3. Соціальна обслуговування населення

Система соціального обслуговування в Україні є важливим елементом соціального захисту певних груп населення, передусім самотніх людей похилого віку та інвалідів. Засади і порядок призначення і нарахування пенсій залишилися в основному радянські, хоч виділена була серед пенсіонерів нова "номенклатура" -державні службовці, чиновницький апарат нової влади. Якщо розмір пенсії усіх інших громадян становить близько 35% від їхнього середнього заробітку перед виходом на пенсію, то держслужбовці отримують до 90%. Крім цього, лише їм у момент виходу на пенсію виплачують грошову допомогу у розмірі 12 посадових окладів. Завдяки цьому розмір пенсії деяких держслужбовців сягає понад 1200 грн./міс., а трудова пенсія за віком (2000 р.) була в межах 46 - 80 грн./міс., дитин а-інвалід отримує від держави соціальну пенсію в середньому на рівні 37 грн./міс. З 2000-го року за порядком нарахування пенсій наближені були до держслужбовців наукові працівники, що мають вчені ступені і звання.

У системі ж соціального обслуговування протягом останнього десятиріччя відбулися значні зміни. Окрім традиційних будинків-інтернатів, тобто стаціонарних закладів, наприкінці 80-х років почали з'являтися так звані територіальні центри ~ напівстаціонарні та нестаціонарні заклади. У 1997 р. були затверджені "Типове положення про територіальний центр з обслуговування одиноких непрацездатних громадян похилого віку та інвалідів" і "Типове положення про відділення соціальної допомоги". Це дало змогу розширити спектр послуг, що надаються самотнім громадянам похилого віку.

Збільшилася і кількість клієнтів соціальних служб. Це пов'язано як з демографічними змінами в суспільстві, погіршенням стану здоров'я та фінансового стану літніх людей, так і з переглядом критеріїв надання різних видів допомоги. Правове регулювання соціального обслуговування відбувається відповідно до Законів України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту", "Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку в Україні", а також Закону "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні".

Під впливом фахівців Заходу із соціальної роботи, різноманітних європейських та американських проектів, а також появою в Україні соціальної роботи як фахової діяльності, почали розвиватися принципово нові для країни соціальні служби та надаватися нові соціальні послуги.

Але, разом з цим, різке скорочення фінансування соціальних програм не дає змогу говорити про позитивну динаміку розвитку соціальних служб за останні роки.

Саме згадані вище територіальні центри і відділення соціальної допомоги вдома домінують за останні роки у наданні послуг літнім людям через державні органи соціального захисту. Кількість цих закладів постійно збільшується (понад 30 одиниць щороку).

Територіальні центри приймають на обслуговування пенсіонерів, інвалідів І та II групи незалежно від віку, самотніх непрацездатних громадян та інших соціальне незахищених громадян (далі - непрацездатні громадяни), які потребують соціально-побутової та медико-соціальної допомоги, на підставі картки медичного огляду, акта обстеження матеріально-побутових умов проживання та особистої заяви. До числа самотніх непрацездатних громадян при цьому зараховують громадян, які не мають родичів, зобов'язаних за законом їх утримувати. У деяких центрах почали обслуговувати багатодітні сім'ї та дітей інвалідів (наприклад хворих на ДЦП).

48

За даними Міністерства праці та соціальної політики, органами соціального захисту виявлено і взято на облік (1997 р.) 637 тис. самотніх непрацездатних громадян та інвалідів, які потребують соціальної допомоги, з них 543 тис. осіб за висновками лікарів потребують соціально-побутозої допомоги вдома. Для організації обслуговування цих людей у кожному районі і місті створена мережа служб з організації соціально-побутового обслуговування. На початок 1998 р. в Україні діяло 530 територіальних центрів і 890 відділень соціальної допомоги, які обслуговували понад 500 тис. клієнтів.

У державній системі соціального обслуговування працює майже 37 тис, соціальних працівників, які переважно не мають спеціальної освіти, але вже впроваджуються короткотермінові навчальні програми для підвищення кваліфікації цих працівників. У навчальних закладах розпочато підготовку фахівців зі спеціальності "Соціальна робота".

Типовим положенням про територіальний центр передбачено надання майже 40 видів різних послуг людям похилого віку, у тому числі:

• придбання продуктів харчування та медикаментів;

• приготування їжі;

• виклик лікаря;

• прання білизни та прибирання житла;

• доставка палива й сплата комунальних платежів;

• допомога в обробітку присадибних ділянок;

• оформлення документів на отримання субсидії;

• влаштування до будинку-інтернату, пансіонату тощо. У територіальному центрі можуть бути такі відділення^

• відділення соціальної допомоги вдома;

• відділення соціально-побутової реабілітації;

• відділення медико-соціальної реабілітації;

• стаціонарне відділення для тимчасового та постійного проживання самотніх непрацездатних громадян;

• відділення з організації надання грошової та натуральної адресної допомоги (відділення гуманітарної допомоги).

У маленьких містах та в сільській місцевості практично немає системи комплексного обслуговування підопічних. У сільській місцевості соціальними працівниками базового рівня надаються лише окремі види допомоги.

У державній системі соціального обслуговування функціонує (1998 р.) також 276 будинків-інтернатів на 54,7тис. місць, з них лише 105 збудовані за типовими проектами, решта - розташовані у пристосованих приміщеннях. Вважається, що громадяни похилого віку утримуються у них на повному державному забезпеченні, включаючи цілодобове отримання медичної допомоги. Підопічним виплачується 25% від призначеної їм пенсії. При інтернатах створено 252 навчально-виробничі майстерні з метою сприяння соціальній адаптації підопічних.

Із загальної кількості інтернатних закладів 73 (15656 місць) належать до будинків-інтернатів загального типу, 13 (2651 місце) - до пансіонів, 3 (325 місць) - до спеціальних будинків-інтернатів, 145 (29352 місця) - до психоневрологічних інтернатів, 58 (9646 місць) -до дитячих будинків-інтернатів.

Але будинки-інтернати залишаються (як і за радянських часів) непрестижними, небажаними для старезних громадян. Про це свідчить той факт, що майже 8 тис. місць (14%) навіть у теперішній скрутній соціально-економічній ситуації у них незайняті. Це наслідок того, що інтернати

49

фінансуються державою лише на ЗО - 50% від потреби (яка теж розрахована за досить скромними нормами). Цьому сприяє обов'язкова умова, що при влаштуванні до будинку-інтернату для громадян похилого віку підопічні зобов'язані передати свою квартиру державі, а це робить неможливим повернення з інтернату додому. До того ж в інтернатах недостатня увага приділяється соціальній роботі з літніми людьми (її морально-естетичним та психологічним аспектам).