1.Основні концепції змісту адміністративного процесу у радянський період

Адміністративний процес пройшов складний процес становлення та розвитку, значний інтерес до змісту якого не втихає вже понад сто років. Особливого наукового піднесення він отримав в середині 40-х років ХХ століття.

У сучасній вітчизняній правовій парадигмі окреслились три основні концепції адміністративного процесу: юрисдикційна, судова та управлінська:

В рамках юрисдикційної концепції («вузької») адміністративний процес розглядається, як: регламентована законом діяльність з вирішення суперечок між сторонами адміністративних правовідносин, що не знаходяться між собою у відносинах службового підпорядкування, а також діяльність по застосуванню заходів адміністративного примус.

Прибічники даної ідеї (Салищева Н.Г., Демин А.А. Котюргин С.И. тощо) вбачали у адміністративному процесі своєрідний аналог кримінального та цивільного процесів. На їх думку, функції адміністративно-процесуальних норм зводилися до забезпечення лише тих матеріальних правовідносин, в основі яких лежить суперечка про право.

Іншими словами, під адміністративним процесом ними пропонувалося розуміти законодавчо упорядковану діяльність по вирішенню справ про адміністративні проступки, а також по розгляду скарг на неправомірні дії (рішення) органів державної влади, не пов’язані із службовим підпорядкуванням. В сучасній українській правовій системі теорію «вузького» розуміння адміністративного процесу розвиває В.Г. Перепілюк, який є автором таких наукових праць як «Адміністративний процес» та «Адміністративний процес. Загальна частина» ^1;2..

Діяльність органів виконавчої влади та місцевого самоврядування по вирішенню справ управлінського характеру виносилася за межі адміністративного процесу. Її іменували «провадженням». Норми, які регулюють порядок такого провадження, оголошуються «матеріальними». Таким чином адміністративний процес та адміністративне провадження мисляться як два самостійні види діяльності органів державної влади. Перший з них спрямований на розв’язання конфліктів між учасниками адміністративних правовідносин; другий – на вирішення суто управлінських питань.

З цього приводу варто відмітити, що у загальній теорії права окреслений підхід до розуміння сутності процесу не отримав широкого визнання. Переважна більшість відомих процесуалістів (В.О.Лучин, С.С.Студенікіна, В.М.Горшеньов, С.С.Алексєєв та ін.) схилялися до іншої думки.

Названі вчені послідовно аргументували точку зору, згідно з якою процесуальна форма притаманна будь-якій (а не тільки правоохоронній) діяльності органів державної влади по застосуванню юридичних норм. Вони доводили, що до переліку задач процесу входить не лише розв’язання спорів між учасниками правовідносин, а й вирішення широкого спектру справ «позитивного» характеру. Більш того, у загальному масиві юридичних справ, які підлягають процесуальній регламентації, більшу частину складають саме управлінські справи. Адже перелік організаційних правовідносин, котрі виникають в сфері управлінської діяльності, є надзвичайно багатогранним та різноманітним.

Судова концепція адміністративного процесу ґрунтувалася на твердженні, що будь-яка процесуальна діяльність є винятковою прерогативою органів судової влади. Так само, як і послідовники юрисдикційної концепції («вузької»), своє уявлення про адміністративний процес вони будують на основі аналогії з двома «традиційними» видами юридичного процесу: кримінальним та цивільним. Проте, якщо перші таку аналогію вбачають у «конфліктному» характері юридичних справ, що підлягають процесуальному вирішенню, то другі виходять з ідеї їх обов’язкової судової підвідомчості.

Отже, за судовою концепцією під адміністративним процесом розуміється діяльність органів правосуддя по вирішенню справ про адміністративні проступки. Такої точки зору притримувався Клейман А.Ф., Махина С.М. тощо.

Управлінська концепція адміністративного процесу отримала найбільше визнання у вітчизняній правовій теорії. Її прибічники наполягають на тому, що адміністративний процес не повинен і не може обмежуватись роллю організаційно-правового «регулятора» юридичних конфліктів. На їх думку, подібне розуміння адміністративного процесу не відображає всієї повноти цього явища. Стверджується, що особлива, процесуальна форма є притаманною усій правозастосовчій діяльності органів публічної влади, а не лише її окремим аспектам, які безпосередньо пов’язані із застосуванням заходів примусу. Таким чином, межі функціонування адміністративного процесу, окрім власне юрисдикційної сфери, поширюються на все розмаїття управлінських справ. З огляду на свою специфіку, в юридичній літературі окреслений підхід отримав назву «широкого».

Представники даної наукової течії формулювали і формулюють багато різних визначень поняття адміністративного процесу. Їх загальний сенс цілком можна звести до наступного положення: адміністративний процес – це діяльність суб’єктів державно-владних повноважень з приводу реалізації ними законодавчо встановленого порядку застосування кореспондуючих матеріальних норм права. Основоположниками цієї концепції були Сорокін В.Д., Тихомиров Ю.А., Бахрах Д.М.

Сучасна українська процесуальна доктрина в «широкому» розумінні була розвинута такими вченими як М.М. Тищенко «Правовой статус субъектов производства по делам об административных правонарушениях», «Адміністративно-процесуальний статус громадянина України^»1;2 та О.В. Кузьменко «Адміністративний процес у парадигмі права», «Теоретичні засади адміністративного процесу» ^3;4.