Філософський Енциклопедичний Словник

Основні твори: "Філософія Огюста Конта" (1900); "Етика і моральна наука" (1903); "Примітивна ментальність" (1922); "Примітивна міфологія" (1935).

ЛЕВІНАС, Емманюель (1905, Ковно — 1995) — французький філософ. Вчився у гімназії в Харкові. В Україні був свідком революції 1917 р. і громадянської війни. У 1923 р. став студентом університету Страсбурга, у 1930 р. — громадянином Франції. У 1940 — 1945 рр. — полон у Німеччині. У 1961 р. Левінас — професор університету Пуатьє, в 1967р. — університету Париж-Нантер, в 1973 р. — професор Сорбонни. Левінас захистив першу у Франції докторську дисертацію присвячену німецькій феноменології "Теорія інтуїції в феноменології Гуссерля" (1930). На міжнародне визнання Левінас здобувся завдяки трактату з етики і метафізики "Тотальність і нескінченність" (1961). Левінас піддав критиці спекулятивне підґрунтя новітніх тоталітарних ідеологій — онтологію тотальності, бачення буття з точки зору війни, фронту та "фронтального" погляду на речі й особистості. Філософія (і власне людяність) починається з тієї миті, коли "страх за іншого, за смерть ближнього є моїм страхом, але зовсім не страхом за мене". Нескінченність Левінас шукає в обличчі іншої людини, в її правді. Етика Левінаса поєднує дві традиції тлумачення правди. Біблійна "правда" — "джерело права іншого, що передує моєму". Грецька "правда" — правосуддя, де право іншого встановлюється слідством та судом і передує праву третьої особи. Жага справедливості, жага правди — центральний мотив етики Левінаса, де "людське — це повернення до хворої совісті, до здатності боятися несправедливості більше від смерті". Словник Левінаса збагачений повсякденними виразами, перетвореними на філософські категорії: обличчя, слід, втома, їжа. Семантичний зсув підкреслений активним використанням дефіса: "для-іншого", "думання-про-іншого", "після-вас", "не-однаково", "з-Богом" тощо. В цьому контексті "між-нами" — не що інше, як власне "етичний суб'єкт". Етичний наголос відрізняє аналіз діалогу у Левінаса та Вубера. За Бубером, поміж "Я" і "Ти" панує взаємність; для Левінаса така форма стосунків надто "симетрична", при цьому ризик до замкнення "Я-Ти" у тотальність "Ми" — занадто великий. Левінас наполягає на асиметрії між "Я" і "Ти". Для нього "Ти" — інстанція зобов'язання і відповідальності як начала індивідуації людини. Антитеза етики Левінаса і онтології Гайдеггера — одна із ключових подій філософії XX ст. Левінас радикально переосмислив філософію діалогу в напрямі етики свідчення.

Основні твори: "Про втечу" (1936); "Час та Інший" (І946); "Від існування до існуючого" (1947); "Відкриваючи існування з Гуссерлем і Гайдеггером" (1949); "Важка свобода" (1963); "Гуманізм іншої людини" (1973); "Інакше, ніж бути, або по той бік сутності" (1974); "Від священного до святого" (1977); "Етика та нескінченність" (1982); "В годину націй" (1988); "Між нами: Дослідження думки про іншого" (1991), український переклад (1999).

ЛЕВІ-СТРОСС, Клод (1908, Брюссель) — французький філософ, антрополог. Навчався у Парижі. Професор філософії у Паризькому університеті. Дослідження філософських проблем поєднав із фундаментальними студіями у галузі антропології; проводив широкі антропологічні дослідження у Бразилії. Засновник філософського напряму структуралізму. За Леві-Строссом, соціальні структури — це об'єктивні сутності, які існують незалежно від людської свідомості і неповно (й специфічно) виявляються у різних суспільствах. Ці структури не є емпіричною реальністю; полем їхнього побутування є сфера позасвідомого. Оприявнення соціальних структур можливе через дослідження міфів, ритуалів, релігійних уявлень, за допомогою яких людина прагне приховати або виправдати розходження між реальним суспільством та його ідеальною візією. Структурний підхід не є "чистою" методологією; він потребує поєднання антропології, філософії, лінгвістики, психології. Особливої ваги Леві-Стросс надавав мові (як структурному утворенню) для пояснення усіх різновидів соціальних стосунків, зокрема такого специфічного їх сполучення, як міф. У фундаментальній праці "Структурна антропологія" він розглядає міф як "лінгвістичну сутність", що її конституює набір певних елементів, або одиниць (units). Останні Леві-Стросс називає "міфемами" по аналогії із власне лінгвістичними одиницями — фонемами, морфемами і семантемами. Комбінативне сполучення міфем утворює "сигніфікативну" функцію міфу, яка ніяк не тотожна його смисловому наповненню, а є його структурою. Структура міфу — це певне впорядкування або розташування міфем одна стосовно одної; за допомогою міфу відбувається улагодження суспільних суперечностей з метою їхнього подолання. Позаяк міф неможливо осягнути на засадах картезіанського раціоналізму (див. Декарт) як об'єкт пізнання, то Леві-Стросс характеризує свій аналіз, відповідно, як "міф міфології". Структуру мислення первісної людини ("дикуна") Леві-Стросс вважає високорозвиненою, тотожною тій, яка притаманна і сучасній людині; з огляду на це, він до певної міри ідеалізує стан світоглядних, моральних спромог та орієнтацій "дикуна", в якому чуттєва й раціональна складові знаходяться у гармонійній єдності, втраченій на пізніших щаблях цивілізаційного поступу.

Основні твори: "Первинна структура кровної спорідненості" (1949); "Структурна антропологія". У 2 томах (1958); "Мислення дикуна" (1962); "Тотемізм" (1962).

ЛЕВКІПП (з Елеї чи Мілета) (приблизно 500 — 440 рр. до н. е.) — грецький філософ, легендарний вчитель Демокрита, засновник атомістики. Свідчень про життя Левкіппа не збереглося, що вже в Античності призвело до сумнівів щодо його реального існування. Погляди Левкіппа практично неможливо відокремити від поглядів Демокрита. Його вчення про атоми та пустоту як першопочатки всього, що існує, виникає із намагання подолати апорії Зенона Елейського і ґрунтується на денонсації засадничого для останнього принципу нескінченної подільності простору і часу. "Неподільна форма" (атом) є цілісним, самодостатнім та незмінним втіленням буття, нездоланною межею існуючого, вічною щосьністю, з якою співіснує пустота, тобто небуття. Кількість атомів незчисленна, вони рухаються у пустоті. Зіштовхуючись і поєднуючись за принципом подоби, атоми утворюють все розмаїття речей. Цей процес, як і все, що відбувається у світі, має характер необхідності (атомістичний фаталізм).

ЛЕВЧУК, Лариса Тимофіївна (1940, Київ) — український філософ. Закінчила філософський факультет КНУ ім. Т. Шевченка. Доктор філософських наук (1982), професор (1984). З 1962 р. працює на кафедрі етики, естетики і культурології КНУ, з 1976 р. — завідує цією кафедрою. Наукові інтереси пов'язані з проблемами західно-європейської естетики, зокрема психоаналізу, естетичної специфіки художньої творчості, динаміки розвитку мистецтва XX ст.

Основні твори: "Інтуїтивізм і проблеми художньої творчості" (1969); "Психоаналіз і художня творчість" (1980); "Мистецтво в боротьбі ідеологій" (1985); "Психоаналіз: від позасвідомого до "втоми від свідомості" (1989); "Західноєвропейська естетика XX ст." (1987); "Естетика", у співавторстві (1997); "Історія світової культури", у співавторстві (1999) та ін.

ЛЕГІТИМАЦІЯ ЕТИЧНА (від латинського legitimus — законний, узаконений) — термін, що позначає процедуру обґрунтування (виправдання) моральних норм. Етичні норми приймаються не як довільні приписи, а підлягають виправданню, тобто повинні мати всезагальну значущість. Якщо за домодерних часів легітимуюча інстанція розглядалася метафізично (наприклад, як лад буття, світ ідей, Бог, природа), то за новочасної доби — трансцендентально (філософія свідомості); легітимація моральних належностей здійснюється на основі раціонального обґрунтування. В новітній моральній філософії легітимуючою інстанцією постає дискурс. Проте, якщо комунікативна філософія (Апель, Габермас та ін.) апелює до ідеального (трансцендентального) дискурсу як регулятивної ідеї остаточного, граничного, або процедурного обґрунтування, то ціннісний консерватизм (Люббе, Кальтенбруннер, Клюксен), постмодернізм (Рорті, Фуко, Козловскі, Велып), американський комунітаризм (Макінтайр, Бербер, Вельцер, Сендел, Тейлор), системна теорія (Луман) обмежуються емпіричним дискурсом як легітимуючою інстанцією правових та моральних норм. (А. Єрмоленко)

ЛЕГІТИМНІСТЬ — засвідчення або доведення законності й обґрунтованості існування соціально значущих дій, статусів чи інституцій. У вузькому розумінні, легітимність розглядається через звернення до певних норм, наприклад до чинних законів або до звичаїв. Поняття легітимності в широкому розумінні започаткував Вебер у своїй соціології права. Легітимність гарантується лише внутрішньо (1. афективно, 2. ціннісно-раціонально, 3. релігійно) і тільки через очікування певних зовнішніх наслідків. У феноменології поняття легітимності розуміється найбільш широко: це сенсова об'єктивація, що створює значення "другого порядку", інтегрує соціальні значення, інституціоналізовані суспільством. Бергер та Лукман вказують на впорядкувальний характер легітимності, що співвідносить кожну соціальну дію, інституцію з усією сукупністю людських значень у символічному універсумі як спосіб буття. В сучасній філософії та соціології проблема легітимності плідно досліджувалася Гьоффе (легітимність справедливого правопорядку), Луманом (теорія легітимності права), Габермасом (легітимність правової держави). (В. Нечипоренко)

ЛЕМА — положення, яке обґрунтовується особливим чином задля доведення теореми. Лема сама може бути теоремою, якщо її доводити незалежно (не у контексті доказу теореми).

ЛЕНІН, Володимир Ілліч (справжнє прізвище Ульянов) (1870, Симбірськ, нині Ульяновськ — 1924) — російський марксист, один із теоретиків і практиків ідеології більшовизму. Навчався в Казанському та Петербурзькому університетах. У 1893 р. став співзасновником Петербурзької "Спілки боротьби за визволення робітничого класу" (1895). Від цього часу розпочинається його професійна революційна діяльність, що ідеологічно базувалася на радикальній версії марксизму (більшовизм) і стала, зрештою, одним із вирішальних чинників жовтневого перевороту в Росії у 1917 р. У своїх засадничих філософських підходах Ленін стояв на позиції діалектичного матеріалізму. Він поєднував певну концепцію метафізики (онтології), яку позначав терміном "матеріалізм", та діалектичний метод. Ленін розумів матеріалізм в його, як на той час, дуже наївній формі, ґрунтуючись на понятті "відображення" (нехтуючи критикою наївного реалізму в попередній філософії, зокрема Кантом). Ленін вважав, що поняття матерії нічого іншого, крім "об'єктивної реальності", даної нам у відчутті, не позначає. Такого ж наївного реалізму дотримувався в розумінні діалектичного методу, логіки і теорії пізнання, оскільки виходив з передумови, що основою діалектичного методу є "об'єктивна логіка" (логіка самої реальності). Наївність, спрощеність загальних філософських підходів зумовили нерозуміння і неприйняття Леніним зростаючої ролі концептуалізму в новітній науці, ускладнення її понятійного апарату (про що свідчить передусім книга "Матеріалізм та емпіріокритицизм"). Де значною мірою наперед визначило драматичний конфлікт між "марксистсько-ленінською філософією" та новими напрямами в науці XX ст. Діалектичний матеріалізм задовольняв Леніна можливістю поєднати догматизм з релятивізмом, що було корисним під кутом зору політичної практики. В своїй суспільно-політичній філософії Ленін був прихильником історичного матеріалізму (економічного редукціонізму); дотримувався погляду, що економічний базис (субструктура) визначає політичну сферу та ідеологію (надструктура). Але при цьому він (як і Маркс) прагнув поєднати віру в історичну необхідність (закономірність) з активізмом (люди є творцями своєї історії). Загалом його суспільно-політична філософія була підпорядкована політичній практиці — установленню "диктатури пролетаріату", тобто диктатури більшовицької партії, яку Ленін апріорно вважав виразником інтересів пролетаріату. Саме з цією метою Ленін почасти видозмінив суспільно-політичну філософію Маркса, а почасти доповнив її тезами про перемогу соціалізму у відносно відсталій і початково одній країні (Росії), про партію як авангард робітничого класу та принципом демократичного централізму в побудові партії (витлумаченого ним в бюрократично-централістському сенсі). Зрештою Ленін обґрунтував політичну ідеологію більшовизму (російського комунізму), який став зразком та основою поширення комунізму і поза межами Росії. Це була політична доктрина, що виправдовувала ліквідацію демократії та утвердження диктатури партійної бюрократії — "нового класу" (за висловом Джиласа). Тема "Ленін і Україна" стосується передусім розуміння Леніним нації та міжнаціональних взаємин і оцінки керованої ним практичної політики в міжнаціональних взаєминах. І в цій ділянці, як і в інших, Ленін використовував діалектичну софістичну риторику, змінюючи при потребі гасла, але послідовно домагаючись збереження російської імперії в оновленій формі.

Основні твори: "Матеріалізм і емпіріокритицизм" (1909); "Три джерела і три складові частини марксизму" (1913); "Філософські зошити" (1914 — 1916); "Імперіалізм як вища стадія капіталізму" (1916); "Держава і революція" (1917). (В. Лісовий)

ЛЕОНАРДО да ВІНЧІ (1452, Вінчі, біля Флоренції — 1519) — італійський художник, вчений, інженер, філософ; одна з центральних постатей Відродження. Леонардо да Вінчі — автор художніх творів, у яких щонайглибше постали головні устремління та інтуїції Відродження з його намаганням віднайти автентичне місце людини у світобудові, буттєву рівновагу поміж людським і космічним началами. Художня спадщина Леонардо да Вінчі — послідовний вияв у фарбах та лініях провідної філософії Відродження. Крім того, він багато і плідно працював поза межами пластичних мистецтв, у царині інженерно-практичній, безперестанно осмислюючи свою діяльність теоретично, у напрямі, вже гранично наближеному до першооснов новоєвропейської науки, до пізнішого природознавства й наукового експерименту як провідного сюжету в інтелектуальній культурі Нового часу. Власне, сам феномен Леонардо да Вінчі — це вже ніби перший розділ у культурі цього часу. Тому особливого значення набувають не лише титанізм особистості Леонардо да Вінчі, його духовна продуктивність, а й відкрита уже в новітній час песимістична рефлексія в його "записниках", літературно-теоретичних спостереженнях над негативними можливостями — і молодої цивілізації, і людини взагалі. Почасти похмура тональність, яка становить немалу частку і художньої, і літературної спадщини Леонардо да Вінчі, зумовлена драматичною на той час розосередженістю науково-практичного досвіду (передовсім, у природничих студіях самого Леонардо да Вінчі). Окрім того, Леонардо да Вінчі спостерігав не лише розквіт італійського Ренесансу, а й перші політичні катастрофи в тодішніх італійських державах, які прискорили згодом і катастрофу самого Ренесансу. Певна асиметричність постаті Леонардо да Вінчі як мислителя і художника — творча повнота і воднораз песимістична тональність — зумовили насамкінець у XIX ст. (і далі) свого роду ревізію цієї постаті (передовсім у російській культур-філософії того часу, в "леонардознавстві" Мережковського, Волинського, Флоренського, почасти Лосєва), ревізію, що у ній феномен Леонардо да Вінчі емблематично постав як уособлення і могутніх "фаустівських" творчих поривів європейського людства, і розмаїтих історичних крутозламів у тих поривах. Втім очевидно, що така інтерпретація далеко не вичерпує духовні масштаби явища Леонардо да Вінчі. (В. Скуратівський)

ЛЕСЕВИЧ, Володимир Вікторович (1837, с. Денисівка, Полтавщина — 1905) — філософ-позитивіст. Навчався в Петербурзькому інженерному училищі та в Академії генерального штабу, служив на Кавказі. Після виходу у відставку (1864) відкрив у себе на батьківщині школи для селян з українською мовою навчання. Мав тісні зв'язки з народницьким рухом, за що відбував заслання до Сибіру. У різний час співпрацював у журналі "Отечественные записки", "Русское богатство", "Русская мысль". Деякі публікації підписував псевдонімом "Українець". У межах позитивізму погляди Лесевича еволюціонували від захоплення ідеями Конта до беззастережного прийняття філософії Авенаріуса. Лесевич розробив вкрай релятивістську теорію пізнання, яка з необхідністю вела до емпіріокритицизму. Головну заслугу емпіріокритизму Лесевич вбачав у розробці теорії пізнання, яка отримала своє завершення у виробленні поняття "чистий досвід", що, в свою чергу, остаточно позбавило філософію її необгрунтованих зазіхань на роль науки. Функцію філософії Лесевич вбачав у синтезі наукового знання.

Основні твори: "Нарис розвитку ідей прогресу" (1868); "Спроба критичного дослідження першоначал позитивної філософії" (1877); "Листи про наукову філософію" (1878); "Що таке наукова філософія" (1891).

ЛЕССИНГ, Готхольд Ефраїм (1729, Каменц, Саксонія — 1781) — німецький філософ, літератор. Навчався у Ляйпцизькому університеті; від 1748 р. заробляв на прожиття літературною працею. Його переклади, п'єси, есеїстика, літературно-критичні статті сприяли торуванню шляху, німецького Просвітництва, в якому чільною постаттю невдовзі став Гете. У праці "Лаокоон" Лессинг розробив ідею про притаманність кожному різновиду мистецтва свого особливого чільного принципу, якого цей різновид повинен неухильно дотримуватися з метою досягнення довершених результатів (наприклад, поезія має орієнтуватися на темпоральність, пластичні мистецтва — на просторовість). Для літературного та філософського доробку Лессинга характерним є послідовне обстоювання ідеї релігійної толерантності; у п'єсі "Мудрий Натан" він проводить думку, що добро не несе на собі відбитку релігійного кредо і його моральна потуга не залежить від релігійної належності. Зусилля, спрямовані на виховання й освіту людського роду, Лессинг пов'язував із обґрунтуванням закону прогресивного історичного розвитку, якому не в змозі завадити деякі регресивні відхилення. Головною метою людства вважав здійснення в діях людей євангельського вчення про чинення добра заради його самого, а не бажаної винагороди. На схилі життя Лессинг проголосив себе послідовником Спінози та детерміністом, хоч ця теза не була обґрунтована у його працях.

Основні твори: "Лаокоон" (1766); "Мудрий Натан" (1779); "Виховання людського роду" (1780).

ЛЄДНІКОВ, Євген Євгенович (1938, Донецьк) — український філософ. Закінчив філософський факультет КНУ ім. Т. Шевченка. Доктор філософських наук, професор. У 1964 — 1978 рр. працював в інституті філософії ім. Г. Сковороди НАНУ, з 1978 р. — завідуючий кафедрою філософії Московського інституту тонкої хімічної технології. Наукові розробки — в галузі логіки і філософії науки, сучасного розуміння природи наукових абстракцій та абстрактних об'єктів у структурі теоретичного знання, логічних проблем існування, теорії означених дескрипцій для широкого класу модальних логік.

Основні твори: "Проблема конструктів в аналізі наукових теорій" (1969); "Критичний аналіз номіналістичних і платоністських тенденцій в сучасній логіці" (1973); "Пропозиціональні установки та епістемічні модальності" (1988).

ЛИПА, Юрій Іванович (1900, Одеса — 1944) — український історіософ, теоретик геополітики, поет, письменник, громадський діяч, лікар. Навчався на юридичному факультеті Одеського університету (1917 — 1918). Від 1919 р. — емігрант у Польщі. Закінчив медичний факультет Познанського університету (1929), студіював політику та економіку у Школі політичних наук (Варшава, 1929 — 1930). Зорганізував літературну групу "Танк" (Маланюк, Теліга та ін., Варшава, 1929 р.) з програмовою настановою на радикальну сепарацію від російської культури, ідею великодержавності, культ героїзму і шляхетності, конструктивізм та енергію. Друкувався в "Літературно-науковому віснику" (від 1933 р. — "Віснику"), редагованому Донцовим. Відхилив (1943) пропозицію відомства Розенберга очолити маріонетковий уряд України. На ультимативну вимогу Армії Крайової (1943) залишив Польщу і переїхав із сім'єю на Львівщину (1943). Відмовився емігрувати. Був тортурований енкаведистами. До 1930 р. — передусім поет, потому — ще й прозаїк, від 1936 р. — історіософ, політичний мислитель. Прикметні риси Липи як поета — інтелектуалізм, унікальне відчуття Середньовіччя, графічна суворість образів. За Донцовим, Липа — найбільший український поет після Шевченка, Лесі Українки, Франка; за Маланюком — український Рильке (або Валєрі). Речник (і один з будівничих) ідеології волюнтаристського активізму. Наріжна засада світогляду Липи — "творча праця", яка героїчно-жертовно стверджує Правду власного "Я" і "Я своєї раси". Розумів світ як зіткнення будівничого і руїнницького початків, а людину — свідомим і вільним (або несвідомим і "знаряддєвим") виразником одного з них. Ідеолог "нової великості" України; фундатор бачення України в нетрадиційних для української суспільної думки XIX — XX ст. геополітичних координатах. Розглядати Україну як посередницю між Заходом і Сходом — це, на переконання Липи, нищити характер і духовність українства, заражати його вірусом "пораженства". Липа — автор "Чорноморської доктрини", за якою "Чорноморський простір" — це "життєдайний простір України", а вона — його життєдайне сонце, цивілізаційно-культурна потуга. Імперську Росію бачив державою "гноблення, хаосу і руйнування", краєм викривлень, "де спочатку постає адміністрація, а потім життя". Монографічно узасадничив ідею неминучості "розподілу Росії".

Основні твори: "Бій за українську літературу" (1936); "Призначення України" (1938); "Панування, Труд і Лад" (1940); "Чорноморська доктрина" (1940); "Розподіл Росії" (1941); "Ліки під ногами" (1943).

ЛИПИНСЬКИЙ, В'ячеслав Казимирович (1882; с. Затурці, Волинь — 1931) — український мислитель, історіограф, політичний діяч і дипломат, представник консервативної традиції в українській політичній філософії. Після закінчення університетських студій з історії і агрономії у Кракові та Женеві оселився у своєму маєтку на Уманщині. У 1917 р. брав участь в організації Української демократично-хліборобської партії. "Матеріали до програми", написані Липинським, є першою програмою українських самостійницьких і національно-державних спрямувань. У цій програмі закладена концепція об'єднання всіх українських земель в одній національній державі, ідеї народного суверенітету та української "хліборобської демократії". У суспільстві Липинський виділяв три джерела влади: сила матеріальна, або "войовники", економічна — "продуценти" та інтелектуальна, або "інтелігенти", між якими можливі певні комбінації. Державотворчий інстинкт притаманний войовникам-продуцентам; інтелігенція, за Липинським, виконує допоміжну роль, важливу тим, що вона усвідомлює та формує стихійні, підсвідомі прямування в суспільстві. Монархічну ідею Липинський уперше висунув у 1911 р. на нарадах українських патріотів-самостійників. Теорія абсолютної монархічної спрямованості Гетьманату впливає, на його погляд, на хід всесвітньої історії. Вона грунтується на переконанні, що кожний народ мусить пройти період монархії. З огляду на те, що в XVII ст. у Європі й Росії панував абсолютизм, який дав багато таких державних інституцій, що мали вирішальний вплив на державну консолідацію, Липинський дійшов висновку, що, власне, відсутність абсолютної монархії на теренах України була причиною неоформлення власної державної організації і відсутності її протягом сторіч. Переяславську угоду розглядав як випадковий мілітарний союз двох держав і вважав, що в Переяславі українська держава була представлена як партнер. Він визнавав низку позитивів за Переяславським договором, не йдучи водночас у руслі російської імперської історіографії Карамзина та його школи. У Хмельницькому Липинський бачив першого українського абсолютного монарха, який створив українську гетьманську династію. З монархічної теорії Липинського випливає також культ сили і великої людини. У пізнішій творчості Липинського, особливо в "Листах до братів-хліборобів", дедалі помітнішою стає його схильність до твердження, що саме великі люди творять історію. У центрі його філософії історії стоїть "велика людина", "потужний, Богом посланий" гетьман Богдан Хмельницький, з його жаданням влади та панування, нещадністю у війнах, хитрістю в переговорах і твердістю руки щодо підвладних у досягненні своєї мети. Розмірковуючи про значення сили в політиці, Липинський відстоював позицію, що межує з ученням видатного мислителя епохи Відродження Мак'явеллі. Липинський був переконаний, що держава є національним чинником і що тільки тоді може бути створена повноцінна нація, коли існує держава. Послідовно обстоював територіальний патріотизм, тобто позицію, згідно з якою постійні мешканці української землі, незважаючи на їхню соціальну приналежність, віросповідання, етнічне походження і навіть національно-культурну свідомість, мають бути повноправними громадянами української держави.

Основні твори: "Україна на переломі (1657 — 1659)" (1920); "Релігія і церква в історії України" (1925); "Покликання "варягів" чи організація хліборобів" (1925); "Листи до братів-хліборобів про ідею і організацію українського монархізму" (1926).

ЛИПКІВСЬКИЙ, Василь Костянтинович (1864, с. Попудні, Київщина — 1937) — священик, кандидат богослов'я, активний учасник українського національного церковного руху першої третини XX ст. в православній церкві в Україні по здобуттю нею автокефалії. Закінчив КДА. Перекладач богословських текстів на українську мову. Більшість його творів було знищено. Брав участь у відновленні діяльності українських православних громад, у формуванні та діяльності Всеукраїнських православних церковних рад. Один із організаторів Української автокефальної православної церкви (УАПЦ). 1921 р. Всеукраїнським православним церковним собором обраний архієпископом УАПЦ, митрополитом Київським і всієї України. Під тиском радянських репресивних органів на другому соборі Церкви 20.10.1927 р. "звільнений від тягаря митрополичого служіння". 1937 р. заарештований НКВД за "антирадянську" діяльність і згодом розстріляний. Вніс значний вклад у "розмосковлення" та модернізацію православ'я в Україні, ліквідацію в ньому монархічно-єпископських засад. Автор кількатомної "Історії Української Православної Церкви", збірників проповідей, ряду богословських та публіцистичних праць.

Основні твори: "Православна Христова церква українського народу" (1951); "Відродження Церкви в Україні (1917 — 1930)" (1959); "Відродження Української церкви" (1961).

ЛИСИЙ, Василь Прокопович (1943, с. Липовеньке Кіровоградської обл.) — український філософ. Закінчив філософський факультет КНУ ім. Т. Шевченка (1970). Доктор філософських наук (1988), професор (1991). З 1974 р. працює на кафедрі філософії ЛНУ ім. І. Франка. Предметом наукових інтересів є філософські проблеми діяльності людини, теорії пізнання та діалектики. Автор багатьох наукових праць.

Основні твори: "Єдність теорії і практики в матеріалістичній діалектиці" (1985).

ЛИСЯК-РУДНИЦЬКИЙ, Іван Павлович (1919, Відень — 1984) — український історик, політолог, публіцист. Осердя філософських зацікавлень Лисяк-Рудницького становило історичне пізнання та філософія історії. Розпочинав студії у Львівському університеті, продовжував у Берліні, завершував 1945 р. в Кардовому університеті (Прага). Працював у різних зарубіжних науково-освітніх закладах. У центрі історіографічних інтересів Лисяка-Рудницького — історія української суспільно-політичної думки від середини XIX ст. до 30-х рр. XX ст. Найвагоміші праці присвячені Драгоманову, Липинському, Хвильовому, Назарукові. Інтереси Лисяка-Рудницького як політолога концентруються навколо чільної теми — доля України в новітній історії. Він займався як аналізом визначальних тенденцій політичних змін у новітній Україні, що розглядались у контексті сучасного світового процесу, так і політичним прогнозом. Відчутним у його працях є вплив філософії історії Гегеля, зокрема ідей щодо наявності в історичному процесі власної об'єктивної логіки та можливості свободи тільки у правовій державі. Крім того, універсалізм і лінійність філософії історії Гегеля були одним із джерел поділу Лисяком-Рудницьким націй на історичні та неісторичні. Хоча такий поділ не є достатньо методологічно обґрунтованим (включно із його наслідком — віднесенням українців до неісторичних націй), але приймаючи його, Лисяк-Рудницький зміг чітко вирізнити два шляхи і, відповідно, два способи націотворення. Згідно з першим, процес націостановлення йде згори донизу (основним націотворчим чинником є вища суспільна верства), згідно з другим, цей процес іде знизу вгору, тобто націостановлення відбувається внаслідок національного самовизначення народу, демократичним шляхом. Відсутність історично сформованої державницької і культурної еліти утруднює побудову національної держави. Попри тлумачення української нації як доісторичної, Лисяк-Рудницький визнавав у її становленні наявність певного культурного успадкування й на рівні еліт. Ідея історичності є чільною в політико-філософських міркуваннях Лисяка-Рудницького. Звідси — критичне ставлення до таких концепцій в етнології і націології, які методологічно споріднені з романтизмом, голізмом та есенціалізмом. Вихований на традиціях західноєвропейського лібералізму, Лисяк-Рудницький як історик близький до "державницької школи" в українській історіографії. Звертаючись до популярної в певних історіософських побудовах антитези "Схід — Захід", він констатував амбівалентність українства, що полягає у поєднанні двох традицій: західної (суспільно-політичної) та східної (християнсько-духовної). Досить різке протиставлення етосу й естетичного чуття українців, з одного боку, та особливостей їхньої суспільно-політичної традиції, з другого, пом'якшується тезою Лисяка-Рудницького про "унійність" української свідомості, що значно посилює підстави для віднесення українців до європейської спільноти народів.