрачаючи ніколи зв´язку з нею (детальніше про це йтиметься далі).

Як бачимо у відношенні між суб´єктом і об´єктом пізнання є момент співвідносності: з одного боку, існує суб´єкт без об´єкта, з іншого, - виділення з об´єктивної реальності певного фрагмента, який в подальшому стає об´єктом пізнання, залежить від діяльності суб´єкта; часто цей об´єкт в тій чи іншій мірі є уже продуктом такої діяльності. Абсолютизуючи момент співвідносності й екстраполюючи гносеологічні проблеми на реалії об´єктивного світу, суб´єктивний ідеалізм стверджує: немає об´єкта без суб´єкта, об´єкт створюється суб´єктом. Такою, наприклад, є філософія Берклі, в якій йдеться про те, що буття речей визначається тим, що вони сприймаються. Подібними є філософія Фіхте та Авенаріуса.

В ході осмислення не слід змішувати й поняття "об´єкт пізнання" з поняттям "об´єктивна реальність". Остання в тій чи іншій своїй частині стає об´єктом пізнання, оскільки існує пізнаючий суб´єкт. Але сама ця реальність є незалежною від суб´єкта, оскільки природа існувала ще й тоді, коли на Землі не було жодної живої істоти. Щодо практики, то вона свій об´єкт і об´єкт пізнання не творить "з нічого" чи з якоїсь "невизначеної матерії", а лише змінює існуючі предмети, притому "погоджуючи" це з їх об´єктивними властивостями та закономірностями.

Суб´єкт і об´єкт становлять єдність протилежностей пізнавального процесу. Вирішення протиріч, що постійно виникають між суб´єктом і об´єктом, відбувається завдяки практичним змінам об´єкта суб´єктом, за допомогою підкорення його свідомій волі людини (суспільства, людства). В процесі цієї взаємодії змінюються цілі суб´єкта, котрі визначають його волю, і протиріччя виникають все нові і нові.

Взаємодія суб´єкта і об´єкта у сфері практики генетично й по суті є первинною, а діалектика суб´єкта та об´єкта пізнання набуває по відношенню до неї відносно самостійного характеру і значення.

Пізнання є процесом розв´язання суперечностей між суб´єктом і об´єктом. їх вирішення на кожному етапі пізнання призводить до появи нового суб´єкта (збагаченого новими знаннями, здатного мислити на вищому теоретичному рівні) та нового об´єкта пізнання (в тому розумінні, що у пізнавальний процес "втягуються" все нові предмети, процеси і явища, а звідси й виникають нові проблеми.

Таким чином, суперечності відтворюються на новому, вищому рівні. Вони знову вирішуються й знову виникають. І так без кінця.

Особлива роль у пізнанні належить науковим революціям, коли відбуваються значні якісні зрушення і в характері досліджуваних об´єктів, і в апараті теоретичного мислення.

Тут ми й обмежимось цим коротким висвітленням змісту понять суб´єкта і об´єкта та процесу пізнання. Наступні параграфи присвячені розвитку й конкретизації того, про що тут йшлося (розкриттю діалектики пізнавального процесу, як процесу відображення об´єктивної дійсності у свідомості людини).

33. Пізнання як відображення та творчість

Пізнання є процесом ідеального освоєння реального світу. Реалізуючись у ході відображення його свідомістю, пізнавальний процес постає принципово творчим відображенням об'єктивної реальності, оскільки його результатом не є створення ідеальної копії наявного стану речей, «повторення» в ідеальній формі того, що є (а саме так уявлялася суть пізнання в матеріалізмі, та й багато хто з природодослідників саме так уявляє зміст пізнання). Пізнання виявляє об'єктивний зміст реальності як діалектичної єдності дійсності (того, що є) і можливості (того, що могло бути в минулому, але не здійснилося, і того, що буде чи може бути в майбутньому).

Таким чином, пізнання відображає не тільки дійсно існуючі (або ті, що дійсно існували чи будуть дійсно існувати) предмети, процеси і явища, а й усі їх можливі модифікації. Інакше кажучи, пізнання відображає загальне.

Згадаймо у зв'язку з цим полеміку середньовічних номіналістів і реалістів щодо статусу існування загального. І ті, й інші мали рацію і водночас помилялися. Головна помилка обох сторін полягала в ототожненні поняття «існування» з існуванням у формі наявного, дійсного. Звідси прагнення реалістів ствердити існування «будинку взагалі» як однопорядкового з існуванням конкретних одиничних будинків (звичайно ж, «будинок взагалі» в такий спосіб не існує, він існує як єдність дійсного існування разом з усіма можливими). Номіналісти ж, цілком справедливо заперечуючи існування «будинку взагалі» лише як дійсного існування, помилково заперечували на цій підставі, що загальне (будинок взагалі) не існує як таке (адже можливе теж існує).

Ідея тотожності дійсного («чуттєвого») існування з існуванням узагалі міцно трималася у свідомості філософів і природодослідників аж до недавнього часу. Так, відомий природодослідник англієць Т. Г. Гекслі (1825—1895) наприкінці минулого століття робить агностичний висновок стосовно пізнаваності матерії — «не знаємо і не можемо знати» —лише на тій підставі, що матерія як така не існує в статусі дійсного існування. «Що нам, в кінцевому рахунку, відомо, —розпачливо запитує Гекслі, —про цю жахливу «матерію», крім того, шо це назва невідомої гіпотетичної причини станів нашої свідомості?»

Для відображення, яке фіксує лише дійсне («чуттєве») існування (а саме до такого, «дзеркального», відображення і зводив свідомість старий матеріалізм), загальне просто недосяжне. Не випадково природні форми відображення і не фіксують загальне. Лише свідомість, яка завдяки практичному своєму походженню орієнтується на відображення «конструктивної схеми» реальності, виявляє здатність відобразити специфічне існування загального. «Конструктивна схема» тієї чи іншої речі (ми вже розкривали її зміст на прикладі аналізу поняття трикугника), по суті, вказує на ту множину можливостей, яку здатен реалізувати певний спосіб діяння, тому, відображаючи «конструктивну схему» речей, свідомість відображає можливості.

Отже, пізнавальний процес відображає не саму реальність як таку, а «конструктивні схеми» речей і процесів, що складають її, і тому відображає не тільки «здійснені» варіанти цих «схем» (дійсність, наявний стан речей), а й одночасно всю сукупність нездійснених варіантів, тобто можливості.

Як можуть відображуватися можливості? Адже щоб реалізуватися у практиці, вони мають буги зафіксовані в усьому своєму розмаїта, проаналізовані з точки зору їх відповідності інтересам людини, щоб на цій основі зробити вибір саме тих можливостей, які цим інтересам відповідають, і після цього запропоновані практиці (як мета, що визначає спосіб діяння). Таке відображення, як уже говорилося, реалізується завдяки мові. Саме в ній можливості набувають статусу своєрідного «чуттєвого» (у субстраті звуків усної чи знаків писемної мови) існування.

Водночас таке їх «чуттєве» існування не є їх справжнім перетворенням у дійсність (зазначене перетворення принципово неможливе — і не тільки тому, що таких можливостей дуже багато, але головним чином через те, що реалізація однієї можливості робить принципово неможливим, заперечує реалізацію цілої групи інших), оскільки їх існування в мові є ідеальним існуванням у матеріальній «оболонці» слова. Адже, як вже неодноразово наголошувалося, «мова є безпосередня дійсність думки», зауважимо, «безпосередня дійсність» саме думки, а не речі чи явища.

Здійснюючись постійно в «чуттєвій» мовній оболонці, пізнання, так би мовити, «відчутно» фіксує свої результати, залишаючись водночас ідеальним процесом. Завдяки «перевдяганню» можливостей у мовну оболонку вони стають цілком доступними для аналізу й вибору, зберігаючи водночас свій «можливісний» статус існування. І пізнаючий суб'єкт (учений, мислитель тощо) безпосередньо має справу саме із специфічним «світом» людських значень процесів і явищ навколишнього світу, а не з самим цим світом.

Говорячи про минуле (про те, чого вже немає в дійсності) або про майбутнє (про те, чого ще немає), ми фактично безпосередньо маємо справу зі знанням про минуле чи майбутнє, яке відчутно існує для нас у вигляді «мовної реальності». Та й про теперішнє ми говоримо, значною мірою маючи на увазі не стільки дійсні, скільки можливісні його аспекти. Як уже зазначалося, цю реальну обставину помітив і влучно використав проти натуралістичного тлумачення пізнання матеріалізмом (Дж. Локком) англійський філософ Дж. Берклі ще в XVIII ст.

Про це ж фактично говорили вже в XIX ст. представники Мар-бурзької школи неокантіанства, які стверджували, що наукові проблеми виникають із неузгодженості в наявній системі знань, а їх розв'язання вчені шукають не в дослідженні самої дійсності (як вони самі гадають), а в такій «перебудові» системи знання, яка б ці неузгодженості ліквідувала. І нарешті, в XX ст. неопозитивізм фактично ототожнює реальний світ з мовною реальністю, а родоначальник постпозитивізму К. Поппер навіть говорить про сферу знання як про одну з найважливіших і самостійну сферу реальності — «третій світ».

До фактичного ототожнення мовної реальності з реальністю взагалі приходить в останній період своєї творчості й екзистенціаліст М. Гайдеггер, а його учень Г. Г. Гадамер робить таке ототожнення вихідним принципом своєї герменевтики. Ототожнення реальності з мовною реальністю стає однією з провідних ідей філософії XX ст.

У міркуваннях названих мислителів є багато цікавого й плідного, оскільки опосередкованість пізнання реальності «мовною реальністю» справляє істотний вплив на сам пізнавальний результат (невра-хування цього впливу може призвести до істотного спотворення істини). Так, джерелом наших знань про минуле є стародавні тексти і залишки матеріальної культури (будівлі, знаряддя праці, предмети побуту тощо, які також є своєрідним «текстом»). Однак їх треба правильно витлумачити. Зміст понять минулого та аналогічних понять сучасності далеко не ідентичний. Навіть близькі покоління — батьки й діти, наприклад, часто по-різному тлумачать одні й ті самі поняття й принципи. Отже, великого значення для адекватного знання про минуле набувають такі, по суті, мовні проблеми, як «розуміння» і «тлумачення». Саме філософське дослідження цих проблем становить головний зміст герменевтики.

Аналогічні оцінки можна дати й іншим аспектам питання про мовну реальність, які розробляються названими мислителями і школами.

З характеристики пізнавального процесу як відоОб'єктивні браження навколишньої реальності випливає на суб'єктивні рактеристика істини як правильного, адекватного її характеристики відображення. Якщо ж з якихось причин адекватістини ність відображення порушується, деформується, результат пізнання набуває протилежного характеру заблудження. Однак, як уже зазначалося, наше відображення ніколи не є дзеркальною копією реального світу, а якщо між реальним предметом і його пізнавальним образом не існує такої абсолютної («дзеркальної») подібності, то виникає питання про критерії розрізнення між правильним і деформованим відображенням, між істиною і заблудженням.

Старий матеріалізм свідченням істинності знання вважав найповнішу міру його об'єктивності. Для того щоб досягти високої міри об'єктивності відображення, з його змісту прагнули максимальною мірою вилучити суб'єктивні моменти, під якими розуміли все те у змісті відображення, що має своїм джерелом пізнаючого суб'єкта. Якоюсь мірою подібний захід мав певний сенс, адже той чи інший емоційний стан, індивідуальні особливості будови органів чуття, вплив на результати відображення лабораторних приладів та установок тощо здатні справляти негативний вплив на результати пізнання.

Проте абсолютне протиставлення об'єктивному суб'єктивного як виключно «руйнівного» щодо адекватності відображення чинника є принципово неправильним. Адже за своєю природою суб'єктивне в пізнанні — це не тільки (і не стільки) «перешкоди» і «деформації», що їх спричиняє суб'єкт у процесі пізнання (до речі, об'єкт не меншою мірою здатний на аналогічний «спотворюючий» адекватність відображення вплив), скільки сама основа пізнавального процесу — практика.

34. Пізнання та розуміння

Однією з актуальних проблем сучасного наукового пізнання є вивчення шляхів і методів практичного застосування знання — як природничо-наукового і технічного, так і гуманітарного. Адже розробка складного комплексу питань всебічного вдосконалення розвинутого соціалізму вимагає чіткого усвідомлення специфіки практичного впровадження ’результатів наукового пізнання в усі сфери матеріальної та духовної культури суспільства. Цей процес породжує багато складних методологічних проблем, пов’язаних з вивченням руху від теоретичних структур знання до їх практичного втілення.

На відміну від того аспекту теоретико-пізнавальної проблематики, який стосується засобів і методів теоретизації емпіричного матеріалу, питання про загальні умови асиміляції знання у світі людини, практичного застосування результатів пізнання є складовою частиною проблеми розуміння. Розуміння — це сторона пізнавальної діяльності, спрямована на особливе, індивідуальне буття, включаючи і культурну історію людини. Відомі з історії філософії і науки постановки названої проблеми завжди пов’язувались з уявленням про розуміння як гуманітарне освоєння світу людини, розуміння іншої культури, мови, текстів, інших людей, результатів людської життєдіяльності 1.

Як підкреслював К. Маркс, «розуміння полягає не в тому, щоб... скрізь знаходити визначення логічного поняття, а в тому, щоб пізнавати специфічну логіку специфічного предмета» 2. Критерій розуміння — це вміння застосовувати всезагальне знання в «специфічній» практичній та пізнавальній ситуації.

1 Згадаємо арістотелівський трактат «Про тлумачення», спроби Ф. Шлейєрмахера та В. Дільтея розглянути розуміння як основну категорію гуманітарних дисциплін, постановку проблеми розуміння у мовознавстві і лінгвістиці (О. О. Потебня, Н. Хомський), психології (С. Л. Рубінштейн, О. Р. Лурія, О. М. Леонтьєв), літературознавстві (М. М. Бахтін).

2 Маркс К. До критики гегелівської філософії права. — Маркс К., Енгельс Ф. Твори, т. 1, с. 304.

З’ясування конкретної логіки речей відрізняється від завдання безпосереднього предметного втілення ідеалізованих систем знання. В даному разі йдеться про розуміння як той фактор практичної свідомості, що супроводжує формування універсальних понять і спрямовує предметні дії щодо їх практичної реалізації. Проблема розуміння найчастіше аналізується в літературі як розуміння мови — фундаментальної форми практичної свідомості людини. Мова при цьому розглядається як предметний посередник спілкування, за допомогою якого люди передають один одному не тільки всезагальні поняття, а й індивідуалізований життєвий досвід у всьому його якісному розмаїтті.

В узагальненому вигляді такий підхід зводиться до реконструкції смислу знаково-символічних форм людської культури. На цьому шляху трапляється звуження проблеми: від проблеми розуміння світу — до питання про розуміння суб’єктом артефактів культури. В останньому випадку виникає можливість позірного протиставлення суб’єктивного розуміння — пізнанню об’єктивної реальності, розуміння смислу — \38\ знанню речей, науки про культуру — наукам про природу, методів гуманітарного пізнання — методам природничонаукового пояснення та опису. Тому одним з принципових моментів проблеми розуміння є не з’ясування смислів знаково-символічних реалій культури, а розуміння об’єктивної дійсності. Вихідними передпосилками дослідження розуміння як одного з аспектів проблеми застосування знання в конкретній практичній діяльності виступають фундаментальні положення ленінської теорії відображення. Саме відображення історично особливих сторін людської практики дозволяє судити про об’єктивність того чи того розуміння дійсності та змісту знання про неї. Перевірка адекватності розуміння у своєму емпіричному вигляді постає як практичне застосування засвоєних людиною знань і уявлень про світ за даних специфічних обствин.

Іноді цей критерій розуміння вважається єдиним і останнім. Так, для аналітичної філософії мови, як і для більшості позитивістськи орієнтованих філософів, слова на кшталт «розуміння» не мають предметних референтів і пізнавального змісту. Пошлемося у цьому зв’язку на приклад Л. Вітгенштейна. Студент, який після того, як йому показали складну формулу, каже «тепер я розумію», не дає нам ніякої інформації про свої ментальні стами; він просто повідомляє, що знає, як вивести або розв’язати дану формулу. В цьому випадку за межами розгляду лишається питання про відношення розуміння до зовнішньої реальності, а його аналіз зводиться до опису техніки вживання мови 3.

Якщо ж взяти до уваги всю повноту проблеми, то вона постає у вигляді діалектики загального, особливого та одиничного: як і на основі чого загальний зміст ідеальних систем значень, успадкованих людиною з попереднього досвіду, може застосовуватись для пізнання нових, а іноді історично унікальних явищ?

На практиці людина має справу з якісним розмаїттям сприйманого предметного світу. Без спеціального зусилля з нашого боку ми можемо більш-менш точно виділяти деякі речі з сукупності інших речей, розрізняти їх корисні якості, форми, смак тощо. Зауважимо, що ці одиничні речі, а також їх особливі властивості і стани, пов’язані з людською діяльністю, стають індивідуальними. Так, наприклад, важко зустріти дещо, схоже на улюблений вами краєвид. Якщо ж цей краєвид зображений на полотні, то маємо справу вже з унікальною річчю. Кант, досліджуючи можливість теоретичного осягнення подібних речей, дійшов висновку про радикальну відмінність наукового судження від гуманітарного судження смаку. Гегель, намагаючись подолати це метафізичне протиставлення науки й інших форм життєдіяльності людини, висунув відоме положення про необхідність включення життя в логіку. Однак він дуже містифікував реальний зміст проблеми, поставленої Кантом, розглядаючи життя як результат духовної діяльності «ідеї» — абстрактного «судження життя».

В марксизмі чуттєво-предметний характер діяльності людини був протиставлений абстрактному теоретизму класичної буржуазної філософії і політекономії. К. Маркс зазначав, що саме якісні відмінності речей є підставою для обміну одних споживчих вартостей на інші. Вироблення ж останніх відбувається в конкретній праці індивіда. Отже, якщо предметну розмаїтість реальності розглядати в її зв’язку з практичними діями людей, то матимемо справу з індивідуалізованим світом значущих речей і предметних ситуацій — конкретно-історичним світом людини.

3 Показові щодо цього слова Вітгенштейна: «Зрозуміти речення — значить зрозуміти мову. Зрозуміти мову — значить оволодіти технікою (її вживання. — Є. Б.)». Wittgenstein L. Philosophical Investigations. — Oxford, 1958. — § 19.

Прикладом безпосереднього відношення суб’єкта до якісної., багатоманітності реальності може бути перцептнвна діяльність, зокрема \39\ феномен зорового сприймання об’єктів. Проблема розуміння та інтерпретації у процесі сприймання не виникала б, якби відчуття «прямо» передавали певним чином кодовану інформацію, вже цілком наявну у зовнішньому світі, до людського мозку, де вона реконструювалась як знання про об’єкти. Вже Гельмгольц відзначав ту роль, яку відіграє в цьому процесі прихована активність свідомості та мислення. Для сучасної психології вихідним в аналізі зорового сприйняття є той факт, що між фізичним відображенням — світловою проекцією — зорового образу на ретині та його осмисленим сприйняттям існує докорінна відмінність. Відомий спеціаліст у цій галузі Е. Гомбріч пише про це так: «Те, що виникає на ретині, незалежно від того, відбувається це у курчат чи людей, всього-на-всього танцюючий хаос світлових точок, що стимулюють чутливі нервові закінчення, які несуть свої повідомлення до мозку. Те, що ми бачимо, є стабільним світом. Потрібна сила уявлення і дуже складний апарат для того, щоб подолати прірву, що існує між ними» 4. Аналіз перетворення чуттєвої інформації на осмислений перцептивний образ — одна з важливих проблем психології сприйняття.

Труднощі в дослідженні зорового сприйняття полягають у тому, що власне акти осмислення зорового відображення не можуть бути виявлені інтроспективно, а в звичайних умовах сприйняття — і будь-яким об’єктивним методом вивчення, оскільки нам даний світ спостережуваних речей, а не самі акти спостереження. Останні відбуваються в редукованій і явно не даній суб’єкту формі. Саме це дало підстави деяким психологам для висновку про те, що сприйняття — це нерозгорнуте в експліцитних актах розуміння. «Розуміти» — означає бачити речі певним чином, але не можна «бачити», не розуміючи», — твердить Р. Грегорі 5. Для певних дослідницьких процедур можна порівнювати і навіть ототожнювати розуміння з актами зорового сприйняття, але при цьому не слід забувати, що для багатьох буржуазних психологів звернення до подібних порівнянь пов’язане з перебільшенням відмінності між науковим і безпосереднім, буденним сприйняттям. «Ми заперечуємо дар розуміння речей, який дається нам нашими відчуттями, — стверджує Р. Арнхейм. — В результаті теоретичне осмислення процесу сприйняття відокремилось від самого сприйняття і наша думка рухається в абстракції. Наші очі перетворились на простий інструмент виміру та впізнавання — звідси нестача ідей, які можуть бути виражені в образах, а також невміння зрозуміти смисл того, що ми бачимо» 6. Очевидно, висновок про аналогію між сприйманням світу і розумінням суб’єктом об’єкта має грунтуватись на більш глибинних підставах, а саме — на розгляді тих операцій, за допомогою яких концептуалізований досвід суспільної практики включається в процес безпосереднього чуттєвого пізнання і породжує свідомий образ 7. У цьому разі ми також маємо справу з рухом від більш загальних систем знань, закріплених у попередньому практичному і теоретичному досвіді, до їх застосування для осмислення, категоризації конкретної предметної ситуації. В результаті, ми розглядаємо дві основні складові предметного образу світу — його чуттєву тканину (матеріал) і значення. Вважається, що очевидна для нас стабільна і інтерсуб’єктивна картина світу — сприйманий світ — виникає внаслідок «обробки значеннями», які втілили в собі узагальнений досвід предметно-практичної діяльності, безпосереднього чуттєвого змісту образу — зорового (видимого) поля.

Спираючись на теорію діяльності, радянські дослідники підкреслюють об’єктивну віднесеність людського сприйняття, те, що цей факт свідчить про принципову належність актів означення даних відчуттів \40\ до різновидів діяльності, здійснюваної з реальними предметами. Показово, що функцію об’єктивації сприйманого виконують не значення, а чуттєвий зміст уявлень про світ. Це доводить відносну незалежність семантичних значень від означуваного матеріалу відчуттів. В свою чергу, така незалежність свідчить про складну, багаторівневу структуру перцептивного розуміння об’єктів.

Дослідження псевдоскопічного — викривленого спеціальними приладами — сприйняття показали, що значення не можуть цілком зумовлювати виділення об’єктів в перцептивному досвіді. З одного боку, свідомі (інтелектуальні) акти не впливають безпосередньо на світ сприйняття. Про це говорить факт добре відомих перцептивних ілюзій. В дослідах з псевдоскопічного сприйняття спостерігались найрізноманітніші деформації добре відомих предметів, причому знання про об’єктивну неможливість подібних деформацій ніяк не впливали на образ предметів.

В зв’язку з цим виникає важливе питання про предметну структурованість самої чуттєвої тканини — можливого носія загальних значень. Адже в проведених дослідах вона виступає принципово незалежною від явних, а також експліцитно неусвідомлюваних операцій надання значення і, в кінцевому підсумку, з нею з необхідністю співвідноситься зміст ідеальних систем значень. Йдеться, однак, не про ті семантичні рівні словесних значень, символічний зміст яких тим або іншим чином піддається вербальному вираженню. Маються на увазі насамперед деякі матеріальні, сенсорні елементи означуваного змісту образу, що існують поза мовною і символізуючою свідомістю, утворюючи немовби його підґрунтя 8.

Дослідження інверсії зорового образу за допомогою інвертоскопа показують, що перехід від сприйняття осмисленого (видимого), світу до сприйняття видимого поля пов’язаний з втратою характеристик, поєднаних з діяльністю надання значення даним відчуттів. Часто-густо сприймались образи ніяк не ідентифіковані, але з ознаками предметних характеристик. Водночас відбувалась постійна корекція виникаючих сенсорних структур, спрямованих на подолання їх невідповідності об’єктивним законам матеріального світу. Звідси випливає висновок про принципову неусвідомлюваність чуттєвого матеріалу сприйняття, водночас і про його об’єктивну структурованість і просторову диференційованість. «Процес цей відбувається в самій перцептивній діяльності і у відношенні до первісних інтеграцій сенсорних елементів, а не здійснюється зверху «готовими» значеннями», — підкреслює О. М. Леонтьєв 9. На основі цього дається відповідь на основне питання про процеси породження зорового образу та про засоби конкретизації і індивідуалізації загальних значень, тобто про формування смислу об’єктів перцептивного досвіду.

Категоріально-семантичні засоби опису названого процесу мають бути досить загальними за змістом. Інакше вони не зможуть охопити можливої багатоманітності конкретних властивостей об’єктів — просторового положення, форми, кольору та ін. Водночас вони не повинні бути занадто загальними, бо інакше втратять евристичну функцію: наприклад, нам потрібна не тільки загальна категорія якості, але й, скажімо, певні відтінки для її виділення. Така семантична система значень не є і системою категорій, якими оперує вербальна свідомість. Вона пов’язана більш тісно не з видимим світом, а з проблемою структурного членування видимого поля. Інакше кажучи, завдання категоризації, членування дійсності на осмислені об’єкти спирається на наявність в матеріалі відчуттів такого предметного членування, яке безпосередньо відображає одиничні моменти реального світу. \41\ Трансформація загальних значень в досвіді сприйняття в цьому плані полягає «у відшуканні таких диференціальних оз’нак в зоровому полі, які дозволили б зоровим чином конкретизувати фрагмент сприйманого світу всім тим предметним контекстом, що мається на увазі. Але зорове поле має свою структуру і тим самим змушує бачити з ймовірного лише те єдине, що реально існує в даній ситуації» 10.

Отже, процес предметної трансформації загальних значень грунтується на заздалегідь структурованому поза діяльністю свідомості чуттєвому матеріалі. Останній не лише визначає можливість застосування категорій, які в даному разі можуть виконувати функцію надання змісту об’єктам, що сприймаються. Він є фундаментальною передумовою розуміння індивідуальних особливостей сприйманого світу. Тому в різноманітних конкретних ситуаціях використання певного традиційного для даної культури фонду загальних значень, скажімо мови, не заперечує їхньої здатності виражати індивідуальні сторони об’єктивної реальності. Самі значення при цьому також змінюються, набуваючи нових предметних смислів. В цілому ж акти розуміння, що спираються на відображення конкретних відмінностей в самих обієктах сприйняття, не усвідомлюються суб’єктом, як певна активність, спрямована на надання смислу картині світу.

Виражаючи ті значення, які має для нас навколишній світ, події, що відбуваються в ньому, ми застосовуємо (наприклад, у мовній комунікації) загальні і всезагальні характеристики дійсності. Показово, що якраз ті словесні значення і категорії мови, які, здавалося б, вживаються для індивідуації висловлюваного, — прикметники, займенники, артиклі, — самі по собі становлять, навпаки, найабстрактніший рівень семантичних значень. В комунікації і пізнанні індивідуальні риси й особливості світу завжди сприймаються як його природні атрибути, як самоочевидний фон, на якому розгортається рефлексивна діяльність. «Фундаментальні перцептивні категорії, — підкреслюють радянські дослідники, — простір, час, рух, форма, кольор тощо, — слугують йому (суб’єктові пізнання. — Є. Б.) практичними орієнтирами фундаментальної практичної діяльності. Людина немовби переміщується у світ значень і концептів, рефлектує з приводу верхніх шарів збудованого нею світу, свідомо оперуючи предметними образами, знаками, символами тощо, хоча безперечно, що фундаментальні перцептивно-динамічні категорії, предметно-змістовні утворення, раніш освоєні нею, вона продовжує застосовувати в прихованому вигляді» 11.

Резюмуючи сказане стосовно обговорюваної проблеми, підкреслимо, що відношення всезагального наукового знання до чуттєвого змісту предметного світу в сучасних теоретико-пізнавальних концепціях виступає як проблема обгрунтування знання. Наявним є зв’язок її з питанням застосовності знання, оскільки головним критерієм обгрунтування теорії є її перевірка практикою. Пошуки граничних основ знання в самій пізнавальній діяльності — лише теоретичне вираження цього реального процесу, яке може бути істинним або хибним. Так, наприклад, Гуссерль вважав, що остаточне обгрунтування науки можливе лише за умов виявлення передумов самого «життєвого світу», що передує науковій діяльності суб’єкта. Однак в цьому пункті Гуссерль, йдучи за класичним німецьким ідеалізмом, доходить хибного висновку про те, що в основі теоретичного освоєння (синтезу) індивідуальних речей перебуває сама надчуттєва свідомість, що сприймає, — інтерсуб’єктивне трансцендентальне «я». Перед нами не лише повернення до старих гносеологічних догм буржуазної філософії, а й викривлення самої проблеми обгрунтування науки.

Вона виглядала як перехід від \42\ одних загальних структур знання,, наприклад, емпіричних наук, до інших, ще загальніших, наприклад, математики та логіки. Тим самим філософський аналіз знання підмінювався внутрішньонауковою методологічною рефлексією над знанням. Замість спроб відшукати основи наукової діяльності поза нею, в широкому контексті соціально-культурної життєдіяльності суспільної людини, названий підхід до проблеми обгрунтування призводив до все більш рефлексивних і спеціалізованих сфер людської діяльності, аж до її онтологізації у вигляді граничної основи природного і світового цілого. Це зумовлювало й перекручення проблеми розуміння в мауці — вона підмінялась абстрактними характеристиками знання або взагалі відкидалась.

Відштовхуючись від критики названої сцієнтистської позиції, сучасна буржуазна методологія, особливо філософська герменевтика, «радикально» змінює акценти в проблемі обгрунтування науки. Усвідомлюючи те важливе значення, яке має для свідомої діяльності, теоретичного мислення взагалі індивідуалізоване розуміння світу, буржуазні філософи доходять висновку, нібито його вираження у вигляді знаково-символічної діяльності і є тим «онтологічним базисом» мислительної роботи, до якого, як до своєї основи, відносяться в кінцевому підсумку всі пізнавальні акти/ Тут піддається ідеалістичному гіпертрофуванню та реальна обставина, що в буденній мові, на відміну від формалізованих тим або іншим чином мов науки, максимально виражається специфічне для даної мовної спільності світорозуміння, яке прищеплюється індивідові разом з практикою повсякденного спілкування. Гадамер, виходячи з цього, прямо заявляє про неправомірність постановки питання про пізнавальне відношення суб’єкта до об’єкта там, де, на його думку, йдеться лише про відношення суб’єкта до «знайомо-близьких» обріїв мовної традиції. Самоочевидність для людини мовної семантики інтерпретується в даному разі як факт її неусвідомлюваності і нерефлективного відношення до неї з боку індивіда. Мовна традиція, твердить далі Гадамер, тому зберігає властивість індивідуалізувати, бути особистішою і не може протиставлятись людині як об’єкт знання. Логіка цього твердження досить проста: необ’єктивована свідомість — і це очевидно на прикладі сприйняття — завжди супроводжує процес осмислення, розуміння 12, і, отже, ми не можемо вийти за межі мовних значень і поставитись до світу як об’єкта пізнання. Але це хибний висновок. Річ у тому, що для буржуазної філософії (як класичної, так і сучасної) не існує дійсно конкретного — культурно-історичних особливостей практичного життя і комунікації, які здійснюються чуттєво-предметним чином, тобто поза мовною і символоутворюючою діяльністю людей, і відображують об’єктивні характеристики предметної дійсності.

Досягнення сучасної психологічної науки конкретизують важливе положення марксистсько-ленінської гносеології про розгляд всіх актів свідомості, в тому числі й розуміння, як відображення реальних об’єктів. Розуміння виступає як розуміння мови, смислу історичних подій, культурних явищ і т. д. тільки тому, що є з самого початку розумінням об’єктивної реальності в усій її якісній різноманітності. Дійсна конкретизація семантичних значень знакових систем різного походження, але загальної властивості — бути виразником людського досвіду, можлива лише тому, що необ’єктивовані шари свідомості, зокрема відчуття, здійснюють «безпосередній зв’язок свідомості з зовнішнім світом» 13. Завдяки цьому сенсорному чуттєвому, а не семантичному змісту свідомості «світ постає для суб’єкта як такий, що існує не в свідомості, а поза його свідомістю як об’єктивне поле і об’єкт його діяльності» 14.

Діалектико-матеріалістичні висновки з сучасних психологічних досліджень не тільки доводять принципову обмеженість західних філософських концепцій розуміння, а й розкривають глибокий зв’язок розуміння і знання в пізнанні, питань обгрунтування знання з процесом розуміння.

Матеріалістичне розуміння історії науки виходить з того, що головним стимулом розвитку сучасного природознавства була об’єктивна потреба застосування наукового знання у промисловому виробництві. «Коли після темної ночі середньовіччя раптом знов відроджуються з несподіваною силою науки, які починають розвиватись з дивною швидкістю, то цим чудом ми знову-таки зобов’язані виробництву», — підкреслює Ф. Енгельс 15. Застосування наукового знання до розв’язання практичних завдань стає вирішальним критерієм його перевірки, обгрунтування і розвитку.

Водночас застосування загального знання до індивідуальних особливостей практики і предметного світу людини не є легкою справою. Воно має своєю передумовою виділення з наявного знання тих універсальних значень, які б відповідали конкретному стану практики. В науці цій процедурі відповідає той момент процесу обгрунтування, який спрямований на дослідження можливостей самого концептуального апарата науки, вдосконалення його логічної строгості, дедуктивної когерентності та ін. Як твердить В. О. Лекторський, проблема обгрунтування потребує більш точного визначення об’єктивної сфери застосовності існуючих систем знання: при цьому відбувається розвиток самих теорій, вихід за межі даної теоретичної системи, включення її у більш глибокий теоретичний синтез, нарешті, вихід в ширший контекст практичної діяльності 16.

Вихід за межі наявного знання в процесі його обгрунтування, на нашу думку, досить важлива обставина — вона означає і вихід за межі узагальнених в науці сторін практичної діяльності, необхідність теоретизації тих моментів цієї діяльності, які існують ще в конкретно-історичній особливій формі 17. Інше питання — про необхідність такого узагальнення. У зв’язку з цим процедура обгрунтування знання завжди потребує і нового розуміння об’єктів. Між науковим знанням і його застосуванням з метою пояснення, передбачення, практичного перетворення реальності є рівень розуміння, вміння знайти об’єктивну відповідність значень, абстрагованих з попереднього досвіду, культурним особливостям наявної практики та світогляду. Тобто відношення розуміння постійно відтворює саму необхідність віднесення наявного у суб’єкта знання до реальності, щоразу ставлячи його перед необхідністю використовувати це знання в новій предметній ситуації.

Для сучасної науки, як відомо, характерними є такі пізнавальні ситуації, коли йдеться насамперед про шляхи застосування знання, вираженого в абстрактно-теоретичній формі (наприклад, математики), до конкретних фізичних явищ (скажімо, фізики елементарних частинок). В цьому разі звичайно кажуть про різні рівні внутрішньонаукового співвіднесення теоретичного знання і емпіричних фактів, процедури інтерпретації та ін. Однак для реального здійснення таких процедур недостатньо контексту самого теоретичного дослідження і його фактуальної перевірки. Реальна практика наукового пізнання показує, що в абстрактному мисленні завжди наявний деякий нередукований рівень наочно-образного уявлення теоретичних об’єктів. Різні моделі атому, ідея спіну електрона, образ спіралі для елементарних частинок, фейнманівські діаграми тощо свідчать про те, що наукове освоєння \44\ мікрооб’єктів спирається на індивідуальне уявлення і, отже, на певне розуміння.

Найуніверсальнішим засобом вираження таких образних уявлень самі вчені вважають семантичний фонд буденної мови. За словами В. Паулі, «вся фізика складається не просто з експерименту і виміру, з одного боку, і математичного формального апарата, з другого,.. Тут слід прагнути пояснити засобами природної мови те, що, власне, відбувається у цій взаємодії між експериментом і математикою. Я також вважаю, що всі труднощі в розумінні квантової теорії виникають саме в цьому пункті, який позитивісти здебільшого замовчують... саме тому, що тут неможливо оперувати точними поняттями» 18.

В наведеному положенні йдеться не просто про загальновідомий для методологів науки факт застосування повсякденних уявлень для кращого розуміння абстрактних концептуальних конструкцій, а в основному про схожість функціонування буденної і наукової свідомості І9. Це питання пов’язане з проблемою, поставленою ще Кантом і Гегелем: для чого потрібні універсальні категорії мислення — чи то для розуміння уявлень розсудком, чи для теоретичного (логічного) осягнення загальних основ буття розумом поза зв’язком з чуттєвістю 20.

Ця проблема має не тільки історичне значення. Якщо сформулювати її сучасною мовою, то вона набере такого вигляду: чи можливе теоретичне знання без розуміння — як деяка абстрактно-теоретична система категорій мислення; або, навпаки: чи є розуміння необхідною умовою існування універсальних форм мислення? Спробуємо з’ясувати роль розуміння в категоріальному мисленні.

Як твердять дослідники, історично питання про роль філософських категорій у мисленні було пов’язане з дослідженням їх синтетичної і аналітичної функцій стосовно об’єктів пізнання 21. З боку своєї синтетичної функції категорії виступають як найуніверсальніші системи ідеальних значень, на основі яких свідомість перетворює розмаїтий матеріал чуттєвості на факт теоретичного знання. Кант, наприклад, вважав категорії виявом трансцендентальної передумови науки — єдності самосвідомості — у способах зв’язку суб’єкта і предиката в судженнях про об’єкт. Це — реальний факт наукової діяльності. Теоретична свідомість спирається на фундаментальні категорії мислення, які в концентрованому вигляді виражають історичний досвід людства 22.

З цього, однак, не випливає, що синтез теоретичного об’єкта має своєю граничною передумовою ці фундаментальні, загальні і універсальні форми людського мислення. Саме до такого погляду, в кінцевому підсумку, тяжіла класична ідеалістична гносеологія. Перебільшення цього положення спричиняло онтологізацію абстрактно-теоретичної діяльності в науці.

Марксистсько-ленінська філософія, навпаки, виходить з того, що граничними основами свідомо-рефлексивної діяльності є конкретно-історичні форми практики і спілкування. З цього положення випливає те, що категоріальний синтез знання на основі універсальних форм мислення передбачає певне світорозуміння, яке передує його науково-теоретичному вираженню. Якщо розглядати як взірець методологічно організоване і впорядковане розуміння, вже включене в систему наукового знання і усвідомлене в ній, то світорозуміння, що виробляється в безпосередній практичній життєдіяльності, постає у вигляді передрозуміння.

Інакше кажучи, категорії, що виражають загальні характеристики об’єктивної дійсності, завжди застосовуються в даних культурно-історичних умовах людської практики. В цьому плані вони мають бути конечні і варіативні за змістом, який розуміється щоразу в конкретній предметній і пізнавальній ситуації, де вони виконують свої синтетичні функції, по-різному. Тому в пізнавальних актах категорії виступають як певні самоочевидні (для даної культури, епохи, суб’єкта) способи осмислення предметного світу. В кожному конкретному випадку вони є не тільки способами узагальнення, але й способами розуміння дійсності. Отже, категорії — не лише ідеальні засоби узагальнення попереднього досвіду, але й способи його кореляції з індивідуальними особливостями даної культури, необхідними для його предметного втілення.

Коли йдеться про аналітичну функцію категорій, то при цьому мається на увазі їх застосування для віднесення об’єкта, що вивчається, до певного класу, рубрики, тобто про підведення предметної багатоманітності реальності під ті або ті універсальні значення. Однак підведення одиничного під загальне — це операція, яка утворює зміст наукових суджень — пояснень, доказів та ін. Ці судження можливі тільки за умови вміння застосовувати загальне знання для цих цілей; брак такого вміння у вченого, як добре показав Кант, компенсувати неможливо. Як свідчить практика сучасної науки, аналітичне відношення передбачає дотеоретичний синтез — інтерсуб’єктивне розуміння — предметних смислів об’єктів пізнання. Наукова категоризація дійсності — аналіз і синтез — застає пізнаваний предмет вже певним чином рубрикованим, індивідуалізованим і об’єктивованим.

Залежність наукового пізнання від конкретно-історичного світорозуміння зумовлює специфічні взаємовідношення знання і розуміння, загального і особливого усвідомлення світу в теоретичній діяльності. Часто твердять, що розуміти можна по-різному; визначеність — це атрибут фактуального знання. Але свобода рефлексії менш характерна для актів розуміння, ніж для наукового судження і значною мірою через належність безпосереднього зв’язку розуміння з конкретними особливостями практичної життєдіяльності. Науковому знанню властива більша міра свободи в судженнях про об’єкти, більша рефлексивність, можливість комбінаторики та конструювання, зіставлення різноманітних шарів досвіду в пошуках його однорідності і неперервності. За всієї своєї культурно-історичної варіативності розуміння більш традиційне, менш схильне до перегляду усталеного світобачення. Безпосередній зв’язок розуміння з конкретно-історичними умовами продукування знання водночас зумовлює його більшу змінюваність, варіативність порівняно з узагальненим змістом знання.

Діалектика знання і розуміння полягає в тому, що загальний зміст знання може бути оперативним за конкретно-історичних умов тільки внаслідок його розуміння. Всупереч твердженням представників сучасної західної філософської герменевтики це свідчить про те, що відношення розуміння не зводиться до освоєння лише культурно-історичних об’єктів. Реальне значення розуміння полягає в акцентуванні на необхідності брати до уваги освоєння традиційного досвіду для глибшого розуміння об’єктів актуального пізнання. З цього погляду минуле — це не пасивний об’єкт реконструкції, а «сховище» можливих розумінь, індивідуальних категоризацій світу. Розуміння завжди виступає як здатність індивідуалізувати наявне знання, зіставляти його з культурними характеристиками практичного життя людини. Ця риса розуміння привертає увагу до тієї обставини, що використання досягнень сучасної науки на благо людини неможливе без розуміння її людського смислу.

Резюмуючи обговорення даної теми, зазначимо, що розуміння, як і пізнання, є відображенням об’єктивної реальності. Але на відміну \46\ від знання воно виражає не всезагальні, а її особливі характеристики, а також унікальні способи предметно-практичного зв’язку людини і світу.

Часто-густо момент безпосередньої дійсності практики, що відображається в розумінні, не усвідомлюється як складова суб’єкт-об’єктного відношення, а виступає у вигляді самоочевидної смислової характеристики дійсності. З цією особливістю розуміння пов’язані певні ускладнення в його визначенні та інтерпретаціях.

Так, є думка, що розуміння виступає як освоєння, реконструкція смислів, починаючи від смислового плану мовного висловлювання в діалозі аж до фундаментальних смислів, донесених до нас текстами, символами, пам’ятками культури. Цей підхід нагадує усталене уявлення про розуміння іншої людини як осягнення її «внутрішнього світу», життєвих планів і задумів. Але це не так. Подібно до того, як знання націлене не на «реконструкцію» закону природи, як такого, а на ту предметну реальність, в якій він виявляється, розуміння стосується не смислу «в собі», а тих явищ природи і суспільства, які мають предметний смисл. Тому розуміння — це насамперед усвідомлення практичності світу для людини. Не випадково сферою здійснення розуміння виступає такий універсальний тип практичної свідомості, як мова.

На основі цього може виникнути уявлення, що розуміння стосовне теоретичної діяльності слід визначати як духовно-практичне освоєння світу. Справді, розуміння тісно пов’язане з ситуативними особливостями практики і пізнання. Однак відомо, що характерною рисою способів духовно-практичного освоєння світу є вираження існуючого у формі належного, тобто діяльність, спрямована на формування ідеального образу світу в аспекті людських потреб. Розуміння ж максимально пов’язане з наявною дійсністю і саме по собі не дає конкретної картини майбутнього в деталях його розвитку, Тому власне духовно-практичні способи освоєння світу (наприклад, художній образ) для адекватного розуміння іноді потребують, в свою чергу, перекладу та інтерпретації.

Отже, розуміння виступає як необхідна культурно-історична передумова не тільки теоретичних, але й практинно-духовних способів людської діяльності. З цього випливає, що воно є комплексною проблемою сучасного наукового пізнання, дослідження якої важливе для аналізу практичного значення різноманітних типів людського світовідношення.

35. Чуттєве та раціональне у пізавальній діяльності

Знання людини спочатку існує у вигляді певних образів свідомості. Але ці образи неоднакові по характеру свого формування і по способах руху, мають свою специфіку. І отже виникає питання про те, як складається структура знання.

У філософських системах Нового часу виділялися дві форми знання : чуттєве і раціональне (і відповідно до їх філософські напрями, що віддають пріоритет одному, або іншому - емпіризм і раціоналізм, від латів. empirio - досвід, і лат. ratio - розум, основа). Ці форми знання частенько розглядалися як два послідовні етапи його формування.

З точки зору емпіризму, матеріалізму - історично і логічно першим ступенем пізнавального процесу є чуттєве пізнання ("немає нічого в розумі, чого раніше не було в почуттях", Локк). Воно безпосередньо включене в матеріально - чуттєву діяльність людей і пов'язано з безпосередніми контактами людини із зовнішнім світом.

Найпростішою, елементарною формою чуттєвого пізнання є відчуття. Відчуття виникає в мозку людини в результаті дії на органи чуття яких-небудь об'єктів. Матеріальна дія тієї або іншої речі, породжуючи матеріальну реакцію організму, одночасно перетвориться в нову, не властиву самому предмету якість - його суб'єктивний образ. Таким чином відчуття є суб'єктивним ідеальним чином предмета, оскільки відбиває, заломлює дію предмета через призму людської свідомості. Саме через відчуття людина отримує усю первинну інформацію про об'єктивний світ.

Відчуття - це чуттєвий образ окремих сторін, процесів, явища об'єктивного світу. Через активну діяльність людської свідомості образи відчуття, поступаючи в людський мозок, піддаються активній обробці і перетворюються на образи сприйняття.

Сприйняття - це цілісний чуттєвий образ предметів, процесів даних за допомогою спостереження. Сприйняття зароджується і існує у свідомості як форма активного синтезу різноманітних проявів предметів і процесів, яка нерозривно пов'язана з іншими актами пізнавальної діяльності. Саме тому процес сприйняття носить активний і творчий характер.

Цілісні чуттєві образи сприйняття в результаті інтенсивної взаємодії людини з довкіллям накопичуються в його свідомості Накопичення і збереження цих образів у свідомості людини здійснюється через пам'ять. Не випадково філософи і психологи називають пам'ять "комори образів". Завдяки пам'яті ми можемо утримувати і відтворювати цілісний образ навіть тоді, коли він нам безпосередньо не дан. В цьому випадку функціонує складніша форма чуттєвого пізнання - представлення. Представлення - це опосередкований цілісний чуттєвий образ дійсності, що зберігається і відтворний у свідомості за допомогою пам'яті

Відчуття, сприйняття і представлення в абстракції можна розглядати як послідовні етапи формування образів чуттєвого віддзеркалення дійсності. Але в реальному процесі пізнання вони діють взаємозв'язано, впливаючи один на одного і випробовуючи дії раціональних форм пізнання, логічного мислення.

Раціональне пізнання, логічне мислення розглядається як другий, вищий рівень пізнання (у раціоналізмі воно може передувати чуттєвому пізнанню, напр., у формі "природжених ідей" - форм, чисел, вищих цінностей; до формули емпіризму "немає нічого в розумі, чого раніше не було в почуттях", раціоналіст Лейбніц додає: "окрім самого розуму"). Мислення - це активний процес пізнавальної діяльності свідомості. Воно діє на тому рівні, де немає безпосереднього контакту з об'єктивною дійсністю. Мислення спирається на результати чуттєвого пізнання і дає узагальнене знання. Прибічники діалектичного матеріалізму дають таке визначення мислення. Мислення - це цілеспрямоване, опосередковане і узагальнене віддзеркалення у свідомості людини істотних властивостей і стосунків дійсності.

Мислення здійснюється в трьох основних формах: поняття, судження і висновки. Поняття - це форма думки, в якій відбиваються загальні, істотні властивості, зв'язки і стосунки дійсності. Поняття і кончина зближує те, що їх зміст носить узагальнений і опосередкований характер. Але між ними є і відмінності. Представлення дає наочний образ дійсності. Зміст поняття позбавлений наочності. У представленні відбиті загальні ознаки об'єктів, в понятті ж рівень узагальнення доведений до виділення істотного.

Поняття виникають і існують у свідомості людини в певному зв'язку, у вигляді суджень. Думки про щось поняттями - це означає судити про нього, виявляти його певні зв'язки і стосунки. Судження - це така форма думки, в якій за допомогою зв'язку затверджується (чи заперечується) що-небудь, - про що-небудь.

До того або іншого судження людина може прийти або шляхом безпосереднього спостереження якого-небудь факту або опосередковано за допомогою висновку. Висновок - це форма думки у вигляді міркування, в ході якого з одного або декількох суджень, що іменуються посилками, виводиться нове судження, яке називається ув'язненням або слідством. Наприклад, з двох суджень - "усі елементарні частки мають масу" і "X - знову відкрита елементарна частка" - логічно витікає вивід, що "X має масу".

Діалектичний матеріалізм, виділяючи чуттєве і раціональне як два ступені пізнання, не протиставляє їх один одному. Його представники (Маркс, Енгельс) стверджують, що ці східці знаходяться в постійній взаємодії, утворюють нерозривну єдність пізнавального процесу. Раціональні форми пізнання неможливі без форм чуттєвого пізнання. Звідси вони черпають початковий матеріал. У свою чергу, на рівні людської свідомості чуттєве пізнання перебуває під впливом раціонального пізнання. Відчуття, сприйняття, представлення людини несуть в собі характеристики усієї духовно-інтелектуальної діяльності свідомості.

36. Природа людського пізнання: знання, віра, досвід

Сутність пізнавального процесу, його принципи та особливості. Пізнання – це процес активного, цілеспрямованого, понятійного відображення дійсності у свідомості людини. Теорія пізнання (або гносеологія) – розділ філософії, у якому з’ясовуються природа пізнання, його рівні, методи, форми, закономірності, можливості, трудності та суперечності.

У філософії мають місце два протилежних підходи до з’ясування сутності процесу пізнання, його джерела, здатності людського розуму відобразити істину.

Для ідеалістичної філософії пізнання – це процес діяльності самої людської свідомості, результат останньої. Зміст знання з точки зору такого підходу ми, нібито, отримуємо не з об’єктивної дійсності, а з самої свідомості, котра є джерелом пізнання. При чому є філософи цього напрямку, які взагалі вважають неможливим пізнання сутності речей, бо мовляв, людина здатна пізнавати лише явища. Наприклад І. Кант вважав, що сутність принципово пізнати неможливо. Єдине, що підлягає пізнанню – це те, що видиме, що “з’являється”, що є явищем. Розірвавши необхідний зв’язок між сутністю і явищем, Кант фактично став на шлях заперечення пізнання (на шлях агностицизму. Від грецьк. – gnosis – знання, а – заперечення його). І, навпаки, є філософи цього ж напрямку, котрі вважають людське пізнання не лише можливим, але і нездоланним, всесильним. Такий підхід притаманний, скажімо, Гегелю. Філософ вважав, що у світі “немає сили”, яка могла б “протистояти дерзанню пізнання”.

Для матеріалістичної філософії пізнання є процесом вияву самої сутності людини, її можливостей адекватно відобразити у свідомості те, що вона пізнає. Джерелом пізнання у такому розумінні є не свідомість людини сама по собі, а відображувана нею об’єктивна дійсність, яка не залежить від людини, її свідомості. Остання є лише засобом пізнання, а не джерелом його. Бо зміст знання знаходиться за межами свідомості.

Процес пізнання з точки зору сучасної наукової гносеології здійснюється в процесі взаємодії суб’єкта і об’єкта. Ці поняття є визначальними у теорії пізнання.

Суб’єкт – це людина, але не будь-яка, а лише та, котра здатна пізнавати, активна, творча, цілеспрямована. Об’єкт – це та частина об’єктивної дійсності, на що спрямована пізнавальна діяльність людини. Наслідком взаємодії суб’єкта і об’єкта є пізнавальний (гносеологічний) образ того, що пізнається. Образ цей суб’єктивний за формою і об’єктивний за змістом, джерелом.

Далі. В основі сучасної наукової гносеології лежать такі фундаментальні принципи:

Принцип об’єктивності – найважливіший імператив теорії пізнання. Він ґрунтується на визнанні будь-якого пізнавального об’єкту частиною об’єктивної реальності, незалежної від людини. Це вихідна вимога до дослідника – вивчати реальний об’єкт, як первинне начало, що знаходиться за межами людської свідомості і відображається нею.

Принцип пізнаванності – теж один з основоположних принципів наукової гносеології. Коротко його можна визначити так: світ пізнаванний, сутність речей і явищ, з’ясовувати тенденції (закони) їх становлення і розвитку. Свідченням цього є досягнення в різних галузях науки і техніки.

Принцип відображення. Сутність його полягає в тому, що знання, їх зміст, є результатом рефлексії останніх у свідомості людини.

Принцип практики – це визнання за практикою ролі основного критерія істини, рушійної сили пізнання, його мети та джерела. Про зміст, структуру поняття “практики” мова буде йти окремо.

Принцип конкретної істини. Цей принцип можна сформулювати так: істина завжди конкретна, її можна точно визначити. Вона повинна бути зрозумілою, логічною. Це – по-перше. По-друге, конкретність істини означає, що кожне наукове положення, об’єктивний закон, повинні розглядатися з урахуванням конкретних умов, в яких вони виявляються і діють. Наприклад, закон всесвітнього тяжіння в умовах Землі і Місяця діє неоднозначно. На Землі, оскільки маса її більша, то більшим є і притягання.

У філософії важливим принципом, що використовується в процесі пізнання є принцип історизму. Що він означає? Він означає не що інше, як розгляд предметів, явищ чи процесів в їх розвитку, змінах, саморусі: як те, чи інше явище виникло, які етапи у своєму розвитку пройшло і чим стало.

У зв’язку з цим принцип історизму ставить перед дослідником ряд імперативних, обов’язкових вимог, а саме:

1) вихідна вимога – це якісна, сутнісна ретроспективність, зворотний аналіз;

2) вимога розгляду передумов виникнення того, чи іншого явища;

3) розгляду явища з точки зору його розвитку як закономірного процесу;

4) виділення в розвитку явища певні етапи (стадії, фази, періоди), з’ясовуючи їх особливості, відмінності;

5) визначення напряму розвитку явища, його характер (який він: прогресивний, регресивний, гармонічний, дисгармонічний, динамічний, статичний і т.п.);

6) розкриття основної тенденції розвитку системи з метою передбачення її майбутнього;

7) вивчення історії понятійного апарату певного явища, чи системи стосовно зміни їх змісту, який вони мали колись, і який мають тепер;

8) застосування до пізнання основних законів і принципів діалектики.

Безумовно, дотримання цих вимог принципу історизму – це нелегке завдання. Але лише на цьому шляху можливе досягнення об’єктивної (неупередженої) істини. Іншого шляху до неї немає.

І, насамкінець, останнє. Дуже важливою підвалиною наукової гносеології є принцип єдності теорії пізнання і діалектики, застосування в процесі пізнання законів, категорії і принципів останньої. Чому? Спробуємо дати відповідь на це запитання.

Справа в тому, що процес пізнання є складним і суперечливим. Про це свідчать, принаймні, хоча б такі моменти:

1. Конкретне (будь-яка річ) відображається у свідомості людини безпосередньо. Загальні ознаки речей відображаються опосередковано. Конкретне дається людині на рівні відчуттів. Загальне ж – не рівні мислення. Тоді виникають запитання, а чи маємо ми на рівні мислення (як посередника між річчю і образом її) адекватне відображення самої речі? В чому сутність зв’язку між загальним і конкретним?

Це непрості запитання, тому і з’ясовують їх різні філософи по-різному.

В середні віки (XIV) у філософії точилася суперечка між так званими номіналістами та реалістами з приводу природи загальних понять (універсалій).

Номіналісти (від лат. Nomen – ім’я, назва) – Росцелін, Дунс Скот, У. Оккам вважали, що реально існують лише окремі речі, а загальні поняття про них – тільки назви, імена, що породжені людським мисленням. Більше того, вони стверджували, що загальні поняття не лише існують незалежно від речей, але навіть не відображають їх конкретних властивостей.

Реалісти (Анстельм Кентерберійський, Фома Аквінський) виходили з того, що загальні поняття існують реально (звідси і назва), незалежно від речей, передують їм, і є їх реально існуючими духовними сутностями.

Як бачимо, філософи давали різне тлумачення проблемі взаємозв’язку загального і конкретного. Вони не розуміли того, що загальні поняття відображають реальні ознаки речей, що об’єктивно існують, і що одиничні, конкретні речі не відокремлені від загального, а мають його у собі.

Далі. З точки зору філософів-сенсуалістів (Дж. Локк, Д. Дідро та ін.), у мисленні немає нічого, чого раніше не було б у відчуттях, тому істинним, справжнім пізнанням є емпіричне пізнання, що засноване на чуттєвому досвіді (сенсуалізм – від лат. Sensus – почуття, відчуття – напрямок в теорії пізнання, котрий визнає відчуття єдиним джерелом знань).

Раціоналісти (Р. Декарт, Г. Лейбніц та ін.), виходили з того, що справжнє, достовірне знання не може бути отримане емпіричним шляхом, з допомогою досвіду. Знання мають лише одне джерело – сам розум (раціоналізм від лат. – rationalis – розумний). Забігаючи наперед, слід підкреслити, що істинне пізнання можливе лише за умови органічної єдності емпіричного та раціонального пізнання на основі практики.

2. Образ предмета, будь-якої речі, є одночасно і об’єктивним, незалежним від людини, і суб’єктивним, залежним від неї, від її відчуттів. Бо за джерелом образ предмета – об’єктивний, а за формою – суб’єктивний, притаманний лише людині. Людина є суб’єктом пізнання, вона з’ясовує сутність речей, виділяє їх загальні ознаки і багато що залежить від її інтелекту. Тому суб’єктивний момент у пізнанні має, безумовно важливе значення.

3. Пізнання, з одного боку, як пізнання світу – безмежне. З іншого боку, воно має певні межі, оскільки такі межі мають конкретні речі.

Якщо ж в процесі пізнання цю складність і суперечливість не враховувати, перебільшувати або недооцінювати ту чи іншу його сторону, то неминучі заблудження, неадекватне відображення дійсності.

Це свідчить про те, що гносеологія за своєю сутністю і природою не може не бути діалектикою, не може не враховувати її вимоги, принципи, закони і категорії, котрі екстраполюються і на процес пізнання.

Поняття істини. Результатом пізнання, його найважливішим здобутком є досягнення істини. Що таке істина?

Істина – адекватне відображення у свідомості людини, її уявленнях, поняттях, судженнях, умовиводах, теоріях об’єктивної дійсності.

Істина буває: об’єктивною, абсолютною і відносною.

Об’єктивна істина – це такий зміст знань, котрий не залежить від людини, її свідомості, мислення. Від людини, її мислення, здібностей залежить її готовність і здатність розкрити сутність явищ, тенденції їх розвитку. Скажімо, І. Ньютон відкрив основні закони класичної фізики, закон всесвітнього тяжіння у XVII столітті. А що до цього часу дані закони не діяли? Вони діяли, але лише Ньютону вдалося їх відкрити, з’ясувати їхню сутність, завдяки своїй обдарованості, талановитості.

Об’єктивна істина складається з абсолютної і відносної істин. Що таке абсолютна істина?

Поняття “абсолютна істина” у філософії вживається в трьох значеннях:

1. Абсолютна істина – це повне, точне, вичерпне відображення об’єкта у мисленні людини. Це таке знання про речі, процеси і явища, котре не можна спростувати. Наприклад, знання про те, що Земля обертається навколо Сонця: що рух – спосіб існування матерії, її абсолютний атрибут; що атом містить у собі колосальну енергію; що субстанціональна маса матерії і енергії залишається постійною, незважаючи на їх перетворення тощо.

2. Абсолютними істинами є так звані “вічні істини” – факти, що встановлені з повною достовірністю. Тобто мова йде про події, що реально відбулися. Наприклад, Гегель народився 27 серпня 1770 року, Велика Вітчизняна війна почалася 22 червня 1941 року. Мова йде не про конкретну дату народження, початок війни (ці дати можуть не збігатися в різних календарях – юліанському, григоріанському, мусульманському і т.п.), а про факти, фактичні події, які були і є неспростовними, абсолютними, “вічними”.

“Вічними істинами” є аксіоми, котрі не потребують доведення, оскільки вони очевидні. Так, абсолютною істиною є твердження про те, що від перестановки складових їх сума не змінюється (10 + 5 = 15, або 5 + 10 = теж 15).

3. Абсолютна істина в третьому значенні – це уявлення про можливість пізнання світу людиною “в цілому”. Однак слід підкреслити, що ні людина, ні людство цього ніколи досягнути не зможуть. Тому що наші знання про Всесвіт є неостаточними і завжди будуть такими, оскільки світ “не стоїть” на місці, він “твориться”, розвивається – властивості Всесвіту не вичерпні. Отже, ніколи не буде такого стану, коли люди зможуть пізнати світ в цілому, повністю і остаточно. Але при цьому важливим є те, що людина, як мисляча істота, таку абсолютну істину може пізнати в принципі і вона демонструє це в процесі пізнання, хоча повністю цього ніколи не досягне. Тут визначальним є гносеологічний принцип – людина здатна, вона може пізнати все, для її мислення немає перешкод. Як би до цього ті чи інші філософи не ставилися, подібне уявлення про пізнавальні можливості людини розумної – гідне її.

Пізнання людиною абсолютної істини “в цілому” – суперечливий процес. Таку істину людина пізнає не відразу, не цілком, а поступово, частинами. На цьому шляху мають місце не лише елементи абсолютного знання, а й помилки, заблудження, відносна істина.

Відносна істина – це неповне, незавершене, неостаточне знання, котре в процесі пізнання уточнюється, поглиблюється. Воно визначається рівнем розвитку науки в даний період. Скажімо, наші знання про Космос, про фізичні процеси, про людину, суспільство і т.д. Можемо ми стверджувати, що знаємо про ці явища і процеси все – повністю, остаточно? Очевидно, що цього ми не можемо стверджувати, якщо до цього підходити об’єктивно, не упереджено.

Разом з тим, це не означає, що ми не знаємо про ці речі нічого. У цьому неповному, ще не завершеному знанні є такі його перлини, котрі не можуть бути спростовані в майбутньому. Бо вони представляють собою елементи, частинки, зерна абсолютного остаточного знання. Наприклад, знання про можливість космічних апаратів подолувати земне тяжіння, про можливість створення штучних супутників Землі, про космічні швидкості тощо. Про Космос ми, безумовно, всього не знаємо. Однак ми знаємо достовірно, що коли космічному апарату надати швидкість 7910 м/секунду, то він неминуче впаде на Землю. Коли ж збільшити швидкість цього апарату всього на 1 м/секунду, то останній стане штучним супутником Землі (7911 м/сек.).

Далі. Ми не все знаємо про суспільство, про закономірності його розвитку і функціонування. Однак ми знаємо, що визначальною основою суспільного поступу в кінцевому рахунку є матеріальне виробництво. Ми не все знаємо про атом та його властивості. Але ми достовірно знаємо, що атом заключає в собі колосальні енергетичні можливості.

Зробимо висновок. Діалектика пізнання абсолютної істини, як пізнання світу в цілому, полягає в тому, що вона складається із суми відносин істин, а в кожній відносній істині мають місце елементи, частинки абсолютного знання, тобто такого знання, яке не може бути спростоване в майбутньому. Отже, пізнання істини – це процес взаємодії, співвідношення абсолютної і відносної істин: абсолютне знання розкривається через відносне, а відносне має у собі абсолютне, його елементи.

Істини у процесі пізнання протистоїть заблудження. Заблудження – це невідповідність нашого знання сутності речі, недостовірність суб’єктивного знання про предмет його об’єктивному змісту. Наприклад, в процесі пізнання можливе перебільшення моменту відносності істини, твердження про те, що всі істини відносні, що в процесі пізнання ми не зможемо досягнути ніякого абсолютного знання, його елементів, частинок тощо. Таке перебільшення моменту відносності істини характерне для релятивізму (від лат. relativus – відносний). Протилежний цьому напрямок у філософії має назву догматизму (від грец. – думка, положення). Догма – це поняття, ідея, вчення, котре вважається істинним за будь-яких умов. Сутністю догматизму є перебільшення моменту абсолютного в знаннях, коли те чи інше наукове положення сприймається як незмінна, вічна істина без урахування конкретних його розвитку і реалізації.

Заблудження в процесі пізнання відрізняється від помилки. Помилка – це невідповідність знання індивіда про об’єкт що вивчається. Така невідповідність обумовлена особистими якостями людини, її компетентністю, фаховим рівнем.

Поняття практики. Метою пізнання, як відомо, є досягнення об’єктивної істини. Це здійснюється з допомогою низки логічних прийомів, різних форм і методів, як на рівні емпірії, так і на рівні теорії, застосування до процесу пізнання законів, категорій і принципів діалектики. Але серед всього цього арсеналу пізнання чільне місце належить практиці. Остання дає пізнанню необхідний практичний матеріал. Завдяки їй гносеологія стала наукою, котра розкриває об’єктивні закони походження і формування знань, логікою і методологією пізнання. Що таке практика?

Поняття “практика” (від грец. – діяння, активність) не має однозначного тлумачення у філософії. Є вузьке розуміння поняття практики, котре зводиться до експерименту, що є, безумовно, недостатнім. Бо людська практика, це не лише експеримент. В широкому розумінні практика розглядається як цілісна система діяльності людини, досвід всього людства. В такому контексті в поняття “практика” включається як наукова діяльність, так і матеріально-виробнича, соціальна, політична, революційна і т.д., тобто вся предметна, цілепокладаюча діяльність людини, що має своїм змістом освоєння нею природних та соціальних об’єктів. В цьому сенсі практика – це сукупність матеріально-виробничої, суспільно-політичної, експериментально-наукової, чуттєво-споглядальної, духовно-предметної діяльності людини.

В процесі практики відбувається реалізація сутнісних сил людини, її знань, навичок, вміння, які вона опредметнює (створює свій “світ речей”). З іншого боку, людина в процесі практики освоює результати попередньої людської діяльності – розпредметнює їх (збагачується предметним світом інших). Завдяки цьому попередня людська діяльність стає її надбанням, фактором подальшого розвитку людських сутнісних сил. Практика, таким чином, виступає як специфічно людський спосіб освоєння світу, його опредметнення і розпредметнення.

Структура практики. Людська практика складна за своєю структурою. До неї входять ряд елементів, які свідчать про це. Насамперед, основним елементом практики є праця як доцільна діяльність людини по перетворенню природи, пристосуванню її речей до своїх потреб; предмет пізнання – речі, явища, процеси, їх сторони, властивості, відношення, котрі включені в процес пізнавальної діяльності людини; мета – ідеальне передбачення результату пізнання, на досягнення якого спрямовані пізнавальні дії; мотив – усвідомлене спонукання, вольова дія, що спрямована на пізнання того чи іншого його об’єкту. Мотив – основа потреби; потреба – необхідність, що спонукає суб’єкт пізнання до активних дій щодо реалізації цієї необхідності; засоби пізнання – сукупність прийомів абстрактно-логічного мислення людини, котре здійснюється в багатоманітних формах і методах (поняттях, судженнях, умовиводах, концепціях, теоріях, індукції, дедукції, ідеалізації, формалізації і т.д.), і технічного оснащення процесу пізнання (приладів, матеріалів, устаткування для здійснення експериментальної діяльності); і, насамкінець, результат пізнання – сума знань, котрі людина отримала в процесі пізнання.

Практика як критерій істини. Проблема критерія істини має виключно вагоме значення для теорії пізнання. Адже суть пізнання, його результативність, визначається не лише тим, як отримати знання, але й тим, як встановити його достовірність, істинність. Де знайти еталон, мірило, критерій цього? У мисленні людини, у її свідомості? Чи в її матеріально-предметній діяльності?

Поняття “критерій” (від грец. kriterion – засіб для суджень) – ознака, на основі якої відбувається оцінка, визначення, розподіл чи класифікація чого-небудь; засіб перевірки на істинність чи хибність того чи іншого судження, умовиводу, концепції, гіпотези, теорії тощо.

Протягом тривалого часу проблема критерія істини у філософії залишалася відкритою. Одні філософи вважали, що критерія істини взагалі не існує; другі – намагалися звести цей критерій до спостереження, експерименту; треті – виходили з того, що критерієм, еталоном істини може бути лише людське мислення, духовне начало. Гегель вважав, наприклад, що еталоном достовірності є “вольова діяльність ідеї”, тобто ідеї повинні перевірятися самими ідеями, судження – судженнями, теоретичні положення – теоретичними положеннями. Звідси і висновок, що критерій достовірності наших знань знаходиться не в площині матеріально-предметній діяльності людини, а в рамках її свідомості.

Більше того, деякі вчені, серед них є і наші співвітчизники, котрі вважають, що практика, матеріально-предметна діяльність людини – не єдиний критерій істини. Бо є й інші такі, які використовуються в точних науках, – формально-логічні, теоретичні, математичні тощо. Тобто мова йде про визнання ряду критеріїв істини, окрім практики.

Дійсно, в науці відомі факти, коли та чи інша теоретична концепція підтверджувалася формально-логічним доведенням, висновки якої не вимогами безпосередньої практичної перевірки. Це відноситься передусім до математичних методів доведення

Однак можливість чисто формально-логічного, математичного доведення того чи іншого положення зовсім не означає, що тут “діє” інший критерій істини – “логічний”. Справа в тому, що будь-яке теоретичне положення, котре доведене формально-логічним шляхом, в кінцевому рахунку перевіряється (“веріфікується”) практикою. Логічне доведення, скажімо, математичної теореми являє собою низку доведень, котрі у своїй основі мають інші математичні теореми, аксіоми, визначення, очевидні факти і т.п., тобто мають те, що вже перевірено, підтверджено, доведено практично. А це означає, що в опосередкованій формі критерієм істини в кінцевому рахунку є практика. Бо якою б та чи інша теорема, математична ідея, аксіома і т.п. не була б за своїм змістом, як би їх не обґрунтовували формально-логічними методами, вони лише тоді стануть достовірними, коли знайдуть своє підтвердження у практичній діяльності людини.

Пояснимо це ще на такому прикладі. У XVIII столітті відомий німецький математик Е. Галлей здійснив розрахунок, згідно з яким величезна комета з Сонячної галактики, котра пройшла неподалік від Землі і викликала колосальне занепокоєння людей, повернеться через певний час знову. Однак це було лише передбачення, формально-логічний розрахунок. Воно не сприймалося як достовірне знання, як істина. Коли ж у 1758 комета таки знову з’явилася на горизонті Землі, передбачення вченого знайшло своє практичне підтвердження. Цю комету на честь вченого і назвали “кометою Галлея”. До речі, в наш час “комета Галлея” вже вкотре пройшла неподалік Землі (у 2000 році).

Таким чином, розрахунки, завбачення Галлея знайшли своє підтвердження. Але коли? Тоді, коли це було підтверджене не теоретично, не логічно, а реально, практично. Поки “комета Галлея” не з’явилася поспіль, її поява була теоретичним, формально-логічним припущенням. Коли ж її осягли практично – це стало реальним фактом, достовірним знанням.

Це свідчить про те, що які б логічні, теоретичні, математичні, кібернетичні і т.п. розрахунки не були здійснені, вони лише тоді будуть мати статус істини, достовірного знання, коли так чи інакше знайдуть своє підтвердження у практичній діяльності людини. Засоби перевірки на істинність того чи іншого наукового положення можуть бути різними, однак основним, фундаментальним критерієм істини, мірилом достовірності знань, їх відповідності об’єктивній дійсності в кінцевому рахунку є практика як сукупна людська предметна діяльність.

Абсолютність і відносність практики як критерія істини. Практика як сукупна людська предметна діяльність має достоїнство всезагальності. Знання може претендувати на істинність лише тоді, коли знаходить своє підтвердження на практиці. Практика є універсальним, єдино достовірним критерієм перевірки знань на істинність. В цьому полягає абсолютність практики як критерія істини.

Відносність практики як критерія істини полягає в тому, що не всі наукові положення можуть бути підтверджені практикою в даних конкретно-історичних умовах. Наприклад, теорію космічних польотів в З0 роках ХХ століття розробив відомий російський математик К. Ціолковський, а здійснили цей політ лише у 50-х роках ХХ століття. Чому? Тому що не було для цього необхідних передумов (відповідної техніки, матеріалів, фахівців, здатних створювати космічні апарати тощо).

Практика є основою людського пізнання. Вона є такою як на чуттєвому і раціональному його етапах, так і на його рівнях – емпіричному і теоретичному. Практика є засобом удосконалення фізичних та інтелектуальних сил людини, розвиту її здібностей, професійних навичок, вольових якостей. Відомо, наприклад, що фахівці на текстильних фабриках здатні розрізняти до 40 відтінків чорного кольору. Це все результат їхнього практичного досвіду, удосконалення їхньої чутливості. К. Маркс підкреслював, що 9/10 людської чутливості – це “... продукт історії, практичної діяльності”. Відомо також, що в науковому пізнанні лише найбільш підготовлені вчені відкривають закони природи, створюють наукові гіпотези і теорії. Шахіст, який не бере участі у змаганнях, який не практикується втрачає форму.

Практика як основа пізнання дає можливість дослідникові визначати істинність (достовірність) не може кінцевих результатів пізнання, але й проміжних його результатів, а це має виключне значення для подальшого вивчення наукової проблеми, бо стає реальною можливість корегування пізнавального процесу, правильного вибору його логіки і методології.

Далі. Практика в процесі пізнання виступає і як його рушійна сила, джерело. Із потреб практики виникли всі науки. Коли у суспільства виникає практична потреба в розвитку тих чи інших наукових напрямків, то воно це здійснює швидше і краще “ніж десятки університетів” (Ф. Енгельс). Бо має матеріальні і людські ресурси, має здатність концентрувати зусилля багатьох вчених для розв’язання насущних завдань.

Практика має ще одну важливу особливість – вона є кінцевою метою процесу пізнання, його завершальним етапом. Останній характеризується впровадженням наукових знань у виробництво, духовну сферу людської діяльності, для подальшого розвитку сутнісних сил людини.

І, насамкінець, останнє. Це торкається гносеологічних функцій практики. Вони випливають з її сутності. Такими функціями практики є те, що практика є: а) критерієм істини; б) основою процесу пізнання на різних його етапах і рівнях; в) рушійною силою, джерелом пізнання; г) метою пізнання.

37. Емпіричний та теоретичний рівні пізнання

Емпіричний та теоретичний рівні наукового пізнання. Форми та основні методи наукового пізнання. У філософії розрізняють рівні наукового пізнання – емпіричний та теоретичний. Вони мають свої особливості, які необхідно враховувати.

Емпіричний рівень (від грец. – емпірія – досвід) – це наукове пізнання, котре окрім основних форм чуттєвого пізнання (відчуття, сприйняття і уявлення) включає в себе специфічні методи пізнання: спостереження, порівняння, обмірювання, опис, експеримент, аналогію (правдоподібний умовивід про схожість двох предметів). Тому чуттєвий етап пізнання і емпіричний рівень – це нетотожні поняття.

Теоретичний рівень наукового пізнання – нетотожній поняттю “раціональний етап пізнання”. Раціональний етап пізнання ґрунтується на таких його основних формах, як поняття, судження, умовивід.

Теоретичний рівень пізнання, окрім цих раціональних форм, включає такі його форми як ідея, проблема, концепція, гіпотеза, наукова теорія.

Ідея (від грец. – образ, начало) – логічна форма відображення певних зв’язків, котра спрямована на їх практичне втілення. Ідея є такою формою мислення, зміст якої поєднує у собі знання про реальну дійсність, суб’єктивну мету, а також бажання її реалізувати. Ідея, таким чином, поєднує у собі і об’єктивні моменти, і суб’єктивні. Специфічним видом діяльності людини відповідають і своєрідні за змістом ідеї – наукові, економічні, політичні, філософські, релігійні, мистецькі тощо. Ідея як форма знання включає в себе структурно: мету, пошук шляхів її втілення і прагнення (бажання) людини. Наприклад, ідея відкрити свій бізнес, написати дисертацію, реформувати відносини власності і т.п. вимагає всього цього.

Проблема – це певна форма знання про незнання, тобто вона є сама суперечність. Людина знає, що вона не знає. З точки зору філософії, проблема – це теоретико-пізнавальна форма існування суперечності між необхідністю певних дій і недостатніми ще умовами для її здійснення. Наприклад, проблема реформування нашої економіки, політичної системи, її правового забезпечення тощо). Типологія проблем різноманітна, як різноманітне саме життя. Це проблеми економічні, політичні, духовні, управлінські, наукові, міжнародні, національні, класові, демографічні, партійні, групові, сімейні, особисті і т.д. Структура пізнавальної (наукової) проблеми включає в себе: необхідність здійснення певної дії; інтерес; суперечність; умови розв’язання. “Таємницею” проблеми, її найважливішим компонентом є, безумовно, суперечність. Там де її немає – немає проблеми.

Концепція – форма наукового знання, котре відображає цілісне пізнання об’єкту і розуміння його результатів. Як розуміння, концепція – це особистісне знання предмета, його особистісна інтерпретація. Якщо є концепція, то це означає, що в ній знайшла відображення особистісна думка, авторське розуміння. Концепція, як наукове знання, має складну структуру. До неї входять: теоретико-пізнавальні передумови (які джерела для обґрунтування своєї концепції використовує автор, яка методологія дослідження); соціокультурні смисли розуміння досліджуваної проблеми; понятійний апарат, котрий використовує автор і створює заново для пояснення своєї концепції.

Гіпотеза (від грец. – здогадка) – здогадне знання, важлива форма розвитку науки. Але щоб це знання було науковим, а не свавільним, гіпотеза повинна відповідати ряду вимог:

1) вона повинна пояснювати все коло явищ, для аналізу яких вона висувається;

2) вона повинна бути простою, зрозумілою, логічною;

3) вона повинна бути зорієнтована на застосування до більш широкого кола явищ і процесів, враховуючи, принцип їхнього загального зв’язку;

4) вона повинна бути розрахована на можливість практичного підтвердження. Серед сучасних наукових гіпотез відомі такі: про походження життя на Землі, про походження людини, про походження планет тощо.

Наукова теорія – відносно замкнута, змістовна система знань, котра об’єднує і описує деяку сукупність явищ та процесів. Безпосередня мета наукової теорії – пояснення і передбачення цих процесів і явищ, які складають предмет її вивчення, на основі відкритих нею законів, в широкому розумінні – теоретичне відображення дійсності. Наукова теорія має, принаймні, дві основні функції: а) систематизації знань; б) відкриття шляхів для пошуку нових знань.

Теоретичний рівень наукового пізнання, окрім вищезгаданих форм пізнання, має свої методи досягнення істини. Це – аналіз і синтез, індукція і дедукція, абстрагування, історичний та логічний методи, ідеалізація, формалізація, моделювання тощо. Розглянемо ці методи більш детально.

Аналіз і синтез – основні методи наукового пізнання, котрі входять як складова частина у будь-яке наукове дослідження. Аналіз (від грец. – розкладання, розчленування) – прийом уявного, а іноді і реального розчленування предмета, явища чи процесу, їхніх властивостей і відношень. Засобом, який є зворотним аналізу, коли властивості, ознаки речей і явищ розглядаються у їх цілісності, з’єднані, є синтезом. Синтез (від грец. – з’єднання, складання, сполучення) – з’єднування різних елементів в єдине ціле, певну систему. Синтез в цьому значенні є протилежний аналізу, однак вони необхідно сполучаються у пізнавальній діяльності. Аналіз і синтез (розчленування та складання) у своїй елементарній формі притаманні також вищим тваринам.

Індукція і дедукція – важливі методи наукового дослідження і типи умовиводів. Індукція (лат. inductio – наведення) – логічний прийом, коли на основі вивчення окремих фактів здійснюють узагальнення, тобто загальний висновок “наводиться” завдяки знанню окремого, конкретного. Індукція – метод узагальнення експериментів на основі даних досвіду. Як тип умовиводу, індуктивне мислення забезпечує можливість переходу від знання окремих посилок до загальних висновків.

Дедукція (лат. deductio – виведення) – метод наукового дослідження і тип умовиводу, коли в результаті знання загального “виводиться” знання про окреме (конкретне). Логічною основою дедукції є аксіома: “Все, що стверджується або заперечується відносно всього класу якихось предметів, явищ чи процесів, те стверджується або заперечується відносно всіх окремих предметів, явищ чи процесів цього класу”. В пізнанні індукція і дедукція взаємозв’язані. Вони доповнюють одна одну. Заслуга в розробці теоретичних аспектів індукції і дедукції належить, насамперед, таким філософам, як Арістотель, Френсіс Бекон, Рене Декарт.

Метод абстрагування. Абстрагування (лат. abstractio – відхиляння) – логічний процес відхиляння думки від одних властивостей предмета і концентрації її на інших його властивостях. Наприклад, коли нам необхідно підняти якийсь предмет, то ми не звертаємо увагу на те, якого він кольору, пофарбований він чи ні, яка його структура і т.п. Ми подумки відхиляємося від цих ознак і концентруємо думку на тому, яка його вага, розміри, бо предмет, насамперед, потрібно підняти, винести. Це і є простим актом абстрагування. Результатом абстрагування є різні поняття і категорії, наприклад, рух, розвиток, матерія, суперечність, вартість і т.п. Бо що таке поняття як форма пізнання? Як про це вже мовилося вище, поняття – це така логічна форма, в котрій відображаються загальні риси, ознаки, властивості певних речей, явищ чи процесів, тобто подумки людина концентрує увагу на загальному і відхиляється від конкретного, того, що дається у відчуттях. Будь-яке пізнання необхідним чином зв’язане з абстрагуванням. Без нього неможливе розкриття сутності речей, проникнення в їх “глибину”. Розчленування предмета на складові частини, виділення суттєвих його сторін і їх всебічний аналіз – все це результат абстрагуючої діяльності людського мислення.

38. Теорія форми наукового пізнання

Форми наукового пізнання

До форм пізнання належать проблема, ідея, концепція, гіпотеза, теорія. Кожна форма пізнання має свою специфіку. Особливо складний характер мають форми соціального пізнання. Головні його особливості полягають у тому, що в соціальному пізнанні суб’єкт і об’єкт збігаються, відображення дійсності від­бувається через інтереси людей, які можуть сприяти об’єк­тивному пізнанню, а можуть бути і серйозною перешкодою на шляху до нього. Соціальне знання має в основному імовірний статистичний характер.

Усі наукові методи пов’язані між собою. З їхньою допомогою наука осмислюється в єдиному контексті суспільно-практичної діяльності і дає можливість оцінювати перспективи пізнавального процесу. Типова логічна структура наукового дослідження може бути представлена у вигляді ланцюга такої послідовності: «проблема — гіпотеза — теорія». Тобто наукове пізнання як оперативна діяльність включає в себе порушення проблеми, висунення гіпотез, збирання фактів, розробку творчої ідеї, перевірку її практикою, розробку теорії, яка дає можливість розв’язати порушену проблему.

Проблема, на думку П. В. Копніна, — це знання про незнання. Для визначення послідовності розв’язання проблем необхідно їх класифікувати. Сучасні знання з логіки наукового пізнання дають можливість виділити п’ять гносеологічних принципів класифікації проблем: об’єктний, функціональний, структурний, екзистенціальний і часовий.

Відповідно до об’єктного принципу проблеми умовно поділяються на конструктивні, що відображають пошук за заздалегідь заданими параметрами, і аналітичні, що відображають суперечності суб’єкта з актуально існуючим невідомим об’єктом. Функціональний принцип дає можливість поділити проблеми на стратегічні (спрямовані на вирішення довготермінових глибинних завдань) і тактичні (спрямовані на розв’язання сьогоденних, дріб­них ситуацій). Структурний принцип дає ключ до розуміння внутрішньо наукових (виникають у межах однієї науки) і комплексних (пограничних або міждисциплінарних) проблем. Екзистенціальний принцип дає можливість поділити проблеми на реальні і нереальні (псевдопроблеми). Нарешті часовий принцип класифікації підкреслює різницю між першочерговими і другорядними проблемами.

Аби остаточно сформулювати проблему, щодо неї слід виконати такі процедури:

відокремлення реальних проблем від псевдопроблем;

селекція реальних проблем за критерієм необхідності їх роз­в’язання;

відбір проблем за критерієм цінності результату, що очікується;

відбір проблем відповідно до критерію можливості її роз­в’язання.

Перша з цих процедур спрямована на цільову мобілізацію зусиль дослідників на розв’язання реальних проблем. Для цього їх слід відокремити від псевдопроблем. Серед них, по-перше, потрібно виявити так звані «вже не проблеми» (тобто ті, що вже розв’язані, але з різних причин потрапили до переліку реальних проблем). До них у наш час належать проблеми винаходу велосипеда. По-друге, слід розпізнати так звані «ще не проблеми» (тобто ті, для розв’язання котрих іще не створені необхідні умови). До них у наш час можна зарахувати проблеми «купівлі-продажу ділянок Місяця». По-третє, це так звані «ніколи не проблеми» (тобто такі, для котрих принципово не може існувати рішень). До них можна віднести проблеми створення «вічного двигуна». «Псевдопроблеми», на думку Л. Д. Ландау, приводять дослідника до стану мисливського собаки, що гавкає під пустим деревом.

Друга процедура спрямована на мобілізацію зусиль дослідників на розв’язання реальних проблем, вкрай важливих для сучасної науки й суспільства. Без розв’язання таких проблем подальший розвиток науки й суспільства стає неможливим. До них у наш час належать екологічні проблеми, проблеми сталого розвит­ку, проблеми діалогу цивілізацій тощо.

Третя процедура спрямована на мобілізацію зусиль дослідників, на розв’язання першочергових для суспільства проблем. До них належать проблеми подолання голоду, боротьби з міжнародним тероризмом, охорони здоров’я людини тощо.

Четверта процедура спрямована на мобілізацію зусиль дослідників навколо проблем, для розв’язання котрих є всі необхідні можливості: ресурси, кадри, теоретичне й інформаційне забезпечення. До них передусім належать прикладні проблеми науки.

Ідея (від грец. ίδέα — початок, основа, прообраз) — це форма наукового пізнання, яка не тільки відображає об’єкт, його зв’яз­ки, закономірності, а й спрямована на перетворення дійсності. Вона також поєднує істинне знання про дійсність і суб’єктивну мету її перетворення. Ідея в науковому пізнанні виконує такі функції:

підсумовування досвіду попереднього знання;

синтезування знання у цілісну систему;

евристичного принципу для здобуття нових знань;

наукового пошуку нових шляхів і підходів до розв’язання проблем;

прогнозування належного майбутнього;

спрямування пізнавальної діяльності людини на практичне перетворення дійсності згідно зі змісом наявного знання про майбутнє.

Гіпотеза — це форма наукового пізнання, за допомогою якої формується один з можливих варіантів розв’язання проблеми.

Кожна гіпотеза повинна відповідати таким вимогам:

по-перше, діалектичному принципу розвитку, тобто розвиватися від моменту її усунення до перетворення у наукову теорію, бути результатом розвитку попереднього знання і підставою для виникнення нового знання;

по-друге, діалектичному принципу взаємозв’язку і взаємообумовленості явищ, процесів дійсності, тобто враховувати вплив на будь-які елементи гіпотетичного знання теорій, концепцій, фактів суміжних галузей науки і практики;

по-третє, загальнонауковому принципу відповідності, тобто спиратися на досягнення попереднього знання, включати його як базовий або випадковий елемент у нове знання.

Крім того, вона повинна бути логічно несуперечливою, принципово перевірятися, пояснювати всі факти, для вивчення яких висунута. На стадії висунення гіпотез їхня кількість не може обмежуватися жодними підставами, крім наукових. Інакше кажучи, чим більше гіпотез, тим більша ймовірність того, що серед них є плідні. Кінцева наукова цінність гіпотези не повинна ставитись у пряму залежність від ступеня її обґрунтованості під час оцінювання. Як правило, одна з конкуруючих гіпотез перетворюється у теорію.

Наукова концепція (від лат. сonceptio — сприйняття) — це форма тлумачення основної ідеї теорії, система поглядів на певне явище, спосіб його розуміння й тлумачення.

Теорія (від грец. θεωρία — розгляд, дослідження) — це структурована система достовірних, глибоких та конкретних знань про дійсність, яка дає цілісне, синтетичне уявлення про закономірності та суттєві характеристики об’єкта пізнання.

Існують три основні типи наукових теорій: 1) емпіричні, або описові теорії (їхні положення є узагальненням емпіричних даних, фактів); 2) математизовані теорії (їхня сутність відтворюється математичними моделями); 3) дедуктивні теорії (в основу їх створення покладені спеціальні формально-логічні мови).

У свою чергу дедуктивні теорії поділяються також на три види: 1) аксіоматичні (будуються на основі очевидних положень — аксіом); 2) конструктивні (будуються на основі створених абстрактних об’єктів); 3) гіпотетичні (включають багато інтуїтивних моментів, неопераціональних визначень).

Регулятивні принципи побудови наукової теорії. Існує об’єк­тивна логіка розвитку наукового знання, котра дозволяє раціонально реконструювати процес розв’язання проблемної ситуації у науці. У найзагальнішій формі результати теоретичної діяльності фіксуються у філософських категоріях. Вони поряд з прийнятим стилем мислення та панівною системою цінностей є факторами, що становлять найважливішу складову контексту наукового відкриття. Тобто категоріальний склад мислення детермінує програму досліджень, прийняту на певному етапі тієї чи іншої сфери пізнання. Велику роль у цьому грають регулятивні принципи пізнання (причинності, відповідності, інваріантності і простості). Ці методоло­гічні регулятиви посідають проміжне місце між загальнофілософськими принципами та принципами спеціально-наукових теорій. Вони виконують роль системи координат, яка суттєво обмежує сваволю у виборі базових положень у процесі побудови концептуальної системи. Причому принципи відповідності й інваріантності є необхідною, але недостатньою умовою побудови теорії; принципи причинності і простості не так аподиктичні, бо виконують лише роль евристичних засобів. Крім того, теоретичні системи є відкритими, вони розвиваються. Вдосконалення їхньої структури відбувається завдяки координації з емпіричним рівнем пізнання, розширенням експериментальної бази науки.

Принцип відповідності сформульований Н. Бором у 1913 р. Згідно з ним теорії, істинність яких була встановлена в певних фактичних межах, з появою нових, більш загальних теорій, не усуваються як хибні, а зберігають своє значення для попередніх явищ як гранична форма або окремий випадок. Висновки нової теорії для галузі, де була справедливою стара («класична») теорія, переходять у «класичну» теорію. Це правило поширюється і на математичний апарат обох теорій.

Принцип відповідності відображає кумулятивний характер наукового знання. У світлі цього принципу процес пізнання виступає не як зміна несумірних концепцій, а як перехід до більш загальних і адекватних теорій. Деякі недоліки принципу відповідності пов’язані з його ретроспективною спрямованістю, тобто поглядом на старі теорії з позицій нових теорій. Саме це суттєво знижує евристичні можливості цього принципу.

Інколи принцип відповідності доповнюють принципом обмежень (заборон) або принципом неможливості. Згідно із пер­шим з них закони природи і суспільства уявляються як заборони, як вказівка на те, чого не може бути.

Принцип інваріантності (від лат. invarians — незмінний) проголошує об’єктивним усе те, що залишається незмінним щодо трансформацій, які лежать в основі теорій (М. Борн). Згідно з цим принципом теорія повинна будуватися на величинах і співвідношеннях, які є інваріантними щодо деяких груп перетворень. Система інваріантностей, введена у теорію, виконує функцію ядра, навколо якого будується теорія. Принцип відповідності, проголошуючи збереження певних елементів знання, виступає окремим випадком принципу інваріантності.

Принцип споглядальності формулюється як вимога щодо нау­кової теорії, згідно з якою у ній повинні фігурувати лише такі теоретичні положення і поняття, яким можна дати операціональні визначення. Сучасне його трактування формулюється у вигляді вимоги принципової емпіричної перевірки хоча б наслідків, що випливають з теоретичної системи. Принцип споглядальності тісно пов’язаний з принципом доповнюваності Н. Бора (при теоретичному вивченні деякого об’єкта необхідно користуватись парами понять, що взаємно доповнюють одне одного).

Принцип фальсифікованості стверджує, що будь-яку теорію можна спростувати. У зв’язку з цим реакція на критичну аргумен­тацію повинна бути адекватною. На думку К. Поппера, реакція на критику є адекватною, якщо від теорії відмовляються при знаходженні контраргументів хоча б до одного з її наслідків. Нова версія фальсифікаціонізму І. Лакатоса пропонує критично оцінювати не окрему модифікацію, а всю серію припущень, що введені у теорію під впливом нової експериментальної інформації, разом з вихідною теорією.

Принцип простоти зосереджує увагу на таких якостях теорії, як доступність її для розуміння і засвоєння, легкість оперування її математичним апаратом, привабливість. Прагнення до простоти є прагненням до оптимальності в організації теоретичних систем і пошуком більш інформативних форм відображення їхнього змісту.

Структура наукової теорії складається з похідного і базисного рівнів. Онтологічна схема і правила оперування належать до похідного рівня теорії, а фактологічна, конструктивна (конструкційна) і нормативна компоненти — до базисного рівня.

Онтологічна схема складається з системи висловлювань, які фік­сують сутнісні елементи відображеної в теорії сфери реальності. Її положення спочатку формулюються у вигляді гіпотези, потім як принципи і закони певної теорії. Вони утворюють своєрідну модель сутнісних відносин об’єктів предметної галузі теорії. Онтологічні схеми наукових теорій, по-перше, детерміновані базисним рівнем теорії, по-друге, вводяться разом з правилами оперування.

Правила оперування — це той компонент похідного рівня теорії, який не входив до складу стандартної її моделі. Маються на увазі операції вимірювання, спостереження, експерименту, декодування тощо, які здійснюються за певними правилами і тісно пов’язані з результатами наукової діяльності, зокрема з формуванням теорії. При цьому правила оперування регламентують не тільки предметно-експериментальну діяльність, а й способи узагальнення та фіксації інформації, одержаної в ході цієї діяльності, тобто включають певну методику обробки кількісних або якісних показників. Вони також відіграють істотну роль не тільки під час перевірки існуючих, а й у генезисі нових теорій.

Фактологічний базис включає інформацію про предметну область наукової теорії, тобто факти, які вона пояснює. В процесі функціонування науки фактологічний базис розширюється, поки не буде точно встановлено предметну область, яку розглядає дана теорія. Наприклад, фактологічним базисом еволюційної теорії Ч. Дарвіна були численні дані, нагромаджені в зоології, ботаніці, палеонтології того часу, але найважливішу роль відіграли його влас­ні спостереження під час кругосвітньої подорожі, особливо під час перебування на Галапагосі, де місцева фауна на ізольованих островах характеризувалася великою кількістю різновидів. Теорія природного добору, сформульована спочатку для пояснення походження цих рослин і тварин, була потім поширена на всі організми, в тому числі й на людей, і була покладена в основу наукового пояснення походження життя на Землі. Без теорії не можна зрозуміти факти, але і без фактів немає теорій (за винятком випадків редукції теорій). Здебільшого частина фактів, що становлять базис теорії, передує її створенню і встановлюється до і незалежно від даної теорії. Крім того, в основі одержання фактів звичайно лежать процедури досить універсального характеру, спільні для ряду теорій: виміри, логічні та статистичні методи, методичні нормативи тощо.

Конструктивний базис наукової теорії становлять числення,

з допомогою яких елементи теорії поєднуються між собою. В усіх випадках умовою побудови теорії є логічна погодженість її елементів, коли висловлення, що фіксують принципи, теоретичні закони, методологічні приписи і факти, пов’язані відношеннями логічного слідування. Якщо внутрішньотеоретичні відношення можуть бути подані як система рівнянь, то для побудови теорії використовуються математичні числення. Це надає теорії особливої строгості, дозволяючи застосувати під час її розгортання і перевірки засоби математичного аналізу. Роль конструктивного базису досить велика у генезисі будь-яких теорій, але особливого значення він набуває в математиці й математизованих галузях науки. Розробка відповідного певній теорії математичного апарата дає можливість за позірним хаосом знайти регулярність, встановити кореляцію між незалежними, на перший погляд, параметрами, помітити аналогію в процесах, які вважалися різноякіс­ними. Наприклад, конструктивним базисом загальної теорії статистики є математична теорія ймовір­ності, ряд напрямів соціології ґрунтується на теорії графів.

Нормативний базис — це консервативна частина наукового знання, яка включає запозичені з інших наукових теорій і філософії положення, згідно з якими будується дана теорія. Він забезпечує наступність і погодженість теоретичного знання, акумулює найстійкіші його елементи (аксіоми, принципи, логічні й моральні правила і заборони).

Основними функціями наукових теорій є: пояснювальна (включає похідні висловлювання); прогностична (теорія дозволяє робити екстраполяційні, аналітичні та синтетичні прогнози про нові факти, ефекти, явища; системна (теорія завжди є впорядкованою системою знань); інтегративна (теорія є інтегратором здобутих емпіричних знань, вона їх синтезує).

39. Форми наукового пізнання: ідея, факт, проблема, гіпотеза, теорія.

Наукове пізнання — це цілеспрямований процес, який вирішує чітко визначені пізнавальні завдання, що визначаються цілями пізнан­ня.

В науковому пізнанні формуються і набувають відносної самостійності такі форми та засоби пізнання, як ідея, проблема, гіпотеза, концепція, теорія.

Ідея — це форма наукового пізнання, яка відображає зв’язки, зако­номірності дійсності і спрямована на її перетворення. Ідея в науковому пізнанні виконує багато функцій, основними з яких є: 1) підсумовуван­ня досвіду попереднього розвитку знання; 2) синтезування знання в цілісну систему; 3) виконання ролі активних евристичних принципів пояснення явищ; 4) спрямування пошуку нових шляхів вирішення про­блем. Проблема — це форма наукового пізнання, що є єдністю двох змістов­них елементів: знання про незнання і передбачення можливості науково­го відкриття. Постановка проблеми — це вихід із сфери уже вивченого в сферу того, що ще належить вивчити. Як пошуковий метод проблема включає в себе нове знання, але воно має характер припущення і поряд з істинними положеннями містить також і оману. Проблема є джерелом роз­витку теорії, пошуком шляхів її використання для вирішення практичних завдань, а також визначення меж її застосування і, тим самим, виявлення її обмеженості.

Гіпотеза — це форма та засіб наукового пізнання, за допомогою яких формується один з можливих варіантів вирішення проблеми, істинність якої ще не встановлена і не доведена. Гіпотеза є формою розвитку науко­вого пізнання, засобом переходу від невідомого до відомого, від неповно­го, неточного знання до більш повного, точного. Гіпотези висуваються в контексті розвитку науки для вирішення якої-небудь конкретної пробле­ми або для усунен­ня суперечностей між теорією та даними експериментів шляхом прове­дення перевірки, доведення. Після цього гіпотеза перетворюється в нау­кову теорію або замінюється новою гіпотезою.

На основі трьох зазначених форм наукового пізнання в їхній діалек­тичній єдності формується наукова концепція, яка обґрунтовує основну ідею теорії. Концепція — це форма та засіб наукового пізнання, яка є способом розуміння, пояснення, тлумачення основної ідеї теорії, це на­уково обгрунтований та в основному доведений вираз основного змісту теорії, але на відміну від теорії він ще не може бути втіленим у струнку логічну систему точних наукових понять.

Теорія — це найбільш адекватна форма наукового пізнання, система достовірних, глибоких та конкретних знань про дійсність, яка має струнку логічну структуру і дає цілісне, синтетичне уявлення про закономірності та суттєві характеристики об’єкта. Теорія на відміну від гіпотези, є знан­ням достовірним, істинність якого доведена і перевірена практикою. Від інших видів достовірного знання теорія відрізняється своєю точною логіч­ною організацією і своїм об’єктивним змістом, а відповідно і своїми пізнавальними функціями. Теорія дає змогу зрозуміти об’єкт пізнання в його внутрішніх зв’язках і цілісності, пояснює багатоманітність наявних фактів і може передбачити нові, ще невідомі, прогнозуючи поведінку систем у майбутньому. Дві найважливіші функції теорії – пояснення та передбачення.

Усі ці форми наукового пізнання діалектично взаємопов”язані, і взаємо обумовлюють одна одну.

40. Проблема істини та її критеріїв у теорії пізнання

Метою пізнавального ставлення до дійсності є досягнення істини.

Найважливішим завданням пізнавального ставлення людини до світу і до себе є одержання істинного знання, що дозволяє їй використовувати ці знання для активного впливу на світ, на саму людину для забезпечення своєї життєдіяльності.

Під істиною слід розуміти перевірену практикою відповідність змісту знань про предмети і явища, дійсності, достовірність знань про світ і про людину. Істина — це складний процес проникнення людини в сутність предметів, явищ, у якому знаходить свій вираз відповідність розумового образу об'єктивно існуючому процесу, а також цілеспрямоване відношення до нього суб'єкта, що пізнає.

Істина завжди конкретна. Абстрактної істини немає. Конкретність істини полягає насамперед у тому, що будь-яке наше знання є відображенням реально існуючої конкретної дійсності.

В істині варто виділити три її сторони. По-перше, істина має об'єктивний зміст, тому що в ній відбиті властивості, зв'язки предметів і явищ, що існують поза людиною. По-друге, істина містить в собі момент відносності, який полягає в тому, що ступінь достовірності, масштабність, глибина, багатогранність істинного знання завжди обмежений історичними умовами, рівнем пізнавальних здібностей, можливостей і засобів, а також характером і спрямованістю практичного і пізнавального відношення людини до світу. По-третє, істина містить в собі момент абсолютності, який полягає в тому,щов ньому має місце знання, достовірність якого, перевірена практикою, зберігається в процесі подальшого пізнання і практичного освоєння світу людиною. Абсолютність істини характеризується тим, що в ході пізнавальної і практичної діяльності людина повніше освоює навколишній світ. Звичайно, вичерпати пізнання світу людина ніколи не зможе, тому що сам світ нескінченний і безмежний, безмежні пізнавальні і практичні аспекти відношення людини до світу і до себе.

Ці три сторони істини — об'єктивність, відносність і абсолютність - взаємозалежні і є різними характеристиками одного і того ж процесу пізнання людиною навколишнього світу. Істина виражає не тільки результат відображення дійсності у свідомості людини, але й засіб і спосіб реалізації його цілей. Істина виникає і взагалі можлива тільки в її нерозривному зв'язку з практикою.

Практика складає єдність пізнання, перетворення й освоєння світу людиною. Ці аспекти світовідношення припускають наявність специфічної пізнавальної активності. Під впливом практичної діяльності людей, зміни її змісту і форм у результаті розвитку суспільних потреб і виникнення нових цілей відбувається таке перетворення змісту і форм пізнання, що складає головну лінію його об'єктивного історичного розвитку.

Говорячи про практику як основу пізнання і критерій істинності знань варто враховувати її абсолютність і відносність. Абсолютність практики полягає в тому, що в конкретному підсумку саме вона підтверджує або спростовує істинність наших знань. Відносність практики полягає в тому, що її можливості завжди обмежені рівнем розвитку самої людини, її пізнавальних можливостей і здібностей, рівнем розвитку пізнавальних засобів, масштабністю цілей, які людина ставить перед собою на кожному конкретному етапі історії, рівнем людської свободи. Однак ця відносність переборюється поступовим розвитком суспільства, розширенням і поглибленням пізнання навколишньої дійсності, появою якісно нових засобів практичного освоєння світу.

Практика — реальний процес життєдіяльності, у якому і завдяки якому людина, у відповідності зі своїми потребами, інтересами, освоює і творить світ. Оскільки практична діяльність, як за своїм змістом, так і за способом здійснення, носить суспільний характер, вона є не тільки матеріальною діяльністю, але діяльністю суспільно-матеріальною, або ж матеріальною діяльністю суспільних індивідів.

Суспільні ж індивіди є носіями свідомості. Зважаючи на це, можна стверджувати, що вони задовольняють свої потреби завдяки діяльності, необхідною складовою частиною якої є свідомість. Отже, матеріальна діяльність суспільних індивідів є також свідомою діяльністю, тобто містить розумову діяльність як свій необхідний момент.

Володіння свідомістю означає, що люди мають здатність ставити собі певні цілі. Процес досягнення цілі вимагає певних засобів і способів діяльності, його спрямованість визначається змістом мети. Таким змістом є предмети і явища, яких у дійсності ще немає (вони існують тільки в бажаній і уявній формі) і, які потрібно створити шляхом зміни дійсності відповідно до бажаної форми. Іншими словами, ціль, як передбачення деякого майбутнього стану, можна здійснити тільки шляхом перетворення деякої частини існуючого буття, вступаючи в такий спосіб з ним у протиріччя. Діяльність, що долає це протиріччя, є діяльність, спрямована на досягнення певної цілі. Отже, матеріальна свідома діяльність суспільних індивідів є, разом з тим, діяльністю здійснення цілей, доцільна діяльність. Свідома доцільна діяльність по перетворенню предметного світу, що дозволяє переступати за існуючі межі цього світу, саме і складає родовий характер людського буття.

Якщо для тварини фізичне відношення до світу є єдиним і адекватним її сутності, то для людини воно є лише одним з аспектів різноманітного спектру відносин. Фізичне відношення здійснюється більш-менш спонтанно, у той час як родове тільки через свідому і доцільну діяльність. У цьому діяльному відношенні до світу людина виробляє, з одного боку, предмети своїх потреб, а з другого, - специфічний предметний світ як свою власну предметну реалізацію. Людина здійснює саму себе як у формі предметів, які безпосередньо в природі не існують, так і у формі своїх людських почуттів.

Практична діяльність людини відрізняється не тільки усвідомленням того факту, що сьогодення змінюється майбутнім, так само як минуле змінилось сьогоденням, а насамперед усвідомленням того, що перетворення сьогодення опосередковується майбутнім. Природні події розгортаються в одному напрямку — від сьогодення, як результату минулого, до майбутнього. У людській практиці в сьогоденні міститься не тільки минуле, але і майбутнє, представлене у формі цілі. Майбутнє виявляється не тим, чого немає в дійсності в якій-небудь формі, а однією з можливостей, що міститься в сьогоденні і яка, будучи вихоплена людським розумом, виражається у формі вимоги і формулюється у вигляді цілі.

Іншими словами, так зване судження про майбутнє виявляється не знанням про Ніщо, а відображенням можливості, що криється не тільки в "природному субстраті", але й у діяльності людини. Через форму цілі ця можливість здійснюється за допомогою діяльності людини і переходить з ідеальної сфери майбутнього в реальну сферу сьогодення, що поєднує в собі минуле і майбутнє. Сьогодення, що включає в себе рух до майбутнього, і є практика в її філософському розумінні.

Опосередкованість цілі є однією з найбільш істотних особливостей практичної діяльності людини, особливістю, завдяки якій ця діяльність носить трансцендентний характер (тобто дозволяє виходити за межі даного, наявного буття), а отже, відповідна мисленню, яке відкриває перспективи нового, об'єктивно можливого і необхідного. Виходячи з цього можна сказати, що практика є специфічний людський спосіб перетворення деякого предмета з можливості в дійсність. Але головним, що надає практиці власне людського характеру, є насамперед створення людиною в процесі своєї життєдіяльності нових, "не передбачених природою", можливостей. Пізнавальна діяльність містить у собі можливість продуктів людської праці, виділяючи їх із природного середовища, реалізуючи їхню потенційну можливість і створюючи в такий спосіб особливу реальність.

Людина виділяє нові можливості і формує нові цілі, реалізація яких призводить до створення нових предметів, що не існують у природі. Тим самим практика виявляє ще одну свою визначеність і виступає перед нами як процес перетворення абстрактних можливостей у реальні, а реальних можливостей — у дійсність. Людина, незалежно від усвідомлення цього факту, завжди виходить за межі сущого, і тим самим створює новий світ, що ніколи б не виник шляхом простої природної еволюції. У процесі цілепокладальної діяльності людина змінює існуючий світ, перетворюючи його на умови свого існування. Тим самим вона творить свою власну історію і, у кінцевому результаті, саму себе. У процесі діяльності людина формує і розвиває власні сутнісні сили.

Людська виробнича діяльність є особлива форма взаємодії матеріальних перетворень - обмін речовиною й енергією між людським суспільством і всім іншим зовнішнім світом, природою. Процес цього обміну — це соціальне перетворення природи заради задоволення людських потреб, опосередковане постановкою свідомих цілей і штучних засобів їхнього досягнення. Суспільний характер людського матеріального виробництва зумовлює безмежність і універсальність практичного перетворення природи людьми на відміну від обмеженого характеру перетворення зовнішнього середовища тваринами. Тварина активна лише стосовно визначеного обмеженого кола зовнішніх предметів і їхніх властивостей. Людина ж виявляється істотою універсальною у тому розумінні, що вона в активному стані, має відношення практично до будь-яких природних утворень. Істотою універсальною людину робить соціальний характер задоволення її потреб і соціальна форма взаємодії з природою. Саме із соціальним характером потреб пов'язане те, що в людей з'являються все нові і нові потреби, на основі яких формуються нові цілі. Безмежному зростанню потреб необхідне безмежне перетворення природи, тому що останнє — єдиний спосіб їхнього задоволення. Таким чином, соціальний характер взаємодії людина — природа призводить до того, що практично вся природа, з усім різноманіттям її матеріальних перетворень і їхніх властивостей, здатна стати об'єктом людського перетворюючого впливу. Через соціальний спосіб свого існування людина набуває здатності до нескінченного історичного розвитку завдяки зміні своєї соціальної (а не біологічної) природи, здатність до "олюднення" навколишнього середовища. Потреба в практичному перетворенні природи, в свою чергу, породжує пізнавальну потребу - необхідність пізнати природну дійсність у різноманітті її матеріальних утворень і їхніх властивостей.

Зміна природи людством у процесі матеріального виробництва призводить до зміни самої людини. Матеріальне виробництво виявляється виробництвом не тільки предметів, але і нових потреб (потреб іншого порядку). Воно є соціальне за своєю сутністю, практичне освоєння природи з метою задоволення потреб людей.

Переробляючи світ речей, люди постійно перетворюють своє власне суспільне життя. І тому людина - це істота історична. Це слід розуміти насамперед як те, що вона повинна у знятому вигляді увібрати в себе досвід всієї історії людства. Сутність людини нерозривна з реальними умовами її існування, які являють собою не що інше, як її "неорганічне тіло", її опредметнені сутнісні сили. У процесі розпредметнення результатів минулого індивід прилучається до історично розвинених сутнісних сил людського роду, роблячи їх змістом своєї власної сутності.

Внутрішні протиріччя людської діяльності, будучи її джерелом, вирішуються самою діяльністю, відновлюючись на якісно нових рівнях. Цей процес призводить до наростання людського в людині, розвитку об'єктивних і суб'єктивних можливостей зміни дійсності відповідно з людськими цілями та намірами.

У процесі опосередкування життєдіяльності людини матеріальним виробництвом в силу зростаючої кількості людських потреб виникає необхідність пізнавального відношення до дійсності. Людська діяльність здійснюється в "заданих" об'єктивних умовах, отже, для успішної доцільної роботи з реально існуючими предметами необхідне знання їхніх властивостей і закономірних зв'язків. Необхідно враховувати також і соціальні умови діяльності. Таким чином, практика обумовлює необхідність пізнання як цілеспрямованого, активно'творчого усвідомлення закономірностей навколишньої дійсності.

Взаємодія (взаємоперехід, взаємодетермінація) практики і пізнання здійснюється за допомогою загального визначення цілей і використання засобів їхнього досягнення. Проблеми, що виникають у процесі практики, трансформуються в пізнавальні цілі, реалізація яких стає засобом переходу до безпосередньої діяльності. Практика і пізнання взаємозамінюються. Процес пізнання, як правило, завершується виробленням ідеї, що містить у собі не тільки знання про предмет, але і ціль його практичного перетворення відповідно до потреб і інтересів суб'єкта. Будучи первинним джерелом нагромадження емпіричного досвіду, основою формування пізнавальних форм мислення, практика стає пізнанням. У практиці ж пізнання знаходить і своє продовження, або знаходячи підтвердження своєї істинності, або наштовхуючись на неможливість реалізації цілей, виявляє хибність в пізнанні, що приводить до постановки нових пізнавальних проблем.

Сутність практики як передумови пізнання полягає саме в тому, що об'єктом пізнання завжди є практично перетворена і пере* утворювана природа, а не просто природа як така. Як істота соціальна (а не біологічна) людина сприймає об'єкти природи відповідно до тих значень, що вони набувають у його практиці в силу Його матеріальної взаємодії з ними.

Таким чином, будь-яка форма людського пізнання є осягненням природи, практично перетворюваної людством наданому етапі його розвитку, воно оперує, як вихідними, тими значеннями речей, єдиним засібом встановлення яких є практична, чуттєво-перетворювальна взаємодія з ними людини як соціальної істоти. Маючи справу з предметами зовнішнього світу в ході безпосередньої практичної взаємодії з ними, пізнання виявляє також об'єктивні зв'язки між ними, розкриває закони зміни залучених у практику об'єктів природи. І виходячи з цього, воно виводить нові значення, а також установлює потенційну можливість існування таких предметів, з якими людство практично ще не взаємодіяло.

У процесі практичної діяльності людині дано пізнати закони розвитку лише цілком визначеного, кінцевого фрагмента дійсності. Але власна природа пізнання дозволяє йому виділяти з цих законів можливість більш складних взаємозв'язків, можливість існування таких матеріальних утворень, що ще не були залучені в процес практичної діяльності. Світ, освоюваний людством з метою задоволення своїх потреб, стає тим фундаментом, на основі якого людина включає в сферу практичного освоєння набагато ширший світ.

Практика як реальний процес життєдіяльності людини, як процес матеріального перетворення світу складає основу універсальної сутності людини як істоти, здатної зробити предметом своєї свідомості і волі закони будь-яких речей і процесів. Людина освоює дійсність не тільки на рівні її безпосередньо сприйманих властивостей, але і на рівні її закономірних і загальних зв'язків. Вихід на цей сутнісний рівень, перехід межі наявного буття, зумовлені самим характером практичного відношення, що виступає завжди запереченням природної і суспільної даності. І тут варто підкреслити, що практика розуміється не просто як чуттєво-предметна діяльність, а як особливий суспільний процес, який хоча і складається з дій окремих індивідів, проте, узятий загалом, має відносну самостійність стосовно них. Він (процес) розвивається за законами, що не залежать від волі і свідомості людей і не можуть бути зведені до динаміки одиничної практичної дії.

На відміну від окремих актів людської життєдіяльності практика являє собою сукупну діяльність усіх людей у їхньому історичному розвитку. Категорія практики відбиває інтегральний характер людської діяльності, що співпадає з поняттям життєдіяльності, де предметно-чуттєве перетворення світу, перетворення суспільних відносин і самоперетворення, тобто зміна самої людини, утворюють єдиний соціальний процес.

У найзагальнішому плані природу практики можна виразити в такий спосіб: практика являє собою специфічну форму суспільного буття людей. Вона визначає специфічний характер способу життєдіяльності людини (як людини). Практика як матеріально-предметна діяльність містить у собі такі моменти: ціль, предмет діяльності, засоби, саму цілеспрямовану діяльність. Через мету і реалізацію мети практика зв'язується з пізнавальним процесом.

У процесі взаємодії між суб'єктом і об'єктом у свідомості людини відбувається формування цілі і визначення засобів її реалізації, що, у свою чергу, породжує суперечності між ідеальною ціллю і відсутністю наявності її змісту в дійсності. Тому людина через практичну діяльність прагне до реалізації даної цілі. Процес визначення цілей, таким чином, становить єдність двох моментів — ціле-формування (ідеального визначення цілі) і цілереалізації (реального втілення цілі в об'єктивну дійсність). Завершення процесу формування цілей полягає у втіленні суб'єктивного ідеального в об'єктивному матеріальному — можливість переходить у дійсність.

Доцільно звернути увагу ще на один важливий момент цілепокладаючої практичної діяльності. В якості засобів пізнання часто сприймаються абстрактні певні властивості, які відповідають цілі і природі предмета. Але ці властивості повинні бути втілені в реальному носії. Реальний же предмет, крім властивостей, визначених ціллю, має інші, неспіввіднесені з нею властивості, що переносяться незалежно від намірів на результат. Крім того, засіб, будучи створений як реальний елемент, починає жити власним життям.

вступає у взаємозв'язки і відносини, непередбачені даним приватним життям, породжуючи тим самим незаплановані наслідки і результати. Таким чином, людина у своїх цілях виходить за межі можливостей існуючих засобів, а створювані нею засоби в дійсності завжди виходять за рамки, що відводяться їм конкретними цілями. Створюваний людиною світ завжди багатший, багатогранніший, стихійніший, ніж це закладено людською свідомістю. У реальному житті діяльність завжди виходить за межі ідеальних проекцій і створює, крім запланованого, багато інших наслідків, що не містяться в даній цілі.

За тією ж схемою в процесі досягнення певних цілей суб'єкт створює і певні фрагменти суспільних відносин, ЦИМИ ЦІЛЯМИ непокладені, що спричиняє незаплановані наслідки в духовній сфері суспільства. У процесі діяльності суб'єкт також виробляє і свої власні здібності, знання, психологічні і світоглядні засади, що також не входить безпосередньо до змісту окремих цілей і може призвести до прямо протилежних (стосовно бажаного) результатів.

Ці факти свідчать про те, що практика, як особливий вид реальної діяльності, не є простою проекцією свідомості і за своїм сукупним результатом завжди виходить за межі ідеальних цілей. Тому рух практики — це перманентне розгортання проблемних ситуацій. Реалізація будь-якої цілі, будучи вирішенням раніше виниклої проблеми, разом з тим своїм сукупним результатом створює нову проблемну ситуацію, що потребує подальшої пізнавальної і практичної діяльності. У цьому відношенні людське буття (як в індивідуальному, так і в суспільному плані) — це завжди проблема, що вирішується і породжується на новому рівні, проблема, пов'язана із суб'єктивною творчістю й об'єктивним виникненням нового.

Структура пізнавальної діяльності виявляє свою синхронність з динамікою практики. Першою важливою умовою пізнання є насамперед наявність суб'єкта пізнання з його потребами, інтересами, з його цілями і того,щопізнається, — об'єкта пізнання. Об'єкт же пізнання є тим, на що спрямоване пізнання, про що потрібно одержати знання. Пізнання в цьому відношенні є "перенесення" змісту об'єкта у свідомість, точніше перетворення предметного змісту на зміст свідомості.

Істотною умовою пізнання виступає те, що пов'язує суб'єкт і об'єкт пізнання. Пізнавальне відношення суб'єкта до об'єкта припускає наявність деякої загальної основи, на якій відбувається їх взаємозв'язок і взаємодія, тобто такої сполучної ланки, що робить пізнання можливим. Пізнання виникло й існує завдяки тому, що обслуговує певним чином процес життєдіяльності людей, тобто має соціальну цінність. Суспільною функцією пізнання визначається його необхідність як особливого виду людської діяльності. Таким чином, ціль, заради якої здійснюється пізнання (тобто його суспільна роль), є певною умовою пізнання. Цей момент ще важливіший тим, що ним, власне кажучи, визначається і власне ціль пізнання — істина. Суспільство є споживачем істини й хибності, однак споживання саме істини лежить в основі самого існування суспільства, яким є виробництво і відтворення матеріального життя. Зв'язок людини зі світом здійснюється безпосередньо через органи чуття. Тому чуттєвий досвід (чуттєве пізнання) складає невід'ємну сторону пізнавального процесу. Не можна виключити з пізнання і теоретичний ступінь, що полягає у відповідній логічній обробці чуттєвих даних, результатом якої є проникнення в приховані, істотні зв'язки речей. Пізнання неможливе також без використання певних засобів — методів пізнання, що служать вирішенню різних пізнавальних завдань. Завдяки їм здійснюється рух пізнання від одиничного до загального, від безпосереднього до опосередкованого, від явища до сутності. Людське пізнання неможливе і без мови. Це випливає з ролі пізнання усередині суспільної практики. Мова забезпечує фіксацію, об'єктивацію результатів пізнання (тобто доводить їх до суспільної форми, робить суспільним надбанням). Мова забезпечує також спадковість процесу пізнання, а отже, і можливість його як соціально цінного феномена. І, нарешті, як будь-яке суспільне явище, пізнання проходить процес розвитку, що відповідає загальному історичному розвитку практики. Збагачення, збільшення пізнання є результатом цього розвитку. Історичний розвиток пізнавального процесу складає його істотний момент, невіддільний від його природи і суспільної функції.

У процесі взаємодії людей із природою відбувається формування органів і здібностей людського пізнання. Це надає право говорити, що практика деякою мірою формує і суб'єкт пізнання. Розглядаючи це питання в ширшому аспекті, варто підкреслити, що формування суб'єкта відбувається як самопородження людини в процесі практичної діяльності. Проблема зв'язку суб'єкта й об'єкта також вирішується через практику. Взаємозв'язок людини і світу здійснюється насамперед за допомогою практичної діяльності.

Важливе значення має практика для перевірки об'єктивності пізнання. Критерій істини визначає (виявляє, доводить до нашої свідомості) адекватність (чи неадекватність) знання його об'єкту. Він же одночасно встановлює і те, наскільки знання відповідає своїй власній цілі, своєму призначенню, своєму "поняттю". Критерій істини обґрунтовує пізнання особливим чином — з погляду його власної вищої міри, якою є істина. Чи збігається зміст знання з об'єктивно-предметним змістом, можна перевірити в діяльності, яка, включаючи в себе момент загальності, одночасно має статус безпосередньої дійсності. Пізнання нерозривно пов'язане з волею. Воля є проявом самої природи людини — того, чим вона є і на що вона здатна, переборюючи перешкоди, обмеження, що кореняться в її кінці. Воля не стільки факт, скільки можливість — можливість протистояти долі, можливість переступити межі реального буття. Людина завжди оточена безліччю обмежень. Однак вона наче відштовхується від них для реалізації своєї волі.

У людині, у властивій їй споконвічній незавершеності і свободі вибору закладене те, що її реальність — це потенційна можливість. Вона не є ще такою, якою вона є, — такою вона лише повинна стати, її життєдіяльність — це безупинний процес становлення і розвитку людської сутності. Те, що стало результатом, відразу ж перетворюється на передумову подальшого розвитку, подальшого поступального руху в майбутнє. Тому людина, тільки розвиваючи свої пізнавальні здібності, засоби, можливості і реалізуючи результати процесу пізнання у вільній творчій діяльності, може стати справжнім суб'єктом соціальної дійсності, творцем власного щастя.

Результати пізнавального ставлення людини до світу і до себе знаходять своє реальне втілення в системі понять і категорій. Тому і філософське осмислення дійсності неможливе без формування відповідного понятійно-категоріального апарату.

41. Спостереження та експеримент, їхня роль у пізнанні

Спостереження - планомірне (проводиться строго за планом, складеним виходячи з завдання дослідження), цілеспрямоване (для вирішення певної задачі), систематичне сприйняття предметів і явищ зовнішнього світу.

Спостереження фіксує і реєструє факти, описує обєкт дослідження, забезпечуючи емпіричну інформацію, необхідну для постановки нових проблем і висування гіпотез. Основні вимоги, які предявляються до наукового опису, спрямовані на те, щоб воно було можливо більш повним, точним і обєктивним. Опис повинен давати достовірну і адекватну картину самого обєкта, точно відображати досліджувані явища. Важливо, щоб поняття, що використовуються для опису, завжди мали чітку і однозначну сенс.

Багато наукові теорії, від класичної наукою, були сформульовані як емпіричне узагальнення даних спостережень: теорія Дарвіна, класична механіка, теорія гравітації, побудована Ньютоном, який спирався на факти, отримані в результаті емпіричних спостережень Тихо Браге, узагальнених та систематизованих І. Кеплером. Спостереження як метод пізнання більш-менш задовольняло потреби наук, що знаходилися на-описово емпіричної ступені розвитку.

У сучасній науці спостереження повязане з широким використанням приладів (мікроскопи, телескопи, рентгенівські апарати, космічна фотографія), які, по-перше, підсилюють органи почуттів і розширюють можливості стеження, а, по-друге, знімають певний наліт субєктивізму з оцінки явищ, що спостерігаються. З іншого боку, в сучасній науці усвідомлюється залежність спостережень від теоретичної установки спостерігача. Підкреслюючи роль теорії у процесі таких спостережень, А. Ейнштейн в розмові з В. Гейзенбергом зауважив: чи можна спостерігати це явище чи ні - залежить от

вашої теорії. Саме теорія повинна встановити, що можна спостерігати, а що не можна.

У сучасній науці підвищується роль так званих непрямих спостережень.Так, обєкти і явища, що вивчаються ядерною фізикою, не можуть прямо спостерігатися ні з допомогою органів почуттів людини, ні за допомогою найдосконаліших приладів. Те, що вчені спостерігають у процесі емпіричних досліджень в атомній фізиці, - це не самі мікрообєктів, а тільки результати їх впливу на певні обєкти, що є технічними засобами дослідження. Наприклад, при вивченні властивостей заряджених часток з допомогою камери Вільсона ці частинки сприймаються дослідником опосередковано - за такими видимим їх проявів, як утворення треків, що складаються з безлічі крапель рідини. Непрямі спостереження обовязково грунтуються на деяких теоретичних положеннях, що встановлюють певний звязок (скажімо, у вигляді математично вираженою функціональної залежності) між що спостерігаються і неспостережний явищами.

Важливою функцією спостереження є не тільки накопичення емпіричної інформації, а й перевірка гіпотез й теорій.

Обмеженість методу - вузькість діапазоном сприйняття різних органів почуттів; пасивність субєкта - фіксація того, що відбувається в реальному процесі без втручання в нього. У спостереженнях відсутня діяльність, спрямована на перетворення, зміна обєктів пізнання. Це обумовлюється рядом обставин: недоступність цих обєктів для практичної дії (наприклад, спостереження віддалених космічних обєктів), небажане втручання в спостережуваний процес (фенологічні, психологічні і ін спостереження), відсутністю технічних, енергетичних, фінансових та інших можливостей постановки експериментальних досліджень обєктів пізнання.

Експеримент - це метод пізнання, при якому явища вивчаються у контрольованих і керованих умовах.Субєкт активно втручається в процес дослідження, впливаючи на досліджуваний обєкт допомогою спеціального інструментарію і приладів, цілеспрямовано і фіксоване змінює обєкт, виявляючи нові його властивості. Завдяки цьому досліднику вдається ізолювати обєкт від впливу побічних і затемняють його суть явищ і вивчати явище в чистому вигляді; планомірно змінювати умови протікання процесу; багаторазово відтворювати хід процесу в строго фіксованих і піддаються контролю умовах.

Результат експерименту повинен бути інваріантні по відношенню доособистості спостерігача та інших субєктивних факторів.

Підготовка і проведення експерименту вимагають дотримання ряду умов. Так, науковий експеримент:

• припускає наявність чітко сформульованої мети дослідження;

• завжди базується на якихось вихідних теоретичних положеннях;

• вимагає певного рівня розвитку технічних засобів пізнання, необхідного для його реалізації;

• повинен проводитися людьми, що мають достатньо високу кваліфікацію.

Тільки сукупність всіх цих умов визначає успіх в експериментальних дослідженнях.

Експеримент необхідний як засіб накопичення та вивчення фактів, що становлять емпіричний базис теорії (дослідницькі експерименти); обєктивний критерій істинності тих чи інших теоретичних положень і гіпотез (перевірочні експерименти).

Проникнення людського пізнання в мікросвіт вимагало проведення експериментальних досліджень, в яких не можна було знехтувати впливом приладу на обєкт (точніше сказати, мікрообєкт) пізнання. З цієї обставини деякі фізики стали робити висновки, що, на відміну від класичної механіки, квантової механіки експеримент грає принципово іншу роль, надаючи виводить із рівноваги вплив на мікрообєкт. Але прилади надають виводить із рівноваги дію на досліджуваний обєкт і в класичній фізиці, який має справу з макрообєктив, тільки їх дію тут дуже мало, і їм можна знехтувати. Необхідно відзначити також, що виводить із рівноваги дію стосується тільки кількісної сторони мікрочастинки - величини енергії, імпульсу, її просторової локалізації. Якісна ж специфіка мікрочастинок не зазнає при обуренні ніяких змін: електрон залишається електроном, протон - протоном і т. д.

Розглядаючи особливості експериментального методу дослідження, що варто згадати про дуже важливої проблеми планування експерименту.Ще в перший половині XX сторіччя всі експериментальні дослідження зводилися до проведення так званого однофакторного експерименту, коли змінювався якийсь один фактор досліджуваного процесу, а всі інші залишалися незмінними. Але розвиток науки наполегливо вимагало дослідження процесів, що залежать від багатьох змінних факторів. Використання в цьому випадку методики однофакторного експерименту було безглуздим, бо вимагало астрономічного кількості дослідів.

Соціальний експеримент здійснюється з метою впровадження нових форм соціальної організації та оптимізації управління. Сфера соціального експерименту обмежена моральними і правовими нормами.

У XX ст. широко поширені математичний і обчислювальний експерименти.

Результати експериментів фіксуються з допомогою описи - процедури, що складається в фіксації результатів спостережень і експериментів з допомогою різних мовних засобів, знаків, формул, наочних графіків.

42. Проблема методу пізнаня: співвідношення філософського та конкретно-наукових методів пізнання

Проблема методу пізнання

У пізнанні реальної дійсності істинним має бути не лише кінцевий результат, тобто сукупність знань, а й шлях, який веде до нього, тобто метод.

Проблема методу завжди була в центрі філософської та наукової думки. Її прагнули вирішити майже і всі філософські напрямки та школи. Особливої актуальності вона набуває, починаючи з Нового часу, коли спостерігається бурхливий розвиток суспільного виробництва на основі використання досягнень науки та техніки. На сьогодні методологічні проблеми цікавлять такі основні течії філософії, як філософія науки, діалектичний матеріалізм, феноменологія, герменевтика, структуралізм, позитивізм та інші.

Метод – це сукупність певних правил, прийомів, способів, норм наукового пізнання і практичної діяльності. Можна сказати, що це система приписів, принципів, вимог, які орієнтують суб'єкта у вирішенні конкретного завдання, досягненні певного результату j в певній сфері діяльності. Зокрема, у сфері наукового пізнання – це така послідовність операцій, яка дає змогу знайти загальне, закон, необхідність в певній сфері, що вивчається.

Будь-який метод формується на основі певної теорії, яка виступає як необхідна передумова методу. Ефективність, успішність кожного методу залежить від того, наскільки теорія істинна, змістовна, глибока, фундаментальна. Адже всі ці характеристики проявляються в способах, прийомах, принципах, нормах, які становлять метод наукового пізнання. У свою чергу, успішний розвиток, поглиблення теорії залежать від правильного регулятива в процесі пізнання, яким є метод пізнання.

За масштабами застосування можна виділити такі види методів:

– філософські або гранично загальні методи, які застосовуються як у науковому, так і в інших видах пізнання;

– загальнонаукові методи, до яких належать, наприклад, спостереження, експеримент, моделювання, аксіоматичний метод тощо;

– частково наукові методи, які застосовуються в окремих науках або в групі наук. Метод мічених атомів – у фізиці, метод опитування та анкетування – у соціології, закон збереження і перетворення енергії – в фізиці і хімії, але застосування його в соціальних науках уже втрачає смисл;

– методики, які застосовуються для вирішення специфічних задач в конкретній галузі певної науки, їх застосування залежить від тієї чи іншої ситуації, того чи іншого експерименту.

Методи всіх рівнів наукового пізнання повинні характеризуватися такими властивостями: чіткість, або загальнозрозумілість; детермінованість, тобто відсутність необґрунтованості в застосуванні того чи іншого принципу; підпорядкованість певній меті; результативність, тобто забезпечення досягнення наміченої мети; надійність; здатність давати результат з найменшими витратами засобів і часу та інше.

Доцільно більш детально розглянути такі філософські методи, як діалектичний і метафізичний.

Адже ці методи досить широко розроблялися і розробляються в історії філософії та науці. Разом із тим слід зауважити, що філософські методи не вичерпуються діалектикою і метафізикою. До філософських методів можна віднести також такі методи: аналітичний (властивий сучасній аналітичній філософії); інтуїтивний, феноменологічний, герменевтичний (розуміння) та інше.

Діалектика (гр. dialektik – веду бесіду, спір) – це вчення про найбільш загальні закони розвитку природи, суспільства та пізнання і сформований на цьому вченні універсальний метод мислення та діяльності.

Діалектика – це розуміння світу і спосіб мислення, за якого різні явища, предмети розглядаються в їх взаємозв'язку, у взаємодії протилежних сил, тенденцій у процесі зміни, розвитку. Розвиток розуміється як закономірна якісна зміна, в процесі якої виникає нове, необхідне, здатне до саморуху. Джерелом саморуху є внутрішні суперечності, властиві явищам та предметам об'єктивної реальності.

Історія філософії знає три основні форми діалектики:

1. Антична діалектика (Геракліт, Зенон).

2. Німецька ідеалістична діалектика (Кант, Фіхте, Шеллінг, особливо Гегель).

3. Матеріалістична діалектика (класики марксизму).

Матеріалістична діалектика є цілісною системою принципів, законів, категорій.

Важливішим принципом є історизм, тобто розгляд предмета в його розвитку, саморухові, змінюваності. В об'єктивному світі відбуваються постійний розвиток, виникнення і знищення, взаємопереходи явищ. Щоб правильно відображати реальну дійсність, поняття, категорії як форми мислення мають також бути гнучкими, рухливими, взаємопов'язаними.

Одним із основних принципів діалектики є всебічність розгляду. Розуміння будь-якої речі чи явища можливе лише тоді, коли досліджена сукупність їх внутрішніх і зовнішніх сторін, зв'язків, відносин тощо. При цьому важливо виділити головну, вирішальну сторону.

Діалектичному методу властиві й інші принципи: об'єктивність, конкретність, детермінізм, суперечливість тощо.

Принципи діалектики формуються на основі відповідних законів та категорій.

Закон єдності і боротьби протилежностей. Цей закон є ядром, суттю діалектики. Він характеризує найосновніше в розвиткові – його джерело, яким є протиріччя, тобто взаємозв'язок протилежностей. Протилежності – такі сторони, моменти, предмети, які одночасно: 1) нерозривно пов'язані, одна передбачає існування іншої (добро – зло, низ – верх); 2) взаємовиключають одна одну; 3) взаємопроникають і, за певних умов, переходять одна в одну (позитивне і негативне, прогрес і регрес, матеріальне та ідеальне).

Закон взаємного переходу кількісних і якісних змін. Цей закон характеризує механізм розвитку, тобто як, яким чином відбувається розвиток. Його сутність полягає в тому, що поступове накопичення кількісних змін у певний момент неминуче призводить до корінних якісних перетворень (стрибків), до набуття нової якості, яка, в свою чергу, здійснює зворотний вплив на характер і темпи кількісних змін. Наприклад, перетворення одних хімічних елементів у інші залежить від змін величини заряду ядра атома, перетворення води в лід чи пару –- від зміни температури.

Закон заперечення заперечення. Цей закон характеризує напрямок розвитку, його поступальність, циклічність та спадкоємність. Розвиток сприймається як процес, що нібито повторює пройдені етапи, але повторює їх по-іншому, на більш високому рівні. Кожний цикл сприймається як виток в розвиткові, а спіраль – як ланцюг циклів. Наприклад: зерно – рослина – нові зерна; теорія – практика – нова теорія.

Діалектика не обмежується цими найбільш важливими принципами та законами. Існує ряд категорій, властивих діалектиці.

Категорії – це найбільш загальні, гранично широкі поняття, які відображають найбільш загальні властивості, сторони, зв'язки та відношення реально дійсності та пізнання. Основні категорії діалектики розвиток, протиріччя, причина і наслідок, кількість і якість, зміст і форма та інше.

Діалектичний метод протистоїть метафізичному методу як своєму антиподу. Суттєвою рисою метафізики є однобічність, абсолютизація однієї, будь-якої сторони живого процесу пізнання або будь-якого моменту, елемента пізнання чи діяльності.

Розвиток метафізика може розуміти так: а) як просте, лише кількісне, збільшення або зменшення; б) як повторення, вічний рух по колу без виникнення нового; в) ігнорується протиріччя як джерело руху; г) заперечується взаємозв'язок речей, явищ чи процесів.

Метафізичним, антидіалектичним може бути як метод пізнання, так і спосіб практичної діяльності, наприклад, бюрократизм, консерватизм, волюнтаризм та інше, тобто будь-які однобічні дії.

Різновидами антидіалектичного методу є софістика,еклектика та негативна діалектика. Вони перекручують основні положення діалектики – гнучкість, рухливість, суперечливість, плинність і відносність понять. Зокрема, софістика й еклектика перебільшують, абсолютизують в діалектиці момент відносного. Діалектика ототожнюється ними з одним із її моментів – запереченням.

Софістика – це однобічний, суб'єктивно довільний метод аргументації, який, використовуючи гнучкість та відносність понять, висмикує із загального зв'язку дійсності випадкову, несуттєву ознаку і шляхом різних засобів прагне обґрунтувати і виправдати її як суттєву і вирішальну. Так, відомий античний софізм: "Що ти не загубив, те маєш; ти не загубив роги, отже, у тебе є роги".

Еклектика – це поверхове, безпринципне, механічне поєднання в одній концепції різних позицій без виділення головного, визначального.

"Негативна діалектика" – це абсолютизація критичного негативного аспекту діалектики.

43. Загальнонаукові методи та прийоми пізнання