22Shpory_po_RTsP_33_33_33_33

1.Предмет та система римського приватного права.

предмет р.ц.п. є суспільні відносини, що врегульовані р.ц.п. До цих суспільних відносин належить: комплекс особистих прав, виз. правовий стан суб’єкта в майнових відносинах. шлюбно-сімейні відносини. відносини щодо право власності на річ та ін.. права на річ. відносини щодо спадкування майна. зобов’язальне право. Р.ц.п. скл. з 3-х с кладових частин:цивільне право, право народів, право посадових осіб. Предметом регулювання цивільного права з самого початку його виникнення є майнові відносини. Воно є юридичною основою матеріального забезпечення життєдіяльності людей. Згодом зявляється пр.. народів. Воно перевершили цивільне право, воно довело свою життєвість та придатність для регулювання обороту в нових умовах. Преторське пр. виникло в результаті практичної діяльності преторів та інших магістратів. Воно регулювало майнові відносини між римськими громадянами і перегинами, але застосов. лише в тих випадках, коли норми вищеназначених2-х систем виявлялися неспроможними врегулювати нові відносини. Система р.п. скл. з 2-х частин публічне, приватне.Публічне право відображає інтереси римського народу і підлягало правовому захисту від ім.. римського народу і виключно з його санкціями, до якого входили державне право, адміністративне право, кримінальне право та приватного права, до якого входили цивільне право, право народів, преторське право . Приватне право війшли норми та принципи, що пізніше стали належати до цивільного пр.. та кримінального пр. Отже, в сучасному розумінні цивільному праву в Старод. Р. відповідала сукупність 3-х названих систем. Найбільш вдалим терміном для сукупності системи є приватне право.

2.Підстави виникнення та класифікація зобов’язань у римському приватному праві. Зобовязання виникають з певних юридичних фактів.Самі ж юр. факти- це конкретні життєві обставини, з якими норми цивільного законодавства повязують певні правові наслідки і виникнення, зміну або припинення правовідносин. Отже, юр. факти- це безпосередня ланка між нормою цивільного законодавства та правовідносинами.Правовою наукою розроблено класифікацію юр. фактів на підставі певних критеріїв. Їх поділ. на дії і події. Події- юр. факти, настання яких не залежить від вольової поведінки осіб. Дії-юр. факти, пов’язані з волею осіб.Залежно від того, чи відповідають нормам цивіл. права їх поділ. на правомірні і неправомірні. Правомірними є дїі, які здійснюються у рамках закону. Неправомірні дії, спрямовані на досягнення певного правового результату, тобто на виникнення, зміну або припинення прав та обов’язків, назив. правочинами(наприклад,щось продати, купити). Встановлення, зміна або припинення прав та обов’язків для певних осіб настає здебільшого за їхньою згодою і волею. Такі правочини назив. двосторонніми(н. договори, пакти. Якщо подібні обставини настають за волевиявленням однієї сторони, правочин назив. одностороннім(н. заповіт). Зобовязання в Р. класифікувалися також на: з. натуральні, подільні й неподільні, з. альтернативні, видові та родові, часткові й солідарні. Натуральні з. були наділені позовом. Подільним назив. таке зобов’язання, яке можна було виконувати частинами. Неподільними з. були такі, виконання яких суперечливо економічній меті відповідного зобов’язання. Альтернативні з. виникають тоді, коли боржник виявиться неплатоспроможним, а тому зобов’язується за борг передати кредиторові раба-шорника, раба-столяра. З. видові є індивідуально визначена річ.(н. картина видатного художника). Родове з.- це з. , об’єктом якого є річ, визначена родовими ознаками(гроші, зерно тощо). Втрата такої речі боржником не звільняла його від виконання зобов’язання, оскільки він повинен був заплатити борг річчю однорідною. Часткове з. кожний боржник ніс відповідальність лише за свою частину боргу, і кожний кредитор міг вимагати тільки ту частину боргу, яка йому належить. Солідарне з. Підставою цього зобов’язання міг бути закон, а саме зобов’язання мало місце в тих випадках, коли було вчинено групове пограбування або крадіжку.

3.Джерела римського приватного права.

Право як воля рабовласницького стану знаходить свій об'єктивний вираз і стає державною волею. Воля народних зборів або сенату, принцепса чи імператора набуває значен­ня закону лише за умови, коли вона виражена від імені дер­жави та визнана загальнообов'язковою. Форми виразу волі рабовласницького стану в Стародав­ньому Римі протягом всієї історії римської рабовласницької держави змінювалися відповідно до соціально-економічних відносин і державного ладу Риму. В царський період основною формою права був зви­чай.

Звичай — це правило поведінки, що с<лалося внаслідок фактичного застосування протягом гриватого часу. Він був основною формою регулювання поведінк й в додержавному суспільстві за умов родового ладу. Дотримання звичаїв за­безпечувалось засобами громадського ваіиву на порушни­ка. Звичай стає джерелом права за виникнення держави і ї поділом суспільства на певні стани.В період республіки спочатку загальновизнаною формою права були постанови народних зборів, а потім едикти преторів та інших магіст­ратів (преторське право).

Постанови народних зборів . Народні збори Стародавнього Риму вважались найвищим державним орга­ном. Вони приймали чи відміняли закони, оголошували війну та укладали мир, були верховною інстанцією, що розглядала апеляції і протести на рішення судових органів. Народні збори обирали всіх посадових осіб, в руках яких знаходи­лась виконавча влада.

У Римі було три види народних зборів: куріатні, центурі-атні і трибутні коміції.

Едикти магістратів. Преторське право. Те чи інше відношення до правотворчої діяльності мали едикти консулів, преторів, курульних едилів, правителів провінцій та інших магістратів. Однак найбільше проявилась правотворча діяльність преторів (як міського, так і перегрінського). Посада претора була введена в 366 р. до н.е. З 247 р. до н.е. почали обирати двох преторів: міського і перегрінського. Із збільшенням території Риму кількість преторів зростала і за часів Цезаря досягла 16. Завдання преторів полягало в на­данні допомоги консулам, а за їх відсутністю вони викону­вали обов'язки останніх. Поступово в їх руках зосереджується судова влада і відповідно змінюються їхні функції. Міський претор здійснює правосуддя в Римі, перегрінський вирішує майнові спори, що виникали між перегрінами або перегріна-ми. з одного боку. і римськими громадянами — з другого.Посада претора була дуже почесною . Едикти магістратів, насамперед преторів, були джерелом утворення особливої системи правових норм, яка дістала назву преторського права.

За часів принципату основною формою виразу волі рабо­власників були постанови сенату — сенатус-консульти, тоді ж дістає визнання діяльність юристів.

Постанови сенату — сенатус-консульти ( вепаїив сопаиИа) В період принципату вища державна, в гому числі і законо­давча, влада формально належала сенат/. Принцепси ще не наважувалися проголошувати себе абсолютними монарха­мини виголошували свою волю у формі постанов сена­ту. Формально сенат стає єдиним законо­давчим органом. Аби воля принцепса н ібула значення зако­ну, її вносили у вигляді проекту до іенату, а потім вона отримувала формальне затвердження. Сенат вибирав магіст­ратів (якийсь час вони ще зберігалися), навіть самого прин­цепса, проте це обрання носило чисто формальний характер, оскільки титул принцепса став успадковуваним. На той час сенат зберігав судову та адміністративну владу, однак його повноваження все більше обмежувалися.

Діяльність юристів. За найдавніших часів юристами були жерці — служителі храмів (понтифіки). Вони складали зам­кнуту касту, юридичні знання тримали в глибокій таємниці, консультації надавали за певну винагороду. Юристи відносилися до пануючого стану і були виразниками його світогляду, в основному посідали високе службове становище. Свої кон­сультації та іншу юридичну допомогу вони здійснювали у вигляді порад, як належить поступити в тих чи інших спірних ситуаціях.

Під час пізньої імперії (домінат) право виражається в формі волі імператорів — імпе­раторських конституцій. Постанови (установлення) імператс ра дістали назву кон­ституцій від римського слова сопвїііио — установляю.

Ще за часів принципату приймались конституції чотирьох видів: едикти, декрети, рескрипти, мандати.

АГНАТСЬКА

Римське сімейне право починає свою історию з моногамної сім’ї.в римській сім’ї було дві категорії осіб: особа свого права - pater familias (persona sui juris)– з повною правоздатністю, та особи чужого права – підвладні (persona alieni juris) з досить обмеженими приватними правами. Від влади домовладики не визволяло синів та онуків навіть їх поважне громадське становище – заняття посади магістрата. Юридичне становище підвладних змінювалося при наявності однієї з двох підстав – смерті pater familias або за його волею при визволенні pater familias з-під своєї влади сина, виданні заміж дочки, звільненні на волю раба. Доньки (сестри), видані до чужої сім’ї, переставали бути агнатками своїх батька, братів, сестер. Діти, народжені донькою, потрапляли під владу її нового pater familias, і таким чином рахунок вівся за чоловічою линією. Юридичним споріднення вважався не кровний зв’язок, а зв’язок, заснований на владі та підпорядкуванні.Споріднення агнатів розрізнялося за лініями та ступенями. Агнати одного спільного предка вважалися родичами по боковій лінії, а послідовно один від одного – родичами по прямій лінії. Ступінь агнатського споріднення визначався числом народжень, які віддаляли конкретну особу від його paterfamilias. Так син – агнат батька першого ступеня, онук – агнат діда другого ступеня. Споріднення по боковій лінії визначалося загальним числом народжень, які віддаляли двох конкретних осіб від загального для них предка до другого родича. Так, брати були агнатами другого ступеня, дядько та племінник – агнатами третього ступеня.

Особливістю римської сім’ї того часу було те, що поняттям “familia” охоплювалися не тільки агнати, але і все, що знаходилося в домі pater familias: раби, худоба та неживі речі, тобто сукупність певних майнових цінностей.

Поступово устрій римської сім’ї почав змінюватися.Формується новий устрій римської сім’ї, основу якого складають зв’язки між кровними родичами. Родичі по матері стали називатися когнатами (cognati) - кровними родичами, а кровне споріднення, яке їх пов’язувало між собою – когнатським спорідненням (cognatio). До когнатів належали особи, пов’язані кровними зв’язками. Когнатське споріднення також визначається за лініями (пряма і бокова) та ступенями. Визначення ліній та ступенів споріднення впливало на виникнення важливих юридичних фактів, в першу чергу, - встановлення прав на спадщину, оскільки більш близький ступінь споріднення усував від спадщини родичів більш дальшого ступеня.

Родичі дружини, з одного боку, та родичі чоловіка, з другого, вважаються між собою свояками. Брати та сестри, які мають спільних батька та матір, є повнорідними. Брати та сестри, які походять від спільної матері, але мають різних батьків – є єдиноутробними. Якщо у дітей спільний батько, але різні матері – вони єдинокровні. Ті та другі вважаються неповнорідними братами та сестрами. Якщо діти мають різних батьків та різних матерів , вони не є кровними родичами і називаються зведеними.

4.Сторони в зобов’язанні у римському приватному праві. Особливості зміни осіб у зобов’язанні.

У римському праві зобов’язання вважалося лише особистим зв’язком між кредитором та боржником, і на третіх осіб не поширювалося. Перекладання будь-яких зобов’язань на третіх осіб, що не брали участі у підписанні договору, не допускалося: кредитор не міг передати свої права, а боржник- обов’язки на третіх осіб.Отже, у з. виступали 2 сторони- кредитор і боржник. Однак невдовзі виявилися деякі недоліки цього підходу. З розвитком економічних і товарно-грошових відносин та міжнародної торгівлі виникла потреба у врегулюванні цієї правової проблеми. Зміна сторін у зобов’язанні була прокладена так званою новацією. Новація полягала в тому, що за походженням кредитор міг передати своє право вимагати якіцсь третій особі за її згодою. Третя особа укладала з боржником новий договір такого ж змісту і з такими самими зобов’язаннями з боку боржника, як і впопередньому договорі, попередній кредитор зрікався своєї вимоги. Коли стало можливим вести справу в суді через представника, було запроваджено особливу форму передачі зобов’язання яка дістала назву цесія. За цим способом кредитор який бажав своїм правом вимоги поступитися іншій особі презначав її своїм представником у справі стягнення боргу з боржника і передавав їй своє право.Ооба яка поступилася своїм правом вимоги назив. цементом а та яка набувала це право-цесіонарієм.Отже цесія – це самостійне перенесення вимоги кредитора на іншу особу без згоди боржника. Також цесія скасовувала засоби забезпечення зобов’язання які були раніше, вони переходили до нового кредитора. Однак були недоліки: спочатку такий порядок перенесення зобов’язання на іншу особу не був нічим гарантований, оскільки кредитор міг у будь-який час позбавити свого представника повноважень. Тому з часом у римському праві боржника стали повідомляти про вчинену цесію, щоб він сплачував борги не попередньому кредиторові, а його представникові.

5.Правовий статус римських громадян за римським приватним правом. Статусу римського громадянина набували діти, народжені від шлюбу римських громадян. Народжена в такому шлюбі дитина набувала статусу свого батька в момент зачаття. Дитина, народжена поза шлюбом, згідно з римськими законами поділяла статус матері. Римське громадянство набувалося також шляхом звільнення римським громадянином свого раба, усиновлення іноземця, дарування імператором іноземцю громадянства за особливі заслуги перед Римом, а також шляхом надання римського громад. цілим общинам у період імперії. Р.Г. втрачали в таких випадках: зі смертю особи через продаж у рабство,особи,узяті в полон, засуджені до тяжкого крим. покарання або вигнання з риму.Р.Г. володіли всією повнотою цивільних прав: тільки вони могли володіти речами які становили економічну основу рабовласницького суспільства, укладати різні угоди, звертатися до суду за захистом порушених прав. Тільки р.г. володіли правом вступати в шлюб та право торгувати. Поряд з володінням повною правоздатністю у сфері цивільно-правових відносин римські громадяни посідали привілейоване становище в пуб. сфері .Вони мали право брати участь і голосувати в народних зборах, обіймати найвищі виборні посади магістратів. Це сфера політ. прав які не залежали від сімейного стану особи.

6.Поняття та порядок виконання зобов’язань у римському приватному праві. Зобовязання – це такі юр. відносини між двома особами, коли одна особа зобов’язана вчинити або утриматися від вчинення певної дії, а інша має право вимагати від першої виконання покладеного на неї обов’язку, що впливає з договору або з інших підстав на свою користь.Виконання зобов’язання полягає у виконанні особою, яка взяла на себе зобов’язання – це щось дати, надати зробити. За своєю природою будь-яке зобов’язання-це тимчасові правові відносини які повинні колись припинитися. У грошових зобов’язаннях виконання назив. платежем, в ін.. передача речі. Зобовязання визнавалося належно виконаним за тих умов.1. Якщо виконання приймав сам кредитор, визнаний здатний до прийняття, тобто він мав бути дієздатним.Без згоди кредитора, виконання зобов’язання на користь інших осіб не допускалося. Але кредитор міг перенести своє право вимоги виконання зобов’язання на іншу особу за цесіями.2.Виконання з.боржником.Для кредитора немає значення, хто сплатить борг за позикою, важливо, щоб борг був сплачений.3. Місце виконання зобов’язання.4. Час виконання зобов’язання.Строк виконання зобов’язання встановлювали сторони у договорі.Боржник має вчасно виконати зобов., якщо ні то це вважалося порушенням строку платежу і розцінювалося як прострочення. Боржник визнавався таким, що прострочив,за таких умов:якщо в зазначений строк платіж не сплачено;якщо кредитор нагадував про наближення строку;якщо прострочення виникло з вини боржника;за наявності зоб., яке захищалося позовом.У разі прострочення боржник мав:відшкодувати всі збитки,завдані кредиторові невиконанням;відповідати за будь-яку вину при пошкодженні речі.4.Зарахування.Якщо боржник мав проти свого кредитора вимогу, то він міг погасити свій борг повністю або частково зарахуванням., яке можна здійснити за згодою або проти волі кредитора.5. Новація-це договір, який скасовував зобов. і продовжував нове.

7.Правовий статус рабів за римським приватним правом. Правове становище рабів не було завжди однаковим. У ранній період іст. їх правове становище випливало з наявності домашнього патріархального рабства.Раб на правах молодшого члена входив до складу великої патріархальної сімї.Влада домовладики над рабом освячувалася релігією.Вбивство раба було негідною справою.Згодом раб перетворюється на просту власність, тобто його правове становище визначається формулою «раби є речами».Отже, раб уже не суб’єкт, а об’єкт права, його дії не мають юр.значення.Тепер він не міг за своєю волею мати сімю, власність, право звертатися до суду, служити в армії. Також держава встановлювала певні рамки відносин між рабовласниками і рабами:за безпідставне вбивство власного раба рабовласник ніс таке ж покарання, як за вбивство чужого раба; раб. якого покинув власник через старість або хворобу,набував свободу;від жорстокості рабовласника раб міг знайти притуло к у храмі, і якщо така жорстокість підтверджувалася, то власника змушували продати раба іншому господарю.У римі відомі різні способи обернення в рабство, серед яких найдавніший-захоплення у полон воїнів ворожої Риму держави. У рабство могли бути обернені й іноземці.Рабом ставала дитина, народжена рабинею, навіть якщо батько був вільним. Правовий статус батька набували діти від законного шлюбу.Оскільки вступати у мшлюб з рабом було заборонено, то й дитина набувала статусу матері.У рабство оберталися особи, які були засуджені до по життєвих каторжних робіт, вільні жінки, які вступили в зв'язок з рабами всупереч заборони власника. Раби здобували свободу різними способами. Магістрат оголошував раба вільним після урочистої заяви рабовласника перед магістратом про свою волю звільнити раба.Звільнення раба могло відбутися за заповітом або шляхом уявного процесу, коли раб викриє вбивство громадянина.

8.Наслідки невиконання зобов’язань у римському приватному праві. Невиконання або неналежним виконанням зобов’язання визнавалося порушенням умов договору.Наприклад, якщо договір не виконаний у зумовлений строк- це невиконання. якщо ж виконаний з про строчкою-неналежне виконання. Наслідки в обох випадках наставали однакові:або відповідальністю боржника. або звільнення його від відповідальності. Відповідальність боржника за невиконання або неналежне виконання зобов’язання у пізньому римському праві наставала лише за наявності спеціальних умов-вини і наявності збитків. За відсутності однієї з цих 2-х умов відповідальність не наставала. римське приватне прав знало дві форми вини: умисел-боржник передбачав результати своєї поведінки і бажав їх настання; необережність-боржник не передбачав результатів своєї поведінки, однак мав би передбачати їх. Необережність буває різною: груба,легка і щонайлегшаю.Груба необережність – це невияв тієї міри піклування, уваги, дбайливості,обережності.Легка необережність визначалася порівнянням поведінки дбайливого господаря з поведінкою боржника.Якщо поведінка боржника поступалася дбайливості господаря,вона була виною, але легкою виною.Щонайлегша вина мала правове значення тоді, коли наявність певних навичок. досвіду була умовою договору( наприклад, за виготовленням скульптури мав братися скульптор.Якщо боржник таких навичок не мав, то відповідав у кожному разі за всі недоліки виготовленого замовлення.)З розвитком товарообігу римляни дійшли висновку, що покарання боржника навіть смертю не відшкодовує кредитору майнових збитків.Тому було вигідніше, щоб особиста відповідальність замін. майновою, за якою боржник відповідає своїм майном.

Майнова шкода- є обчислене в грошах будь-яке зменшення наявного майна. Поняття шкоди в рим. праві скл. з 2-х елементів: втрата наявного; втрачена вигода. Втрата наявного-будь-яке зменшення наявного майна, втрачена вигода-неодержання передбаченого доходу.Розмір шкоди визначався в грошах з урахуванням конкретних обставин, часу.Боржник ніс відповідальність в обсязі заподіяної шкоди.Рим. прив. право знало 2 підстави звільнення боржника від відповідальності за невиконання або неналежне виконання забовязання:випадок і нездолана сила.Випадок-це спеціальний правовий термін для позначення загибелі речі або іншої неможливості виконати зобов’язання без вини боржника.Нездоланна сила-дії стихійних сил природи, які неможливо ні передбачати,ні усунути.

9.Правовий статус юридичних осіб за римським приватним правом.

Римляни не розробили поняття юридичної особи як особливого суб'єкта приватних прав. Ще в давні часи було помічено, що в деяких випадках носіями приватних прав можуть бути не тільки фізичні осо­би, а й деякі об'єднання, корпорації тощо. Згодом фізичним особам почали протиставляти осіб юридичних як ще один тип суб'єктів права . Вже в Законах XII таблиць зга­дувалися різного роду корпорації, колегії релігійного харак­теру, що мали змогу бути власниками певного майна. Кількість таких корпорацій зростала. Проте для широкого розвитку цієї правової структури в Римі ще не було належ­них соціально-економічних умов. Не було й терміна «юри­дична особа». Римські юристи звертають увагу на те, що в окремих ви­падках майно належить не окремим громадянам — фізич­ним особам, а об'єднанням.

Чіткішим проявом ідеї юридичної особи було визнання за муніципіями (міськи­ми общинами) права на самоуправління і господарську са­мостійність. Це знайшло правове вираження в тому, що муніципії в своїх майнових відносинах отримали змогу керува­тися нормами приватного права. Цим вони прирівнювалися до статусу фізичних осіб. Наслідком тривалого і досить важкого розвитку ідеї юри­дичної особи було визнання класичним правом певних оз­нак цього суб'єкта права:

а) в галузі приватно-правових відносин корпорації при­рівнювалися до фізичних осіб.

б) вихід із складу об'єднання окремих осіб не впливає на його юридичне становище;

в) майно корпорації не є ні спільною власністю всіх членів корпорації, ні її окремих членів. Це відособлена від її членів власність самої корпорації як особливого суб'єкта права;

г) корпорація від власного імені має право вступати у будь-які приватно-правові відносини як з фізичними, так і з юри­дичними особами. Ці відносини здійснюються через фізич­них осіб, уповноважених на це в установленому порядку. Найпоширенішими видами юридичних осіб в Римі були: скарбниця, муніципії, різні спілки осіб однієї професії — пекарів, м'ясників, ремісників, могильників тощо. Визнава­лися юридичними особами різноманітні релігійні об'єднан­ня. Діяльність юридичної особи припинялася в таких випад­ках: після досягнення мети, яка перед нею ставилась, якщо її діяльність набувала незаконного характеру; після вибуття всіх її членів

10.Правові засоби забезпечення виконання зобов’язань у римському приватному праві. Кредитор завжди заінтересований у тому, щоб зобов'язан­ня було виконане реально і в установлений строк. У випад­ку його невиконання боржником кредитор має право по­вернути стягнення на його майно. Проте кредитор воліє бути впевненим як в реальному і своєчасному виконанні самого зобов'язання, так і в реальній можливості відшкодування збитків, заподіяних невиконанням зобов'язання. Крім того, він хоче мати правові засоби, які б примушували боржника до добровільного і своєчасного виконання зобов'язання на­станням негативних для нього наслідків.Римляни розробили досить широку сисі ему правових за­собів забезпечення зобов'язань, основними з яких є: завда­ток, неустойка, застава, порука Завдаток— грошова сума або інша цінна річ, яку одна сторона — боржник (найчастіше покупець) дає другій стороні — кредитору (продавцю) в момені укладення дого­вору. Спочатку завдаток відігравав роль доказу факту укла­дення договору. Без нього договір не втрачав свого юридич­ного значення, проте завдаток підтверджував вірогідність договору. Штрафну функцію він набував уже в епоху Юстініана, який встановив її указом від 528 р. Ця функція поля­гала в примусі боржника до виконання зобов'язання. При забезпеченні зобов'язання за здатком боржник втрачав його, коли відмовлявся від виконання. Кредитор, який відмовився від договору, зобов'язаний був повернути завдаток у подвійному розмірі. При нормальному виконанні договору завдаток зараховувався як частка платежу за зобо­в'язанням. Неустойка — визначена в договорі гро­шова сума, яку боржник зобов'язаний був виплатити креди­тору в разі невиконання або неналежного виконання зобо­в'язання. Вона укладалась у формі стипуляції і мала харак­тер акцесорного (додаткового) договору. Тому, якщо основ­ний договір за яких-небудь причин виявлявся недійсним, визнавалась недійсною і неустойка. У разі невиконання зобов'язання кредитор мав право ви­магати або виконання зобов'язання, або виплати неустой­ки. Витребування виконання зобов'язання і виплати неус­тойки допускалось лише як виняток (так звана кумулятивна неустойка). Застава — право на чужу річ. Викла­дається у відповідному розділі.

11.Поняття та особливості римського приватного процесу.

У поняття цивільного права (права власності на певну річ, права вимоги до певної особи) за нашими сучасними уявленнями як необхідний елемент вхо­дить і впевненість про захист державою. римський народ, як і багато інших народів, до утворен­ня державного суду пережив епоху приватної розправи з порушниками права. Кожний, хто вважав, що його право неправомірно порушено, розправлявся з кривдником власними силами або силами своєї сім'ї. Поступово органи дер­жави беруть у свої руки розв'язання відповідних справ, що й сприяло зникненню варварського способу здійснення права.В умовах існування суперечливих і неузгоджених джерел права (квірітського та преторського) особа могла бути впевнена в реалізації і охороні свого права тільки тоді, коли офіційно було дозволено подати позов певного типу для захисту конкретного права. Інакше право залишалося не забезпеченим процесуальною можливістю його захисту, а тому існувало лише номінально. Саме тому римські юристи проявляли особливий інтерес до процесуальних засобів захисту. Це визначило і процесуальну спрямованість їх суджень.

Особливість рим. п. процесу в республіканський період є його поділ на 2 розмежовані стадії:jus I judiciumю. На стадії юс спірна справа тільки готувалася до вирішення і розглядалася в магістраті, а не в суді. Обовязковою була присутність 2 осіб. Якщо претор, вважав що вимога позивача підлягає захисту, то він призначав суддю і давав вказівкм щодо розгляду справи. На стадії юдікіум справу розглядав одноособовий суддя.Суддя аналізував справу і виносив рішення.Отже, юс і юдікіум- дві інстанції, два етапи одного і того переведення. На стадії юс спірна справа лише готувалася для вирішення , а перевірялися обставини й виносилися рішення на 2 стадії. юдікіум. Спава важалася остаточно вирішеною після проходження цих 2 стадій.

12.Припинення зобов’язань у римському приватному праві. Правова характеристика новації та взаємозаліку.

Способом припинення зобов’язань є його виконання.Проте в діловому житті не рідкісні випадки припинення зобов’язань з ін..підстав:оновлення сторонами договору умов, на яких його укладено;залік взаємних вимог; смерть однієї із сторін в зобов’язаннях, які тісно пов’язані з особою кредитора або боржника;неможливість виконання зобов’язання з підстав, що не залежать від волі сторін.Отже, новація- це оновлення існуючого зобов’язання за допомогою договору. який скасовує дію раніше укладеного договору і створює нове зобов’язання.Новація погашала раніше існуюче зобов’язання за умови, що 1.нова угода укладалась саме з цією метою-погасити попереднє зобов’язання;2.у новому зобов’язанні зявився новий елемент порівняно з попереднім зобов’язанням.Цей новий елемент міг полягати у зміні підстав(наприклад,борг їз позики перетворювався в борг купівлі-продажу),змісту(замість передавання речі в найм вона вважалась переланоюу позичку) та ін..Якщо ж змінювалися сторони у зобов’язанні то це вже була уступка вимоги або переведення боргу. 2.Залік може мати місце,якщо між одними і тими самими суб’єктами існує кілька зобов’язань, які мають зустрічний характер.Для застосування заліку необхідно було додержуватися таких правил:1.вимоги зустрічні;2.дійсні;3.однорідні(гроші на гроші, зерно на зерно тощо);4. «стиглі», тобто за обома зобов’язаннями настав строк платежу;5.безспірні.3.Смерть однієї із сторін. За загальним правилом смерть сторони не припиняє зобов’язання,оскільки на спадкоємців переходять як права, так і борги небіжчика. 4.Випадкова неможливість виконання.Вона могла бути фізичною та юридичною.Фізична наставала тоді, коли предмет зобов’язання випадково гинув, а юридична-коли предмет зобов’язання вилучався з обігу.Наприкад, укладено договір про продаж раба, однак після його укладення раба викупили на свободу.Наставала юр. неможливість виконання, оскільки проданий раб став вільним. а вільна людина не може бути предметом обігу.

13.Поняття та види позову у римському праві.

У класичному римському праві позов є правом до­магатися через суд того, що тобі належить, тобто по­зов — це звернення до суду за захистом своїх порушених прав. Під час дії формулярного процесу претор мав право дава­ти позов, виходячи з принципу добра, справедливості, а не з наявності норми права. Була розроблена ціла система по­зовів. У преторських едиктах постійно публікувалися фор­мули окремих позовів, розроблених щодо відносин, які от­римали правовий захист з боку претора. Такі позови були створені для захисту від правопорушень основних приват­ноправових інститутів і приведені до певної системи .Роз­глянемо найтиповіші з них.

Речові та особисті позови Якщо предметом спору є право на річ, то це — речовий позов. Захист засобом речового позову на­зивається абсолютним захистом.

Коли предметом спору є певна дія, право вимагати вико­нання якої належить позивачеві, — це особистий позов. Захист за допомогою особистого позову дістав назву відносного захисту. Розрізнялися позови суворого права і позови доброї совісті. Основна їх відмінність в тому, що при розгляді позовів су­ворого права суддя керується буквою договору чи закону і не може від цього відступити, навіть коли припустилися помилки. При розгляді позовів доброї совісті суддя поглиб­лювався у зміст договору, в справжню волю сторін, з'ясову­вав передусім, до чого сторони прагнули при укладенні до­говору, а не що було виражено в букві договору чи закону.

За обсягом і метою майнові позови поділялися на три види:

1 Позови для поновлення порушеного майнового права.

2. Штрафні позови, що мали на меті піддати відповідача певному приватному покаранню — штрафу.

З Позови, спрямовані на відшкодування заподіяних збитків і покарання відповідача

Позови за аналогією. Відомий позов застосовується для подібного випадку. Наприклад, відповідно до вже згадува­ного закону Аквілія відповідач зобов'язаний був відшкоду­вати заподіяну ним чужій речі шкоду за умови, що їй заподіяна шкода іншою річчю — согроге согрог

Позови з фікцією. З розвитком господарського обороту виникали нові майнові відносини, для як їх цивільне право не передбачало захисту. В таких випадках претор надавав судовий захист новому відношенню, пропонуючи в формулі судді допустити існування фактів, яких насправді не було, тобто допустити фікцію і підвести під неї це нове відношен­ня.

Кондикції. Припускалось, що кондикції — це абстрактні вимоги, що грунтувались на нормах цивільного права. При цьому конкретна правова основа кондикції не приводилась Чим відрізнялися кондикції від позовів — невідомо.

14.Суттєві та додаткові елементи договору за римським приватним правом.

Зміст договору складають елементи, які визначають права та обов’язки його сторін.

У зв’язку з тим, що елементи договору мали неоднакове юридичне значення для окремих видів договорів, їх поділяли на три групи: істотні; звичайні ; випадкові.

Істотними вважаються ті елементи договору, без яких він не міг існувати. Для кожного виду договору визначаються власні істотні елементи, зокрема, для договору купівлі-продажу істотними є предмет договору та його ціна; для договору товариства - спільна мета і розмір вкладів у товариство. Погодження сторонами істотних елементів та включення їх до змісту договору є достатнім для укладення останнього.

Звичайні елементи не є обов’язковими, тобто їх відсутність не впливає на чинність договору. Однак, як правило ці елементи включаються до договорів певного виду. Наприклад, у договорі найм зазвичай вказується строк внесення найомної плати.

Крім зазначених елементів договір може містити випадкові елементи, які не є обов’язковими чи звичайними для даного виду договору, але включені у конкретний договір за бажанням його сторін. До таких елементів відносилися умови і строки, з якими пов’язувалися певні правові наслідки.

Умова – це застереження в договорі, за допомогою якого юридичні наслідки договору ставляться у залежність від настання у майбутньому певної події, відносно якої невідомо, настане вона чи ні. Умова договору не повинна суперечить закону і добрим звичаям, а також бути здійсненною.

Залежно від того чи пов’язуються правові наслідки договору з настанням чи ненастанням певної події розрізняли відповідно позитивні та негативні умови. Строк– це подія, яка неминуче настання у майбутньому. Строком, наприклад, вважається смерть особи.

Римські юристи розрізняли такі строки: визначений строк, тобто той, щодо якого відомо, коли він настане (строк дії договору в 1 рік); невизначений строк, щодо якого відомо тільки, що він неодмінно настане у майбутньому, але невідомо коли саме (смерть фізичної особи).

Залежно від правових наслідків, які пов’язувалися з настанням (ненастанням) умови або строку останні поділялися на: відкладальні, тобто ті, за яких виникнення прав та обов’язків із договору пов’язувалося із настанням певної події (умови або строку); скасувальні, тобто ті, за яких припинення прав та обов’язків із договору, пов’язуються із настанням певної події.

При відкладальній умові до її настання має місце так звана невизначеність. Права та обов’язки за договором із скасувальною умовою виникають, як правило, з моменту його укладення. Настання умови призводить до їх дострокового припинення. Ці правила розповсюджувалися й на відкладальні та скасувальні строки.

Слід також зазначити, що умова, про неможливість настання якої вже відомо в момент укладення договору, вважається неможливою умовою. Включення такої умови до змісту договору тягне його недійсність.

15.Позовна давність у римському приватному праві.

Поміж часово-правових категорій в судочинстві найбіль­шого значення набула позовна давність — встановлений за­коном строк для захисту порушеного права в суді. За тих часів були законні строки для деяких позовів, з яких поступово розвинулась й позовна давність. Законні строки погашали саме матеріальне право, отже, право на захист його в суді. Вони були не довгочасними. Основна відмінність законних строків від позовної дав­ності полягала в тому, що:

1. Законні строки менш тривалі — один рік для спорів про рухоме і два роки в спорах про нерухоме майно. Позовна давність — ЗО років.

2. Сплив законного строку погашав не тільки право на захист, а й саме матеріальне право. Наприклад, в спорі про право власності зі спливом законного строку власник втра­чав як право на захист, так і право власності на спірну річ. Із спливом позовної давності власник втрачав право на су­довий захист свого права власності, проте він не втрачав самого права власності.

3. Законні строки не переривались і не зупинялись. По­зовна давність могла зупинитися й перерватися.

В строкових договорах початком перебігу позовної давності вважався наступний день після закінчення договірного строку. Нормальний перебіг позовної давності може переривати­ся й зупинятися. Перерва настає з двох підстав: підтверд­ження боргу і закладання позову в установленому порядку . Інший випадок перерви позовної давності — закладання позову, який не був розглянутий судом внаслідок досягнення мирної угоди про ту саму відстрочку. В зазначених випадках позовна давність переривалась і починала свій перебіг спочатку. Час, що сплив до перерви, до уваги не приймається. Зупинення позовної давності мог­ло мати місце у випадках: військових дій, епідемії, неповно­ліття правомочної особи на закладання позову та інших об­ставинах, що були перепоною для закладання позову Сплив строку позовної давності призводив до погашення права на позов, однак не припиняв права вимоги чи права на річ. Спірне право продовжувало існувати, проте воно вже позбавлене захисту з боку держави. Отже. виконання зобо­в'язання після спливу строку позовної давності (наприклад, повернення боргу) вважається виконанням належного, ос­кільки саме право існує, хоча й позбавлене захисту позовом. Наприклад, якщо йдеться про спірне зобов'язання, то воно зберігає силу і після спливу строку позовної давності, проте позбавляється позовного захисту. Такі зобов'язання дістали назву натуральних.

16.Поняття та види договорів за римським приватним правом.

Договір — двостороння угода, в якій виражена воля двох сторін, спрямована на досягнення певного правового результату — виникнення, зміна або припинення прав і обо­в'язків. Проте, якщо в договорі виражена воля двох сторін, то вона може бути тільки виявом взаємної згоди. Отже, договір є угодою двох або кількох осіб про здійснення якої-небудь правової дії або про утримання від здійснення якої-небудь дії. Більшість договорів — двосторонні угоди, в яких дві сто­рони є контрагентами. Існували також три- і багатосторонні договори, але в римському праві вони зустрічалися порівня­но рідко. Предмет договору — яка-небудь дія, бездіяльність або відмова від здійснення дії.

Договір — це вольовий акт. Він не може виникнути проти волі сторін, проте це саме акт, дія, внаслідок якої виникає зобов'язання, одна із підстав виникнення зобов'язань. Од­нак не всякий договір породжує зобов'язання, хоча пере­важна більшість є основою для виникнення зобов'язань. Поняття зобов'язання ширше, ніж поняття договору: зобо­в'язання виникають (крім договорів) також з деліктів, ква-зіделіктів і квазіконтрактів. Римська договірна система розрізняла два види договорів — контракти і пакти, які істот­но відрізнялися один від одного.

Контракти як формальні угоди визнавалися приватним правом і забезпечувалися позовним захистом. Система кон­трактів була замкнутою, не допускалися будь-які інші уго­ди, не визнані приватним правом. Інші угоди (за межами кола контрактів) спочатку взагалі не мали юридичного зна­чення. Проте під впливом товарообігу, що швидко розви­вався, класичне і покласичне право все ж допускає деякі відступи.

Пакти — неформальні угоди, тобто саме ті, які породжу­вало ділове життя за межами кола контрактів. Вони не мали позовного захисту і юридичного значення: тут покладалися лише на совість контрагентів, на їхні моральні якості, а не на право. Невиконання пакту не несло юридичної відпові­дальності. Проте з розвитком ремесел, торгівлі, сільського господарства цивільний оборот не міг вже задовольнитися замкнутим колом контрактів. Нові відносини вимагали но­вих договірних форм. Римляни змушені були визнати за деякими пактами силу контрактів, надавши їм позовного за­хисту. Нарешті, розрізняли одно- і двосторонні договори, так само як і зобов'язання, що виникали з них. Договори, в яких одна сторона має тільки право, а інша — тільки обов'язки, називалися односторонніми (наприклад, договір позики), а договори, в яких кожна із сторін мала права і обов'язки, — двосторонніми

17.Поняття сім’ї. Агнатське та когнатське споріднення.

З найдавніших часів римська сім'я була моногамною й патріархальною. Як усталене об'єднання вона виникає з роз­кладанням родового ладу. Перша історична форма моно­гамії вже заснована на владі батька сімейства.

Сім 'я — це засноване на шлюбі чи кровному спорідненні об'єд­нання осіб, пов'язаних спільністю побуту, взаємною допомо­гою й моральною відповідальністю.

Давньоримська сім'я несла на собі відбиток родового ладу Вона будувалася за принципом підпорядкування владі глави сімейства. До складу сім'ї, крім глави сімей­ства, належали його дружина, діти та їхнє потомство, інші родичі, кабальні, а також раби.

Отже, за сімейним станом римські громадяни поділялися, як вже зазначалось, на осіб свого права та осіб чужого права. До перших відноси­лися домовладики, до других — інші члени сім'ї, так звані підвладні. Сім'я, заснована на підпорядкуванні владі юмовладики, називалась агнатською. Всі підвладні підкорялися владі од­ного домовладики і вважалися родичами, тобто агнатами. Після смерті домовладики його дорослі с іни були носія­ми влади в сім'ї, а дружини й діти підпадала під їхню владу. Між тим розвиток продуктивних сил активізує цивільний оборот, зростання приватної власності, що, в свою чергу, призвело до зародження нової, когнатської (кровної) сім'ї, Виробництво матеріальних благ в більшій кількості, ніж можуть спожити їх виробники, породжує прагнення батьків закріпити накопичене протягом життя майно за кровними потемками (нащадками), передусім за дітьми.

18.Умови дійсності договорів у римському приватному праві. Форма договору та вимоги до неї. Юридичну силу угода набуває тільки в разі додержання встановлених обов’язкових вимог. а саме:законності договору,вільного волевиявлення сторін,форми волевиявлення,право дієздатності сторін,визначення предмета договору і реального виконання дій, які становлять предмет, та ін..У разі недодержання однієї з цих вимог договір міг бути визнаний недійсним. Законність договору-зміст майбутнього договору не повинен суперечити правовим приписам,чинним законам.Незаконним вважали договори. предметом яких було майно або речі,вилучені з обігу,укладені з особою неправодієздатною та ін..Вільне волевиявлення сторін:договір визнавався дійсним,якщо воля сторін спрямовувалася на його укладення.Але волевиявлення договору ще не продовжувало.Необхідна була здатність до вільного волевиявлення, якою в Римі володіли не всі.Такої здатності позбавляли раби,підвладні особи та ті хто не мали статусу рим. громадянина.Отже, воля сторін мала бути виражена вільно і свідомо.Однак такого вільного виявлення не було, якщо договір укладався під впливом помилки,примусу,обману.Помилкою вважалося неправильне уявлення однієї сторони в договорі про будь-які речі або дії. Якщо згода на укладення договору відбувалася в результаті помилкового уявлення про річ, то вважалося, що згода не відбувалася. Обман-навмисне введення в оману контрагента з метою спонукати його до укладення невигідної для нього угоди. Це злісний намір обманщика, спрямований на здійснення вигідного для себе,але протиправного правочину. Недійсним вважався договір, укладений під примусом.Примус міг бути 2-х видів:1.насильства;2.погрози.Форма волевиявлення-це означає, що договір має бути укладений за відповідною формою, передбаченою законом або угодою,недодержання якого вважали договір недійсним. Такими формами волевиявлення були:1.манципація-форма укл. угоди в присутності сторін,свідків;2.поступка права-покупець і продавець прибували до претора і шляхом фіктивного подання позову першим і його визнання другим річ переходила у власність покупця,3.деякі письмові договори. Важливою умовою визнання дійсності договору є виконання, тобто щоб предмет був можливим.

19.Правове регулювання відносин подружжя у римському приватному праві.

Відносини подружжя мали особистий та майновий характер У шлюбі дружина була повністю під владою чоловіка на однакових умовах з його дітьми. Вона не мала юридичної самостійності і була повністю позбавлена правоздатності. Дружина вважалася річчю: її дозволялося продавати (в рабство), витребувати з будь-якого місця знаходження таким способом як і річ, нарешті, не було перешкод для покарання дружини, враховуючи страту. Міру покарання дружини визначав сімейний суд, на який запрошували і кровних родичів дружини, але вирок виносив .

В майновій сфері дружина також була повністю безправною. Її майно переходило у власність чоловіка. Вона не мала права укладати ніяких цивільно-правових правочинів.

У шлюбі дружина залишається під владою свого батька і агнаткою його підвладних членів сім’ї. Влада чоловіка на неї не поширювалася. Чоловік не мав ніякого фізичного впливу на її життя та свободу, тому вона могла з будь-яких підстав розлучитися з чоловіком.

Майно подружжя також залишається роздільним. Майно, яке належало дружині до шлюбу, залишалося її власністю. Вона мала право укладати з чоловіком будь-які майнові угоди, крім дарування. Навіть управління майном дружини здійснювалося чоловіком тільки тоді, коли дружина сама передавала йому майно.

Подружжя несло відповідальність за дії один одного лише у випадках, коли один з них неналежно піклувався за майно другого, ніж за своє. Заборонялися позови подружжя один до одного, які тягли безчестя одного з них. Порушення подружньої вірності давало можливість для розірвання шлюбу в односторонньому порядку та мало наслідком позитивне вирішення питання щодо повернення приданого. Придане треба відрізняти від власного майна дружини, яке могло бути отримане нею як при укладенні шлюбу, так і в наступному її житті – спадкуванні, даруванні та іншим підставам. Коли стали укладати шлюби u, придане як майно, яке передавалося чоловікові, мало особливий режим. При встановленні приданого стали укладати усну угоду, згідно якої чоловік приймав на себе зобов’язання повернути його у випадку припинення шлюбу.

20.Укладення договору у римському приватному праві.

Процес укладення договору складався із певних стадій. Так, укладення договору починалося з виявлення ініціативи на це хоча б однією з майбутніх його сторін. Ця сторона пропонувала укласти певний вид договору певній особі або невизначеному колу осіб. Така пропозиція називалася офертою. Як правило, ініціатива укласти договір могла виходити від будь-якої його сторони – кредитора або боржника. Однак, у певних випадках закон вимагав, щоб укладення договору ініціювалося конкретною стороною. Так, наприклад, укладення стипуляції, як одного з основних видів вербальних контрактів , починалося із запитання кредитора до боржника: «Обіцяєш сплатити мені стільки-то?». Таке запитання і вважалося офертою. Форма оферти та спосіб її вираження, як правило, залежала від виду договору, на укладення якого вона була спрямована. Для того, щоб пропозиція вважалася офертою вона повинна була відповідати певним загальним вимогам закону, а саме – бути визначеною, доведеною до відому інших осіб (конкретних або невизначеного кола) та правильно ними сприйнята. Визначеність оферти означала, що з неї однозначно вбачається бажання особи укласти договір певного виду. Пропозиція укласти договір має бути виражена у такій спосіб, щоб вона могла бути сприйнята іншими особами. І не просто сприйнята як певна інформація, а саме як оферта.

Оферта не породжувала договір, але “зв’язувала” особу, яка зробила цю пропозицію. Це означало, що оферент не міг відмовитися від укладення договору, якщо на його пропозицію пристане певна особа. Для виникнення договору необхідно було волевиявлення ще одного суб’єкта – адресата оферти. Отже, друга стадія укладення договору полягала в прийнятті пропозиції укласти договір іншою особою. Згода на укладення договору називається акцептом. Акцепт мав бути безумовним, тобто особа погоджувалася з усім, що запропоновано в оферті.

У консенсуальних контрактах акцептування оферти вважалося досягненням згоди (домовленості) сторонами. Отже, консенсуальний контракт вважався укладеним і у сторін виникали права та обов’язки щодо його виконання. Для укладення реального контракту необхідно було, щоб сторони досягли згоди з усіх істотних умов договору, а також вчинили певну дію по виконанню цього контракту. Наприклад, договір позики вважається укладеним з моменту передачі кредитором (позикодавцем) грошей чи речей, визначених родовими ознаками боржнику (позичальнику). Для укладення літерального контракту вимагалося оформлення волевиявлення сторін у письмово, а отже момент укладення літерального контракту співпадав з моментом надання домовленості сторін відповідної форми.

Для укладення певних видів договорів юридичне значення мали дії осіб, які не були сторонами договору, наприклад, затвердження контракту свідками.

21. Правове регулювання відносин між батьками та дітьми у римському приватному праві. Інститут батьківської влади.

Для таких взаємовідносин в римській сімї була характерною бать ківська влада над дітьми.Інститут батьківської влади-це прерогатива римських громадян.Батьківська влада встановлювалась передусім над дітьми, народженими у римському законному шлюбі. На дітей, народжених у незаконному шлюбі батьківська, конкубінаті влада не поширювалася. Батьківська влада встановлювалася шляхом узаконення або усиновлення. Узаконення встановлення батьківської влади над власними дітьми, але народженими поза шлюбом. Усиновлення –встановлення батьківської влади над чужими дітьми, з якими батько кровними узами не пов'язаний.Узаконення і усиновлення дітей прирівнювалися до народження їх у шлюбі ,тобто мали правовий статус дітей, народжених у шлюбі.Батьківська влада припинялася внаслідок:смерті батька чи дітей;звільнення з-під батьківської влади. У майнових відносинах також володарювава батько.Майно. набуте дітьми, автоматично ставало власністю батька. Майнова залежність дітей не послаблювалася з їх віком. Діти не мали права від свого імені здійснювати цивільно-правові угоди.Для ведення господарства вони могли наділятися певним майном-пекулієм. У зв’язку з господарською діяльністю за рахунок пекулія діти здійснювали деякі правочини. Однак усе одержане переходило до власності батька.Правові відносини між матірю та дітьми також існували і залежала від форми шлюбу.При шлюбі з чол.. владою мати поділяла стан своїх дітей, перебувала під владою чол..Нарівні з дітьми вона спадкувала після смерті чоловіка, діти після смерті матері.Як агнати дорослі сини здійснювали опіку над матірю після смерті чоловіка.

22.Класифікація договорів за римським приватним правом.

Існували наступні види договорів:

1. Контракти. Це ті договори, форми яких були передбачені правом (купівля-продаж, найом, позика тощо). Система контрактів була замкнутою. Крім зазначених в ній видів угод, всі інші угоди до контрактів не відносилися. Угоди, що не були контрактами юридичного значення не мали. Контракти забезпечувалися судовим захистом.

2. Пакти. Це неформальні договори (домовленості), тобто ті, що існували за межами кола контрактів. Вони не забезпечувалися судовим захистом і не мали юридичної сили. При укладенні пакту сторони покладалися не на норми права, а на совість та моральні якості контрагента. За невиконання пакту сторони не притягалися до юридичної відповідальності. Проте з розвитком господарського обороту, суб'єкти вже не могли задовольнитися обмеженим колом контрактів, а тому римляни були змушені визнати за деякими пактами юридичну силу, а тому і надати їм можливість для судового захисту.

Контракти в свою чергу також поділялися на види:

1. Вербальні (усні, напр. обіцяння приданого);

2. Літеральні (письмові);

3. Консенсуальні. Для укладення цих договорів достатньо лише згоди сторін. Передача речі або грошей може відбуватися пізніше (купівля-продаж, найом тощо);

4. Реальні. Обмежені в часі. Виконувались в момент укладення. Передача речі або грошей відбувалася відразу ж після укладення (позика, застава).

Всі ці групи містили в собі чітко визначені переліки контрактів і контракти не могли переходити з однієї групи до іншої. Але були випадки, коли з'являлися нові види контрактів і їх необхідно було віднести до певної групи. Таким чином з'являється п'ята група контрактів, які називаються - безіменні.

Крім поділу договорів на пакти і контракти, вони також класифікувалися як:

1. Договори суворого права - сторони зобов'язані чітко дотримуватися всіх вказівок договору.

2. Договори доброї совісті - тут більш важливим визнається не те, що сказано, а те що сторони мали на увазі під час укладення такого договору.

Договори поділялися на односторонні та двосторонні.

1. Односторонні - в них одна сторона має тільки права, а інша тільки обов’язки (договір дарування);

Двосторонні - всі сторони мають і права, і обов'язки. Розрізнялися платні і безоплатні договори

23.Види права власності у Давньому Римі: квіритська, бонітарна, провінційна, власність перегринів. Поняття та характеристика.

Довгий час римляни визнавали найбільш давній, відомий ще за Законами XII таблиць вид права власності — квіритську власність. Характерним є й те, що спочатку його суб'єктами могли бути тільки римські громадяни, а потім — латини, оскільки вони одержали римську правоздатність у сфері майнових відносин.

Квіритська власність була лише римською, мала замкнутий характер, кастові риси. Поки існувала Рим­ська держава-місто, вона повністю відповідала його внутрішнім потребам, проте з виходом Риму за межі своїх міських стін вона стала гальмом розвитку цивільного обороту.

Преторська, або бонітарна, власність - це власність, що одержала захист від претора, тобто річ, придбана покупцем, стає його май­ном. Консервативний характер права ккіритської власності не тільки не сприяв цивільному обороте а й стримував роз­виток права власності.

Власність перегрінів. Римляни змушені були вступати в цивільно-правові відносини з особами, які населяли тери­торію навколо Риму і не мали статусу римського громадя­нина, — це так звані перегріни, тобто неримські громадяни .На початку періоду республіки римляни змушені були до­пустити перегрінів до римської власності шляхом здійснен­ня правочинів, насамперед з приводу рухомих речей і в інте­ресах самих римських громадян.

Внаслідок цього деякі перегріни набували власність у римських громадян і таким способом ставали власниками речей, які раніше були у власності тільки римських грома­дян. Однак до вільної участі в цивільному обороті римлян перегрінів все ж таки не допускали. Отже, права перегрінів порівняно з римськими громадянами були значно менше захищені. Провінційна власність. Внаслідок розширення загарбниць­ких війн виникає провінційна власність на землю. Земля підкорених Римом народів є власністю римського народу, тобто державною. Одна частина загар­баних земель поповнювала державний фонд і була власніс­тю держави, інша — також переходила у власність Римської держави, але залишалася при цьому у володінні і користу­ванні підкореного народу. Рим в будь- який час міг припи­нити це володіння і користування, оскільки був власником землі. Земля з державного фонду передавалась у володіння і ко­ристування, але тільки римським громадянам.

24.Вербальні договори у римському приватному праві. Правова характеристика стипуляції.

Вербальними називалися договори, які укладалися на підставі усного проголошення певних слів, формул або фраз. Юридичну чинність вони набували з моменту проголошен­ня. Це найдавніші договори: стипуляція, клятвена обіцянка вільновідпущени­ка патрону при звільненні і встановленні приданого. Сутність вербальних договорів в найбільшій мірі відобра­жає стипуляція. Це договір, що встанов­лювався у формі постановки майбутнім кредитором певного запитання і відповідної відповіді майбутнього боржника Укладання договору проходило в присутності свідків, які підтверджували його вірогідність. Форма укладення стипу-ляції вимагала присутності кредитора і боржника в одному місці, не допускала ніякого представництва. Стипуляція — це суто формальний договір навіть у класич­ному праві, який передбачав одностороннє зобов'язання: лише кредитор мав право вимагати, а боржник був зобов'язаний у повному обсязі виконати вимогу кредитора. Найчастіше Стипуляція застосовувалась для оформлення поруки — найпоширенішої форми забезпечення зобов'язань. Отже, стипуляція породжувала обов'язкове зобов'язання відразу після ус­ного проголошення запитання кредитора і відповіді боржника. З самого початку своєї появи стипуляція стала застосовуватись не тільки в тих випадках, коли договір повинен поєднати двох осіб - кредитора з борж­ником, але й в більш складних відносинах, коли на тій чи іншій стороні виступають декілька учасників вимоги і боргу. Така співучасть у зобов'язанні могла мати різне значення і вилитися в різні форми. Наприклад: а) співучасть кореальна, коли декілька осіб бажають виступати як кредитори, однак з умо­вою, щоб кожний з них мав усі права самостійного кредитора - міг одержувати платіж, пред'являти позов тощо; б) співучасть акцесорна, коли одна особа ба­жає виступити в зобов'язанні як головний учасник, приєднавши іншу особу в ролі додаткового співучасника. Порука — договір, за яким встановлювалася додаткова (акце­сорна) відповідальність третьої особи (поручника) за виконан­ня зобов 'язання боржником.

25.Поняття та зміст приватної власності у римському приватному праві.

Право власності є центральним правовим інститутом, який визначає характер усіх інших інсти­тутів приватного права (договорів, сім'ї, спадкування тощо. Право власності, як і власність, - явище соціальне. Основним речовим правом є право власності, обсяг і межі якого римляни визначали шляхом правоможностей власника. Сукупність цих правоможностей становила зміст права власності. Власник мав право володіти річчю), користуватися нею за власним розсудом і розпоряджа­тися нею, продавати, заставляти, дарувати та ін. До числа прав власника іноді відносять право на одержання плодів. Право володіння це право означає, що власник може фактично володіти річчю, тобто річ повинна фактично бути в господарстві власника і виконувати своє господарське призначення. Право володіння власник може здійснювати як особисто, так і передаючи його іншим особам (наприклад, за договором), при цьому зберігаючи право власності на дану річ.Особи, яким передано власником право володіння, здійснюють його не від свого імені, а від імені власника, який передав їм річ на підставі договору. Наприклад, власником передана річ у володіння прекаристу, заставодержате-лю. Право користування це право є найважливішою правомочністю власника. У ній закладена можливість задовольнити його особисті, побутові, господарські та інші потреби. Здійснюючи цю правомочність, влас­ник має право добувати з речі її корисні якості. Користуватися річчю можна в різних формах: позичити річ, передати в оренду, споживати тощо, не завдаю­чи при цьому шкоди іншим особам, або користуватися річчю всупереч закону. Право розпоряджатися річчю це право полягає в тому, що власник міг вирішувати правову долю речі всіма дозволеними способами: про­дати, заповідати, встановлювати сервітут на користь іншої особи тощо. Право розпорядження річчю може здійснюватися в різних формах, але з однією умовою - воно не повинно суперечити закону. Власник може сам розпоряджатися річчю, а може доручити й іншій особі, якщо він сам позбавлений такої можливості, наприклад він може віддати річ на комісію. У своїй сукупності всі три елементи правомочності власника становлять зміст права власності, його суть. Усе це переконливо свідчить також про те, що право власності - виняткове право особи володіти, користуватися і розпо­ряджатися річчю в своїх інтересах. Виняткове право тому, що воно неподільне, тобто належить тільки власнику, який ні з ким його не поділяє.

26.Літеральні договори у римському приватному праві: прибутково-видатні книги, сінграфи, хірографи.

Юридична природа літеральних контрактів полягала в тому, що зобов'я­зання виникають у цьому випадку не з простої згоди сторін, а з письмової форми, якої воно мало набути.Римському праву періоду республіки і класичних юристів таке літеральне зобовязання відоме у вигляді книжкового боргу. В цілому суть цієї форми по­лягала ось у чому. На підставі торгових зв'язків товари одного контрагента більш-менш систематично направлялися іншому, а також у зворотному на­прямі. Кожна з цих операцій записувалася її учасниками в спеціальній книзі прибутків і видатків. Зрозуміло, що кредитор робив записи у своїй книзі в графі "Видатки", а боржник - у графі "Прибутки", і що такий запис робили на підставі відповідної згоди сторін, бо інакше договору не могло бути, а самозапис засв­ідчував лише те, що надходило або відправлялось на виконання укладеного договору.Проте запис кредитора у графі "Видатки" міг бути одностороннім, без ма­теріальної основи договору. Крім того, цей запис був зроблений на підставі вже існуючого договору, укладеного іншим способом. І це не забезпечувало боржника від подвійного стягнення як за поперднім договором, так і за офор­мленим у книзі. Отже, така форма договорів не гарантувала від зловживань з боку недобросовісних кредиторів, а тому вона вже на початку класичного пе­ріоду поступово втрачає своє значення. З втратою значення прибутково-видаткових книг припинилася і практика старих літеральних кон­трактів. У той час як в обороті між римськими громадянами вживалися названі книжкові операції, в обороті між перегринами досить поширеними були пись­мові зобов'язання іншого роду. Це, зокрема, запозичені з грецької практики боргові документи, так звані синграфи і хірографи, які згодом були поширені і на відносини між римськими громадянами.Синграфи -«це двосторонній письмовий документ, який фіксував факт пе­редачі кредитором певної суми грошей боржнику, скріплювався підписами і печатками як кредитора, так і боржника, а також підписами свідків. Усе це свідчить про те, що процедура складання синграфа була досить складною. Тут крім наявності свідків оголошувався зміст договору, що не завжди було бажа­ним. Тому в імператорський період синграф поступово втрачає своє значення і натомість приходить хірограф.Хірограф - це односторонній документ, укладений самим боржником від власного імені, без свідків і ним же підписаний.Отже, замість книг прибутків і видатків літеральні контракти почали офор­млятися простою розпискою.

27.Інститути спільної власності у римському приватному праві.

Як і інші права, власність на одну і ту ж річ могла належати декільком особам. У такому разі мова йшла про спільну власність, або “кондомініум”.

Співвласникам належало право на сумісне володіння і користування річчю.

Коли кілька осіб мали право власності на річ, яка матеріально подільна, але функціонально пов'язана, то кожний співвласник розпоряджався окремою власністю на відповідну частку речі (наприклад, права, які виникли в разі розділу попередньо єдиної земельної ділянки). Кожний співвласник мав право незалежно від інших відчужувати свою частку, а саме продати, обміняти, передати у спадщину, подарувати, обтяжити її узуфруктом, або здати під заставу, привласнити у відповідній частці плоди та відповідні надбання спільного раба тощо. Користуючись річчю, що знаходилась на праві спільної власності на підставі домовленості між співвласниками, або хоча і без неї, співвласникам заборонялось змінювати реальне економічне призначення речі. У противному випадку кожний із співвласників міг висунути відповідні заперечення за допомогою республіканського магістрату до порушників права користування річчю. Римські юристи визначали тільки дві правомочності спільних власників: право заперечення, яке надається кожному із учасників відносно розпорядження річчю іншим співвласникам; право кожному із співвласників вимагати розділу спільної власності. В той же час римське право розсудливо не підтримувало розділу спільної власності. Разом з тим розділ спільної власності можливий був у добровільному та судовому порядку. Добровільний розділ здійснювався шляхом уступки права на частку одному із співвласників, або ж за допомогою відчуження речі третім особам.

Судовий поділ спільної власності проводився шляхом пред’явлення спеціального позову про відповідно до процесуальної формули присудження, за допомогою якої магістрат наділяв суддю відповідними повноваженнями для поділу майна.

28.Реальні договори у римському приватному праві: договір позики, договір схову, закладний договір.

До реальної групи контрактів римське приватне право відносило чотири контракти: позика, позичку, схов, заставу. Договір позики — це реальний контракт, за яким одна сторона — позикодавець — передає іншій стороні — позичальнику — певну суму грошей або яку-небудь кількість родових речей у власність. Предметом договору позики були гроші чи інші речі, що визначалися родовими ознаками (зерно, вино, масло тощо). які називалися валютою позики. Оскільки ці речі споживні, звичайно поверненню підлягали не ті, що передавалися в позику, а інші, такі самі, тієї ж кількості та якості. Іншого уявити не можна, адже за договором позики боржник одержував речі не для тимчасового користування, а щоб ними скористатися, спожити, витратити, розпорядитися. Договір позики — односторонній договір. Визначення строку в договорі не обов'язкове. Він може бути зазначений, однак може бути і не визначений. Якщо договір позики строковий (тобто визначено строк його виконання), боржник зобов'язаний повернути борг за спли-врм строку, а якщо безстроковий (без визначення строку виконання) — за першою вимогою кредитора. Договір позики може бути оплатним і безоплатним контрактом, тобто позика могла бути процентною чи безпроцентною. Договір позички — реальний контракт, за яким одна сторона передає іншій особі індивідуально-визначену річ в тимчасове і безплатне користування. За спливом строку договору позичальник зобовязується повернути ту ж саму річ у повній цілості. Договір позички не є суворо одностороннім, як позика. Він може бути одностороннім і двостороннім. Основне право позичкодавця — вимагати повернення своєї речі відразу після закінчення строку договору. Права і обоє 'язки позичальника. В кожному договорі праву однієї сторони відповідають обов'язки другої сторони Тому можна сказати, що в договорі позички права і обов'язки позичальника обумовлені правами і обов'язками позичкодавця. Договір схову, або поклажі, — це реальний контракт, за яким одна сторона — поклажодавець, депонент — передає іншій стороні — хранителю, депозітарію — індивідуально-визначену річ на схов, зберігання. Права і обов'язки сторін. Договір схову був безоплатним договором, що позначилося на правах і обов'язках сторін. Основне право поклажодавця полягало у вимозі повернути за спливом строку річ у повній цілості з усім приростом. Основний обов'язок хранителя — дбайливо і надійно зберігати передану йому річ. Секвестр, або секвастрація, — особливий вид поклажі Кілька осіб передавали на зберігання яку-небудь річ на підставі певної умови. Договір застави укладався у випадках, коли застава супроводжувалася передачею речі заставодержцю. Ранні форми римської застави — фідуціарна угода і ручний заклад — полягали саме в передачі предмета застави іншій стороні Тоді заставне право на річ боржника встановлювалося засобом договору застави, що визначав правове положення сторін.

30.Консенсуальні договори у римському приватному праві: купівля-продаж, договір найму речей, договір доручення, договір товариства.

. Консенсуальні контракти– це контракти, для укладення яких достатньо було згоди сторін

Римське право розрізняло чотири види консенсуальних контрактів: купівлю-продаж, найм, доручення, товариство.

Договір купівлі-продажу – це договір, за яким продавець зобов’язується передати покупцю річ чи товар, а покупець зобов’язується прийняти річ чи товар і сплатити обумовлену вартість. Предметом договору могли бути як тілесні, так і безтілесні речі (наприклад, право на спадщину, сервітут.

Договір найму– це договір, за яким наймодавець зобов’язується передати майно в користування, виконати певну роботу чи надати послугу, а наймач зобов’язується оплатити за це.

Розрізняли три види найму:

найм речі – це надання у відплатне користування речі (в тому числі житла);

найм роботи – це різновид договору найму, за яким контрагент за обумовлену працю зобов’язувався не просто виконати будь-яку роботу, а в результаті виконання отриманого замовлення досягти заздалегідь обумовлений замовником результат. Найм робочої сили або найм послуг – це різновид договору найму, за яким продавець зобов’язується за обумовлену плату надати здатність до праці для використання в певних цілях, а наймач (роботодавець) зобов’язується використовувати її та оплачувати робочий час.

Договір найму вважався укладеним, якщо сторони досягли згоди стосовно предмета найму і найомної плати.

Договір доручення – це договір, відповідно до якого одна сторона – довіритель (mandans) доручав зробити що-небудь в своїх інтересах іншій особі – повіреному (mandator), яка зобов’язувалася вчинити ці дії безвідплатно.

Договір доручення конструювався як безвідплатний. Обумовлено це тим, що при його укладенні учасники виходили зі суспільного обов’язку і дружби, які на думку римлян несумісні з винагородою.

Договір товариства (societas) – це договір, відповідно до якого кілька осіб поєднують свої вклади для досягнення спільної мети (наприклад, побудувати будинок, спільно вести торгівлю тощо).

Розрізняли чотири види товариств (і відповідно договорів товариства):

1) товариство всього майна (societas omnium bonorum) – виникало між членами сім’ї, які спільно отримали спадщину і домовилися зберегти сімейну спільність;

2) доходне товариство (societas quaestus) – виникало між особами, які поєднували частину свого майна у вигляді внесків з метою отримання в майбутньому спільних доходів;

3) товариство якої-небудь справи (societas alicujus negotiationis) – створювалося з метою спільного здійснення певного виду діяльності шляхом поєднання особами необхідного для цього майна

4) товариство однієї речі або однієї справи (societas unius rei) – виникало при поєднанні осіб для спільного користування однією річчю (землею, рабом) або для здійснення разового заходу (наприклад, торгового рейсу).

31.Основні засоби захисту права власності у римському приватному праві.

При рабовласницькому ладі основою виробничих відносин є власність рабовласника на засоби виробництва і на робочу силу. А тому вся сила держави, в тому числі і права, найперше спрямована на захист і збереження економічної основи свого існування - власності. Способи, методи і форми захисту права власності досить різноманітні.Три спеціальні позови: віндикаційний, негаторний і публіціанський. Усі вони об'єднуються загальною назвою - речові позови.Найважливішим серед них був, безсумнівно, віндикаційний позов, Він пред'являвся в тих випадках, коли одна особа стверджувала, що є власником речі, яка знаходиться у володінні іншої особи, і на цій основі вимагала, щоб річ була їй повернута. При цьому позивач повинен був довести своє право власності на цю річ. Якщо він дістав право власності від іншої осо­би, то він повинен був довести, що відповідач володіє річчю як юридичний володілець або як фіктивний володілець, а зробити це було не так просто..Негаторний позов застосовувався для усунення перешкод, що заважали власнику нормально здійснювати своє право власності. Звичайно відповіда­чем за негаторним позовом був той, хто домагався користуватись якоюсь мірою чужою річчю. У Римі це траплялося в тих випадках, коли через земель­ну ділянку однієї особи гнали до водопою худобу сусіда, який обґрунтовував це тим, що за ним нібито закріплене таке право прогону. Відповідальність за цим позовом зводилася до обов'язку порушника припинити неправомірні пе­решкоди.Траплялися й такі випадки, коли треті особи не претендували на чуже майно ні цілком, ні в рамках суворо обмеженого права, а проте своєю поведінкою перешкоджали власнику нормально використувувати його. Такою є, наприк­лад, спроба звести стіну, яка перешкоджала б доступ світла у вікна сусідського будинку. Це було приводом для пред'явлення так званого прогібіторного по­зову, який за своїм змістом близько стоїть до негаторного. Визнавши його обґрунтованим суд зобов'язував порушника усунути наслідки вчинених дій і не повторювати їх у майбутньому.Публіціанський позов. Уже відзначалося, що цим позовом захищалось доб­росовісне володіння. Згодом ним міг користуватися і власник, якщо він не міг довести права власності свого попередника.

32.Пакти у римському приватному праві, їх основні види та характеристика.

Пакти - це неформальні угоди, тобто їх укладання не суп¬роводжувалося формалізмом, передбаченим римським цивільним правом. Римське право розрізняло три категорії одягнутих пактів: приєднані, преторські і законні.1. Приєднані пакти-це угоди, приєднані до якогось головного договору. При цьому треба розрізняти приєднані пакти до договору в момент його укладання і після укладення. У першому, випадку вони становлять частину головного договору і можуть забезпечуватися позовом з цього договору. Наприклад, під час продажу була домовленість, що в разі, коли покупець в свою чергу зажадає продати річ, то він найперше повинен запропонувати її продавцю (право переважної купівлі). У випадку невиконання цієї домовленості продавець може пред'явити віндикаційний позов. 2. Преторські пакти. Це пакт: Підтвердження боргу. В силу тих чи інших причин існуючий борг міг бути т згодом підтверджений самим боржником або третьою особою, для чого укладався зазначений пакт. Наприклад, боржник просить кредитора про відстрочку платежу і позивач на відстрочку погоджується. Обіцянка банкіра заплатити чийсь борг. Так називалася неформальна угода, за якою банкір брав на себе зобов'язання перед своїм клієнтом сплатити його борг якійсь третій особі. Угода з власниками готелів і кораблів про збереження переданих їм речей пасажирів і мешканців. За цією угодою на власників готелів і кораблів поклалася підвищена відповідальність за збереження прийнятих речей. Вони звільнялися від такої відповідальності тільки за наявності так званої непоборної сили r - стихійне лихо (пожежа, корабельна аварія, нещасний випадок)..3. Законні пакти. Деякі угоди набули юридичного визнання в пізнішому праві безпосередньо в силу закону. Права кредитора, що виникали з цих угод, захищалися кондикційним позовом, який випливав з закону. До таких угодвідносяться угода про передачу спору на розгляд третейському судді, угода про встановлення приданого, угода про дарування. Також існує угода про надання приданого-неформальна угода, за якою батько нареченої зобов’язувався передати майб. чол. своєї дочки певне придане.; та угода про дарування-безоплатне надання однією особою іншій певного майна.

33.Поняття і типи володіння у римському приватному праві.

Володіння річчю - це панування над річчю. Воно може ґрунтуватися на праві, причому не тільки власника, але й іншого уповноваженого, наприклад суперфіціарія. У даному випадку можливе також володіння, позбавлене будь-якої правової підстави, яке є фактом, а не правом (наприклад, володіння особи, яка набула річ від того, хто не мав права її відчужувати). У цьому значенні мають на увазі фактичне володіння. Хоч володіння являло собою фактичне панування над річчю, однак було пов'язане з юридичними наслідками, насам­перед забезпечене юридичним захистом... Враховуючи правові підстави фактичного панування над річчю, римляни розрізйяли володіння законне і незаконне. Вважалося нормальним станом речі, якщо вона знаходиться у володінні тих, кому належать, тобто у власника, який має право нею володіти. У цьому розумінні власник є закон­ним володільцем. До законних володільців прирівнювалися і похідні володільці.Володільці, які фактично панували над річчю з наміром ставитися до неї як до своєї, проте не мали права володіти, визнавалися незаконними володіль­цями.Незаконне володіння, у свою чергу, може бути двох видів: а) незаконне добросовісне; б) незаконне і недобросовісне. Добросовісне володіння Грунтуєть­ся на помилковій думці володільця в тому, що він справді має право володіти даною річчю. Наприклад, володілець не знає і не може знати, що він не має права володіти річчю, яку купив на ринку у злодія. Недобросовісному волод­ільцеві, навпаки, добре відомо, що він не має права володіти річчю, але він володіє і ставиться до неї як до своєї. Прикладом недобросовісного володіння може служити володіння річчю злодія.Суб'єкти і об'єкти володіння. Відомо, що володіння складається з двох еле­ментів: суб'єктивного і об'єктивного. З цього випливає, що суб'єктом володіння могли бути лише ті особи, які мають свою власну долю. Такими не могли бути, зокрема, діти віком до 7 років, душевнохворі, юридичні особи.Об'єктом володіння могли бути тільки тілесні речі, не вилучені з обороту. Одночасне володіння двох або більше осіб однією річчю було неможливе, хоч володіння такою річчю можливе в ідеальних частинах. Це так зване загальне володіння.

29. Особливості набуття та втрати права власності у римському приватному праві.

Усі способи набуття права власності римське право поділяло на первинні і похідні. Первинними називається такий спосіб набуття, за яким право власності виникає вперше або проти волі колишнього власника (наприклад, під час конфіскації). За первинного способу право набувача встановлюється незалежно від попереднього права на цю річ. Похідний спосіб набуття права власності полягає в тому, що право власності переходить від однієї особи до іншої за їх взаємною згодою і бажанням. Таке право набувача грунтується на праві попереднього власника, виводиться з його права. Давнішим способом набуття права власності був первинний, до нього відносили:1. Заволодіння Згідно з римським правом, річ, не вилучена з обороту, але яка не має власника, надходить у власність того, хто її перший захопить з метою собі привласнити. Це могли бути як рухомі, так і нерухомі речі. Власником вважався той, хто перший почав їх обробляти. Отже, об'єктами права власності за цим способом могли стати речі, які до їх заволодіння не були чиєюсь власністю. Від речей покинутих слід відрізняти речі загублені, коли втрачається лише фактичне володіння, а не право власності, і той, хто знайшов річ, не ставав власником. Він повинен віднайти її власника і повернути йому річ. Якщо особа, яка знайшла річ, привласнила її собі, то, за римським правом, це прирівнювалося до крадіжки. 2. Давнісне володіння. За визначенням римських джерел давнісне володіння зумовлює набуття права власності шляхом володіння, яке продовжувалося протягом визначеного законом часу. 3.Переробка речі (специфікація). Цим терміном позначається створення з чужого матеріалу нової речі для себе, наприклад, виготовлення вина з чужого винограду, вази з чужого металу тощо. 4.Приріст- сполучення речей, які належать різним особам, при­чому одна з речей після сполучення стає належністю іншої речі, власністю власника головної речі. Приріст може бути природний або штучний, тобто результатом дій людини. До природного приросту відноситься: а) намив, поступові наноси землі з верхньої ділянки на нижню, від чого поступово збільшується одна ділянка за рахунок іншої. До штучних приростів відносяться: а) забудова постійних будівель, насад­ження дерев, посівів. Головною правовою формою похідного набуття є договір, зокрема договір купівлі-продажу, позики, міни, дарування, застави. Найбільш поширеним способом припинення права власності римляни вважали знищення речі незалежно від того, чи сталося це внаслідок її загибелі, споживання, чи з якихось інших причин. Але знищення не є єдиний випадок, коли право власності припинялось в однієї особи і не виникало в іншої. Те ж саме спостерігаємо і у випадку дерелікції - відмові власника від права на річ, яка йому належить. Але в цьому разі річ не знищується і нею могла заволодіти інша особа, в якої за певних умов виникало право власності.

34.Безіменні договори у римському приватному праві: договір міни, оціночний договір.

Господарське життя Стародавнього Риму на початку нашої ери стало таким бурхливим, що замкнута система контрактів уже не могла задовольняти потреби цивільного обороту. На цій підставі середньовічні юристи нову категорію контрактів назвали безіменні контракти. Оскільки безіменні контракти з'явилися пізніше, ніж ті, які мали свою назву, вони тривалий час не мали юридичного визнання. І коли дві особи домовлялися про певні майнові відносини, приміром, передати одна одній якусь річ або майно, то юридична сила такої угоди полягала лише в тому, щоб простежити, чи почала виконувати одна із сторін цю угоду, чи ні. Якщо одна сторона виконувала угоду, а інша ухилялася від виконання, то першій стороні давався кондикаційний позов для повернення того, що було передано. Поступово безіменні контракти починають захищатися преторами, а римські юристи класифікують можливі їх варіанти за допомогою таких словесних формул:do ut des - даю, щоб ти дав: даю тобі річ, щоб ти мені дав свою річ;do ut facias - даю, щоб ти зробив: даю свою річ за виконання певної роботи твоїм рабом;facio ut des - роблю, щоб ти дав: здійснюю корисну тобі дію, щоб ти дав мені свого раба;facio ut facias - роблю, щоб ти зробив: роблю корисну для тебе дію, щоб ти зробив таку ж корисну дію для мене.Серед безіменних контрактів є договори, які мають власну назву. Найбільш поширеними серед них були договір міни і оцінний договір. Договір міни за цим договором одна сторона передає іншій у власність якусь річ, а інша сторона передає першій у власність свою річ. Отже, цей договір підпадав під формулу do ut des (даю щоб ти дав). Після появи грошей договір міни втрачає своє поперднє значення, бо обмін речей на гроші значно спростив цивільний оборот. Оцінний договір за цим договором одна сторона передавала іншій якусь річ для продажу за обумовлену ціну, а інша зобов'язувалась передати першій виручену від продажу речі грошову суму або повернути річ. Предметом оцінного договору могли бути всі речі, не вилучені з обороту. Такий договір вважався укладеним з моменту передачі речі для продажу. Якщо річ була продана відповідно до обумовленої ціни, то власнику речі передавалася вся виручена від продажу сума, а коли за продану річ одержано вищу ціну, ніж було домовлено з власником, то різницю між домовленою ціною і фактично одержаною від продажу речі продавець залишав собі. Особливістю оцінного договору є те, що особа, яка прийняла річ для продажу, несла відповідальніть перед довірителем за всяку вину, а деякі римські юристи вважали, що й за випадкову загибель речі, хоч і не була її власником.

35. Захист володіння у римському приватному праві.

У Римі був досить простий порядок захисту володіння. Для того, щоб одержати захист володіння, претор встановлював лише факт володіння і факт порушення володіння. Найпершим завданням претора було забезпечити громадянський порядок. Так виникли посесорні інтердикти, посесорний спосіб захисту володіння. У посесорному процесі ні той, хто захищав право володіння, ні той, хто оспорював його, не могли наводити правових підстав своїх претензій. Необхідно було довести лише факт володіння і факт порушення володіння. А тому захист володіння, побудований на з'ясуванні одних лише фактів володіння і порушення його без з'ясування питання про право володіння даною річчю. .Завдання інших інтердиктів - поновлення вже порушеного, відібраного володіння. Ще інша, третя, категорія - це так звані інтердикти для встановлення нового володіння. Вони вже не належать до посесорних засобів у буквальному розумінні, оскільки позивач тут спирається не на факт володіння, а на те чи інше право. Цей інтердикт застосовувся тоді, коли один із спадкоємців не бажав розділяти спадщину між іншими двома такими ж спадкоємцями. До числа інтердиктів, спрямованих на охорону і збереження існуючого володіння, входили: a) uti possidentis - для захисту нерухомих речей; б) utrubi -для захисту рухомих речей. Обидва інтердикти мали на меті: а) визнання володіння за однією із сторін; б) присудження до виправ­лення порушень володіння; в) відшкодування збитків. Вимога про збитки припинялася після спливу встановленого строку давності. Другу групу засобів захисту володіння становили інтердикти, спрямовані на повернення втраченого володіння - так звані рекуператорні інтердикти. До них відносяться unde vi.Інтердикт unde vi давався тому, хто втратив володіння нерухомістю через насильство. Це був наказ, звернений тільки до однієї сторони - до відповідача. Наказ містив припис порушнику, який силою забрав річ, повернути її потерпілому.

36. Квазідоговірні зобов’язання у римському приватному праві.

Квазіконтракти – це зобов’язання, які виникають на підставі події або дії однієї з сторін і мають спільні риси з певними договорами.

Віднесення до зазначеної групи досить різнорідних зобов’язань було обумовлено існуванням на думку римлян схожих рис з уже існуючими договорами. Звідси робили практичний висновок: якщо між сторонами квазіконтракту виникали спірні питання, то їх можна було вирішити аналогічним чином як і за схожим договором (наприклад, стосовно умов і меж відповідальності).

Виділяють два основні види квазіконтрактів:

1) ведення чужих справ без;

2) безпідставне збагачення однієї особи за рахунок іншої (condicti sine causa).

Ведення чужих справ без доручення (negotiorum gestio) мало місце у випадку, коли одна особа без повноважень з власної ініціативи у зв’язку з невідкладною потребою безоплатно вчиняла дії в інтересах іншої особи, але за рахунок останньої.

Такі дії могли бути як фактичні (наприклад, ремонт даху, пошкодженого стихійним лихом, з метою недопущення знищення майна, що знаходиться в будівлі; управління майном померлої особи до появи спадкоємців тощо), так і юридичні (зокрема, сплата чужого боргу для незастосування санкцій до боржника). Зазначене зобов’язання виникало між: непроханим виконавцем справи в чужому інтересі (так званим неуповноваженим повіреним) – гестор (negotiorum gestor) і особою, на користь якої велася справа – господар (dominus negotii).

37. Поняття і види права на чужі речі у римському приватному праві.

Ще в стародавню епоху цивільне право в галузі речових відносин не задо­вольнялося тільки однією власністю і вже були відомі деякі права на чужі речі. Сутність прав на чужі речі полягала в тому, що суб'єкт цього права мав змогу користуватися чужою річчю, а в деяких випадках навіть розпоряджатися нею. Але оскільки це були права на чужі речі, які належали іншим особам, то, зро­зуміло, особа, котра мала право на чужу річ, не могла володіти такими широкими правомочностями, як власник. Суб'єкт цього права мав змогу ко­ристуватися чужою річчю лише в певних обмежених масштабах.Римське цивільне право розрізняло три види прав на чужі речі. Найстаро-давнішими з них були так звані сервітутні права, або сервітути Сервітути поділялися на речові й особисті.Згодом преторська практика створила нові форми права на чужі речі - ем-фітевзіс (спадкове довготермінове право на користування чужою землею) і суперфіцій (довготермінова оренда землі для забудови). До прав на чужі речі відноситься також заставне право, яке на той час набуло широкого розвитку. Ці види прав на чужі речі за обсягом і змістом істотно відрізнялися, хоч і мали багато спільного, про що мова йтиме далі. Теоретичні розробки прав на чужі речі пережили своїх творців і вийшли за межі Риму. Вони були сприйняті на­ступними правовими системами і набули подальшого розвитку.

38. Деліктні зобов’язання у римському приватному праві.

Делікт - це протиправна дія, внаслідок якої завдається шкода, що не пов’язана з невиконанням правопорушником належного з нього зобов’язання. У порівнянні з договірними зобов’язаннями, деліктним зобов’язанням притаманною була низка особливостей. Наприклад, на відміну від зобов’язань із договорів, деліктні не завжди переходили у спадщину. Спадкоємці не відповідали за деліктами спадкодавця, якщо від делікту вони не набували певної вигоди. Якщо у договірному зобов’язанні брало участь кілька осіб на тій чи іншій стороні, то сума вимоги чи боргу або поділялась між ними на частки, або встановлювалося солідарне зобов’язання. Елементами приватного делікту визнавалися: 1) об’єктивна шкода, завдана протиправною дією однієї особи іншій; 2) будь-яка форма вини особи, яка вчинила протизаконну дію; 3) визнання об’єктивним правом даної дії деліктом, тобто визначення приватноправових наслідків даної дії, які застосовувалися у порядку цивільного процесу.

Класифікуючи зобов’язання із деліктів необхідно враховувати, що римською юриспруденцією і писаним правом делікти поділялись на дві групи: делікти публічні і делікти приватні.

Публічними деліктами визнавалися правопорушення, які посягали на публічні інтереси. Це такі, як, наприклад, злочини проти народу та його безпеки. Що ж стосується приватних деліктів, то їх суть полягає у їхній спрямованості на захист інтересів приватних осіб, які потерпіли від правопорушення і на користь яких здійснювалися відповідні майнові стягнення з порушника. Як різновид приватних деліктів, класичне римське право розглядало як будь-яке фізичне ушкодження, завдане окремій фізичній особі (каліцтво, наклеп тощо). На відміну від особистої образи, римська юриспруденція розглядала крадіжку як делікт, пов’язаний з протиправним посяганням на чужий майновий інтерес. Преторським правом був сконструйований також делікт під назвою fraus creditorum (обман кредиторів, шахрайський умисел). Поява делікту, пов’язаного з обманом кредиторів обумовлювалася тим, що, коли проти несправного боржника застосовувалося стягнення на його майно, виникала небезпека вчинення боржником відчуження майна (наприклад, дарування) з метою зменшення розміру примусових платежів, належних первісним кредиторам.

39. Поняття сервітутів та їх класифікація у римському приватному праві.

Сервітут - це право на чужу тілесну річ, згідно з яким річ, крім свого влас­ника, служить ще й іншій особі в якомусь одному або декількох відношеннях. Якщо суб'єкі- сервітуту лише певною мірою користується чужою річчю, то такий сервітут називається позитивним. Коли ж суб'єкт сервітуту деякою мірою усував від користування річчю інших і навіть власника, то це - негативний сервітут. Наприклад, якщо власник надав сусідові сервітутне право пасти на своєму пасовиську стадо до 20 голів, а це пасовисько більш ніж 20 голів не могло прогодувати, то переважне право користуватися пасовиськом належить суб­'єкту сервітутного права.Найдавнішим сервітутом були так звані сервітути предіальні Оскільки в цей час земля в Римі була общинною власністю, то земельні ділянки надавалися окремим сім'ям на праві користування. Однак надані у користування земельні ділянки не були рівноцінними, зокрема на од­них ділянках була вода, на інших її не було. Зрозуміло, що власник ділянки з водою повинен був надати змогу сусідам користуватися нею. Ділянка, в інтересах якої встановлювався сервітут, називалася панівною ділянкою; земельна ділянка, користувиння якою становив зміст сервітуту, на­зивалася ділянкою, що служить. Власнику ділянки, що служить, за загальним правилом, не можна пред'являти вимоги щодо збільшення доходів панівної ділянки або, навпаки, претензії, пов'язані з її збитковістю. Однак і право, і звичай вимагали від власника панівної ділянки особливо турботливого став­лення до ділянки, що служить.Отже, з самого початку сервітути як право на чужу річ виникли з відносин землекористування. Згодом вони поширилися і на всі інші речі, а відтак поча­ли поділятися на речові і особисті сервітути. Ця відмінність встановлювалася за суб'єктом права: особистий сервітут належав певній особі персонально; ре­човий сервітут також належав особі, але як власнику земельної ділянки або іншої речі.

40. Квазіделіктні зобов’язання у римському приватному праві.

Квазіделікти не підпадали під ознаки делікту. Серед досить широкого переліку дій, що охоплювались поняттям квазіделіта, найпоширенішим серед них вважаються наступні:

По-перше, це квазіделікт, за який встановлювалась відповідальність судді за неналежне здійснення судового провадження. Така відповідальність наступала, якщо рішення судді суперечило фактам, наведеним сторонами, а також у разі будь-якого навмисного порушення порядку судового розгляду, яким завдається шкода інтересам сторін. Другим різновидом визнавався квазіделікт, внаслідок якого наступала відповідальність за викинуте або вилите із помешкання на загальну дорогу, внаслідок чого завдається шкода людям, які цією дорогою користуються. Відповідальним за шкоду, завдану таким квазіделіктом міг бути будь-який мешканець житла, з якого було щось викинуто або вилито на територію загального користування. Для цього наявності вини в поведінці відповідача не вимагалось.

Позов до відповідального за зазначений делікт міг бути пред’явлений будь-яким громадянином. Розмір відшкодування дорівнювався подвійній сумі завданої шкоди. Від відповідальності за завдану шкоду звільнявся тільки той, хто її завдав у разі непереборної сили.

Передбачався також квазіделікт, яким охоплювались випадки відповідальності за небезпечне для оточення виставлене, підвішене або вивішене майно, яке у разі свого падіння загрожувало оточенню завданням шкоди. У таких випадках передбачався штраф у розмірі 10 тисяч сестерцій і усунення небезпеки. Відповідальність наставала незалежно від наявності вини відповідача чи наявності шкоди. Отже, штраф за такий квазіделікт міг бути стягнутий на користь будь-якого позивача.

Серед квазіделіктів окремий різновид складали ті, якими охоплювалась відповідальність власників готелів, заїжджих дворів, судноволодільців за шкоду, завдану майну постояльців або пасажирів. Розмір такої відповідальності дорівнювався подвійній сумі завданої шкоди.

До цих квазіделіктів можна додати низку і менш значних правопорушень: а) правопорушення землеобмірювача, який допустив прорахунок при розподілі земельних ділянок; б) поховання в чужу могилу; в) надання допомоги рабу при втечі тощо.

41. Види та особливості правового регулювання земельних сервітутів.

Речовий сервітут можна продемонструвати на такому прикладі. У зв'язку зі спадкуванням земельної ділянки її треба поділити між двома спадкоємцями. Один з них має доступ до своєї ділянки, оскільки розташована біля дороги. Інший такого доступу не має. Цілком очевидно, що він не мав би змоги кори­стуватися ділянкою, якщо б у нього не було права проходу або проїзду через першу ділянку і таке право є речовим сервітутом. Сервітутом тому, що він дає змогу користуватися чужою земельною ділянкою в межах, необхідних для власника другої ділянки. Речовим тому, що (як би не змінювалися власники обох ділянок) у другого власника земельної ділянки у всіх випадках існуватиме певне право щодо першого. Сервітути в Римі поширювалися не тільки на землі, але й на всі інші речі. Залежно від цього розрізняли сервітути сільські та міські. Із сервітутів сільських відомі чотири: три дорожних сервітути - право проходу через чужу ділянку; право проходу й прогону худоби; право проходу, прогону і проїзду взагалі (кожний наступний сервітут включав у себе попередній) та один сервітут води - право провести воду з чужої ділянки. Із спливом часу з'являються інші сільські сервітути. Найважливіші з них: право прогону худоби для напування, право пасти худобу на чужому вигоні, розроблені також сервітути, які надавали право брати пісок, глину тощо на чужій ділянці. Слідом за цими чотирма сервітутами виникли сервітути міські. Найпоширеніші типи права - це право опирати будову або її части­ну на прилеглу споруду сусіда, право вставляти балку в стіну сусідського будинку, право відводити дощову воду у двір сусіда, право вимагати, щоб су­сідська споруда не заслоняла розташованому поряд будинку світла і краєвиду. Однак зміст цих сервітутів часто залежав від різних муніципальних будівель­них порядків. Потім виникли особисті сервітути,тобто право користування чужою річчю чи майном в інтересах конкретної фізичної чи юр. особи. Із особистих сервітутів виділяють 4 види. 1.узусфруктус-це право пожиттєвого користування річчю та її плодами. Узусфруктарій може користув. річчю не лише особисто, а й здаючи в оренду, продаючи плоди та ін..2. Узус-право особистого користування річчю, без права на плоди.3.право жити в чужому домі-надавалося за заповітом.4.право використання робочої сили, тваринами. Юр специфіка цих сервітутів полягала в тому, що у результаті тривалого невикористання сервітут припинявся.

42.Поняття та основні риси римського спадкового права.

Спадкові відносини виникають у випадку смерті громадянина або оголо¬шення його у встановленому порядку померлим. З цими юридичними фактами закон пов'язує появу у спадкоємців суб'єктивного права на прийняття спад¬щини, а у всіх інших осіб - обов'язок не перешкоджати їм у здійсненні цього права. Отже, спадкові правовідносини мають абсолютний характер і спрямо¬вані на наступництво цивільних прав і обов'язків від однієї особи - спадкодавця до іншої - його спадкоємця.Після прийняття спадщини спадкоємець стає учасником тих самих право¬відносин, суб'єктом яких до нього був спадкодавець. У результаті відбувається зміна суб'єкта у правовідносинах.Головні поняття спадкового права.Спадкове право. Система правових норм, які регулюють порядок перехо¬ду майнових прав і обов'язків від померлої особи до її правонаступників, називається спадковим правом. Соціальне призначення спадковото права по¬лягає не тільки в тому, щоб закріпити порядок переходу майнових прав j обов'язків від одного покоління до іншого, але й певною мірою сприяти зміцненню "сімейних відносин громадян, захищати інтереси неповнолітних дітей, непрацездатних утриманців та ін.Спадщина. Оскільки об'єктами спадкування є майнові права, то їх су¬купність прийнято називати спадщиною, або спадковою масою, а також спадковим майном. У спадковому праві ці назви використувуються як рівноз-начні.Спадкодавець. Особа, після смерті якої залишилося майно, називається спадкодавцем. Спадкодавцями при спадкуванні за законом та заповітом мо¬жуть бути тільки громадяни (фізичні особи), але не організації, хоча б вони і володіли правами юридичної особи. Юридична особа не помирає, а припи¬няється і передача її майна іншим особам чи державі визначається не нормами про спадкування, а спеціальними правилами про ліквідацію юридичних осіб.Спадкоємець. Особи, до яких переходить у встановленому законом поряд¬ку майно померлого, називаються спадкоємцями. Ними можуть бути кожний громадянин, юридичні особи, а також держава. При.цьому громадяни та дер¬жава можуть спадкувати і за законом, і за заповітом, а юридичні особи - тільки за заповітом.Відкриття спадщини. Смерть спадкодавця зумовлює виникнення спадко¬вих правовідносин, тобто відкритття спадщини. На день відкриття спадщини визначається коло спадкоємців, які закликаються до спадщини, і склад спад¬кового майна. Спадкоємець, закликаний до спадщини, повинен виразити своє волевиявлення на прийняття спадщини або відмовитися від неї.З моменту відкриття спадщини починається сплив строку на прийняття її, на пред'явлення претензій кредиторами спадкодавця, виникає право власності на майно у спадкоємців, які прийняли його, та деякі інші правові наслідки.

43.Поняття та правове регулювання емфітевзису та суперфіцію, їх відмінність від сервітуту.

У другій половині республіки і в період класичного римського права преторська практика виробила нові форми права на чужі речі, які були невідомі старому цивільному праву, а саме - емфітевзис і суперфіцій. Емфітсвзис- довгострокове, відчужуване й успадковане право користування чужою землею сільськогосподарського призначення. Від звичайної оренди, яка практикувалася здавна, емфітевзис відрізняється насамперед тим, що з ним виникало право на чужу річ, оскільки досить було своєчасно сплачувати всі податки і виконувати повинності, щоб орендатор та його спадкоємці зберегли за собою землю. Договір про встановлення емфітевзисного користування містив у собі таке зобов'язання власника: наймач не буде позбавлений Держання, поки вносить плату згідно з договором.Друга відмінність від звичайної оренди полягала в тому, що орендатор наділявся правом застави і навіть відчуження емфітевзиса повністю або частково, щоб тільки не постраждали інтереси власника. Емфітевзис виникав шляхом договору з власником легату, що встановлювався власникомспадкодавцем, на підставі судової постанови під час поділу спільного майна (емфітевзис не міг бути поділений на частини, а тому присуджувався одній особі).Права емфітевта припинялися у випадку придбання ним права власності на орендовану землю, внаслідок погіршення ділянки, у випадку несплати податків упродовж двох років, якщо власником була церква, і протягом трьох років у всіх інших передбачених випадках. Суперфіцій.Якщо за емфітевзисом землю передавали під обробку для виробництва сільськогосподарської продукції, то за суперфіцієм землю орендували під забудову. Уже в перірод республіки держава і окремі міські общини нерідко здавали ділянки міської землі під забудову. Поступово до такого способу передачі земель стали вдаватися і приватні особи. Ось чому суперфіцій часто визначають як довгострокове, відчужуване, таке, що переходить у спадщину, право користування чужою землею для забудови.Отже, суперфіцій як речове право виникає лише в результаті забудови жит­лового будинку або іншої споруди на чужій землі. Юридично між землею і зведеною на ній будовою існувало таке співвідношення, як між головною і придатковою річчю. Враховуючи, що придаткова річ йде за головною, то хто б не збудував дім, його власником може бути визнаний лише той, кому нале­жить земля.Отже, договір передачі землі під забудову, по суті, розглядався спочатку, як звичайний договір оренди, внаслідок чого наймач-суперфіціонарій мав тільки зобов'язальну вимогу до власника, а не речове право. Але згодом пре­тор цілком справедливо виділив його з ряду звичайних короткострокових орендаторів, надавши суперфіціонарію певні права і особливі засоби захисту. Крім відчуження, безстроковості і переходу у спадщину, ці права захищалися від усіх сторонніх осіб і від самого власника за допомогою позовів і інтер­диктів, аналогічних за своїм змістом віндикаційним, негаторним і прогібіторним позовам, а також володарським інтердиктам. І суперфіцій, і емфітевзис, в основних своїх рисах сконструйовані претором, згодом, вже в очищеному від слідів юридичного дуалізму вигляді увійшли до Уложення Юстиніана.Відміність від сервітуту.Справді, суперфіцій і емфітевзис, як і сервітути, мають речовий характер, будучи обмеженими правами на чужу річ. Однак від особистих сервітутів емфітевзис і суперфіцій відрізнялися тим, що вони були відчужуваними і переходили у спадщину, а від речових - співвідношенням не між панівною ділянкою і тією, що служить, а між правами, які на один і той же об'єкт (зокрема, збудований будинок) нале­жали різним суб'єктам - власнику і суперфіціонарію або емфітевту. Цій обставині судилося відіграти в історії цивілістичної доктрини досить помітну роль.

44.Спадкування за заповітом у римському приватному праві.

Заповіт-це виражене в законній формі розпорядження влас¬ника своїм майном на випадок смерті. Це односторонній правочин, який може реалізуватися лише за умови, що особи, визначені як спадкоємці, також виявлять волю на прийняття спадщини. Отже, заповіт - це розпорядження майном з відкладною умовою, бо воно набуває чинності лише з настанням умови - смерті спадкодавця. Для визнання за заповітом юридичної сили він повинен відповідати таким вимогам: заповіт має бути складений у визначеній законом формі; спадкода-вець повинен володіти активною заповітною правоздатністю; у заповіті мають бути визначені конкретні спадкоємці, які володіють пасивною заповітною правоздатністю.Найдавнішою формою заповіту були заповіти, укладені по куріях на народних зборах, які відбувалися під головуванням жерців. Друга форма стародавнього заповіту - тестамент, який здійснювався перед фронтом війська під час походу або перед боєм, тобто знову ж таки перед народом.Отже, обидві форми староримського заповіту були публічними і гласними. Воля спадкодавця мала бути виявлена вголос перед народом і тому ставала відома кожному. Ця обставина не зовсім задовольняла спадкодавця, який не завжди бажав надавати гласності своїм посмертним розпорядженням. Дотримання встановленої форми, римський заповіт, щоб бути визнаним дійсним, мав відповідати й іншим умовам. Деякі з цих умов протягом історії змінювалися, інші залишалися незмінними, зокрема незмінною зали-шалася вимога особливої заповітної правоздатності як для спадкодавця, так і спадкоємця.Заповітна правоздатність була двоякою: активною і пасивною. Активна заповітна правоздатність - це здатність бути спадкодавцем. Вона надавалася особам, які володіли загальною право- дієздатністю у галузі майнових відно¬син. Пасивна заповітна правоздатність - це здатність бути спадкоємцем.За правом Юстиніана, пасивної заповітної правоздатності не мали раби, перегрини (вони могли заповідати за своїм правом), віровідступники і деякі єретики, душевно хворі, неповнолітні (навіть за згодою опікуна), глухонімі від народження.Для того щоб заповіт був визнаний дійсним, у ньому також повинна бути чітко визначена особа спадкоємця, а спадкоємцем можна було призначити тільки особу, яка володіє пасивною заповітною правоздатністю.У деяких випадках могли бути спадкоємцями за заповітом раби, що пе¬редбачало відпущення їх на волю. Відповідно вони не могли відмовитися від спадщини і приймали на себе також всі борги спадкодавця.Отже, змістом заповіту мало бути обов'язкове призначення спадкоємця. У тому випадку, коли призначений спадкоємець з будь-яких причин не одержить спадщину, спадкодавець з'метою попередити спадкування за законом міг умовно призначити іншого спадкоємця. Таке умовне підпризначення спадкоємців називається субституцією.Римське право розрізняло три види субституцій.Звичайна субституція - призначення іншого спадкоємця на випадок, коли перший відмовляється від спадщини.Дитяча субституція. Якщо під владою спадкодавця на момент його смерті перебуває неповнолітня дитина, то він міг призначити цій дитині спадкоємця на випадок її смерті до виповнення повноліття..Ніби дитяча субституція - це призначення спадкоємця душевнохворій особі, якщо їй залишалась обов'язкова частка спадку. Заповіт може стати недійсним і через деякий час з таких причин: а) внасл¬ідок capitis dominutio - обмеження правоздатності; б) якщо спадкоємець втрачає право або помирає раніше, ніж спадкодавець; в) якщо заповіт буде анульова¬ний самим спадкодавцем шляхом заяви в суді або в присутності трьох свідків; г) якщо спадкодавець укладає новий заповіт.

45.Заставне право у Давньому Римі, його основні види та характеристика.

Одним із різновидів прав на чужі речі було заставне право, що виникло в ранній республіканський період.

Заставне право встановлювалося передачею боржником-заставодавцем заздалегідь обумовленої речі (предмета заста­ви) кредитору-заставодержцю. Зміст цього права мав такі правомочності.

1. У разі невиконання боржником в установлений догово­ром строк основного зобов'язання, забезпеченого заставою, кредитор одержував право звернути стягнення (продажу) на заздалегідь обумовлену річ або сукупність речей.

2. Право продажу застави в разі невиконання боржником зобов'язання зберігалося за кредитором і у випадку зміни власника предмета застави, незалежно від того, де і в кого знаходилася заставна річ. Право кредитора на заставну річ мало речовий характер. Він міг скористатися ним у будь-якому випадку. Тому якщо боржник, передбачаючи немож­ливість виконання зобов'язання, продавав заставлену річ, це не ускладнювало становища кредитора, оскільки він мав право звернути стягнення на цю річ незалежно від місця її знаходження.

3. Право застави сильніше від інших вимог, тобто вимога, забезпечена заставою, задовольнялась передусім і в повному обсязі, а з іншого майна, що залишилось, задовольнялися всі інші вимоги.

Отже, заставне право — це право кредитора в разі невико­нання боржником зобов 'язання звернути стягнення на раніше визначену річ, незалежно від того, у кого вона знаходиться. Воно переважає інші вимоги.

Римське заставне право пройшло довгий шлях свого роз­витку. Відомі три форми застави: фідуціарна угода, ручна застава та іпотека.

Фідуціарна угода — найбільш рання форма застави. Вона полягала в тому, що боржник переда­вав кредитору (заставодержцю) замість одержаних в позику грошей будь-яку річ (предмет застави) у власність.

Виник­ла нова форма, за якою застава передавалась заставодержцю (кредитору) не у власність, а лише у володіння — ручний заклад. Він швидко поширюється, замінюючи фіду-ціарну угоду. При ручному закладі власником застави ли­шався заставодавець (боржник), і якщо він виконував своє зобов'язання, то заставодержець (кредитор) юридичне був зобов'язаний повернути заставу її власникові, тобто борж­нику. Заставодержець для захисту своїх інтересів мав воло­дільницький інтердикт.

Виникла іпотека — одна з форм заставного права, яка була досконаліша, ніж попередні. Вона на багато віків пережила своїх творців.

Іпотека полягала в тому, що заставодавець взагалі не пе­редавав заставодержцю предмета застави (сторони при цьо­му зберігали свої старі назви). Боржник — заставодавець зберігав за собою можливість володіти, користуватися, ви­лучати з речі доходи й під час застави. Це давало йому змогу швидше погасити свої борги, тобто полегшувало його еко­номічне становище.

Зас тавне право встановлювалось договором, заповітом або на підставі закону.Заставне право припинялося:загибеллю предмета застави;поєднанням в одній особі заставодержателя і заставодавця.

46.Спадкування за законом у римському приватному праві.

Якщо померлий не залишав заповіту або залишений заповіт не набував дії (спадкоємець помирав раніше за спадкодавця), то настає спадкування за законом. У процесі свого історич¬ного розвитку склалися такі види спадкоємства за законом: спадкування за jus civile, спадкоємство за преторським правом -bonorum possessio, спадкоємство за правом Юстиніана. Якщо за цивільним правом розрізняли три класи спадкоємців, а за пре¬торськими едиктами - чотири, то Юстиніан усіх потенціальних спадкоємців розділив на п'ять класів. Перший клас спадкоємців за законом становили усі низхідні родичі померлого., зокрема, сини, дочки, внуки, правнуки. При цьому спадкоємці ближчого ступеня усували від спадкування спадкоємців дальшого стуленя. Тому за життя дітей спадкодавця їх діти (внуки спадкодавця) до спадкування зазвичай не закликалися. Внуки могли закликатися до спадкування лише в тому випадку, коли немає в живих їхнього батька - сина спадкодавця. У цьому випадку внуки мали право дістати ту частку, яку одержав би їх батько, якщо б пережив спадкодавця. Така участь у спадкуванні називається спадкуванням за правом представництва, тобто внуки у даному випадку ніби представляють собою св,ого померлого батька.До другого класу спадкоємців за законом відносилися висхідні родичі -батько, мати, дід, баба, а також повнорідні брати і сестри та їхні діти.Третій клас спадкоємців за законом - це неповнорідні брати і сестри, а також їхні діти.До четвертого класу спадкоємців входили усі інші родичі без обмеження ступенів. При цьому родичі ближчого ступеня усували від спадкування ро-дичів більш віддаленого ступеня.До п'ятого класу спадкоємців за законом відносилися чоловік або жінка, які пережили одне одного.Чоловік, який пережив дружину, або жінка, яка пережила чоловіка закли¬калися до спадкування, якщо нікого з названих вище родичів у спадкодавця не виявилося, або ніхто з них не прийняв спадщини. Практично подружжя, яке пережило одне одного, дуже рідко могло бути спадкоємцем. Отже, за правом Юстиніана суворо додержувались принципу: не допуска¬лося одночасне закликання до спадкування спадкоємців різних класів. Ніхто із спадкоємців інших класів, якщо є спадкоємці першого класу, не міг бути закликаний до спадкування. Коло спадкоємців у праві Юстиніана було практично обмежене.

47.Основні особливості легісакційного, формулярного та екстраординарного процесу у римському приватному праві.

Легісакційний Процес legеs actiones відбувався у двох стадіях (етапах) – 1) ius та 2) iudicium. Перший етап проходив в присутності магістрата, що був наділений судовою владою. Функція магістрата полягала у підготовці справи до розгляду. Друга стадія iudicium проходила перед суддею, який заслуховував виступи сторін, перевіряв обставини справи, вивчав докази і виносив рішення, яке не могло оскаржуватись.

З джерел давньоримського права відомо про декілька типів легісакційного процесу:1) за допомогою присяги,) прохання про призначення судді, 3) шляхом накладення руки. Другий вид цивільного процесу – формулярний. Так само як і легісакційний, формулярний процес ділився на дві стадії ius і iudicium. Стадія ius відбувалася перед претором. Сторони викладали свої претензії та заперечення у вільній формі, а претор у відповідності до конкретних обставин спору обирав із зазначених у своєму едикті формул позовів необхідну. Така формула мала значення наказу претора на адресу судді, в якому він закликав суддю прийняти рішення з урахуванням зазначених у формулі принципів і умов. Після засвідчення спору розпочиналась друга стадія провадження – iudicium, яка відбувалась перед суддею. Сторони надавали докази фактів, на які вони посилалися. У суді приймалися письмові докази і усні – показання свідків. Суддя оцінював надані докази і вирішував справу з урахуванням тих вказівок претора, які зазначені у формулі. Він видавав судове рішення, яке було остаточним, тому що апеляція не допускалась. Втім, особа, що програла справу, могла доказувати нікчемність судового рішення, посилаючись на порушення процедури розгляду справи. Спочатку екстраординарна форма застосовується для деяких категорій спорів: адміністративного характеру (наприклад, щодо режиму користування громадськими полями), деяких приватних спорів (щодо аліментів, стану раба, спори з питань призначення та звільнення опікунів, щодо фідеікомісів –заповідальних розпоряджень певного виду, спори між фіском та приватними особами). Особливістю екстраординарного процесу була відсутність поділу його на дві стадії ius і iudicium. Судочинство велося не приватними суддями, а імператорськими посадовцями і було функцією держави. Справа розглядалася у державному суді спочатку до кінця і включала слухання, дослідження доказів і постанова рішення.

48.Відкриття та прийняття спадщини у римському приватному праві.

Спочатку спадкоємці ще мають набути спадщину, для чого треба здійснити низку юридичних дій. Зокрема, треба вжити чимало заходів щодо повного виявлення спадкової маси та її охорони, виявити всіх можливих спадкоємців,, кредиторів та боржників, розміри вимог та боргів та ін.Римське право з самого початку розрізняло два види спад¬коємців. Першу категорію становили домашні спадкоємці, тобто ті, які входили до складу сім'ї померлого, його дому Усі інші спадкоємці, які не належали до сім'ї померлого були спадкоємця¬ми зовнішніми. Для набуття ними спадщини необхідно було здійснити певний акт, певним чином виразити волю на прийняття спадщини, внаслідок чого вони були визнані спадкоємцями добровільними.Якщо закликані до спадкування особи були нездатні самостійно прийня¬ти спадщину, то замість них спадщину приймали їх законні представники (опікуни і піклувальники). Термінів для прийняття спадщини за цивільним правом не існувало. Однак спадкодавець, призначаючи спадкоємця, міг приписати здійснити цей акт у певний строк .Дуже часто з моменту смерті спадкодавця до набуття спадщини спадкоємцями іноді проходить досить значний проміжок часу. Спадщина у цей час нікому не належить - просто лежить, чекаючи свого суб'єкта. Така спадщина називається лежачою. Необхідно відзначити таке явище, яке може відбутися до прийняття спадщини. Якщо до спадкування за законом або заповітом закликаються водночас декілька осіб, то у випадку вибуття одного з них (смерть, відмова), його частка прирощується до частки інших за умови, що в нього не було своїх спадкоємців..При спадкуванні декількох спадкоємців у деяких випадках мало місце так зване спадкове зарахування, „тобто обов'язок зарахувати до спадкової маси, яка підлягає розподілу, деякі види свого власного майна. Наприклад, дочка, яка одержала придане, якщо вона забажає взяти участь у спадкуванні після свого батька поряд з іншими дітьми, повинна внести у розподіл своє придане (dos). Причинами позбавлення спадкоємця спадщини були: злочин проти спад¬кодавця, спричинення смерті спадкодавця, знищення складеного ним заповіту, навмисна перешкода скласти заповіт, безпідставне пред'явлення вимоги про недійсність заповіту та ін.

49.Поняття та види шлюбу у римському приватному праві. Умови укладення шлюбу.

Історія римського сімейного права знає два види шлюбу: законний римський шлюб та шлюб між перегрінами та іншими вільними, які не мали права укладати римський законний шлюб. Шлюб- це союз ч і ж спільність всього життя, спілкування, що заснов. на божественним та людським правом. У свою чергу, римський законний шлюб поділявся на шлюб з чоловічою владою та шлюб без чоловічої влади .

Укладення шлюбу з чоловічою владою мало наслідком встановлення влади чоловіка над дружиною. Жінка підпадала під повну залежність свого чоловіка або pater familias, якщо чоловік сам знаходився під владою батька. Вона займала становище доньки батьків свого чоловіка, позбавляючись агнатських зв’язків зі своїми близькими родичами. Укладення шлюбу без чоловічої влади : Він не породжує влади чоловіка над дружиною і первісно не тягне взагалі ніякого юридичного зв’язку між дружиною та чоловіком: юридично чужа чоловіку та своїм дітям, дружина перебуває в тому ж сімейному стані, в якому вона була до шлюбу. Жінка зберігала усі права, пов’язані з її належністю до рідної сім’ї.

Поруч із законним римським шлюбом законом дозволялося спільне проживання чоловіка та жінки з наміром утворення сім’ї, яке називалося конкубінатом . Конкубінат не мав ніяких правових наслідків. Діти, народжені в конкубінаті, не набували імені та статусу свого батька, на них не поширювалася батьківська влада, вони не одержували статусу шлюбних дітей, не мали права на аліменти. Але згодом був встановлений порядок узаконення таких дітей. Укладенню шлюбу зазвичай передували заручини. Заручини здійснювалися в формі двох стипуляцій: за однією – pater familias нареченої зобов’язувався передати її нареченому, а за другою – зобов’язувався прийняти наречену за дружину. Для здійснення шлюбу з відповідними правовими наслідками вимагалося дотримання нареченими певних умов. Існували наступні умови укладення шлюбу: досягнення нареченими шлюбного віку (для чоловіків - 14 років, для жінок - 12 років); вільне виявлення згоди наречених на укладення шлюб (у стародавні часи згода надавалася тільки pater familias); наявність у наречених права укладати римський шлюб (jus conubii); відсутність близького споріднення (перешкодою до шлюбу було як агнатське, так і когнатське споріднення: за прямою лінією без обмеження ступенів, за боковими лініями – до шостого ступеня); відсутність нерозірваного шлюбу у будь-кого з наречених на момент укладення шлюбу.

. Таким чином, шлюб припинявся внаслідок: а) смерті одного з подружжя; б) втрати свободи або громадянства; в) розлучення.Розлучення за взаємною згодою подружжя було заборонено Юстиніаном. Розлучення в односторонньому порядку дозволялося тільки за умови винної поведінки одного з подружжя, який порушив подружню вірність або вчинив замах на життя другого з подружжя. Дозволялося розлучення і без вини другого з подружжя, але з поважних причин, наприклад, нездатність до народження дітей або бажання жити у монастирі.

50.Поняття та види легатів. Поняття фідеікомісу.

Першою історичною формою відписів, відомої ще цивільному праву, яка виникла, очевидно, разом з заповітом, були легати. За цивільним правом ле-гати не відділялися від заповіту і могли бути зроблені тільки у заповіті.За своєю формою і за своїми діями усі легати цивільного права поділялися на чотири види .1.легат віндикаційний. Звичайно цей легат встановлювався за допомогою слів і містив розпорядження про передачу певної речі або сервітуту. Особа-легатарій одержувала річ під час прийняття спад-коємцем спадщини або право на сервітут і могла у випадку затримки пред'явити тут же віндикаційний позов.2.Легат дамнаційний. За цим легатом легата-рію надавалося тільки право вимагати від спадкоємця виконання волі спадкодавця (наприклад, купити якусь цінну річ за певну суму і передати іншо¬му). Для захисту свого права легатарій мав тільки особистий позов до спадкоємця. 3.легат престаційний. Самими римськими юристами цей легат трактувався по-різному. Сабініанці вважали, що за цим легатом одному з декількох спадкоємців давалася певна річ додатково до спад¬кової частки. Прокульянці, навпаки, вважали, що цей легат є лише різновидом першого легату, тобто legatum per vindicationem, оскільки він дозволяв роби¬ти відписи і на користь третіх осіб. 4.легат неперешкоджаючий. За цим легатом спад-коємець зобов'язувався тільки дозволити (не перешкоджати) легатарію взяти відписану йому річ.

В імператорський період поряд з легатами виникає і розвивається інша форма відписів - фідєїкоміси. На відміну від легатів фідеїкоміс міг бути покладений не тільки на спад¬коємця за заповітом, але й за законом. Фідеїкоміс міг бути зроблений до і після заповіту у вигляді доповнення до нього. Якщо за допомогою легату можна було відписувати лише частину спадкового майна, то з появою фідеїкомісів стало можливим відписувати всю спадщину. У такому випадку постає універсальний фідеїкоміс.Фідеїкоміарій мав зобов'язальне право вимагати від спадкоємця видачі спадщини, хоч останній залишався спадквємцем, і, отже, ніс відповідальність за борги спадкодавця. Зрозуміло, що за таких обставин чекати прийняття спад¬коємцем такої спадщини було важко, а тому розпорядження спадкодавця часто залишалися невиконаними. Ось чому за постановою сенату (56 р. н.е.) спад-коємець не відповідав за борги спадкодавця, якщо він переуступив спадщину фідеїкомісарію. У такому випадку обов'язок сплатити борги спадкодавця при¬падав на останнього. Внаслідок цього фідеїкомісарій ставав універсальним наступником. Отже, усі ці складні правила були скасовані Юстиніаном. Були збережені деякі положення попередніх постанов сенату, зокрема про фальцидієву чет¬вертину і про вимушене прийняття спадщини фудиціарієм і передачі її фідеїкомісарію. Отож, у праві Юстиніана була збережена універсальна форма фідеїкомісу, усі інші фідєїкоміси, які встановлювали не універсальне, а сингу¬лярне наступництво, повністю зрівнялись з легатами.

51.Кодифікація Юстиніана як основне джерело римського приватного права.

Найціннішими пам’ятками є юридичні серед яких на перше місце слід поставити кодифікацію Юстиніана. Юст східно-римський імператор (527-565) один із засобів збереження рабовласницького ладу вважав удосконалення законодавства. Тільки сильне і жорстоке законодавство здатне підтримувати підвалини імперії утримувати в покорі рабів що часто повставали і розхитували її. Крім того шляхом кодифікації Юст мріяв відродити колишню єдину Римську імперію.Між тим законодавство знаходилось у хаотичному стані.Більш як за тисячолітню історію Риму накопичилась така кількість законів різного рангу і змісту,едиктів,конституцій,правових документів що користуватися ними було просто неможливо.Було вирішити піддати кодифікації все накопичене право цивільне,преторське,імператорське,твори юристів.Кодифікація Юст за чвоїм розмахом і змістом безумовно перевершувала всі попередні:її відзначали широка творча основа величезна кількість джерел,серйозність намірів,послідовність оброблення,Для здійснення кодифікаційних робіт Юстиніана 13 лютого 528р. призначив комісію в складі 10 чоловік на чолі з магістратом і константинопольським професором права Теофілом.Комісії було доручено в першу чергу систематизувати імператорські конституції.Три їх попередні кодифікації значно полегшили роботу і вже через рік з*являється зібрання конституцій під назвою Кодекс Юст.Кодекс Юст є зібрання законів.Він складався з 12 книг,кожна з яких поділялася на титули зі своєю назвою.У середині титулу розташовані окремі конституції із зазначенням імені імператора що їх прийняв і дати прийняття.Книга 1 містить конституції з церковного права,2-8 з приватного права,9-з кримінального права,10-12 положення про державне управління.У Код Юст зібрані імператорські конституції з часу Адріана і до Юст.Оскільки останіх набралося чимало,то вони часто наводилися у скороченому вигляді.Тексти ранніх конституцій піддавалися певній переробці і редагуванню.З них вилучалися застарілі поняття,визначення,терміни які замінювалися новими що відповідали вимогам.Одночасно компілятори до деяких конституцій вносили свої доповнення зміни чи зауваження.Такі зміни,підміни і оновлення пізніше одержали назву інтерполяцій.Своєрідним продовженням Кодексу Юстиніана стали так звані Новели тобто конституції прийняті уже після завершення кодифікаційних робіт.Вони склали окрему частину кодифікації Юст.Деякі з Новел безпосередньо стосуються приватного права.Новели не поділялися на титули,фрагменти та параграфи.Кожна з них була під своїм номером.До нас дійшло 168,з них 156 юстин.Конституція Юстиніана про створення Дигест проголошена наприкінці 530.Нею Юст. доручав видатному юристу Трибоніану очолити роботу по створенню антології найцінніших висловлювань класичних юристів –правознавців в основному тих які мали право офіційного тлумачення .Структура Дигест є своєрідним об*єднанням структури інституцій і преторського едикту.У першій книзі йдеться про форми права,правовий статус осіб,класифікація речей і посадові особи імперій книги 2-46 викладені за структурою едикту книги 47-48 присвячені кримінальному праву 43-фінансам і військовому праву 50-муніципальному праву.Аде незважаючи на окремі недоліки Дигести залишаються найяскравішим явищем у кодифікації Юст.Саме цей збірник уривок з творів видатних римських юристів доніс до нас найбільший обсяг класичних юридичних текстів чим сприяв новому відкриттю римського права в Італії в XIст.Через три роки робота з кодифікації творів класиків була завершена і опублікована як Дигести або Пандекти,Юстиніана, вони стали зібранням уривків з 2000 творів 39 найвидатніших римських юристів.Дигести поділяються на 50 книг,останні на титули(30-32книг).

52.Виникнення та припинення сервітутів. Захист сервітутного права.

Першим і найбільш дієвим способом встановлення сервітуту між живими особами була все та ж манципація, а ще частіше - поступка правомНа випадок смерті сервітут встановлювався в заповіті. Право на чужу річ могло бути встановле­но судовим рішенням під час розподілу земельного наділу між двома братами, а в період ранньої республіки сервітут міг бути придбаний за давністю волод­іння. Сервітут міг бути встановлений також за договором і за законом.Цивільне право поширило на сервітути ті ж обмеження, що й на квіритську власність. Вони не могли встановлюватися на користь перегрина, стосовно неманципованих речей, наприклад, провінційної землі, за допомогою простої передачі (традиції). Оскільки сервітут - безтілесна річ, то згодом цивільне пра­во не допускало і його набуття за давністю володіння.Припинення сервітутів. Найпростішим способом припинення сервітуту була поступка правом. Особисті сервітути припинялися зі смертю узуфруктарія, втратою ним праводієздатності, з загибеллю речі внаслідок пожежі, зі знищенням речі. Речові сервітути припинялися із загибеллю пред­мета сервітуту, приєднанням ділянки, яка служить, до панівної (на підставі договору купівлі-продажу) тощо. Міський сервітут вважався погашеним у тому випадку, коли власник ділянки, яка служить, протягом двох років користувався нею так вільно і таким чином, що не було потреби в реальному користуванні сервітутом.Припиненню сервітуту могла служити також і неправомірна дія сервітуа-рія, коли, порушуючи договір, він дозволяв собі самоуправство, яке йшло всупереч інтересам ділянки, що служить. Захист сурвітутного права. Поява сервітутів викликала необхідність но­вих процесуальних засобів, зокрема у таких двох напрямах.1Для захисту власності від претензій на сервітут: хтось стверджує, що в нього є право проїзду через чиюсь ділянку, тоді як власник цієї ділянки запе­речує це право.2. Для захисту сервітуту як проти власника, так і проти інших осіб уже старим цивільним правом був створений так званий позов конфесорний, який застосовувався тоді, коли порушення зазнавали ті із сервітутів, що утворилися на грунті цивільного права. У легісакційному процесі позов починався заявою особи, яка мала право на сервітут. У формулярному процесі конфесорний позов здійснювався за до­помогою преторської формули, яка виражала претензію позивача. Якщо власник заперечував проти позову, то він займав становище відповідача. По­зивач повинен був довести, що йому належить сервітут, вказати факт його порушення. Відповідач, якщо суд визнає претензію позивача обгрунтованою, присуджувався до визнання сервітуту, припинення порушень і відшкодування збитків, а також до повернення прибутку. Вироком суду можна було змусити відповідача дати гарантію щодо припинення порушень.Якщо розглянутий позов безпосередньо базувався на нормах цивільного права і був прямим, то претор для захисту своїх сервітутів увів такий же за змістом позов, який називався вже непрямим, а корисним. Цей позов мав для преторських сервітутів таке ж значення, як публіціанський позов для преторсь­кої власності.

53.Засоби (особливості) преторського захисту у римському приватному праві.

В сфері захисту порушених прав у розпорядженні претора крім системи позовів були також інші процесуальні засоби у вигляді актів адміністративної влади – інтердиктів (interdicta). Вони мали форму наказу чи заборони, обов'язкових для виконання. Претор видавав інтердикти у тому разі, якщо за заявою зацікавленої особи необхідно було негайно відреагувати на порушення права або попередити його. Всі інтердикти, якими користувався у своїй практиці претор, заносились ним до свого едикту.

В залежності від мети інтердикти класифікуються на декілька видів:

1) інтердикти про пред'явлення (exhibitoria), які містили наказ надати речі або особу; 2) інтердикти про повернення (restitutoria), що наказували повернути певну річ; 3) заборонні інтердикти (prohibitoria), які приписували утримуватись від певної поведінки.

Інтердикт виносився після короткого розслідування скарги і повинен був негайно виконуватись особами, яким він адресувався. Проте, якщо виявлялося, що він був необґрунтований, особа вправі була оскаржити інтердикт до суду.

Іншим засобом швидкого впливу на конфліктуючі сторони був наказ претора одній з них дати урочисту обіцянку - стипуляціо (stipulatio praetoria), яка б гарантувала існуюче право.

Особливим процесуальним інструментом претора була реституція (restitutio) – відновлення особи у попередній юридичній ситуації. Застосовувалась реституція з метою скасування юридичної сили дії, яка за своєю суттю була несправедливою і спричиняла шкоду. Таким чином претором скасовувалось рішення суду, яке він вважав таким, що прийняте всупереч виданій формулі, з порушенням права або принципів справедливості. Сторони в такому випадку поверталися у попередній стан, тобто в такий, в якому вони знаходились до суду. Судове рішення відмінялось, і це давало право розпочати новий процес. Реституція також застосовувалася для визнання недійсною угоди, яка укладена під впливом обману чи насильства, а також особою молодше 25 років на невигідних для неї умовах, якщо такі угоди спричинили значну шкоду. Реституція передбачала анулювання угоди і повернення сторонами всього, що вони отримали на її виконання (товар, гроші).

Окремими засобами захисту в адміністративному порядку було введення у володіння будь-якою річчю зацікавленої особи на її прохання. Це могло статися або з метою примусового виконання рішення суду, або для охорони майна, або з метою допустити до володіння фактичного спадкоємця, чиє право не могло бути основане на ius civile.

54.Зміст договору. Умови дійсності договорів.

У римському праві визначалися наступні умови дійсності договору:

Законність договору. Зміст договору, якій укладався, повинен відповідати вимогам закону. Зокрема, договір не може укладатися з приводу дій, що порушують норми права. Вимога законності договору тлумачилася римськими юристами розширювально, тобто вони вважали, що зміст договору не повинен суперечити не тільки нормам права, але й добрим звичаям та нормам моралі.

Вільне волевиявлення сторін. У договорі воля сторін повинна бути взаємною та спрямованою на досягнення певної мети. У зв’язку з тим, що сторони у договорі мають протилежні цілі, то їх волі є зустрічними. Для укладення договору воля однієї особи має бути доведена до іншої сторони. Волевиявлення – це зовнішня об’єктивна форма виявлення волі особи. Способи волевиявлення можуть бути різноманітним: усно, письмово, жестом, певною дією, мовчанням. Для дійсності договору необхідно, щоб воля та волевиявлення співпадали. У випадках, коли воля та волевиявлення не збігалися, мова йшла про помилку (error). Помилка – це неправильне уявлення однієї сторони договору про виявлену зовні волю іншої сторони, яка спонукала останню на певне волевиявлення. Помилка була пов’язана не із незнанням права, а з незнанням фактів (обставин справи). Правові наслідки помилки залежали від того чи була ця помилка істотною (помилка щодо характеру договору, його предмету, особи контрагента) або неістотною (помилка щодо мотиву). Тільки істотна помилка могла бути підставою для визнання договору недійсним.

Вплив іншої особи на формування волі контрагента та його волевиявлення міг полягати у: обмані (dolus) чи примусі.

Обман – це навмисне введення в оману контрагента з метою спонукання його до волевиявлення на шкоду власним майновим інтересам. У у джерелах римського права dolus визначався як будь-яка хитрість, обман, що застосовувалися для того, щоб обійти, обхитріти, ввести в оману інших людей.

Примус міг виражатися у фізичному насильстві або у погрозі. При цьому юридичне значення для дійсності договору мала лише реальна, здійсненна погроза. Так у римському праві було закріплене правило, що страх має бути обґрунтований: небезпека має дійсно існувати.

Договір укладений в результаті обману завжди вважався абсолютно недійсним. Ці договори не були абсолютно недійсними. Сторони мали право на їх оспорювання.

Форма договору – це форма волевиявлення. У різні часи формами договорів були: манципація, стипуляція, письмова форма. Форми для окремих видів договорів встановлювалися у законі. Недодержання сторонами форми договору призводило до його недійсності.

55.Поняття та види речей у римському приватному праві.

Річ – це певна частина природи,що являє собою певну цінність для її володіння. У римському праві сформувалася розгорнута класифікація речей. Головним є поділ речей на речі божественного і людського права.До першої групи відносилися речі, що належали богам, причому кожна така річ належала окремому божеству. Речами божественного права визнавалися сакральні речі . До сакральних речей відносилися, зокрема храми.Речі людського права в свою чергу поділялися на публічні і приватні. Суб’єктом права на публічні речі вступав римський народ. До публічних відносилися речі, що перебували у спільному користуванні - повітря, річки, моря, їх береги, дороги, театри тощо; речі, що забезпечували виконання державних функцій - казна, військове майно; речі, що складали державний земельний фонд - речі приватного права. Римськими юристами було опрацьовано також поділ речей на тілесні та безтілесні. До тілесних речей відносилися матеріальні об’єкти, існуючі в оточуючому світі незалежно від правових приписів, тоді ж як до безтілесних - права, включаючи права на чужі речі (сервітут, узуфрукт тощо), зобов’язальні права вимоги. Відомим римському праву був поділ речей на манциповані (res mancipi) і неманциповані . До манципованої групи речей було віднесено найбільш важливі з економічних позицій того часу речі - раби, земельні ділянки, робоча худоба. Всі інші речі вважалися неманципованими, їх обіг регламентувався менш детально, а форми передачі неманципованих речей були спільними як для римських громадян, так і для інших мешканців римської держави. Родові та індивідуальні . Родовим речам були притаманні спільні риси даної групи речей, такі речі мали один спільний род і не мали в обороті індивідуальності. Їх мінова вартість визначалася за кількістю, вагою, мірою, об’ємом тощо.Родовим речам протиставлялися речі індивідуальні, тобто такі, що є унікальними, а наявні в них ознаки притаманні лише цим речам (раб на ім’я Люцій). Споживні і неспоживні. Критерієм поділу слід визнати об’єктивні функціональні якості речей (зокрема, паливо, продукти харчування): споживні речі припиняють своє існування в процесі споживання, тоді як неспоживні речі розраховані на тривале багаторазове використання і експлуатацію (раби, робоча худоба). Подільні і неподільні. Подільними були речі, які допускалося поділити на складові частини без зменшення їх майнової цінності та нанесення шкоди їх економічному призначення. Неподільні речі при поділі на частини втрачали функції єдиного цілого (наприклад, сідло). Прості , складні та збірні. До першої групи відносилися речі, які визначаються “одним духом”, тобто елементи яких не мають самостійної сутності, як-то: раб, колода, каміння. Складні речі існують як функціонально визначені одиниці, що об’єднують у собі декілька самостійних речей. Збірні речі складаються з елементів, що наділені власною індивідуальністю, але сприймаються як складові частини цілого, наприклад отара овець яка виступає єдиним об’єктом речових і зобов’язальних прав тощо. Плоди і доходи речі. До плодів відносилися всі блага, які виникали в ході експлуатації речі, будучи похідними від неї (наприклад, врожай дерев). Від плодів відрізнялися інші блага, тобто корисні результати, отримані не безпосередньо від речі, а в результаті циркуляції її в обороті, вчиненні правочинів з нею, за участю третіх осіб ), так, проценти з грошей не входять в плоди. Доходи розглядалися в Римі як плоди цивільні, отримані безпосередньо від використання речі, наприклад, при здачі речі в найм.

56.Правовий статус латинів та перегринів у римському приватному праві.

Латинами визнавалися стародавні жителі Лація та їх нащадки.За своїм правовим статусом латини поділялися на три групи:1)давні латини- це громадяни міст Лація.Общини цих міст наділялися правами укладати з римськими громадянами будя-які правочини за цивільним правом поселятися в будь-якому місті Лація в тому числі в Римі брати законний шлюб з римлянкою.2)Колоніальні латини.Населення цих колоній наділялося статусом латинських громадян.Вони поділялися правом комерції і правом переїзду до Риму.Але в серед.IIIст. до н.е. вони ще не мали права брати шлюб з римською громадянкою Латини колоній у разі обрання їх на вищі державні посади у своїх общинах одержували статус римського громадянина.Вони мали право продовжувати свою політичну діяльність у Римі.Отже політична еліта фактично мала подвійне громадянство своїх латинських міст та колоній і Риму. 3)раби відпущені на волю які одержували статус латина Юніана.Раби могли бути відпущені на волю і дістати статус латина за таких умов:1)раб повинен бути старшим 30 років2)належати своєму володареві за правом квіритів3)відпущений на волю праведним і законним способом

Правовий статус латина виникав в результаті а)народження в сім*ї латинів при цьому діють ті ж самі правила що для римських громадян статус шлюбної дитини визначається за статусом батька позашлюбної за статусом матері б)присвоєння статусу латина актом державної влади в)добровільного переходу до числа латинів з метою одержання земельного.Перегринами це вільні громадяни іншої держави праву якої вони підкорялися.Вони не були рабами проте й не отримували правового статусу римського громадянина.Статус переграна набувала дитина народжена в сім*ї перегринів чи перегринкою поза шлюбом.За деякі кримінальні злочини римський громадянин позбавлявся свого статусу і висилався в місця проживання перегринів де й одержував їхній статус.В сфері приваотно-правових відносин вони керувалися власним національним правом згідно з законом про провінції який встановлював для неї особливий правовий статус..В окремих випадках перегинам надавалося римське громадянство за особливі заслуги перед Римською державою окремим з них або навіть групам жалувався цей статус.

57.Правоздатність та дієздатність: поняття, умови набуття та припинення за римським приватним правом. Інститут опіки і піклування.

Правоздатність – це здатність особи мати права та нести обов’язки.Стан свободи означав, що людина є вільною, а не рабом. У найдавніші часи вільним вважався будь-хто, хто народився від вільних батьків. Згодом стали визнавати вільним також особу, яка народилася від вільної матері та невідомого батька. Нарешті, статус вільного набував і той, хто був народжений від матері, яка зачала рабинею, але у період вагітності набула свободу (волю). Стан свободи був головним, базовим при визначенні правоздатності особи.

Правоздатність особи виникає з моменту її народження. При цьому вимагалося: щоб дитина цілком відокремилася від матері; щоб вона народилася живою; щоб вона мала людський образ.Втрата чи зміна одного з станів особи призводили до зміни чи припинення обсягу або змісту її правоздатності. Розрізняли наступні ступені применшення (обмеження) правоздатності:

1 - мінімальне (capitis deminutio minima) - втрата окремих прав у зв’язку із зміною сімейного статусу (наприклад, pater familias ставав підвладним при переході у іншу сім’ю для одержання спадщини);

2 – середнє, медіальне (capitis deminutio media) – втрата певної частини прав, зокрема ius conibii, у разі у разі зміни статусу громадянства (наприклад, для набуття у власність земельної ділянки римський громадянин переселявся у провінцію та набував правового статусу латина);

3 - максимальне (capitis deminutio maxima) – повна втрата всіх особистих та майнових прав, яка наставала внаслідок зміни статусу свободи, (наприклад, вільна особа втрачала свободу внаслідок полону, продажу в рабство тощо).Правоздатність припинялася зі смертю людини.

Дієздатність- це здатність своїми діями набувати права і створ. обов’язки.

Дієздатність людини наступала не з народження, а з моменту досягнення нею певного віку.

Інститути опіки і піклування пов'язані з категорією дієздатності: правоздатні особи, щодо яких право вбачає загальний дефект формування волі, пов'язаний з статево і психічними особливостями особистості, і відповідну нездатність до розпорядження, ставляться під опіку чи під нагляд дієздатної особи, яка, заповнюючи зазначений недолік, сприяє їх участі в обігу.

в Давньому Римі був високо розвинений інститут опіки і піклування, і протягом усього існування стародавнього Риму червоною ниткою простежується турбота про осіб чиї права потребують захисту в силу їх недієздатності. Це було потрібно для того щоб захистити майно так як для давніх людей була природна турбота про сімейний майні, яке передавалося у спадок. Природно дії опікуваних осіб не повинні були поставити під загрозу це майно, а навпаки примножити його

58.Поняття, види та особливості правового регулювання особистих сервітутів.

Слідом за стародавніми речовими сервітутами виникають сервітути особисті. Сервітути на право користування чужою річчю чи майном в інтересах конкретної фізичної чи юридичної особи мали назву особистих. Вони встановлювалися на рухоме та нерухоме майно пожиттєво для фізичних осіб і на час існування юридичної особи Наприклад. Якщо майно заповідалося синові з покладанням на нього обов'язку надати житловий будинок або окрему кімнату в ньому в пожиттєве користування дружині спадкодавця, вона й набувала особистий сер­вітут відносно об'єкта, який перейшв до сина. Порівняно з речовими особисті сервітути мали ту особливість, що прив'язувалися до певного суб'єкта і збері­галися безстроково, а не довше ніж життя уповноваженого - узуфруктарія. Вони не могли відчужуватися, переходити у спадщину до спадкоємців узуфрукта­рія, який повинен був користуватися нею за її господарським призначенням.Із категорії особистих сервітутів римському праву відомі чотири види. Най­важливіший з них - узуфруктус (usufructus)., тобто право пожиттєвого користування річчю і її плодами, причому пожиттєвий володілець - узуфрук-тарій - може користуватися нею не тільки особисто, але й здаючи в оренду,продаючи плоди та ін. Другий, більш обмежений вид, так званий usus - це право тільки особистого користування річчю, без права на плоди. Третій вид - habitatio - право жити в чужому домі і четвертий - право особистого користу­вання працею чужого раба або тварини. Юридична специфіка цих особистих сервітутів полягала в тому, що коли у звичайних випадках у результаті трива­лого невикористання сервітут припинявся, то в даному випадку цю обставину зовсім не брали до уваги.Норми відносно особистих сервітутів вироблялися римськими юристами головно у зв'язку з тлумаченням заповітних розпоряджень і носили на собі сліди так званої свободи заповіту.Разом з поділом сервітутів.на дві групи - речові й особисті та диференціа­цією окремих їх різновидів у середині кожної з названих груп римляни встановили також для сервітутів у цілому деякі правила загального порядку. По-перше, не могло бути сервітуту на власну річ, внаслідок чого при зміні ділянки панівної і ділянки, що служить, в одних руках, хоча б на короткий час, сервітут погашається. По-друге, з огляду самої природи сервітуту як обмеже­ного права на чужу річ він в свою чергу не міг бути обтяжений власним сервітутом. Інакше кажучи, не могло бути сервітуту на сервітут, наприклад, пожиттєвого користування правом. По-третє, не могло бути сервітуту, який зобов'язував би власника до будь-яких позитвних дій: суть сервітуту полягає тільки в обов'язку терпіти будь-що (зокрема, проїзд) або в обов'язку не роби­ти будь-що {наприклад, не заслоняти зведенням споруди світла і краєвиду). Такими були загальні правила, яким підкорялися в своїй дії сервітути. Разом з тим існував певний порядок їх встановлення, припинення і захисту.

59.Поняття зобов’язання та його роль у цивільному обігу Давнього Риму. Зобов’язальні відносини, зміст зобов’язання.

Зобов’язання – це правовідношення, за яким одна особа (особи) – кредитор має право вимагати від іншої особи (осіб) – боржника вчинити яку-небудь дію або утримуватися від дії.

Визначаючи основні характерні ознаки зобов’язання в приватному праві, його порівнюють, наприклад, з обов’язками сина перед батьком або громадянина перед державою. На відміну від останніх відносинам між суб’єктами зобов’язання не притаманні такі ознаки як підпорядкованість та субординація. Як суб’єкти приватноправових відносин вони є рівним у праві, партнерстві та у судовому захисті.

Характерною же особливістю прав, що виникають із зобов’язань, є той факт, що їх носій не в змозі задовольнити свій інтерес власними силами, а лише через дії іншого суб’єкта – саме того, хто виявляється по відношенню до нього зобов’язаним.

Суб’єктами зобов’язальних відносин завжди є конкретно визначені особи, які іменуються сторонами зобов’язання. Зміст зобов’язання складають права та обов’язки його сторін. Одна сторона (кредитор) має право вимоги, а інша сторона (боржник) відповідно цьому праву несе обов’язок по виконанню цієї вимоги (борг). Отже до змісту зобов’язання входять дії боржника, які мають різноманітний характер. Римські юристи поділяли їх на три групи і визначали як: 1) дати (dare), тобто передати право власності або встановити певне речове право; 2) зробити (facere), тобто вчинити певну дію або утриматися від вчинення дії; 3) надати (praestare), тобто надати певну послугу, взяти відповідальність за іншу особу. У найдавніші часи обов’язки боржника могли не мати майнової вигоди для кредитора, наприклад, обов’язок укласти шлюб. Майновий характер змісту зобов’язання стає нормою із затвердженням формулярного судового процесу (per formulas). Отже, з цього часу всі дії боржника мали майновий характер. Практично не були розповсюджені зобов’язання по виконанню робіт. Це було обумовлено тим, що, по-перше, потреби у виконанні робіт задовольнялися працею рабів, і, по-друге, для вільної людини зобов’язатися працювати для іншого визнавалося недостойною справою.  дії, що складають зміст зобов’язання, як предмет зобов’язання. Вважаємо, що предметом зобов’язання є той об’єкт (матеріальне благо), на який спрямоване (розповсюджується) зобов’язання. Отже, предметом зобов’язання можуть бути речі, гроші, послуги, роботи, а не самі дії, що здійснюються щодо них.

В окремих випадках боржник крім основного предмету зобов’язання, зобов’язується надати ще й додаткові матеріальні блага, що пов’язані з ним: природні (плоди, прирощення) чи юридичні (проценти з капіталу).

60.Правовий статус вільновідпущеників та колонів у римському приватному праві.

Відпущений на волю раб називався вільновідпущеником. За загальним правилом вільновідпущеник набував правового статусу особи, яка дарувала йому волю, тобто залежно від того, хто був його попереднім власником. Якщо це був перегрин, латин чи римський громадянин, то й вільновідпущеник набував статусу, який відповідав становищу перегрина, латина або римського громадянина.Вільновідпущеники були вільними, але обмеженими в своїй правоздатності. Звільнений з рабства не поривав повністю зв'язки зі своїм попереднім госпо­дарем, який виступав як його патрон, і якщо у вільновідпущеника не було дітей і він не залишав заповіту, то все його майно переходило до патрона..У сфері публічних правовідносин вільновідпущеники обмежувалися в праві служити в римських легіонах, а в І ст. втратили право брати участь у роботі народних зборів і голосувати.Колони.. Римсь­кому праву відомі дві категорії колонів: орендарі за договором, серед яких були й крупні наймачі, які використовували працю рабів, та орендарі, які з покоління в покоління сиділи на землях великих власників.У І ст. ще переважала орендна плата в грошах, але вона підривала госпо­дарства дрібних наймачів, заборгованість яких зростала і призводила до повного розорення. Тому замість грошової оренди встановлюється орендна плата у вигляді певної долі натуральних продуктів.На цій стадії колон ще юридично вільний: так само як землевласник може відмовити колону в продовженні орендного договору, так і колон може піти з орендної ділянки - навіть несплата оренди його не прив'язувала до ділянки. Землевлансик міг тільки стягнути з нього недоїмку звичайним цивільним по­рядком.

У результаті колони із вільних людей пе­ретворюються на кріпаків, рабів землі. У колонат переростало іноді користування пекулієм з боку рабів, які прикріплювалися в подібних випад­ках до земельної ділянки. Ці обставини ще більше стерли різницю між рабом і кріпосним колоном. Колон хоч і стає вільною особою, проте дуже близькою за своїм соціальним і юридичним становищем до раба. Колон має право всту­пати в шлюб, мати власне майно, однак він прикріплений до землі і не тільки особисто: діти його теж стають колонами.Отже, на заміну рабству приходить інша форма експлуатації - колонат, якій судилося стати основною формою експлуатації у феодальному суспільстві.

6.Сторони в зобов’язанні у римському приватному праві. Особливості зміни осіб у зобов’язанні.

У римському праві, особливо в ранній період, зобов'язання вважалося лише особистим правовим інститутом, особистим зв'язком між кредитором та боржником, і на третіх осіб не поширювалося. Перекладення будь-яких зобов'язань на третіх осіб, що не брали участі у підписанні договору, не допускалося: кредитор не міг передати свої права, а боржник обов'язки на третіх осіб. У зв'язку з особистим характером зобов'язань у такі правові відносини не можна було вступати і через представника. Отже, у зобов'язання вступали тільки особисто дві сторони: кредитор і боржник.З розвитком економічних і товарно-грошових відносин та міжнародної торгівлі виникла потреба у більш досконалому врегулюванні цієї правової проблеми. Заміна сторін у зобов'язанні була прокладена так званою новацією. Новація полягала в тому, що за погодженням з боржником кредитор міг передати своє право вимагати якійсь третій особі, звичайно, за її згодою. Ця третя особа укладала з божником новий договір такого ж змісту і з такими ж зобов'язаннями з боку боржника, як і в попередньому договорі, а попередній кредитор зрікався своєї вимоги.Відомо, що під кінець формулярного і появи екстраординарного процесу з'явилося судове представництво. Як тільки стало можливим вести справу в суді через представника була введена особлива форма передачі зобов'язання, яка дістала назву цесії За цим способом кредитор, який бажав своїм правом вимоги поступитися іншій особі, призначав її своїм представником у справі стягнення боргу з боржника і передавав їй своє право. Особа, яка поступилася своїм правом вимоги, називалася цедентом, а та, яка набувала це право, називалася цесіонарісм..Отже, цесія - це самостійне перенесення вимоги кредитора на іншу особу без згоди боржника. Крім того, цесія не скасовувала засоби забезпечення виконання зобов'язання, які були раніше - вони переходили до нового кредитора.Однак цесія мала і свої недоліки. Спочатку такий порядок перенесення зобов'язань на іншу особу не був нічим гарантований, оскільки кредитор міг у будь-який час позбавити свого представника повноважень. Тому римські юристи вирішили, що таке позбавлення повноважень можливе лише за умови, коли про призначення представника не повідомлено боржника. З часом у класичному римському праві стали повідомляти боржника про вчинену цесію - щоб він сплачував борги не попередньому кредитору, а його представникові.Предметом цесії в принципі могли бути всі зобов'язання. Проте були й певні винятки, наприклад, не допускалася цесія, коли вимога мала суто особистий характер (зокрема, аліментні вимоги), вимоги, які ґрунтувалися на, імператорьких указах, спірні вимоги та деякі інші. Так не допускалася цесія щодо осіб, які користувалися великим впливом, з тим, щоб не поставити боржника у беззахисний стан. Для свого захисту цесіонарій одержував спеціальний позов.З часом римське право допускало не тільки перенесення вимоги, але й переведення боргу. Однак, якщо заміна кредитора для боржника не мала особливого значення, а за цесії його тільки повідомляли, то зовсім інакше виглядає справа з заміною боржника. Тут боржник набуває суттєвого значення, оскільки для кредитора важливо знати, кому він позичив гроші, чи спроможний цей боржник повернути борг. Ось чому заміна боржника відбувається тільки за згодою кредитора і також шляхом новації, тобто укладення нового договору між кредитором та новим боржником. Тим самим старий договір втрачав свою силу, а новий договір вимагав дотримання таких умов: а) прийняття чужого боргу повинно бути добровільним; б) особа, яка приймає чужий борг, повинна бути сторонньою, а не членом однієї сім'ї; в) переведення боргу слід належно оформити.Божник був захищений тими ж засобами, якими б він користувався під час захисту своїх прав від того ж цедента. Згодом боржник був поставлений в ще більш вигідне становище, оскільки його права захищалися від спекуляції скуповуванням претензій за зниженими цінами і від лихварства.

5. Правовий статус римських громадян за римським приватним правом.

Серед вільних найбільшою правоздатністю наділялися звичайно римські громадяни.Спочатку в період ранньої республіки все вільне населення поділялось на римських громадян і негромадян.Останні правовою охороною з боку Римської держави взагалі не забезпечувались.Проте з розвитком цивільного обороту та внаслідок інших соціально-економічних змін римляни були змушені визнати певний правовий статус за латинами і перегинами,а потім і за вільновідпущениками.В імператорський період з*явилась ще одна група яка одержала особливий статус-колони.Римське громадянство набувалося народженням дитини в законному шлюбі римських громадян.Народжена в такому шлюбі дитина набувала в момент зачаття.Дитина народжена поза шлюбом за загальним правилом поділяла статус матері на момент її народження.Крім того римське громадянство набувалось пожалуванням цього звання чужоземцю за особливі заслуги перед Римською державою звільненням римським громадянином свого раба і усиновленням чужоземця.Римське громадянство припинялось зі смертю особи його втратою шляхом продажу в рабство внаслідок полону засудження до найбільш тяжких видів кримінального покарання або вигнання з Риму.Проте.якщо римський громадянин повертався з полону то його статус римського громадянина відновлювався.Втрата такого громадянства могла статися шляхом продажу в рабство тільки за Тібр тобто за кордон оскільки римський громадянин не міг стати рабом у своїй державі.Магістрат мав право продати в рабство за кордон дезертира і особу що ухилялася від цензу.Обкрадений мав право продати в рабство злодія кредитор неспроможного боржника.Підстави втрати римського громадянства з часом відпали проте з*явилися інші засудження за тяжкі кримінальні злочини до каторжних робіт або вигнання з Риму.У деяких випадках закон допускав можливість змінити громадянство.Спори про статус фізичної особи виникали очевидно не так вже й рідко оскільки наприкінці періоду республіки був створений спеціальний суд для вирішення спорів про громадянство.Безперечно римське громадянство припинялося зі смертю римського громадянина.Римський громадянин мав повну правоздатність у політичній майновій і сімейних сферах.Звільнений з рабства вільновідпущеник хоча й одержував статус римського громадянина ним фактично не був.Правовий статус вільновідпущеника ліберті на істотно відрізнявся від статусу римського громадянина.Римський громадянин мав право нести службу в регулярних римських військах брати участь і голосувати в народних зборах бути обраним на посади магістратів.Ця сфера політичних прав які до речі не залежали від сімейного становища особи.У сфері цивільно-правових відносин правоздатність римського громадянина складалася з двох основних груп прав брати законний шлюб і торгувати.