book_ukr

Проте головними причинами наступних демократичних перетворень були економічні: низька продуктивність праці кріпаків не задовольняла потреб свого й поміщицького господарств і держави в цілому; зубожіння значної частини селян, наростання антифеодальних виступів гальмували розвиток економіки. Як наслідок, вражаюче відставання Росії у військовій справі від передових країн Західної Європи, засудження світовою громадськістю станового устрою Російської імперії.

Приймаючи важливе рішення про скасування кріпосного права, царизмові потрібно було зважити на ставлення до реформи насамперед дворянства як головної опори режиму. Олександр II, який зійшов на трон у 1855 р., після смерті Миколи І, для обговорення питання про звільнення кріпаків і вироблення відповідних законопроектів призначив у 1857 р. Таємний (з 1858 р. – Головний) комітет у селянських справах, до якого ввійшли провідні чиновники та громадські діячі як ліберальних, так і консервативних напрямів.

На захист прав селян у Комітеті виступав Григорій Ґалаґан. Проте інший українець, Михайло Позен, захисник існуючих порядків, намагався перешкодити прогресові в розв'язанні цієї проблеми. Настрої на місцях вивчали губернські дворянські комітети, які представляли інтереси поміщиків Слобідської та Південної України, її ліво- і правобережних регіонів.

У процесі підготовки селянської реформи царському урядові довелося вирішувати питання про особистий статус звільнених кріпаків і наділення їх землею. Дворянство не мало єдиної думки щодо розв'язання цієї проблеми. Чимало поміщиків Південної України виступали за звільнення селян без землі. Деякі з них пропонували звільнення кріпаків із земельним наділом за викуп. На Правобережжі польські магнати взагалі відмовлялися давати селянам землю. Деякі власники великих маєтків виступали за збереження кріпосного права ще на 10 років.

Головні засади реформи про скасування кріпосного права були викладені в маніфесті Олександра II від 19 лютого 1861 р. і тоді ж підписаному царем "Загальному положенні про селян, звільнених від кріпосної залежності". Законодавчо підтверджувалися надання кріпакам особистої свободи та ліквідація їхньої залежності від поміщиків. Їм надавалося право купувати нерухомість, займатися промислами, торгівлею, відкривати промислові підприємства тощо. Селяни також отримували право брати участь у сільському самоврядуванні – сільських сходах і виборах сільських старост. Кілька сільських общин об'єднувалися у волосні на чолі з правлінням, яке виконувало господарські, адміністративні та інші функції.

181

Однак перетворення колишніх кріпаків на "вільних обивателів" не принесло їм справжньої рівності. Вони мали сплачувати державі подушний податок і відбувати рекрутську повинність. Лише на рік селянин отримував паспорт на вільне пересування, але поліція могла відібрати його і відправити на попереднє проживання за несвоєчасну сплату податків. Сільські сходи могли будь-коли відкликати члена общини для виконання різних повинностей. Щоб селянин міг вільно вийти з общини, переселитися в іншу місцевість або перейти до іншого стану, йому потрібно було відмовитись від наділу, ліквідувати особисту

йсімейну заборгованість, отримати згоду батьків і самої общини. Хоча реформа 1861 р. і вводила для селянських общин самовряду-

вання, функції нагляду за ними зберігалися за урядовими чиновниками, які призначалися з місцевих дворян. Суд і розправу над селянами вершили волосні суди, у більшості яких панували хабарництво, безправ'я та насильство. Найдієвішою формою покарання за найменшу провину вважалися тілесні, які не застосовувалися до представників інших станів. Зберігалися й інші залишки кріпацтва, які допомагали місцевій владі утримувати селянські маси у правовій нерівності.

Реформа несправедливо обійшлася із селянами в розв'язанні земельного питання. Близько половини землі було залишено для власного користування поміщикам, а решту розподілено між колишніми кріпаками. У різних місцевостях, зокрема в Україні, установлювалися неоднакові розміри селянських наділів. У цілому понад 94 % селян України мали наділи близько п'яти десятин, що не задовольняло мінімальні життєві потреби їхніх сімей.

Звільнені селяни перебували в так званому тимчасово зобов'я- заному стані, який визначався на два, а в окремих випадках і на двадцять років, і регулювався уставними грамотами. Для розв'язання можливих конфліктів створювалися "губернські в селянських справах присутствія" та інститут мирових посередників. Передбачалося, що гроші за одержану селянами землю поміщикам виплатить уряд (у формі п'ятивідсоткових державних облігацій і викупних свідоцтв). Селяни, у свою чергу, зобов'язані були виплачувати казні платежі разом із відсотками протягом 49 років. З 1862 р. по 1907 р. колишні поміщицькі селяни, регулярно виплачуючи платежі за землю, усе ще залишалися в боргу. Лише революція 1905–1907 рр. змусила царизм скасувати викупні платежі.

Після скасування кріпосного права в Російській імперії було проведено цілу низку реформ. У 1864 р. уряд здійснив земську реформу. На більшості території країни запроваджувалося місцеве самоврядування. На з'їздах землевласників, зборах міщан, волосних сходах селян обиралися гласні на повітові збори. На них визначалися гласні

182

губернських земських зібрань. До компетенції земств передавалися організація охорони здоров'я, підтримка початкових шкіл, догляд за станом шляхів, поштового зв'язку, розподіл грошових надходжень від держави, збирання та опрацювання статистичних матеріалів. У цілому земства відіграли позитивну роль у залученні місцевого населення до самоврядування. В Україні земства запроваджувалися тільки на Лівобережжі та Півдні. На Правобережжі їх було введено значно пізніше.

Відповідно до реформи судочинства в 1864 р. було ліквідовано становий характер судів, закритість судових засідань, залежність судів від адміністрації. Судочинство стало незалежною сферою управлінської системи. Засідання в суді проводилися відкрито за участю присяжних засідателів. Послугами адвокатів могли користуватися всі притягнені до судової відповідальності.

Укожній губернії функціонував окружний суд. Апеляції на прийняті ним рішення в Україні розглядали три судові палати – Київська, Одеська й Харківська. Дрібні справи розглядалися мировими судами, голови яких обиралися земськими гласними на три роки. Існували, як і раніше, суди для церковнослужителів і військових. Для селян створювалися волосні суди з правом покарання винних різками.

З 1864 р. в країні запроваджувалася єдина система початкової освіти, до якої належали нижчі школи всіх відомств з підпорядкуванням Міністерству народної освіти. Діти представників усіх станів могли навчатися в народних училищах. Середню освіту можна було отримати у класичній чи реальній гімназії з 7-річним терміном навчання, що була безстановою. Відкривалися прогімназії, що надавали освіту за програмою перших чотирьох класів гімназії. Скасовувалися фізичні покарання учнів.

Згідно зі Статутом 1868 р. було проведено реформу вищої школи. Певну автономію отримали університети. Учена рада університетів мала право обирати ректора і проректора терміном на 4 роки та професорів на конкурсній основі, а ради факультетів – обирати деканів. Було збільшено кількість кафедр і чисельність викладачів. Дещо кращим стало матеріальне забезпечення вищих навчальних закладів та створювалися певні умови для поліпшення викладання окремих дисциплін і наукових досліджень.

У1864 р. було започатковано зміни в управлінні військовим відомством. Територія Росії поділялася на військові округи. Зокрема, в Україні їх створили три – Київський, Одеський і Харківський. Відповідно до Статуту 1874 р. військова повинність поширювалась на всі стани суспільства. Термін служби в сухопутних військах скорочувався з 25 років до 6, на флоті – до 7 років. Уводилася низка положень щодо звільнення певних категорій громадян від військової повинності.

183

2. РОЗВИТОК СІЛЬСЬКОГО ГОСПОДАРСТВА ТА ПРОМИСЛОВОСТІ В НАДДНІПРЯНСЬКІЙ УКРАЇНІ В 60–90-х РОКАХ ХІХ СТОЛІТТЯ

Відбулася докорінна зміна в розподілі землі, поміщики зберегли свої права на землю, але тепер її можна було купити й продати. Панство, яке не могло налагодити господарство в нових умовах, опинялося

вборговій залежності, закладало та перезакладало маєтки, розорювалося й продавало землю заможним селянам, купцям, представникам інших станів. З 1861 по 1914 р. в Україні до інших станів перейшла майже половина дворянської землі, що надійшла у продаж.

Після реформи економічні відносини на селі почали набирати виразно капіталістичних рис. Відбувався процес товаризації поміщицьких і заможних селянських господарств. За таких умов зростав попит на зернові культури – пшеницю та ячмінь, під які збільшувалися площі орних земель на Півдні. На Правобережжі вирощували буряк, на Лівобережжі – тютюн, картоплю, коноплю. Важливу роль стало відігравати тваринництво, продукція якого (вовна, щетина, шкіра тощо) постачалась на ринок. У цілому чіткою стає спеціалізація окремих районів України, які задовольняли потреби на різні види сільськогосподарської продукції як у країні, так і за її межами. Зростав попит на вдосконалені знаряддя праці та техніку: парові двигуни, молотарки, жниварки, віялки. Вони надходили переважно із західноєвропейських країн і частково з вітчизняних заводів.

Капіталістичним шляхом розвивалися лише заможний і частково середній прошарки селянського населення. Цього не можна було сказати про основну масу селянства, якій за отриманий наділ потрібно було розрахуватися з державою і поміщиком, сплатити подушний та інші податки. Не маючи власних грошей, селяни мусили позичати їх у заможних сусідів або лихварів під великі відсотки й потрапляли до них у фінансову залежність. їхня праця не приносила достатніх прибутків, що унеможливлювало використання сучасного реманенту, передових методів обробітку ґрунту. Тим більше вони не могли придбати нову землю для свого господарства.

Навпаки, потрапивши у скрутне економічне становище, збіднілі селяни змушені були продавати землю заможним господарям, найматися на роботу до них або до поміщиків, шукати кращої долі в містах. Частина з них, зокрема з Лівобережжя, ішла шукати сезонну роботу

вкапіталістичних економіях південних губерній України. Відбувалася активна міграція безземельного селянства в райони Сибіру, Середньої Азії, Далекого Сходу.

Становлення буржуазних відносин на селі посилювало протиріччя між хліборобами та поміщиками і владою. Селяни не могли усвідомити, чому цар, скасовуючи кріпосне право, не надав їм безкоштовно

184

землю, не полегшив їхнього матеріального й фінансового становища: Серед селянських мас поширилися чутки, що згідно зі справжнім законом, який приховали пани та попи, уся дворянська земля переходила у власність до держави й селянам не потрібно вносити викупні платежі та виконувати повинності на своїх колишніх господарів. На цьому ґрунті у квітні 1861 р. почалися виступи сільського населення в багатьох повітах Подільської губернії, які були придушені військами.

Досить поширеними були виступи серед селян за повернення відрізаних у них ділянок землі, проти позбавлення їх права випасати худобу на панських землях, косити сіно, збирати хмиз, гриби, ягоди в поміщицьких володіннях. На початку 1870-х рр. гострими були протести державних селян Харківської, Київської, Волинської, Подільської губерній проти запровадження так званих власницьких записів згідно із законоположеннями 1866–1867 рр., які збільшували виплачуваний ними оброк і значно погіршували їхнє економічне становище. Хвилювання були настільки грізними, що місцевим владам для придушення їх доводилося викликати каральні загони.

У 80–90-ті роки селянські виступи проти поміщиків виявлялися здебільшого в потравах посівів та сінокосів, самовільних порубках лісів, захопленні поміщицьких земель, відмовах платити різні податки, вносити викупні платежі, а також брати участь у розробці випасів, водопоїв, лісів, обстоюванні свого сервітутного права. Мали місце також підпали маєтків, страйки, непокора владі й поліції, самочинне переобрання представників місцевого самоврядування, протести проти запровадження інституту мирових посередників. Проте великих збройних виступів селян не відбулося.

Відміна кріпосного права в Російській імперії сприяла бурхливому розвитку промисловості в 60–90 рр. ХІХ ст. Одним із виявів цього процесу стало бурхливе залізничне будівництво. Першу залізницю у 1865 р. було прокладено між Одесою і Балтою. У 1869 р. стала до ладу Курсько-Харківсько-Азовська, наступного року – Курсько-Київська, а ще через рік пішли перші потяги по колії Київ – Одеса, у 1873 р. – Київ – Брест. У 1875 р. встановилося сполучення між Лозовою і Севастополем, Києвом і Фастовом, у 1884 р. – між Криворіжжям і Донбасом. У цілому до кінця XIX ст. протяжність колій, що сполучали усі головні міста України та поєднували її з Москвою, зросла до 8,5 тис. км.

Відбувалися зміни у структурі промислового виробництва України: зросла частка видобутку корисних копалин, зокрема кам'яного вугілля. Головною паливною базою країни був Донецький басейн, який у 1900 р. давав близько 70 % усього загальноросійського вугілля. Цю галузь контролювали 20 великих акціонерних компаній, до складу яких входили вітчизняні та іноземні підприємці. На початок XX ст. левова частка акцій (94 %) належала французьким і бельгійським підприємцям.

185

У середині 80-х рр. основним регіоном видобутку залізної руди став Криворізький басейн завдяки активній участі англійських, французьких та інших закордонних інвесторів. Тут почали діяти потужні рудники, на яких у 1900 р. добували 57 % усієї загальноросійської руди. Швидкими темпами розроблялися родовища інших корисних копалин: марганцевої руди – у Нікополі, ртуті й соди – у Донбасі, солі – у Катеринославській, Харківській, Таврійській і Херсонській губерніях.

Потреби країни в залізі й чавуні стимулювали активний розвиток традиційної металургійної промисловості, куди на вигідних умовах вкладали гроші іноземні інвестори. У 1871 р. першу плавку чавуну дав металургійний завод на Донбасі, збудований англійським підприємцем Джоном Юзом. На початку 90-х рр. в Україні було споруджено ще чотири такі підприємства: Олександрівський завод – у Катеринославі, Дніпровський – у Кам'янському, Гданцівський – у Кривому Розі та Дружківці. Усього в 1900 р. на території України нараховувалося 17 металургійних заводів, продукція яких становила майже половину від усієї загальноросійської виплавки заліза і сталі.

Упореформену добу досить швидко розвивається машинобудівна промисловість, насамперед у Херсонській, Харківській, Катеринославській і Київській губерніях. Потужними підприємствами того часу стали завод "Арсенал" у Києві, завод Бобринських у Смілі, завод Яхненків і Симиренка в Городищі, завод Російського товариства пароплавства й торгівлі в Одесі. На верфях Херсона й Миколаєва почали спускати на воду морські та річкові судна. Майже всі великі підприємства машинобудівного профілю належали іноземному капіталу.

Київщина й Поділля у 60–80-ті рр. стали головними центрами цукроваріння в Російській імперії. Місцеві підприємці Бобринські, Браницькі та інші завдяки застосуванню передової технології до кінця XIX ст. збільшили виробництво цукру. Головним районом борошномельної промисловості був Південь. Він давав на початку XX ст. 25 % борошна в країні. Винокуріння було найпоширеніше в Київській, Харківській і Подільській губерніях.

У1870–1900 рр. відбулися великі зміни в темпах розвитку й територіальному розміщенні міст України. На початку XX ст. в Україні було чотири великі центри: Одеса – населення якої становило 400 тис. осіб, Київ – 250, Харків – 175, Катеринослав – 115 тис. осіб.

УДонецько-Криворізькому басейні з'явилися міські поселення – Юзівка, Кам'янське, Нижньодніпровськ, Нікополь, Кривий Ріг та ін.

Розвиток капіталізму привів до утворення промислової буржуазії, яка була багатонаціональною за своїм складом. Цей процес відбувався шляхом "обуржуазнення" частини російських, польських, українських поміщиків (Терещенків, Бобринських, Лопухіних-Денисових та ін.). Відомими промисловцями стали вихідці з українського купецтва

186

й міщанства – Яхненки, Симиренки, Панченки, російського – Дехтярьови, Суботіни, єврейського – Бродські, Гальперіни, Висоцькі, а також представники верхівки бюрократії та підприємці іноземного походження. До певного часу становище національної буржуазії в економічному житті України було ще слабким.

Отже, у пореформений період економіка України у складі Російської імперії розвивалася бурхливо. Проте цей процес мав однобокий характер. Донецьке вугілля використовували на фабриках і заводах Росії, за межі України вивозили значну частину заліза, чавуну, сталі, рейок для залізниць тощо, а також сільськогосподарської продукції. В Україну з Москви, Петербурга, Прибалтики надходили машини, устаткування, текстиль, металеві й хімічні вироби, лісоматеріали та ін. Однак товари, які ввозили, мали значно вищу ціну, ніж ті, які вивозили.

Уцілому Україні було відведено роль сировинного додатка імперії. Прискорення економічного розвитку привело до появи класу про-

летаріату. Основним джерелом його формування стало зубожіле сільське населення. Селяни йшли працювати на фабрики, заводи, шахти й рудники, оволодівали навичками машинної праці, набували певної технічної культури, згуртовувалися в колективи.

Поступово в основних галузях промисловості України формувалися кадри постійних робітників. Остаточно розірвавши зв'язки з селом, вони добували засоби для існування, працюючи на капіталістичних підприємствах. У зв'язку з цим виник контингент потомствених пролетарів, тобто сім'ї самих робітників ставали джерелом поповнення робітничого класу. Тоді ж відбувався процес концентрації робітників на великих підприємствах і в промислових центрах.

Умови життя й праці робітничого класу України були важкими. Не існувало законодавчого регулювання відносин між робітниками та підприємцями щодо житлових умов та праці, медичного обслуговування, низької заробітної плати та її вчасної виплати, розмірів штрафів, використання праці жінок і дітей, соціального страхування. Робітники починали протестувати проти такого ставлення до них. Вони домагалися задоволення своїх вимог, самовільно залишали роботу, ламали устаткування, машини, переходили на інші підприємства.

Поширеною формою боротьби робітників за поліпшення свого матеріального становища у 70–90-х рр. стали страйки. У 1875 р. відбувся виступ на машинобудівному заводі Белліно-Фендеріха в Одесі. Це був перший протест пролетаріату в Україні, яким керували члени Південноросійського союзу робітників. Діяльність цієї організації тривала недовго. У грудні 1875 р. було заарештовано більшість його активістів і організація припинила своє існування.

187

Із середини 80-х рр. економічна боротьба робітничого класу в Україні набуває нового розмаху. Помітними були страйки робітників Олександрійських майстерень Лозово-Севастопольської залізниці в 1885 р., на шахтах французького товариства в Бахмутському повіті Донбасу в 1887 р. До придушення останнього було залучено війська. Робітничі виступи проти підприємців відбулися в 1888 р. на великому металургійному заводі в Кам'янському, на машинобудівному заводі Белліно-Фендеріха в Одесі, у результаті яких адміністрація змушена була задовольнити частину вимог страйкарів. Великий страйк шахтарів і металургів пройшов у Юзівці 1892 р., який підтримали підприємства Маріуполя, Луганська, Катеринослава.

3.СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНЕ ЖИТТЯ В НАДДНІПРЯНСЬКІЙ УКРАЇНІ

УДРУГІЙ ПОЛОВИНІ – НА ПОЧАТКУ 90-х РОКІВ ХІХ СТОЛІТТЯ

Узв'язку з підготовкою до скасування кріпосного права в Україні пожвавився національний рух. Царським охоронним органам 1859 р. вдалося розкрити Харківсько-Київське таємне товариство, засноване 1856 р., до складу якого входила студентська молодь. Члени цієї організації закликали до народного повстання, пропагували ідею повалення самодержавства. Вони також відкривали недільні школи

йпроводили навчання в них за не затвердженими офіційно підручниками. Арешти, проведені в Києві та Харкові, судові вироки над членами товариства припинили його діяльність.

Наростанню хвилі національно-духовного піднесення в Україні сприяло повернення 1857 р. Тараса Шевченка із заслання, вихід у світ 1860 р. нового видання "Кобзаря". У грандіозну демонстрацію любові народу до великого поета, визнання заслуг перед нацією перетворився його похорон (1861) у Петербурзі (прах перевезено до Києва, а потім до Канева). Могила Шевченка стала місцем, де кожного року збиралися прогресивно налаштовані люди, щоб черпати сили та натхнення в боротьбі за національне відродження України.

На певний час центром, де жваво обговорювалися українські проблеми, став Петербург. Повернувшись після заслання до столиці, Тарас Шевченко разом із Василем Білозерським і Миколою Костомаровим згуртували навколо себе більше десятка представників української інтелігенції та створили українську Громаду.

Значним успіхом її діяльності стало заснування першого в Російській імперії українського часопису "Основа", який виходив у 1861–1862 рр.

Уньому публікувалися праці з історії та етнографії, історичні джерела,

188

твори Тараса Шевченка, Марка Вовчка, Леоніда Глібова, Степана Руданського, Михайла Максимовича, Тадея Рильського та ін. Вони залучали читачів до скарбниці національної культури, героїчного минулого народу.

Члени петербурзької Громади, як і журнал "Основа", не закликали до рішучих дій проти царизму, а зосереджували увагу на захисті української літератури та мови, праві народу здобувати освіту рідною мовою, виданні навчальних і науково-популярних посібників для простих людей. Тобто мали виключно культурно-просвітницьке спрямування. Проте офіційні кола вбачали в цьому вияв сепаратизму, усілякі перешкоди чинили йому російські та польські шовіністи. Зрештою часопис припинив своє існування. Однак за ті 22 місяці, коли журнал виходив у світ, він перетворився на орган, який об'єднував розкиданих по імперії українців, не давав їм забувати про національну належність, закликав до їхньої самосвідомості.

Масовий громадівський рух, названий властями "українофільством", почався на зламі 50–60-х рр. Найбільшу активність у цьому виявили студенти Київського університету. Навесні 1860 р. за ініціативою К. Михальчука вони створили "Українську громаду", яка ставила за мету натхненно працювати на благо рідного краю та українського народу. Очолив громаду Володимир Антонович, найвпливовішими її учасниками були Борис Познанський і Тадей Рильський.

Однією з течій у громадівському русі було хлопоманство (від польського хлоп – селянин). Ідеологом холопства став Володимир Антонович – випускник історико-філологічного факультету Київського університету 1860 р. Щоб продемонструвати єдність із народом, хлопомани розмовляли виключно українською мовою, одягались у національне вбрання, дотримувалися народних звичаїв і обрядів. Протягом 1860 р. під час студентських канікул вони мандрували селами, збирали пісні, казки, прислів'я, вивчали побут, вели розмови із селянами про їхнє злиденне життя та можливий вихід із нього.

Громади, на зразок тієї, що була заснована в Києві, виникли в Полтаві, Чернігові, Харкові, Одесі та інших містах України. Вони займалися культурно-освітньою діяльністю: відкривали недільні та щоденні школи й працювали в них учителями, організовували публічні лекції, бібліотеки, їм належала ініціатива створення гімназій, шкіл для підготовки народних учителів. Громадівці розповсюджували серед населення твори українських письменників, видавали популярні книжки.

Культурно-просвітницький рух українських громад викликав серйозну підозру в місцевих реакціонерів і урядових кіл. Посипалися доноси та рапорти про те, що громадівці намагаються в такий спосіб досягти свободи Малоросії, закликають до цього простий народ і поширюють серед нього ідею українського сепаратизму. Восени 1861 р. було заарештовано викладача Київської військової школи

189

Євгена Моссаковського за розповсюдження заборонених революційних видань, улітку 1862 р. – Андрія Красовського за розповсюдження серед солдатів відозви не брати участі у придушенні селянських виступів. Цього самого року було схоплено й покарано Павла Чубинського та інших членів Громади.

Польське повстання 1863–1864 рр. відіграло певну роль у розвитку громадівського руху в Україні. Цей збройний виступ був спрямований проти поневолення Польщі царизмом. Він вибухнув у січні 1863 р. нападами повстанців на російські гарнізони в багатьох її містах. У травні цього року рух охопив Київську й Волинську губернії. На території Правобережжя діяло 20 повстанських загонів. У боях проти урядових військ брав участь загін, яким керував царський штабс-капітан Андрій Потебня. У ньому було близько 300 солдатів – росіян, українців, білорусів. У сутичці під Піщаною Скалою на польській землі Андрій Потебня та кілька його сподвижників загинули смертю хоробрих.

Проте масової підтримки польське повстання в Україні не отримало. Своїми планами про відновлення незалежності Польщі в кордонах 1772 р., що передбачало втрату Україною власної державності, польська шляхта відштовхнула від себе українську інтелігенцію. Українське селянство, яке традиційно недовіряло польським панам, теж не підтримало цей виступ. Марними виявилися спроби керівництва повстання активізувати його восени 1863 р. До травня 1864 р. царськими військами повстання було придушено. Водночас посилилися репресії проти українського національного руху.

Уцей час поширився наступ російського царизму на українську культуру, освіту й мову. Рупором реакційних сил стали газети "Вісник Південно-Західної й Західної Росії", "Киевлянин", які проводили цілеспрямовану наклепницьку кампанію проти українофілів. На сторінках цих та інших видань публікувалися листи "патріотично налаштованих" українців, які обурювалися діяльністю громад і вимагали зупинити "сепаратистську вакханалію ворогів держави". Почався розгул великоросійського шовінізму. Розвінчанню підлягало все українське – недільні та щоденні школи, підбурливі граматики й підручники, за якими навчали, національне вбрання, народні пісні, обряди та звичаї.

Улипні 1863 р. міністр внутрішніх справ П. Валуєв оприлюднив циркуляр, за яким суворо заборонялося друкування українською мовою педагогічної, наукової та церковної літератури. Особлива увага приділялася книгам "навчальним і взагалі зазначеним для початкового читання народу". Видавати "малоросійським говором" можна було лише художні твори. Автор циркуляру посилався на те, "що більшість малоросіян цілком переконливо доводять, що ніякої особливої малоросійської мови не було, немає і бути не може". Через деякий час поси-

190