§ 2. Господарська система суспільства та її еволюція

Методологічні засади формаційної та цивілізаційної парадигм обумовлюють різні підходи до пізнання господарського життя суспільства. Формаційний аналіз передбачає зосередження уваги га матеріальних умовах життя людей, на дослідженні необхідних матеріальних благ, їх руху по фазах суспільного виробництва – створення (виробництва), розподілу, обміну та споживання. Матеріальні умови життя людей включають в себе спосіб виробництва, навколишнє природне середовище та населення. В їх історичному розвитку вирішальну роль відіграє спосіб виробництва як діалектична єдність продуктивних сил і виробничих відносин. Спосіб виробництва відображає особливості господарського життя суспільства на кожному етапі історичного розвитку та дозволяє розкрити причини переходу до нової суспільно-економічної формації. Джерелом розвитку тут виступає протиріччя між динамічною зміною у продуктивних силах і консервативними виробничими відносинами. Тому історико-економічний аналіз суспільства з позиції формаційної парадигми опирається на дослідження різних сторін суспільного способу виробництва матеріального життя.

Цивілізаційна парадигма в центр дослідження ставить людину, особливості її суспільної залежності в господарській сфері, суспільні умови та цілі діяльності в процесі створення матеріальних благ і послуг. Індивід є базовим (неподільним) елементом суспільства і його господарської системи, та відіграє вирішальну роль у господарському житті. Тому в історичному аналізі господарської сфери суспільства на засадах цивілізаційної основне місце відводиться поняттю господарської системи що об’єднує індивідів та господарські одиниці (форми) що вони утворюють в процесі господарської діяльності.

Вона розглядається як складова суспільства, що на певному етапі його історичного розвитку відносно відокремилась і функціонує самостійно. Інші підсистеми суспільства – політична, соціальна та духовно-культурна – виступають як складові зовнішнього середовища що впливає на структуру та функціонування господарської системи. Системний аналіз не передбачає виокремлення певних сфер суспільного життя як пріоритетних.

Так, на історичному розвитку господарських систем суспільств відбивається еволюція державного устрою та притаманний їм характер влади. Суспільства пройшли шлях від держав общинного типу (як античне місто-держава-поліс, німецька марка); держав, що мали форму територіальних та централізованих імперій, влада яких ґрунтувалася на відносинах владарювання-підпорядкування – до національних держав, що спираються на солідарність особисто вільних людей та демократичну організацію влади. Відповідно до цього господарські системи змінювалися від взаємодії домогосподарств під впливом зовнішніх чинників на початковому етапі, складної системи взаємозв’язків феодальних господарств, в основі яких лежала особиста залежність людей, - до появи національного господарства, об’єднавчу місію в якому виконують переважно ринок та держава.

Подібним чином на господарську систему суспільства діють його соціальна та культурна сфери. Історично змінювалась престижність господарської діяльності та чисельність зайнятих в ній, рівень майстерності та матеріальної культури, що втілена у засобах виробництва, результативність господарської діяльності та рівень забезпечення суспільних потреб. Вплив на господарську систему з їх боку стає важливою складовою історико-економічного дослідження суспільства.

Типи господарських систем

Цивілізаційна парадигма передбачає розгляд господарської системи як цілісного утворення, що має власну структуру. Дослідження цілісності неможливе без аналізу етапів її становлення, кожен з яких відображає різний рівень зрілості системи. Як відомо, в наукових дослідженнях прийнято розмежовувати три рівні розвитку будь-якої системи в залежності від тісноти та глибини зв’язків між її елементами: співіснування, симбіоз та синтез. Будучи розташованими послідовно, вони відображають етапи сходження кожної системи по сходинках зрілості, наростання її цілісності.

На історично першому етапі розвитку господарської системи, мало місце лише співіснування домогосподарств, слабко пов’язаних спільними господарськими зв’язками. Їх об’єднувало територіальне розташування, землі, ліси та інші природні умови, що спільно використовувалися в господарській діяльності. Організація таких суспільств здійснювалась у формі общинних держав чи територіальних імперій та передбачала участь влади у розподілі та використанні землі, води, пасовиськ та лісів. Іншим об’єднуючим моментом в господарській діяльності був обмін досвідом та удосконаленими знаряддями праці. Впливали на господарське життя також війни, запозичення у підкорених народів способів ведення господарства тощо. Виробництво і споживання благ було об’єднано в межах окремих домогосподарств, а обмін між домогосоподарствами мав спорадичний характер. Тобто, на даному етапі розвитку суспільства його господарська сфера була об’єднана переважно зовнішніми зв’язками з іншими общинами.

Господарську систему, в якій діяльність здійснюють самостійно функціонуючі домогосподарства (господарські одиниці) з метою забезпечення власних потреб його членів, що не пов’язана постійними господарськими зв’язками з іншими домогосподарствами, прийнято називати господарською системою натурального виробництва. Важливо підкреслити, що система натурального виробництва характеризує зв’язки між відокремленими господарськими одиницями і суттєво відрізняється від господарської системи соціально нерозчленованої первісної общини, яку безпідставно також часто називають натуральним виробництвом. Саме поняття «господарська система» дано нам для встановлення особливостей зв’язків, що виникають між відносно відокремленими господарськими одиницями що функціонують в її межах.

Наступний етап розвитку господарської сфери суспільства – стану симбіозу – характеризується тим, що виникають взаємовигідні зв’язки між господарськими одиницями, коли кожне господарство отримує вигоду від поділу праці та обміну її результатами. Спеціалізація господарських одиниць на виробництві певних благ з наступним їх обміном відкривало шлях до більш результативної господарської діяльності, повнішого забезпечення постійно зростаючих потреб суспільства. Господарство, в якому потреби людей забезпечуються шляхом створення матеріальних благ і послуг у різних (як правило, спеціалізованих) та самостійно діючих (відокремлених) господарських одиницях з наступним їх обміном, отримало назву системи товарного господарства.

Для розуміння сутності системи товарного виробництва важливо розрізняти суспільний поділ праці та поділ праці в рамках господарських одиниць. Суспільний поділ праці відображає спеціалізацію самостійно існуючих господарств, а поділ праці в межах господарських одиниць – диференціацію виробничого процесу. Відповідно з цим зв’язки, що утворилися внаслідок зазначених типів поділу праці, набувають різної форми. При суспільному поділі праці вони мають форму обміну продуктами, а при поділі праці в межах господарської одиниці – обміну діяльності в процесі виробничої кооперації.

У вивченні господарської системи товарного виробництва важливу роль відіграє історичний розвиток суспільного поділу праці та форм обміну продуктами праці. Як правило, перший крупний суспільний поділ праці пов’язують зі спеціалізацією домогосподарств у землеробстві та тваринництві, другий – з утвердженням в якості самостійної сфери господарської діяльності ремесла, а третій - торгівлі¹⁴. Цей процес постійно наростає, а поява нових галузей суспільного виробництва стає важливим критерієм розширення господарських зв’язків та підвищення рівня цілісності господарської системи¹⁵. Економічна теорія цей процес визначає як усуспільнення виробництва, в якому постійно посилюється взаємна суспільна залежність відокремлених господарських одиниць.

Поділ праці в межах господарств впливає на історичні форми господарських одиниць, на особливості взаємодії індивідів в їх рамках. Цей тип поділу праці безпосередньо пов’язаний з розвитком техніки та технології, організацією виробничого процесу. Тому дослідження обох зазначених типів поділу праці стають важливими складовими історико-економічного дослідження господарських систем суспільств.

Формування системи товарного господарства розпочалося ще в надрах натурального виробництва, коли окремі господарські одиниці почали спеціалізуватися на виробництві певних благ з метою наступного обміну. Забезпечення власних потреб тут досягалось шляхом обміну власноруч створених продуктів на необхідні блага, виготовлені іншими господарськими одиницями. В епоху пізнього середньовіччя та бурхливого розвитку міського господарства чисельність товарних господарських одиниць постійно зростала і почала переважати над домогосподарствами з натуральним виробництвом. Господарські одиниці почали втрачати свою форму замкнутих натуральних домогосподарств та перетворюватися на ремісничі, торговельні, землеробські та інші спеціалізовані господарства. Разом з тим господарська діяльність тут ще підпорядковувалася особистому споживанню, мало місце просте товарне виробництво.

Третій етап історичного розвитку господарської системи суспільства характеризується утвердженням нової цілі виробництва – одержання прибутку. Це досягається шляхом перетворенням матеріального багатства у гроші, як всезагальну форму багатства, та спрямування їх на виробничі цілі. Відбувається капіталізація засобів виробництва, живої праці, результатів виробництва, які набувають форми капіталу. Це дозволило перевести багатство з пасивного стану, з його підпорядкування споживанню, в активну форму, направити у господарську діяльність людини, розширення її масштабів. Із салонів та замків аристократії елементи матеріального багатства перейшли на фабрики і заводи, банки та фінансові компанії.

Гроші стали втіленням багатства, знаряддям капіталізації усіх її складових, засобом накопичення капіталу. Вони лежать в основі усіх господарських зв’язків та стали уособлювати собою мету функціонування господарської системи, виступають всезагальною формою благ, необхідних для задоволення потреб. Господарська система, зв’язки якої опосередковані рухом різноманітних форм грошей, виступає як система товарно-грошового (капіталістичного) господарства¹⁶. Історично вона утвердилася з появою національних держав, завоюванням людьми особистої свободи та домінування приватної власності на засоби виробництва. Глибина та інтенсивність зв’язків між суб’єктами товарно-грошової системи досягає такого рівня, що її цілісність може бути охарактеризована як стадія синтезу її складових.

На сучасному етапі свого розвитку товарно-грошова господарська система набула нових, якостей природу яких обумовлює утвердження грошово-кредитних відносин та надають небаченого динамізму економічним процесам. Грошово-кредитний сектор товарно-грошової господарської системи вирішальним чином впливає на так званий реальний її сектор, на господарські одиниці що створюють матеріальні блага та послуги.

Таким чином, на різних етапах історичного розвитку господарська система кожного суспільства характеризується, різними рівнями своєї цілісності. Спочатку об’єднання господарських одиниць здійснюється за допомогою зовнішніх засобів, коли виникає господарська система натурального виробництва. Згодом, в результаті розвитку суспільного поділу праці та обміну, формується господарська система товарного виробництва. Їй на зміну прийшла система товарно-грошового (капіталістичного) господарства, в якій об’єднання господарських одиниць забезпечує рух різних форм капіталу.

Власність на засоби виробництва

Не менш важливу роль ніж суспільний поділ праці в історичному розвитку господарської системи відіграє власність на засоби виробництва. З нею пов’язаний процес соціальної диференціації суспільства, що є одним з факторів історичного розвитку. Тому часто власність відносять до загально соціологічних понять, прослідковують її вплив на усі аспекти суспільного життя. Проте найбільшого значення власність набуває в господарському житті, де її розглядають, як правило, в якості основи функціонування та розвитку господарської сфери суспільства.

Сутність власності на засоби виробництва по-різному розкривається в рамках формаційної та цивілізаційної парадигм пізнання господарських процесів. З позицій формаційного підходу власність трактується як «система виробничих відносин між людьми (класами, соціальними верствами, групами, окремими індивідами тощо) з приводу привласнення різноманітних об’єктів власності в усіх сферах суспільного відтворення»¹⁷. Центральним моментом тут є суспільний спосіб поєднання людини і засобів виробництва (їх привласнення), який залежить від рівня розвитку продуктивних сил. У відповідності з історичними суспільно-економічними формаціями, прийнято виділяти такі форми власності на засоби виробництва: первіснообщинна, рабовласницька, феодальна, капіталістична і суспільна (соціалістична).

Цивілізаційна парадигма передбачає розглядати сутність власності на засоби виробництва в контексті реалізації головного системотвірного зв’язку суспільства. Як було показано в попередньому параграфі він полягає у взаємозалежності відносно самостійно діючих індивідів та суспільства. «Спільний характер економічної діяльності означає, що методологія підходу до її вивчення не може вважатися науковою, якщо вона в своїй основі ігнорує головне – взаємодію індивіда і суспільства»¹⁸.

Пов’язуючи власність з головним (системоутворюючим) зв’язком економічної системи, важливо вказати на його природу. З боку самостійно господарюючого індивіда суспільна залежність полягає у залежності від ресурсів необхідних для виробництва благ, доступ до яких опосередкований суспільством. В той же час і суспільство, його існування залежить від здійснення індивідами господарської діяльності, від створення ними матеріальних благ і послуг. Суспільна залежність людей в господарській сфері відображає сутнісність власності на засоби виробництва, а форми цієї залежності що історично змінювались, обумовили існування різних форм власності на засоби виробництва.

К.Маркс, досліджуючи суспільну залежність індивідів в господарській сфері, відзначав такі її форми: особиста, майнова залежність і утвердження стану «вільної індивідуальності». «Відносини особистої залежності (спочатку цілком первісні) – такі ті перші форми суспільства, при яких продуктивність людей розвивається лише в незначному обсязі і в ізольованих пунктах. Особиста незалежність, що ґрунтується на речовій залежності, така друга велика форма…». Нарешті «вільна індивідуальність, що ґрунтується на універсальному розвитку індивідів і на перетворенні їх колективної, суспільної продуктивності в їх суспільне надбання, - такий третій ступінь»¹⁹. Відповідно до названих ступенів розвитку суспільної залежності індивідів власність для них виступає у формі особистої, приватної та індивідуальної.

В той же час, з боку іншої сторони зв’язку економічної залежності – суспільства, власність історично набувала общинної, феодальної і капіталістичної форм. Така їх еволюція обумовлена змінами в організації суспільств, коли вони послідовно переходили від держав общинного типу, територіальних і централізованих імперій – до національних держав. Держава як організаційний центр суспільства встановлює умови доступу та використання ресурсів господарськими одиницями, визначає правила розподілу та обміну продуктів праці (податки, збори, мито, правила торгівлі тощо), створює відповідне середовище господарської діяльності. Тому особливості державного устрою суспільства і відбивається на формах власності на засоби виробництва.

Власність виникла після розпаду кровно рідної общини і появи відносно відокремлених індивідів та утвердження держави як нового способу організації суспільства. Необхідно наголосити, що в первісному суспільстві, власність на засоби виробництва не могла виникнути так як створення необхідних благ кровнорідна община здійснювала як природне і нерозчленоване ціле. Взаємодія між членами общини здійснювалась на засадах реципрокності – кожен вносив до спільного здобутку стільки, скільки міг, а отримував необхідних благ стільки, скільки припадало на кожну особу. «Навіть самостійно здобута на охоті здобич використовувалась спільно, не ставала особистою власністю мисливця, так як принципи взаємин і реципрокностний обмін не давали їй з’явитись»²⁰. Відсутність відносного відокремлення, колективний характер використання землі та інших ресурсів, спільне споживання були головними причинами відсутності власності на засоби виробництва у первіснообщинному суспільстві²¹.

Перші уявлення про власність з’являються на завершальному етапі розвитку первісного суспільства і пов’язані з феноменом влади-власності. Зосередження особливо важливих функцій для існування общини в руках вождів, визнання їх права здійснювати ці функції на засадах здобутого авторитету, поступове відокремлення надобщинних органів, що реалізують такі функції від імені общини, призвело до формування влади як суспільного феномену.

В сукупності функцій влади важливу роль відігравали організація господарського життя общини – розподіл ресурсів та благ, координація спільних дій тощо. Використання ресурсів і благ було нерозривно пов’язане з владою, що надавало їх використанню характеру володіння. Так з’явилося поняття влади-власності про яке Л.Васильєв пише так: «Влада (власність) породжує поняття і уяву про власність, власність народжується як функція володіння і влади. Влада і власність неподільні, не підлягають розтину. Перед нами феномен влади-власності»²². В процесі історичного розвитку власність поступово відокремилась від влади хоча і після свого відокремлення від влади вона зберігає генетичний зв’язок з нею, що проявляється, перш за все, у формуванні державою суспільних норм доступу та використання об’єктів власності.

Розпад первісного суспільства, формування територіальної общини, призвело до появи першої форми власності на засоби виробництва. Вона отримала назву общинної власності у відповідності з організацією суспільства в державу общинного типу. Її ознакою є те, що вона відображала особисту залежність кожного індивіда від територіальної общини, від влади, що її організовувала та уособлювала, тому для індивіда – ця форма власності виступала як особиста. Здійснювати господарську діяльність, наприклад, отримати для цього землю, мали право лише члени общини, залежність від якої і відбивалась у общинній власності. В різних територіальних общинах – індуській, античній, німецькій (марці) така залежність мала свої особливості, що впливало на специфіку общинної власності на засоби виробництва та на ведення господарської діяльності.

Виникнення феодальних держав у формі територіальних імперії, призвело до суттєвих змін у власності на засоби виробництва. В умовах феодальної роздрібленості суспільств, постійних міжусобних війн гостро постала проблема військового захисту господарської діяльності і самого життя людей. Виникла нова форма особистої залежності від покровителя та захисника. Вона спричинила появу сеньйорально-васальної залежності, відносин покровительства і служіння між представниками влади, рицарями, селянами. Сформувалась система залежності, яка в господарській сфері спиралась, перш за все, на умовне володіння основним ресурсом тогочасного господарства – землею.

Сукупність прав на землю залежала від місця індивідів (селян, рицарів, феодалів) в ієрархії особистої залежності та набувала різноманітних форм прояву. Так, наприклад, земельні ділянки – об’єкти власності – виступають у формі алоду тоді, коли всі права на цей об’єкт належать селянському домогосподарству чи феодалу; форми бенефіцію – коли встановлюється право на тимчасове володіння земельною ділянкою васалом певного феодала; лена (феода) – при наявності права на спадкове землекористування нащадками феодала тощо. Їх спільною ознакою є особиста залежність кожного хто знаходиться на сходинках феодальної ієрархії, а тому ці форми власності на землю можуть бути об’єднані єдиним поняттям феодальної власності.

З утворенням централізованих імперій королівська влада поступово усувала феодалів з організації суспільного життя і перейшла до прямого здійснення владних функцій – через створення адміністративних органів управління та судочинства тощо. Феодали в цих умовах поступово набували рис аристократії, що за родовими та майновими ознаками володіли пільгами та привілеями. В містах, де особиста залежність проявлялася лише у підданстві королю та мало місце самоврядування, формувалась спільна (муніципальна) власність, а окремих громадян – приватна власність²³.

Поява національних держав та демократичні революції докорінно змінили характер відносин між владою (державою) та людьми. Скасування привілеїв аристократії та повинностей селян, проголошення вільними та рівними в правах усіх людей, зняття усіх форм особистої залежності, призвело до корінних змін у власності. Демократичний устрій державної влади та заміна відносин володарювання-підпорядкування на відносини солідарності та забезпечення природних прав індивідів відкрило шлях до утвердження приватної власності на засоби виробництва. Її окремі елементи формувалися ще в попередні епохи, але реалізуватися вони змогли лише при зміні характеру взаємозв’язків між суспільством (державою) та його членами. Не випадково в суспільствах, де не відбулися демократичні зміни, до цього часу приватна власність має формальний характер і не стала основою господарського життя побудованого на засадах особистої свободи.

Приватна власність несе з собою зміну характеру і способу реалізації суспільної залежності відносно відокремлених індивідів. Особиста незалежність від феодалів та короля, свобода і рівність індивідів обумовили перехід від особистої до майнової (економічної) залежності, яка стає однією з найбільш глибоких ознак приватної власності. Сукупність матеріальних об’єктів (багатства), необхідних для життя і господарської діяльності людей, лежить в основі нової форми суспільної залежності індивідів, яка передбачає зміну примусу з боку феодалів на власний економічний інтерес індивідів. Реалізація майнової (економічної) форми суспільної залежності здійснюється шляхом досягнення кожним індивідом власної вигоди.

Максимізація вигоди приватними власниками призводить не лише до постійного нарощування багатства, а й до зміни прав приватної власності на об’єкти власності.²⁴ Раціональна комбінація цих прав, зосередження їх в руках окремих індивідів, дозволяє досягати більш ефективного використання наявних ресурсів. Тому розвиток приватної власності йде по шляху взаємної передачі власниками окремих прав приватної власності і створення на цій основі різноманітних колективних форм приватної власності.

Розглянуті вище історичні форми власності на засоби виробництва дозволяють розкрити зміни, що відбуваються в самій основі господарської системи. Їх дослідження стає невід’ємною частиною пізнання процесу еволюції господарських систем.

Способи організації господарської системи

В історичному розвитку господарської сфери суспільств важливу роль відгравали способи її організації. Відомі централізований, децентралізований та комбінований способи її організації. Централізована організація господарської системи спирається на особисту залежність індивідів, на феодальну або соціалістичну форми власності на засоби виробництва, передбачає формування економічного центру, який забезпечує її реалізацію. Таким центром виступає держава, що здійснюють свої економічні функції, спираючись на адміністративний апарат. Перелік та зміст функцій економічного центру історично змінювався, що суттєво впливало на господарську систему, тому економічні функції держави стали предметом уваги історико-економічної науки.

Централізований спосіб організації господарської системи суспільства передбачає обов’язкове підпорядкування усіх економічних суб’єктів рішенням органів державної влади. Наявність економічного центру, органів, що забезпечують здійснення його рішень, надає централізованій господарській системі ієрархічної форми. Існують кілька видів ієрархій, які обумовлюють існування різних форм централізованих господарських систем.

Реалізація функцій економічного центру забезпечується різними засобами. Найбільшого поширення набуло прийняття адміністративних рішень та організації їх виконання центральними та периферійними органами державної влади. Це відбувається у формі рішень вінценосних осіб, їх двору, або васалів. В сучасних умовах такі рішення реалізуються через систему органів державної адміністрації. З цієї причини господарську систему часто називають адміністративно-командною економічною системою.

Децентралізований спосіб організації господарських систем виникає тоді, коли в суспільстві утверджується принцип свободи, долається особиста залежність індивідів. В господарській сфері утверджується приватна власність на засоби виробництва, коли гарантія з боку суспільства і забезпечення прав приватної власності кожного індивіда стає запорукою свободи його господарської діяльності. Історично такі зміни відбулися в суспільствах під час демократичних революцій, суть яких і зводиться до встановлення свободи та рівності усіх членів суспільства.

Організаційно такі суспільні умови господарської діяльності забезпечуються шляхом заміни команд економічного центру на створення умов для взаємної зацікавленості сторін та добровільної взаємодії на формування інституційного середовища. Економічний інтерес направлений на отримання всезагальної форми благ – грошей – які стають основним мотивом господарської діяльності. Якщо в адміністративній господарській системі функції по збереженню її цілісності забезпечувались за допомогою державної влади, в наказовому порядку, то в децентралізованій господарській системі вони забезпечуються владою грошей, силою економічного інтересу кожного суб’єкта.

Структурна будова децентралізованих господарських систем також має свої особливості. На зміну різноманітним формам ієрархій, приходять мережеві структури. Це проявляється у вільному виборі сфери господарської діяльності та формуванні господарських зв’язків, в утвердженні вільного підприємництва.

Як централізовані, так і децентралізовані господарські системи в різні періоди свого розвитку набували різноманітних форм. Перші відомі як господарські системи античного міста держави-поліса, німецької марки, феодальних держав у формі територіальної та централізованої імперій, адміністративно-командного типу соціалістичних держав або тоталітарних держав фашистського типу. Другі – відомі як ринкові господарські системи різноманітних моделей, як господарські системи вільного підприємництва. Еволюція способів та форм організацій господарських систем стають важливою характеристикою їх історичного розвитку.

Разом з тим варто пам’ятати, що в чистому виді централізовані або децентралізовані господарських системи не існують. Скоріше слід говорити про переважаючий (домінуючий) спосіб організації господарського життя або про характер, який має господарська система. Адже в кожній із них знаходимо елементи, властиві іншим системам: не всі господарські зв’язки в централізованих системах формувались за допомогою державної влади, а ринкова система не могла з’явитися й функціонувати без створення державою інституційного середовища. Тому в кожній господарській системі необхідно відшуковувати організаційні форми, що відносяться до різних способів об’єднання господарських одиниць, визначати провідну роль одних і сферу застосування інших.

Важливо в процесі еволюції господарської системи конкретного суспільства дослідити зміну у співвідношенні організаційних форм, що спираються відповідно на підпорядкування державній владі та на владу грошей і економічний інтерес. Так виникає третій тип господарських систем, який отримав назву змішаних систем і, фактично, має місце в кожному сучасному суспільстві. При їх характеристиці на перше місце виходять особливості комбінації організаційних форм об’єднання господарських одиниць у цілісну господарську систему, що відображаються в певній моделі змішаної економічної системи. Цивілізаційний аналіз передбачає розглядати господарську систему кожного суспільства як національну модель економічної системи якій притаманні власні ознаки та історичний шлях розвитку.

Підсумовуючи слід підкреслити, що історичний розвиток господарської системи суспільства може бути розкритий шляхом:

• розгляду особливостей впливу на неї з боку суспільства в цілому та політичної, соціальної і культурної сфер;

• аналізу рівня розвитку суспільного поділу праці та обумовленого ним стану господарської сфери як натурального, товарного та товарно-грошового господарства;

• дослідження форм власності на засоби виробництва та характеру взаємодії господарських одиниць;

• виявлення способу організації господарської системи, що дозволяє віднести її до господарських систем централізованого, децентралізованого та змішаного типів;

• аналізу форм взаємодії усіх сторін господарської системи, узгодженості їх економічних інтересів та ефективність функціонування системи.