15. Проблема бессознательности в философии хх века(Фрейд и Юнг)

Зигмунд Фрейд — австрийский психолог, невропатолог, психиатр, для него характерны исследования явлений бессознательного, их природы, форм и способов проявления.

Основные работы Фрейда, содержащие философские идеи и концепции:

— «Массовая психология и анализ человеческого "Я"»;

— «"Я" и „Оно“»;

— «Психология бессознательного»;

— «Неудовлетворенность в культуре»; и др. Фрейд выдвинул:

— утверждение о роли бессознательного и возможности его познания через толкование сновидений;

— гипотезу, что психическая деятельность бессознательного подчиняется принципу удовольствия, а психическая деятельность подсознательного — принципу реальности.

Для философии Фрейда основная мысль — это то, что поведением людей управляют иррациональные психические силы, а не законы общественного развития, что интеллект — аппарат маскировки этих сил, а не средство активного отражения реальности, все более углубленного его осмысления.Главным исследованием Фрейда является роль важнейшего, по его мнению, двигателя психической жизни человека — «либидо» (полового влечения), определяющего противоречия:

— человека и социальной среды;— человека и культуры;— человека и цивилизации.

Через призму сублимации Фрейд рассмотрел:

— формирование религиозных обрядов и культов;— появление искусства и общественных институтов;— возникновение науки;— саморазвитие человечества.

Со стороны философии Фрейд дает свое осмысление человека и культуры. Культура выступает у него как «Сверх-Я», основанная на отказе от удовлетворения желаний бессознательного, она существует за счет сублимированной энергии либидо.

В своей работе «Неудовлетворенность в культуре» Фрейд делает вывод о том, что прогресс культуры уменьшает человеческое счастье, усиливает у человека чувство вины из-за ограничения его природных желаний.

Карл Густав Юнг — швейцарский психолог, философ, культуролог, начинал свою деятельность как ближайший соратник Зигмунда Фрейда и популяризатор его идей.После разрыва Юнга с Фрейдом происходит пересмотр идей о происхождении творчества человека и развитии человеческой культуры с точки зрения «либидо» и «сублимации», вытеснение сексуальности и всех проявлений бессознательного через «Сверх-Я».

«Либидо» в понимании Юнга — это не просто некое половое влечение, а поток витально-психической энергии. Юнг ввел в научные исследования такие объекты, как учение о карме, реинкарнации, парапсихологические феномены и др. Основные работы К.Г. Юнга: «Метаморфозы и символы либидо»; «Психологические типы»; «Отношения между Я и бессознательным»; «Попытка психологического истолкования догмата о троице».

16 Буття  одне із найбільш абстрактних і універсальних понять, з яких починається філософське осмислення єдності світу. Основні форми буття можна визначити так:

1)  буття речей (тіл), процесів, у тому числі буття Всесвіту в цілому,буття природних речей і процесів, буття штучних речей і процесів (техніки, технології, виробів), або "другої природи";

2)  буття людини, як фізичного тіла і її духовне життя (переживання, почуття, прийняття та передача інформації);

3)  буття духовного (ідеального), яке існує як суб’єктивне, ідеальне та об’єктивне (позаіндивідуальне) духовне життя;

4)  буття соціального, яке поділяється на індивідуальне (буття окремої людини у суспільстві), і суспільне буття (політичні, економічні, культурні явища і процеси).

Усі форми буття людина розглядає через власне буття, через власні інтереси. Серед форм буття людини визначимо три найсуттєвіші для неї.

1)  Буття тіла це здоров’я (здібність до виконання усіх своїх функцій), це  одна із важливих передумов усіх взаємин з іншими людьми (важко спілкуватися з іншими слабким, потворним, хворим, це  фізична основа позитивних емоцій.

2)  Соціальне буття людинияк громадянина, члена суспільства, що проявляється у політичних, національних, економічних, родинних взаємозв’язках та діяльності індивіда.

3)  Внутрішнє духовне буттялюдини  її духовний світ, психіка, переживання, самотворення і самоутвердження.

4)  Позаіндивідуальне, позафізичне буття людини у пам’яті, в уяві інших людей. "І після смерті людини, її ідеї, вчинки можуть жити" у настроях, у діяльності інших людей. Звідси, мабуть, і пішла віра у безсмертну душу.

Виділяючи основні сфери буття: природу, суспільство, свідомість, ми усвідомлюємо зв’язок і відмінність матеріального, об’єктивного та ідеального, суб’єктивного буття.

17. Матерія  це об’єктивна (незалежно від свідомості) реальність, яку свідомість може відображати у відчуттях та знаннях. Початково поняття "матерія" ототожнювалась із конкретним матеріалом, з якого складаються тіла і предмети (вода, повітря, земля тощо). Майже одночасно з цим виникло і до кінця ХІХ ст. проіснувало уявлення про матерію, що складається з невизначених елементів  апейронів або з найдрібніших, неподільних часток  атомів. Відкриття поділу атомів на елементарні частки та їх взаємоперетворення з полями (електромагнітним, гравітаційним і т.ін.) обумовили виникнення нових концепцій матерії. В наш час пануючою точкою зору серед матеріалістів є зведення розуміння матерії до двох її властивостей:

1)  незалежності матерії від людської свідомості і

2)  здатності її бути відображеною в людських чуттях.

Матерія  це філософська категорія для визначення об’єктивної реальності, що розвивається по власним законам у часі та просторі й відображається свідомістю.

Розвиток, рух  є універсальною властивістю матерії. Існувати означає взаємодіяти, взаємна дія і є рух. Це саморух світу до розмаїття його проявів, до більш високого рівня самоорганізації. Рух, зміна  це внутрішньо зв’язана єдність протилежностей  буття і небуття, тотожності і відмінності, стабільності і плинності, зв’язок між тим, що зникає і тим, що з’являється.

Свідомість фіксує стільки форм руху, скільки можна виявити структурних рівнів упорядження матерії (у неживій природі  механічний, фізичний; у живій природі до них додаються біологічний, психічний рухи, у суспільстві, крім цих, взаємодіють політичні, економічні, культурологічні рухи). Вони класифікуються за носієм (макротіло, атом, молекула, соціальна група), за рівнем упорядненості матерії (в неорганічній, органічній природі, у суспільстві), за складністю (простіші форми руху у знятому вигляді входять у вищі, але вищі форми руху не зводяться до суми нижчих, а мають свою специфічну цілісність).

Світ  це рухома матерія, а пізнання саме руху світу неможливе без знання про час і простір  дві основні форми існування матерії. Простір  найзагальніша форма сталості, збереження змісту об’єктивної реальності, а час  це форма його розвитку, внутрішня міра його існування та самознищення. Розрізняють соціальний, історичний, астрономічний, біологічний, психологічний, художній, філософський зміст простору й часу. Разом із розвитком суспільства, науки змінюються і просторово-часові уявлення про буття світу.

У міфологічному світогляді час циклічно відтворює пори року, релігійній уяві час набуває векторної форми відтворення світу через тимчасове теперішнє життя до райської чи пекельної вічності.

У розумінні просторово-часових характеристик руху матерії склалося два основних підходи: субстанціональний та реляційний. Перший започаткували Демокріт і Ньютон. Згідно субстанційного підходу простір і час розглядаються як самостійні сутності, незалежні від матерії (порожнечі, у яких рухаються тіла), властивості простору і часу вважаються незмінними, універсальними і абсолютними за будь-яких обставин в усьому світі, тобто абсолютизуються уявлення про час і простір за геометрією Евкліда.

За реляційним підходом (Платон, Арістотель  Лейбніц  Ейнштейн) простір і час розуміють як форми буття матерії, невід’ємні від її властивостей на кожному рівні упорядкування (космічному, соціальному, біологічному, неорганічному). У загальній теорії відносності просторово-часові відношення визначаються як функція мас, що тяжіють, тобто без матерії простір і час позбавлені змісту.

Просторово-часові характеристики такі ж мінливі, як і сама матерія, а тому і визначаються її специфікою. У мікросвіті і мегасвіті властивості простору й часу, взаємодія між ними, відрізняються від відомих нам з повсякденного досвіду просторово-часових характеристик макросвіту.

У масштабах галактик суттєву роль відіграє кривизна простору часу: його відхилення від евклідової метрики. За швидкостей, близьких до швидкості світла, виникають відмінності у розщепленні простору  часу на його просторову та часову складові. На так званому метагалактичному обрії, де швидкості досягають світла, час ніби зупиняється. В самому ж початку розширення, коли щільність речовини була величезною, час і простір Метагалактики мав властивості мікросвіту.

Свої особливості має біологічний час-простір ("лівосторонні" форми молекул у живих системах, наявність біологічних "годинників"). Стискуючи минуле у своїй внутрішній просторово-часовій організації, живий організм живе сучасним і майбутнім одночасно.

Соціальний простір і час включає наявність і зміну сфери існування суспільства, поділяється на освоєні, упорядковані людьми і ті, що залишаються поза сферами людської діяльності. Людей цікавлять перш за все просторові і часові умови зайнятості, ділової активності. З розвитком технічного і соціального прогресу простір діяльності ніби розширюється, а час стискується, прискорюється, час і простір індивідуального буття може вписуватися, а може й випадати з суспільного часу-простору

18. В античній філософії поняття "діалектика" означало:

1)  мистецтво суперечки, вміння вести дискусію  вміння знайти суперечності в судженнях супротивника з метою спростування його аргументів;

2)  під поняттям "діалектика" розуміють також стиль мислення, який характеризується гнучкістю йти на узгодження думок, на компроміси;

3)  діалектика може означати також теорію, вчення про розвиток "абсолютної ідеї", "абсолютного духу" (ідеалістична діалектика у Гегеля);

4)  діалектика  це наука про найбільш загальні закони розвитку природи, суспільства і пізнання, що враховує різнобічність речей, їх взаємодію, суперечності, рухливості, постійні взаємопереходи матеріальних і духовних процесів (матеріалістична діалектика у Маркса).

Отже, діалектика виступає як теорія і методологія пізнання на основі принципів розвитку та універсального взаємозв’язку усіх речей, явищ і процесів у світі. Їх головною альтернативою, що уособлює протилежний підхід до розуміння світу, виступає метафізика  антипод діалектики як теорії розвитку.

Термін "метафізика" складається з двох частин, перша з яких означає: "мета" (з грецької  між, після, через)  префікс, що характеризує проміжний стан речі, її зміну, переміщення тощо; в сучасній науці вживається для позначення складних систем найвищого рівня (метатеорія, метагалактика). "Фізика"  наука про природу, що вивчає загальні властивості матеріального світу. Термін "метафізика" дослівно означає "після фізики". Згодом термін "метафізика" набув іншого, більш широкого філософського значення.

Поняття "метафізика" в історико-філософському аспекті має ряд значень:

1)  метафізика  це вчення про надчуттєві, недоступні конкретним наукам принципи і начала буття (існування світу);

2)  метафізика  це синонім філософії;

3)  метафізика в переносному (буденному) розумінні означає щось абстрактне, малозрозуміле, умоспоглядальне;

4)  метафізика  це концепція розвитку, альтернативна діалектиці, система методологічних принципів пізнання.

В значенні "антидіалектика" термін "метафізика" запровадив у філософію Гегель.

Альтернативність, протилежність методологічних підходів діалектики й метафізики до розуміння світу полягає в тому, що:

1) З точки зору метафізики як концепції розвитку і методу пізнання старе повністю відкидається новим, старе абсолютно знищується новим, оскільки вони є протилежностями. Діалектичний підхід включає розуміння розвитку як складного процесу зв’язку старого з новим: елементи старого входять у нове, а не відкидаються повністю.

2) Метафізика вбачає джерело розвитку (руху, змін) у зовнішньому поштовсі, а діалектика  у внутрішніх суперечностях речей і явищ, в саморусі матерії через ці суперечності.

3) З точки зору метафізики "механізмом руху" є процес зменшення чи збільшення, тобто кількісне перетворення існуючого поза якісними змінами, а діалектика розуміє розвиток як взаємопереходи кількісних і якісних змін: поступові кількісні зміни готують стрибки у нові якості речей, процесів.

4) Діалектика вважає, що розвиток відбувається спіралеподібно, коли старе лише частково повторюється на новому оберті подій та процесів. Метафізика ж розуміє напрямок розвитку ніби по замкненому колу, його стадії періодично просто повторюються.

5) Відмінність між метафізикою і діалектикою полягає, насамперед, у самому стилі мислення, усвідомлення дійсності. для метафізики характерна однобічність, прямолінійність, негнучкість. З точки зору діалектики, щоб справді знати предмет, необхідно охопити, вивчити всі його сторони, всі зв’язки і опосередкування. Треба розглядати предмет у його розвитку, саморусі, зміні.

19. Система теорії діалектики складається із її законів, категорій та принципів.

Поняття "закон" відображає у свідомості людей об’єктивний, необхідний, суттєвий і повторюваний зв’язок явищ, процесів. Можна виділити три групи законів:

1)  окремі закони притаманні певним формам руху матерії (закони механіки, біології, суспільства);

2)  особливі закони, притаманні усім формам руху матерії (закони збереження речовини та енергії, закони математики, кібернетики);

3)  загальні, універсальні закони природи, суспільства і мислення. Це закони діалектики, що розкривають різні сторони універсального взаємозв’язку і розвитку.

Так, закон єдності протилежностей розкриває джерело  рушійну силу розвитку. Його основні категорії: протилежності  взаємопов’язані сторони цілісного явища (позитивний та негативний заряди в електричному струмі, в атомі, добро і зло у суспільстві); суперечність  зв’язок між протилежностями.

Суперечність треба розглядати у динаміці, русі, процесі, який має свої стадії, ступені розвитку. Перший ступінь  тотожність, що містить у собі і відмінність. Відмінним у предметі є те, що "прагне" вийти за межі тотожності, але ще не проявилось. Другий ступінь суперечності  відмінність, що проявляється поряд з тотожністю. Третій ступінь  протилежність як нетотожність, що веде до розриву єдності протилежних сторін, переходу до іншого стану предмету чи процесу. Непримиренна боротьба протилежностей, що закінчується знищенням однієї з сторін одержала назву антагонізму, антагонічної суперечності. Антагонізм як загострена форма суперечностей може бути повним і частковим. У першому випадку виключена наявність спільних інтересів, у другому  є елементи спільних інтересів. За певних умов такі соціальні антагонізми можуть втрачати конфліктність, частково розв’язуватись.

Закон взаємного переходу кількісних змін у якісні  відображає механізм розвитку: через еволюційне, поступове накопичення кількісних змін до стрибкоподібних змін якості  переходу явища у новий стан. Основні категорії закону: кількість  відображення однорідності явищ, яка вимірюється вагою, величиною, обсягом. Різні речі можна кількісно порівняти лише після того як вони виявляються зведеними до однієї і тієї ж єдності: якої завгодно одиниці виміру. Якість  це тотожна буттю визначеність як сукупність суттєвих властивостей речі, із втратою яких річ перестає бути сама собою, стає іншою річчю.

Усі речі існують у межах зони, інтервалу  міри, коли кількісні зміни ще не спричиняють до зміни якості. Перехід від старої якості до нової позначається категорією "стрибок". Стрибки поділяються на швидкі ("вибухові") і поступові: перетворення, наприклад, води в кригу і космічної туманності у планету.

Закон заперечення відображає об’єктивний, закономірний напрямок розвитку ("по спіралі"), обумовлений моментами спадкоємності і заперечення. Основою діалектичного заперечення є суперечність. Це єдність протилежностей  старого і нового, відмова від старого із збереженням того, що необхідне для розвитку нового. У цьому законі два заперечення. Перше  заперечення старого, розрив із старим, наприклад, зерно у вологому, теплому ґрунті проросло, перетворилось у стебло, перестало існувати. Друге заперечення  відтворення суттєвих рис старого, первісного стану на новому рівні, завдяки спадкоємності. наприклад, стебло дало нове зерно.

Отже, за цим законом повний цикл розвитку включає три ступені (Гегель): теза (зерно)  антитеза (стебло)  синтез (нове зерно).

Цей закон є методологічною основою інновацій, творення нового за двома принципами:

1)  необхідність сміливого розриву із старим, рішуче подолання застарілих знань, норм, звичаїв;

2)  важливість додержання принципу спадкоємності, оптимального втілення у новому проекті позитивних рис минулого, дбайливе ставлення до досягнень минулого, до свого коріння у професійному і національному сенсі.

Категорії (від грецького  твердження)  це основні поняття, з допомогою яких розкривається система філософських поглядів. категорії діалектики як і закони, але більш детально розкривають принципи універсального розвитку і зв’язку. Частина категорій входить безпосередньо у визначення законів: протилежності, суперечність, кількість, якість, міра, заперечення.

Крім цих, існують ще парні, співвідносні категорії:

1. одиничне, особливе, загальне;

2. причина і наслідок;

3. необхідність і випадковість;

4. елемент і система;

5. сутність і явище;

6. форма і зміст.

Одиничне відображає сукупність властивостей, притаманних лише окремому предмету. Особливе  риси, характерні для частини, групи предметів, риси, що в той же час, відрізняють цю групу від іншої. Загальне  об’єктивно існуюча тотожність усіх предметів певного роду. Категорії одиничного, особливого і загального розкривають не лише зв’язок, співвідношення між предметами, але й їх розвиток від одиничного через особливе до загального і навпаки. Тобто вони взаємно переходять одне в інше.

Причина  річ, явище, процес, що викликає наслідок, але вона діє лише за певних умов. Наприклад, причина проростання зерна  зародок у ньому, але зерно проросте лише за умов достатньої вологості і тепла. Причинно-наслідковий зв’язок відрізняється від часового (день  ніч) і функціонального (пройдена відстань залежить від швидкості і часу руху), але день не є причиною ночі, а швидкість не є причиною відстані (перше не породжує друге).

Необхідність  категорія для визначення внутрішнього стійкого зв’язку об’єктів, зумовленого їх сутнісними властивостями. Випадковість  необов’язковий характер взаємодії об’єктів, оскільки їх пов’язують не основні властивості і зовнішні умови, що можуть бути наявними або відсутніми. Між необхідністю і випадковістю існують різноманітні зв’язки, між ними немає безумовної межі, вони переходять одне в друге. Необхідність торує собі шлях через масу випадковостей. Випадковість є формою здійснення необхідності.

Отже, діалектика, її закони, категорії та принципи дають ключ до розуміння розвитку й універсального зв’язку в світі; орієнтує на конкретне, багатостороннє вивчення об’єктивних процесів, з урахуванням їх змін у минулому й майбутньому часу; сприяє формуванню нестандартного, гнучкого мислення.

20. Виникнення і розвиток суспільства обумовлені розвитком людини у процесі трудової діяльності, формуванням соціокультурних і моральних основ спілкування, взаємодії між людьми. Десятки тисяч років накопичувалися ті передумови, які забезпечили появу діяльної людини, а потім "запрацювали" прямий і зворотній зв’язки. Природне начало в людині забезпечувало розвиток соціального, а соціальне впливало на природну основу. Відособлене від природи суспільство дістало нову якість. Стосунки між людьми обумовлюються, насамперед, не їх фізіологічними особливостями та інстинктами, а виробничими відносинами (формою власності на засоби виробництва) та свідомою волею до задоволення своїх потреб.

Суспільні відносини (на базі виробничих відносин)  це те специфічне, що відрізняє суспільство, що саморозвивається, від усіх природних систем.

Суспільство дуже складна за своєю структурою система. Тому може бути багато критеріїв його структурування:

1)  за функціями суспільство поділяється на сфери  економічну (забезпечення матеріальних потреб), політичну (управління з урахуванням класових та інших групових інтересів), духовну (задоволення нематеріальних потреб). Це соціетальна структура суспільства;

2)  за соціальним становищем, місцем, статусом, престижем індивідів та груп в системі суспільних відносин суспільство поділяється на класи, страти, соціальні шари (робітники, селяни, підприємці, еліта, інтелігенція, багатії, середній клас, бідняки і т.ін. Це соціальна структура суспільства;

3)  за спільністю території, мови, історичних умов існування, походження, біологічних рис окремих груп людей суспільство поділяється на соціально-етнічні спільноти (раси, етноси, рід, плем’я, народності, нації). Це соціально-етнічний та соціально-історичний поділ суспільства.

В кінці ХХ ст. класові суперечності якоюсь мірою відсунулись на другий план перед соціально-етнічними та регіональними. Саме вони призвели безпосередньо до розвалу СРСР і сьогодні стоять на перешкоді економічному та політичному співробітництву між країнами СНГ, у Східній Європі та інших регіонах планети. Це вимагає увагу до філософського осмислення соціальної суті расових і соціально-етнічних спільнот та взаємозв’язків між ними, що вкрай необхідно для відродження української держави, мови та культури і для утвердження гармонійно-гуманістичних відносин між українцями і представниками інших націй в Україні, налагодження цивілізованих міжнаціональних відносин України з іншими державами.

Соціально-етнічні спільноти (племена, родові клани, народності, нації) відзначаються спільністю території проживання, мови, історичної долі, культури, економічного ладу, вірувань, звичаїв та традицій. Сучасне людство складається приблизно з двох тисяч народностей, націй, племен. Більш як 90 відсотків з них входять до багатонаціональних держав, що значною мірою стає причиною виникнення міжнаціональних конфліктів.

Соціально-етнічні спільноти є форма існування людства. Це означає, що людство в цьому плані не аморфна маса, а певне поєднання різноманітних національно-етнічних спільнот, в якому кожна людина несе в собі якісь риси національно-етнічного характеру поряд із загальнородовими рисами.

Соціально-етнічні спільноти виникли як наслідок відносної ізоляції життєдіяльності різних етносів, народностей і націй, що й зумовили відмінності між ними у мові, культурі, звичаях, національному характері. Але все це не повинно заважати їм в організації цілісного економічного, політичного і духовного співробітництва на грунті загальнолюдських або державних інтересів. Міжнаціональному взаєморозумінню сприяють універсальні елементи культури  загальні для всього людства цінності, уявлення про життя та загально прийнятні взірці поведінки, моральні норми.

На перешкоді до міжнародного співробітництва стає етноцентризм  схильність людей сприймати не схожі на свої елементи культури інших спільнот як щось протиприродне, нижче за своє. Етноцентризм пов’язаний з ксенофобією (острахом відносно чужеземців, ворожістю до поглядів і звичаїв представників інших народів). Подолання етноцентризму і ксенофобії вимагає від людини "не міряти інших на свій аршин", не оцінювати культуру, звичаї інших народів на основі порівняння із своєю, а намагатися зрозуміти інших у контексті умов та історії не свого, а їх проживання.

Отже, культура як нормативно-духовний регулятор взаємодії між людьми має різні рівні узагальнення. Особливості національної культури сприяють єдності, взаєморозумінню та узгодженості дій між людьми однієї нації, але ж вони можуть абсолютизуватися і протиставлятися іншим національним культурам і породжувати погляди зневаги й ворожості відносно представників "чужої" нації. Поєднання національної культури із загальнолюдською сприяє встановленню цивілізованих взаємозв’язків між народами. Поєднання національної культури із загальнолюдською сприяє встановленню цивілізованих взаємозв’язків між народами.

Різні народи роз’єднують не лише відмінності в культурі, у соціальних ознаках, але й расові забобони. Поняття раси (на відміну від етносу) відбиває біологічну різноманітність людства. Окремі популяції людей відрізняються між собою деякими фізичними і морфологічними рисами (колір шкіри, форма голови, пропорції тіла). Існують три основні раси: біла  європеоїдна, жовта  монголоїдна та чорна  негроїдна. Раси  це стабільна біологічна характеристика виду людей, а не форма їх співжиття, не історично-соціальна спільність. За останні 15 тис. років не виникло жодної нової раси і не зникло жодної старої раси. Розуміння видової єдності людства  є філософською основою для розвитку співробітництва та мирних відносин між представниками різних біологічних популяцій людей. Але водночас безперечною є і расова різноманітність людства, причини якої поки що не з’ясовані.

Визнання того факту, що раса є підвидом єдиного людського роду свідчить про фактичну хибність і теоретичну неспроможність расизму. Починаючи з другої половини ХІХ ст. час від часу з’являються книги, в яких містяться спроби "науково" довести існування вищих і нижчих рас. Але насправді расові відмінності не є причиною соціальної, культурної чи інтелектуальної недорозвиненості. Неодноразові спроби шляхом тестів експериментально встановити залежність між расою та обдарованістю не дали переконливих доказів.

Дещо складнішим є поняття етносу. В сучасній науковій літературі використання цього терміну багатозначне. Етнос (грец.  група, народ) як поняття використовується і для позначення порівняно невеликих об’єднань людей архаїчного характеру (відсталих племен) і як еквівалент слова "народ". Етноси  особливі спільності, відмінні риси яких формуються під впливом і природних (кліматичних ландшафтних) умов і соціальних відносин. Так, специфічні риси характеру мають мешканці безмежних рівнинних просторів (росіяни), гірських місцевостей (кавказькі народи) тощо.

Л.М.Гумільов пояснює такий етногенез (виникнення особливостей різних народів) явищем пасіонарності. Це така непоборна, як він вважає сила, яка врешті-решт задається космічною енергією, консолідуючи з різних осіб, з різним культурним рівнем та соціальним положенням єдину спільність, етнос. Середня тривалість життя етносу приблизно 1200 років.

Хоч концепція Л.М.Гумільова викликає багато сумнівів і заперечень, багато вчених погоджуються в тому, що етноси  це біофізичні реальності у соціальній формі. Етнос (народ) поєднує людей головним чином саме за ознакою їхньої кровної спорідненості і спільного проживання, які несуть у собі значною мірою відбиток спільності. Отже, етнос  це система людей, одна з ланок людства, що з’єднує біосферу і соціосферу, а пасионарність у цій ланці є основним етногенним чинником