Варіант 6

Ось і міст, звичайний дерев’яний міст з двома поручнями, щоб на них могли спочити руки людини, а під ним живе відлуння, і теж непокоїться вода, торкає коріння і явора, і калини, і тиші. За мостом на відділі ледь-ледь бовваніла неосвітлена хата Соломії. Він прислухався до оселі, та не почув ні в ній, ні біля неї жодного голосу. Певне, занесла його до сусідів чи в сон. Весна ж! Натомляться руки, натомляться ноги. О, чи не засувка обізвалася? Ні, то на хаті спросоння клацнув дзьобом лелека. І ти чогось засумував, як лелека після жнив. У молодості входиш у кохання, наче у весняний шум, пізніше, – як у повінь, не знаючи, куди вона занесе тебе.

(М. Стельмах)

Варіант 7

За вікнами ніч, нескінченна зимова ніч. Інколи з неї вихопиться острівець вогнів, і знову темінь, і качиний перестук коліс, і сумовитий посвист вітру-скрізняка. Під цей качиний перестук їде сон третього класу, їдуть лозові кошики, схожі на колиски, їдуть сонні матері, на руках у яких замовкли білі вузлики немовлят, їдуть печалі навколо стиснутих уст і їдуть надії на всміхнених лицях. А ти самотньо нагріваєш вікно головою, підкидаєш до мозку дровець, і він аж гуде від огню і чаду, і крутить, і крутить, і крутить оту стрічку спогадів, що має тільки один образ і одну синяву очей.

(М. Стельмах)

Варіант 8

Сьогодні на світанку його збудив сум зозулі, яка в цю пору вже не повинна б кувати. Що згадалось їй, грішниці нашого лісу? Напевне, давні любощі, бо кажуть, що після петрівки озиваються – згадують минуле – тільки старі зозулі.

Він потягнувся до того кування. Зозуле, зозуле, в чиєму ти саді ранкуєш?

– Ку-ку, ку-ку, – чітко одлічує досвіт чиїсь роки тривог і надій та й підводить зі сну турботи, і осміхненне кохання.

(М. Стельмах)

Варіант 9

За сусідським двором заскрипів журавель, із відра пролилася вода і сказала землі: жить-жить. Наперекір їй чиясь хвіртка, як відьма, дражливо прорипіла: смерть-смерть. Тоді журавель насварився на неї і ствердно відповів: жить-жить.

Потім сполохано прокинулися їхні двері, на подвір’я з кленовою дійницею вийшла осміхнена мати. Вона всі ці дні не розлучається з посмішкою: аякже, приїхав учений син, що перший із їхнього села закінчив інститут. Правда, вчилися по науках попівські та багацькі діти, а тепер і до бідноти дійшло.

(М. Стельмах)

Варіант 10

Міг він попишатися, але ранкує і зорює з косою – уже сорок вісім трудоднів викосив. Ще каже, викосить два та й почне збиратись у свою дорогу. Як там буде поміж людьми? Спасибі власті, що недалеко посилає, можна буде якось і свіжини передати. А їй треба до дівчат придивитись порадити щось, бо вже такі роки, що до внуків ідуть. От жаль: з Яриною не так вийшло. А була ж дівчина, як весняна година. Вона давненько накидала на Ярину оком, та й Богдан ніби тягнувся до неї, однак через сибірного Васюту не так склалось, як гадалось.

(М. Стельмах)

Варіант 11

Богдан, відриваючись від косаря, вже збирав у міжпліччі росу, і хоча відчував, що йому не втекти від нього, мав на душі нетривожний всеохоплюючий світ, мав літо в очах. Щось бриніло в йому не тільки жнивовицею, а й бентежними думками, добрим неспокоєм. Якось солодко вчувалося: іще покіс, іще другий, іще день, іще другий – і він увійде в довгождану таємницю, як тепер входить у золоті, з голубим повівом хліба. Шелести ж літечко, шелести, вигойдуй свій литий колос, свою прихильність до людей і ще щось…для нього. І не втома, а передчуття, слова, мов хміль, бродили в ньому.

(М. Стельмах)