3Мусити говорити важко. Ще складніше — щоб кожне слово народжувалося роботою душі й розуму. Тут мало усунути страх, зняти напруження. Потрібні й якісь інші заходи.

За законами дружби.

«Вы понесете знамя? Не могли бы... уступить другому...» — говорить Павлові Саша напе­

редодні першотравневої демонстраці ї («Мати») й у відповідь чує голосне «ні». Чому ж не можна поступитися Андрієві Находці , Самойлову, Федору Мазіну? Адже Павло, як

найвпливовіший серед робітників, потрібний на волі. Чи не принижує він своїх товаришів?

Першою відважилася висловитися Тамара. Але говорила збиваючись, плутано. Зрештою й зовсім замовкла. Мовчав і клас.

— З ким дружиш, Тамаро? — запитую.

— З Надійкою.

— Тоді чому мовчить Надя? Не виручить, не підтримає? Надю, як розумієш дружбу?

Зав'язалася розмова про дружбу.

З тих пір якщо мовчить один, зобов'язаний виручити інший: за законом дружби.

Запитання «вибирає».. .

Один мій колега, чудова людина й великий майстер своєї справи, говорив, що одного разу діти попросили його: «Не запитуйте, не викликайте, розмовляйте з нами». Так, запитання не треба ставити, задавати. Ними краще розмовляти, хвилюючи думку й серцеучня суттю пекучого, невідступного, щоб у відповіді він шукав і знаходив якусь саморозрядку. Але, активізуючи, запитання, в свою чергу, вимагає активної уваги, тобто

глибокого аналізу. Впливати органічністю запитання, його зв'язками з книгою, особистістю вчителя й учня це важливіше, ніж самим запитанням. Зрозуміло, всяке запитання —

Для всіх, але перш за все для когось особисто. Не я, а запитання «вибирає» учня, з яким працюватиму.

Етика оцінки.

Про що думає учень, коли говорить? Чи говорить тс, що думає? Чи тільки думає, що сказати для відмінної оцінки? Відмінні , але не особисті відповіді радості не приносять. Високим балом оцінюю навіть несміливу спробу щось сказати, уточнити, доповнити, коли інші мовчать. Бажання думати — вже результат! Про важке запитую «важких» — так їх простіше змусити працювати. Буває так: коментуючи свої відповіді, діти самі ставлять собі оцінки. Почуття відповідальності й вимогливості до себе породжується в школярів тільки довір'ям учителя.

Запитуйте —- відповідаю.

Закінчуючи урок, говоримо звичайно: запитання є? І дуже задоволені , коли їх немає: мовляв, ось як треба вичерпувати тему. Ні, так не треба. Учитель, який повністю «виговорюється», не викликає бажання про щось запитати. Діти, які розучилися запитувати,

перестають і відповідати. Бо що таке запитання, як не «шматочок» відповіді , який треба поглибити, перевірити? «Де більше розкривається особистість: у запитанні чи відповіді?»— запитав я одного разу дітей. Виявляється, у запитанні. Ось чому не в кінці уроку, коли вже немає часу для серйозних розмов, а десь у середині , в самий розпал звертаюся до дітей: «Запитуйте — відповідаю». їхніми запитаннями діагнозую прогалини у власних знаннях, пізнаю таємне в явному учня. Намагаюся навіяти: мислить той, хто ставить запитання. І ще: запитуючи, стаєш особистістю! Трапляється, що запитання учня далеко виходить за рамки уроку. Значить, рамки треба розширювати, а не відходити авторитетно вбік. Школяр відважився поставити своє запитання. Сказати: ти не повинен так думати! — не вихід. На це відразу надійде мольєрівська репліка: «Мовчу, але думаю все те саме». Треба відповідати.

Виходить, не тільки за своїм «планом» вирощую учня. Запитаннями до вчителя даю і йому можливість духовно рости.

Післядія запитання.

Чи «помирає» запитання після відповіді? Якщо — так, то яка б не була хороша відповідь, саме запитання — погане. Адже в складному запитанні завжди залишається щось незрозуміле, недоказане, глибина, яку ще треба осягнути, для роздумів на майбутнє.

І все-таки запитання, навіть яскраве, глибоке, іноді декого залишає байдужим. Творчий прийом діє на всіх і відразу.

Здивувались — побачили!

Якщо учень і його реакція, по суті, все, що хвилює вчителя, то в клас, напевно, треба не просто увійти, а з'явитися. Приголомшливо, несподівано. І потім, відступаючи, «витягувати» на себе — повільно й обдумано — ініціативу дітей, заповнюючи урок їхніми голосами — німими й звучними.

Завоювати увагу.

Гірка хвилина уроку — порожні очі учня. Не за тишу, дисципліну, безвідмовну слухняність —

за увагу як множник інформаці ї б'юся на кожному уроці. З досвіду знаю: майже всі діти важкі, кожний по-своєму. Завоювати їх увагу — це завоювати їх самих. Але як? Той, хто з'явився до дітей, а не просто увійшов до них, знайде вихід. Адже колись і він був таким самим, як вони. Ось і треба ввійти до класу таким, яким був, тільки дорослішим, досвідченим. Подивитися на все очима далекого дитинства і співвіднести те, чого хочеться дітям тепер, з тим, що їм необхідне завтра. Розмовляти без пишномовності й снобізму , тієї удаваної педагогічності, яка гнітить сьогодні навіть першокласника. Найважче — полюбити в дітях вік, по суті, їх самих.