Тема 1. Вступ. Предмет і методи історії економіки та економічної думки

У пізнанні складних процесів та явищ важливу роль відіграє методологія. Вона дозволяє привести знання в систему, встановити логічні зв’язки між ними і тим самим забезпечити розуміння процесів, що вивчаються. Особливого значення методологія набуває в інформаційно-насичених сферах, де величезні обсяги знань потребують певного відбору й упорядкування. Насамперед – це стосується суспільних процесів.

Під методологією прийнято розуміти систему принципів¹ та способів організації процесу пізнання, за допомогою яких здобуваються нові та впорядковуються (переосмислюються) раніше набуті знання. Методологія кожної науки, як правило, включає в себе наступні складові:

• Загально-наукові підходи, якими керується людство на певному етапі свого історичного розвитку і які відображаються у пануючій науковій парадигмі;

• фундаментальні теоретичні положення даної науки що використовуються в процесі пізнання як опорні точки, і сприймаються як аксіоми;

• основні напрямки наукового аналізу, зокрема, виокремлення наукового об’єкту та предмету;

• методи пізнання, що відповідають особливостям наукового об’єкту;

• критерії встановлення рівня науковості (істинності) отриманих знань.

Вступна тема присвячена характеристиці методологічних засад історії економіки та економічної думки. В ній складові методології наповнюються конкретним змістом та обґрунтовується своєрідна методологічна матриця² історико-економічної науки. Вона використовується в якості моделі (алгоритму) при розкритті кожної теми, дозволяє охопити ключові сторони господарської системи на різних станах її історичного розвитку, встановити зв’язок у змінах що відбулися (зв’язок історії) на кожному з них.

Зокрема, обґрунтовується сутність цивілізаційної парадигми що використовується в якості методологічної основи пізнання сутності та історичного розвитку господарської системи, розкриває зміст наукового об’єкту та предмету історії економіки та економічної думки. Дається опис специфічних методів що використовуються для дослідження історико-економічних процесів та критерії оцінки рівня науковості здобутих знань. Для історичної дисципліни виключного значення набуває обґрунтування періодизації розвитку господарської системи суспільства. Розкриття даного переліку методологічних засад історії економіки та економічної думки є головним завданням у вивченні даної теми та обумовлює її структуру.

ПЛАН

1. Цивілізаційна парадигма пізнання суспільних процесів

2. Господарська система суспільства та її еволюція

3. Об’єкт та предмет історії економіки та економічної думки

4. Методи історії економіки та економічної думки.

5. Періодизація історичного розвитку господарських систем

§ 1. Цивілізаційна парадигма пізнання суспільних процесів

Суспільство є однією з найбільш складних форм об’єктивної реальності. На відміну від неживої та живої природи в суспільстві процеси проходять в свідомо створеному людьми середовищі (світі штучних і природних об’єктів) та наповнені цілеспрямованою діяльністю людей. Їх пізнання ускладнюють швидкі зміни умов та факторів, що впливають на суспільне життя, яке вимагає урахування фактору часу коли історія стає ареною їх розгортання та перебігу. Ці та інші особливості розвитку суспільства вимагають чітко окреслених наукових принципів пізнання, певного переліку теоретичних положень, що визнані науковим співтовариством в якості аксіом, використання наукової моделі, що пояснює функціонування і розвиток суспільства. Зазначені вимоги до наукового пізнання суспільства прийнято називати науковою парадигмою суспільствознавства. Від її довершеності та обґрунтованості залежать успіхи наукового дослідження, рівень достовірності висновків та надійність прогнозів подальшого розвитку³.

Нині в суспільствознавстві використовуються переважно дві парадигми – формаційна та цивілізаційна. Окрім них в дослідженнях економічних процесів широкого застосування набули позитивістські підходи, згідно яких перевага надається дослідженню практичного життя людей, виробничо-перетворювальній діяльності, пізнання якої здійснюється на засадах наукового раціоналізму що поєднує емпіризм та логіку. В основу наукових досліджень клалася тілесна природа людей їх практичні інтереси, перевага надавалася біологічним потребам як визначальним умовам самозбереження людини. В своїй єдності такі підходи проявилися в утвердженні функціонального принципу дослідження суспільних процесів – принципі методологічного індивідуалізму. Згідно з ним всі економічні процеси розглядаються з позиції поведінки вільного індивіда, що діє раціонально для реалізації власних інтересів. Незважаючи на постійно зростаючі обсяги аргументованої критики, принцип методологічного індивідуалізму залишається одною з опор теоретичного фундаменту неокласичної економічної теорії.

Довгий час панівну позицію в роботах вітчизняних дослідників посідала і все ще продовжує займати формаційна парадигма аналізу суспільних процесів. Вона дозволила вперше отримати цілісне уявлення про історичний розвиток суспільства, розкрити закономірності функціонування його складових, причини й тенденції змін, що очікують людство. Проте в умовах підвищення рівня складності та взаємообумовленості суспільних процесів, потреба в більш точних знаннях про них, а також зростання значимості прогностичної функції суспільствознавства, формаційна парадигма стала недостатньою. Нині все більше прихильників знаходить цивілізаційна парадигма, яка використовуючи потенціал своєї попередниці та розвиваючі власні підходи, здатна стати надійною основою у пошуку відповідей на виклики часу.

Цивілізаційна парадигма суспільства

Цивілізаційна парадигма почала утверджуватися відносно недавно і спирається на фундаментальні зміни, що відбулися в розвитку методології науки, у застосуванні якісно нових загальнонаукових підходів та принципів досліджень. Спочатку їх почали застосовувати у біології, квантовій фізиці, термодинаміці, фізичній хімії, що дозволило цим та іншим галузям наук сформулювати новаторські ідеї й отримати надзвичайно важливі результати.

Нові загальнонаукові підходи та принципи прийшли на зміну уявленням про механістичну природу будь-яких процесів, обґрунтованих кілька століть тому Рене Декартом, Ісаком Ньютоном та іншими видатними ученими середньовіччя. Розроблені ними класичні підходи до наукового аналізу орієнтували на пошук першопричини всіх змін, що відбуваються в досліджуваних об’єктах, джерел зовнішніх сил, які спричиняють ці зміни, а також наслідків їх дій і механізмів здійснення такого руху. Ці та інші важливі принципи лягли в основу наукового дослідження не лише природничих, а й суспільних процесів. Виявлення причинно-наслідкових зв’язків, що не опосередковані свідомою діяльністю людей та протікають поза їх волею та свідомістю, незмінність умов, в яких вони проходять, та об’єктивний механізм їх розгортання знайшли своє відображення у формаційній парадигмі.

Вона передбачає розгляд розвитку кожного суспільства як об’єктивного процесу послідовного проходження стадій первіснообщинної, рабовласницької, феодальної, капіталістичної та комуністичної суспільно-економічних формацій. Першопричиною історичного розвитку суспільств є розвиток продуктивних сил і виробничих відносин, що у діалектичній єдності утворюють певний суспільний спосіб виробництва. У функціонуванні останнього важливу роль відіграє юридична та політична надбудова, що разом з існуючими формами свідомості є відображенням виробничих відносин (економічного базису). Взаємозв’язок усіх сторін суспільного життя – способу виробництва з притаманним йому економічним базисом, політико-юридичною та ідеологічною надбудовою – відображає сутність суспільно-економічної формації.

За своєю природою політико-юридична та ідеологічна надбудови є консервативними, так як закріплюють у формі правових актів, законів, ідеологічних норм, органів управління тощо певний стан суспільства. Внаслідок цього гальмується розвиток способу виробництва та всі суспільні відносини, що призводить до загострення внутрішньої суперечності між складовими суспільно-економічної формації. Наслідком дії такого механізму розвитку суспільства є зміна формації, перехід на більш високий рівень організації суспільства.

Нова загальнонаукова методологія досліджень передбачає системно-синергетичний підхід до аналізу будь-яких процесів. Вона формувалася поступово шляхом узагальнення наукових досягнень Лейбніца, Гьоте, Дарвіна, Менделєєва, Ейнштейна та інших видатних учених і має ряд фундаментальних принципів що суттєво відрізняються від класичної загальнонаукової методології⁴. Вони стали однією з підвалин у становленні цивілізаційної парадигми суспільствознавства.

Цивілізаційна парадигма реалізує підходи, обґрунтовані не лише системним аналізом, а й онтологією і спирається на арсенал наукових категорій, понять і законів, розроблених діалектикою. Зокрема, вона передбачає дослідження суспільних процесів на основі таких принципів як системність, цілісність, структурність, організованість тощо. Онтологія вимагає в центр наукових досліджень поставити людину яка діє в реальному середовищі. На відміну від гносеології, коли головна увага зосереджується на пізнанні людиною об’єктивного світу, онтологія охоплює як пізнавальну так і предметно-перетворювальну діяльність людей. Лише органічне поєднання здобутків системного аналізу, онтології та діалектики дозволило сформувати нові методологічні засади пізнання суспільства – цивілізаційну парадигму.

Основні положення цивілізаційної парадигми суспільствознавства полягають в наступному:

По-перше, суспільство розглядається як цілісне утворення, що входить до більш широких систем: людства; однієї з світових цивілізацій; регіону, що об’єднує сусідські держави і народи; природного середовища. Кожна з цих систем впливає на стан та історичний розвиток суспільства. Це проявляється у використанні ним надбань людства і світових цивілізацій, у характері зв’язків з іншими народами (війни, торгівля, входження в імперії), у впливі природно-кліматичних умов на життя людей тощо.

Основною одиницею цивілізаційного аналізу історичного розвитку людства розглядається конкретне суспільство, що має власні, лише йому притаманні ознаки, яке проходить свій шлях історичного розвитку. Він обумовлений особливостями поєднання факторів, що відображають вплив вищеназваних систем, до яких входить суспільство, та дією внутрішніх рушійних сил суспільного розвитку, особливостей його організації.

По-друге, сутність суспільства відображає діалектична єдність двох сторін – суспільних індивідів, які усвідомлюють власні цілі та діють заради їх досягнення (тобто виступають в ролі суспільних суб’єктів); та суспільства як цілісного утворення, яке вони утворили. Статус суспільного суб’єкта індивіди набувають лише у суспільстві, а суспільство у свою чергу виникає в результаті об’єднання індивідів. Кожна сторона існує завдяки іншій і призначена для іншої, має місце їх взаємозалежність та взаємозв’язок⁵.

Системний аналіз суспільних процесів та його відображення у цивілізаційній парадигмі передбачає розглядати в якості першооснови взаємозалежність людини та суспільства. А.Тойнбі досліджуючи суспільство писав, що воно «являє собою систему взаємо залежностей між людськими істотами, які є не лише індивідами, а й суспільними утвореннями в тому розумінні що вони не могли б існувати, якби не перебували в залежності одне від одного… Суспільство це продукт взаємозалежності між індивідами»⁶

Взаємна залежність між суспільними індивідами та суспільством як цілісністю, утворює головний (системотвірний) зв’язок, що не лише забезпечує збереження суспільства від розпаду, а й відіграє вирішальну роль у його історичному розвитку. Суспільна залежність охоплює усі структурні складові суспільства обумовлює їх функціональне призначення. Історичні зміни форм суспільної залежності та способів їх реалізації вирішальним чином впливають на ключові характеристики суспільства. Тому вона по праву стає сутнісною характеристикою наукових предметів суспільних дисциплін, в кожному з яких відображаються окремі аспекти суспільної залежності.

Іншою сутнісною характеристикою суспільства є існування так званих системних або емерджентних властивостей (характеристик). Їх особливість полягає в тому що вони породжуються не окремими складовими суспільства (не зводяться до суми їх властивостей), а системою як цілим. До них слід віднести, перш за все, суспільну свідомість, духовно-культурні цінності, мову, звичаї, менталітет, релігію, цілі, морально-етичні норми тощо. Вони є надбанням багатьох поколінь людей, в них узагальнюється їх історичний досвід, вони об’єднують людей у просторі та часі. Поряд з головним зв’язком, емерджентні (системні) характеристики суспільства дозволяють розкрити його сутність та відіграють вирішальну роль у збереженні його цілісності в процесі функціонування та історичного розвитку.

По-третє, суспільство, як і кожне системне утворення має власну структуру, що включає в себе політичну (владну), економічну, соціальну та духовно-культурну підсистеми⁷. Вони поступово формувалися як відносно самостійні сфери суспільного життя в процесі історичного розвитку суспільства для більш ефективної реалізації життєво важливих функцій суспільства. В той же час, ці підситстеми органічно пов’язані між собою та впливають одна на другу такою самою мірою, як пов’язані між собою функції суспільства.

Економічні науки досліджують господарську систему суспільства, призначенням якої є створення матеріальних благ і послуг для забезпечення потреб суспільства. Господарська система, в свою чергу, розглядається як цілісне утворення на функціонування і розвиток якої вливає зовнішнє середовище. Ним є політична, соціальна і духовно-культурна підсистеми суспільства; регіон в якому знаходиться суспільство; світова цивілізація, до якої відноситься суспільство; глобальне середовище (людство); природньо-кліматичні умови ведення господарської діяльності.

По-четверте, розвиток суспільства здійснюється шляхом розгортання двох взаємопов’язаних процесів – диференціації та інтеграції. В основі диференціації лежить безмежний поділ суспільства та його структурних складових на частини заради адаптації до постійних змін зовнішнього середовища і більш ефективного виконання своїх функцій. Інтеграція передбачає об’єднання нових елементів у структуру, формування між ними нових зв’язків, утворення нових структурних рівнів.

Розвиток господарської системи здійснюється головним чином на основі поділу праці (функціональної її диференціації) та розвитку форм власності на засоби виробництва (соціальної диференціації) з наступною їх інтеграцією. Інтеграція здійснюється шляхом об’єднання індивідів та засобів виробництва в суспільному середовищі і проявляється у формуванні різноманітних господарських утворень (форм господарств). Історично форми господарських одиниць та інших структурних складових господарської системи, пройшли шлях від патріархального домогосподарства античного суспільства до транснаціональних корпорацій, що переростають межі національної господарської системи.

По-п’яте, головна мета суспільства – збереження його від розпаду як передумови існування суспільних індивідів – досягається шляхом його організації. «Щоб зв’язати між собою різні рівні опису і урахувати взаємозв’язок між поведінкою цілого й окремих частин необхідне поняття організації»⁸. Організація будь-якої системи включає в себе дві взаємопов’язані сторони – організацію структури і організацію процесу взаємодії між її складовими та суспільством в цілому. Перша - передбачає формування суспільних суб’єктів та їх об’єднань, встановлення зв’язків між ними, а друга - створення суспільних умов, необхідних для взаємодії суспільних суб’єктів. Середовище взаємодії суспільних суб’єктів представлено сукупністю суспільних інститутів, які покликані направляти і координувати їх взаємодію.

Після розпаду кровно рідного суспільства виникає централізований спосіб його організації, який пов’язаний з утворенням держави. В наш час почав проявляти себе і децентралізований спосіб – формування громадського суспільства. Особливістю першого способу є існування організаційного центру – держави, яка покликана забезпечити реалізацію життєво важливих функцій суспільства, перелік яких історично змінюються⁹. Свою місію держава виконує спираючись на верховну (суверенну) владу та органи її виконання. Ключовою ознакою державної влади є її легітимність, що означає визнання усіма членами суспільства права здійснювати законні дії державними органами. Державна влада діє різноманітними методами – від формування суспільних інститутів, прийняття правових актів та владних рішень, обов’язкових для виконання всіма членами суспільства – до застосування сили та примусових дій.

Організація процесу взаємодії полягає у налагодженні сукупності прямих і зворотних зв’язків між державою, як організаційним центром суспільства, та суспільними суб’єктами. Форма і спосіб реалізації прямих і зворотних зв’язків історично змінювалися, що принципово впливало на особливості та ефективність організації суспільства. Посилення демократичних тенденцій в розвитку суспільства проявляється в поступовій відмові від адміністративно-владних форм організації прямих зв’язків та зворотних зв’язків.

В організації суспільства важливу роль відіграє суспільна свідомість. Співвідношення між свідомими організаційними діями людей і держави (влади) та стихійним перебігом подій, засвідчує про рівень організованості суспільства. Стихія, коли має місце сліпа (неосмислена) і безвольна діяльність, рух по лінії найменшого опору, за принципом «куди крива виведе» та відомою російською трійкою – «авось – небось – как-нибудь» є, за висловом О.О.Богданова, найбільшим ворогом людства. В боротьбі зі стихією важливу роль відіграє наукове пізнання суспільства, закономірностей його розвитку, демократизація держави (влади) як його організаційного центру.

По-шосте, центральне місце в аналізі суспільства належить дослідженню людини, її статусу, діяльності та суспільного розвитку. Людина є граничною неподільною одиницею, основним елементом суспільства, яка виступає протилежним, по відношенню до цілісності суспільства, полюсом. Будучи наділеною свідомістю, людина має власні цілі, є носієм інших соціальних якостей, виступає джерелом внутрішніх рушійних сил суспільного розвитку, також розглядається як первинний (базовий) суспільний суб’єкт¹⁰. Заради досягнення власних та суспільних цілей індивіди, об’єднуючись утворюють колективні суб’єкти різного масштабу та спрямування.

Сам термін «цивілізація» безпосередньо пов’язаний з людиною, походить від латинського слова c i v i l i s, що означало в античні часи такі риси людини як гідність, доброзичливість, вихованість та інші соціальні якості, котрі протиставлялись природнім інстинктам та пристрастям людини. Згодом цивілізованість стала означати не лише розвиток суспільних начал людини, а й зростаюче значення цих якостей у полегшенні її життя, матеріальному та духовному прогресі всього суспільства. Постійне зростання в кожній людині людського (суспільного) начала, соціалізація усіх сторін її життя, стає основним вектором її історичного розвитку. Причиною цього розвитку є протиріччя між природною (інстинктивною) і соціальною (культурною) сторонами кожної людини, розв’язання якого здійснює кожен індивід на протязі всього життя¹¹. Культура, мораль, духовність кожної людини відображають її дійсний цивілізаційний розвиток, стають втіленням прогресу кожного суспільства. Зростання духовно-культурних цінностей суспільства, як прояву емерджентних (системних) його властивостей, відіграє виключну роль у його історичному поступі.

Викладені вище положення не можуть розглядатися як завершена і повна характеристика сутності цивілізаційної парадигми суспільствознавства. Вони потребують подальшого уточнення конкретизації, пошуку нових їх рис. Важливим напрямком цієї роботи є порівняльний аналіз характеристик суспільства на методологічних засадах формаційної та цивілізаційної парадигми. Варіант такого порівняння наведено у таблиці, що наводиться нижче.

Парадигми Критерії	Формаційна парадигма	Цивілізаційна парадигма
1.Загальнонаукові принципи, що використовуються в аналізі суспільних процесів.	Принципи класичної загальнонаукової парадигми Р.Декарта-І.Ньютона.	Принципи системно-синергетичного аналізу.
2. Місце та роль людини у суспільних процесах.	Реалізується гносеологічний підхід, а людина є суб’єктом пізнання об’єктивних процесів.	Реалізується онтологічний підхід, де людина є суб’єктом пізнання та предметно-перетворювальні діяльності.
3. Основне протиріччя розвитку суспільства та форма його розв’язання.	Протиріччя між продуктивними силами і виробничими відносинами. Революційна зміна виробничих відносин і політико-юридичної надбудови.	Протиріччя між відносно самостійними індивідами і суспільством. Зміна форм суспільної залежності людей, наростання свободи як сенс історії.
4. Місце та роль держави в розвитку суспільства.	Держава є надбудовою над економічним базисом, має класову природу та виступає знаряддям панівного класу.	Держава є організаційним центром суспільства, що в легітимний спосіб забезпечує досягнення спільних цілей всіх членів суспільства.
5. Структура суспільства на певному історичному етапі розвитку.	Суспільство (суспільно-економічна формація) складається з базису і надбудови. Базис – це сукупність домінуючих виробничих відносин, що вирішальним чином впливають на структури та політико-юридичної та ідеологічної надбудови.	Суспільство є органічною цілісністю яку утворюють політична, духовно-культурна, соціальна та економічна підсистеми.
6. Механізм розвитку суспільства	Розв’язання антагоністичної сукупності між новими продуктивними силами і застарілими виробничими відносинами, між базисом і надбудовою, шляхом проведення соціальної революції.	Процес диференціації усіх сфер суспільного життя з метою більш ефективного досягнення суспільних цілей та наступною інтеграцією їх у нову цілісність.
7. Історичний розвиток суспільства.	Проходження кожним суспільством історичних етапів, первіснообщинної, рабовласницької, феодальної, капіталістичної, соціалістичної (комуністичної) суспільно-економічних формацій.	Індивідуальний шлях розвитку кожного суспільства, що відноситься до певної цивілізації, яка проходить етапи свого становлення, розквіту та занепаду.

Важливо наголосити, що обов’язковою умовою застосування в дослідженні суспільних процесів методологічних засад цивілізаційної парадигми є їх комплексність. Адже кожне з названих положень відображає лише один із аспектів цивілізаційної парадигми і його використання у відриві від інших положень, суперечить природі системного аналізу на якому вона ґрунтується. Тому в узагальненій характеристиці цивілізаційної парадигми – у визначені цивілізації повинні бути відображені усі вищевикладені її ознаки.

Єдиного загальновизнаного визначення цивілізації наука ще не створила¹². Найбільш повно, на нашу думку, його сформулював колектив авторів, який очолює академік Пахомов Ю.М.: «Цивілізація – це окрема, відносно автономна, здатна до самоорганізації і саморозвитку поліетнічна соціокультурна система, що має свої виміри у просторі і часі, базові духовно-культурні основи та відносно стійкі, довготермінові структури економічних, суспільно-політичних і культурних форм»¹³.

Використання положень цивілізаційної парадигми при дослідженні господарської сфери суспільства стає центральним завданням економічних наук. Причому, кожна з них вивчає господарську систему з кута зору власного предмету. Так історико-економічні науки досліджують її генезис, розвиток господарської системи на різних етапах історичного поступу суспільства та економічну думку, що його відображає.