3. Завершення формування системи соціального забезпечення

Перша світова війна, Громадянська війна в Росії і збройна агресія московського більшовицького уряду проти УНР та інших новоутворених на теренах Російської імперії держав, а потім голодомор зробили сиротами мільйони дітей, значна частина яких опинилася на вулиці і поповнювала лави злочинців. Тому подолання дитячої безпритульності і злочинності стає однією з найгостріших проблем 20-х років. У перші роки радянської влади ці завдання покладалися на Раду захисту дітей, а пізніше - на Комісію з поліпшення життя дітей при ВЦВК (з 1921 р.). Вони створювали дитячі трудові комуни, через які пройшли тисячі безпритульних.

Велике значення для підвищення ефективності роботи щодо порятунку дітей мало створення дитячої соціальної інспекції при відділі правового захисту дітей Наркомосу (Народного комісаріату освіти). Комісія провадила роботу у напрямках: боротьби з жебрацтвом, дитячою безпритульністю; проституцією, спекуляцією, правопорушеннями, експлуатацією дітей, жорстоким поводженням у родині. Цікавим є досвід роботи самих інспекторів - братів і сестер соціальної допомоги. Це були люди не молодші за 21 рік, вони відвідували майстерні, окремі родини, установи, затримували неповнолітніх правопорушників і направляли їх у дитячі приймачі-розподілювачі.

Вживалися заходи щодо влаштування безпритульних дітей-сиріт і тих, що знаходилися у дитячих закладах, у інші сім'ї, У 1928 р. ВЦВК і Раднарком прийняли спеціальні постанови, що регламентували передачу вихованців дитячих будинків у селянські та міські родини. Приділялася увага забезпеченню підлітків і молоді роботою в умовах зростання безробіття. Приймалися постанови уряду, згідно з якими всі державні, кооперативні, громадські, приватні установи та підприємства були зобов'язані заповнити передбачену колективними договорами певну кількість робочих місць підлітками до зазначеного терміну.

У 1925 р. Раднарком СРСР прийняв "Положення про забезпечення в порядку соціального страхування інвалідів праці та членів родин, померлих або відсутніх з невідомих причин, інвалідів праці". Згідно з ним право на пенсійне забезпечення в разі втрати працездатності внаслідок старості отримували непрацездатні робітники та службовці за умови досягнення ними віку не менше, ніж 50 років і наявності трудового стажу 8 років і більше.

Проблемами інвалідів займалися громадські організації, які замінили відомство установ імператриці Марії (разом з Опікунствами для сліпих і для глухонімих). Замість них з'явилися Всеросійський союз кооперації інвалідів (Всекоопінсоюз), Всеросійське товариство сліпих (ВТС), Всеросійське об'єднання глухонімих (ВОГ). Головним їхнім завданням було соціальне забезпечення інвалідів. Здійснювалося працевлаштування інвалідів шляхом організації артілей та кооперативів, де вони залучалися до посильної суспільно корисної праці.

Особливі умови праці й організації побуту інвалідів викликали необхідність створення кас взаємодопомоги. їхнє призначення полягало у виконанні соціально-побутових функцій з обслуговування інвалідів: організації санаторно-курортної допомоги, мережі дитячих закладів, надання позички,

41

активно розвивається протезування інвалідів. Налагоджено виробництво різних протезів (обсяг їх виробництва 1919 р. - 3000 штук, 1926 р. - 18 000 штук).

У працевлаштуванні інвалідів, найважливішій на той час сфері діяльності соцзабезів, дедалі чіткіше виявляється класовий підхід до організації даного виду соціальної допомоги. "При проведенні цієї роботи необхідний твердий класовий підхід. Не можна працевлаштовувати і навчати інвалідів, що належать до соціально чужих елементів. До них належать інваліди білих армій, колишні фабриканти, поміщики, жандарми тощо".

У 1931 р. при НКСЗ утворюється Рада з працевлаштування інвалідів, у розпорядження якої мали направлятися спеціально заброньовані на промислових підприємствах робочі місця у кількості до 2% від їхнього загального числа. Такі ж ради утворюються в областях, районах, містах. Існували планові показники розподілу інвалідів по підприємствах.

Розроблення законодавства про пенсійне забезпечення по старості як самостійного виду соціального забезпечення відбувалося протягом 1928 - 1932 рр. Перші пенсії по старості було встановлено для робітників текстильної промисловості постановою Наркомпраці СРСР від 5 січня 1928 р. Пенсійний вік було визначено для чоловіків - 60, для жінок - 55 років, необхідний для призначення пенсій трудовий стале установлювався однаковий для чоловіків і жінок - не менш ніж 25 років. У 1929 р. ЦВК і Раднарком СРСР прийняли постанову щодо введення пенсійного забезпечення і для робітників таких провідних галузей промисловості, як гірнича, металургійна, енергетична, залізничний і водний транспорт. Прийняті у 1928 - 1932 рр. законодавчі акти стали основою для подальшого розроблення законодавства стосовно пенсійного забезпечення по старості в наступні роки.

Розміри пенсій було встановлено постановою Раднаркому по поясах, на які була поділена країна, виходячи із 40% пересічної зарплати в даній місцевості. Заявляються вже тоді спеціальні пенсії, середня норма такої пенсії становила 55 крб./міс. Призначалися вони у першу чергу, зрозуміло, для діячів більшовицької партії, революції, а також науки. Нараховувалося 1928 р. персональних пенсіонерів 7 тис. із загальної кількості пенсіонерів близько 100 тисяч. Суттєво збільшуються витрати на пенсійне забезпечення. Якщо у 1924 - 1925 рр. вони становили 4 млн. крб., то 1928 р. вже 36,7 млн. крб., тобто 45 коп. на душу населення.

У 1937 р. вийшло нове положення про Народний комісаріат соціального забезпечення, згідно з яким коло завдань НКСЗ розширюється. Воно охоплює державне забезпечення інвалідів праці та інших категорій, організацію матеріально-побутового, культурного, лікувально-оздоровчого та санаторно-курортного обслуговування; керівництво діяльністю установ соціального забезпечення, "справою трудового виробництва інвалідів"; роботою лікарсько-трудової експертизи (ЛТЕК); роботою протезних закладів, мережею кас громадської взаємодопомоги; підготовкою кадрів працівників соціального забезпечення; затвердження законів із соціального забезпечення. Під контролем НКСЗ у цей період перебуває Рада кооперації інвалідів, Союз кас взаємного страхування та взаємодопомоги кооперації інвалідів, Товариство сліпих, Товариство глухонімих.

З початком війни 1941 - 19*5 рр. виходить низка указів стосовно соціального забезпечення родин фронтовиків. Перший з них датовано вже 26 червня 1941 р. (на 4-ий день після початку війни), він регламентував порядок виплати грошової допомоги родинам фронтовиків. Указом 1942 р. внесено деякі уточнення у цей порядок. У 1943 р. прийнято постанову Раднаркому СРСР "Про

42

пільги для родин військовослужбовців, що загинули та пропали безвісти на фронтах Вітчизняної війни".

Ще один комплекс тогочасних проблем - соціальна допомога та соціальна реабілітація поранених. Мільйонні потоки поранених вимагали екстрених заходів не лише щодо їх евакуації, а й щодо реабілітації. Восени 1941 р. створюються комітети допомоги з обслуговування хворих та поранених бійців Червоної Армії. У 1942 р. Державним комітетом оборони організовано будинки для інвалідів Великої Вітчизняної війни (пізніше перетворені в трудові інтернати). У них скалічені вояки готувалися до подальшої трудової діяльності, отримували трудові фахи, проходили перепідготовку.

Нових рис і масштабів набувають у цей час і проблеми охорони дитинства та опікування сиротами. Завдання полягало і в евакуації вихованців дитячих будинків у глиб країни та у відкритті нових закладів. На 14 грудня 1941 р. було евакуйовано 664 дитячі будинки з 7887 вихованцями. У постанові РНК* СРСР "Про влаштування дітей, що залишилися без батьків" передбачалося створення додаткової мережі дитячих будинків, а також участь громадян у вихованні дітей у формі опіки та патронажу. .

Слід відзначити, що на період, який тут розглядається, припадає третій голодомор в Україні, проведений московською більшовицькою владою 1946 -1947 рр. На цей раз було виморено голодом навіть за офіційними даними близько 800 тис. людей в Україні, а за оцінками приблизно 1,5 млн. осіб. Голодомор знову ж таки було проведено таємно від радянської та світової громадськості, тому якоїсь діяльності урядової чи суспільної щодо допомоги голодуючим, рятування бодай вмираючих дітей не провадилося, бо ж наявність голоду офіційно не визнавалася.