29. Права та обов'язки землекористувачів

   Здійснення суб'єктивного права постійного землекористування, яке виникло у встановленому порядку, допускає реалізацію належних конкретному землекористувачеві його земельних прав і додержання ним покладених на нього обов'язків згідно з правовими приписами і правилами.    Комплекс прав та обов'язків постійних землекористувачів досить широкий і різноманітний. Але кожному з них належить право володіння і право користування, а іноді і право внутрішньогосподарського управління відведеною земельною ділянкою.    Право володіння земельною ділянкою землекористувачем — це юридично забезпечена можливість утримувати її як свою власну (наприклад, забороняти доступ на земельну ділянку інших осіб).    Право користування земельною ділянкою — це юридично забезпечена можливість суб'єкта здійснювати господарське та інше безпосереднє використання земельної ділянки з метою отримання доходів та інших благ матеріального та нематеріального характеру від корисних властивостей землі.    Користування наданою земельною ділянкою — не тільки право, а й обов'язок землекористувача. При цьому він повинен забезпечувати використання землі за цільовим призначенням. Якщо землекористувач не виконує цей обов'язок, то для нього наставатимуть негативні наслідки.    Право на безпосередню експлуатацію земельної ділянки передбачає наявність у постійного землекористувача ряду конкретних суб'єктивних прав. Перелік останніх зумовлений цільовим призначенням земельної ділянки. Згідно зі ст. 95 ЗК України землекористувачі, якщо інше не передбачено законом або договором, мають право: самостійно господарювати на землі; власності на посіви і насадження сільськогосподарських та інших культур, на вироблену сільськогосподарську продукцію; використовувати у встановленому порядку для власних потреб наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини, торф, лісові угіддя, водні об'єкти, а також інші корисні властивості землі; на відшкодування збитків у випадках, передбачених законом; споруджувати жилі будинки, виробничі та інші будівлі і споруди. В одних випадках зазначені права зумовлені основною метою землекористування, в інших — сприяють тією чи іншою мірою П досягненню. Крім того, слід мати на увазі, що по-перше, не кожному землекористувачеві належать всі без винятку права; по-друге, право на використання, наприклад, торфу, лісових угідь, водних об'єктів та ін., які розташовані у межах земельної ділянки, не входить до змісту власне права землекористування, оскільки воно існує щодо інших об'єктів природи, а не землі.    Наведений перелік прав землекористувачів не є вичерпним. Він може уточнюватися з точки зору як розширення, так і обмеження приписами спеціальних законів, які регламентують діяльність цих суб'єктів.    Усю сукупність закріплених законом прав землекористувачів з урахуванням їх змісту можна поділити на дві групи — права у сфері ефективного використання земельних ділянок і права у сфері реалізації інших майнових та немайнових прав.    До першої групи прав належать: самостійне господарювання на землі, використання у встановленому порядку для власних потреб наявних на земельній ділянці загальнопоширених корисних копалин, торфу, лісових угідь, водних об'єктів, а також інших корисних властивостей землі. Другу групу прав постійних землекористувачів становлять такі права: власності на посіви і насадження, сільськогосподарських та інших культур, на вироблену сільськогосподарську продукцію; на відшкодування збитків у випадках, передбачених законом; на спорудження жилих будинків, виробничих та інших будівель і споруд.    Сутність права самостійного господарювання на землі полягає в тому, що конкретний землекористувач за своїм волевиявленням, самостійно визначає напрями своєї виробничої та іншої діяльності, спосіб використання земельної ділянки в межах її цільового призначення та умов надання земельної ділянки. Планування та реалізацію такої діяльності землекористувачі здійснюють самостійно.    Право землекористувача використовувати у встановленому порядку для власних потреб наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини, торф, лісові угіддя, водні об'єкти, а також інші корисні властивості землі полягає в тому, що відповідно до Кодексу України про надра (ст. 23) він у межах наданої йому земельної ділянки має право без отримання спеціального дозволу (ліцензії) та гірничого відводу видобувати для своїх господарських і побутових потреб корисні копалини місцевого значення і торф. За умови розміщення на земельних ділянках постійних землекористувачів лісових угідь та водних об'єктів вони мають право користуватися земельними ділянками лісового та водного фондів згідно з лісовим та водним законодавством.    Право землекористувачів на відшкодування збитків у випадках, передбачених законом, означає, що перелік таких випадків має бути визначений тільки законом. За ст. 156 ЗК України землекористувачі мають таке право, зокрема при вилученні сільськогосподарських угідь, лісових земель та чагарників для потреб, не пов'язаних із сільськогосподарським і лісогосподарським виробництвом; тимчасовому зайнятті сільськогосподарських угідь, лісових земель та чагарників для інших видів використання; неодержанні доходів за час тимчасового невикористання земельної ділянки та ін.    Відповідно до цільового призначення та з урахуванням умов надання земельної ділянки землекористувач має право споруджувати жилі будинки, виробничі та інші будівлі і споруди. Спорудження будівель та споруд землекористувач має здійснювати у встановленому порядку, зокрема за наявності дозволу органів архітектури та ін. Слід зазначити, що земельний закон фактично виходить із презумпції належності постійному землекористувачеві будівель і споруд, зведених ним на земельній ділянці, отриманій у постійне користування, та посівів і насаджень сільськогосподарських та інших культур, а також виробленої сільськогосподарської продукції.    Землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків (ст. 152 ЗК). Усі права землекористувачів здійснюються ними тільки в порядку, встановленому законом. Порушені права землекористувачів підлягають відновленню. Способи захисту земельних прав закріплені ст. 152 ЗК України.    Здійснення прав землекористувачем передбачає дотримання ним певних обов'язків, пов'язаних з використанням конкретних земельних ділянок. Обов'язки землекористувачів передбачені Земельним кодексом та нормами інших законів. Зокрема, перелік, закріплений ст. 96 ЗК України, включає обов'язки: а) забезпечувати використання землі за цільовим призначенням; б) додержуватися вимог законодавства про охорону довкілля; в) своєчасно сплачувати земельний податок або орендну плату; г) не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів; ґ) підвищувати родючість ґрунтів та зберігати інші корисні властивості землі; д) своєчасно надавати відповідним органам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування дані про стан і використання земель та інших природних ресурсів у порядку, встановленому законом; є) додержуватися правил добросусідства та обмежень, пов'язаних з встановленням земельних сервітутів та охоронних зон; є) зберігати геодезичні знаки, протиерозійні споруди, мережі зрошувальних і осушувальних систем.    Наведений перелік не є вичерпним. Закон може встановлювати й інші обов'язки землекористувачів.    За змістом усі обов'язки постійних землекористувачів можна поділити на три групи: у сфері ефективного використання земельних ділянок (наприклад, забезпечувати використання землі за цільовим призначенням); у сфері відтворення і комплексної охорони земель (наприклад, додержуватися вимог законодавства про охорону довкілля); у сфері реалізації інших майнових та немайнових обов'язків (наприклад, не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів).    Можлива класифікація обов'язків землекористувачів і за іншими підставами. Так, можна виділити групу обов'язків, об'єктом яких є надана в користування земельна ділянка (забезпечувати використання землі за цільовим призначенням; підвищувати родючість ґрунтів та зберігати інші корисні властивості землі; своєчасно сплачувати земельний податок; своєчасно надавати відповідним органам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування дані про стан і використання земель та інших природних ресурсів у порядку, встановленому законом; зберігати геодезичні знаки, протиерозійні споруди, мережі зрошувальних і осушувальних систем. Самостійну групу обов'язків землекористувача становлять його обов'язки перед власниками та користувачами сусідніх земельних ділянок (додержуватися правил добросусідства та обмежень, пов'язаних з встановленням земельних сервітутів та охоронних зон). До третьої групи обов'язків землекористувачів належать обов'язки щодо додержання вимог законодавства про охорону довкілля.    Серед обов'язків землекористувачів особливо акцентується увага на забезпеченні використання землі за цільовим призначенням та додержання вимог законодавства про охорону довкілля. Нецільова експлуатація землі заборонена і тягне за собою для землекористувача негативні наслідки. Так, відповідно до ст. 141 ЗК України використання земельної ділянки не за цільовим призначенням є однією з підстав припинення права користування цією ділянкою. Особи, винні у невиконанні вимог щодо використання земель за цільовим призначенням, притягуються до адміністративної відповідальності.    Своєчасна сплата земельного податку постійними землекористувачами — це їх самостійний обов'язок, оскільки згідно ст. 206 ЗК України використання землі в Україні є платним. Своєчасність сплати земельного податку означає, що він має бути сплачений у строки, визначені Законом України “Про плату за землю”.    Обов'язок землекористувачів додержуватися правил добросусідства випливає з вимог, закріплених статтями 103— 109 ЗК України.    Обов'язок підвищувати родючість грунтів та зберігати інші корисні властивості землі стосується перш за все землекористувачів, які використовують землі сільськогосподарського призначення.    Обов'язок землекористувачів своєчасно надавати відповідним органам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування дані про стан і використання земель та інших природних ресурсів пов'язаний з тим, що згідно з Положенням про порядок ведення державного земельного кадастру (п. 17) від 12 січня 1993 р., вони щорічно у встановлені строки повинні подавати уповноваженим органам звіти про зміни, що відбулися у складі земель, які перебувають у користуванні. Особи, винні у перекрученні даних про стан земель, розміри та кількість земельних ділянок, відповідно до ст. 211 ЗК України притягуються до відповідальності.    Використовуючи земельну ділянку, землекористувач зобов'язаний зберігати геодезичні знаки, протиерозійні споруди, мережі зрошувальних і осушувальних систем, які розташовані на земельній ділянці чи в її межах. Цей обов'язок випливає з положень законів України “Про топографо-геодезичну і картографічну діяльність” від 23 грудня 1998 р., “Про меліорацію земель” від 14 січня 2000 р. та Порядку охорони геодезичних пунктів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 19 липня 1999 р.

9. Класифікують зем п/в за видами, виходячи з класифікації норм зем права.  Як інститут зем права зем правовідн поділяються на матеріальні, процесуальні, регулятивні, охоронні і спеціальні правовідн.  Земельні матеріальні правовідносини:  - п/в, які виникають і здійснюються щодо реалізації прав та обов’язків, передбачених нормами права про віднесення земель до певної категорії (с/г приз. Насел пунктів, історико-культ призн, лісового, водного фондів, запасу)  – відносини права власності на землю чи зем ділянку (державної, комун, колект, приватн); - відн права землекористування (постійного і тимчасового, в т.ч. оренди)  – відн щодо реаліз права на спадщину, заставу, зем пай та ін.;  - п/в приватизації,  - п/в щодо плати за землю.  До зем процесуальних п/в належать відн, що складаються у відповідності з нормами права, якими встановлюється порядок:  - переведення земель з однієї категорії до іншої;  - проведення приватизації зем ділянок, тобто зміни права держ власності на право приватної чи колективної;  - передачі у колективну власність земель КСП. С/г кооп-в, с/г АТ, садівницьких товариств;  - передачі зем ділянок у приватну власність громадян Укр;  - надання земель у постійне чи тимчас використання, в т.ч. на умовах оренди;  - припинення права власності та права користування зем ділянкою;  - справляння плати за землю;  - вирішення зем спорів. П/в, що виникають у процесі реалізації права на використання земель відповідної категорії, відносяться до спеціальних зем п/в.  Зем п/в об’єктом яких є:  - зем угіддя і зем ділянки с/г призначення;  - землі насел пунктів,  - землі транспорту, зв’язку та інш призначення;  - землі, що відн до категорії земель природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та іст-культурн призначення;  - землі, що відн до категорії земель лісового та водного фонду.  Охоронні правовідносини поділяються на організаційно-охоронні і відносини, що пов’язані з юридичною відповідальністю.  Земельні правовідн можуть бути загальними і застосовуватись до всіх інститутів ЗП і конкретними, що застосовуються до конкретних видів зем правовідн.

4. Чинний Земельний кодекс як основне джерело земельного права, зберігаючи певну наступність з попереднім кодексом, містить ряд новел, закріплює сукупність приписів нових правових інститутів. Так, насамперед, слід зазначити, що основний земельний закон закріплює таку концепцію регулювання земельних відносин, яка, з одного боку, передбачає утвердження переважного права державної власності на землю, а з другого—визначає основні засади реалізації права приватної власності на землю та поступовий розвиток ринкових земельних відносин. У зв'язку з цим у Земельному кодексі містяться положення, які для практики регулювання земельних відносин є новими. Він, зокрема, закріплює приватну, комунальну та державну форму власності на землю і передбачає можливість використання земельних ділянок на засадах спільної власності; допускає можливість набуття у приватну власність земельних ділянок фактично із всіх категорій земель; передбачає проведення розмежування земель державної і комунальної власності; визначає перелік земель, які не можуть передаватись у приватну власність; закріплює способи та механізм придбання громадянами та юридичними особами земельних ділянок у власність тощо. Вперше його норми набули екологізованого характеру. Земельний кодекс істотно посилює органічний зв'язок земельних та екологічних відносин та закріплює пріоритетний характер перших. У ньому замість шести виділено дев'ять категорій земель, які характеризуються різним правовим режимом використання та охорони. Статус окремих категорій набули землі оздоровчого, рекреаційного, історико-культурного призначення. Уперше кодекс визнав грунти об'єктом особливої охорони. Новий Земельний кодекс як один з різновидів користування чужою земельною ділянкою запровадив (фактично відтворив) правовий інститут земельних сервітутів. Він встановив положення щодо добросусідських відносин власників землі та землекористувачів, запровадив поняття обмежень, які можуть застосовуватися до використання земельних ділянок. Земельний кодекс України як принципово новий документ ринкового спрямування встановлює обов'язковість продажу земельних ділянок державної та комунальної форм власності суб'єктам підприємницької діяльності на конкурентних засадах шляхом проведення земельних торгів у формі аукціону чи конкурсу, визначає головні положення застави земельних ділянок, які належать громадянам та юридичним особам на праві власності та ін. Самостійний розділ “Прикінцеві положення” містить норми, якими встановлюється порядок введення в дію Кодексу: скасовується Земельний кодекс у редакції 1992 р.; зазначається, що закони та інші нормативно-правові акти мають діяти у частині, що не суперечать Кодексу; доручається Кабінету Міністрів України підготувати та подати на розгляд Верховної Ради України та Президента України пропозиції про внесення змін до законодавчих актів, що випливають з цього Кодексу, привести свої нормативно-правові акти у відповідність із ним, розробити проекти законів, які забезпечать реалізацію та розвиток фундаментальних положень Кодексу тощо. Нарешті, в останньому розділі “Перехідні положення” врегульовується порядок дій органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування при виконанні рішень з питань, які прийняті до набрання чинності цим Кодексом. Земельний кодекс, будучи основним джерелом земельного права, являє собою правову основу формування земельного законодавства. Він не дає докладних і вичерпних відповідей на всі питання, які виникли у процесі реалізації земельної реформи, а лише закладає підвалини для подальшої законотворчості. Характерною особливістю цього джерела земельного права є те, що більшість його норм не мають прямої дії. Таке положення зумовлює необхідність розробки інших законів чи підзаконних нормативних актів. У зв'язку з цим найбільш перспективним напрямом розвитку національного земельного законодавства в сучасних умовах слід вважати прийняття заснованих на методологічній базі чинного Земельного кодексу відповідних земельних нормативно-правових актів. Це пов'язано з тим, що з що значна частина норм ЗК України вимагає прийняття кількох десятків земельних законів та інших нормативних актів різної юридичної сили, які були б присвячені основним інститутам земельного права.

10.

Склад та цільове призначення земель України До земель України належать усі землі в межах її території, в тому числі острови та землі, зайняті водними об’єктами, які за основним цільовим призначенням поділяються на категорії. Категорії земель України мають особливий правовий режим. Разом з тим, за межами її території Україна може мати на праві державної власності земельні ділянки, правовий режим яких визначається законодавством відповідної країни. За основним цільовим призначенням землі поділяються на такі категорії: - землі сільськогосподарського призначення - землі житлової та громадської забудови - землі природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення - землі оздоровчого призначення; - землі рекреаційного призначення - землі історико-культурного призначення - землі лісового фонду - землі водного фонду - землі промисловості, транспорту, зв’язку, енергетики, оборони та іншого призначення. Земельні ділянки кожної категорії земель, які не надані у власність або користування громадян чи юридичних осіб, можуть перебувати у запасі. Віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень. Зміна цільового призначення земель провадиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу цих земель у власність або надання у користування, вилучення (викуп) земель і затверджують проекти землеустрою або приймають рішення про створення об’єктів природоохоронного та історико-культурного призначення. А цільове призначення земель, які перебувають у власності громадян або юридичних осіб, здійснюється за ініціативою власників земельних ділянок у порядку, що встановлюється Кабінетом Міністрів України. Землями сільськогосподарського призначення визнаються землі, надані для виробництва сільськогосподарської продукції, здійснення сільськогосподарської науково-дослідної та навчальної діяльності, розміщення відповідної виробничої інфраструктури або призначені для цих цілей. До земель житлової та громадської забудови належать земельні ділянки в межах населених пунктів, які використовуються для розміщення житлової забудови, громадських будівель і споруд, інших об’єктів загального користування. Землі природно-заповідного фонду - це ділянки суші та водного простору з природними комплексами та об’єктами, що мають особливу природоохоронну, екологічну, наукову, естетичну, рекреаційну та іншу цінність, яким відповідно до закону надано статус територій та об’єктів природно-заповідного фонду. До земель оздоровчого призначення належать землі, що мають природні лікувальні властивості, які використовуються або можуть використовуватися для профілактики захворювань і лікування людей. До земель рекреаційного призначення належать земельні ділянки зелених зон і зелених насаджень міст та інших населених пунктів, навчально-туристських та екологічних стежок, маркованих трас, земельні ділянки, зайняті територіями будинків відпочинку, пансіонатів, об’єктів фізичної культури і спорту, туристичних баз, кемпінгів, яхт-клубів, стаціонарних і наметових туристично-оздоровчих таборів, будинків рибалок і мисливців, дитячих туристичних станцій, дитячих та спортивних таборів, інших аналогічних об’єктів, а також земельні ділянки, надані для дачного будівництва і спорудження інших об’єктів стаціонарної рекреації. До земель історико-культурного призначення належать землі, на яких розташовані: - історико-культурні заповідники, музеї-заповідники, меморіальні парки, меморіальні (цивільні та військові) кладовища, могили, історичні або меморіальні садиби, будинки, споруди і пам’ятні місця, пов’язані з історичними подіями - городища, кургани, давні поховання, пам’ятні скульптури та мегаліти, наскальні зображення, поля давніх битв, залишки фортець, військових таборів, поселень і стоянок, ділянки історичного культурного шару укріплень, виробництв, каналів, шляхів - архітектурні ансамблі і комплекси, історичні центри, квартали, площі, залишки стародавнього планування і забудови міст танших населених пунктів, споруди цивільної, промислової, військової, культової архітектури, народного зодчества, садово-паркові комплекси, фонова забудова. До земель лісового фонду належать землі, вкриті лісовою рослинністю, а також не вкриті лісовою рослинністю, нелісові землі, які надані та використовуються для потреб лісового господарства. До земель лісового фонду не належать землі, зайняті: - зеленими насадженнями у межах населених пунктів, які не віднесені до категорії лісів - полезахисними лісовими смугами, захисними насадженнями на смугах відводу залізниць, захисними насадженнями на смугах відводу автомобільних доріг, захисними насадженнями на смугах відводу каналів, гідротехнічних споруд та водних об’єктів - окремими деревами і групами дерев, чагарниками на сільськогосподарських угіддях, присадибних, дачних і садових ділянках. До земель водного фонду належать землі, зайняті: - морями, річками, озерами, водосховищами, іншими водними об’єктами, болотами, а також островами - прибережними захисними смугами вздовж морів, річок та навколо водойм - гідротехнічними, іншими водогосподарськими спорудами та каналами, а також землі, виділені під смуги відведення для них - береговими смугами водних шляхів. Для створення сприятливого режиму водних об’єктів уздовж морів, навколо озер, водосховищ та інших водойм встановлюються водоохоронні зони, розміри яких визначаються за проектами землеустрою. Землями промисловості, транспорту, зв’язку, енергетики, оборони та іншого призначення визнаються земельні ділянки, надані в установленому порядку підприємствам, установам та організаціям для здійснення відповідної діяльності. До земель промисловості належать землі, надані для розміщення та експлуатації основних, підсобних і допоміжних будівель та споруд промислових, гірничодобувних, транспортних та інших підприємств, їх під’їзних шляхів, інженерних мереж, адміністративно-побутових будівель, інших споруд. До земель транспорту належать землі, надані підприємствам, установам та організаціям залізничного, автомобільного транспорту і дорожнього господарства, морського, річкового, авіаційного, трубопровідного транспорту та міського електротранспорту для виконання покладених на них завдань щодо експлуатації, ремонту і розвитку об’єктів транспорту. До земель зв’язку належать земельні ділянки, надані під повітряні і кабельні телефонно-телеграфні лінії та супутникові засоби зв’язку. Землями енергетичної системи визнаються землі, надані під електрогенеруючі об’єкти (атомні, теплові, гідроелектростанції, електростанції з використанням енергії вітру, сонця та інших джерел), під об’єкти транспортування електроенергії до користувача. Землями оборони визнаються землі, надані для розміщення і постійної діяльності військових частин, установ, військово-навчальних закладів, підприємств та організацій Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законодавства України.

5.6. Будь-які правовідносини є вольовими суспільними відносинами між людьми, взаємні права та обов'язки яких врегульовані нормами права.    Земельні правовідносини являють собою суспільні відносини, що виникають у сфері взаємодії суспільства з навколишнім природним середовищем і врегульовані нормами земельного права.    Саме через земельні правовідносини виявляється ступінь реальності та ефективності земельно-правових норм, оскільки будь-які правовідносини становлять механізм дії правових норм, у якому поведінка суб'єктів права спрямовується у потрібне для держави русло (наприклад, власник земельної ділянки використовує її на свій розсуд, і втручання в його діяльність заборонено). Однак свободу господарської експлуатації землі закон спрямовує у русло додержання цільового призначення даного угіддя, ефективності використання, підвищення родючості тощо, і якщо власник не бажає застосовувати даний режим використання, то його право власності на земельну ділянку може бути припинено.    Земельні правовідносини можна класифікувати за інститутами земельного права та залежно від їх матеріального або процесуального характеру.    До першої групи належать: земельні правовідносини у сфері власності на землю; правовідносини з приводу прав на землю, похідних від права власності; правовідносини, що виникають у зв'язку зі здійсненням права загального користування землею; правовідносини у галузі управління використанням і охороною земель; охоронні земеіїьні правовідносини.    Земельні правовідносини у сфері власності на землю є основоположними, адже у багатьох випадках вони визначають зміст інших видів правовідносин. Встановлення тієї чи іншої форми власності на землю здійснюється при приватизації державних або комунальних земель, укладенні будь-яких угод щодо землі, при конфіскації земель тощо.    Правовідносини з приводу прав на землю, похідний права власності виникають тоді, коли власник заінтересований у передачі прав на земельну ділянку іншим особам. У цьому разі між власником і такою заінтересованою особою виникають правовідносини землекористування, у межах яких обидві сторони беруть на себе взаємні права та обов'язки- ця група земельних правовідносин поділяється на дві підгрупи: правовідносини, що мають характер речових прав(право постійного користування земельною ділянкою і сервітут) і правовідносини, які мають зобов'язальний характер - оренда, застава (іпотека).    Крім того, ці правовідносини можна класифікуати залежно від категорії земель на правовідносини щодо використання земель сільськогосподарського призйачення житлової та громадської забудови, природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення, оздоровчого призначення, рекреаційного призначення, історично-культурного призначення, лісового фонду, водного фонду, промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення.    Правовідносини, що виникають у зв'язку зі здійсненням права загального користування землею, зумовлють користування майданами, вулицями, проїздами, шляхами, набережними, пляжами, парками, скверами, бульварами, кладовищами тощо. Користування такими земельними ділянками здійснюється необмеженим колом осіб і не потребує наявності у них спеціальної правосуб'єктності.    Правовідносини у галузі управління використанням і охороною земель мають місце у випадках, коли державні і місцеві органи влади виконують відповідні функції. До таких функцій належать: надання земель у власність або у користування з видачею та реєстрацією необхідних документів; ведення державного земельного кадастру; територіальне планування використання й охорони земель; вилучення земель; землеустрій; моніторинг; державний контроль за використанням і охороною земель.    Охоронні земельні правовідносини виникають у процесі здійснення прав та обов'язків власників і користувачів щодо охорони земель, включаючи заходи з меліорації, рекультивації земель, консервації земель та відновлювальні заходи на малопродуктивних, забруднених та деградованих землях. Ці відносини спрямовані на збереження корисного потенціалу землі як невід'ємної частини навколишнього природного середовища, засобу виробництва і просторового базису.    До охоронних земельних відносин належать також відносини, що виникають під час порушення норм земельного права, суб'єктивних прав землевласників і землекористувачів та невиконання обов'язків цими суб'єктами. Такі правовідносини реалізуються на основі норм, якими встановлюється кримінальна, адміністративна, цивільно-правова та дисциплінарна відповідальність.    Характер земельних правовідносин залежить також від того, у складі якої категорії земель перебуває земельна ділянка, тобто від правового режиму відповідної категорії земель.    Нарешті, земельні правовідносини поділяються на матеріальні і процесуальні. Матеріальні — передбачені нормами, що встановлюють права та обов'язки суб'єктів земельних відносин (наприклад, право на отримання земельної ділянки, обов'язок підвищувати родючість ґрунтів, не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок). Процесуальні регламентуються нормами, що встановлюють порядок виникнення, зміни і припинення земельних правовідносин (наприклад, порядок здійснення землеустрою, оскарження рішень державних органів, процедура розгляду земельних спорів).    На практиці земельні правовідносини виявляються як складне співвідношення різних видів. Так, ведення особистого селянського господарства на земельній ділянці реалізується через правовідносини власності, коли з цією метою придбавається земельна ділянка; через правовідносини державного управління, коли державні органи контролюють стан земельної ділянки або проводять облікові дії; правовідносини щодо охорони земель, коли землевласник або землекористувач проводить рекультиваційні заходи тощо.

80. До земель оборони відносяться землі, надані для розміщен-ня та постійної діяльності військових частин, установ, військо-во-навчальних закладів, підприємств і організацій Збройних Сил України, інших військових формувань та внутрішніх військ.

Режим використання земель оборони в частині дотриман-ня вимог щодо забезпечення безпеки населення встановлюєть-ся за згодою з відповідними органами виконавчої влади Украї-ни та органами місцевого самоврядування.

У разі необхідності тимчасового використання земель для проведення військових навчань та інших заходів, пов’язаних з потребами оборони, земельні ділянки громадян і юридичних осіб використовуються підприємствами, установами і організаціями оборони на підставі рішень органів державної влади України.

Земельне право України

Органи державної влади та органи місцевого самоврядуван-ня за згодою з центральними органами виконавчої влади, які виконують завдання з питань оборони, мають право передава-ти земельні ділянки із земель, наданих для потреб охорони в строкове використання громадянам і юридичним особам для сільськогосподарського використання.

Навколо військових та інших оборонних об’єктів з метою забезпечення безпеки населення і створення необхідних умов для їх експлуатації у разі необхідності створюються захисні, охоронні та інші зони з особливими умовами користування, в межах яких запроваджується особливий правовий режим ви-користання земель.

Режим використання та охорони земель оборони, в частині додержання вимог для забезпечення безпеки населення в за-хисних, охоронних та інших зонах, встановлюється проектами землеустрою за погодженням із спеціально уповноваженим органом виконавчої влади з питань оборони.

Для землекористувачів військових частин встановлено на суміжних ділянках особливі режими обмеження щодо корис-тування земельними ділянками: а) заборонений район – тери-торія до 5 км навколо зовнішньої огорожі деяких військових складів. Земельні ділянки в межах забороненого району зали-шаються в користуванні сільськогосподарських підприємств, окремих громадян, але з певним обмеженням (забороняється будувати будь-які споруди, що можуть бути загрозою для складів); б) заборонна зона – територія з особливим режимом користування, зміст якого залежить від характеру об’єкта. Існу-ють два види заборонних зон: всередині земельних ділянок, зайнятих оборонними об’єктами; на суміжних земельних ділян-ках (зовнішні оборонні зони).

Загальним обмеженням у межах зовнішніх оборонних зон є заборона ставити будь–які будівлі, споруди, провадити зе-мельні роботи, прокладати електролінії, будувати водопровідні і каналізаційні мережі, реконструювати чи ліквідовувати шля-хи, переправи тощо.

77.

Правовий режим земель транспорту регламентується Зако-ном України “Про транспорт” та Земельним кодексом України.

Землями транспорту визнаються землі, надані в користу-вання або у власність підприємствам та організаціям залізнич-ного, автомобільного транспорту і дорожнього господарства, морського, річкового, авіаційного, трубопровідного транспорту та міського електротранспорту для виконання покладених на них завдань щодо експлуатації, ремонту, вдосконалення і роз-витку об’єктів транспорту.

Землі транспорту можуть перебувати у державній, кому-нальній або приватній власності.

Згідно з вимогами земельного законодавства землі транс-порту повинні використовуватися лише за прямим призначен-ням без заподіяння шкоди прилеглим територіям шляхом здійснення викидів в атмосферу шкідливих речовин автотран-спортом, нерегульованого концентрованого скидання талих і дощових вод, безпечного пропуску повеней, забруднення на-фтопродуктами та внаслідок дії інших негативних факторів.

Розділ XVIII. Правовий режим земель промисловості, транспорту, зв’язку

У процесі проектування, будівництва та експлуатації заліз-ничних і автомобільних шляхів забезпечується:

♦          безпечне скидання на прилеглі території утворення уз-довж доріг потоків талих і дощових вод;

♦          безпечний пропуск повеней під мостовими переходами;

♦          створення захисних насаджень уздовж автомобільних шляхів;

♦          створення умов для безпечної міграції диких тварин.

Землі морського та річкового транспорту використовують-

ся із забезпеченням охорони берегів від руйнування і прибе-режних смуг від забруднення.

Землі трубопровідного транспорту використовуються з до-держанням правил безпечного проведення робіт на прилеглих територіях і безпечного проїзду через них.

Під час проектування, крім дотримання загального принци-пу - розміщувати об’єкти на непридатних для сільського гос-подарства землях або угіддях гіршої якості, - необхідно також вибирати оптимальні напрямки трас, щоб не створювати не-зручності сусіднім господарствам.

На територіях поселень об’єкти транспорту розміщуються лише за згодою відповідних місцевих адміністрацій.

На період будівництва, реконструкції чи ремонту своїх спо-руд підприємства мають право отримувати земельні ділянки для тимчасового користування. Порядок їх повернення такий самий, як і для підприємств промисловості. Тимчасові ділянки можуть передаватись підприємствам, установам і організаціям для улаштування під’їзних шляхів, вантажно-розвантажуваль-них майданчиків, складів та інших об’єктів з обов’язковою ком-пенсацією витрат на утримання і покращання таких ділянок.

Нормальна експлуатація, а також безпека об’єктів транспор-ту забезпечуються встановленням охоронних зон, розмір і ре-жим яких залежить від виду транспорту і визначається відпов-ідними нормами або проектно-технічною документацією. Землі цих зон залишаються у землекористувачів, але мають особли-вий режим, про який їх зобов’язано письмово повідомити відповідне транспортне підприємство.

Земельне право України

Відповідальність за утримання в належному стані земель, наданих у користування підприємствам і організаціям транспор-ту, і використання їх за цільовим призначенням покладається на керівників (власників) цих підприємств, установ і організацій.

До земель залізничного транспорту належать землі, надані в користування підприємствам і установам залізничного транс-порту відповідно до чинного законодавства України. До скла-ду цих земель входять землі, які є смугою відведення залізниць, а саме землі, надані під залізничне полотно та його облашту-вання, станції з усіма будівлями і спорудами енергетичного, локомотивного, вагонного, колійного, вантажного і пасажирсь-кого господарства, сигналізації та зв’язку, водопостачання, ка-налізації, захисні і укріплюючі насадження, службові і культур-но-побутові приміщення та інші споруди, необхідні для забезпечення роботи залізничного транспорту.

Уздовж земель залізничного транспорту можуть встановлю-ватися охоронні зони. Вони включають: ділянки, необхідні для збереження міцності і стійкості споруд та пристроїв; ділянки, покриті лісом та іншою рослинністю, у разі порушення яких можуть утворюватись зсуви, спливи, рови, селеві потоки, рухомі піски, снігові лавини; смуги, що забезпечують необхідну відстань від об’єктів до населених пунктів, промислових підприємств і окремих будівель; смуги, що необхідні для встановлення вибу-ховонебезпечних зон в камінних та інших кар’єрах.

В зонах з особливими умовами землекористування заборо-няються: будь-які будівельні, монтажні, гірничі, кар’єрні роботи без письмового дозволу управління залізниці; вирубувати ліс і порушувати рослинний покрив способами, які можуть призве-сти до виникнення зсувів, селевих потоків, ровів, рухомих пісків, снігових заносів; споруджувати лінії зв’язку, електроме-режі, а також трубопроводи без погодження з Міністерством шляхів сполучення України.

Проектно-технічна документація встановлює розміри зе-мельних ділянок для: забезпечення смуги необхідної ширини у випадках, що вимагають індивідуального проектування зе-мельного полотна, бокових резервів, штучних протипожежних

Розділ XVIII. Правовий режим земель промисловості, транспорту, зв’язку

споруд, переїздів, протиерозійних і снігозатримуючих лісопоса-док; розміщення станцій, локомотивних і вагонних депо, жит-лових поселень тощо; захисних зон, а також зон перспектив-ного розвитку; тимчасових потреб (на період будівництва).

До земель морського транспорту належать землі, надані в користування під:

♦          морські порти з набережними, майданчиками, вокзалами, будівлями, спорудами, устаткуванням, об’єктами загально-портового і комплексного обслуговування флоту;

♦          гідротехнічні споруди і засоби навігаційної обстановки, судноремонтні заводи, майстерні, бази, склади, радіоцен-три, службові та культурно-побутові приміщення та інші споруди, що обслуговують морський транспорт.

До земель морського транспорту також належать території, насипані або намиті в акваторії за кошти портів.

Спорудження на підходах до портів (каналів) мостових, кабельних і повітряних переходів, водозабірних та інших об’єктів, а також спорудження радіосистем у зоні радіонавігац-ійних об’єктів погоджується з адміністрацією портів.

До земель річкового транспорту належать землі, надані в користування під:

♦          порти, спеціалізовані причали, пристані і затоки з усіма техн-ічними спорудами та устаткуванням, що обслуговують річко-вий транспорт, пасажирські вокзали, павільйони і причали;

♦          судноплавні канали, судноплавні, енергетичні та гідро-технічні споруди, службово-технічні будівлі, берегоукріп-лювальні споруди і насадження;

♦          спеціальні насадження для вирощування деревини, в тому числі ділової, вузли зв’язку, радіоцентри і радіостанції;

♦          будівлі, берегові навігаційні знаки та інші споруди для обслуговування водних шляхів, судноремонтні заводи, ремонтно-експлуатаційні бази, майстерні, судноверфі, відстойно-ремонтні пункти, склади, матеріально-технічні бази, інженерні мережі, службові та культурно-побутові приміщення, інші об’єкти, що забезпечують роботу річко-вого транспорту.

Земельне право України

Для робіт, пов’язаних із судноплавством на внутрішніх вод-них шляхах, поза населеними пунктами виділяється у встанов-леному порядку берегова смуга. Землі берегової смуги не ви-лучаються у землекористувачів і використовуються відповідно до чинного законодавства України.

До земель автомобільного транспорту належать землі, надані в користування під споруди і устаткування енергетичного, гараж-ного та паливно-роздавального господарства, автовокзали, авто-станції, лінійні виробничі споруди, службово-технічні будівлі, станції технічного обслуговування, автозаправні станції, автотран-спортні, транспортно-експлуатаційні підприємства, авторемонтні заводи, бази, вантажні двори, майданчики контейнерні для пере-чеплення, службові та культурно-побутові приміщення й інші об’єкти, що забезпечують роботу автомобільного транспорту.

До земель дорожнього господарства належать землі, на-дані в користування під проїзну частину, узбіччя, земляне полотно, декоративне озеленення, резерви, кювети, мости, тунелі, транспортні розв’язки, водопропускні споруди, підхідні стіни, смуги відведення і розташовані в їх межах інші дорожні споруди та обладнання.

До складу земель дорожнього господарства входять також землі, що знаходяться за межами смуг відведення, якщо на них розміщені споруди, що забезпечують функціонування ав-томобільних доріг, а саме:

♦          паралельні об’їзні дороги, паромні переправи, снігозахисні споруди і насадження, протилавинні та протисельові спо-руди, вловлюючі з’їзди;

♦          майданчики для стоянки транспорту і відпочинку, підприємства та об’єкти служби дорожнього сервісу;

♦          будинки (в тому числі жилі) та споруди дорожньої служ-би з виробничими базами;

♦          придорожні лісосмуги для захисту доріг і вирощування деревини, в тому числі ділової.

Землі, що знаходяться під автомобільними дорогами загаль-ного користування та їх спорудами, надаються дорожнім орган-ізаціям у користування відповідно до чинного законодавства.

Розділ XVIII. Правовий режим земель промисловості, транспорту, зв’язку

До земель авіаційного транспорту належать землі, надані в користування під:

♦          аеропорти, аеродроми, відокремлені споруди (об’єкти уп-равління повітряним рухом, радіонавігаційні та посадки, очисні та інші споруди), службово-технічні території з будівлями та спорудами, що забезпечують роботу авіац-ійного транспорту;

♦          вертольотні станції, включаючи вертольотодроми, службо-во-технічні території з усіма будівлями та спорудами;

♦          ремонтні заводи цивільної авіації, аеродроми, вертольо-тодроми, гідроаеродроми та інші майданчики для експлу-атації повітряних суден;

♦          службові об’єкти, що забезпечують роботу авіаційного транспорту.

До земель міського електротранспорту належать землі, надані в користування під відокремлені трамвайні колії та їх облашту-вання, колії і станції фунікулерів, канатних доріг, ескалаторів, трамвайно-тролейбусних депо, вагоноремонтні заводи, споруди енергетичного і колійного господарства, сигналізації і зв’язку, службові і культурно-побутові приміщення та інші споруди, не-обхідні для забезпечення роботи міського електротранспорту.

68. До земель оздоровчого призначення відносяться земельні ділянки, що мають природні лікувальні фактори, сприятливі для організації профілактики та лікування, а також курорти.

Україна має різноманітні види медичних природних ліку-вальних ресурсів, що дозволяють здійснювати ефективне лікування в санаторно-лікувальних установах і зміцнювати здоров’я людей.

До них відносяться:

♦          лікувальні мінеральні води;

♦          озокерит, солі та інші корисні копалини;

♦          ропа лиманів і озер;

♦          лікувальний клімат;

♦          акваторії морів та озер, річок, призначених для відпочин-ку та лікувально-оздоровчої мети;

♦          пляжі водних об’єктів;

Розділ XIX. Правовий режим земель особливо охоронних територій

♦ ліси, лісопарки, інші зелені насадження, що виконують оздоровчі та санітарно-гігієнічні функції.

Щоб бути визнаною оздоровчою місцевістю, земельна ділянка повинна володіти одним чи декількома унікальними природними лікувальними ресурсами, бути придатною для організації лікування і профілактики захворювань, а також для відпочинку населення. На її території повинна бути необхідна кількість запасів мінеральних вод та інших лікувальних ре-сурсів. Площа її повинна бути придатною для курортного буд-івництва, задовільняти екологічним і санітарно-епідеміологіч-ним правилам, встановленим для особливо охоронних територій лікувально-оздоровчого призначення. Ця земельна ділянка повинна мати джерела господарсько-питного і техніч-ного водопостачання, надійні системи енергозабезпечення. На місцевостях, визнаних лікувально-оздоровчими, у майбутньо-му створюються курорти.

Курортом являється особливо охоронна лікувально-оздо-ровча місцевість, що володіє природними лікувальними ресур-сами і необхідними для експлуатації будівлями, спорудами, включаючи об’єкти інфраструктури.

Територія визнається лікувально-оздоровчою місцевістю чи курортом регіонального значення Кабінетом Міністрів Украї-ни за погодженням з органами місцевого самоврядування.

Діючим законодавством України земельні ділянки лікуваль-но-оздоровчих місцевостей і курортів визнані особливо охорон-ними природними територіями. На цих землях забороняється діяльність, що суперечить їх цільовому призначенню або може негативно впливати на природні лікувальні фактори цих земель.

З метою охорони природних лікувальних факторів земель оздоровчого призначення встановлюються округи санітарної охорони. У межах цих округів забороняється передавати зе-мельні ділянки у власність і надавати їх у користування, у тому числі в оренду, тим підприємствам, установам, організаціям і громадянам, діяльність яких є несумісною з охороною природ-них лікувальних властивостей та забезпеченням сприятливих умов для відпочинку населення.

Земельне право України

Режим округів санітарної охорони лікувально-оздоровчих місцевостей встановлюється Кабінетом Міністрів України.

У складі округа виділяється до трьох зон. Для земель кож-ної із зон передбачений особливий охоронний режим.

Режим першої зони установлюється для територій, де зна-ходяться джерела мінеральних вод та інших корисних копалин, що використовуються з лікувальною метою.

На території першої зони забороняється проживання та здійснення всіх видів господарської діяльності, за винятком робіт, пов’язаних з використанням природних ресурсів з ліку-вально-оздоровчою метою за умови застосування екологічно безпечних та раціональних технологій.

Режим другої зони встановлюється для території, з якої виникає стік поверхневих та грунтових вод до місця знаход-ження мінеральних озер, лиманів, пляжів, неглибокого заляган-ня мінеральних вод, для природних парків та інших земельних насаджень, для територій, зайнятих будівлями і спорудами са-наторно-курортних установ і призначених для санаторно-ку-рортного будівництва.

На території другої зони забороняється розміщення об’єктів і споруд, не пов’язаних безпосередньо із створенням і розвит-ком сфери курортного лікування та відпочинку, а також про-ведення робіт, що забруднюють навколишнє середовище і при-зводять до виснаження природних ресурсів. Серед заборонених такі види робіт, як будівництво промислових об’єктів, тварин-ницьких комплексів, ферм; створення водосховищ; використан-ня ядохімікатів, мінеральних добрив; викид стічних і дренаж-них вод у водні об’єкти; вирубка земельних насаджень тощо.

Режим третьої зони встановлюється для ближніх областей живлення і ділянок розвантаження мінеральних вод, водозбір-них майданів, джерел інших корисних копалин, віднесених до категорії лікувальних.

На території третьої зони вводяться обмеження на розмі-щення промислових і сільськогосподарських об’єктів і споруд, а також на проведення господарської діяльності, що сприяє заб-рудненню навколишнього середовища, природних лікувальних

Розділ XIX. Правовий режим земель особливо охоронних територій

ресурсів і їх джерел. Допускаються лише ті види робіт, які не викликають негативного впливу на природні лікувальні ресур-си і санітарний стан лікувально-оздоровчих місцевостей.

Власники земель та землекористувачі, що перебувають на лікувально-оздоровчих місцевостях, зобов’язані дотримуватися встановленого в округах санітарної охорони режиму і викону-вати передбачені санітарно-оздоровчі заходи.

Розвиток і забудова земель в межах округів санітарної охо-рони здійснюється в суворій відповідності з генеральним пла-ном курорту.

76. Згідно з вимогами Земельного кодексу України землями промисловості визнаються землі, надані для розміщення та ек-сплуатації основних, підсобних і допоміжних будівель та спо-руд промислових, гірничодобувних, транспортних та інших підприємств, їх під’їзних шляхів, інженерних мереж, адмініст-ративно-побутових будівель, інших споруд.

Землі промисловості можуть перебувати у громадян та юри-дичних осіб у постійному або тимчасовому користуванні на умовах оренди, крім земель, що перебувають виключно у дер-жавній власності.

Земельні ділянки промислових підприємств призначені для розміщення цехів, внутрізаводських комунікацій, під’їзних шляхів, складських приміщень та інших необхідних будівель і споруд та для організації виробничої діяльності. Частина зе-мельної ділянки зайнята адміністративними і культурно-побу-товими будівлями (заводоуправління, їдальня, медпункт). При цьому об’єктом права землекористування є саме підприємство. Воно відповідає за стан і використання землі.

Розмір ділянки даного підприємства визначається проектом його будівництва з врахуванням максимально економного ви-користання землі.

Як правило, нові підприємства будуються в промислових районах (вузлах), де організуються загальні допоміжні вироб-ництва, інженерні споруди, системи енерго-, водопостачання та інші комунікації. Тому проекти підприємств повинні бути по-в’язані з проектами планування промислових районів, схема-Розділ XVIII. Правовий режим земель промисловості, транспорту, зв’язку

ми генеральних планів промислових вузлів, а при їх відсутності -з існуючими комунікаціями і спорудами. Виконання цих вимог сприяє охороні та раціональному використанню земель.

Крім того, в проект будівництва закладаються можливості дотримання протипожежних норм; раціональні рішення щодо охорони водоймищ, грунту і атмосферного повітря, відведення стічних вод; затрати на зняття і збереження родючого шару грунтів, на рекультивацію і компенсацію збитків, спричинених попереднім землекористувачам.

Ділянки для відвалів, відходів, шлаконакопичувачів нале-жить вибрати на землях, не придатних для сільського господар-ства, з дотриманням норм і правил безпеки.

Будівельні норми і правила встановлюють цілу низку забо-ронених заходів. Розміщення підприємств, будівель, споруд і комунікацій не допускається:

♦          на площах залягання корисних копалин без погодження з органами державного гірничого нагляду;

♦          в небезпечних зонах відвалів породи вугільних і сланце-вих шахт чи збагачувальних фабрик;

♦          в зонах активних селевих потоків і сніжних завалів, які можуть загрожувати забудові;

♦          в зелених зонах міст і селищ міського типу;

♦          на землях, зайнятих чи призначених для лісів, лісопарків;

♦          на ділянках, забруднених органічними і радіоактивними відходами до закінчення строків, установлених органами санітарно-епідеміологічної служби;

♦          на землях заповідників і їх охоронних зон;

♦          в охоронних зонах пам’яток історії, археології, архітекту-ри, мистецтв, що охороняються державою.

Шдприємства, що діють на тимчасово представлених зе-мельних ділянках, зобов’язані за свій рахунок привести їх в стан, придатний для використання за основним призна-ченням. Рекультивація ведеться в ході основної діяльності, а в разі неможливості цього - не пізніше одного р. після за-вершення робіт.

Земельне право України

Підприємства, діяльність яких порушує грунтовий покрив, зобов’язані знімати і зберігати родючий шар для рекультивації земель і підвищення родючості малопродуктивних угідь.

Навколо промислових підприємств залежно від характеру виробництва повинні створюватися санітарно-захисні зони відповідно до норм, затверджених у встановленому порядку. В межах цих зон житлове будівництво забороняється.

Створення санітарно-захисної зони не позбавляє власників землі та землекористувачів, у тому числі орендарів, землі яких опинилися в межах цієї зони, права власності або користуван-ня ними з обмеженнями, встановленими для цих зон.

Захисні зони в межах міст, селищ міського типу повинні впорядковуватися і озеленюватися промисловими підприєм-ствами відповідно до проектів планування і забудови цих на-селених пунктів.

питання 8 Всі галузі права становлять систему права України. Сутність системи лежить в наявності впорядкованості сукупності правових норм і правових інститутів, кожний елемент яких в цій сукупності займає певне місце. ЗП явл самостійною комплексною галуззю права в правовій системі України. Нормами ЗП регулюєте специфічні земельні відносини, які становлять предмет земельно-правового рег-ня. Система ЗП є підсистемою системи права України і розглядається в сукупності з системою галузі земельного зак-ва, а також з сист науки ЗП як навчальної дисципліни. ЗП включає в себе історично сформовану систему земельно-правових інститутів, існування яких обумовлено необхідністю правового закріплення земельних відносин у суспільстві. Систему ЗП необхідно розглядати як систему, що складається з різних за своїм характером виконаним функціям і значущості в регулюванні земельних відносин, інститутів. Найбільш важливі з них, які відображають суть ЗП як галузі права, утворюють загальні інститути, а ті земельно-правові норми, які покликані регулювати окремі сторони або види зем відносин, - спеціальні інститути.

7.Історія розвитку земельного права незалежної України роз-починається з земельної реформи, затвердженої Постановою Верховної Ради України з цього питання від 18 грудня 1990 р.

В даній Постанові підкреслюється, що земельна реформа є складовою частиною економічної реформи, здійснюваної в Україні у зв’язку з переходом економіки держави до ринкових відносин. Завданням цієї реформи є перерозподіл земель з од-ночасною передачею їх у приватну та колективну власність, а також у користування підприємствам, установам і організаці-ям з метою створення умов для рівноправного розвитку різних форм господарювання на землі, формування багатоукладної економіки, раціонального використання й охорони земель.

Накопичений історичний досвід свідчить, що під час виз-начення шляхів реалізації земельної політики в колишньому Радянському Союзі були допущені суттєві прорахунки. Зокре-Земельне право України

ма, помилковим виявилося уявлення про націоналізацію землі як форму передачі її у власність держави. Практично це при-звело до класичної форми монополізації землі з боку держави та її інститутів.

Посуті націоналізація землі, тобто юридично безоплатна передача земельних ділянок (наділів) у власність нації, всього народу, що проживає в межах територіальних кордонів держа-ви, так і не була здійснена, хоча формально-юридично ця пол-ітична й економічна акція у більш загальній формі була продек-ларована. Для певної частини населення культивувалась єдина форма “земельної поденщини”, що позбавляло працюючих на землі мотивації до інтенсивної, продуктивної праці, дбайливо-го ставлення до землі як основного засобу виробництва в сільському господарстві.

Екологічному аспекту щодо призначення землі також не придавалось належної уваги, а часто мало місце і пряме ігнору-вання його на різних рівнях державної діяльності. Результати такого ставлення до землі дуже швидко далися взнаки:

♦          почалася деградація її якісного і кількісного складу;

♦          відбувалось зниження родючості грунтів;

♦          розширювались площі кислих, забруднених земель;

♦          починались необоротні негативні зміни генетичного фон-ду живої природи і людини.

Ось чому земельна реформа стимулювала приватизацію зе-мель, реальну безоплатну передачу частини земельних ділянок низькорентабельних, економічно слабких сільськогосподарсь-ких підприємств у приватну чи колективну власність відповід-ним юридичним і фізичним особам з метою збільшення вироб-ництва сільськогосподарської продукції на засадах асоціювання сільськогосподарських виробників, розвитку селянських (фер-мерських) господарств, різних форм використання земель осо-бистих підсобних господарств, присадибних ділянок, дач і садів.

Для впровадження необхідних положень щодо правового забезпечення реформування і вдосконалення характеру земель-ного устрою 18 грудня 1990 р. був прийнятий Земельний ко-декс України. Проте розвиток суспільних відносин, вимоги

Розділ II. Історія земельного права

державного будівництва зумовили оновлення його змісту вже у березні 1992 р.

Водночас сучасна практика застосування положень цього документа свідчить, що чинний Земельний кодекс України вже не відіграє ролі основного земельного закону України, оскіль-ки після прийняття Конституції України і відповідно до неї інших законів України та указів Президента України, які регу-люють земельні відносини, його положення в багатьох випад-ках не узгоджуються з пізніше прийнятими законами і кодек-сами України та, власне, і реальним станом розвитку суспільства. Серед нормативно-правових актів, які в тій чи іншій мірі торкаються земельних правовідносин, слід відзначи-ти Лісовий і Водний кодекси України, кодекс України “Про надра”, Закони України “Про селянське (фермерське) господар-ство” (нова редакція), “Про плату за землю” (нова редакція), “Про транспорт”, “Про оренду землі”, Укази Президента Украї-ни “Про приватизацію автозаправних станцій, що реалізують пально-мастильні матеріали виключно населенню” від 29 груд-ня 1993 р. № 612, “Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробницт-ва” від 10 листопада 1994 р. № 666, “Про приватизацію та орен-ду земельних ділянок несільськогосподарського призначення для здійснення підприємницької діяльності” від 12 липня 1995 р. № 608, “Про порядок паювання земель, переданих у колек-тивну власність сільськогосподарським підприємствам і орган-ізаціям” від 8 серпня 1995 р. № 720, “Про захист прав власників земельних часток (паїв)” від 21 квітня 1998 р. № 332, “Про про-даж земельних ділянок несільськогосподарського призначення” від 19 січня 1999 р. № 32, “Про особливості приватизації об’єктів незавершеного будівництва” від 28 травня 1999 р. № 591, “ Про невідкладні заходи щодо прискорення реформуван-ня аграрного сектора економіки” від 3 грудня 1999 р. № 1529. Розбіжність у часі при прийнятті цих актів та суб’єктів нормот-ворчості, наявність значної кількості нормативно-правових актів зумовлюють необхідність їх упорядкування, погодження, усунення протиріч, тобто систематизацію.

Земельне право України

У наукових колах сформувалося декілька поглядів щодо шляхів систематизації земельного законодавства. Серед них можна виділити такі.

По-перше, пропозиції про внесення змін до чинного Земель-ного кодексу України. Ця ідея реалізовувалася на практиці, коли Уряд 02.06.1998 р. вніс проект змін і доповнень до Земельного кодексу. Проте постановою Верховної Ради України “Про відхи-лення деяких законопроектів, винесених на розгляд Верховної Ради України” № 279 від 01.12.1998 р., цей законопроект було відхилено. Підставою для такого рішення стало те, що проект не відповідав принципам кодифікації законодавства, оскільки деякі статті були викладені у вигляді інструкцій та закріплювали цілі групи правових норм (а це значно ускладнювало користування таким документом). Інші статті суперечили Законам України “Про господарські товариства”, “Про підприємництво”, “Про транспорт”, Лісовому і Водному кодексам та кодексу України “Про надра”. Нечітко були сформульовані положення щодо зе-мель комунальної та державної власності. За цим законопроек-том Київська і Севастопольська міські ради взагалі не мали будь-яких прав на землю на території своїх міст. Крім того, у цьому документі допускалися прогалини в регулюванні земельних пра-вовідносин та містилася низка відсильних форм. До того ж у законопроекті були збережені вади чинного кодексу, в якому викладено положення, розраховані на короткий період, тоді як такий законодавчий акт повинен визначати розвиток земельних відносин у країні на далеку перспективу.

По-друге, пропонувалося розробити і прийняти комплекс-ний кодифікований акт, який “увібрав би найкращі традиції минулого, використав позитивний досвід сучасного та запро-понував найефективніші форми регулювання земельних право-відносин”. Таким актом, на думку авторів, міг би стати Кодекс законів України про землю, норми якого повинні мати пряму дію. Цей акт повинен бути самодостатнім у сфері регулювання земельних правовідносин без доповнення його різними підза-конними актами (інструкції, положення тощо). Пропонувало-ся створити кодекс як особливу форму законодавчого акта, що

Розділ II. Історія земельного права

включав би зібрання законів, які містили б норми, спрямовані на врегулювання найбільш сталих земельних відносин.

Цим важливим документом передбачалося врегулювати всі можливі відносини щодо землі як матеріальної основи сувере-нітету й територіальної цілісності держави, основного засобу виробництва в галузях господарювання, системи розселення, шляхової мережі тощо. Пропонувалося закріпити систему норм, які б передбачали різні процедури врегулювання можливих земельних конфліктів, захисту земельних прав громадян, інте-ресів держави та юридичних осіб.

На думку авторів, із прийняттям такого акта має бути не тільки завершений кодифікаційний процес у сфері регулюван-ня земельних відносин і створення законодавчої бази, адапто-ваної до основних принципів та норм міжнародного права з урахуванням основних проблем аграрної політики держави, а й розв’язано ряд інших важливих проблем.

Слід зазначити, що ідея створення такого багатопланового та грунтовного законодавчого акта заслуговує на увагу. Разом із тим розробка цього документа потребує значних зусиль і коштів, залучення потужного наукового, інтелектуального по-тенціалу. Його підготовку неможливо здійснити в короткий термін. Наприклад, інші кодекси (Кримінальний, Цивільний тощо) готувалися й приймалися протягом 6–10 років. Водно-час нагальні потреби правового регулювання земельних відно-син відповідно до вимог Основного Закону – Конституції Ук-раїни – вимагають розробки і прийняття в найкоротші строки Земельного кодексу в новій редакції з можливим урегулюван-ням при необхідності проблем, що виникають, шляхом прий-няття інших законів, які б базувалися на ньому.

Враховуючи це, Верховна Рада Україна 11 січня 2000 р. в по-станові “Про виконання земельного законодавства при реформу-ванні аграрного сектора економіки” доручила Кабінету Міністрів України до 30 квітня 2000 р. винести на розгляд Верховної Ради України проект нового Земельного кодексу України.

При обговоренні проекту цієї постанови у Комітеті Верхов-ної Ради України з питань аграрної політики та земельних

Земельне право України

відносин більшість народних депутатів України зазначали, що новий Земельний кодекс України має відповідати реаліям сьо-годення і відігравати важливу роль у перетворенні земельних правовідносин, особливо в сільському господарстві, сприяти реформуванню архаїчних ланок та інституцій, втілювати у жит-тя положення Конституції України про права людини і грома-дянина незалежної, соціальної, правової держави – гаранта формування громадянського суспільства.

На виконання цієї постанови Верховної Ради України про-відними науковцями й фахівцями України в галузі земельних відносин у надзвичайно стислі строки здійснено підготовку нового Земельного кодексу України та Урядом внесено його до законодавчого органу 24.05.2000 р.

У наступному 2001 р. держава отримала новий Земельний кодекс.

З прийняттям цього документа в цілому й уведенні його в дію були зняті питання щодо невідповідності земельного зако-нодавства Конституції України, покладено край хаосу в земель-них правовідносинах, захищені права громадян на землю, що сприятиме стабілізації у відносинах і як результат – підвищен-ню ефективності економіки країни.

67. Порядок використання земель історико-культурного призначення визначається відповідно до законодавства України про культуру та про охорону об'єктів культурної спадщини і пов'язаний з характером об'єкта, під яким знаходиться відповідна земельна ділянка, загальнодержавним (національним) чи місцевим статусом і низкою інших факторів.

Використання пам'ятки має здійснюватися відповідно до режимів використання, встановлених органами охорони культурної спадщини, у спосіб, що потребує якнайменших змін пам'ятки та забезпечує збереження її матеріальної автентичності, просторової композиції, а також елементів обладнання, упорядження, оздоби тощо.

Режими використання пам'яток встановлюють:

- центральний орган виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини - щодо пам'яток національного значення;

- орган охорони культурної спадщини Ради міністрів Автономної Республіки Крим, органи охорони культурної спадщини обласних, Київської та Севастопольської міських, районних державних адміністрацій - щодо пам'яток місцевого значення.

За загальним правилом, пам'ятки, їх частини, пов'язане з ними рухоме та нерухоме майно забороняється зносити, змінювати, переміщувати (переносити) на інші місця. Такі дії допускаються лише як виняток з дозволу Кабінету Міністрів України, за поданням центрального органу виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини, у випадках коли неможливо зберегти пам'ятку на місці, за умови проведення комплексу науково обґрунтованих заходів з вивчення та фіксації пам'ятки (охоронних досліджень)[9].

Якщо землі історико-культурного призначення зайняті під музеєм, то відповідний режим охорони та використання земельної ділянки визначається Законом України «Про музеї та музейну справу». На території, відведеній для музею, забороняється діяльність, що суперечить його функціональному призначенню або може негативно впливати на стан зберігання музейного зібрання, а також інша діяльність, яка є несумісною з діяльністю музею як закладу культури.

На цій території згідно із статутом музею дозволяється функціональне зонування території, а саме - поділ її на зони:

- заповідну, призначену для зберігання та охорони найбільш цінних історико-культурних комплексів і окремих об'єктів;

- експозиційну - для стаціонарного демонстрування великогабаритних музейних предметів і використання в культурно-пізнавальних цілях;

- наукову - для проведення науково-дослідної роботи;

- рекреаційну - для відпочинку та обслуговування відвідувачів музею;

- господарську - для розміщення допоміжних господарських об'єктів.

Музей здійснює користування землею, іншими природними ресурсами та несе відповідальність за дотримання норм щодо їх охорони і раціонального використання.

62. Стаття 42. Земельні ділянки багатоквартирних жилих будинків  1. Земельні ділянки, на яких розташовані багатоквартирні жилі будинки, а також належні до них будівлі, споруди та прибудинкові території державної або комунальної власності, надаються в постійне користування підприємствам, установам і організаціям, які здійснюють управління цими будинками. 2. У разі приватизації громадянами багатоквартирного жилого будинку відповідна земельна ділянка може передаватися безоплатно у власність або надаватись у користування об'єднанню власників. 3. Порядок використання земельних ділянок, на яких розташовані багатоквартирні жилі будинки, а також належні до них будівлі, споруди та прибудинкові території, визначається співвласниками. 4. Розміри та конфігурація земельних ділянок, на яких розташовані багатоквартирні жилі будинки, а також належні до них будівлі, споруди та прибудинкові території, визначаються на підставі проектів розподілу території кварталу, мікрорайону та відповідної землевпорядної документації. 70. Правовий режим земель історико-культурного призначення.

Землі історико-культурного призначення — одна з категорій, що входить до складу земель України (п. «д» ст. 19 ЗК). До земель історико-культурного призначення належать землі, на яких розташовані: а) історико-культурні заповідники, музеї-заповідники, меморіальні парки, меморіальні цивільні та вій-ськові кладовища, могили, історичні або меморіальні садиби, будинки, споруди і пам'ятні місця, пов'язані з історичними подіями; б) городища, кургани, давні поховання, пам'ятні скульптури та мегаліти, наскельні зображення, поля давніх битв, залишки фортець, військових таборів, поселень і стоянок, ділянок історичного культурного шару укріплень, виробництв, каналів, шляхів; в) архітектурні ансамблі і комплекси, історичні центри, квартали, площі, залишки стародавнього планування і забудови міст та інших населених пунктів, споруди цивільної, промислової, військової, культової архітектури, народного зодчества, садово-паркові комплекси, фонова забудова. Статус та правовий режим цих земель визначається Земельним кодексом України, законами України «Про природно-заповідний фонд» від 16 червня 1992 р. (ст. 7) та «Про охорону культурної спадщини» від 8 червня 2000 р. Земельні території пам'яток, охоронних зон, музеїв-заповідників, археологічних та інших охоронюваних об'єктів належать до земель історико-культурного призначення і включаються до державних земельних кадастрів, планів землекористування, проектів землеустрою, іншої проектно-планувальної документації (ст. 34 Закону України «Про охорону культурної спадщини»).     Об'єкти історико-культурного призначення незалежно від форм власності відповідно до їх антропологічної, естетичної, етнографічної, історичної, мистецької, наукової чи художньої цінності підлягають реєстрації шляхом занесення до Державного реєстру нерухомих пам'яток України за категоріями національного та місцевого значення пам'ятки. Порядок визначення категорій пам'яток встановлюється Кабінетом Міністрів України. Після занесення до реєстру на об'єкт культурної спадщини та всі його складові елементи поширюється правовий статус пам'ятки.Землі історико-культурного призначення можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності. При цьому Закон України «Про охорону культурної спадщини» передбачає особливості здійснення права власності на такі землі залежно від об'єктів культурної спадщини, що визнані пам'ятками. Так, усі пам'ятки археології як на поверхні, так і під водою незалежно від форм власності на землю чи водного об'єкта, на яких вони розташовані, є державною власністю. Порядок використання земель історико-культурного призначення визначається ЗК України , Законом України «Про охорону культурної спадщини» (статті 24—26, 34—37), постановами Кабінету Міністрів України та органів місцевої влади і самоврядування. Землі історико-культурного призначення віднесено до особливо цінних земель України, вилучення яких для інших цілей не допускається, за винятком випадків, визначених ч. 2 ст. 150 ЗК України. Проведення археологічних розвідок, розкопок, інших земляних робіт на території пам'ятки, охоронюваній археологічній території, в зонах охорони, в історичних ареалах населених місць, а також дослідження решток життєдіяльності людини, що містяться під земною поверхнею, під водою, здійснюються за дозволом центрального органу виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини. Об'єкти культурної спадщини на території України охороняються державою згідно зі статтями 22—37 Закону України «Про охорону культурної спадщини» від 8 червня 2000 р. Усі власники пам'яток чи їх частин або уповноважені ними органи, незалежно від форм власності на ці пам'ятки і земельні ділянки, що обслуговують їх, зобов'язані укласти з відповідним органом охорони культурної спадщини охоронний договір. Цей договір встановлює режим використання та охорони пам'ятки культурної спадщини. Порядок укладення таких договорів та їх типові форми затверджує Кабінет Міністрів України. Відсутність охоронного договору не звільняє особу від обов'язків, що випливають із Закону України «Про охорону культурної спадщини».

72. Землі водного фонду є самостійною категорією земель Укра їни. їх правовий режим встановлено гл. 12 ЗК, главами 1 та 18 Водного кодексу (ВК) України, а також іншими актами зе мельного і водного законодавства. Згідно зі ст. 58 ЗК і ст. 4 ВК до земель водного фонду належать землі, зайняті: морями, річками, озерами, водосховищами, іншими водними об'єкта ми, болотами, а також островами, крім земель, не зайнятими лісами, прибережними захисними смугами вздовж морів, річок та навколо водойм, крім земель, не зайнятими лісами; землі під гідротехнічними, іншими водогосподарськими спорудами, каналами і смугами відведення для них, береговими смугами водних шляхів. Як видно з наведеного визначення, землі водного фонду підрозділяються на 2 частини: безпосередньо покриті водою (водопокриті) і прилеглі до водойм, (призначені для використання й охорони вод).

До водопокритих належать землі, зайняті внутрішніми морями і територіальним морем, озерами, водосховищами, ріками, ка налами й іншими водними об'єктами. Землі, що прилягають до водних об'єктів, використовуються для охорони поверхневих вод від забруднення, засмічення, збереження їх водності, будів ництва й експлуатації споруд, які забезпечують задоволення питних, господарсько-побутових, лікувальних, оздоровчих, курортних і інших потреб населення, а також сільськогоспо­дарських, промислових, енергетичних, природоохоронних, тран спортних, рибогосподарських та інших державних і суспільних потреб.

Незважаючи на те, що землі водного фонду складаються з 2 частин, вони мають певну єдність, оскільки їх основним при значенням є раціональне використання і належна охорона вод. З цього випливає і специфічний правовий режим зазначеної категорії земель, що знаходиться в безпосередній залежності від правового режиму вод і визначається переважно нормами ВК. Так, гл. 18 ВК визначає порядок користування землями водного фонду і встановлює спеціальний режим регульованої (водоохоронні зони, прибережні захисні смуги, смуги відведен ня, зони санітарної охорони) та обмеженої (прибережні захисні смуги уздовж річок, морів, морських заток, лиманів навколо водойм і на островах) господарської діяльності.

Правовий режим земель водного фонду тісно пов'язаний з характером експлуатації самих водних об'єктів, як правило, комплексним і багатоцільовим. Так, у правовому режимі водо-покритих земель переважає спрямованість до їх комплексного використання. Тому основна частина земель цієї категорії (водопокриті землі, берегові смуги водних шляхів, смуги відведення) використовуються невизначеним колом суб'єктів і для різних цілей (зрошення, перевезення вантажів, лов риби, водопоста чання тощо).

Характерною рисою правового режиму земель водного фонду є встановлення на окремих земельних ділянках зон і смуг з особливим режимом використання й охорони. Це передбачено як у земельному, так і водному законодавстві. У ЗК і ВК виді лено водоохоронні зони (ст. 87 ВК); прибережні захисні смуги (ст. 60 ЗК і ст. 88 ВК); смуги відведення (ст. 63 ЗК і ст. 91 ВК); берегові смуги водних шляхів (ст. 64 ЗК і ст. 92 ВК); зони санітарної охорони (ст. 93 ВК).

Особливій охороні відповідно до водного законодавства підлягають водні об'єкти, віднесені до категорії лікувальних (ст. 104 ВК). З метою їх охорони на землях водного фонду передбачається встановлення округів санітарної охорони курортів.

Специфічною особливістю земель цієї категорії є те, що законодавець обмежує розмір земельних ділянок, переданих у приватну власність (ч. 2 ст. 59 ЗК), а також обмежує коло постійних землекористувачів, як за формами власності, так і за цілями використання цих земель (ч. З ст. 59 ЗК).