Розділ ІІ. Господарство та економічна думка на етапі формування світових цивілізацій.(VІІІ ст. до н.е. – перш. пол. XVІІ ст.).

Тема 4. Особливості господарського розвитку та економічної думки Східної та Західної (Європейської) цивілізацій.

У попередньому розділі надано загальну характеристику світового економічного розвитку у до осьовий час, розглянуто його особливості в умовах ранніх цивілізацій Давнього Сходу, проаналізовано пам’ятки економічної думки Месопотамії, Стародавнього Єгипту, Шумеру. Визначається роль цих цивілізацій у подальшому суспільно-економічному розвитку людства.

Метою даного розділу є розгляд основних рис осьового часу, його вплив на формування сучасних цивілізацій – Східної та Західної. Особливу увагу приділено процесам формування господарської системи суспільств Західної цивілізації, закладання основ правової держави з огляду захисту прав власності, відокремлення її від влади. Розглянуто основні форми господарств, їх еволюцію від домашнього (ойкісне) до появи елементів товарного, з достатньо високим рівнем поділу праці (ергастерія), з’ясовано основні риси таких господарських форм як вілла та латифундія. Проаналізовано економічні погляди мислителів осьового часу, зокрема Платона, Аристотеля, та римських авторів аграрних трактатів (Кантона Старшого, Варрона, Колумелли).

План

4.1.„Осьовий час” та формування сучасних цивілізацій.

4.2. Східна цивілізація та її характеристика в осьовий час.

4.3. Західна цивілізація та господарський розвиток античних держав.

4.1. „Осьовий час” та формування сучасних цивілізацій

Цивілізаційний підхід до вивчення історії економіки перш за все передбачає вивчення людини як невід’ємної складової еволюції суспільства і людства в цілому. Такий аналіз, виконаний з позицій цілісності суспільства, в той же час передбачає вивчення окремих суспільств як певних основ тієї чи іншої цивілізації. А за словами А.Тойнбі, людське суспільство являє собою систему взаємозалежностей між людськими істотами, які є не тільки індивідами, а й суспільними створіннями в тому розумінні, що вони не могли б існувати, якби не перебували в залежності одне від одного. Отже, суспільство – це є продукт взаємозалежності між індивідами, а тому першочергову увагу у розгляді основ формування суспільств сучасних цивілізацій слід зосередити на періоді, коли цей індивід з’явився.

Саме тому вивчення основ формування сучасних світових цивілізацій ми розпочинаємо з аналізу „осьового часу”, який, на думку К.Ясперса, припадає десь на проміжок між 800 та 200 рр. до н.е. За його словами, саме в цей період відбувається найрізкіший поворот в історії, з’являється людина такого типу, що зберігається й донині [21, с. 32].

В цей час відбувається багато незвичайного: на Сході і Заході зароджується філософські вчення, в центрі уваги яких стоїть проблема сенсу індивідуального існування, взаємовідносин людини і світу, людини і божества, людини і соціуму, людини до людини, виникають нові релігії та їх пророки, а людина усвідомлює своє буття та саму себе, а також свої межі. „В цю епоху були розроблені основні категорії, якими ми мислимо й сьогодні, закладено основи світових релігій... У всіх напрямках відбувся перехід до універсальності” [21, с. 33]. Ці світові релігії виступали спочатку як морально-філософські вчення (як, наприклад, вчення Конфуція), зорієнтовані на релігійну проблематику, але, перетворившися на віровчення, вони знайшли таке розв’язання висунутих мислителями осьового часу проблем, які виявилися зрозумілими для представників всіх соціальних прошарків тогочасного суспільства. Це стосується як християнства, так і інших релігій, основи яких були закладені в осьовий час (буддизму, індуїзму, нарешті, а згодом – іслам).

Як зауважує Ю.Павленко, поява світових, принципово космополітичних релігій, насамперед пов’язана з формуванням імперських структур, виникненням великих і відносно стабільних держав, багатоетнічних за своїм складом, які в осьовий час стають для відповідних цивілізаційних регіонів певною нормою стабільного існування (це, зокрема, імперія Маур’їв в Індії, імператорські династії Джоу, Цінь і Хань в Китаї, нарешті, Римська імперія). За цих умов набирають значно більшої ваги питання підданства та релігійної приналежності: люди визначають своє місце у світі через політичні та релігійні реалії, через належність до відповідного соціуму, соціального прошарку. Це призводить до певного зменшення ролі етнічних спільнот, заміні їх спільнотами мегаетнічними, які базувалися на основі макрополітичної та релігійної єдності [15, с. 217-220].

Осьовий час розглядається як перехідний період цивілізаційного процесу, який пов’язують із самими різними сферами життєдіяльності людини, яка нарешті визначила себе як індивід. Людина перестає бути замкнутою у собі, вона вже не є впевненою у тому, що знає саму себе, і тому є відкритою для нових безмежних можливостей. Людина може тепер внутрішньо протиставити себе усьому світові. Вона відкрила у собі витоки, які дозволяли піднестися над світом і над самою собою. Людина виходить за межі свого індивідуального існування, розуміючи своє місце в цілісності буття, вона вступає на шлях, який повинна пройти як певна індивідуальність.

Власне, в саме в цей час людина-індивід залишає звичне для попереднього часу середовище, засноване на родо-племінних зв’зках і перетворюється на представника вже зовсім іншого суспільства, в якому саме вона стає “віссю» історії.

В осьовий час відбулося також відкриття того, що пізніше почали називати розумом і особистістю: те, що досягається окремою людиною, не стає загальним надбанням, людина відкрила у собі витоки, які дозволили їй піднятися над собою та над всім світом. Дистанція між вершинами людських можливостей та масою цих можливостей була надзвичайно великою. Однак, те, чим стає окремий індивід, змінює всіх людей: людство в цілому здійснює якісний стрибок у своєму розвиткові.

Ці зрушення супроводжувалися певними, досить глобальними змінами в господарській сфері, які найчастіше пов’язують з переходом до так званого „залізного віку”. Такий перехід не визначався лише поширенням заліза, але й носив системний характер, означав принципову модернізацію основних знарядь праці, зокрема сільськогосподарського реманенту, ремісничого обладнання, виробничих процесів тощо, яка не завжди була пов’язана із застосуванням заліза. І як зауважує Ю. Павленко, цей “технологічний переворот” у цивілізаціях Старого світу в цілому завершується на середину І тисячоліття до н.е., інакше кажучи, в осьовий час [15, с. 213].

В системі політичній відбуваються важливі зміни в уявленнях щодо відносин між політичною сферою та трансцендентним порядком, тобто таким, що не спирається на досвід, а спирається на духовне зростання, постійне вдосконалення. Політика як сфера, що регулює світські порядки, поступається місцем трансцендентній основі, і тому підлягає обмеженню. Значною мірою змінилося й уявлення щодо природи правителя. Обожнюваний раніше монарх, який вважався втіленням як космічного, так і земного порядку, був замінений світським правителем, який повинен нести відповідальність перед певним вищим началом (Богом). Це породжувало уявлення щодо підзвітності як правителя, так і суспільства вищому авторитетові: Богові, Божественному законові тощо. За таких умов правитель міг бути покликаний до відповідальності за наслідки своєї діяльності.

Певних змін та трансформацій зазнала і соціальна структура суспільства, в якій поряд з традиційною державною владою-власністю та системою розподілу виникають відносини власності індивідуальної, як правило у вигляді предметів необхідного вжитку. Така власність поступово відокремлюється від влади, хоча остання й зберігає у своїх руках власність на основні засоби виробництва - землю та воду.

Поява індивідуальних форм власності напряму пов’язана із індивідуальною трудовою діяльністю людини. Ремісник, на відміну від землероба-общинника, виробляє свою продукцію не для власного споживання, а для реалізації, що сприяє розвиткові товарно-грошових відносин, а також зумовлює право господаря-ремісника на відповідну частку виробленого ним продукту, ту, що залишається після сплати податків та інших обов’язкових платежів. Система розподілу (редистрибуція), що має місце у ранніх цивілізаціях, поступово перетворюється на податковий апарат, а кошти, що отримуються за його допомогою, значною мірою йдуть на забезпечення високого рівня життя правлячої верхівки. Зростає соціальне й майнове розшарування, а також посилюється розходження між політичними позиціями та рівнем інформованості окремих індивідів.

На зміну існуючої раніше системи самореалізації людини (індивіда), відповідно до її місця у системі суспільного поділу праці, яке, як правило, успадковувалося від батьків, приходить більш високий рівень індивідуальної творчої основи людини. Це стає можливим завдяки певному звуженню економічних функцій держави, розвиткові індивідуальних форм власності та ускладненню економічного, суспільно-політичного й культурного життя. В суспільній свідомості утверджуються ідеї самоцінності окремої людини, розуміння місця та ролі її в суспільстві в залежності від особистих здібностей, можливостей та рішучості.

Таким чином, в соціально-економічному плані осьовий час пов’язаний з появою недержавних форм власності, а в суспільному – з визначенням самоцінності людини, її права стати в опозицію до освячених попередніми поколіннями та релігією світоглядних основ і створення теорій, які повинні були визначити шляхи найкращого улаштування людства. І, як стверджує К.Ясперс, завершення осьового часу тісно пов’язане із створенням світових імперій та світових релігій [21, с. 36].

Всі ці зміни відбуваються одночасно в трьох точках первісних цивілізацій – Китаї, Індії (Сході) та у Середиземномор’ї (Заході), незалежно одне від одного. Осьовий час означав руйнування великих стародавніх культур, розчиняв їх у собі, призводив їх до загибелі, незалежно від того чи був носієм нового народ стародавньої культури чи інші народи. На цьому етапі стародавні культури продовжують існувати „лише в тих елементах, що увійшли в осьовий час, були сприйняті новим началом” [21, с. 36-37].

Осьовий час – це є той фермент, який зв’язує людство у межах єдиної світової історії і дозволяє бачити історичне значення окремих народів для людства в цілому. Найглибший поділ народів визначається тим, як вони відносяться до великого прориву “осьового часу”.З цієї точки зору можна виділити:

• осьові народи, які здійснили стрибок (прорив), заклавши основу духовного існування людини (це китайці, індійці, греки);

• народи, які не знали прориву. Ряд народів і культур, не зважаючи на одночасність їх існування з тими, що пережили прорив, залишилися внутрішньо чужими для нього (єгипетська та вавілонська культури). Ці народи втратили і свою внутрішню культуру, яка у кожному окремому випадку перероджувалися (зокрема, у Месопотамії – в перську, а потім в іслам; у Єгипті – в римську та християнську, а пізніше – в іслам).

• інші народи, основою формування яких був світ, який зародився в результаті прориву, і тих, хто залишився в стороні. Перші – історичні народи, інші – народи первісні.

Отже, осьовий час поклав початок двом основним сучасним цивілізаціям – Східній та Західній, кожна з яких увібрала в себе певні риси попередньої історії суспільств вищеназваних регіонів великих стародавніх культур. Слід зауважити, що зміни на Сході були значно меншими, ніж на Заході. Проте, до осьового часу ці регіони прийшли з уже сформованими суспільними інститутами – державою, владою, власністю. Поява їх була тісно пов’язана з тими змінами форм господарської діяльності, що відбувалися в різних варіаціях у різних регіонах світу.

Таким чином, осьовий час – це був період трансформації всієї життєдіяльності людства, формування світових цивілізацій, він характеризувався принциповими змінами в соціально-економічній, політичній та етнічній сферах. Його слід розглядати як найважливішу віху в історії, яка визначає розвиток людства.