Результати українізації

1) На українську мову навчання переведено 4/5 шкіл, 2/3 технікумів, 1/3 ВУЗів.

2) Наприкінці 1920-х рр. на українській мові видавалося 90% газет, 50% книжок, йшла радіотрансляція.

3) Діловодство у 2/3 установ було переведено на українську мову

4) Піднесення у розвитку української літератури і мистецтва. 1920-ті рр. називають періодом «відродження» української культури. Вільно розвиваються різні напрямки літератури і мистецтва, виникають і діють різноманітні літературно-художні об’єднання («Гарт», «Плуг», «Авангард» та ін.). Активно веде творчу діяльність. приймає участь у літературних дискусіях письменник М. Хвильовий (лідер літературного об’єднання ВАПЛІТЕ (Вільна академія пролетарської культури). В театральному мистецтві найбільш відомим стає театр «Березіль» (м. Київ), який очолював Лесь Курбас. Грали в цьому тетрі такі відомі українські актори, як П. Саксаганський, М. Крушельницький та ін. З художників найбільш яскраво виділялася творчість С. Їжакевича. Ф. Кричевського та ін.

5) Відбувається українізація церковного життя. (дозволена діяльність Української автокефальної (незалежної) православної церкви (УАПЦ), в якій богослужіння велося українською мовою.

Але кінець 1920 - початок 1930–х рр. – починається згортання українізації. Поширюється сталінська боротьба з так званими «національними ухилами», в ході якої провідні діячі «українізації» були репресовані. Наприклад, зі створеної у 1923 р. комісії по українізації (В. Затонський, В. Чубар. М. Скрипник, О. Шумський, Л. Каганович та ін.) вціліли тільки 2 чол. – Каганович та письменник О. Бойченко.

Шумський Олександр - відомий український партійний та радянський діяч. 1924 - 1927 рр. – нарком освіти УСРР. У лютому березні на пленумі ЦК КП(б)У звинувачений у «націоналістичному ухилі» («шумськізм») та направлений у розпорядження ЦК ВКП(б). 1931 -1933 рр. – голова ЦК профспілок працівників освіти . У 1933 р. засуджений до 10 років виправно-трудових таборів, з 1935 р. – на засланні (до смерті у 1946 р).

Микола Скрипник – відомий український партійний та радянський діяч. З липня 1921 р. – народний комісар внутрішніх справ УСРР, 1922 -1927 рр. – нарком юстиції та генеральний прокурор УСРР, у 1927 – 1933 рр. – нарком освіти УСРР. З лютого 1933 р. – заступник голови РНК УСРР і голова держплану УСРР. У червні 1933 р. на пленумі ЦК КП(б)У звинувачений у «націоналістичних збоченнях» і помилках, що підштовхнуло його до самогубства (1933 р.).

Примусова колективізація сільського господарства в україні. Голодомор 1932-1933 рр.

У другій половині 20-х рр. досить чітко виявилась тенденція до зниження темпів зростання продукції сільського господарства, що ставало гальмом і для розвитку промисловості. В 1929 р. в Україні нараховувалось 4,6 млн селянських дворів і більшість се­лянських господарств була малоземельною.

У 20-х рр. товарна продукція зернового господарства Ук­раїни в порівнянні з дореволюційним часом знизилась майже на­половину. В основі цієї відсталості лежала розпорошеність, розд­рібненість і загальний низький рівень сільськогосподарського ви­робництва і зв'язаний з ним напівнатуральний характер цього виробництва.

Вихід був в укрупненні господарств, зміцненні матеріально-технічної бази села, більш справедливій та гнучкій політиці цін. Укрупнення господарств повинно було пройти еволюційно, в про­цесі саморозвитку. Більшовики вирішили форсувати укрупнення господарств шляхом її колективізації, тобто об'єднання з відчужденням засобів виробництва. Колективізація розглядалася як засіб ліквідації залишків капіталізму, ринкових, товарно-грошових відносин, хлібозаготівельних криз, залучення селянських господарств до системи командно-адміністративної еконо­міки, перетворення їх у кріпаків тоталітарного режиму.

Наприкінці 1927 р. 23,7% всіх селянських дворів складали бідняки, 72,3% - середняки, 4% - заможні. В жовтні 1929 р. тро­хи більше 10% всіх господарств були об'єднані у колгоспи. Це бу­ли в основному бідняцькі господарства.

Гасло суцільної колективізації офіційно було проголошено в листопаді 1929 р. В січні 1930 р. керівні органи встановили й тер­міни проведення колективізації для різних регіонів. Україну було віднесено до другої групи регіонів, де колективізацію планувало­ся закінчити восени 1931 р. або навесні 1932 р. Окремо розгляда­лося питання про долю найзаможнішого прошарку селянства. «Ліквідація куркульства як класу» стала одним з головних прак­тичних заходів «всеоосяжної колективізації». З цього приводу була прийнята спеціальна постанова ЦК ВКП(б) від ЗО січня 1930 р. «Про заходи в справі ліквідації куркульських господарств у районах суцільної колективізації». Згідно з нею всі куркульські господарства поділялися на три категорії. До першої відносили «економічно міцні» господарства учасників та організаторів анти-радянських виступів та терористичних актів. Відповідно до рішень судових органів їх треба було «ізолювати» в тюрмах або в концтаборах. До другої категорії відносили «економічно міцні» господарства, які фактично не чинили ніякого опору, їх разом з сім'ями виселяли до північних районів країни. «Менш міцним» господарствам (фактично це були середняки), які не чинили ніякого опору, повинні були надаватись невеликі земельні ділянки за межами колгоспних масивів.

Перший етап розкуркулювання тривав в Україні з січня до початку березня 1930 р. За цей час під розкуркулювання підпало 61887 господарств (2,5% усієї кількості). Площа вилученої землі досягла 582 тис. га, кількість відібраної робочої худоби - 58,6 тис. голів, вартість конфіскованого майна — 40,3 млн крб. Майно над­ходило до неподільних фондів колгоспів.

Примусова колективізація з усуспільненням майже всього майна, репресіями і свавіллям, розкуркулювання, яке зачіпало інтереси й долю не тільки заможних селян викликало незадоволення й масові виступи селян. За деякими оцінками, у селах Ук раїии у 1930 р. сталося понад 40000 повстань і бунтів.

Це змусило керівництво більшовиків дещо відступити. Після визнання «деяких помилок» і дозволу виходити з колгоспів, про цент колективізації почав різко зменшуватись. З 10 березня по 20 червня, протягом 100 днів, з колгоспів вийшло півтора мільйона селянських господарств, тобто майже половина колгоспників. Во сени у колгоспах залишалося менше третини селян України. І причому залишилися в основному бідняки.

Новий наступ на селян почався восени 1930 р. Вишукуючи нових куркулів, залякували селян. Одноосібника намагалися за душити також податками. За таких умов селянин змушений буй йти до колгоспу. І вже скоро колгоспний лад «переміг». До кінцл 1932 р. у республіці було колективізовано майже 70% селянських господарств.

Колективізація супроводжувалась масовим забиванням селянами власної великої рогатої худоби, свиней, овець. Стан сільського господарства було погіршено. Тому валові збори зерна в Україні зменшились: в 1932 р. вони .становили 78,6% від рівня 1923 р., поголів'я коней — 66,7% (від' 1928 р.); великої рогатої худоби - 58,2%, свиней - 37,7%.

Обібране село важко пережило зиму 1931-1932 рр. Селяни ряду районів України голодували. Навіть у червні 1932 р. 33 рай они республіки потребували додаткової продовольчої допомоги. Голод удалося зупинити, проте належних висновків із подій зими 1931-1932 рр. керівництво як республіки, так і країни в цілому, не зробило, що згодом призвело до ще більшої трагедії.

Незацікавленість колгоспників у збиранні врожаю (адже зерно дісталося не їм), призвело до величезних втрат. До 1 листопада 1932 р. від селянського сектору України було отримані лише 136 млн пудів хліба (у 1930 р. - майже 400 млн). В зв'язку з цим керівництво країни прийняло рішення направити в Україну та деякі інші райони країни надзвичайні комісії і хлібозаготівель. В Україні комісія очолювалась В.М.Молотовим. Основним засобом проведення хлібозаготівель, що його практику вала ця комісія, були репресії.

Села, які мали особливо велику заборгованість по хлібозаготівлях, заносились на «чорну дошку». Статут «чорної дошки» означав фактичну блокаду: припинявся підвіз товарів Воржникам, заборонялась для них торгівля, достроково стягува­лись платежі за фінансовими забов'язаннями. Села оточувались регулярними військами і фактично приречувались на голод. Так був застосований терор голодом для того, щоб зламати опір і не-задоволення українського селянства.

Від голоду селяни втікали з міста і тисячами вмирали про­сто на вулицях. Вимирали цілі села, поширилося людоїдство.

Безпосередні втрати населення України від голоду 1932 р. становили близько 150 тис., а від голоду 1933 р. - від 3 до 3,5 млн чол. Це була одна з найбільших трагедій українського народу в усій його історії. Генофонд української нації зазнав відчутних втрат, що мало і має значні негативні наслідки.

При переході до колективізації не були використані можли­вості інших форм кооперації. Грубо порушувались законність, ігнорувались права і інтереси селян. Була ліквідована економічна самостійність селянства, знищена найпрацьовитіша його верства. В колгоспах застосовувся позаекономічний примус, колгоспники відчужувались від засобів виробництва. Колгоспне виробництво жорстко регламентувалось, матеріальна зацікавленісь була слаб­кою, почуття господаря атрофувалось.