2. №2. Періодизація дисципліни «Історія держави і права України» (ч. 2).

Періодизація курсу має важливе значення для опанування предметом історії держави і права України. В сучасній історико-правовій науці представлені різні підходи до періодизації.

Автори академічного курсу “Історія держави і права України” за редакцією академіка НАН України В. Я. Тація, академіка Академії правових наук України А. Й. Рогожина (К., 2000 р.) питання періодизації вирішують з урахуванням теорії суспільно-економічних формацій. Принципове значення при цьому вони надають відокремленню рабовласницьких, феодальних, капіталістичних і соціалістичних державно-правових утворень.

Професор П. П. Музиченко в навчальному посібнику “Історія держави і права України” (К., 2000 р.) здійснив спробу взяти за основу періодизації цивілізаційну теорію. Згідно з нею певний період історичного розвитку визначається не стільки об’єктивно-матеріальними (способом виробництва, співвідношенням класових сил), скільки ідейно-духовними, культурологічними факторами, пов’язаними з уявленнями про світ, соціальними цінностями, стереотипами поведінки.

Автори навчального посібника “Історія українського права” за редакцією професора О. О. Шевченка (К., 2001 р.) вважають, що періоди розвитку української держави й українського права не збігаються. У багатьох випадках українське право існувало й застосовувалося за відсутності української держави. Отож, за основу періодизації вони взяли співвідношення джерел права.

І виходять із того, що українське право мало два основні джерела — звичай і закон. Але від середини XIV ст. звичаєве право поступово трансформується в загальне і стає основним джерелом права. Воно містить не тільки юридичні норми, а й норми моралі, етики, такі чесноти, як миролюбство, працьовитість, гідність, виражаючи високу свідомість народу. Якщо звичаєве право — досить консервативне, то загальне динамічно розвивається. Тому й законодавство національної української держави від середини XVII ст. базується на загальному праві. Закон і загальне право України співіснували аж до кінця XVIII ст., взаємозбагачуючись і взаємодоповнюючись. Подальші періоди характерні домінуванням закону як джерела права й пануванням закону влади.

Періодизація курсу, запропонована нами, враховує попередній досвід на основі принципів історизму, системності й розвитку:

1.      Суспільно-політичний устрій і правове становище українських земель визначалося їх належністю до Російської й Австро-Угорської імперій та поширенням на них дії російського й австрійського права (кінець XVIII — початок XX ст.).

2.      Доба відродження української національної державності. Воєнно-політична боротьба спричинила багатодержавність розвитку України. Тоді ж виникає національне українське законодавство (1917-1920 pp.).

3.      Період становлення й розвитку України як радянської республіки, а з 1922 р. як союзної радянської республіки у складі СРСР. Виникає й діє радянське право, де домінує загальносоюзне законодавство. В межах періоду можна виокремити певні етапи із власними закономірностями державно-правового розвитку (1917-1991 pp.).

4.      Розбудова сучасної Української держави і права розпочалася з прийняттям Декларації про державний суверенітет України 16 липня 1990 р., Акта проголошення незалежності України 24 серпня 1991 р. Визначальними подіями державно-правового характеру стали Всенародний референдум 1 грудня 1991 р. і прийняття Конституції України 28 червня 1996 р.

3. №3. Утворення Української Центральної Ради, її склад та діяльність.

УУкраїнська революція 1917-1920 pp., що за своїм характером була національно-демократичною та у своїй стратегічній меті органічно поєднувала завдання національного відродження і державотворення з необхідністю соціальних зрушень в інтересах широких мас українства, розпочалася не сама по собі. Вона була складовою значно масштабнішого й могутнішого соціального катаклізму, в який з початку 1917 р. надовго потрапила Росія. Процеси, що розвивалися під впливом зречення 2 березня 1917 р. Миколи II від престолу й утворення Тимчасового уряду Росії, захопили й українські терени. Як тільки вістка про революцію в Петрограді досягла України, депутати київської міської думи, члени Земського союзу, організацій робітників, військових і національних груп утворили Раду об'єднаних громадських організацій м. Києва. Вона стала найавторитетнішим революційним органом влади. У перші ж дні після перемоги революції українські діячі подбали про своє представництво в новопосталих органах влади у Петрограді та Києві. Під час зустрічей з міністрами Тимчасового уряду вони сформулювали основні політичні вимоги українського руху: запровадження національно-територіальної автономії для України, призначення українців на керівні пости в Україні, утворення комісаріату для українських справ у Тимчасовому уряді, введення української мови в адміністративну, церковну і шкільну системи тощо.

Головне представництво політичних інтересів українців перед Тимчасовим урядом перейняла Українська Центральна Рада (УЦР). Вже 3 березня 1917 р. у Києві з ініціативи ТУП відбулися збори представників українських організацій (близько 100 осіб), на яких було вирішено створити спеціальний коаліційний національний орган для координування українського руху - Центральну Раду. Наступного дня пройшли велелюдніші збори, що поповнили комітет нової організації. Її головою обрано видатного вченого-історика, найавторитетнішого й найвпливовішого на той час українського громадського діяча Михайла Грушевського. Основу політичної платформи УЦР становила сформульована ним вимога «широкої національно-територіальної автономії України в Російській федеративній республіці, на демократичних підвалинах, з міцним забезпеченням національних меншостей нашої землі». Взагалі, перші місяці після повалення династії Романових засвідчили масовий вибух революційного ентузіазму по всій колишній Російській імперії. Величезний переворот, якого чекали десятиліттями, впав як дар з неба,без боротьби і крові. Загальний настрій був такий, що навіть злочинці припинили на деякий час грабувати. Вся весна пройшла під знаком багатотисячних святкових маніфестацій. Швидко відроджувалося громадське життя, з'явилося величезне число нових газет і видавництв, у тому числі й українських, відроджувались або утворювалися нові масові громадські та політичні організації й т. ін. Усі ці зміни провадилися під лозунгами соціалізму й демократії: гасла «земля і воля», «демократична республіка», «вся влада народу» панували над усіма іншими. З кличами недемократичними й несоціалістичними не можна було виходити в люди. Впливи поміркованих (так званих буржуазних) партій звелися до нуля.

Героями дня стали російські соціалісти-революціонери (есери) й соціал-демократи (меншовики). В Україні окрім них найбільшою популярністю користувалися їхні національні відповідники - Українська партія соціалістів-революціонерів (УПСР) та Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП). Навіть поміркована партія національної інтелігенції - Товариство українських поступовців - змінила свою назву на Українську партію соціалістів-федералістів (УПСФ). Подібним чином невелика самостійницька група назвала себе Українською партією соціалістів-самостійників (УПСС). Соціалістичну орієнтацію обох партій визначала лише назва, а насправді вони становили центр в українському Таборі. Більшість у Центральній Раді належала «лівим» - українським есерам і есдекам. Федералісти (есефи) творили їм конструктивну опозицію. Праве крило займала Українська демократично-хліборобська партія (УДХП), до якої, зокрема, увійшов Микола Міхновський.

Соціалізм більшості лідерів української революції мав поверховий, неглибокий характер. Він був проявом певної інтелектуальної моди. Основу уявлення про соціалізм не лише рядових, а й деяких керівних діячів українських партій складало не вивчення творів Маркса, Лассаля, Бернштейна, a читання популярних брощур, газет і гасел маніфестацій. До того ж, політичний досвід українських соціалістів нерідко дорівнював декільком місяцям. Періодизація діяльності Центральної Ради:

1. Становлення УЦР, формування її складу, боротьба за демократизацію й українізацію, співробітництво з Тимчасовим урядом, кристалізація ідеї автономії України в складі Росії (березень — початок червня 1917 p.).

2. Поглиблення процесу державного будівництва в Україні на засадах автономно-федеративного принципу, легітимізація автономії в умовах досягнення тимчасового компромісу з Тимчасовим урядом (кінець червня — початок жовтня 1917 p.).

3. Боротьба за владу з центральним більшовицьким урядом (жовтень 1917 р. — січень 1918 p.).

4. Існування формально самостійної Української Народної Республіки під протекторатом Німеччини й Австро-Угорщини (березень — 28 квітня 1918 p.).

При кінці липня 1917 УЦР нараховувала формально 822 депутатів (за інформацією П.Христюка; за даними мандатної комісії VI Загальних зборів УЦР — 798, І.Нагаєвський називає цифру 848). Члени УЦР належали до таких груп: Всеукраїнська Рада сільських депутатів — 212, Всеукраїнська Рада військових депутатів — 158 (лист), Всеукраїнська Рада робітничих депутатів — 100, представники неукраїнських рад робітничих і солдатських депутатів — 50, Української соціалістичної партії — 20, Російської соціалістичної партії — 40, Єврейської соціалістичної партії — 35, Польської соціалістичної партії — 15, представники від міст і губерній — 84, представники професійних, просвітніх, економічних і громадських організацій та інших меншостей (молдаван, німців, татар, білорусів) — 108. З цих 822 чоловік обрано Малу Раду в числі 58 чоловік, в якій національні меншості здобули 18 місць.

4. №4. Політика «воєнного комунізму»: причини введення, її суть і на­слідки.

3 початком громадянської війни літом 1918 р. та іноземної інтервенції 2 вересня ЦВК оголосив Республіку єдиним військовим табором. Встановлювався командно-адміністратив­ний режим з метою зосередження в руках держави всіх наяв­них ресурсів і рятування решти господарських зв´язків. Почали здійснюватись надзвичайні заходи, що отримали пізніше назву політики "воєнного комунізму". Вона набула завершених обрисів до весни 1919 р.

Складові політики "воєнного комунізму" такі:

—введення (травень 1918 р.) продовольчої диктатури (хлібна монополія держави і тверді ціни, продзагони тощо);

—націоналізація всіх підприємств;

—централізація розподілу сировини і готової продукції;

—заборона свободи торгівлі (листопад 1918 p.), згортання грошового обігу, запровадження карткової системи розподілу про­дуктів;

—мілітаризація народного господарства, встановлення дер­жавного контролю за виробництвом, запровадження загальної трудової повинності;

—введення (січень 1919 р.) продовольчої розкладки на хліб, а потім і на інші продукти сільського господарства.

"Воєнний комунізм" — це модель державного регулювання економіки, яка мала подвійну природу. З одного боку, він був реакцією на критичні обставини, і тому являв собою набір виму­шених тимчасових заходів, з іншого — його реалізація на прак­тиці стала спробою безпосереднього переходу до нового суспіль­ного ладу. Своєрідним стрижнем політики "воєнного кому­нізму" стала продрозкладка, згідно з якою кожна губернія мусила здати державі "лишки" зерна та інших продуктів. Спо­чатку розміри "лишків" визначалися реальними потребами сім´ї та фактичною наявністю у неї зерна, але незабаром головним критерієм стала потреба держави у хлібі.

Продрозкладка була одним з елементів встановлення продо­вольчої диктатури, що виявилася у запровадженні монополії на торгівлю, штучному утриманні твердих цін, створенні комітетів бідноти, формуванні продзагонів для примусової хлібозаготівлі (на початку липня 1919 р. тільки в Україні діяло 46 таких за­гонів, що налічували у своїх лавах 1500 осіб).

Ідея побудови безтоварного соціалізму шляхом заміни торгівлі планомірним, організованим у загальнодержавному масштабі розподілом продуктів закріплялась низкою декретів Раднаркому, прийнятих у 1920 р.: "Про безкоштовний відпуск населенню продовольчих продуктів" (4 грудня); "Про безкоштовний відпуск населенню предметів широкого вжитку" (17 грудня); "Про ска­сування плати за всякого роду паливо" (23 грудня).

Пропонувались різні проекти ліквідації грошей і заміни їх обліковими трудовими або енергетичними одиницями — "тре­дами", "енедами". Проте кризовий стан економіки свідчив про неефективність застосованих заходів.

В Україні, де до 65 % врожаю йшло на ринок (у Катерино­славській губернії — 50 %, Таврійській — 60, Херсонській — 65 % тощо), несхвально ставились до такої політики. Невдово­лення викликав і план колективізації села, проголошений 14 лю­того 1919 р. у Декреті ВЦВК "Про соціалістичне землекористу­вання і про заходи до соціалістичного землеробства". Курс на ліквідацію великих поміщицьких селянських господарств та на перехід від одноосібного господарювання до усуспільнення ви­робництва викликав невдоволення та протест селянських мас.

Різко посилилась централізація управління. З метою вияв­лення і максимального використання наявних ресурсів підпри­ємства позбавлялися самостійності. Вищим органом стала утво­рена ВЦВК 30 листопада 1918 р. Рада робітничої і селянської оборони, завданням якої було встановлення жорсткого режиму у всіх галузях народного господарства і тісна координація робо­ти відомств. Загальним центральним органом управління про­мисловістю залишалась Вища рада народного господарства (ВРНГ), структура якої набула яскраво вираженого військового характеру. Центральний апарат ВРНГ складався із загальних (функціональних) і виробничих відділів (металу, гірничого, тек­стильного і т. д.). Питання розподілу сировини, обліку і розподі­лу готової продукції, фінансування окремих галузей поклада­лись на виробничі відділи. Координація дій споріднених галу­зей промисловості покладалась на виробничі відділи ВРНГ. Го­ловні комітети або центри (всього 42 — Главнафта, Главсіль, Центромідь та ін.) зосередили оперативне керівництво підприємства­ми. Між главком і підприємством у деяких галузях стояла ще одна ланка — трест, що керував декількома невеликими підприєм­ствами, які не підлягали безпосередньо ВРНГ. Така система цен­тралізованого управління отримала назву главкізм.

Протягом громадянської війни, воєнної інтервенції та бло­кади країни з боку Антанти відбулось різке скорочення вироб­ництва, знизилась продуктивність праці, збільшилася зношеність устаткування тощо. Економіка країни перебувала у стані глибо­кої розрухи: було зруйновано 70 тис. км залізниць, половину рухомого складу, загальні матеріальні втрати від війни становили 39 млрд. золотих рублів, або чверть національного багатства. Украї­на, зокрема Донбас, на території якої велись воєнні дії, зазнала найбільших руйнувань.

Становище селянства також було тяжким. Занепад промис­ловості й відсутність вільного товарообороту позбавляли селян зацікавленості у розширенні свого виробництва.

Після закінчення громадянської війни наприкінці 1920 р. на перший план вийшло завдання відбудови народного госпо­дарства. Перехід до розвитку в мирних умовах вимагав також зміни методів управління економікою країни. Воєнізована сис­тема управління, бюрократизація апарату, незадоволення продрозкладкою викликали весною 1921 р. внутрішньополітичну кри­зу, яка виявлялась у повстаннях і страйках на підприємствах.

У березні 1921 р. X з´їзд РКП(б) у ході внутрішньополітичної боротьби прийняв рішення про заміну продрозкладки продоволь­чим податком (незабаром РНК УСРР видав декрет про норми і розмір податку — загальна сума податку становила 126 млн. пудів зерна замість 180 млн. пудів згідно з продрозкладкою). Це по­клало початок переходу до нової економічної політики (непу).

5. №5 І Універсал УЦ Ради.

. 10 червня (23 - за новим стилем) 1917 — проголосив автономію України «однині самі будемо творити наше життя». Це була відповідь УЦР Тимчасовому урядові на його негативне ставлення до автономної України. Згідно з І Універсалом, «не одділяючись від всієї Росії... народ український має сам порядкувати своїм життям», а закони повинні бути ухвалені Всенародними Українськими Зборами. Автором І Універсалу був В. Винниченко. Після проголошення автономії 28 червня 1917 створено Генеральний Секретаріат. Умови:

1. Проголошення автономії України в складі Росії;

2. Джерелом влади в Україні є український народ;

3. Управління України має здійснювати всенародні українські збори (сейми або парламент);

4. Українські збори приймають закони, і тільки ці закони діють на території України;

5. Висловлювалася надія, що неукраїнські народи, які проживають на території України, разом з українцями будуть будувати автономний устрій.

І Універсал оголошено на другому Всеукраїнському Військовому З'їзді;

Після того, як у травні 1917 року Тимчасовий уряд відмовився надати автономію України (навіть не негайно, а в перспективі), Центральна Рада, виходячи з принципу «ні бунту, ні покірності», прийняла рішення прийняти I Універсал («До українського народу, на Україні і поза її сущому »). Текст Універсалу був зачитаний В. Винниченком 10 (23) червня 1917 на II Всеукраїнському Військовому З'їзді. Згідно з I Універсалом проголошувалася автономія України у складі Росії («не одділяючись від всієї Росії ... народ український має сам порядкувати своїм життям»). Законодавчим органом повинно було стати Всенародні Українське Збори (Сейм), що обираються загальним, рівним, прямим, таємним голосуванням. Всі кошти, отримані від збору податків, відтепер повинні були залишатися в Україні. Враховуючи багатонаціональний склад України, Універсал закликав українських громадян до злагоди і порозуміння. Українська Центральна Рада брала на себе відповідальність за поточний стан справ у державі, були запроваджені додаткові збори з населення на користь Ради, але не ставилася вимога про припинення платежів у загальноросійський бюджет. По проголошенні автономії 15 (28) червня 1917, було створено уряд (Генеральний Секретаріат). У відповідь на І Універсал Тимчасовий уряд Росії 16 (29) червня виступив з відозвою «Громадянам України», в якому запропонувало громадянам українцям розвивати земське і міське самоврядування.

6. №6. Генеральний Секретаріат України: утворення, його склад та ком­петенція. 15 (28) червня 1917 року року Комітет УЦР на своєму засіданні ухвалив створення Генерального секретаріату і передав йому виконавчі функції. Перший склад Генерального секретаріату складався з 8 генеральних секретарів та генерального писаря. Очолював Генеральний секретаріат В. К. Винниченко. Першими генеральними секретарями були:

• В. Винниченко (ген. секр. внутрішніх справ)

• Б. Мартос (ген. секр. земельних справ)

• С. Петлюра (ген. секр. військових справ)

• В. Садовський (ген. секр. судових справ)

• І. Стешенко (ген. секр. освіти)

• С. Єфремов (ген. секр. міжнаціональних справ)

• М. Стасюк (ген. секр. продовольчих справ)

• Х. Барановський (ген. секр. фінансів)

• П. Христюк (ген. писар)

• Оголошенням Універсалу Центральна Рада брала на себе держави! функції. Українська громадськість визнала це і почала звертатися до "незаконного" з точки зору Тимчасового уряду органу з різноманітними справами. Щоб упора* тися з цим, Рада мусила утворити виконавчий орган ще не визнаної влади.

Після Українського національного Конгресу для проведення поточної роботи було створено спеціальний Комітет. До його складу входили голова Ради і два його заступники (обрані конгресом), члени у кількості 17 чоловік (обиралися на сесійному засіданні Ради), голови комісій Ради у кількості не більше 8 чоловік (обиралися Комітетом). Комітет мав право поповнюватися шляхом кооптації до повного свого складу, затвердженого у кількості 33 осіб. Щомісяця він скликав сесії Ради, в разі потреби — надзвичайні. В міру того, як у руках Центральної Ради зосереджувалася реальна влада, значення Комітету зростало. Його стали називати Малою Радою, і ця назва закріпилася. Мала Рада була законо підготовчим і навіть певною мірою законодавчим органом. Отже, покладати на Комітет ще й виконавчі функції було недоцільно. І тому, не афішуючи свого кроку, щоб зайвий раз не наразитися на конфлікт із Тимчасовим урядом, Комітет на закритому засіданні 15 червня створив Генеральний секретаріат у складі восьми генеральних секретарів і генерального писаря. Секретарства були прообразом майбутніх міністерств.

Перший у XX ст. український уряд очолив В, Винниченко. Він же взяв на себе обов'язки генерального секретаря внутрішніх справ. Генеральним писарем став П. Христюк, генеральним секретарем фінансів — X. Барановський, секретарем міжнаціональних справ — С. Єфремов, секретарем військових справ — С. Петлюра, секретарем земельних справ — Б. Мартос, секретарем судових справ —В. Садовський, секретарем продовольчих справ —М. Стасюк, секретарем народної освіти — І. Стешенко.

Український есер Павло Анікієвич Христюк народився в ¡880 р. на Кубані в родині заможного козака. Навчався у Київському політехнічному інституті, потім працював за кордоном у газеті "Рада". Брав активну участь у кооперативному русі. Христофор Антонович Барановський, 1874 р. народження, походив із селян Київської губернії. Він не мав спеціальної освіти, але показав себе талановитим фінансистом на посаді директора Київського кооперативного банку. В політичному житті раніше участі не брав. Сергій Олександрович Єфремов народився у 1876 р. в сім'ї священика на Київщині. Закінчив юридичний факультет Київського університету, активно співробітничав в українських виданнях, успішно займався науковою роботою в галузі історії української літератури. Кар'єра вченого не перешкодила йому брати участь у політичній боротьбі. Багато разів ув'язнювався царськими властями, був одним із засновників Української радикально-демократичної партії й Товариства українських поступовців, згодом став соціалістом-федералістом. Борис Михайлович Мартос народився у 1881 р. Походив із старовинного козацько-дворянського роду на Лубенщині. Після закінчення історико-філологічного факультету Харківського університету вчителював, брав участь у кооперативному русі, служив у Полтавському губернському земстві на посаді інспектора кооперації. Належав до Революційної української партії (РУП), потім став членом УСДРП. Валентин Васильович Садовський, 1884 р. народження, був сином священика на Волині. Закінчив юридичний факультет Київського університету і політехнікум у Санкт-Петербурзі. Працював адвокатом у Києві, брав участь у політичному житті як член УСДРП. Микола Матвійович Стасюк був сином чиновника у. Катеринославській губернії. Вчився у Гірничному інституті в Санкт-Петербурзі, але курсу не скінчив. У 1905 р. поїхав на Катеринославщину, взявся за організацію селянських спілок, за що відсидів рік у в'язниці. Потім працював у кооперативних установах Катеринослава і Києва. Іван Матвійович Стешенко народився у 1873 р. в козацькій сім'ї на Полтавщині. Закінчив історико-філологічний факультет Київського університету. Вчителював, але за участь у нелегальних українських гуртках його позбавили права викладати і виселили з Києва. У 1906 р. знову повернувся в Київ, займався викладацькою і науковою роботою. Активної участі в політичному житті не брав, хоча був членом УСДРП.

7. №7. II Універсал УЦ Ради: його загальна характеристика і значення.

3 липня (16 - за новим стилем) 1917 — зафіксував наслідки домовленостей між УЦР і Тимчасовим урядом: останній визнавав УЦР і Генеральний Секретаріат як крайовий орган України і водночас Генеральний Секретаріат ставав органом центрального уряду. Зі свого боку, УЦР визнавала Всеросійські установчі збори, а до їх скликання зобов'язувалася не робити самовільних кроків до здійснення автономії України. Умови:

1. Центральна Рада має поповнитися представниками від інших народів, які живуть в Україні;

2. Поповнена Центральна Рада утворює Генеральний Секретаріат, склад якого затверджує Тимчасовий Уряд;

3. Центральна Рада починає розробку закону про автономічний устрій України, який має бути затверджений установчим збором. До затвердження цього закону, УЦР зобов'язується не здійснювати автономії України;

4. Формування українського війська здійснюється під контролем Тимчасового Уряду.

II Універсал проголошено на сесії Української Центральної Ради...

Рішення I Універсалу в Петрограді були сприйняті із занепокоєнням. Зважаючи на політичну кризу, обумовлену масовими демонстраціями, поразку російської армії на Південно-Західному фронті і, як наслідок, втрату Галичини, Тимчасовий уряд не міг діяти виключно силовими заходами, оскільки на захист Центральної Ради могли стати фронтові українізовані частини і велика частка населення України. Крім того, збройний конфлікт міг призвести до розколу серед політичних сил Росії. У зв'язку з цим Тимчасовий Уряд пішов на переговори з Центральною Радою, для чого 28 червня до Києва відправилися урядова делегація у складі О. Керенського, М. Терещенка та І. Церетелі. У результаті переговорів було досягнуто компромісу. Зокрема, Тимчасовий уряд визнав теоретичну можливість отримання Україною автономії, а Центральна Рада зобов'язувалася самостійно (без рішення Всеросійських Установчих зборів) автономію не вводити; Тимчасовий уряд дозволив створення національних українських військових частин, але при цьому організовуватися вони повинні були з дозволу та під контролем Тимчасового уряду, при цьому українські частини залишалися у складі єдиної російської армії. Ці умови повинні були бути зафіксовані у спеціальній постанові Тимчасового уряду Універсалі Центральної Ради. Досягнутий компроміс викликав у Росії урядову кризу, на знак протесту проти будь-яких поступок українцям троє міністрів-кадетів вийшли з уряду, однак постанова все-таки було прийнято. 3 липня 1917 Тимчасовий Уряд відправив до Києва телеграму з постановою «Про національно-політичне становище України», зміст якого збігалося зі змістом підготовленого до оголошення II Універсалом. У той же день на урочистому засіданні Української Центральної Ради II Універсал був зачитаний (опублікований українською, російською, єврейською та польською мовами). Універсал стверджував, що «ми, Центральна Рада, ... завжди стояли за те, щоб не відокремлювати Україну від Росії». Генеральний Секретаріат оголошувався «органом Тимчасового уряду», його склад затверджує Тимчасовий Уряд. Визнавалася необхідність поповнення Ради за рахунок представників інших національностей, що проживають на території України. За військового питання приймалася можливість прикомандирування представників Україна кабінету військового міністра та Генштабу. Формування українських військ має здійснюватися під контролем Тимчасового Уряду.

№8. Утворення Малої Ради: причини та загальна характеристика ді­яльності. Мала Рада — орган Української Центральної Ради, створений у квітні 1917, який діяв між її пленарними засіданнями. Спочатку існувала як виконавчий комітет УЦР (офіційна назва — Комітет УЦР), У кінці квітня 1917 до складу Малої ради входили М. Грушевський (голова), С. Єфремов і В. Винниченко — заступники голови, члени — X. Барановський, В. Бойко, Запорожець, В. Коваль, Косів, В. О'Коннор-Вілінська, Ф. Крижановський, 3. Мірна, А. Ніковський, Г. Одинець, В. Прокопович, М. Стасюк, Л. Старицька-Черняхівська, В. Садовський, Л. Чикаленко і П. Христюк. Після створення Генерального Секретаріату Комітет УЦР 6 липня 1917 було перейменовано у Малу Раду. Мала Рада мала здійснювати підготовчі та, до певної міри, законодавчі функції між сесіями УЦР. На засланнях Малої Ради обгорювалися і готувалися проекти рішень всіх найважливіших поточних політичних, економічних і військових питань, які пізніше затверджувалися на сесії УЦР. Щомісяця скликала сесії Центральної Ради, в разі потреби — надзвичайні. В липні 1917 Мала Рада складалася з 40 представників від політичних фракцій УЦР, Президії Центральної Ради і Рад робітничих, селянських і солдатських депутатів та 18 членів від національних меншин.

№9. Утворення Української Народної Республіки. Захоплення більшовиками наприкінці жовтня 1917 р. влади у Петрограді, падіння Тимчасового уряду створило принципово іншу політичну ситуацію в Україні. УЦР висловилась проти подій у Петрограді, вважаючи відповідальними за них уряд і більшовиків, оголосила, що «буде боротися з усякими спробами підтримки цього повстання на Україні». 31 жовтня 1917 р. сьома сесія УЦР ухвалила поширити владу Генерального секретаріату, окрім Київської, Полтавської, Чернігівської, Волинської та Подільської губерній, на Херсонську, Харківську, Катеринославську, Таврійську, частково Курську і Воронезьку губернії.

1. Проголошення створення Української Народної Республіки (УНР). На початку листопада 1917 р. влада в Україні перейшла до рук Української Центральної Ради. 7 (20) листопада 1917 р. УЦР III Універсалом проголосила створення Української Народної Республіки у складі федеративної Росії. Розпочався третій, останній, етап історії Української Центральної Ради (перший - від утворення УЦР до Всеукраїнського нацконгресу; другий - від Всеукраїнського нацкошресу до повалення влади Тимчасового уряду в Петрограді). В основі його - державотворча діяльність, спрямована на побудову демократичних засад влади, повну незалежність України. УЦР ухвалила Конституцію УНР, а також ряд законів: запроваджено власну грошову систему, затверджено герб, гімн УНР, українській мові надано статус державної.

2. Основні положення III Універсалу:

- проголошувалося утворення Української Народної Республіки (УНР) у межах 9 українських губерній, при цьому формально не поривалися федеративні зв'язки з Росією;

- запровадження 8-годинного робочого дня;

- встановлення державного контролю над виробництвом;

- скасування поміщицького землеволодіння;

- земля оголошувалася власністю всього народу без викупу;

- надання національним меншинам «національно-персональної автономії»;

- забезпечення українському народу демократичних прав і свобод: свобода слова, преси, віровизнання, зборів, союзів, страйків, недоторканість особи й помешкання;

- скасування смертної кари;

- надання амністії політичним в'язням;

- призначення на грудень 1917 р. виборів до Українських Установчих зборів, які мали бути скликані 9 січня 1918 p.;

- початок мирних переговорів УЦР з Німеччиною та її союзниками.

3. Практичне значення прийняття III Універсалу. Практичне значення прийняття Центральною Радою III Універсалу і проголошення Української Народної Республіки полягало в тому, що вперше була проголошена конкретна програма перебудови українського суспільства на демократичній основі - програма, що відповідала інтересам більшості. Сам факт проголошення прогресивних і справедливих політичних і соціально-економічних реформ показав українському народу реальність досягнення національної незалежності та побудови національної демократичної держави. Цей документ відіграв важливу роль і в розвитку української національної самосвідомості, і в зміцненні демократичної спрямованості українського національного руху.

Крім того, до практичних результатів можна віднести таке:

- було завдано удар по поміщиках - соціальній опорі монархістів;

- були забезпечені умови для участі в Українській революції представників російського, єврейського, польського та інших народів;

- підвищився авторитет українського національного руху серед населення України;

Центральна Рада здобула верх над українськими більшовиками, змусивши їх звертатися по допомогу до Росії.

4. Історичне значення. Історичне значення прийняття Українською Центральною Радою III Універсалу і проголошення Української Народної Республіки полягало, насамперед, у такому:

- український народ вийшов на історичну арену як самостійний творець власної історії, здатний на створення своєї незалежної держави;

- був підірваний раніше недоторканний принцип «єдиної і неподільної» Росії, що сприяло національно-визвольній, антиімперській боротьбі інших народів;

- відстоювання українською владою ідеалів демократичних свобод стояло на шляху зміцнення тоталітаризму в Росії;

- велике значення для багатонаціональних Європи і Росії мало визначення шляхів справедливого вирішення проблем національних меншин в УНР;

- історичний досвід українського державного будівництва став основою для відтворення і зміцнення української державності в 1990-ті pp.

№10 III Універсал УЦ Ради. 7 листопада(20 - за новим стилем) 1917 — проголосив Українську Народну Республіку (УНР), формально не пориваючи федеративних зв'язків з Росією, і демократичні принципи: свободу слова, друку, віровизнання, зборів, союзів, страйків, недоторканість особи й помешкання; оголосив національну автономію для меншостей (росіян, поляків, євреїв), скасував смертну кару, як також право приватної власності на землю й визнав її власністю всього народу без викупу, установив 8-годинний робочий день, оголосив реформу місцевого самоврядування, визначив 9 січня 1918 днем виборів до Українських Установчих Зборів, які мали бути скликані 22 січня 1918. Умови:

1. Україна проголошується Українською Народною Республікою, не відділяючись від Росії;

2. До установчих зборів в Україні вся влада належить УЦР та Генеральному Секретаріату;

3. Скасовується право приватної власності на землю;

4. УЦР починає мирні переговори з Німеччиною та її союзниками;

5. Впроваджуються демократичні свободи: свобода мови, свобода друку та ін.;

6. Запроваджується 8 годинний робочий день;

7. Встановлюється державний контроль над виробництвом;

8. На грудень призначаються вибори до всеукраїнських установчих зборів.

9. Судова реформа.

10. Амністія політичних в'язнів.

8. №11. IV Універсал УЦ Ради.

9 січня (22 січня за новим стилем) 1918 — проголосив УНР «самостійною, ні від кого незалежною, вільною суверенною державою українського народу», а виконавчий орган, Генеральний Секретаріат — Радою Народних Міністрів. Він замінив постійну армію міліцією, доручив провести вибори народних рад — волосних, повітових і місцевих, установив монополію торгівлі, контроль над банками, підтвердив закон про передачу землі селянам без викупу, прийнявши за основу скасування власності і соціалізацію землі. Доручив Раді Народних Міністрів продовжувати розпочаті переговори з Центральними державами і довести до підписання миру; закликав усіх громадян УНР до боротьби з більшовиками. Умови:

1. УНР проголошується незалежною, вільною суверенною державою українського народу;

2. З усіма сусідніми країнами УНР прагне жити у мирі та злагоді;

3. Влада в Україні належить народу України, від імені якого, допоки не зберуться українські Установчі збори, буде правити ЦР;

4. Піддано жорстокій критиці політику більшовиків, яка веде до громадянської війни;

5. УЦР зобов'язується вести боротьбу проти прибічників більшовиків в Україні;

6. УЦР зобов'язувалась негайно почати мирні переговори з Німеччиною;

7. УЦР планує провести земельну реформу в інтересах селян;

8. Держава має встановити контроль над торгівлею та банками

III і IV Універсали поставлено на голосування членами Малої Ради, чим надано їм значення законопроектів.

Директорія УНР не зберегла практику оголошення Універсалів. Замість Універсалів почали видавати декларації.

Після жовтневої революції в Петрограді, на території України більшовики встановили радянську владу в деяких прифронтових містах, почалася громадянська війна між прихильниками радянської влади і прихильниками Тимчасового уряду. Спочатку Центральна Рада займала нейтральну позицію, але незабаром приступила до активних дій і змогла встановити свою владу на більшій частині України. У листопаді верховенство влади Центральної Ради визнали Київський, Катеринославський, Одеський, Полтавський комітети РСДРП (б), ряд Рад робітничих і солдатських депутатів міст України, всі селянські Ради. Продовжуючи свою державотворчу лінію, Українська Центральна Рада (УЦР) 7 (20) листопада 1917 затвердила III Універсал, в якому проголосила Українську Народну Республіку (УНР) у складі федерації вільних народів, формально не пориваючи федеративних зв'язків з Росією, і демократичні принципи: свободу слова , печатки, віросповідання, зборів, союзів, страйків, недоторканність особи і житла; оголосила національну автономію для меншостей (росіян, поляків, євреїв), скасувала смертну кару, як і право приватної власності на землю й визнав її власністю всього народу без викупу, встановила 8-годинний робочий день, оголосила реформу місцевого самоврядування. Під владу Центральної Ради переходить 9 губерній: Київська, Подільська, Волинська, Чернігівська, Полтавська, Харківська, Катеринославська, Херсонська і Таврійська (без Криму). Долю деяких суміжних з Росією областей і губерній (Курщина, Холмщина, Воронежчина і т. п.) передбачалося вирішити в майбутньому. На грудень призначалися вибори у Всеукраїнське Установчі Збори, до обрання якого вся влада належала Центральній Раді та Генеральному Секретаріату. Однак Україна все ще не претендувала на абсолютний суверенітет, так як передбачалося, що жовтневі події в Петрограді - це змова, яка незабаром буде ліквідована. На території України залишалися в силі всі закони, постанови і розпорядження Тимчасового Уряду, якщо вони не були скасовані Центральною Радою або Генеральним секретаріатом. Залишалися всі колективні урядові установи і всі чиновники, призначені Тимчасовим Урядом до майбутніх змін в законодавстві Української Народної Республіки.

№12. Статут Генерального Секретаріату На підставі згоди з тимчасовим правительством дня 16 липня (н. ст.) 1917 р. - орган революційної демократії всіх народів України -Українська Центральна Рада, що має підготувати Україну до остаточного здійснення автономного ладу й довести її до Українських Установчих всенародних Зборів і російського Установчого Зібрання, - утворює Генеральний Секретаріат, який являється найвищим органом управи на Україні. Діяльність Генерального Секретаріату зазначається тимчасово такими головними пунктами:

1. Найвищим краєвим органом управи на Україні є Генеральний Секретаріат Української Центральної Ради, який формується Центральною Радою, відповідає перед нею і затверджується тимчасовим правительством.

2. Формування Генерального Секретаріату Центральна Рада здійснює через свій Комітет.

3. Центральна Рада затверджує Генеральний Секретаріат в цілості, висловлюючи йому довіррє.

4. В склад Генерального Секретаріату входить 14 генеральних секретарів, а саме секретарі: в справах внутрішніх, фінансових, військових, харчових, земельних, юстиції, освіти, національних, торгу, промисловосте, почти й телеграфу, праці, доріг, генеральний контрольор і генеральний писарь. Примітка. При секретареви в національних справах назначається три товариші секретаря - від Великоросів, Євреїв і Поляків. Товариші секретаря по ділах своєї нації мають право реферату й рішучого голосу в сих справах у Генеральнім Секретаріаті. Товариші секретаря в національних справах затверджуються Комітетом Ради.

5. Свою власть Генеральний Секретаріат здійснює через всі урядові органи на Україні.

6. Всі урядові органи на Україні підлягають власти Генерального Секретаріату. Примітка. Генеральний Секретаріат установляє, які органи, в яких межах і в яких випадках мають зноситися безпосереднє з тимчасовим правительством.

7. Всі урядові посади на Україні, коли вони не виборні, заміщаються Генеральним Секретаріатом або підвладними йому органами.

8. При тимчасовім правительств! має бути статс-секретар для справ України, якого призначає тимчасове правительство по згоді з Центральною Радою.

9. Статс-секретар має пильнувати інтересів України в усій роботі тимчасового правительства й в разі потреби переслати законопроекти через Генеральний Секретаріат на розгляд Ц. Ради.

10. Генеральний Секретаріат передає на санкцію тимчасового правительства ті законопроекти, які розглянула й ухвалила Центральна Рада.

11. Генеральний Секретаріат передає на затвердження тимчасового правительства тимчасові фінансові обрахунки видатків на потреби України, які розглянула й ухвалила Центральна Рада.

12. Тими коштами, які надходять на рахунок Центральної Ради, розпоряджується Генеральний Секретаріат по бюджету, ухваленому Центральною Радою.

13. Генеральний Секретаріат ті справи, які він уважає найважнійшими, передає на розгляд Центральної Ради.

14. Діяльність Генерального Секретаріату, відповідального перед Центральною Радою, контролюється нею шляхом запитань по всіх справах.

15. В перервах поміж сесіями Центральної Ради Генеральний Секретаріат відповідає перед Комітетом Центральної Ради, який виконує всі її функції, окрім зазначеної в 3-ім.

16. Коли Генеральний Секретаріат не згоджується з постановою Комітету в якій-небудь справі, остання переноситься на розгляд Центральної Ради, яка скликається негайно.

17. Коли Центральна Рада висловлює недовір'я Генеральному Секретаріатові, він подається у відставку.

18. Всі акти Центральної Ради й Комітету контрасигнуються Генеральним Секретаріатом.

19. Всі закони тимчасового правительства мають силу на Україні від дня проголошення їх в Краєвім Урядовім Віснику на українській мові. Примітка. В надзвичайних випадках Генеральний Секретаріат проголошує їх іншим способом.

20. Всі закони, адміністративні приписи й постанови, проголошені українською мовою, публікуються також на мовах: російській, єврейській, польській.

№13. Конституція УНР 1918 p.: її загальна характеристика і значення. Конституційний процес ЦР розпочала відразу ж після проголошення Першого універсалу створенням конституційної комісії у складі 100 осіб на чолі з М. Грушевським. Конституцію передбачалося ухвалити Всеукраїнськими Установчими Зборами. Але революційні події, російська та німецька окупації завадили цьому і в останній день свого існування, 29 квітня 1918 р., ЦР затвердила її положення, але в життя не впровадила, бо сама припинила діяльність. Конституція УНР мала підзаголовок - "Статут про державний устрій, права і вольності УНР" і складалася з 83 статей, об'єднаних у 8 розділів: I. Загальні постанови (статті 1-6); II. Права громадян України (статті 7-21); III. Органи власти УНР (статті 22-26); W. Всенародні Збори УНР (статті 27-49); V. Про Раду Народних Міністрів УНР (статті 50-59); VI. Суд УНР (статті 60-68); VII. Національні союзи (статті 69-78); VIII. Про часове припинення громадянських свобод (статті 79-83). УНР проголошувалася "державою суверенною, самостійною і ні від кого незалежною", суверенне право в якій належить народові (всім разом громадянам республіки). Територія її неподільна і без згоди 2/3 парламенту не може змінюватися кордон.

Громадянином вважалася особа, яка набула це право законним шляхом, подвійне громадянство не передбачалося. Актова, громадянська і політична дієздатність наставала з 20 років. Всі громадяни, незалежно від віку, віри, раси, статі проголошувалися рівними у своїх правах. їм гарантувалися всі права і свободи, як то: свобода слова, друку, совісті, обирати і бути обраним (активне і пасивне виборче право), вільне місце проживання, пересування, недоторканність особистого життя, таємниця листування тощо. Встановлювалися порядок виборів та законотворча процедура. Влада розподілялася на гілки: законодавчу, виконавчу та судову. Законодавча належала Всенародним Зборам УНР, виконавча - Раді Народних Міністрів, судова - Генеральному Суду УНР. Національним меншинам надавалося право об'єднуватися у національні союзи, які формували органи самоуправління, видавали корпоративні закони, що не суперечили б Конституції держави, встановлювали бюджет тощо. На випадок війни чи повстання громадянські свободи обмежувалися спеціальним законам не більше як на 3 місяці, який ухвалювали Всенародні Збори або Рада Народних Міністрів. Отже, ЦР бачила УНР класичною парламентською республікою, без президента. На підставі Конституції передбачалася розробка цілої низки законодавчих актів.

№14. Утворення вільного козацтва в УНР.Вільне козацтво — українські добровільні озброєні формування, що виникли у процесі розвалу царської армії у навесні 1917 року з метою створення і захисту Української держави в умовах наростання революції, коли в містах і селах України загострилась проблема охорони громадського порядку. Формування загонів Вільного козацтва розпочалося у квітні 1917 року в Звенигородському повіті на Київщині. На козацькому з'їзді у Звенигородці було прийнято такі постанови:

 - Вільне козацтво організовано для оборони вольностей українського народу та охорони ладу;

- Вільне козацтво є територіальною військовою організацією, до якої мають право вступати громадяни повіту, не молодші 18 років;

 - Не можна приймати до організації людей, ворожих українській справі, а також тих, хто мав кримінальні злочини;

 - Всіма справами організації завідують ради козацької старшини;

 - Командна старшина є виборною.

Основою організації Вільного козацтва стала сотня, що набиралася з громадян одного села чи міста не молодших за 18 років і не мала чітко означеної кількості. Сотні волості формувалися в курінь, курені — в полки, а полки губернії об'єднувалися в Кіш. Вільнокозацький рух став загальноукраїнським, поширившись на Київщину, Волинь, Херсонщину, Катеринославщину та інші регіони. Козаки брали активну участь у створенні в Києві Першого Українського козачого полку ім. гетьмана України Б. Хмельницького. Полк самочинно був створений 18 травня 1917 року і налічував близько 3 тисяч солдатів. У серпні 1917 року відбулося формування загонів Вільного козацтва в повітах: Бердичівському, Уманському, Київському, Канівському, Черкаському, Остерському, Ніжинському та Борзнянському.

21-28 вересня 1917 року в Києві відбувся з'їзд представників народів і областей Російської держави, який отримав назву «З'їзд народів. На з'їзді було обрано Головну козацьку раду (Генеральну раду) Вільного козацтва у складі 12 осіб.Почесним отаманом Вільного козацтва став генерал Павло Скоропадський. 13 листопада 1917 року Генеральний Секретаріат затвердив обов'язковий для вільнокозацьких організацій Статут «Вільного Козацтва на Україні». Статут суворо регламентував діяльність вільних козаків. Досить жорсткими були умови прийому до Вільного козацтва. Це відбувалося тільки на загальних зборах громади при таємному голосуванні. Дійсним членом Вільного козацтва можна було стати лише за рекомендацією трьох його членів, які несли повну відповідальність за подальші вчинки свого підопічного. Вищим органом громади Вільного козацтва були загальні збори, що збиралися двічі на рік. Ухвали приймалися простою більшістю голосів. Сільські і міські ради Вільного козацтва обиралися на один рік і складалися з 5 членів: голови, його товариша, писаря, його товариша і скарбника. Фінансовими питаннями займались ревізійні комісії. Місцеві громади Вільного козацтва об'єднувались у волосні, волосні — у повітові, повітові — у губернські. Вищим органом кожної з них так само були загальні збори. За соціальним та національним походженням вільні козаки були, головним чином, українськими селянами, службовцями, робітниками.

9. №15. Утворення органів охорони громадського порядку в УНР.

Комітет охорони революції: створений 7 листопада 1918,планувалося створити при комітеті комісії – військову, інформаційну,технічну; представники комітету повинні були діяти в держ.установах,громадських організаціях,залізницях, пристанях  і т.д.;до компетенції відносилося – використання за необхідності резервів держ. органів, не державних організацій  у боротьбі з контрреволюцією., повноваження роботи обшуки, зміщувати з постів та заарештовувати. При Ген. Секретарстві внутрішніх справ була створена особлива комісія з представників відомств  до якої відійшли справи по охороні порядку та спокою в Україні. Була проведена реорганізація міської та сільської міліції -  вона підпорядковувалася комісарам ЦР.  

10. №16. Судова система УНР.

27 листопада 1917 р. Мала Рада затвердила запропонований Генеральним Секретаріатом Законопроект про здійснення судочинства на Україні іменем УНР. 15 грудня УЦР затвердила поданий Секретарством судових справ Законопроект про утворення до скликання Установчих зборів тимчасового Генерального Суду. Генеральний Суд складався з 3 департаментів: цивільного, карного і адміністративного, і виконував усі функції, належні до того Сенату у справах судових і справах нагляду над судовими установами і особами судового відомства. Члени Генерального Суду мали звання генеральних суддів, і їх повноваження до затвердження Генерального Сeду на підставі Конституції визначались дореволюційним російським законодавством, зокрема “Учреждением судебных установлений”; цим же законодавством керувались суди першої інстанції. Після формування персонального складу Генеральний Суд мав розробити регламент і подати його через Секретарство судових справ, що мало значний вплив на діяльність Генерального Суду, на затвердження УЦР. У подвійному підпорядкуванні перебувала “прокураторія”: діяла при Генеральному Суді і називалась Прокураторія Генерального Суду, а поза тим її регламент затверджувало Секретарство судових справ, яке також надавало одному з прокурорів звання старшого і доручало йому провід прокуратури. На початку січня 1918 р. УЦР ухвалила закон “Про упорядження прокураторського нагляду на Україні". Законом від 30 грудня 1917 р. УЦР визнала неправомочність Київської, Харківської і Новочеркаської судових палат і ухвалила закон “Про заведення апеляційних судів”, за яким їх повноваження і внутрішня організація майже не відрізнялись від попередніх судових палат. Закон “Про умови обсадження і порядок обрання суддів Генерального і апеляційних судів” від 23 грудня 1917 р. обумовив обрання всіх суддів УЦР більшістю в 3/5 голосів. 18 квітня 1918 р. Генеральне писарство подало на розгляд УЦР законопроект про надання Генеральному Суду також функцій Головного Військового Суду щодо справ, вирішуваних на території Україні. Але внаслідок зміни політичної ситуації він так і не був розглянутий.

11. №17. Організація діяльності органів прокуратури та адвокатури в УНР. Після жовтневих подій 1917 р. влада в Україні певний час залишалася у Центральної Ради, яка частково реформувала судову систему царської Росії. Але щодо організації та діяльності присяжних і приватних повірених не було внесено ніяких змін. Коли Україну було проголошено Республікою Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів, Народний Секретаріат 4 січня 1918 р. прийняв постанову "Про введення народного суду", якою скасовувалися всі судові установи, що діяли доти, а також інститути присяжної та приватної адвокатури. У постанові передбачалося, що всі громадяни, старші за 18 років, можуть бути обвинувачами й захисниками в суді та на попередньому слідстві. Аналогічно вирішувалося питання про захист і в революційних трибуналах за Положенням, затвердженим 23 лютого 1918 р.

14 лютого 1919 р. Рада Народних Комісарів України Декретом про суд ліквідувала відновлену Центральною Радою присяжну і приватну адвокатуру (після окупації України в лютому 1918 р. кайзерівською Німеччиною) і затвердила Тимчасове положення про народні суди і революційні трибунали УРСР, яке передбачало порядок організації захисту в народних судах і революційних трибуналах. Так, для захисту були створені колегії правозаступників в народних судах та окремі -- при революційних трибуналах. Члени перших обиралися з числа громадян, що відповідали умовам, установленим для виборців. У повітах члени колегії обиралися відповідними виконкомами, в містах -- міськими Радами, а при ревтрибуналах - губвиконкомами. Тимчасове положення встановлювало обов'язкову участь захисника в усіх справах, підсудних революційним трибуналам. Згідно з указаним Тимчасовим положенням до того, як будуть сформовані колегії правозаступників, функції захисників у революційних трибуналах повинні були виконувати громадяни, призначені Народним комісаром юстиції та юридичними відділами губвиконкомів. У народних судах і радах народних суддів функції захисників і представників сторін у цивільних справах мали виконувати особи, призначені юридичними відділами міських Рад депутатів або повітових виконкомів за пропозицією суду. Крім того, згідно з Декретом РНК УРСР від 16 квітня 1919 р. "Про трудову повинність спеціалістів по судовій частині" на вимогу НКЮ, а також осіб і установ, ним уповноважених, як захисники могли бути примусово залучені особи з колишніх судових установ і присяжної адвокатури. Про значне одержавлення адвокатури, обмеження професійної свободи та незалежності адвокатів свідчить той факт, що всі правозаступники перебували на державній службі й одержували заробітну плату.

Після жовтневих подій 1917 року розпочався новий етап державотворення і національного самовизначення народу України, етап здобуття суверенності. В УНР велася активна робота із створення нової системи правоохоронних органів, у тому числі – судів і органів прокурорського нагляду. Так, у грудні 1917 року заснована Прокураторія, а вже наступного місяця Центральна Рада ухвалила Закон “Про уряджання прокурорського нагляду в Україні”. За часів правління гетьмана Скоропадського П. П. (квітень-грудень 1918 року) ухвалюється Закон “Про утворення державного Сенату”. При створенні у грудні 1918 року Директорії УНР набуває чинності Закон “Про урядження прокурорського догляду в Україні” і поновлюється діяльність Генерального Суду під назвою “Найвищий Суд Української Народної Республіки”. За радянських часів Державна прокуратура в Україні була заснована в системі Наркомюсту. Першим законодавчим актом про прокуратуру України був Закон "Про утворення Генерального Суду", у складі якого діяли цивільний, кримінальний та адміністративний департаменти та прокураторія. У прокуратори за штатним розкладом було передбачено посади: старший прокурор, три прокурори, писар І помічник писаря. 4 січня 1918 року Центральна Рада прийняла Закон "Про урядження прокураторського нагляду на Україні", на підставі якого прокуратори створювалися при апеляційних та окружних судах. Прокуратори призначалися Генеральним секретарем судових справ. Наказом Генерального секретаря судових справ №7 від 18 січня 1918 року на посаду старшого прокуратора Генерального суду було призначено Д.В. Маркевича. З квітня до листопада 1918 року в Україні діє Гетьманат, який розпустив Центральну Раду й уряд і скасував усі її закони. Гетьман України П.П. Скоропадський 8 липня 1918 року затвердив ухвалений Радою Міністрів України Закон "Про утворення Державного Сенату", яким регламентувалися питання організації та діяльності прокуратури. У листопаді 1918 р. створено Директорію, яку очолив В. Вінниченко, а пізніше – С. Петлюра. Директорія повернула назву держави – Українська Народна Республіка, скасувала закон гетьманського уряду про утворення Державного Сенату і відновила діяльність Генерального Суду, який отримав назву "Надвищий Суд Української Народної Республіки", до штату якого включалася прокураторія. У січні 1919 року Рада Народних Міністрів УНР затвердила штат Надвищрго Суду, куди входили 7 прокурорів. Директорія УНР, яку очолював С. Петлюра, незабаром перестала існувати. На території України сформувалася Радянська республіка, проголошена в грудні 1917 р. у м. Харкові, та було створено уряд – Народний секретаріат і Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет (ВУЦВК). Наступний етап розвитку прокуратури в Україні починається з лютого 1919 р., коли Декрет Ради Народних Комісарів України від 19 лютого 1919 р. скасував усі судові установи, у тому числі і прокурорський нагляд, який діяв на території України до встановлення радянської влади.