§ 5. Причини виникнення, визначення видів та правові засади вирішення земельних спорів

Розпочата у 90-х роках у нашій країні економічна реформа, спрямована на перехід національної економіки до ринкових засад, насамперед викликала істотні зміни підстав та умов землеволодіння і землекористування. Земельна реформа, яка проводиться на основі різноманітності прав на землю та їх рівноправного функціонуван­ня, переходу до різних форм господарювання на землі та форму­вання багатоукладної економіки, значно вплинула на характер і зміст земельних відносин. А останні істотно змінили причини ви­никнення та види земельних спорів, що випливають із земельних та пов'язаних з ними правовідносин.

Засадами, на яких мають грунтуватися розгляд та вирішення зе­мельних спорів, є положення Конституції, зокрема ст. 8 (про пря­му дію її норм), ст. 14 (про гарантованість права власності на зем­лю) і ст. 124 (про поширення судової юрисдикції на всі правовідно­сини, що виникають у державі). Ці конституційні положення набу­ли розвитку у ЗК. Так, земельний закон містить групу норм, що визначають умови і порядок розгляду земельних спорів. Вони дістали закріплення у главі 25 ЗК.

Звичайно, законодавчі засади розгляду та вирішення земельних спорів є істотною гарантією захисту суб'єктивних прав і законних інтересів власників землі та землекористувачів. При вирішенні цих спорів має місце не тільки правозастосовча діяльність, пов'язана з врегулюванням розбіжностей, що виникають під час тлумачення

норм земельного права. Прийняте рішення з земельного спору мо­же породжувати відмову від неправомірних вчинків, визнання суб'єктивного права на земельну ділянку, припинення дій, що по­рушують законні інтереси землевласників, виконання певних обов'язків у натурі, відшкодування шкоди, заподіяної порушенням земельного законодавства, тощо.

Земельне законодавство не містить визначення поняття зе­мельних спорів. Однак його можна сформулювати на підставі змісту норм ЗК. Виходячи з цього, під земельними спорами треба розуміти розбіжності, пов'язані із застосуванням норм земельного законодавства щодо володіння, користування та розпорядження зе­мельними ділянками, які виникають між громадянами, юридичними особами, державними органами та органами місцевого самовряду­вання.

Причини виникнення земельних спорів можуть бути різними. Найбільш поширеними з них є: неврегульованість або неповнота врегульованості відповідних відносин чинним законодавством; внутрішня суперечливість норм земельного законодавства, що регулюють однотипні відносини; суперечності між нормами зе­мельного права та нормами інших природноресурсових галузей права, які регулюють близькі за змістом положення; неузгод­женість між нормами-принципами правового регулювання зе­мельних відносин та нормами-правилами земельного законодав­ства; недостатня юридична кваліфікація посадових осіб, які за­стосовують земельно-правові норми; розбіжності у праворозумінні та недостатня правова поінформованість учасників зе­мельно-правових спорів.

У чинному ЗК змінено не тільки розташування норм, пов'яза­них з земельними спорами, а й підстави їх поділу на види. Його зміст дозволяє виділити чотири види таких спорів: 1) спори з при­воду володіння, користування та розпорядження земельними ділянками, що являють собою власне земельні спори; 2) спори що­до розмежування територій сіл, селищ, міст, районів та областей, що, по суті, є адміністративно-територіальними спорами; 3) спори з правил добросусідства, встановлення обмежень щодо викорис­тання земель та земельних сервітутів; 4) спори, пов'язані з земель­ними відносинами.

До останніх можна віднести майнові спори, пов'язані з земель­ними відносинами, спори щодо відшкодування збитків та втрат власників землі й землекористувачів, спори, пов'язані з платою за землю та деякі інші. На відміну від попереднього ЗК чинний зе­мельний закон не виділяє такі спори в окремі види. Проте це не означає, що вони зникли чи втратили своє значення. Навпаки, за­значені спори залишаються поширеними на практиці і викликають значні труднощі при їх вирішенні.

У літературі немає єдиної думки щодо правової природи спорів, пов'язаних з відмовою конкретного органу задовольнити заяву або клопотання про надання земельної ділянки. На підставі земельного законодавства, яке діяло раніше, І. О. Іконицька відносила такі спори до земельних1. За твердженням М. М. Осокіна, яке ґрунту­валося на оновленому змісті земельного законодавства, спори, що виникають з приводу відмови компетентного органу у наданні зе­мельної ділянки, не є земельними2. Останній підхід до правової природи зазначених спорів є більш реальним, оскільки вони не пов'язані з порушенням суб'єктивного права на конкретну земель­ну ділянку. Предметом спору є не конкретний земельний наділ, а рішення відповідного владного органу. Крім того, оскаржуване рішення розглядається судом не в порядку позовного проваджен­ня, а в порядку провадження у справах, що виникають з адмініс­тративно-правових відносин, який не відрізняється від розгляду інших оскаржуваних рішень органів виконавчої влади, місцевого самоврядування та їх посадових осіб.