14.2. Пошуки моделі соціалістичної системи господарства. Політика ’’Воєнного комунізму’’ та неПу.

Політика воєнного комунізму та її соціально – економічні заходи

Як уже зазначалось, складним і суперечливим в історії України був період визвольних змагань 1917­-1919рр. Політика Центральної Ради не була рішучою і послідовною у вирішенні соціальних та економічних питань. Чисельне переважання серед українців селянства, яке чекало розв’язання земельного питання, штовхало його у бік соціалістичних ідеологій та робило принадливими обіцянки більшовиків. Як відомо, з приходом до влади більшовиків у Pociї розпочинається ’’червоногвардійська атака на капітал’’, основними мето­дами якої стали примус та насильство. До основних заходів цього періоду слід віднести:

• встановлення робітничого контролю;

• націоналізацію землі;

• націоналізацію промисловості та організацію державної жорстко централізованої системи управління нею;

• націоналізацію банків;

• націоналізацію транспорту;

• запровадження монополії зовнішньої торгівлі.

Слід зауважити, що, економічна програма більшовиків розроблялася, перш за все В. I. Леніним, у період між Лютневою революцією та жовтневим переворотом. На її формування надзвичайно великий вплив мала ідея державного соціалізму, а також практика країн, що воювали у Першій світовій війні, щодо створення регульованого державою господарства. Досвід створення такої моделі господарства був i у Pocii. Але запропоновані Леніним заходи не мали у своїй основі самого суттевого: ’’приватної власності, приватної ініціативи, ринкового механізму функціонування економіки та стимулювання її розвитку’’ [6,с.173], а передбачали перетворення вcix ринкових інституцшій на облківо-реєстраційний апарат нової держави. Вже у цей період пропонуються такі форми організаії, як робітничий контроль (перехідний захід до націоналізації засобів виробництва, через який робітники повинні були набути навичок управління), посилення централізації, зосередження в руках ’’диктатури пролетаріату’’ командних висот в економіці, а також ’’соціалістична перебудова сільського господарства’’, яка полягала у конфіскації вcix земель — поміщицьких, церковних, монастирських та удільних з наступним будівництвом на них великих державних сільськогосподарських підприємств.

В умовах збройної боротьби більшовицька партія форсувала реалізацію положень своєї програми щодо заміни ринкової економіки безтоварним, тобто комуністичним виробництвом, яким керують з одного центру. Економічна політика, що проводилась на цьому етапі, одержала назву політики ’’воєнного комунізму’’. Вона означала воєнну диктатуру з широким застосуванням примусових заходів у господарстві і мала такі складові:

• націоналізація всіх підприємств;

• запровадження (травень 1918 р.) продовольчої диктатури (хлібна монополія держави і тверді ціни, продзагони тощо);

• централізація розподілу сировини і готової продукції;

• введения (січень 1919 р.) продовольчої розкладки на хліб, а потім і на інші сільськогосподарські продукти;

• заборона свободи торгівлі (листопад 1918 р.), згортання грошового обігу;

• запровадження карткової системи розподілу продуктів;

• запровадження загальної трудової повинності;

• мілітаризація народного господарства, встановлення дер­жавного контролю за виробництвом.

Одним із центральних заходів „воєнного комунізму” сталапродрозкладка(офіційно запроваджена декретом РНК у січні 1919 р.), за якою селяни повинні були безплатно здавати всі „надлишки” продовольства (за винятком необхідного для життя мінімуму: на харчі, на посів та фураж), тобто продрозкладка фактично була прямою конфіскацією.

Зібране продовольство надходило у розпорядження Наркомпроду для нормованого прямого розподілу між населенням міст. Це обумовило ще одну ознаку „воєнного комунізму - так звану „хлібну монополію”, тобто виключне право держави на реалізацію основних продуктів харчування, які розподілялися централізовано по картках за класовим принципом.

У промисловості „воєнний комунізм” означав повну націоналізацію з жорсткою централізацією управління через Вищу раду народного господарства (ВРНГ). У складі ВРНГ було створено главки (головні комітети), кількість яких у 1920 р. перевищила 50 і які отримали по суті диктаторські повноваження у керівництві окремими галузями.

Запроваджувалися також позаекономічні методи хазяйнування, зокрема загальна трудова повинність (тих, хто ухилявся від неї, передбачалося звинувачувати у дезертирстві, створювати з них штрафні робочі команди і навіть відправляти до концентраційних таборів, які почали створювати вже у 1918 р.), а також трудові армії (як одна з форм примусового залучення робочої сили в промисловість та на транспорт; ство­рювались шляхом реорганізації окремих військових підрозділів) , мобілізація праці тощо.

Гроші поступово вилучалися з обігу: їх надрукували так багато, що вони майже повністю втратили свою купівельну спроможність. В умовах гіперінфляції відбувалася заміна грошового обігу натуральним обміном, у промисловості запроваджується система безгрошових відносин та розрахунків. Всі підприємства повинні були відпускати продукцію, яку виробляли, державним організаціям та підприємствам безкоштовно; відмінялися податки, анулювалися борги підприємств. Централізовано та без оплати відбувалося постачання сировиною, паливом, обладнанням та ін. Готівка видавалася підприємствам лише на ті потреби, які не можна було задовільнити у натуральній формі. Припинили існування банківська система та кредитні відносини, які були замінені на державне фінансування та матеріально-технічне постачання. Натуралізується й оплата праці, причому пануючим стає зрівняльний принцип (якщо у 1917 р. оплата праці кваліфікованого робітника перевищувала оплату праці чорнороба у 2,3 рази, то у 1920 лише у 1,04 рази). Нарешті, відмінялася плата за комунальні та деякі інші послуги.

В Україні послідовний перехід до політики „воєнного комунізму” почався з відновлення радянської влади на початку 1919 р. Тут одразу ж розгорнулося одержавлення фінансів, транспорту, зв’язку, промисловості, перш за все видобувної, металургійної, машинобудівної, цукрової. Протягом 1920 р. в Україні було націоналізовано понад 11 тис. підприємств, на які припадало 82% зайнятих у промисловості робітників. При цьому слід зауважити, що націоналізація відбувалася найчастіше без належної підготовки та економічного обґрунтування, здебільшого націоналізовані підприємства не діяли, а робітники, що залишалися без роботи, переїжджали у село.

Ситуація в промисловості та транспорті ставала загрозливою. Діючи згідно з принципами „воєнного комунізму”, відповідні державні й господарські органи запроваджували в республіці загальну трудову повинність та трудові мобілізації, на свій розсуд перекидаючи на великі підприємства, які працювали на війну, робітників з дрібних фабрик та заводів. 21 січня 1920 р. створено Українську трудову армію, яка повинна була забезпечити виробництво необхідною робочою силою: у 1920 р. бійці Трудармії відпрацювали майже 3 млн. людино-днів на різних промислових об’єктах. Але ці заходи не дали позитивних результатів, а лише прискорювали процес господарського занепаду: виробництво основної продукції скоротилося до мінімуму (так, наприкінці 1920 р. виробництво чавуну складало близько 6%, а цукру - менше 3% від рівня 1913р).

Націоналізація (а по-суті, конфіскація, тобто примусове безвідплатне вилучення у власність держави майна, що належить громадянину), яка проходила під гаслами переходу від капіталістичного до соціалістичного способу виробництва, остаточно підірвала розхитаний війною господарський механізм, знищила підприємницьку ініціативу, максимально обмежила товарно-грошові відносини. Економічні закони, що перестали діяти, намагалися замінити посиленням централізації управління, за прикладом Росії в Україні створюється Українська Рада Народного Господарства (УРНГ), яка діяла під безпосереднім контролем ВРНГ, а також мережа вертикальних управлінських структур. Посиленій централізації відповідали адміністративні методи керівництва господарством, строга регламентація діяльності господарських органів. В цей період відбувався процес обмеження, а потім майже повного витіснення економічних методів управління, процес переходу до адміністративних методів.

У роки воєнного комунізму був здійснений перехід до нової системи управління промисловим виробництвом і розподілом — главкізму, який передбачав централізацію управління і безпосереднє підпорядкування підприємств галузевим головним або центральним управлінням ВРНГ. На початку 1919 р. при УРНГ були утворені такі виробничі відділи і главки, як Відділ металів, Хімічний відділ, Вугільний відділ, Відділ воєнних заготівель та ін. Вони зосереджували в своїх руках все керівництво відповідними галузями промисловості, включаючи виробництво і розподіл готової продукції, постачання підприємств сировиною, основними і допоміжними матеріалами, паливом. Готова продукція розподілялася централізовано і без грошової оцінки.

Економічні зв’язки між містом та селом руйнувалися, що радикально загострювало продовольчу проблему. Її намагалися вирішити шляхом запровадження продрозкладки (декрет радянського уряду України від 12 квітня 1919 р.), і в українські села виїхали численні продзагони з російських міст. Хліб, що вилучався у селян, повністю йшов на задоволення потреб російських міст. Заготівлі хліба перетворилися на криваву „боротьбу за хліб”, адже селянство активно протистояло реквізиціям.

Невдоволення селян радянською владою зростає і через зміни в аграрній політиці. Відходячи від засад Декрету про землю (який був поширений і на Україну), більшовики проголосили „перехід від одноосібного господарства до товариського”, і конфісковані землі „нетрудового користування” не поспішали розподіляти між селянами, резервуючи їх для створення радгоспів (державних сільськогосподарських підприємств) та колективних господарств (колгоспів). Радянські закони, інструкції Наркомзему проголошували пріорітетність державного та колективного землеробства. Загалом було оголошено про конфіскацію 14,5 млн. десятин землі, а в розподіл між селянами поступило лише трохи більше 5 млн. десятин найменш родючих і придатних для господарювання земель. Приблизно 2,5 млн. десятин було зарезервовано для радгоспів та колективних господарств (у 1919 р. було проголошено про створення 1685 радгоспів, 283 колгоспів та 204 комун), але процес їх створення зустрів масове протистояння селян. Решта ж 7 млн. десятин землі вважалися надлишками земель заможного селянства, їх передбачалося перерозподілити на користь найбіднішого селянства, але в умовах 1919 р. цього зробити не встигли.

Запропонована аграрна політика не виправдала сподівань селянства і воно відвернулося від радянської влади. В Україні поширюється повстанський рух проти більшовицької влади, вже у квітні 1919 р. було зафіксовано понад 90 виступів, а до літа він охопив майже всю територію радянської України. Вся селянська Україна повстала проти спроби реорганізувати її життя на комуністичний лад, що стало однією з найважливіших причин падіння радянської влади в Україні влітку 1919 р.

В аграрному секторі економіки більшовики проголосили кардинальні зміни своєї політики. Намагаючись створити враження, що ними повністю враховано помилки початку 1919 р., вони обіцяли ширше враховувати інтереси середнього селянства, обмежити масштаби радгоспного будівництва, забезпечити добровільність у створенні колективних господарств. Вирішення аграрного питання розпочалося із затвердження закону Робітничо-селянського уряду України про землю (5 лютого 1920 р.), відповідно до якого конфісковані поміщицькі, церковні та монастирські землі передавалися селянам на умовах трудового землекористування (оскільки земля проголошувалася власністю держави, володіння нею допускалося винятково на правах користування), при чому перевага надавалася малоземельним селянам та сільськогосподарським робітникам. Істотно (майже втричі) скорочувалася і кількість радгоспів та земель, закріплених за цукровими заводами.

В той же час, продовольча справа повністю залишалася на засадах політики „воєнного комунізму”. 26 лютого 1920 р. Раднарком УСРР прийняв закон про хлібну розкладку, за яким визначалися „надлишки” хліба в республіці у 600 млн. пудів (цифра надзвичайно завищена!), але за продрозкладкою планувалося отримати 153 млн. пудів. Крім хліба розкладці підлягала й інша продукція селянських господарств – м’ясо, яйця, овочі. Для забезпечення виконання продрозкладки було створено величезну армію, але на цьому етапі вже місцеву: ще на початку грудня 1919 р. Наркомпрод РСФРР заборонив виряджати в Україну продзагони з Росії. Ця величезна армія губернських, повітових та районних особливих продовольчих комітетів становила 60 тис. осіб, яких підтримували продзагони та діюча армія. Але селяни відмовлялися постачати продукти харчування, не зупиняючись перед збройним протистоянням, в результаті чого до середини 1920 р. вдалося зібрати лише 10% запланованої кількості. Нарком продовольства УСРР О.Шліхтер визнавав, що кожний заготовлений пуд хліба „був окроплений кров’ю”.

Продовольча політика радянської влади в Україні виходила далеко за межі простої заготівлі хліба, перетворившись на один з головних компонентів класової боротьби. Продовольче питання, на думку радянського керівництва, було насамперед питанням політичним, питанням боротьби й подолання куркульства, до якого відносили всіх, хто не погоджувався з діями влади. Перемогу над куркульством мали принести поділ села на два ворогуючих табори завдяки створенню комітетів незаможних селян (комнезамів), які створювалися в українському селі на підставі закону ВУЦВК від 9 травня 1920 р. та застосуванні репресій до більш заможної частини села. Комнезами, фактично, були наділені функціями органів влади на селі, стояли над радами та зосереджували в свої руках всі адміністративні та політичні функції, поступово перетворюючись на потужний бюрократичний апарат.

Жорстка „воєнно-комуністична” політика зруйнувала село і майже нічого не дала місту. Невдоволення селян знову зростає, і з кінця 1920 р. переростає у потужний повстанський рух. Придушення цього руху було покладено на регулярні збройні сили. Селянство вперто продовжувало чинити опір диктатурі пролетаріату та її економічній системі - „воєнному комунізму”. Воно було останньою силою, що чинила опір більшовицькому режимові, який не міг подолати його навіть за допомогою найжорстокіших репресій. Єдино можливим виходом з цієї ситуації були економічні поступки селянству. Та і в інших галузях економіки стало зрозумілим, що політика „воєнного комунізму” себе не виправдала.

Аналізуючи шляхи й характер розвитку економічної думки в Україні в період 1917—1920-х рр. слід відзначити, що вони були зумовлені як складними політичними подіями, так і рівнем розвитку економічної теорії в добу, що їм передувала. Дві основні течії, які визначили глибокий вододіл в економічній думці на початку століття — з одного боку, економічна теорія, що формувалася науковцями на засадах основних політико-економічних шкіл, які склалися на той час на Заході, з внесенням у них цілого ряду принципово нових підходів на рідному ґрунті, з іншого — теорія марксизму в його ортодоксальному варіанті — продовжували розвиватися в стійкому протистоянні. Цього протистояння не знімали й вимушені часткові компроміси, спричинені політичними (для економістів дореволюційної школи, які залишилися в країні) або соціально-економічними (для економістів нової формації) обставинами.

Головною принциповою відмінністю підходів представників цих двох течій до проблеми соціально-економічних перетворень суспільства були уявлення про основну рушійну силу й засади таких перетворень. Науковці, що належали до першої течії, передбачали здійснення їх демократично оновленою державою на основі збереження й подальшого розвитку різних форм власності у їхній взаємодії, тобто збереження принципу приватної ініціативи, товарно-грошових і ринкових відносин та їхніх інститутів. Ортодоксальні марксисти зводили ці перетворення до конструювання пролетарською державою нової, спрощеної соціально-економічної структури суспільства та ліквідації тих відносин й інститутів, що існували.

Перша течія в Україні була представлена цілою плеядою відомих українських учених-економістів. Серед них були В. Косинський, К. Воблий, Є. Слуцький, Л. Яснопольський, Г. Кривченко, В. Левитський, М. Птуха, М. Соболєв, П. Фомін, Ф. Дунаєвський, Я. Діманштейн, С. Фесенко й багато інших. Що ж до другої течії суспільно-економічної думки в Україні, котра склалася в роки радянської влади як офіційна, то вона була представлена переважно державними, партійними та господарськими діячами, які вийшли з лав професіональних революціонерів і тою чи іншою мірою займалися пропагандою ідей та програм Леніна, розробкою відповідних заходів економічної політики тощо, а також нечисленними професійними економістами-марксистами, лави яких у 20-ті роки інтенсивно поповнювалися науковцями нової формації. Серед перших найвідоміші фігури – В.Чубар, С. Косіор, В. Затонський, Г. Гринько, В. Мещеряков, X. Раковський, Д. Мануїльський, М. Скрипник, Г. Петровський, Е. Квірінг, П.Любченко, К. Сухомлін і інші, серед других — В. Введенський, А. Віткуп, С. Кузнєцов, П. Жигалко, Я. Дудник, В. Мишкіс, М. Кривицький, П.Штерн, В.Дубровін, О.Александров, О.Адріянов, О.Шліхтер, В. Целларіус, Є. Терлецький, О. Лозовий, Т. Білаш та ін.[8, с.384-385].

Основні проблеми, що постали перед українською економічною думкою в роки ’’воєнного комунізму’’ передусім були пов'язані безпосередньо із впровадженням політики цієї влади. За тих умов характер­ною рисою політичної та економічної літератури цих років стали пропаганда з позищй офіційної влади необхідності державного централізму та включения господарства України в єдину систему централізованого управління й планування, запропоновану РРФСР, створення відповідних органів обґрунтування принципів головної економічної ланки, ударності, единоначальності, мілітаризації праці тощо, характерних для часів “воєнного комунізму”.

Офіційна література всіляко пропагувала в Україні ленінські положения щодо організації так званої продовольчої справи. У виступах, статтях, брошурах С. Косіора, О. Шліхтера, Д. Мануїльського та ін. методи продрозкладки розглядалися не тільки як викликані поточними завданнями (забезпечення армп, виробничих центрів тощо), а й як пов'язані з програмними настановами радянської влади в галузі соціалістичного будівництва.

Однак, ще напередодні жовтневих подій у серпні 1917 р. М. Туган-Барановський, пропонує в закінченій ним у листопаді того ж року праці “Социализм как положитель­ное учение” свій варіант глибокого аналізу цен-тралістської системи соціалізму і попереджає про небезпечність її негайного запровадження. Він звертає увагу на вади зайвої централізацїї, що можуть призвести до обмеження особистої свободи та ініциативи, панування приму-совості, бюрократизацїї суспільного механізму і, в резуль­таті, до зниження продуктивності соціалістичної системи порівняно з існуючими, господарського регресу замість очікуваного прогресу.

Учений наголошує на величезному ризику заміни ринкового механізму, вільної гри приватних інтересів цілеспрямованою діяльністю суспільної влади, яка бере на се­бе «виконання всіх функцій задоволення суспільних по­треб», тобто забезпечення відповідності між суспільним виробництвом і суспільним попитом, пропорційності розподілу суспільної праці тощо. Все це потребує надзвичайно розвинутої системи всебічного статистичного обліку, величезного управлінського таланту міністрів, високої свідомості працюючих членів суспільства, позбавлених принци­пу господарського егоїзму як стимулу до праці, вироблення наукових основ планування, яке забезпечувало б зіставлення трудових витрат із корисним ефектом, тощо, тобто наявності передумов, яких на той час у країні не було. Туган-Барановський робить висновок: “У непідготовленому соціальному середовищі соціалізм замість того, щоб стати царством свободи і загального багатства, повинен стати царством рабства і загальних злиднів” [6, с.176].

Украй негативно ставилися до економічної програми більшовиків В. Косинський, В.Левитський, К.Воблий та інші провідні українські вчені-економісти. Особливий наголос вони робили на негативних соціальних та економічних наслідках, до яких може призвести реалізація аграрної частини цієї програми. Обстоюючи ідею селянської земельної власності, В. Косинський, Б. Бруцкус, В. Левитський, К. Воблий та ін. звертали увагу на необхідність збереження культурних маєтків, які перейшли до інтенсивного землеробства, забезпечуючи цим значно вищу його продуктивність та товарність порівняно з селянським господарством. Ліквідація цих господарств, попереджав М. Туган-Барановсь­кий, призведе до нестачі продовольства в містах, внаслідок чого російській революції загрожувала б сама грізна небезпека — розпад російського, поки що єдиного трудового фронту, на два ворожих фронти — міського пролетаріату та селянства. К. Воблий в опублікованій в Києві у 1917 р. праці “Земельный вопрос в программах различных партий” також наголошував, що негайна конфіскація землі селян­ством (до чого закликали більшовики), “спрощене рішен­ня земельної проблеми поза законом”... викликало б страшне потрясіння основ народного господарства”[6, с.176]. Негативно ставився віні до ідеї введения колективного землеробства. Власне , наступна наша історія багато в чому підтвердила такі висновки.

Пісумовуючи викладене варто зазначити, що в результаті реалізації заходів політики ’’воєнного комунізму’’

• відбулося загальне одержавлення господарства;

• з економіки було усунено категорію ринку зі всіма відповідними йому вартісними показниками;

• ігнорувалися об'єктивні економічні закони;

• відбувався процес натуралізації економічних відносин, ліквідації товарно – грошових відносин, заміни купівлі-продажу організованим розподілом державних ресурсів. Це стало могутнім гальмом на шляху економічного відродження країни.

Держава прийшла в зіткнення з інтересами мільйонів дрібних селянських господарств. Кризовий стан в економіці, що мав тенденцію до свого посилення, стимулював відхід від воєнно-комуністичної доктрини і зумовив появу нової моделі господарювання, що увійшла в історію як нова економічна політика (НЕП).

Нова економічна політика як система регульованої ринкової економіки

НЕП як система регульованої ринкової економіки складалася поступово впродовж 1921—1922 рр. В основу її було покладено концепцію побудови соціалізму че­рез державний капіталізм, що передбачало реалізацію комплексу заходів:

• заміну продрозкладки продподатком;

• використання товарно-грошових ввдносин;

• формування інфраструктури ринку;

• кооперування трудя­щих;

• запровадження госпрозрахунку у промисловості, особистої зацікавленості трудівника у результатах праці;

• тимчасовий до­пуск капіталістичних елементів в економіку (однак, зберігалась державна власність на велику та значну частину середньої промисловості, торгівлі, транспорту а також державна монополія у зовнішній торгівлі).

Назагал НЕП оцінювався сучасниками як перехідний етап. Але принципова відміна в оцінці цього етапу пов’язувалася із трактуванням того, до чого веде цей перехід. Одні вважали, що незважаючи на утопічність своїх соціалістичних цілей, більшовики, переходячи до НЕПу, відкрили дорогу капіталістичній еволюції господарства країни, а тому неминучою є й перебудова політичної влади у бік демократичної республіки.

Стосовно необхідності запровадження змішаної економіки та демократизації неодноразово говорили представники меншовиків та есерів ще у 1918 р. Один з лідерів меншовизму Л.Мартов зазначав, що більшовистська „партійна диктатура меншості та її логічний наслідок - систематичний терор” розглядалися їх творцями, „як той „натиск”, що повинен подолати історичну інерцію соціального середовища”, „зробити соціалістичну країну, у якій 9/10 населення мріє про те, щоб стати дрібним буржуа”. З переходом до НЕПу більшовистська диктатура втратила „своє власне виправдання”. Адже складний механізм товарно-капіталістичних відносин не допускає успішного розв’язання численних соціальних конфліктів „методами поліційної опіки”. А отже, більшовики змушені будуть відновити демократичні свободи у повному обсязі [29,с.103]. Більшовицькі теоретики (В.Ленін, Є.Преображенський, Д.Троцький та ін.) дотримувалися ж інших уявлень. Вони розглядали перехід до НЕПу як тактичний хід, тимчасовий відступ, викликаний несприятливим співвідношенням сил. Потім, вже восени 1921 р. більшовистські лідери починають схилятися до сприйняття НЕПу як до одного з можливих шляхів побудови соціалізму (відомо, що соціалізм трактувався як безтоварний соціально-економічний лад, антитеза ринковій економіці) через відносно тривалий період співіснування соціалістичного та несоціалістичного укладів, поступове, при збереженні „командних висот” в економіці, витіснення несоціалістичних господарських форм. Зокрема, В.Ленін вважав, що, хоча техніко-економічна відсталість Росії не дозволяла безпосередньо запровадити соціалізм, але його можна поступово побудувати, спираючись на державу „диктатури пролетаріату”.

Погляди, що сформувалися в економістів-марксистів на початку НЕПу, визначили ту суперечливість його заходів, які зрештою прирекли цю політику на загибель під тиском командно-адміністративної системи. З одного боку, в офіційних колах визнавали, що відновлення ринку, приватної торгівлі та дрібного промислового підприємництва, бурхливий розвиток селянської кооперації, відродження фінансово-кредитної системи, госпрозрахунок державних підприємств сприяють успішній відбудові та піднесенню народного господарства. З іншого боку, економісти-марксисти шукали причини перманентно-кризового стану, з якого народне господарство в роки НЕПу виходило лише на короткі відрізки часу, в “стихії ринку”, породжуваній, за їхнім переконанням, діяльністю приватного капіталу та дрібнотоварним селянським господарством. Вони намагалися з марксистських позицій обгрунтувати необхідність посилення пресингу держави щодо ринкового механізму та його інститутів: витіснення приватника з виробництва й торгівлі, передусім оптової, посилення процесів одержавлення кооперації та усуспільнення селянських господарств тощо.

Перехід до НЕПу передбачав формування ринку і ринкових відносин по трьох напрямах:

• відродження ринкових відносин на основі дрібнотоварного та приватнокапіталістичного господарства;

• запровадження ринкових відносин в державному секторі економіки;

• формування інфраструктури ринку.

Впродовж 1921 — 1925 рр. йшло поетапне відтворення елементів ринку.

Центральною проблемою у здійсненні нової економічної політики було селянське питания. а вихідним і найсуттєвішим моментом — заміна продрозкладки натуральним продовольчим податком (продподатком). Відповідне рішення про заміну продрозкладки продподатком було ухвалено X з'їздом партії у березні 1921 р.

Упроваджений замість відміненої продрозкладки продподатокбув значно меншим за розмірами (селянам повідомляли його заздалегідь, до початку польових робіт). Після виконання поставок з податку в селянських господарствах залишалася значна частина виробленого продукту, яким селяни могли розпоряджатися на власний розсуд. В Україні розмір податку на 1921 р. становив 117 млн. пуд. на зернові культури проти 160 млн. пуд. розкладки у 1920р.

Продовольчий податок як форма заготівель сільськогосподарських продуктів застосовувався три роки, спочатку в натуральній формі, а з 1924 р. - в грошовій (бідняки сплачували 1,2 % своїх доходів, се­редняки — 3,5 і куркулі —5,6%). Це, практично, означало розповсюдження ринкових відносин, хоч і не в повній мірі. З 1924/25 р., коли було здійснено перехід до грошового оподаткування селян, продподаток як форма заготівель сільськогосподарських продуктів державою перестав існувати.

Працюючи в нових економічних умовах, селяни підвищували продуктивність праці у своїх господарствах, що сприяло прискореному відновленню продукії сільського господарства та збільшенню її державних заготівель. Однак, порівняно з дореволюційним періодом (1909-1913 рр.) товарна продукція зернового господарства України знизилася у 1923— 1929 рр. майже наполовину. Це пояснюється насамперед здрібненням селянських господарств та їх натурально-споживчим характером.

Подальший розвиток продуктивних сил сільського господарства вимагав його технічної реконструкції, але за такої роздрібненості виробництва воно було неможливим. Дрібні розрізнені індивідуальні селянські господарства, виробництво яких було підпорядковано, головним чином, задоволенню особистих потреб, не були придатними ані до підвищення товарності, ані до технічної реконструкції.

У перші роки НЕПу сільське господарство України відбудовувалося дещо швидше, ніж промисловість, що можна пояснити тим, що дрібне, примітивне селянське господарство однозначно не потребувало таких коштів на відбудову, як промисловість. Але з самого початку відбудовні процеси в аграрному секторі стримуються страшним голодомором, що охопив основні зернові регіони краю у 1921-1923 рр. Основною причиною голоду на думку фахівців був (окрім спустошливої дії посухи та неврожаю) інтенсивний вивіз хліба за межі України. Незважаючи на голод, з України за 1922-1923 pp. було вивезено близько 18 млн. пудів зерна – 2,5 млн. пудів доPociї та більше 15 млн. пудів на експорт.

Важливим напрямком НЕПу у сільському господарствi стало утвердження плюралістичного підходу до форм селянського землекористування – колгосп (колективне господарство); комуна (заснавана на повному усуспільненні матеріальних умов виробництва і побуту); артіль (створювалась шляхом узагальнення основних матеріальних ресурсів і збереженням особистого підсобного госпо­дарства), товарис­тво зі спільного обробітку землі (ТОСОЗ).

Колективні господарства(колгоспи), що утворювалися для спільного ведення великого сільськогосподарського виробництва на основі суспільних засобів виробництва і колективної праці, у 1925/26 господарському році об’єднували лише 1,2 % загальної кількості селянських господарств України і 1,4% їх земельної площі. В загальній масі колективних господарств превалювала артільна форма (51,9%), комуни становили 5,8%, ТОСОЗи - 42,3%.

НЕП сприяв також розвитку кооперації. У своїй статті ’’Про кооперацію’’ ( січень 1923 р.) Ленін наголошував, що суспільна власність на засоби виробництва у поєднанні з ’’ладом цивілізованих кооператорів’’ утворюють соціалістичне суспільство. Більшовики вбачали в кооперації оптимальну форму залучення селянства до соціалістичного будівництва, важливий елемент змички міста та села. В Україні формувалась розгалужена система самодіяльних господарських організацій, розгорталася діяльність промислової, споживчої, сільськогосподарської, кредитної кооперації.

Інтенсивно розвивалась промислова кооперація.У 1928 р. до 13 відсотків всього обсягу промислової продукції давали кооперативні підприємства. Ве­ликих успіхів досягла кооперація в справі заготівлі та збуту продукції. У жовтні 1921 р. з единої системи споживчої коопераціїбуло створено машинно-тракторні, тваринницькі, насінневі, цукробурякові, меліоративт та інші товариства. Але товарообмінні операції, які організовувала споживча кооперація, так і не вийшли із зародкового стану. У рамках натурального товарообміну селяни не могли реалізувати свої економічні інтереси, тому що запропонований державою обмін був нееквівалентним. Установлений державою так званий “твердий еквівалент”, тобто цінове співвідношення промислових товарів і сільськогосподарських продуктів у три рази знижував вартість останніх.

Упродовж короткого часу сільськогосподарська кооперація зосередила у своїх руках значну частину товарної продукцїї - до 37 % планової заготівлі зер­на і майже 50 % технічних культур. У 1924 р. кооперативні організації забезпечували до 96 % потреб промисловості у сировині. До кінця відбудовчого періоду в Україні всіма видами кооперації було охоплено більшу частину сільського населення республіки. Після ліквідації НЕПу діяльність кооперації була різко обмеженаiповністю контролювалася органами влади.

Промисловість України, що розглядалась як основа радянської влади та джерело посилення її обороноздатності, в роки нової економічної політики пережила важкий період вібудови, реорганізації та пристосування до ринку.

Відповідно до законодавчих актів, що були прийняті РНК УСРР

30 серпня i 21 жовтня 1921 р. і визначали основні положения перебудови державної промисловості, усі промислові підприємства умовно було подділено на три групи:

• технічно оснащені та найбільш придатні до налагодження виробництва підприємства (залишались у безпосередньому управлінні держави в особі УРНГ);

• підприємст­ва, які позбавлялися державного постачання i здавались в оренду кооперативним організаіям або приватним осо­бам;

• підприємства, що не входили в ці групи, закривались, а робітники та службовці направлялись на працюючі підприємства.

Запровадження НЕПу у промисловостірозпочалося з переведения державних підприємств на самофінансування та господарський (комерційний) розрахунок. 3 метою зацікавлення робітників у результатах виробництва буловідновлено грошову оплату праці,запроваджено тарифну систему, за якою заробітна плата сплачувалася в залежності від кваліфікації робітника та від кількості виробленої продукції, було знято обмеження на збільшення заробітків при зростанні виробітку, що означало відміну зрівнялівки в оплаті праці, притаманну системі “воєнного комунізму”. Нарешті, ліквідується загальна трудова повинність, трудові мобілізації.

Інша суттєва складова НЕПу у промисловості — часткова її денаціоналізація, набуло розвитку приватне торговельно-промислове підприємництво. Влітку 1921р. було припинено одержавлення дрібних підприємств, частина з них поверталась колишнім власникам. Кожний грома-дянин отримав юридично оформлену можливість вільно займатися кустарними промислами, організовувати промислові підприємства з певною чисельністю пер­соналу (як правило, 10-20 oci6). В Україні в 1926 р. приватними особами було вибрано 85,9 тис. патентів для відкриття торговых закладів (2-6 розрядів), У фабрично-заводській промисловості України в 1922/23 р. було 497 приватних підприємств. Приблизно така ж кількість підприємств залишалася і в подальші два роки. Частка їх в загальній кількості підприємств (державних, кооперативних, приватних) складала 23—24 %. Хоча приватне підприємництво не набуло тоді поширення, а часткова денаціоналізація, що проводилась, не перетворилася на широку приватизацію, наявність приватнокапіталистичного сектору була важливим чинником розвитку ринкових відносин.

Переведения державних підприємств на комерційні за­сади та пожвавлення  приватнокапіталістичних господарських форм супроводжувалося радикальною перебудовою yciєї системи управління промисловістю. Основною формою управління виробництвом у державному секторі стали трести, тобто об'еднання однорідних чи взаємозалежних підприємств, що працюють на комерційному розрахунку.

Трести наділялись ши­рокими повноваженнями: вони самостійно вирішували, яку продукіюю виготовляти, де її реалізувати, несли матеріальну відповідальність за організацію виробництва, якість продукії. Підприємства, що входили в струк­туру тресту, знімались з державного постачання i здійснювали купівлю pecypciв на ринку. Загальне керівництво трестами лишалося за Українською Радою Народного Господарства (УРНГ).

На першому етапі трестування (1921-1923 pp.) відбувалось організаційне оформления трестів. 10 квітня 1923 р. ВЦВК i РНК СРСР прийняли декрет ’’Про державні промислові підприемства, що діють на за­садах комерційного розрахунку (трестах)’’. В Україні декрет про трести був виданий 2 липня 1923 р. Це був перший закон радянської влади, який створив тверду правову ос­нову функціонування державного підприємства (регламентував порядок заснування, реорганізації й припинення діяльності промислових трестів, склад i правовий режим надання їм державного майна, порядок фінансування, організацію yпpaвлiння, основні умови їхньої господарської діяльності).

Впродовж 1921—1922 рр. була трестована основна маса підприємств крупної промисловості України. До жовтня 1922 р. на комерційний розрахунок було переведено 24 господарські органи, причому до кінця 1921 р. переведено 11 госпорганів, у тому числі такі трести, як «Хімвугілля», «Київський кожтрест», «Укрбумтрест», «Маслотрест», «Укрсільмаштрест» та ін., з січня до липня 1922 р. — 8 госпорганів («Текстильтрест», «Дніпроліс», «Укргосспирт», «Склосода» та ін.) і 5 госпорганів, що залишився, були переведені з липня по жовтень 1922 р. («Фарфор-фаянс-скло», завод «Інтернаціонал», «Донбассилікаттрест», «Київліс», «Славсільтрест»)[13, с.57]. В 1922 р. в Україні налічувалося 20 республіканських і 54 губернські трести, що об'єднали 304 підприємства.

Одночасно з трестуванням промислових підприємств йшов процес їх синдикування. Деякі трести були з'єднані у особливі торгові органи — синдикати, тобто добровільні об'єднання декількох трестів з метою збуту продукції, покупки сировини, кредитування, регулювання торгових операцій на внутрішньому ринку (виходу українським трестам на світові ринки перешкоджала дер­жавна монополія на зовшшню торгівлю).

Трестування і синдикування промисловості сприяли ліквідації наслідків главкізму. ВСНХ України керував тепер не масою підприємств, а регулював і планував господарську діяльність трестів.

Разом із трестами на комерційний розрахунок переводилися і державні підприємства, не з'єднані в трести. В березні 1922 р. ВРНГ України розробила спеціальну інструкцію що до переходу підприємств на комерційний розрахунок.

Нові організаційні форми і методи управління, часткова денаціоналізація підприємств, кількісне і якісне зростання кадрів, освоєння все більших за розмірами капітальних вкладень тощо сприяли пришвидшенню відбудови промислового комплексу України і збільшенню обсягу його продукції. Найбільш ефективними виявилися відбудовчі процеси в легкій промисловості. Вже в 1924/25 р. валова продукція легкої промисловості України зросла порівняно з 1912 р. на 33,4%.

Разом із тим у деяких галузях не вдалося відновити довоєнні обсяги виробництва, зокрема в технічно складних та капіталомістких галузях важкої промисловості (вугільній, металургійній, машинобудуванні). В цілому ж промисловий комплекс України, завдяки заходам нової економічної політики, протягом 20-х років відновив і розширив свої виробничі потужності й налагодив випуск продукції, необхідної як для народного господарства, так і для населення.

Із запровадженням НЕПу формувалися ринки товарів, капіталу, цінних паперів, робочої сили, а також створювалася система інститутів, що забезпечують їх функціонування. Уже до осені 1921 р. Радянська держава широко використовувала товарно-грошові відносини.

Велику увагу було приділено стабілізації фінансової системи, яка прийшла в занепад за роки світової і громадянської воєн та іноземної військової інтервенції. В жовтні 1921 р. відновлює свою роботу Держбанк, найважливішою функцією якого було зміцнення грошового обігу і запровадження ринкових відносин у народному господарстві.

В Україні почали функціонувати банки як загальносоюзного, так і республіканського значення (виникає цілий ряд спеціалізованих банків: акціонерні – для кредитування різних галузей господарства; кооперативні – для надання кредитів споживчій кооперації; товариства взаємного кредиту – для кредитування приватної промисловості, а також ощадні каси. Пайщиками банків були синдикати, кооперативи, приватні особи). В 1925/26 р. банківсько-кредитна система України налічувала 250 установ.

Відродження виробництва на основі товарно-грошових відносин стимулює і активний розвиток повноцінної оптової торгівлі, яка, в основному, зосереджується в руках держави. Був відновленийтакий важливий інститут ринку як біржа. В лютому 1922 р. була створена Харківська біржа, а незабаром біржі стали функціонувати в губернських і повітових центрах. В 1924/25 р. в Україні вже було 15 товарних бірж із загальним річним оборотом більш ніж 1 млрд крб.[12, с.142]. Разом з товарними біржами в Україні у всіх великих губернських містах і більшості повітів функціонували біржі праці, які регулювали ринок робочої сили, забезпечували зайнятість, надавали матеріальну і трудову допомогу безробітним.

Надзвичайно важливу роль у реалізації нової економічної політики відіграло створення стійкої грошової системи та стабілізація грошової одиниці, які були досягнуті в результаті проведення грошової реформи 1922—1924 рр.

На початку НЕПу стійкої грошової одиниці в країні не було. Державні витрати покривалися шляхом емісії радзнаків, які не забезпечувалися товарною масою, а тому все більш знецінювалися. Проведені в 1922—1923 рр. дві деномінації цей процес не припинили. Грошова маса, що знаходилася в обігу, виросла з 2,3 трлн. крб. на 1 липня 1921 р. до 865,5 квадрлн. крб. на 1 березня 1924 р. Була потрібна радикальна грошова реформа.

Спочатку, в першій половині 1922 р. було проведено деномінацію існуючої грошової одиниці (радзнаку) у співвідношенні 1:10 тис., а в 1923— ще одну, з обміном старих радзнаків на нові у співвідношенні 1:100.

Одночасно з випуском нових радзнаків, в листопаді 1922 р. була випущена до обігу нова радянська валюта - червінець, який за золотим вмістом прирівнювався до золотої царської десятки (7,74 г чистого золота). Нові гроші на 25% забезпечувалися золотом, іноземною валютою та іншими цінними паперами, а на 75% - товарами, що легко реалізовувалися. Червінці було суворо заборонено використовувати для покриття бюджетного дефіциту. Вони призначалися перш за все для кредитування промисловості та комерційних операцій в оптовій торгівлі.

Незважаючи на те, що попервах частка червінця в грошовій масі була надзвичайно малою (3%), вже у другій половині 1923 р. вони майже витіснили радзнаки з обігу. Восени селяни згоджувалися продавати зерно лише за червінці, іноді навіть знижуючи ціни, аби отримати “золоту валюту”. Стійкість червінця підтверджувалася тим, що Держбанк вільно обмінював червінці на іноземну валюту за стійким курсом - 1 дол. США - 1,94 крб.

Восени 1922 р. було створено фондові біржі, на яких дозволялася купівля-продаж валюти, золота, облігацій державних займів за вільним курсом. В 1925 р. червінець стає конвертованою валютою, він офіційно котувався на різних валютних біржах світу.

Завершальною стадією реформи стає викуп радзнаків за фіксованим курсом: 50 тис. крб. радзнаками зразка 1923 р. на 1 крб. нових грошей. Для цього були випущені казначейські білети вартістю 1, 3 та 5 крб., а також дрібна розмінна монета, мідна та срібна.

Водночас із грошовою провадиться податкова реформа, завдяки чому вже наприкінці 1923 р. основним джерелом прибуткової частини бюджету стають податки з підприємств, а не з населення (промислові підприємства відраховували до державного бюджету 70% усіх прибутків). Запроваджується цілий ряд непрямих податків на тютюн, спиртні напої, сірники, мед, мінеральні води та ін.

Таким чином, незважаючи на всі хитання у здійсненні нової економічної політики, в 20-ті роки на основі широкого використання товарно-грошових відносин було створено нову, принципово відмінну від “воєнного комунізму” непівську модель господарювання – змішану економіку, що регулюється державою. Це означало:

• переведення державних і кооперативних підприємств на господарський розрахунок;

• функціонування всіх підприємств на засадах конкуренції;

• допущення приватного капіталу;

• стабілізація грошової системи, боротьба за бездефіцитність держбюджету тощо.

Все це обумовило створення працездатних ринкових структур. Однак перетворення їх у дієздатний ринковий механізм так і не сталося. Головною причиною цього була повна відмова вищого партійного керівництва країни наприкінці 20-х років від нової економічної політики і введення ним нової форми “воєнного комунізму” у вигляді адміністративно-командної економічної системи. Політика НЕПу була вимушеним тактичним кроком, здійсненим під тиском обставин, а не стратегічною лінією.