Тема 14. Господарство України та його трактування в економічній думці в умовах (радянської) централізованої економічної системи

Тема №14 є історичним та логічним продовженням теми № 10: "Особливості розвитку ринкового господарства та основні напрямки економічної думки Україии (друга пол. XIX - поч.ХХ ст.)" i охоплює період від 1917р. до 1991р.

73 роки існування радянської економічної системи в житті українського народу склали цілу епоху, епоху становлення та розвитку господарської системи нового, неринкового типу. Побудова нової, соціалістичної моделі господарювання передбачала докорінну зміну форм господарювання, методів управління економікою, трансформацію відносин власності через ліквідацію приватнокапіталістичного і становлення державного секторів.

В процесі становлення та розвитку ця система пройшла декілька етапів – від “воєнного комунізму”, з його парадигмою про безтоварний соціалізм, певним відродженням елементів ринкової економіки України за часів НЕПу, до загального наступу державного тоталітаризму в усіх сферах економічного, суспільно-політичного та духовного життя її народу.

У розділі розглянуто становлення та розвиток централізованої (адміністративно – командної) економічної системи, висвітлення цих процесів в радянській економічній літературі 20 – 80-х років, формування основ політичної економії соціалізму; розглядаються також питання щодо кризи цієї системи, аналізуються спроби її реформування та теоретичного обґрунтування цих процесів.

План

14.1. Зміни в суспільстві після Жовтневої революції та їх вплив на господарську систему.

14.2.Пошуки моделі соціалістичної системи господарства. Політика ’’Воєнного комунізму’’ та НЕПу.

14.3. Формування централізованої економічної системи та її характерні риси.

14.4 Україна в умовах кризи радянської тоталітарної системи.

14.1 Зміни в суспільстві після Жовтневої революції та їх вплив на господарську систему.

’’Історія нічому не вчить, а лише карає

за незнання своїх уроків’’.

В.Ключевський.

Характеристика суспільства, як цілісного утворення, передбачає аналіз його складових – політичної системи, соціальної, духовно-культурних цінностей притаманних суспільству та їх впливу на господарську сферу.

Політична система суспільства

В історії України початок xxст. був позначений процесом політичного відродження (згодом в літературі отримав наву періоду ’’визвольних змагань’’) , що відбувався спочатку у руслі російської лютневої революції. 17 березня 1917р. було створено Цен­тральну Раду, яка стала представницьким органом українців різних політичних переконань і пройшла відповідну еволюцію формування національної держави від органу регіонального самоврядування (16 березня - 16 лип­ня), через крайову автономію (16 липня - 20 листопада) та політичну автономію (20 листопада 1917 - 22 січня 1918 р.) до незалежної Української народної республіки (22 січня - 29 квітня 1918 р.). Подальший розвиток подій визначив такі державні утворення, як Гетьманат, створений за підтримки німецької окупаційної влади і очолюваний Павлом Скоропадським (29 квітня - 14 грудня 1918 р.); відродження УНР на чолі з Директорією (14 грудня 1918 — 20 листопада 1920 р.); а також - Західно-Української Народ­ної республіки (проголошена 13 листопада 1918 р.), 22 січня 1919 р. возз'єднаної з УНР.

Визвольні змагання стали черговою точкою біфуркації ¹ в історії України, яка була спричинена процесами швидкої індустріалі­зації початку XX ст., переходом до динамічного, соціально мобільного суспільства.

Це загострювало всі соціальні суперечності та вимагало від політичних сил та правлячої еліти створення нових соціально-політичних умов для продовження індустрі­алізації, а також здійснення аграрної реформи. На цьому, зок­рема, спекулювали і більшовики, обіцяючи вирішити пере­лічені проблеми.

Відсутність сильної та, водночас, виваженої української по­літичної влади, спроможної вирішити основні суперечності епохи, зокрема - питання аграрної реформи, яке тоді було чи не основним питанням для переважно селян­ської України, не сприяло утвердженню української незалеж­ності.

На альтернативу Центральній Раді та при підтримці ро­сійських більшовиків у Харкові 24-25 грудня 1917 р. було проголошено Українську Радянську Республіку, влада якої з часом і за підтримки Червоної армії утвердилася в Україні. Змінився також і геополітичний статус України, яка стала з 1922 р. однією з формаль­но автономних республік СРСР, з окремою адміністрацією, територією, державними і громадськими структурами.

Позитивно можна оцінити те, що в межах УРСР уперше після включения земель, населених українцями, дo Peчi Посполитої (1569-1648 pp.), було об'єднано більшу частину українських eтнічних земель. Однак залишився той же східний центр тяжіння – Росія – СРСР та збереглися потенційні чинники промосковської орієнтації політичних структур, перш за все – КП(б)У, формально автономна від ВКП(б).

Характерною особливістю нової політичної системи було об'єднання партійних і державних органів в єдину систему влади, що було належним чином закріплено адміністративно наприкінці 20-х рр. В 1931 році з'явилася практика прийняття спільних ухвал ЦК ВКП(б) і РНК СРСР.

З 1929 р. в СРСР почало складатися тоталітарне суспільство, основними рисами якого були:

• диктатура Комуністичної партії;

• всезагальний та безмежний кон­троль влади над суспільством;

• формування та контролювання нею суспільної свідомості (у першу чергу за допомогою засобів масової інформації);

• тотальна ідеологізація життєдіяльності та напівфеодальна ієрархизація соціальних відносин;

• культивуван­ня суцільного страху перед ухилянням від ’’генеральної лінії’’ правлячої партії;

• програмування побуту та життєдіяльності окремої особистості;

• Соціальна структура суспільства

  перетворення особистості на безособового ін­дивіда, підкореного цілому.

За соціальною структурою Україна на початку xx ст. була селянською країною: 93% всіх українців були селянами. Внаслідок індустріалізації чимало селян стали робітниками, збільшивши кількість національного українського пролетаріату – соціальної бази більшовизму. Українське суспільство до 1920-х рр. було дуже слабко зачеплене модернізаційними процесами й аж до останньої третини XX ст. значно відставало за показниками модернізації від сусідніх етнічних груп.

Радянське керівництво протягом 1920-70-х pp., з одного боку, модернізувало українське суспільство, були підготовлені мільйони українських спеціалістів, що поповнювали piзнi фyнкцioнaльнi еліти -– адміністративну, технічну інтелігенцію та інші соціальні групи, яких бракувало у XIX ст., а з іншого – шляхом терору та русифікації ста­вило свідомі перешкоди на шляху просування цих нових еліт угору по соціальній драбині.

Ідеологія соціальної політики в тоталітарному суспільстві визначалася також тим, що в її основу було закладено ідею переваги одного суспільного класу, а саме — робітничого над усіма іншими.

Однак, на думку ряду дослідників радянського тоталітаризму, пануючим класом тоталітарного суспільства стала номенклатура (тобто сукупність чиновників управлінського апарату). Саме вона одержала право корпоративного распоряження всією державною власністю, формально не володіючи цією власністю. Правилами виживання в номенклатурному середовищі стало покриття зловживань один одного, принцип ’’послуга за послугу’’.

Номенклатура безконтрольно розпоряджалася всім народним господарством, оскільки всі економічні рішення ухвалювалося нею і в її ж інтересах хоча, як правило, прикривалися міркуваннями ідеології і ’’інтересами народу’’. Можливість корпоративно розпоряджатися і володіти — унікальна ситуація для суспільного прошарку. Вона означала повну безвідповідальність за провали в економіці та державні зловживання.

Духовно – культурна сфера суспільства

Процеси, що характеризують духовно – культурні основи розвитку українського суспільства в зазначений період, в цілому не можна оцінювати як однозначно негативно, так i одно­значно позитивно. У радянські часи мав місце розвиток ocвiти та збільшилася кількість навчальних закладів. Протягом XX ст. зберігалася певна безперервність у відтворенні української інтелектуальної eлiти, яка була зосереджена у містах навколо ocвітнix, наукових, мистецьких та інших установ. Однак, характерною  ознакою      тоталітарного суспільств була наявність обов'язкової державної ідеології, що пронизувала усі сфери духовно – культурного життя. Її обов'язковість означала, що всяке відхилення від її положень карається органами державного примусу (цьому сприяли показові фіктивні процеси проти ’’ворогів народу’’).

Обов'язкова державна ідеологія безпосередньо витікає з ідеї пріоритету державного цілого над особистістю. Ленін в багатьох роботах прямо наполягав на придушенні насильницькими методами всякої думки, що не вписується в ідеологію партії. Маркс і Енгельс в ранній роботі ’’Німецька ідеологія’’ відкинули ідеологію як ’’помилкову свідомість’’. Проте згодом вони наполягали на тому, що тільки точка зору ідеологів (або ’’теоретиків’’) пролетаріату є єдино вірною, тому передбачали на тривалий історичний період необхідність насильницького придушення інших точок зору.

Насправді наявність обов’язкової державної ідеології порушує право особистості на власний світогляд, на самостійність думки. Офіційне культивування ненависті до Заходу, буржуазії, неофіційне – до євреїв, інтелігенції, яскравих особистостей сприяло формуванню стереотипів масової агресивності та відсутності взаемоповаги, розчиняло межі особистості, сприяло витворенню у надрах СРСР нової радянської людини.

Тоталітарний режим також робив неможливим розвій демократії та підне­сення правової культури, обмежував розвиток національної свідомості та національної інтелігенції, контроль з Москви над фінансовими потоками у країні утруднював розвиток на­ціональної гуманітарної сфери.

Та особливо негативними в історії Радянської України були втрати населення – через фі­зичне знищення, голод, заслання. значна частина населения України пройшла у 30-40-ei pp. через ГУЛАГ та його східно – феодальні економічні відносини. Ще у 1928 р. розпочалося нищення більшовиками української національної еліти — т. зв. Шахтинська справа, розв'язана щодо керівництва шахт Донбасу. Це був перший політичний процес в СРСР, під час якого було засуджено велику групу кepiвників промисловості. По тому відбулися фіктивні процеси над ’’Спілкою визволення України’’, нищення УАПЦ тощо. У 1932-33 р. в СРСР розпочалася політика централізації та русифікациї, основною загрозою для існуючої системи було проголошено місцевий націоналізм. Внаслідок цього зменшилася кількість українських вчителів та управлінців, було вилучено з бібліотек видатні твори української науки та літератури, заборонено низку українських п'єс, закрито театри. Примусовою колективізацією та реквізиціями хліба в Україні було створено штучний голод, від якого загинуло, за деякими оцінками, до 10 млн. чол.

По суті радянський режим еволюціонував у бік давніх доосьових деспотій, в яких со­ціальна система базувалася на тісному злитті влади та влас­ності, а тотальний контроль мав виступити засобом консолі­дації різнорідних елементів суспільства.

Господорська сфера суспільства

Зміни, що відбулися в суспільстві після Жовтневої революції мали вирішальний вплив на функціонування та розвиток господатської сфери.

Перша невдала спроба створити централізовану економічну систему, що одержала назву ’’воєнний комунізм’’ (1918 – 1921рр.), була здійснена невеликою групою революціонерів без глибокого теоретичного обгрунтовування і чіткого плану її побудови і обумовлена ідеологічними причинами, це була спроба здійснити негайний перехід до комунізму відразу після захоплення влади, хоча пізніше були зроблені значні зусилля списати все на необхідність воєнного часу.

’’Воєнний комунізм’’ спровокував жорстоку економічну кризу, що змусила уряд піти на поступку у вигляді нової економічної політики (НЕПу, 1921- кінець 20-х рр.), що призвела до створення змішаної економіки, в рамках якої недовго співіснували державна і приватна власність, план і ринок. Під час НЕПу управління економікою здійснювалося в основному непрямими методами, яскраво виражений економічний центр був відсутній, підтримувалася видимість політичного плюралізму.

Після перемоги в жорстокій політичній боротьбі за спадщину Леніна Сталін і його соратники в кінці 1920-х років узяли курс на проведення форсованої індустріалізації і примусової колективізації, що вимагало створення нової командної системи.

До середини 1930-х років була створена абсолютно нова політична і економічна система – адміністративно-командна економічна система, заснована на:

• ’’провідній ролі партії’’ (диктатурі Комуністичної партії);

• державній власності на засоби виробництва;

• відмові від приватної господарської ініціативи;

• плановій економіці, яка здатна замінити ’’анархію ринку’’;

• централізованому розподілі ресурсів.

Характерною особливістю нової господарської системи, як уже зазначальсь, було об'єднання партійних і державних органів в єдину систему влади.

У міру того як Сталін концентрував в своїх руках все більшу владу, перетворюючись на диктатора, його соратники втрачали самостійність, хоча вони залишалися важливими гвинтиками системи управління економікою.

У радянській адміністративно-командній економіці можна виділити три рівні управління: на вершині знаходився диктатор. На другому рівні розташовувалися функціональні органи управління, такі, як Держплан (найважливіший орган управління економікою), наркомати фінансів, праці, економічні наркомати (в своїй більшості промислові) і, нарешті, на третьому — підприємства. Економічні наркомати і підприємства були відповідальні за виконання поставлених завдань.

Деякі дослідники стверджують, що розподіл ресурсів в адміністративному порядку неможливий без абсолютної політичної влади, і

хоча влада спочатку сама по собі може і не бути метою, проте планування веде до диктатури, оскільки диктатура — найефективніший інструмент силової дії і примусового насадження ідеології і як така є необхідною для здійснення широкомасштабного централізованого планування [33, с.78].

У квітні 1929 року XVI конференцією ВКП(б) було ухвалено ’’оптимальний’’ варіант першої п'ятирічки. З того часу розвиток економіки визначався загальнодержавними планами. Директивне планування в цій системі було в основному покладено на Державну планову комісію (Держплан).

Критично оцінюючи процес планування варто зауважити, що він був хаотичний і непрозорий. П'ятирічні плани були погано пов'язані з реальністю і не відповідали оперативним планам. Насправді адміністративно-командна економіка управлялася за допомогою складного поєднання всіляких попередніх щомісячних, щоквартальних і щорічних планів, які часто переглядалися. План кожного наступного року був фактично планом попереднього року, в який були внесені деякі мінімальні зміни.

Отже, не закон вартості, а плануючі органи держави вирішують, що яким чином і в яких розмірах виробляти, кому, коли і де споживати. Із зростанням народногосподарського організму це завдання все більш ускладнюється. Планове господарство стає надзвичайно громіздким і неповоротким. На початку 1980-х років кількість щорічних планових показників складала - 2,7-3,6 млрд, у тому числі в центрі затверджувалося близько 2,7-3,5 млн. [21, С. 49.]

Варто також зауважити, що командна економіка не була всеохоплюючою, впродовж всієї історії Радянського Союзу зберігався певний дуалізм планової і ринкової економіки, тобто, разом з плановим господарством завжди зберігався колгоспний ринок, а значна частина господарчих процесів не охоплювалась планом.

Гіперцентралізм закономірно сприяв зростанню бюрократичного апарату. В умовах натуралізації економіки і сильної деформації товарно-грошових відносин розвивається система вертикальної відповідальності. Так званий демократичний соціалізм швидко перероджується в авторитарний. Влада для народу еволюціонувала не у владу народу, а у владу бюрократії від імені народу.

Як уже зазначалось, в кінці 1920-х років в СРСР закінчився експеримент НЕПу по створенню своєрідної змішаної економіки і почалося цілеспрямоване тотальне одержавлення економіки. Витіснення приватного сектора, яке здійснювалося за допомогою не стільки економічних, скільки позаекономічних заходів, завершилося практично абсолютним домінуванням державного сектора. Фактична втрата трудящими положення власника засобів виробництва призвела до переродження загальнонародної власності в державну, наростанню процесів відчуження, соціальної апатії, падіння дисципліни. Крім того, в умовах державної власності немає особливих стимулів для раціонального використання ресурсів. Широко стало розповсюджуватися уявлення про державну власність як ’’нічийну’’.

Не тільки державні підприємства, але і колгоспи були позбавлені реальних прав володіння, користування і розпорядження ресурсами, що їм належали. Спочатку для колгоспів встановлювалася система обов'язкових заготівель тільки по зерну, проте надалі система обов'язкових закупівель охопила всі основні види продовольчих і технічних культур, а також продукцію тваринництва. Держава, визначаючи структуру закупівель, нав'язувала тим самим певну структуру виробництва. Монопольно встановлювані ціни зумовлювали ефективність (або неефективність) виробництва окремих видів продукції. Тим самим колгоспи не могли раціонально розпоряджатися своїми засобами виробництва і навіть своїми (що зберігалися в Держбанку) грошима. Наслідком надмірного одержавлення стає фактична втрата колгоспно-кооперативною формою власності свого кооперативного змісту.

Сільськогосподарське вироб­ництво, в якому штучно стимулювалася однобока спеціалізація, постійно перебу­вало у стані занепаду або застою. Колгоспна система була засобом утвердження тоталі­тарного режиму в українському селі і чинником привнесення не властивих йому східних форм колективізму.

В умовах адміністративно-командної системи відбувається фактичне одержавлення робочої сили – робітники позбавляються свободи вибору місця і характеру роботи. Держава монопольно визначає умови роботи, її зміст, систему оплати, формує репресивний апарат, законодавчо обмежує форми протесту. Відбувається не тільки формальне, але і реальне підкорення праці державно-бюрократичному апарату. Під виглядом боротьби з характерними для капіталізму відносинами майнової залежності і економічного примусу відтворюються передкапіталістичні форми - відносини особистої залежності і позаекономічного примусу. Цьому сприяла ціла система прийнятих в 1930-і роки заходів: суворі покарання за спізнення і прогули, введення обов'язкового мінімуму трудоднів в колгоспах, жорстокі репресії за розкрадання державного і колгоспного майна. Типовим було масове використання в 1930—1950-х роках праці ув'язнених; залучення мільйонів людей – робітників, що служать, молоді, що вчиться, інтелігенції– до осінньо-польових сільськогосподарських робіт та ін.

Одержавлення відбувалося не тільки у сфері виробництва, але і в сферах розподілу, обміну і споживання. Держава визначала стандарти буття людини у всіх сферах відповідно до місця, яке вона займала в партійно-державній ієрархії. Особливо наочно це виявлялося у сфері розподілу. З самого початку тут існували зрівняльні тенденції. І хоча їх вплив неодноразово намагалися усунути, їх збереженню сприяла існуюча в першій половині 1930-х років і в роки Великої Вітчизняної війни карткова система, а також широко поширений в 1950-1960-х роках принцип зразково рівної оплати за різну працю, що сприяло падінню стимулюючої ролі заробітної платні. В роки застою до цього додалася практика виплати незароблених премій, зростання різних привілеїв залежно від місця в партійно-державній ієрархії з одного боку і зростання нетрудових доходів - з іншою. Ці процеси також сприяли поглибленню розриву між трудовим внеском і його оплатою.

В умовах адміністративно-командної системи панував редистрибутивний принцип розподілу продукції. Причетність до влади означала і причетність до розподілу. Вертикальна, залежна від центру, форма розподілу продукту втілюється в номенклатурних рівнях розподілу. Тому головною формою соціальної боротьби стає боротьба за доступ до ключових важелів розподілу, за контроль над каналами розподілу. Дохід в суспільстві все більше залежить від статусу, чину і посади. Виникає ціла система спецрозподільників дефіцитної продукції для людей, причетних до влади. Торгівля з'єднується з розподілом, стає не формою обміну, а формою редистрибуції. Виникають спецмагазини, спецбуфети, спецїдальні і т.д.

Наявність доступу до дефіцитних товарів у окремих соціальних груп і їх відсутність у інших стає важливим чинником, що посилює соціально-економічну нерівність.

Поглибленню нерівності сприяла і система розподілу суспільних фондів споживання, що також стала основою для різних привілеїв (в першу чергу працівників державного апарату). Диференціація доходів незалежно від реального трудового внеску стала особливо помітною на фоні інфляційних процесів, що також було проявом внутрішніх суперечностей господарювання в умовах адміністративно-командної системи.

В цілому адміністративно – командна економічна система дедалі більше демонструвала свою неефетивність і на початку 50-х років практично вичерпала свої можливості. Спроби вдосконалення господарського механізму, еволюційно перебудувати адміністративно-командну економічну систему (економічні перетворення ’’хрущовської відлиги’’ , ’’Косигінська реформа’’) були приречені на провал, оскільки не зачіпали основ господарської системи.

Економічний занепад та поразка СРСР у холодній війні з За­ходом призвели до спроб М. Горбачова, що прийшов до влади у 1985 р., здійснити шляхом ’’гласності’’ та ’’перебудови’’ мо­дернізацію радянської економіки, підсилити самостійність під­приємств та збільшити їхню економічну ефективність. У перші роки правління Горбачова ’’перебудова’’ в Україні, як і в усьому Союзі, набрала регульованої ініціативи ’’згори’’. Розширення прав підприємств зумовило розгул монополізму і, як наслідок, поглиблення дефіциту. В умовах загострення дефіциту і інфляції пишним кольором розцвіла тіньова економіка. Посилюється соціальна напруга в країні. Уряд виявився нездатним ухвалювати швидкі і ефективні рішення. ’’Перетрушування’’ і скорочення бюрократичного апарату міністерств і відомств не пройшли безслідно. Стара бюрократична машина виявилася значною мірою зруйнованою, а нова ще не створена. Як наслідок відбувається зростання некерованості системи та її крах. Горбачов, звільнивши підприємства від державного і партійного втручання, мимоволі викликав до життя альтернативну економічну систему.