На рівні мистецтва.

Що нам, педагогам, по суті, треба? Щоб діти вчилися. Ну а якщо інколи не вчаться? Значить,

реба подумати, що треба їм, щоб училися. А їм потрібний майстерно розіграний, а не заграючий з ними урок. Учні — не просто «клас», кабінет», «аудиторія». Це і глядачі.

Бажаний підсумок уроку — коли вчитель не потрібний. Творчий прийом, як правило, дай цей «підсумок» — найвищу навчальну активність. Він — і стержень, і найголовніший інструмент уроку. Однак педагогіка не та сфера, де можна користуватися прокатом. Прийом не скопіюєш, не пустиш у серію. Те, що годиться одному, може бути, а то й напевно протипоказане іншому. Це не той «ключ», який відштампуєш і покладеш кожному до портфеля: «відкривай», мовляв, слова, проблеми, героїв. Своє, по-своєму, для всіх! — в основі «мудрої дивинки» прийому.

Про все й при всіх!

У своїй практиці рідко користуюся позакласними індивідуальними бесідами: про все й при всіх (зрозуміло, це з однаковою мірою відвертості ) говорю на уроці.

«Відкрита етика».

Щоб зв'язок навчального з виховним був міцнішим, його треба іноді розірвати й залишити в уроці виховне. Цей прийом я називаю відкритою етикою. Найвищого піку урок досягає в момент, коли моральна свідомість учня, його настрій, тонус, як кажут ь психологи,—

серед головних турбот учителя. Коли словесник виховує й цим навчає, а не навпаки. Коли від «зв'язків», «синтезів» пізнавального з моральним переходить до відкритої й відвертої етики уроку, до прямого нехитрого контакту з учнем, о людського, а не лише професійного спілкування з ним. Коли навчальне поєднується з виховним не однією лише граматичною рисочкою, а відкритим нервом душі, багатьма нитками реальних стосунків і потреб, зрозуміється, зокрема, й те і це. Насущні моменти практичного виховання стандартной моделлю уроку не передбачені.

Що може бути значніше, коли разом з учителем встають і з суворими обличчями завмирають разом з учителем всі ЗО його вихованців. Такий урок — уже не просто розумна думка, високе почуття. Вчинок. Виховання вчинками—пафо с і суть «відкритої етики». Кажуть: школа готує до життя. Але школа —саме життя, а готувати необхідно до того, щоб руками й розумом тих, хто навчається, зробити життя ще кращим, добрішим. Виходячи з цього, виховання уроком доповнюю вихованням на уроці.

Зрозуміти себе.

Якщо з дітьми розмовляти так, впливаючи й допомагаючи словом, до нас на уроки приходитимуть навіть колишні, а нинішні не будуть йти з класу і після дзвінка.

Коли потрібні знання.

Допомогти — у всьому дійти до «живого», змусити хвилюватися. А хвилює в першу чергу все те, що відбувається з нами, в нас і залежно від нас.

Як п'ять років!

Урок ніколи не закінчую оцінкою, навпаки — з неї починаю. Вголос намагаючись пригадати, хто й про що говорив, наскільки вдало. Буває, і пожартую, і посперечаюсь, щось додам. Словом, повторюємо, закріплюємо, вчимося відповідати. І, певна річ, спілкуватися! Спілкуватися на нудній, здавалося б, основі шкільної оцінки. Такий прийом допомагає поділовому настроїтися на нову розмову з уражуванням й аналізом допущених промахів. і Найбільш цікавий, найбільш важливий і потрібний з уроків — вступний! Перше слово дорожче за друге. У всьому. В життєвих, виробничих справах і в педагогіці. Школяр повинен спочатку побачити якийсь цілісний образ твору, щоб вирішити: знайомитися з ним чи ні. Іноді корисно прокоментувати сторінку, в інших випадках — тільки репліку, а часто й зовсім, закривши книжку, читати її по пам'яті —детально, з охопленням усього найбільш помітного в ній. Вступний урок — в основному читання по пам'яті! Тут найбільше -тексту — в розумінні не кількості, а яскравості й гостроти.

Урок —це допомога.

«Усе —чере з знання!» — говорять теорія й практика школи. Дещо й навіть багато школяр зуміє «добрати» вдома — активною самоосвітою, отже, без перевантаження. Спеціальні

знання можна здобувати й самому. Моральність завойовується спільно! У колективі особливо добре йде пізнання моральних основ поведінки, ставлення людини до людини. Виховним урок стає лише в тому випадку, якщо в ньому нерозривно поєднані три уроки: життєвий, естетичний, моральний.

Пояснити — значить прочитати.

У сприйнятті учня створюю певний вакуум, заповнити який може тільки книга. «Читання» важливіше за будь-яку суму «відомостей» про письменника, здобутих без участі письменника. Треба створити умови, за яких не читати або тим більше читати неуважно

неможливо, тобто так поставити питання, щоб пошуки відповіді на нього вимагали напруження думки, вдумливого ставлення до прочитання тексту.

На турнірі розумів.

Якщо урок усього початок і всього підсумок, домашніх завдань — мінімум. Залишіть ті з них, що обіцяють відкриття, спірні рішення, хвилюють новизною, заради якої цікаво й радісно напружувати розум. Адже перевантаження можуть бути й у недовантаженнях— яскравим, творчим. Але є й інші, важливіші аспекти. Завдання не «прикладається» до уроку, а органічно випливає з нього. Образно кажучи, разом з дітьми копну книжку й віддаю лопату їм. Частина уроку, можливо, найцікавіша, але не реалізована, і є завданням.

Вершини спілкування.

Деталі , питання, прийоми, завдання, монологи...— в ім'я чого увесь цей комплекс?

Перший серед рівних йому: ведучий і ведений одночасно..Чому так важливо, щоб не тільки вів, а й сам за кимось йшов? По-перше, в уроці відкривається багато несподіваного, іноді цікавішого й змістовнішого за те, що передбачено планом учителя. По-друге (і в цьому не раз переконувався) , ініціатива ведучого учня в чомусь сильніше вплива є па вчителя й голосніше закликає дітей до розумової активності . По-третє, йдучи за учнем (його чи своїм

шляхом) , словесник допомага є йому виростати особистістю, бо у всякого, хто попереду й за ким ідуть, разом з творчим формується особистісие. По-четверте, діти неохоче суперечать старшому, коли вій не правий: переважно відмовчуються. Інша справа , якщо неправий їхній ровесник. Тут уже не роздмухувати, а часто доводиться гасити полеміку, дефіцит якої , до речі , з роками все гостріше й гостріше відчувається па багатьох наших уроках. Я проти

градацій педагогічного спілкування на якісь форми: лекція , бесіда, монолог, диспут.

У принципі я — з а «рухливість» уроку. За унікальну, неповторну навіть для себе самого форму. Мій найулюбленіший жанр : урок - на один раз. Ну а тепер «по-п'яте».