Мистецтво запитання.

— Чому Розкольников, ще не розкривши листа від матері, шалено цілує конверт?

Незрозуміло: собі чи класу ставлю питання. Але клас затихає. Отже, й собі. Не з підсумком, з початком, що несе в собі підсумок, прийшов я до дітей, які багато не знали й не могли знати без мене. Зате і я не все міг знати без цих. Від того й тиша. І хай довшою буде пауза. Це не промах, це мистецтво. Складне мистецтво питання. Якщо емоція — початок інтелекту, передчуття думки, то ось і сама думка: лист — чи не остання надія зупинитися в жахливому задумі? Якщо мама не зупинить, то хто ж?

Лише спілкування з творчою особистістю виявляє власну й народжує спробу йти далі визначеного рубежа. Тільки так і долаються рубежі : з особистостями й особистостями. В педагогіці , скрізь і завжди. Зрозуміло, не кожний відважиться запитати про те, у чому не розібрався сам. Але ризик виправданий. Учні оживають, коли разом з ними шукаєш істину.

Немає проблемних і непроблемних питань. Будь-яке проблемне, якщо власне, твоє.

Втрати, в яких здобутки.

З'ясуємо відразу: реакція на запитання є важливішою за відповідь. Бо школярі пам'ятають не відповіді , а запитання і в зв'язку з цим свою реакцію на них — знайдені розв'язання. Активність дітей не можна тлумачити примітивно: мовчать — отже, пасивні.

Люблю учня, який мовчить, з іскорками думки в очах, що дивляться просто й на учителя, й в себе. Більше по очах, ніж по відповідях угадую свої правильні й необачні кроки. На хорошому уроці не треба шукати учня: мовчить чи говорить — він є! А показувати його, як показують на вітрині ходові моделі сезону на майже живих манекенах, учителеві не долиця.

Мені , відверто кажучи, подобається після важкого, несподіваного запитання довго-довго дивитися на принишклих дітей. Інколи не витримую й кажу: «Тихо як! Дякую, діти, за те, що думаєте». Це ті втрати, в яких здобутки. Запитанням намагаюсь дати дітям найщасливі-

шу можливість — думати, «удерживать вниманье долгих дум».

«Ні , це ти сказав, ти!»

Але тиша не для того, щоб нею милуватися, а одна з умов розумової й мовної активності

школяра. Якщо запитаннями викликаю увагу, то відповідями утримую її. Інтерес до запитання — у кінцевому підсумку — в можливості відповісти на нього. Беру за правило,

те, що під силу мені, під силу й учневі, коли він працює разом зі мною. Не поспішаю викликати іншого, якщо цей мовчить, а шукаю «іншого» в ньому самому. І — у собі .

Розвивати самостійність учня виключно його власними силами не можна. Запитати — це знати обсяг бажаного й можливого, тобто міру своєї допомоги дітям. Вона не повинна бути помітною. Ось чому не учня викликаю До дошки, а себе —д о учня, його нерідко куцу, односкладову думку намагаюсь розвинути так і настільки, підключивши до неї в певний момент і учня, щоб склалося відчуття, ніби основна робота виконана ним самим. “Ні , це ти сказав, ти!” Яке запитання, такий і учень! Це одне з моїх правил. Немає гіршого, коли вчитель «витягує» з учня відповідь на сіреньке, прісне запитання, вважаючи, що це і є індивідуальна робота. Насправді , даремна трата сил і часу: невідомо, хто з кого витягує. На запитаннячка одержимо відповідьки, а не відповіді, здатні залишити слід у душі й свідомості.

Пробудити відвагу висловитися.