Люди (працівники)

Засоби виробництва

Результат діяльності

Виробництво

Продукція

Ринок

Гроші

Інформація

Люди ( працівники), з притаманним певним фаховим складом, кваліфікацією та інтересами: керівники, спеціалісти і рядові працівники. їхній досвід, уміння, намагання та зусилля визначають результати роботи підприємства.

Засоби виробництва, з допомогою яких виробляється продукція, їх досконалість і відповідність технологіям, надійність і комплектність визначають рівень і масштабність виробництва.

Особливе місце посідає інноваційна діяльність підприємства з метою запровадження технологій, нової техніки й обладнання, нової організації виробництва, а також ноу-хау.

Важливе значення для успішного функціонування підприємства має інформація, яку можна поділити на комерційну, технічну й оперативну.

Інформація

Комерційна інформація

орієнтує підприємство на те, яку продукцію і скільки необхідно виробляти, за яку ціну і кому її реалізовувати, які витрати несе підприємство на виготовлення та реалізацію продукції, і які отримає доходи.

Суттєвою ознакою всіх підприємств є сукупність працівників, об’єднаних загальним процесом праці. Між ними виникають різноманітні відносини, що називаються виробничими. Вони охоплюють:

- організаційні відносини, зумовлені особливостями технології виробництва і поділом праці в межах підприємства (послідовність виконання робіт, взаємодія окремих підрозділів і ланок);

- зв’язки, зумовлені власністю на засоби виробництва (розподіл, управління та ін.);

- зв’язки з іншими підприємствами як суб’єктами господарювання.

Основна діяльність підприємства – місія, – виробництво продукції (надання послуг) для задоволення потреб ринку й отримання максимально можливого прибутку.

Головним елементом економічної основи ринкової економіки є приватна власність на чинники виробництва, що породжує приватний характер його результатів.

Умова ефективного функціонування ринкової економіки – наявність різних форм власності на чинники виробництва.

Основним юридичним актом, що регламентує роботу підприємства, є Господарський кодекс України.

Основу діяльності кожного підприємства становить Статут.

Статут підприємства – головний установчий документ, а колективний договір регулює відносини трудового колективу з адміністрацією підприємства.

До майна підприємства, джерелами формування якого є грошові та матеріальні внески засновників, належать матеріальні активи й обігові кошти, інші цінності, вартість котрих відображена в балансі й котрі належать підприємству на правах власності або господарського використання.

Основним узагальнюючим показником результатів господарської діяльності є прибуток.

Важливий документ, що регулює виробничі, трудові й економічні відносини трудового колективу з адміністрацією підприємства, – колективний договір. Він укладається між профспілкою та власником підприємства. Колективний договір передбачає зобов’язання адміністрації стосовно поліпшення умов праці, заходи з охорони праці та зростання її продуктивності й оплати, підвищення кваліфікації кадрів і соціального захисту працівників підприємства.

Чинники, що визначають і формують підприємство Капітал підприємства Власник підприємства Цілі підприємства Внутрішня ситуація Зовнішнє середовище

Завдання підприємства:

- отримання доходу власником підприємства;

- забезпечення споживачів продукцією підприємства згідно з договорами;

- матеріальне стимулювання персоналу підприємства, створення належних умов праці та можливостей фахового зростання працівників;

- постійне створення нових робочих місць для населення тієї чи іншої місцевості;

- охорона навколишнього середовища;

- безперебійна робота підприємства і виробництво продукції високої якості.

Основні функції підприємства:

- виробництво продукції визначеної кількості та високої якості;

- реалізація продукції споживачу;

- матеріально-технічне забезпечення підприємства;

- управління персоналом і організація праці;

- зниження витрат і здешевлення продукції;

- сплата податків та інші платежі.

Напрями діяльності підприємств

Виробнича діяльність

Маркетингова діяльність

Підприємство

Економічна діяльність

Маркетингова діяльність охоплює дослідження ринку продукції, її ціни, рівня конкурентоспроможності, попиту і запитів споживачів, наявність конкурентів, місце підприємства у зовнішньому середовищі та внутрішньої ситуації.

Виробнича діяльність – найскладніша за обсягом і організацією діяльність. Підприємство має вжити низку заходів, спрямованих на організацію і оперативне регулювання процесу виробництва, забезпечуючи виконання окремих операцій у просторі та часі відповідно до вимог технології.

Розвиток і вдосконалення інноваційної та інвестиційної діяльності дасть змогу посилити й поліпшити виробничу діяльність. Основне її спрямування – науково-технічні розроблення, технологічна підготовка виробництва, запровадження технічних, технологічних, організаційних нововведень і досягнень науки і техніки.

Комерційна діяльність визначає, наскільки вигідно в часі та в ціні реалізує продукцію підприємство, настільки успішною буде його фінансова діяльність (найповніше її характеризує прибуток). Згідно з цим, на підприємстві повинна діяти безпосередня організація збуту продукції, а діяльність спрямовуватись на міцні відносини та зв’язки з вигідними споживачами, належне стимулювання покупців, розгортання ділової реклами.

Економічна діяльність передбачає поточне та перспективне планування розвитку підприємства, облік і звітність, контроль за розвитком процесів, операцій і загалом технологій, встановлення цін на продукцію та послуги, систему матеріального стимулювання, забезпечення підприємства матеріальними і технічними ресурсами, фінансову діяльність.

Соціальна діяльність передбачає спрямування коштів на підвищення фахової майстерності працівників, створення належних умов праці й відпочинку, сприяння в створенні належних умов життя визначить результативність виробництва.

Ознаки підприємства

Галузева спеціалізація

Потужність виробництва

Структура виробництва

За галузевою ознакою підприємства поділяються на:

- підприємства промисловості, які виготовляють здебільшого машини, обладнання, інструменти, метал, хімічні засоби і под.;

- сільськогосподарські підприємства, що виробляють продукцію рослинництва, тваринництва та ін.;

- підприємства транспорту;

- підприємства будівництва;

- підприємства виробничої та соціальної інфраструктури.

За адміністративно-організаційною та продуктивною ознаками: використовуючи адміністративно-організаційні ознаки, беруть до уваги основний вид діяльності та відомче підпорядкування. Наприклад, машинобудівні заводи, що випускають вугледобувні комбайни, належать до вугільної промисловості, а заводи, котрі випускають трактори, – до сільськогосподарського машинобудування.

У такому випадку чітко простежується, що машинобудівні підприємства відносяться до машинобудування, будівельні – до будівельної галузі, сільськогосподарські – до сільського господарства.

Відповідно до продуктивної ознаки, підприємства класифікують за структурою й обсягом виробництва. За структурою виробництва підприємства поділяють на вузькоспеціалізовані, багатопрофільні та комбіновані.

До вузькоспеціалізованих належать ті підприємства, які масово виготовляють певний вид продукції. Наприклад, у промисловості виробляють стальний прокат або труби, у сільському господарстві – зерно, молоко або продукцію птахівництва.

До багатопрофільних належать підприємства, котрі випускають продукцію широкого асортименту і різного призначення. Більшість таких підприємств є і в промисловості, й у сільському господарстві. У промисловості вони можуть виробляти трактори і холодильники, а в сільському господарстві спеціалізуються на виробництві зерна та молока або цукрових буряків і м’яса.

Комбіновані підприємства є у більшості галузях (хімічній, текстильній, металургійній, сільському господарстві). Наприклад, у текстильній промисловості на одному і тому самому підприємстві – виробництво ниток, а з них – пряжі й полотна. У металургії можуть виплавляти з руди чавун або сталь, а з них - прокат і різні вироби; у сільському господарстві – виробляти молоко, а якщо є молокопереробний цех – також сметану, масло, сир і т.і. Вирощуючи зернові й маючи млин, пекарню та інші цехи, доцільно випікати хліб, виготовляти кондитерські та макаронні вироби.

За виробничою потужністю підприємства поділяються на малі, середні й крупні.

При розподілі підприємства до тієї чи іншої групи, використовують такі показники:

- кількість працюючих;

- обсяг виробленої продукції;

- вартість основних виробничих фондів.

За сферою діяльності існують такі підприємства:

- матеріального виробництва (це здебільшого промислові й сільськогосподарські, будівельні підприємства та ін.);

- нематеріального виробництва, які надають послуги – від ремонту побутової техніки до послуг охорони здоров’я, освіти, культури;

- посередницькі, завдання яких – налагодити взаємовигідні контакти між виробниками і споживачами, продавцями та покупцями; посередництво скорочує сукупні витрати, зменшує затрати споживачів на пошук необхідних товарів і створює замкнутий цикл відносин між виробником і споживачем;

- сфери обслуговування, стан якої, обсяг наданих і спожитих нею послуг належить до важливих характеристик рівня та якості життя населення; у розвинутих країнах у цій сфері суспільного виробництва зайнято більшість економічно активного населення.

Господарські товаристває найбільш поширеною і універсальною організаційно-правовою формою юридичної особи і разом з виробничими кооперативами становлять групу підприємницьких товариств. Господарське товариство— це родове поняття, що визначає юридичну особу, статутний (складений) капітал якої поділений на частки між учасниками. Господарські товариства створюються з метою одержання прибутку від підприємницької діяльності та подальшого його розподілу між учасниками.

Існують:

Повне товариство –товариство, учасники якого відповідно до укладеного між ними договору здійснюють підприємницьку діяльність від імені товариства і солідарно несуть додаткову (субсидіарну) відповідальність за його зобов'язаннями усім майном, що їм належить.

Командитне товариство(а в деяких країнах — товариством на вірі)–товариство, в якому разом з учасниками, які здійснюють від імені товариства підприємницьку діяльність і солідарно несуть додаткову (субсидіарну) відповідальність за зобов’язаннями товариства (тобто є повними учасниками) є один або кілька учасників (вкладників), які несуть ризик збитків, пов’язаних з діяльністю товариства, у межах сум зроблених ними вкладів та не беруть участі в діяльності товариства.

Товариство з обмеженою відповідальністю–товариство, засноване однією або кількома особами товариство, статутний капітал якого поділений на частки, розмір яких встановлюється статутом.

Товариство з додатковою відповідальністю–товариство, засноване однією або кількома особами, статутний капітал якого поділений на частки, розмір яких визначений статутом і учасники якого несуть додаткову (субсидіарну) відповідальність за його зобов'язаннями своїм майном у розмірі, однаково кратному вартості внесеного кожним учасником вкладу.

Акціонерне товариство–товариство, статутний капітал якого поділений на визначену кількість акцій однакової номінальної вартості. Учасники акціонерного товариства (акціонери) не відповідають за зобов’язаннями товариства і несуть ризик збитків, пов’язаних з його діяльністю, в межах вартості набутих ними акцій.

Кооператив – об’єднання громадян з метою спільного виробництва та збуту продукції, закупівлі та споживання товарів і послуг, будівництва, споживання житла тощо.

Виробничий кооператив–є добровільне об’єднання громадян на засадах членства для спільної виробничої або іншої господарської діяльності, яка базується на їхній особистій трудовій участі та об’єднанні його членами майнових пайових внесків. Виробничий кооператив є юридичною особою приватного права.

Картель – угода (гласна або негласна) між незалежними підприємствами щодо проведення єдиної цінової політики, розподілу ринків збуту, узгодження умов обміну патентами, ліцензіями тощо. Виробнича діяльність картельною угодою не регламентується.

Синдикат – форма об’єднання підприємств, які виробляють однорідну продукцію, що передбачає збереження виробничої самостійності при втраті права на самостійний збут продукції. Створена спільна структура займається реалізацією товарів, а доходи розподіляються за часткою кожного підприємства у реалізованій продукції.

Трест – форма об’єднання, яка передбачає втрату юридичної та економічної самостійності як у виробництві, так і в реалізації. Трест несе повну відповідальність усім своїм майном за результати господарської діяльності всіх підприємств, що входять до його складу. Частка кожного підприємства визначається пакетом акцій, пропорційно цій частці розподіляються і доходи.

Концерн – об’єднання багатьох промислових, фінансових, торговельних підприємств, які формально зберігають свою самостійність, але фактично підпорядковані фінансовому контролю та керівництву головної фірми, котра несе відповідальність за господарську діяльність об’єднаних підприємств у межах пакетів акцій кожного з них.

Конгломерат – багатогалузеве об’єднання, яке виникає на основі інтенсивної експансії головної фірми у чисельні, мало пов’язані між собою галузі економіки шляхом скуповування пакетів акцій інших підприємств.

Диверсифікати – багатогалузеві корпорації, об’єднані системою участі, виробничою кооперацією, патентно-ліцензійними угодами, спільними виробничими та науково-дослідними програмами, єдиною системою фінансування.

Фінансово-промислові групи (ФПГ) – організаційна форма об’єднання великих промислових фірм із банківськими структурами, в якій кожний член-учасник самостійно вирішує власні завдання, але не нехтує при цьому інтересами групи. Координаційну діяльність може здійснювати банк або промислове підприємство.

Державне підприємство – підприємство, основні засоби якого є державною власністю, а керівники призначаються державними органами або працюють за контрактом.

Комунальні підприємства є власністю влади адміністративно-територіальних утворень.

Держава як суб’єкт ринкового господарства. Цілі, функції та механізми впливу держави на ринкову економіку.

Державне регулювання ринкової економіки – це вплив держави на відтворювальні процеси в економіці за допомогою прямого інвестування, правових та економічних важелів з метою орієнтації господарських суб’єктів і окремих громадян на досягнення цілей і пріоритетів державної соціально-економічної політики. Держава може виконувати свої функції впливу на економіку прямо (через фінансування розвитку державного сектора, науки, культури, освіти, соціального захисту населення), або непрямо (через систему правових та економічних регуляторів), надаючи їм можливість орієнтувати діяльність господарських суб’єктів в потрібному напрямку.

Термін «функція» походить від лат. «funсtio» й означає: виконання, обов’язок, коло діяльності.

Функції державних органів

І група – функції, що забезпечують функціонування ринкової системи в державі: створені й підтримані правовою базою функції (захист прав і власності, законодавче регулювання взаємовідносин між споживачами, виробниками, найманими працівниками, підтримка громадського порядку, захист конкуренції тощо).

ІІ група – функції державних органів пов’язані з розвитком і перспективним станом економічної системи: заходи, спрямовані на стабілізацію економічних процесів і забезпечення економічного зростання, соціальної справедливості,інфляційних процесів, інфраструктури тощо.

Цільова функція – передбачає постановку конкретних цілей у галузі економічного й соціального розвитку держави й визначення терміну їх реалізації.

Спрямовуюча і координаційна функції забезпечують вибір шляхів досягнення поставлених цілей, збалансованість найважливіших економічних пропорцій та узгодження суперечливих взаємозв'язків суспільного поділу праці.

Стимуляційна функція – пов’язана з активізацією рушійних сил розвитку суспільства. Вона реалізовується через систему різноманітних пільг (субсидій, дотацій, податків тощо), за допомогою яких державні органи забезпечують просування економіки в заданому напрямі.

Контрольна функція припускає контроль з боку державних органів за дотриманням господарськими суб’єктами економічних і правових норм у процесі їхньої господарської діяльності. Найголовнішою складовою частиною контрольної функції є контроль за дотриманням найважливіших параметрів соціально-економічного розвитку держави. Державний контроль здійснюють через відповідні контрольні органи, а також через органи управління різного рівня.

Функція захисту економічного порядку особливе значення має для ринкової економіки, що за своєю суттю базується на взаємовигідних угодах рівноправних партнерів, які мають свободу вибору.

Основні функції держави.

Політична функція держави полягає у забезпеченні цілісності й збереженні суспільства, у створенні умов для спокійного та гармонійного його розвитку.

Соціальна функція держави полягає у забезпеченні на всій території країни прав і свобод кожної людини і громадянина. Виконання соціальної функції передбачає: створення державою умов для відтворення й розвитку людини (демографічна політика, освіта, виховання тощо); формування соціокультурного простору, сприятливого для самореалізації кожної людини; стимулювання творчого зростання людини; втілення в жити принципів соціальної справедливості тощо.

Міжнародна (зовнішня) функція держави полягає у підтримуванні свободи, суверенітету та історичного існування народів конкретної країни в рамках світового співтовариства. Держава повинна здійснювати міжнародну функцію в стратегічних параметрах, налагоджувати нормальні відносини з іншими країнами вздовж своїх кордонів, зберігати й зміцнювати співробітництво з якомога більшою кількістю держав, сприяти розвитку міжнародних організацій.

Економічна функція держави полягає у створенні передумов, необхідних для ефективної економічної діяльності суспільства. Економічна функція є найважливішою, оскільки брак належного економічного потенціалу або низька ефективність його використання перешкоджають реалізації інших суспільних функцій.

Економічні функції держави

Держава як суб’єкт макроекономічного регулювання виконує багато функцій. їх можна згрупувати за такими напрямами.

1. Емісійна функція.

2. Формування правових засад функціонування економіки.

3. Усунення вад ринкового саморегулювання.

4. Перерозподіл доходів.,

5. Забезпечення людей обов’язковими товарами.

Закон попиту і пропозиції. Попит і пропозиція як елементи ринку. Взаємодія попиту і пропозиції з ціною. Еластичність попиту і пропозиції.

Термін «попит» в економічній науці означає платоспроможну потребу, тобто потребу, яку суб’єкт здатний оплатити.

Розрізняють індивідуальний і ринковий попит.

Індивідуальний попит – це попит окремого споживача.

Ринковий попит – це сума індивідуальних попитів, які пред’являються кожним споживачем за різних цін. Бажання різних споживачів придбати товар при однакових цінах будуть відрізнятися, тому що в них різні уподобання і доходи. Ринковий попит — це кількість товару, яку всі споживачі готові придбати за тими чи іншими цінами.

Попит індивідуального споживача на йогурт (дані довільні)

Крива індивідуального попиту на йогурт (за тиждень)

Поведінку споживача визначає також ефект заміщення, адже споживач зацікавлений у тому, щоб замінити споживання дорожчих товарів дешевшими (за інших однакових умов, тобто якщо вони якісні, відповідають стандартам і т. ін.). Наприклад, якщо ціна на кефір знизиться, а на йогурт залишатиметься високою, споживач може замінити споживання йогуртів кефіром.

За допомогою табл. «Ринковий попит на йогурт (дані довільні)» можна зобразити зв’язок між індивідуальним і ринковим попитом. Для побудови графіка кривої ринкового попиту на основі додавання індивідуальних попитів обмежимося одним значенням ціни (йогурт коштує 2 грн).

Ринковий попит на йогурт (дані довільні)

Графік кривої ринкового попиту, побудований на основі додавання кривих індивідуального попиту

Функціональна залежність попиту від ціни виражається рівнянням

Q_D = f(P),

Де Q_D – величина попиту на товар, Р – ціна товару

Ціна – найважливіший чинник, що визначає обсяг попиту. Але існують і інші чинники, що впливають на нього.

Нецінові чинники попиту:

- кількість покупців (збільшення кількості покупців підвищує ринковий попит і навпаки);

- доходи споживачів (пряма залежність між доходами і попитом);

- очікування споживачів (очікування зростання цін у майбутньому збільшує поточний попит і навпаки);

- ціни на супутні товари. Якщо зростає ціна на товар-субститут (взаємозамінний товар), то попит на нього знижується, а на його замінник – підвищується.

- місткість ринку. Чим розвиненіший ринок, тим більше він спонукає економічних суб’єктів до пошуку нових джерел доходу задля збільшення свого платоспроможного попиту;

- кліматичні умови (у курортній зоні пізньої весни, влітку та ранньої осені зростає попит на купальні костюми, екскурсійні послуги тощо).

Слід розрізняти поняття «зміна обсягу (величини) попиту» і «зміни у попиті». Зміни обсягу попиту відбуваються через зміну ціни і графічно характеризуються рухом точки по кривій попиту.

Зміни в попиті, зумовлені неціновими чинниками, змінюють положення кривої попиту, зсуваючи її праворуч або ліворуч.

Зобразимо вплив нецінових факторів на зміну положення кривої попиту.

Зрушення кривої ВВ до В_ХВ_Х означає, що нецінові чинники викликають зростання величини попиту, а зсув ВВ до В₂В_г –зменшення попиту.

Рух по кривій DD від точки А до точки В, по кривій D₁D₁ від A₁, до В₁ по кривій D₂D₂ від А₂ до В₂ відображає зміну обсягу попиту під впливом ціни. Рух від точки А до точки А₁, від А до А₂, від А до В і т. д. означає, що на попит впливають нецінові фактори.

Зміщення кривої попиту внаслідок впливу на попит нецінових факторів

Пропозиція – це обсяг товарів та послуг, який виробники хочуть і можуть поставити на ринок за різною ціною за певний проміжок часу.

Зміст закону пропозиції полягає в тому, що чим вища ціна (за інших однакових умов), тим більше товару за такою ціною товаровиробники готові запропонувати на ринок упродовж певного проміжку часу, і навпаки, чим нижча ціна, тим менше товарів виробник бажатиме і зможе поставити на ринок.

Між ціною і пропозицією товару існує прямий зв’язок. Зобразимо його кривою пропозиції (Supply), яка позначається англійською літерою S. Для цього на осі абсцис відкладемо обсяг пропозиції (Q_s), а на осі ординат – ціну (Р) таблиці ця залежність матиме такий вигляд.

Таблиця 3.4. Пропозиція йогурту індивідуальним виробником (дані довільні)

Інформація, подана в таблиці, у графічному зображенні набуває вигляду кривої пропозиції.

Ринкова пропозиція визначається як загальна сума індивідуальних пропозицій, а крива ринкової пропозиції складається із сукупності індивідуальних обсягів товарів, запропонованих усіма виробниками цього товару за певною ціною.

Крива ринкової пропозиції будується аналогічно ринковій кривій попиту.

Крива ринкової пропозиції Яв дорівнює сумі кривих індивідуальних пропозицій S₁S₁+ S₂S₂ + S₃S₃.

Рух будь-якої точки по кривій пропозиції S відображає зміну обсягу пропозиції залежно від ціни. Так, рух по кривій від точки А до точки В показує зменшення обсягу пропозиції йогурту з 1100 до 700 од., зумовлене зниженням ціни за 1 шт. з 5 до 4 грн.

Зміни у самій пропозиції зміщують криву б праворуч або ліворуч. Це зумовлюється не зміною ціни, а неціновими чинниками (криві S₁S₁ та S₂S₂). Зміщення кривої SS до S₁S₁означає збільшення пропозиції йогурту, а зміщення кривої SS до S₂S₂ – скорочення його пропозиції.

Розглянемо фактори, що зумовлюють зсув кривої

Графік кривої ринкової пропозиції

Нецінові фактори впливу на пропозицію

Технологічний прогрес. Застосування нових технологій, наприклад, у виробництві йогуртів дає змогу скоротити період визрівання продукту, продовжити термін зберігання ним корисних властивостей, зменшити собівартість одиниці продукції,що сприяє розширенню пропозиції йогуртів на ринку, відтак крива S₃S₃ зсувається праворуч.

Зміна цін на ресурси. Зростання цін на ресурси (за інших незмінних умов) призводить до збільшення витрат виробництва, зростання собівартості продукції, що змушує підприємця скорочувати пропозицію свого товару. Тому крива пропозиції зсувається ліворуч.

Зміна цін на споріднені товари. Якщо, наприклад, ціна на маргарин зростає, а на йогурти залишається незмінною, то підприємець, що виробляє йогурти, шукатиме альтернативний спосіб застосування своїх ресурсів і, вірогідно, спрямує їх на виробництво маргарину, зменшивши тим самим виробництво йогуртів. При цьому крива SS зміститься ліворуч.

Зміни у бюджетно-податковій політиці. У випадку зростання ставки оподаткування крива SS (за інших однакових умов) зміститься ліворуч. Якщо ж зростатимуть трансферти бізнесу, крива SS зміститься праворуч.

Очікування підприємців. Оптимістичні очікування підприємців сприятимуть зсуву кривої SS праворуч, а песимістичні зумовлять й зміщення ліворуч.

На зсув кривої SS можуть впливати і зміни моди, і релігійні традиції (у піст, наприклад, зменшується споживання м’яса та м’ясних продуктів) тощо.

Здатність однієї економічної змінної реагувати на зміни, що відбулися в іншій економічній змінній, називають еластичністю.

Кількісно еластичність вимірюється показником, який називають коефіцієнтом еластичності (Е).

Коефіцієнт еластичності – міра реагування однієї змінної на зміни іншої, виражена як відношення процентних змін. Іншими словами, коефіцієнт еластичності – це відношення відсоткової зміни однієї величини до відсоткової зміни іншої.

Розрізняють еластичність попиту за ціною, доходом і перехресну еластичність.

Еластичність попиту за ціною (Е_в ) показує, на скільки відсотків зміниться обсяг попиту, якщо ціна зміниться на один відсоток.

де E_D – коефіцієнт еластичності попиту за ціною; AQ_D – зміна обсягу попиту; Q_D – первинний обсяг попиту; АР – приріст ціни; Р – первинна ціна.

Якщо зміна ціни на 1 % викликає зміну обсягу попиту, що перевищує 1%, то це свідчить про наявність еластичного попиту {E_D>1).

Якщо зміна ціни на 1% зумовлює меншу зміну обсягу попиту, то має місце нееластичний понині(E_D < 1).

Якщо зміна ціни на 1 % зумовлює таку саму зміну попиту на 1 %, то наявна одинична еластичність попиту (Е =1).

Якщо зміна ціни не впливає на зміну обсягу попиту, має місце абсолютно нееластичний попит (Е_п = 0).

Якщо нескінченно мала зміна ціни призводить до нескінченного зростання обсягу попиту, існує абсолютно еластичний попит (Е_п –>∞).

Цінова еластичність впливає на обсяг доходу (виручки від реалізації), який визначається як добуток ціни за одиницю товару на кількість проданого товару.

Для еластичного попиту зменшення ціни на 1% викликає значніше зростання обсягу попиту (продажу), тому доходи від продажу зростають.

Для нееластичного попиту зменшення ціни на 1% спричиняє зростання попиту менше, ніж на 1 %, тому загальний дохід від продажу зменшується.

Для одинично еластичного попиту зміна ціни зумовлює абсолютно однакову зміну попиту, тому загальний дохід від реалізації залишається незмінним.

Види попиту за еластичністю

Для того щоб описати вплив чинників на еластичність попиту за ціною, слід розглянути структуру товарів за їхньою чутливістю до змін ціни. Для цього із загальної маси товарів треба виділити взаємозамінні товари (товари-субститути) і взаємодоповнюючі товари (товари-комплементи).

Взаємозамінні товари – це товари, які здатні задовольняти одну й ту саму потребу незалежно один від одного. (Наприклад, потребу в жирах можна задовольнити або соняшниковою олією, або маргарином.)

Взаємодоповнюючі товари – це такі товари, споживання одного з яких обов’язково потребує споживання інших. (Наприклад, використання корисних властивостей автомобіля неможливе без використання мастил, бензину, гальмівної рідини тощо.)

Товари-субститути і товари-комплементи по-різному реагують на зміну цін свого парного товару.

Для товарів-субститутів зростання ціни одного товару зумовлює зростання обсягу попиту на інший (парний) товар. Зростання ціни на олію приведе до збільшення споживання маргарину.

Для товарів-комплементів зростання ціни одного товару супроводжується спадом попиту на інший (споріднений) товар. Зростання ціни на бензин змусить власника автомобіля менше ним користуватися, а також споживати менше не тільки бензину, а й мастил та інших споріднених товарів.

Ситуація на ринку, коли підприємці пропонують за певною ціною стільки товарів, скільки споживачі готові купити, називають ринковою рівновагою.

Іншими словами, ринкова рівновага має місце тоді, коли попит і пропозиція за певної ціни є урівноваженими.

Цій точці рівноваги відповідає рівноважна ціна та рівноважний обсяг попиту і пропозиції Р_к.

Ринкова рівновага попиту і пропозиції

Рівноважна ціна Р_к – це ціна, за якої внаслідок дії конкурентних сил продавці пропонують стільки товарів, скільки покупці готові купити. Якщо ціна підніметься вище рівноважного рівня, тобто зміститься вгору до точки Р_м, то на ринку відбудуться такі зміни: обсяг попиту зменшиться, змістившись ліворуч від Q до < Q_DМ, а пропозиція зросте від Q_sк до Q_N. Утвориться надлишок запропонованих товарів, показаний горизонтально заштрихованого фігурою.

Ціна рівноваги – не просто ціна, в якій урівноважуються закупівлі й продажі. Ця рівність має місце завжди, адже не можна купити більше, ніж можуть продати, і навпаки, продати більше, ніж можуть купити. Ціна рівноваги означає, що покупці зорієнтовані продовжувати здійснювати закупівлю товарів у тих обсягах, у яких виробники погоджуються продовжувати постачати їх на ринок.

Розрізняють часткову рівновагу на окремому ринку і загальну рівновагу ринку.

Сутність капіталу. Його матеріально-речовий зміст та соціально-економічна форма. Теорії капіталу та їх сучасне трактування. Первісне нагромадження капіталу – початковий фактор формування ринкового підприємництва. Особливості сучасного нагромадження капіталу в Україні.

Теоретичне осмислення сутності капіталу в історії економічної думки

У традиційному політекономічному визначенні капітал (від лат. сарitalis – головний) має такі властивості:

1) обмеженість;

2) здатність до нагромадження;

3) ліквідність;

4) здатність до конвертації (постійної зміни форм);

5) самозростання.

У сучасній економічній літературі набули поширення такі категорії:

І. Людський капітал як міра втіленої у людині здатності приносити дохід. Освіта, професійна підготовка, здоров’я, природні здібності і творчість індивіда розглядаються як чинники його продуктивної сили, що сприяє збільшенню обсягів виробництва високоякісної інноваційної продукції і приносить так звану технологічну ренту, виступаючи найважливішим джерелом зростання доходу окремої людини й суспільства в цілому. Величина людського капіталу оцінюються потенційним доходом, який він може приносити власнику.

II. Інтелектуальний капітал – нагромаджена в процесі інтелектуальної діяльності сукупність знань, досвіду, навичок, здібностей і взаємовідносин, що мають економічну цінність і використовуються з метою отримання доходу.

У сучасній економічній літературі розрізняють інтелектуальний капітал суспільства (сукупність знань, досвіду, зв’язків та інформації, що використовуються на рівні суспільства в цілому і є провідним чинником зростання національного доходу постіндустріального суспільства), інтелектуальний капітал окремої компанії (сукупність активів, заснованих на інтелектуальних здібностях працівників компанії, що реалізуються у процесі інноваційної діяльності та збільшують її ринкову вартість) та інтелектуальний капітал окремого індивіда.

Виокремлюють у структурі інтелектуального капіталу окремої компанії такі складові:

1. Людський капітал – нагромаджені в результаті інвестицій та втілені у працівниках компанії знання, творчі здібності, професійний досвід і моральні цінності.

2. Структурний капітал – технічне і програмне забезпечення, організаційна структура, інтелектуальна власність, відносини з клієнтами тощо.

До складу структурного капіталу входять:

- клієнтський капітал (відносини із замовниками, покупцями, ділові зв’язки з постачальниками, товарні знаки та знаки обслуговування тощо);

- організаційний капітал (інформаційні ресурси, електронні мережі, організаційна структура, авторські права тощо)¹.

3. Соціальний капітал – капітал, втілений у якості соціальних зв’язків та відносин, заснованих на довірі як концентрацій очікувань та зобов’язань, що спонукають суб’єктів господарювання до ефективніших дій з метою досягнення спільних цілей.

Форми соціального капіталу:

1) зобов’язання та очікування, які залежать від надійності соціального середовища;

2) інформаційні можливості (здатність соціальної структури до передачі інформаційних потоків і норм);

3) соціальні норми та етичні принципи⁴.

Основні стани капіталу:

1) інкорпорованого(сукупності відносно стійких, відтворюваних диспозицій і здібностей, якими наділений власник тієї чи іншої форми капіталу);

2) об’єктивованого (уречевлених форм капіталу, доступних безпосередньому сприйняттю та передачі у фізичній, предметній формі);

3) інституціоналізованого (визнання певного виду капіталу як ресурсу, який може бути неформалізованим або формалізованими у вигляді прав власності, сертифікатів тощо).

У сучасній економічній літературі категорія капіталу аналізується за такими аспектами:

За джерелами формування: власний, залучений

За значенням у створенні та перерозподілі доходу:

реальний, фіктивний, спекулятивний

За напрямами інвестування:

речовий, людський, інтелектуальний, соціальний

Капітал

За масштабами функціонування: місцевий, регіональний, національний, транснаціональний

За сферами застосування: промисловий, торговельний, позичковий

Форми існування капіталу

I. За сферами застосування (промисловий, торговельний, позиковий капітали, або капітал сфери виробництва та капітал сфери обігу).

Промисловий капітал – капітал, який застосовується у сфері матеріального та нематеріального виробництва з метою отримання прибутку.

Торговельний капітал – капітал, який функціонує у сфері товарного обігу, забезпечуючи одержання торговельного прибутку.

Позиковий капітал – грошовий капітал, який надається в позику та приносить власнику дохід у вигляді процента.

II. За напрямами інвестування (матеріально-речовий, людський, інтелектуальний, соціальний капітали).

III. За масштабами функціонування (місцевий, регіональний, національний, транснаціональний капітали).

IV. За значенням у створенні та перерозподілу доходу (реальний і фіктивний капітали).

Реальний капітал обслуговує насамперед рух промислового капіталу, відіграє визначальну роль у створенні доходу, втілюючись у матеріально-речові, грошові та духовні цінності.

Фіктивний капітал (від лат. fictio – вигадка) – капітал, представлений у цінних паперах (акціях, облігаціях тощо), який регулярно приносить дохід їх власнику і здійснює самостійний, відмінний від реального капіталу, рух на ринку цінних паперів. Сам по собі фіктивний капітал як титул власності на цінні папери не створює доходу, а лише сприяє його перерозподілу.

Різновидом фіктивного капіталу є спекулятивний капітал – капітал, спрямований не на довгострокові вкладення, а на швидке отримання спекулятивного прибутку за рахунок гри на коливаннях ринкових курсів цінних паперів.

V. За роллю у відтворювальному процесі (капітал-власність; капітал-функція).

Капітал-власність – капітал, який перебуває у власності кредитора. 

Капітал-функція – запозичений капітал, який функціонує в певній галузі.

VI. За джерелами сформування (власний та залучений капітали). Власний капітал – капітал, вкладений власником фірми; визначається як різниця між сукупними активами фірми та її зобов’язаннями.

Залучений капітал створюється за рахунок розміщення цінних паперів та отримання банківського кредиту.

VII. За інноваційною спрямованістю (неризиковий та венчурний (ризиковий) капітали).

Венчурний капітал – ризиковий капітал, що функціонує в інноваційній сфері, забезпечуючи комерціалізацію нововведень.

VIII. За формами функціонування (індивідуальний, суспільний, колективний).

Капітал і витрати виробництва. Види витрат виробництва та особливості їх динаміки. Прибуток (дохід) на капітал і фактори, що його визначають. Маса і норма прибутку.

Авансований промисловий капітал вкладається у засоби виробництва і робочу силу.

Робоча сила (особистий фактор виробництва) – це здатність людини до найманої праці, сукупність її фізичних та розумових здібностей.

Засоби виробництва (речові фактори виробництва) включають:

- предмети праці – об’єкти цілеспрямованої діяльності людини, що є матеріальною основою створюваного продукту (природні речовини у первісному або частково обробленому стані);

- засоби праці – річ або комплекс речей, якими людина діє на предмети праці (машини, інструменти, обладнання, транспортні засоби тощо).

Витрати виробництва є формою руху авансованого промислового капіталу.

Витрати виробництва – вартісна оцінка затрат економічних ресурсів, здійснених підприємцями для виробництва продукції

Витрати

Зовнішні (явні, або експліцитні) витрати – витрати на оплату економічних ресурсів, постачальники яких не є власниками фірми (грошові витрати на придбання сировини, палива, обладнання, трудових і транспортних послуг тощо).

Існує два підходи до розуміння природи затрат фірми.

І. Бухгалтерський підхід передбачає врахування зовнішніх (явних) витрат, які оплачуються безпосередньо після отримання рахунка чи накладної. Ці витрати відображаються у бухгалтерському балансі фірми і є бухгалтерськими витратами.

ІІ. Економічний підхід до витрат виробництва передбачає врахування не тільки зовнішніх, а й внутрішніх витрат, пов’язаних з можливістю альтернативного використання ресурсів. Таким чином, економічні витрати відрізняються від бухгалтерських на величину альтернативної вартості власних ресурсів.

Альтернативна вартість (вартість втрачених можливостей, втрачена вигода) – вартість найкращої (найвище оплачуваної) альтернативної можливості виробництва чи поведінки фірми при порівняльному ступені ризику.

Економічні (вмінені) витрати – це витрати, які належить здійснити підприємцю, щоб відволікти ресурси від їхнього альтернативного використання. Це дійсні витрати на виробництво товару, які відображають вартість ресурсів при найкращому з можливих варіантів їхнього застосування.

У залежності від строку, впродовж якого можлива зміна економічних ресурсів, залучених фірмою до виробництва певного виду продукції, розрізняють:

- витрати фірми в довгостроковому періоді (часовому інтервалі, достатньому для зміни всіх зайнятих ресурсів);

- витрати фірми в короткостроковому періоді (часовому інтервалі, протягом якого хоча б один вид ресурсів залишається незмінним).

Структура витрат фірми у короткостроковому періоді

Витрати фірми у короткостроковому періоді

Постійні (умовно постійні) витрати (FC) мають місце незалежно від зміни обсягів виробництва (затрати на утримання будівель, адмінперсоналу, орендна плата та ін.)

Змінні витрати (VC) пов’язані зі зміною обсягів виробництва (затрати на сировину, електроенергію, оплату праці та ін.)

Сукупні (загальні) витрати (ТC) – сукупні витрати фірми на придбання та використання усіх факторів виробництва; сума постійних і змінних витрат:

ТС = FC + VC

Середні витрати (АТC) – середня величина витрат на виробництво одиниці продукції:

АТС = ТC /Q

Граничні витрати (МC) – приріст витрат на виробництво ще однієї (додаткової) одиниці продукції: МС = ∆ТC /∆Q

Незворотні витрати (які не можуть бути відшкодовані) характеризують:

- втрачені можливості, пов’язані з помилковими управлінськими рішеннями (збитки, які відшкодовуються за рахунок прибутку);

- втрати, які здійснюються раз і назавжди й не компенсуються у разі припинення діяльності фірми (витрати на рекламу та ін.).

Прибуток на капітал – найважливіша категорія ринкової економіки, складна і багатогранна за своєю сутністю та конкретними формами вияву. Еволюція наукових уявлень про природу та джерела прибутку відображає розвиток теоретичних досліджень сутності та динаміки руху капіталу.

В економічній літературі утвердились такі підходи до трактування економічної природи прибутку:

1. Прибуток як винагорода за вмілу оцінку ризиків і невизначеності (Ф. Найт).

2. Прибуток як винагорода за новаторство, впровадження технічних, комерційних, організаційних та фінансових нововведень (Й. Шумпетер).

3. Прибуток як наслідок монопольної влади, що виникає в результаті обмеження конкуренції (Е. Чемберлін).

Прибуток може трактуватися як виражений у грошовій формі дохід підприємця на вкладений капітал, різниця між загальною виручкою від реалізації (валовим доходом) і сукупними витратами фірми.

PR = TR – TC,

де PR – прибуток фірми; ТR – виручка від реалізації; ТС – сукупні витрати.

Економічний та бухгалтерський прибуток фірми

Економічний прибуток

Валовий дохід (виручка від реалізації)

Бухгалтерський прибуток

Бухгалтерський прибуток визначається як різниця між валовим доходом (виручкою від реалізації продукції) та бухгалтерськими (зовнішніми) витратами виробництва.

Економічний прибуток визначається як різниця між валовим доходом та економічними (зовнішніми і внутрішніми, з урахуванням нормального прибутку) витратами виробництва.

Нормальний прибуток – звичайний для галузі дохід від економічних ресурсів; мінімальний дохід, який стимулює підприємця продовжувати справу, залишаючись у певній сфері бізнесу. Кінцевий фінансовий результат, який найбільше цікавить підприємця називається чистим прибутком.

Чистий прибуток – прибуток, який залишається у розпорядженні підприємця після розрахунків з бюджетом за податковими та обов’язковими платіжними зобов’язаннями.

Економічний прибуток – це надлишок від нормального прибутку, що є результатом ініціативи підприємця, його вміння знайти найкраще застосування і комбінацію економічних ресурсів, здійснити нововведення, ризикнути. При його розрахунку можливі такі ситуації:

- економічний прибуток є від’ємною величиною, що свідчить про необхідність пошуку вигідніших шляхів застосування наявних ресурсів;

- економічний прибуток є нульовим – це означає, що підприємець отримує нормальний прибуток і альтернативне застосування вкладених засобів не збільшить його дохід;

- економічний прибуток є додатною величиною, що засвідчує ефективне використання ресурсів.

Засобами вимірювання прибутку є його маса (абсолютна грошова величина) та норма (якісний відсотковий показник).

Маса прибутку – це абсолютний обсяг прибутку в грошовому вираженні.

Норма прибутку характеризує ступінь прибутковості капіталу і визначається як відсоткове відношення маси прибутку до всього авансованого капіталу.

П′ = П/К х 100%

де П′ – норма прибутку; П – маса прибутку; К – величина авансованого капіталу.

Функції прибутку:

- облікова, індикативна, що характеризує прибуток як найважливіший показник, критерій ефективності господарської діяльності фірми;

- розподільча, що характеризує прибуток як основне фінансове джерело розвитку фірм і суспільства в цілому;

- стимулююча, що визначає прибуток як потужний мотивуючий чинник, генератор економічного розвитку, здійснення інвестицій та нововведень.

Економічна роль прибутку:

- прибуток є рушійною силою функціонування та розвитку економіки, основним спонукальним мотивом підприємницької діяльності;

- прагнення отримати прибуток сприяє ефективному розподілу та використанню ресурсів, упровадженню досягнень науково-технічного прогресу, скороченню витрат, поліпшенню якості продукції та її споживчих властивостей;

- прибуток є джерелом розширення суспільного виробництва, примноження національного багатства та задоволення потреб суспільства, що зростають.

Промисловий капітал та його кругообіг. Стадії кругообігу і функціональні форми промислового капіталу.

Найзагальніше уявлення про сутність капіталу як самозростаючої вартості дає формула його руху:

Г-Т - Г',

Де Г – авансовий капітал (гроші); Т – товарний капітал (товар); Г' – авансовий капітал з приростом (гроші, Г + АГ).

Реальний кругооборот промислового капіталу проходить три логічно-послідовні стадії:

I – закупівля необхідних факторів виробництва (засобів виробництва (ЗВ) та робочої сили (РС));

II – виробництво визначеної товарної маси; ПІ- продаж виробленої товарної продукції

ЗВ

Г – Т …В… Т - Г'

РС

Грошовий капітал

Послідовні стадії та функціональні форми кругообороту промислового капіталу

Кругооборот промислового капіталу – безперервний рух капіталу за трьома стадіями із послідовною зміною форм і поверненням у свою початкову форму у збільшеному, як правило, обсязі. Безперервний рух капіталу за логікою його кругообороту є оборотом капіталу.

Оборот капіталу, його сутність.

Оборот капіталу – це безперервно повторюваний кругооборот капіталу в результаті якого авансовані кошти повністю повертаються до своєї початкової форми.

Однією з характеристик обороту капіталу є швидкість його руху. Перший вимір швидкості обороту капіталу – відрізок часу, протягом якого до підприємця у вигляді виручки повертається вся грошова сума авансованого капіталу, що зросла на величину прибутку. Цей відрізок часу становить один оборот.

Другий вимір швидкості обороту капіталу – кількість обертів авансованого капіталу за рік. Цей вимір є похідним від першого і відображається формулою

n = T/t,

де n – кількість оборотів авансового капіталу за рік; Т – визначена одиниця виміру – рік (12 місяців); t – тривалість одного обороту.

Основний капітал – частина промислового капіталу, яка функціонує у натуральній формі засобів виробництва протягом кількох виробничо-технологічних циклів, частинами переносячи свою вартість на новостворену продукцію.

Оборотний капітал – частина промислового капіталу, що функціонує у вигляді предметів праці, незавершеного виробництва, готової продукції, грошових коштів (у т.ч. заробітної плати), обертаючись і переносячи свою вартість на новостворену продукцію протягом одного виробничо-технологічного циклу.

Відповідно до схеми кругообороту час обороту промислового капіталу має таку структуру:

- час обігу;

- час виробництва.

Час обороту промислового капіталу

Час обігу:

• Придбання та доставка обладнання, сировини, матеріалів;

• Укладання контрактів з найманими працівниками

Структура часу обороту промислового капіталу

З урахуванням швидкості обороту капіталу формула норми прибутку набуває такого вигляду:

де П' – норма прибутку; П – маса прибутку; К – величина авансового капіталу; n – кількість оборотів авансового капіталу за рік.

Амортизація та відтворення основного капіталу.

Амортизація (від лат. amort – безсмертя або amortisatio – погашення) – термін, що використовується у двох значеннях:

1) процес поступового перенесення вартості основного капіталу на новостворену продукцію в міру його зношування;

2) процес відновлення вартості основного капіталу за рахунок цільового нагромадження грошових засобів.

Розрізняють фізичне та моральне зношування основного капіталу.

Фізичне зношування основного капіталу відбувається у процесі виробничого споживання його елементів, а також під фізико-хімічним впливом навколишнього природного середовища. Розмір фізичного зносу залежить від тривалості та інтенсивності використання основного капіталу.

Моральне зношування основного капіталу – техніко-економічне старіння його елементів, що виявляється у втраті доцільності їхньої подальшої експлуатації через появу дешевих або досконаліших засобів праці. Розрізняють моральне зношування першого та другого видів.

Моральне зношування першого виду зумовлене здешевленням елементів основного капіталу внаслідок підвищення продуктивності праці в галузях, що виробляють машини та обладнання подібні до тих, які використовується на діючих підприємствах.

Моральне зношування другого виду зумовлене винайденням нових, ефективніших за наявні засобів праці, застосування яких покращує якісні характеристики та здешевлює продукцію, що випускається.

Форми зношування основного капіталу Зношування основного капіталу

Фізичне

• Втрата споживчої вартості та вартості засобів праці у результаті їх виробничого споживання

Амортизаційне відрахування – щорічне списання частини вартості основного капіталу, є частиною валових витрат підприємства і водночас виступають джерелом відшкодування зношування основних засобів, утворюючи фінансові передумови для інвестування.

Річна амортизація основного капіталу розраховується за формулою:

А_р = К / t,

де А_р – річна амортизація; К – вартість основного капіталу; t – термін (кількість років) служби основного капіталу.

Загальна сума грошей, призначена для відшкодування вартості зношеного основного капіталу, утворює амортизаційний фонд.

Амортизаційний фонд – грошовий фонд, призначений для відшкодування вартості спожитих елементів основного капіталу, які вибувають з виробничого процесу в міру свого фізичного та морального зношування.

Норма амортизації – виражене у відсотках відношення річної суми амортизації до вартості елементів основного капіталу.

A' = А / К × 100 %

де A' – норма амортизації; А – сума амортизаційних відрахувань зарік; К – вартість авансованого основного капіталу.

З урахуванням затрат на ремонт обладнання та ліквідаційної вартості основного капіталу ця формула набуває такого вигляду:

К + Р – Л × 100%

^A'= К × n

де A' – норма амортизації; К – початкова вартість основного капіталу; Р – затрати на ремонт обладнання; Л – ліквідаційна вартість основного капіталу; n – нормативний строк служби основного капіталу.

Амортизаційні відрахування перетворюються на одне з найважливіших джерел нагромадження, виконуючи функції, аналогічні тим, які притаманні капіталізованій частині прибутку.

Основні методи амортизації:

1. Метод прискореної амортизації – така система її нарахування, за якої протягом перших років чи всього амортизаційного періоду забезпечується випереджальне зростання нагромадженої суми амортизаційних відрахувань порівняно з реальними темпами втрати споживчих властивостей і вартості засобів праці.

2. Метод неприскореної амортизації – така система її нарахування, за якої протягом економічно раціонального строку служби засобів праці забезпечується рівність нагромадженої суми амортизаційних відрахувань та реальних темпів втрати споживчих властивостей і вартості цих засобів праці.

3. Прямолінійний метод, згідно з яким амортизація нараховується пропорційно календарному часу використання засобів праці. Водночас необхідно зазначити, що прямолінійний метод нарахування може бути як неприскореним (при збігові амортизаційного періоду з економічно раціональним строком служби), так і прискореним (якщо ця умова не виконується).

Тема 8. Фінансово-кредитна система

1. Фінанси в системі економічних відносин. Суть фінансів та їх функції. Суб’єкти та види фінансових відносин.

2. Фінансова система. Фінанси підприємництва. Фінанси населення. Загальнодержавні фінанси.

3. Сутність і структура державного бюджету. Державний бюджет та позабюджетні фонди. Місцеві бюджети.

4. Бюджетна та податкова системи. Сутність і структура податків.

5. Державні витрати та дефіцит бюджету. Джерела покриття, бюджетного дефіциту. Державний борг.

6. Кредитна система. Суть та функції кредиту. Основні форми кредиту. Банківський кредит. Кредитно-грошова політика в Україні. 

7. Банківська система. Банк як економічна категорія. Структура: банківської системи та її еволюція. Банки їх види та функції. Основні банківські операції. Банківський прибуток.

Фінанси в системі економічних відносин. Суть фінансів та їх функції. Суб’єкти та види фінансових відносин.

У «Фінансовому словнику» фінанси розглядаються як «сукупність економічних відносин, що виникають у процесі формування та використання централізованих і децентралізованих грошових фондів»; у «Великому економічному словнику» як «...економічні відносини в процесі створення і використання фондів грошових засобів»; у «Сучасному економічному словнику» як «...грошові засоби, фінансові ресурси, що розглядаються у їх створенні і русі, розподілі і перерозподілі, використанні, так і економічні відносини, зумовлені взаємними розрахунками між господарюючими суб’єктами, рухом грошових засобів, грошовим обігом, використанням грошей».

Фінанси (франц. finance — платити) — сукупність відносин економічної власності між фізичними і юридичними особами з приводу формування фінансових ресурсів у сфері обміну та розподілу і їх використання у всіх сферах і галузях суспільного виробництва.

Суб’єкти фінансової системи

Суб’єкти фінансової системи

Фінанси

Державні фінанси є системою відносин економічної власності між державою, з одного боку, та суб’єктами господарювання, домогосподарствами — з іншого, з приводу акумулювання фінансових ресурсів у держави і їх використання для виконання нею соціально-економічних та інших функцій.

Фінанси суб’єктів господарювання є сукупністю фінансових ресурсів, необхідних для здійснення процесу відтворення (тобто виробництва, обміну, розподілу і споживання) на підприємстві та відносин економічної власності, які виникають і розвиваються при цьому.

Фінанси домогосподарств — це грошові ресурси, що формуються у громадян країни з доходів, отриманих від трудової та індивідуальної діяльності і спрямовуються на відтворення робочої сили і примноження їх власності.

Міжнародні фінанси — відносини економічної власності між державою і національними суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності, з одного боку, та міжнародними організаціями (в тому числі фінансово-кредитними) та іншими державами — з іншого, з приводу виплати обов’язкових платежів, а також функціонуванням і розвитком валютного ринку.

Функції фінансів

нагромадження необхідної кількості фінансових фондів (у тому числі капіталу) для здійснення процесу розширеного відтворення продуктивних сил і насамперед основної продуктивної сили (людини-працівника)

регулювання державою за допомогою фінансів розвитку економічної системи, зокрема технологічного способу виробництва та відповідних відносин власності

розподіл значної частки національного доходу через державний бюджет з метою виконання різноманітних функцій держави (економічної, соціальної, оборонної та ін.). Акумулювання значної частини фінансових ресурсів та їх спрямування на конкретні цілі дає змогу впливати на співвідношення між нагромадженням і споживанням, між І і II підрозділами суспільного виробництва, між попитом і пропозицією та ін.

контроль, що передбачає здійснення перевірки дотримання підприємствами та організаціями процесів акумулювання і використання грошових ресурсів, виконання зобов’язань перед державою

Фінансова система. Фінанси підприємства. Фінанси населення. Загальнодержавні фінанси.

Фінансова система — сукупність відносин економічної власності, зумовлених утворенням, розподілом і використанням фінансових ресурсів держави, суб’єктів господарювання і домогосподарств фінансовими установами відповідно до вимог економічних законів.

Найважливішою складовою фінансової системи є підсистема відносин економічної власності, пов’язаних з акумульованими державою з метою виконання своїх соціально-економічних функцій грошовими фондами.

До спеціальних урядових фондів належать фонди соціального страхування, цільові фонди і фонди окремих державних і напівдержавних фінансово-кредитних організацій. До фінансів місцевих органів влади належать місцеві бюджети, спеціальні фонди місцевих органів влади і фінанси підпорядкованих місцевій владі підприємств. За швидкого зростання затрат місцевих бюджетів в останні десятиліття збільшується частка затрат, що покривається за рахунок субсидій і кредитів з центрального бюджету.

Структуру місцевих фінансів визначає форма державного устрою (федеративна або унітарна держава) і будова місцевих органів влади.

До фінансових установ належать міністерство фінансів (казначейство), місцеві фінансові управління, фінансові відділи державних підприємств, спеціальних фондів і контрольно-ревізійні управління. Ці установи складають і виконують бюджети, збирають податки і витрачають фінансові кошти, випускають державні позики, управляють державним боргом, розробляють фінансове законодавство тощо. Фінансовою системою також управляють парламенти (затвердження бюджету та звіту про його виконання, зміна існуючих ставок податків і впровадження нових, встановлення граничних розмірів державного боргу тощо).

Фінансова система України

Фінанси підприємств і організацій

Фінанси підприємств, організацій і галузей народного господарства – це система економічних відносин, яка пов’язана з формуванням і розподілом грошових доходів і нагромаджень, утворенням і використанням фондів грошових коштів, за допомогою яких забезпечуються поточна господарська діяльність, виробничий і соціальний розвиток.

Державні видатки – це сукупність грошових відносин, які складаються у процесі розподілу і використання централізованих і децентралізованих фондів грошових ресурсів для фінансування основних витрат суспільства. Основними принципами організації державних видатків є : плановість, цілеспрямованість, ефективність використання коштів, безповоротність витрат виділених коштів і дотримання економії.

Специфічну складову частину державних фінансів складають відносини державного кредиту, які пов’язані з мобілізацією тимчасово вільних грошових коштів підприємств, організацій і населення та їх передачею у тимчасове користування органам державної влади для фінансування державних видатків.

Основні форми державного кредиту

Державні позики

Структура бюджету країни характеризується складом доходів і видатків, а також будовою бюджетної системи, що включає в себе сукупність усіх бюджетів, що створюються в країні. В основу бюджетної системи кожної країни покладено її адміністративно-територіальний поділ.

Фінанси населення – це грошові фонди, які утворюються у жителів країни з надходжень, отриманих від трудової, господарської та іншої діяльності і які спрямовуються на примноження їх власності та підвищення добробуту. Виражають сукупність грошових відносин, що виникають навколо акумуляції і використання заощаджень, страхових та пенсійних фондів для потреб нагромадження і розвитку соціальної інфраструктури.

Сутність і структура державного бюджету. Державний бюджет та позабюджетні фонди. Місцеві бюджети.

Державні бюджети — це заздалегідь розроблений урядом і затверджений законом кошторис усіх щорічних доходів і витрат держави.

Сутність бюджету кожної країни визначають соціально-економічний устрій суспільства, рівень розвитку продуктивних сил, природа типів і форм економічної власності, виконувані державою функції та інші фактори.

Державний бюджет — система відносин економічної власності між різними гілками влади та іншими економічними суб'єктами з приводу вилучення частки виробленого необхідного {додаткового продукту та його витратна виконувані державою цілі.

Бюджетна система — сукупність усіх бюджетів країни у взаємодії, а отже, взаємодоповненні, взаємопроникненні, взаємозапереченні тощо.

Цілісність бюджетної системи забезпечується детальною узгодженістю доходів і витрат уряду, закріпленою в юридичних нормах. Бюджетна система залежить від державного устрою країни, її економічної, політичної та інших підсистем і формується з двох або трьох ланок.

На державний бюджет (бюджет центрального уряду) покладено функції оборони, управління народним господарством, здійснення зовнішніх зв’язків держави, охорони кордонів, пошти, зв’язку, залізниці, грошового обігу та ін. Зростає роль державного бюджету у розвитку освіти, охорони довкілля, соціального забезпечення, перерозподілі національного доходу тощо.

Місцеві бюджети виконують функції розвитку комунального господарства, будівництва певних об’єктів економічної та соціальної інфраструктури, розвитку охорони здоров’я (частково), утримання поліції та ін.

Державні доходи.

Джерелом державних (центральних) бюджетів є такі види податків: подохідний, податок на прибуток компаній, акцизи, митні збори, доходи від випущених центральним урядом державних позик та об’єктів державної власності.

Доходи місцевих бюджетів формують за рахунок окремих податків (здебільшого помайнового), муніципальної власності (наприклад, ренти від будинків), окремих акцизів, випуску позик, що розміщуються через різні фінансові інститути (банки, страхові компанії та ін.).

В Україні основними джерелами формування зведеного бюджету, до якого належать державний і місцевий бюджети, цільові позабюджетні фонди (пенсійний, зайнятості, інноваційний та інші), є податок з прибутку підприємств, податок на додану вартість, податок у пенсійний фонд.

Бюджетна та податкова системи. Сутність і структура податків. Податкова система в Україні.

Податки є основним джерелом формування та розвитку процесу одержавлення національного доходу.

Податки — частина національного доходу або ВВП, що вилучається державою у населення через позаекономічний та економічний примус здебільшого на еквівалентній основі (у розвинутих країнах) з метою виконання соціально-економічних, політичних, правових функцій та досягнення воєнних цілей.

Функції податків

фіскальна

Фіскальна функція означає збір грошових коштів з населення, підприємств (загалом фізичних і юридичних осіб).

Регулююча функція забезпечує регулювання грошових доходів, процесу нагромадження, перерозподілу значної частки національного доходу, співвідношення між попитом і пропозицією та інших макроекономічних пропорцій, усього процесу суспільного відтворення. Виконання податком регулюючої функції супроводжується контролем держави за оновленням основних фондів, циклічністю виробництва, розгортанням НТП та іншими явищами, що означає недоцільність виокремлення контролюючої функції податку.

Стимулююча функція полягає у стимулюванні інвестиційного процесу (при зниженні ставок оподаткування, проведенні політики прискореної амортизації та ін.), здійсненні НДДКР, прискоренні темпів економічного зростання, збільшенні величини платоспроможного попиту тощо.

Податкова система — сукупність принципів оподаткування, окремих видів податків, відповідних суб’єктів та об’єктів оподаткування в їх взаємодії, підпорядкованих законам розвитку і функціонування економічної системи за допомогою податкової політики.

Складовими податкової системи є податкова структура — комплекс взаємозв’язків між окремими видами податків і податкова політика — спрямування розвитку податкової системи відповідно до соціально-економічної мети суспільства та економічних законів.

Види податків

З точки зору суб’єктів оподаткування розрізняють

Види податків

Федеральні

Федеральні і місцеві податки — податки штатів, земель, кантонів, муніципальні.

З погляду механізму їх вилучення — прямі і непрямі.

Види податків

Прямі

Об’єкти оподаткування: заробітна плата, прибуток (у формі підприємницького доходу, торговельного прибутку і земельної ренти), різноманітні види майна (будинки, земля, споруди, автомобілі, цінні папери та ін.), спадщина і дарування.

Основні принципи сучасної податкової системи:

1) ефективність (втілюється у регулюючій і стимулюючій функціях податків);

2) справедливість (недоцільність і неможливість перекладання податкового тягаря на бідні верстви населення, частковий перерозподіл через механізм оподаткування частини національного доходу на користь найбідніших верств населення);

8) корисність (вилучені через податкову систему кошти повинні повернутись до трудящих у формі соціальних витрат);

4) оптимальне співвідношення між економічною ефективністю і справедливістю (недоцільність надмірного перерозподілу національного доходу через податковий механізм, що може гальмувати інвестиції, або вилучення таких податків із заробітної плати, які підтримуватимуть заінтересованість безпосередніх працівників у зростанні продуктивності праці);

5) мінімізація витрат на управління податковою системою, управління нею на основі раціональних законів, зрозумілість для основної маси платників механізму оподаткування.

Державні витрати та дефіцит бюджету. Джерела покриття, бюджетного дефіциту. Державний борг.

Державні витрати — відносини економічної власності (привласнення) між державою і юридичними та фізичними особами в процесі розподілу, використання і споживання частини національного доходу.

Структура державних витрат

соціальні цілі — до 50 % ВВП (розвиток освіти, охорону здоров’я, охорону довкілля, виплату безробітним, пенсіонерам та ін.)

непрямі - витрати на космічні дослідження, військову допомогу іншим країнам, виплату пенсій ветеранам війн

прямі -безпосередні витрати з державного бюджету на оборону

обслуговування державного боргу (викуп державних цінних паперів за кошти із державного бюджету)

Бюджетний дефіцит — перевищення витрат державного бюджету над доходами.

Покриття бюджетних дефіцитів здійснюється шляхом отримання державних кредитів і грошової емісії.

Кредитна система. Суть та функції кредиту. Основні форми кредиту. Банківський кредит. Кредитно-грошова політика в Україні.

Кредит (лат. creditum — позичка, борг) — позичка у грошовій або товарній формі на умовах повернення в певний строк з виплатою відсотка, в процесі руху якої між кредитором і позичальником виникають відносини економічної власності (привласнення).

Рушійною силою відносин економічної власності між позичальниками і кредиторами є привласнення відсотка. Відсоток за кредит є ціною позичкового капіталу.

Способи залучення

позикового капіталу

Зовнішні

Кредитування

Векселі

Облігації

Зовнішні джерела створення позикового фінансового капіталу

Зовнішні довгострокові позикові кошти

- довгострокові кредити банків;

- довгострокові облігаційні позики;

- довгострокові кредити і позики

небанківських фінансових установ;

- довгострокові державні цільові кредити;

- фінансовий лізинг;

- довгостроковий податковий кредит і пільги

Внутрішні джерела створення позикового фінансового капіталу

Внутрішні довгострокові позикові кошти

відстрочена та прострочена

заборгованість за майно в оренді;

- реструктиризований борг за кредитами та позиками;

- відстрочена та прострочена заборгованість за облігаційними позиками;

- відстрочена податкова заборгованість;

- інші внутрішні довгострокові позикові кошти;

- довгостроковий податковий кредит і пільги

Форми позикового капіталу

Капітал-власність — передається його власником (позичковим капіталістом) у тимчасове користування функціонуючому капіталісту (підприємцю) і перетворюється на капітал-функцію. Економічною реалізацією цієї власності є отримання позичковим капіталістом відсотка.

Позичковий ринок — сукупність відносин економічної власності з приводу купівлі-продажу грошового капіталу через посередництво фінансово-кредитних установ і фондової біржі відповідно до законів попиту і пропозиції, конкурентної боротьби.

Структура позикового ринку

грошовий ринок (короткострокові кредити до 1 року, що обслуговують рух оборотного капіталу)

Ринок капіталів

іпотечний ринок (кредит надають під заставу нерухомості)

Грошовий ринок і ринок капіталів відрізняються рівнем відсоткових ставок, терміном проведення кредитних операцій, інструментами здійснення купівлі-продажу, обсягами здійснюваних операцій та ін.

Ринок позичкових капіталів

національний

У структурі конкретних джерел нагромадження позичкового капіталу найважливішу роль відіграють:

1) амортизаційні відрахування, які зберігаються на банківських рахунках;

2) частина нерозподіленого прибутку, що нагромаджується для розширення виробництва;

3) нагромадження позичкового капіталу в кредитній системі, тобто зростання власного капіталу і резервів банків;

4) капітали пенсійних фондів, які перебувають у довірчому управлінні банків, страхових компаній та інших кредитних інститутів.

Основними формами усуспільнення позичкового капіталу та особливостями його розвитку у розвинутих країнах є:

1) централізація кредиту у наймогутніших банках, монополізація ними кредитно-розрахункових операцій з промисловістю, торгівлею, державою, населенням;

2) укрупнення кредиту;

3) централізація грошових заощаджень і доходів різних класів, соціальних верств і груп; 4) збільшення доходів останніх;

5) зростаюче кредитування держави і збільшення виплат за відсотками по державному боргу;

6) активізація міжнародного обігу позичкового капіталу, зростання обсягів міжнародних кредитів;

7) посилення ролі міжнародних фінансово-кредитних організацій у кредитуванні держав.

Кредитні відносини — система економічних відносин між рівними економічними суб’єктами у процесі організації механізму кредитування, проведення певних маркетингових досліджень, передусім відносин економічної власності, які виникають з наданням коштів у позику і отриманням плати за неї.

Економічні відносини

Підсистеми

техніко-економічні

Суб’єкти — кредитор і позичальник, об’єкти — певна частина активів кредитних установ, залучені на депозити вклади фізичних та юридичних осіб тощо.

Основними формами кредиту є: комерційний, банківський, державний, міжнародний, іпотечний, споживчий.

Матеріально-речовим змістом державного кредиту є позики центральним та місцевим органам державної влади, а також такі засоби реалізації, як векселі, облігації, скарбничі зобов’язання. Суспільною формою державного кредиту стають відносини економічної власності між фізичними та юридичними особами, з одного боку, і державою — з іншого, з приводу надання такої позики та плати за неї. Фізичними особами можуть бути резиденти.

Формами економічної реалізації відносин державного кредиту є стабільне привласнення фізичними та юридичними особами відносно високих відсотків, значні знижки з номінальної вартості облігацій, звільнення одержаних доходів від оподаткування, викуп державою облігацій за завищеними цінами та ін.

Матеріально-речовий зміст споживчого кредиту становлять позики на придбання товарів в особисту власність довго-, середньо- та короткотермінового використання. Суспільною формою споживчого кредиту є відносини економічної власності між кредиторами (банками, небанківськими кредитними установами, торговельними організаціями й товаровиробниками) і споживачами (фізичними особами) з приводу надання позик та їх оплати. Формами економічної реалізації відносин споживчого кредиту є привласнення кредиторами доходів, утворених за рахунок завищених цін на товари, що продаються в кредит, відсотків за купівлю товарів на виплат, продаж неконкурентоспроможних товарів тощо.

Матеріально-речовий зміст іпотечного кредиту становлять позики під заставу нерухомого майна, закладні листи, іпотечні облігації, які у разі несплати позики теж стають елементом матеріально-речового змісту такого кредиту. Суспільною формою іпотечного кредиту є відносини економічної власності щодо надання позик на довготерміновій основі та плати за них між іпотечними банками, спеціалізованими іпотечними компаніями, універсальними комерційними банками, з одного боку, і позичальниками (фізичними та юридичними особами) — з іншого. Формами економічної реалізації відносин іпотечного кредиту є привласнення відсотків за наданий кредит, заставлене майно (у разі несплати позики та заниженої оцінки майна), спекуляції із закладними листами, продаж іпотечних облігацій промисловими й торговельними корпораціями, які е їхніми емітентами.

Сутність кредиту повніше в такому контексті розкривають виконувані ним функції:

— перерозподільна, яка передбачає перетворення на позичковий капітал вільних грошових коштів і капіталів, їх перерозподіл між сферами, галузями і підприємствами, вирівнювання галузевих норм прибутку, а опосередковано регулювання пропорцій у народному господарстві;

— економії витрат обігу, що здійснюється у процесі заміни повноцінних грошей як найдинамічнішої форми власності такими видами кредитних грошей, як векселі, банкноти і чеки, а на вищій стадії капіталізму — шляхом використання депозитних сертифікатів, кредитних карток, електронних рахунків та інших безготівкових розрахунків;

— прискорення концентрації і централізації капіталу. Завдяки цьому розширюються межі нагромадження приватного (в тому числі індивідуального), колективного, державного та інтернаціонального капіталу, здійснюється трансформація менш розвинутих типів і форм капіталістичної власності у розвинутіші.

• регулююча, яка виконується у разі перебування кредиту в руках держави, наднаціональних органів, національних і транснаціональних банків. Найважливішим суб’єктом регулювання в цій сфері є також держава, що здійснює регламентацію кредитної системи, ринку позичкових капіталів, порядку проведення безготівкових розрахунків тощо; створює фонд позичкового капіталу, регулює доступ позичальників на ринок позичкового капіталу, здійснює диференціацію відсоткових ставок, надає пільги і гарантії тощо. У такий спосіб відбувається антициклічне та антикризове регулювання економіки.

— політична, коли за допомогою кредиту (умов і обсягів його надання) наднаціональні економічні організації (наприклад, МВФ) впливають на внутрішню і зовнішню економічну політику багатьох країн, зокрема України. Так, умовами надання зовнішніх кредитів у нашій державі є лібералізація зовнішньоекономічної діяльності, посилення доларизації української економіки, тотальна приватизація економіки.

Грошово-кредитна система – це форма організації грошового обігу, яка склалась в країні історично й закріплена законодавчо, вона надає цілісності грошовому обігу.

У структурі грошово-кредитної системи виділяють наступні елементи:

- найменування грошової одиниці (гривня, рубль, долар тощо). (У світі налічується понад 300 найменувань національних грошових одиниць);

- види грошей (види державних кредитних і паперових грошових знаків, розмінної монети, що мають законну платіжну силу);

- масштаб цін (історично обумовлений елемент грошово-кредитної системи, що визначав ваговий вміст дорогоцінних металів у грошовій одиниці, проте за умов символічних грошей даний елемент дещо трансформований і визначається державою у відповідному порядку в залежності від співвідношення товарної і грошової маси, ситуації на міжнародному фінансовому ринку тощо);

- порядок емісії грошей, їх обігу – випуск, вилучення та безперервний рух грошей у сфері обігу й виконання ними функцій засобу обігу і засобу платежу;

- організація готівкового обігу – складової грошового обігу, яка представляє собою розрахунково-платіжні операції за безпосередньої наявності готівки;

- організація безготівкових розрахунків – складова грошового обігу яка передбачає платежі без готівки, тобто перерахування банком сум з рахунків платників на рахунок отримувачів або зарахування взаємних вимог підприємств і громадських організацій;

- порядок обміну національної валюти на іноземну і регульований державою валютний курс;

- інститути, що обслуговують і регулюють грошовий обіг (Центральний банк, комерційні банки, небанківські фінансово-кредитні установи).

Банківська система. Банк як економічна категорія. Структура: банківської системи та її еволюція. Банки їх види та функції. Основні банківські операції. Банківський прибуток.

Банки (в економічному аспекті) — це фінансові інститути, що акумулюють грошові кошти та різноманітні нагромадження (золоті запаси, цінні папери та ін.), надають кредити, здійснюють грошові розрахунки, операції із золотом та дорогоцінними металами, забезпечують обіг грошей і цінних паперів, виконують інші функції.

. В «Економічній енциклопедії» за редакцією Л. Абалкіна банк охарактеризовано як «...спеціалізована фінансово-кредитна установа, призначена для: а) посередництва і кредитних відносин між економічними суб’єктами: мобілізації (концентрації) вільних грошових коштів і їх наступного розподілу у формі кредитів; б) грошових розрахунків між економічними суб’єктами; в) створення кредитних засобів обігу; г) перетворення в капітал грошових заощаджень населення і грошових доходів суб’єктів економіки».

У «Сучасному економічному словнику» банк розглядається як «...фінансова організація, установа, що проводить різноманітні види операцій з грошима і цінними паперами та надає фінансові послуги уряду, підприємствам, громадянам та одна одній».

У «Великому економічному словнику») банк визначено як «...фінансове підприємство, яке зосереджує тимчасово вільні грошові кошти (вклади), надає їх у тимчасове користування у вигляді кредитів, позичок, ...займається посередництвом у взаємних платежах між підприємствами, установами або окремими особами, регулює грошовий обіг у країні, включаючи випуск (емісію) нових грошей».

На думку авторів «Банківської енциклопедії», «банки — установи, що акумулюють грошові кошти і нагромадження, надають кредити, здійснюють грошові розрахунки, облік векселів, емісію грошей та цінних паперів, операції з золотом, іноземною валютою та інші функції».

Банк (італ. banca — лава, конторка) (у політекономічному аспекті) — система відносин економічної власності між банками та іншими суб’єктами господарювання з приводу формування активів, відчуження і привласнення депозитів ними (банками), виконання своїх функцій і проведення операцій та забезпечення на цій основі руху позичкового капіталу.

Уперше банки з’явилися за феодалізму, але банківська справа започаткувалася за рабовласницького суспільства. У XIV ст. банківські операції набули значного розвитку в Італії, Німеччині, Нідерландах, а банкіри кредитували передусім королів і феодалів.

За капіталізму у XVII—XVIII ст. банки поширилися в Англії. Перший акціонерний банк був організований у 1764 р. групою лондонських банкірів, а в 1844 р. за ним була закріплена роль центрального банку. Першими банкірами в Англії були, як правило, золотарі, що приймали на зберігання золото під розписки (які ставали при цьому депозитними квитанціями), що згодом набули форми векселів — банківських білетів.

У XVII—XVIII ст. найважливішою функцією банків було посередництво у кредитних платежах. З їх ростом позичковий капітал стає відокремленою формою промислового капіталу. Банки зберігають резервні фонди у вигляді цінних металів і вкладів у центральному банку.

Наприкінці XIX — на початку XX ст. на основі зростаючої концентрації банківського капіталу виникають банківські монополії у формі банківських картелів, синдикатів (консорціумів), банківських трестів і концернів. Поряд з концентрацією відбувається і централізація банків.

Класифікація банків

Банки

Банки

емісійні

Центральний банк є головним елементом банківської системи, найважливішим елементом грошово-кредитної системи країни, що має монопольне право грошової емісії, збереження державних золотовалютних резервів, регулює грошовий обіг, кредитні та валютні операції, здійснює контроль над банківською системою та інші функції. У різних країнах центробанки мають назви національних, емісійних, резервних або державних.

Центральні банки виконують такі основні функції:

1) монопольна емісія грошей — за панування золотого стандарту забезпечувалась золотом і валютою, а після повної відмови від нього — здебільшого державними облігаціями. У деяких розвинутих країнах (США, Японії, Великобританії та ін.) банкноти становлять від 25 до 30 % грошового агрегату. Центральні банки повинні впливати на решту банківських депозитів. Банки мусять мати чималу частину готівки у своїх касах, щоб забезпечити клієнтам можливість у будь-який час зняти свої вклади з рахунків. Завдяки цьому центральні банки контролюють грошовий обіг. Прискорити обіг грошових засобів центральні банки можуть через національну систему клірингу (безготівкових грошових розрахунків, що ґрунтуються на взаємному зарахуванні клієнтами вимог і зобов’язань) або через спеціальні розрахункові палати.

2) акумуляція і збереження вільних коштів та обов’язкових резервів комерційних й інших банків та надання їм кредитів виконуються шляхом встановлення норм обов’язкових резервів банків стосовно різних категорій рахунків вкладників. Центральні банки різними методами також регулюють обіг грошей, у тому числі готівковий і безготівковий оборот. Регулювання готівкового обороту здійснюється через встановлення загального порядку ведення касових операцій (організації денних, вечірніх та інших кас), встановлення лімітів залишку грошей в операційній касі банку, визначення загального порядку формування грошових знаків, їх зберігання, визначення платіжності, порядку витрачання готівки за цільовим призначенням, передаванні її надлишку одними підприємствами іншим, лімітування залишків грошей у касах та ін.

3) здійснення єдиної грошово-кредитної політики, забезпечення стабільності грошової системи. НБУ також регулює функціонування грошово-кредитного ринку, використовуючи такі інструменти, як встановлення порядку формування комерційними банками обов’язкових резервів, проведення з 1994 р. кредитних аукціонів (з метою забезпечення рівноправного доступу до кредитів НБУ всіх комерційних банків), ломбардне кредитування, операції на фондовому ринку з державними цінними паперами, встановлення облікової ставки залежно від рівня інфляції, попиту і пропозиції на кредитних аукціонах, проведення операцій на валютному ринку.

4) надання кредитів і виконання фінансових операцій для уряду, яке здійснюється шляхом надання державі прямих кредитів (коротко- і довгострокових), купівлі державних облігацій (федеральних, штатів і місцевих) та ін., ведення рахунків для урядових установ і організацій, місцевих органів влади, для казначейства (міністерства фінансів або спеціальних державних фінансових органів, що займаються касовим виконанням державного бюджету). Наслідком цих процесів е постійне зростання державного боргу.

5) контроль над банківською системою центральні банки здійснюють шляхом встановлення мінімального розміру капіталу банку, коефіцієнта ліквідності, ліміту кредитів одному позичальнику, подання комерційними та іншими банками регулярних звітів центральному банку за встановленою формою, постійного контролю за дотриманням норм ведення банківських операцій.

НБУ з метою стримування темпів інфляції використовує такі монетарні методи, як зміна обсягів рефінансування, відсоткових ставок по рефінансуванню, встановлення кредитних меж, резервних вимог та управління обігом державних цінних паперів.

6) збереження офіційних золотовалютних резервів і здійснення операцій щодо їх розміщення. Офіційні золоті резерви продовжують виконувати роль резервного активу міжнародних платіжних засобів, своєрідного страхового фонду. За необхідності держава продає його або дає під заставу для забезпечення позичок за ринковими цінами.

7) визначення курсу національної грошової одиниці щодо валют інших країн здійснюється шляхом валютної інтервенції (купівлі та продажу центральним банком або казначейством іноземної валюти залежно від курсу), а також девальвацій (зниження валютного курсу) і ревальвацій (його підвищення) валюти.

Банківський прибуток є одним із найважливіших показників ефективності функціонування банку, його стабільності.

Банківський прибуток формується у результаті здійснення кредитних, розрахункових, грошових операцій та інших видів діяльності банків. Він є джерелом виплати дивідендів акціонерам, створення фондів банку, базою підвищення добробуту банківських працівників.

Прибуток банку — це різниця між валовими доходами банку та витратами. Прибуток банку складають:

- прибуток від основної діяльності;

- валовий прибуток, до якого, крім прибутку від основної діяльності, входять небанківські операційні доходи і витрати, відрахування в резерви, непередбачені доходи і витрати;

- чистий прибуток, який залишається у розпорядженні банку після сплати податку на прибуток.

Прибуток розподіляється таким чином:

- сплата податку на прибуток (в нашій країні ставка податку дорівнює 30%);

- відрахування до резервного фонду банку;

- відрахування до фонду матеріального заохочення;

- відрахування у фонд виробничого та соціального розвитку;

- відрахування в інші фонди банку;

- сплата дивідендів акціонерам.

Тема 9. Доходи, їх джерела та розподіл. Зайнятість і відтворення робочої сили в перехідній економіці

1. Сутність доходу як економічної категорії. Доходи населення, їх види та джерела формування.

2. Сутність та механізм розподілу доходів. Функціональний та персональний розподіл доходів. Форми розподілу доходів за трудові результати та економічну діяльність. Заробітна плата: як ціна товару «робоча сила» та форма розподілу за результатами праці. Форми та системи заробітної плати.

3. Сімейні доходи, їх структура та використання. Номінальні та реальні доходи. Диференціація доходів та її межі. Крива Лоренца.

4. Соціальні аспекти економічних відносин. Рівень та якість життя населення. Прожитковий мінімум. Тіньова економіка та її вплив на соціально-економічний розвиток.

5. Необхідність та сутність системи соціального захисту населення. Основні елементи механізму соціального захисту. Державне регулювання розподілу доходів. Роль держави у забезпеченні соціального захисту в умовах переходу до ринкової економіки.

6. Зайнятість, її суть і форми. Неповна зайнятість та рівень безробіття. Причини та форми безробіття. Сутність та фактори розширеного відтворення робочої сили.

7. Роль держави у регулюванні зайнятості та відтворенні робочої сили.

Сутність доходу як економічної категорії. Доходи населення, їх види та джерела формування.

Дохід — багатогранне економічне поняття, яке застосовується у різних значеннях.

У широкому розумінні дохід розглядається як грошові та натуральні надходження до суб’єктів господарського життя.

У вузькому значенні дохід — це потік грошових надходжень в одиницю часу (годину, тиждень, місяць, рік). Дохід передбачає приплив грошей.

Класифікація доходів:

1. 3А рівнем формування:

- доходи мікроекономічного рівня: заробітна плата, рента, процент, прибуток, амортизація, валовий і чистий дохід підприємства і т. ін.;

- доходи макроекономічного рівня; національний дохід; сукупний особистий дохід; дохід кінцевого використання і т. ін.

2. За суб’єктами привласнення:

- доходи індивіда;

- доходи домогосподарства (сім'ї);

- доходи підприємства (фірми);

- доходи галузі;

- доходи територіальної громади;

- доходи держави;

- доходи суспільства (національний дохід).

3. Залежно від цін, в яких визначається дохід:

- номінальний дохід — визначається в цінах поточного періоду;

- реальний дохід — визначається в цінах базового року (або в цінах поточного року за вилученням рівня інфляції).

4. Для аналізу діяльності підприємства (фірми) використовують такі форми доходу:

Валовий дохід, що дорівнює виторгу від реалізованих товарів і послуг:

TR = PQ

де ТR — валовий дохід; Р — ціна одиниці виробленого товару (послуги); (Q — кількість реалізованих товарів (послуг); ТR – сума грошової виручки від реалізації продукції.

Середній дохід, що дорівнює валовому доходу, поділеному на кількість реалізованих товарів і послуг:

АR = PQ / Q

де АR — середній дохід; Р — ціна одиниці виробленого товару (послуги); (Q — кількість реалізованих товарів (послуг).

Граничний дохід — приріст валового доходу від продажу додаткової одиниці реалізованих товарів чи послуг:

МR = ∆R (Q) / ∆ Q

де МR — граничний дохід; ∆R(Q) — приріст валового доходу; ∆Q — приріст обсягів реалізованих товарів чи послуг

5. Залежно від включення доходу в ціну товару:

- первинні доходи включаються в ціну товару: зарплата, процент, рента, прибуток, амортизація, непрямі чисті податки;

- вторинні доходи виникають у зв’язку з перерозподілом первинних доходів: прямі податки, дивіденди, трансфертні виплати державою, підприємством та домогосподарством і т. ін.

6. За джерелом отримання:

• Доходи від ресурсу «праця» як такого, що не має відособленого від свого власника існування:

- заробітна плата;

- доходи працівників колективних підприємств;

- доходи від індивідуальної діяльності;

- доходи від підсобного господарства;

- доходи від кооперативної діяльності;

- доходи підприємців.

• Доходи від власності, яка має відособлене від власника існування:

- дивіденди від акцій;

- відсотки від паю;

- відсотки від банківських вкладів;

- доходи від облігацій;

- орендна плата тощо.

• Доходи, що безпосередньо не пов’язані з оцінкою результатів діяльності:

- часткова компенсація виплат на освіту;

- безоплатне надання послуг з охорони здоров’я;

- адресна допомога малозабезпеченим верствам населення;

- благодійні послуги;

- соціальні пенсії тощо.

7. Доходи, що утворюються внаслідок використання певних факторів виробництва (факторні доходи):

- доходи у вигляді заробітної плати або посадових окладів;

- рентний дохід;

- процентний дохід, або прибуток на капітал;

- підприємницький дохід (прибуток) у вигляді залишкового доходу.

Доходи – це сума грошових засобів та натуральних надходжень до суб’єктів господарського життя. У вузькому значенні дохід – це потік грошових надходжень в одиницю часу (годину, тиждень, місяць, рік).

Доходи

Із споживчим призначенням(використовуються на задоволення особистих потреб людини (харчування, одяг, взуття, житло, предмети побуту, культурно-освітні послуги, тощо)).

З виробничим призначенням (спрямовуються на нагромадження – збільшення основного капіталу і оборотних засобів, а також створення страхових запасів)

Доходи

первинні

вторинні

Первинні доходи утворюються у сфері матеріального виробництва в процесі створення й розподілу національного доходу.

Вторинні (похідні) доходи – доходи, які отримують працівники нематеріальної сфери, а також непрацездатна частина населення у процесі перерозподілу первинних доходів (національного доходу).

Значення доходів

Сутність та механізм розподілу доходів. Форми розподілу доходів за трудові результати та економічну діяльність. Заробітна плата: як ціна товару «робоча сила» та форма розподілу за результатами праці. Форми та системи заробітної плати.

Під функціональнимв економічній теорії розуміють розподіл доходів за факторами виробництва (ресурсами), до них замонетаристською концепцієюналежать праця, капітал, земля і підприємницькі здібності, а за марксистською–речові фактори (земля і капітал) та особовий (робоча сила).

В економічній теорії є два принципово різні підходи до виявлення законів функціонального розподілу доходів: марксистський і маржиналістський.

Розподіл доходів – це стадія відтворення, яка займає проміжне місце між виробництвом і споживанням. Реалізована на ринку продукція перетворюється на грошову виручку. Після вилучення з неї вартості спожитих засобів виробництва залишається грошовий (валовий) доход, або новостворена вартість, у процесі розподілу якого виникають вертикальні зв’язки: між державою і членом суспільства, між державою і підприємством, між підприємством і його працівником, між власником засобів виробництва і найманим робітником та ін.

Функціональний розподіл доходів означає розподіл доходу залежно від ролі кожного фактора у створенні продукту (праці, землі, капіталу та підприємництва). Відповідно до означених факторів національний дохід розподіляється на заробітну плату, ренту, процент та прибуток.

На характер розподілу факторів виробництва впливають три групи чинників:

• закони, що регулюють розвиток продуктивних сил;

• економічні закони функціонування ринку;

• економічна роль держави

Хоч поняття функціонального розподілу доходу панують у поточній статистиці, нині економісти акцентують увагу на іншій проблемі розподілу – на відмінностях у рівнях доходу різних груп домогосподарств. Розподіл доходів між домогосподарствами називають родинним або персональним розподілом доходів. Це поняття характеризує розподіл доходів серед різних домогосподарств без посилання на джерело доходу чи суспільний клас, до якого належить домогосподарство.

Заробітна плата як ціна товару «робоча сила» та форма розподілу за результатами праці. Форми та системи заробітної плати.

Праця – це ресурс, який займає особливе місце на ринку ресурсів у зв’язку з тим, що доходи від цього ресурсу є домінантними для найчисленнішої соціальної групи населення в будь-якій країні світу.

Заробітна плата – це основний вид доходу. Для більшості домогосподарств вона є головним джерелом формування їх бюджетів. У розвинутих країнах на зарплату припадає переважна частка національного доходу.

Заробітна плата – це ціна або винагорода, яку виплачують найманому працівникові за використання його робочої сили. Цей особливий вид ціни ще називають ставкою заробітної плати. Розрізняють номінальну та реальну заробітну плату. Номінальна заробітна плата – це сума грошей, яку працівник одержує за погодинну, денну, місячну роботу. Реальна заробітна плата – це сума товарів і послуг, які можна придбати за грошову (номінальну) заробітну плату. Вона залежить від двох чинників: величини заробітної плати – прямо; рівня цін на життєві блага – обернено.

Існує дві основні форми заробітної плати – погодинна і відрядна. Погодинну зарплату визначають тривалістю затрат праці на виробництві (погодинна, потижнева, помісячна тощо). Відрядну зарплату визначають кількістю виробленої продукції.

Крім погодинної та відрядної, використовують й інші форми та системи оплати праці: погодинно-преміальну, відрядно-преміальну, акордну та інші. Все ширше використовують так звані гнучкі форми оплати праці. У США, наприклад, використовують такі чотири системи оплати праці, коли поряд з твердим окладом передбачена винагорода результатів праці на принципах участі в прибутках фірми:

• участь у доходах;

• участь у прибутках;

• одноразова винагорода (за конкретно виконане завдання);

  Форми і системи заробітної плати

  Відрядна

  Погодинна

  Пряма відрядна

  Відрядно-преміальна

  Відрядно-прогресивна

  Акордна

  Індивідуальний підряд

  Колективний підряд

  

  Проста погодинна

  Погодинно-преміальна

  

• плата за кваліфікацію і знання.

Національний рівень заробітної плати

Економічне становище країни

Суспільна продуктивність праці

Виробництво ВНП на душу населення

Конкуренція на ринку праці

Співвідношення попиту і пропозиції на робочу силу

Структура міри праці

Якість праці

Мінімальний рівень заробітної плати має бути не нижчим від прожиткового мінімуму.

Прожитковий мінімум – це мінімальна кількість засобів, потрібних для забезпечення життєдіяльності працівника і членів його сім’ї, відновлення робочої сили.

Існують дві основні форми прожиткового мінімуму:

1) фізіологічна (життєві засоби, потрібні для задоволення

лише головних фізіологічних потреб) та

2) соціальна (мінімальні духовні та соціальні потреби).

Ставка заробітної плати

Підприємницький прибуток – це винагорода, яку одержує

підприємець за виконання організаційних, управлінських функцій, новаторство та ризик

Підприємницький прибуток

Розрахунковий (бухгалтерський) –

різниця між вартістю реалізованої продукції та витратами на її виробництво

Рента – це ціна, що сплачується за використання землі та інших

природних ресурсів, кількість яких суворо обмежена.

Позичковий процент – винагорода, яку одержує власник грошей

за те, що надав їх суб’єктам господарської діяльності.

Дивіденди – доходи власників функціонуючого капіталу у вигляді

нарахувань на акції.

Середній рівень доходів населення країни та їх диференціацію

найчастіше визначають на основі аналізу сімейних доходів.

Сімейний дохід – сума доходів свідомо організованої на основі

родинних зв’язків та спільності побуту невеликої групи людей,

життєдіяльність яких спрямована на реалізацію соціальних,

економічних та духовних потреб індивідів, сім’ї.

Джерела сімейних доходів досить різноманітні. Доходи сім’ї

можуть складатися як з трудових доходів, так і з доходів від

власності та у вигляді соціальної допомоги.

Джерела формування сімейних доходів

власність на ресурс «праця», який не має відособленого від власника існування і забезпечує доходи у фірмах (заробітна плата, доходи від особистого підсобного господарства, від індивідуальної та кооперативної трудової діяльності, нормальний прибуток підприємця, гонорари);

власність на ресурси, що мають відокремлене від їх власника існування, забезпечує такі форми доходів: процент, рента, орендна плата, прибуток, дивіденди тощо;

державні трансфертні виплати (пенсії, допомоги, безплатні послуги в галузі освіти та охорони здоров’я, пільги та ін.

інші джерела (спадщина; дарування; виграші і т. ін.).

Про рівень життя населення свідчить не тільки рівень сімейних

доходів, а й напрямки їх використання, до яких належать:

• придбання економічних благ довгострокового користування (квартир, меблів, електропобутової техніки, затрати на освіту, довгострокове страхування життя тощо);

• придбання економічних благ поточного споживання (одяг, їжа, оплата комунальних послуг з охорони здоров’я, транспортних та інших послуг);

• сплата податків та обов’язкових неподаткових платежів; інші витрати;

• придбання цінних паперів, нерухомості та іншого майна з метою збереження цінності заощаджень або ж з метою отримання додаткових доходів на заощаджені кошти;

• інші витрати

Заощадження – це частина доходу, що не споживається. Отже, заощадження З дорівнюють національному доходу НД мінус споживання С:

З = НД-С.

Заощадження здійснюють домогосподарства, підприємства, організації та держава.

У ринковій економіці основними об’єктами заощадження є домогосподарства та підприємства

Диференціація доходів та її межі. Крива Лоренца і коефіцієнт Джині.

Найчастіше для виявлення ступеня рівномірності розподілу доходу загальну кількість сімей (100%) ділять на п’ять рівних за чисельністю груп, тобто кожна група містить 20% населення. Для кожної групи обчислюють її частку у сукупному особистому доході за відповідний рік. Ступінь нерівності розподілу доходів між домогосподарствами часто ілюструють за допомогою кривої Лоренца. Її будують так: по горизонтальній осі відкладають п’ять груп сімей, кожна з яких містить 20% населення; по вертикальній осі – частку кожної групи сімей у сукупному особистому доході.

Площа між бісектрисою OA і кривою Лоренца (L) характеризує ступінь нерівності розподілу доходу. Чим менша ця площа, тим вищий ступінь рівності розподілу доходу, і навпаки.

Крива Лоренца

Криву Лоренца доповнює коефіцієнт (індекс) Джині.

G = SL / S OAB,

де G – коефіцієнт Джині;

S L – площина між прямою ОА та кривою Лоренца;

S OAB – площина трикутника ОАВ.

Чим більший коефіцієнт Джині, тим менш рівномірно розподіляються доходи

Крива Лафера

Крива відображає взаємозв’язок між величиною ставки податків і надходженням за їх рахунок коштів у державний бюджет. При підвищенні ставки податку доходи держави за рахунок податків спочатку збільшуються. Якщо податкова ставка перевищує деяку межу – точку М, то доходи від податків починають зменшуватися. Великі податки знижують стимули виробництва та зменшують доходи держави за їх рахунок і навпаки. Зниження податків у такому випадку поліпшує стан державних фінансів.

У відповідності з кривою Лафера податкові надходження при більш високій ставці в точці N і при більш низькій у точці L однакові. Але якщо ставка податків у точці N не стимулює попит, то ставка податків у точці L створює стимули до праці, заощадження та інвестицій, стимулюючи розширення виробництва та збільшення національного доходу.

Тема 10. Тенденції розвитку сучасної економіки

1. Сутність і багатогранність процесу суспільного відтворення. Суспільний продукт та закономірності його розширеного відтворення. Відтворення елементів економічної системи.

2. Економічне зростання: сутність, типи і фактори. Основні моделі економічного зростання: Кейнсіанська, неокласична, Домара-Харрода.

3. Фактори економічного зростання. Науково-технічна революція та її роль в економічному зростанні. Заощадження та нагромадження. Інвестиції – ключова ланка перетворення структури народного господарства та передумов економічного зростання. 

4. Циклічність економічного розвитку. Основні характеристики циклів. Економічні і структурні кризи. Малі і середні цикли. Довгі хвилі Н.Д. Кондратьєва. Державне антикризове регулювання економіки.

Сутність і багатогранність процесу суспільного відтворення. Суспільний продукт та закономірності його розширеного відтворення. Відтворення елементів економічної системи.

Відтворення – безперервне відновлення процесу виробництва товарів, послуг та духовних благ, на основі якого здійснюється відтворення всіх елементів економічної системи – продуктивних сил, економічних відносин та господарського механізму.

Суспільне відтворення – це економічний процес, в якому виробництво, розподіл, обмін та споживання постійно повторюються та відновлюються через результат виробництва – продукт.

Види суспільного відтворення

Суспільне відтворення

Просте

При простому відтворенні процес виробництва та випуск створених благ здійснюється щорічно у незмінному масштабі (поширене серед найбідніших країн).

Звужене відтворення спричиняють економічні кризи, політичні потрясіння, значні технологічні аварії, природні катастрофи, війни тощо. Звужене суспільне відтворення є явищем тимчасовим.

Розширене відтворення – це кількісне та якісне зростання обсягів виробництва і споживання.

Основною проблемою відтворення є дотримання пропорцій:

— між виробництвом і споживанням;

— між підрозділами національного виробництва;

— між витратами на виробництво та доходами від реалізації продукту виробництва;

— між відшкодуванням спожитого капіталу та нагромадженням;

— між споживанням і заощадженням;

— між заощадженнями та інвестиціями та ін.

Узагальнюючим результативним показником виробничої діяльності суспільства виступає сукупний суспільний продукт. Він являє собою всю суму матеріальних і духовних благ, створених суспільством за певний проміжок часу (як правило, за рік).

Економічне зростання: сутність, типи і фактори. Основні моделі економічного зростання: Кейнсіанська, неокласична, Домара-Харрода.

Економічне зростання – це основний показник розвитку і добробуту будь-якої країни.

Економічне зростання – це збільшення обсягів реального ВВП в одному періоді порівняно з іншим, або зростання економічної могутності держави.

Типи економічного зростання

Екстенсивний тип економічного зростання досягається за рахунок розширення обсягів виробництва, тобто використання більшої кількості виробничих ресурсів:

Інтенсивний тип економічного зростання досягається за рахунок більш досконалого використання економічних ресурсів

Змішаний (реальний) тип економічного зростання – зростання виробничих потужностей внаслідок збільшення кількості використання факторів виробництва і вдосконалення техніки та технологій (поєднує інтенсивні та екстенсивні типи).

• збільшення чисельності зайнятих;

• збільшення обсягу капіталу;

• залучення більшої кількості природних ресурсів.

• технологічного прогресу;

• рівня освіти та професійної підготовки кадрів;

• економії за рахунок зростання масштабу виробництва;

• покращення розподілу ресурсів;

• впливають законодавчі, інституційні та інші фактори.

Темпи економічного зростання

високий

низький

Економічне зростання

безперервне

пропорційне

Економічне зростання може вимірюватися за допомогою різних показників, у залежності від мети аналізу:

• зростання реального ВВП в абсолютних вимірниках (для оцінки зростання економіки в цілому);

• зростання реального ВВП в розрахунку на душу населення (для порівняння життєвого рівня населення);

Y = Y₁ - Y₀ / Y₀ ×100%

• зростання реального ВВП в розрахунку на одного зайнятого (для оцінки рівня й динаміки економічної активності).

Для вимірювання економічного зростання використовують показники:

1. абсолютного приросту реального обсягу виробництва, який визначається за формулою:

∆Y = Y_t – Y_t-1 ,

де ∆Y – приріст ВВП, ВНП чи НД;

Y_t – обсяг ВВП, ВНП чи НД у період t;

Y_t-1 – обсяг ВВП, ВНП чи НД у період, попередній періодові t.

2. темпу економічного зростання, який визначається за формулою:

Моделі економічного розвитку, які тісно пов’язані з господарським зростанням:

• модель лінійних стадій розвитку (зростання);

• теорія структурних трансформацій;

• теорія зовнішньої залежності;

• неокласична модель вільного ринку;

• теорія ендогенного зростання;

• модель сталого розвитку.

Виділяють два основні підходи до моделювання процесу зростання – це неокейнсіанський та неокласичний.

Неокейнсіанськими називають ті моделі зростання, які, як і кейнсіанська теорія взагалі, грунтуються на попиті. Один із факторів попиту – інвестиції, які мультиплікативно збільшують доход. Водночас інвестиції самі обумовлюються зростанням доходу (ефект акселератора).

Відомим прикладом моделей даного напряму є модель Домара-Харрода (30-і р. ХХ-ого ст).

Модель Домара.

В моделі припускається, що:

1. Існує тільки ринок благ і він початково збалансований.

2. На ринку праці є надлишкова пропозиція і це забезпечує постійний рівень цін.

3. Фактором зростання сукупного попиту і сукупної пропозиції є приріст інвестицій.

На відміну від Кейнса, у Домара інвестиції є не тільки фактором створення доходу, а й фактором створення капіталу (основних фондів), чого не враховував Кейнс. Динамічна збалансованість попиту і пропозиції за Домаром визначається динамікою інвестицій, тому що вони створюють і нові доходи, і новий капітал. Таким чином, завдання зводиться до визначення обсягів і темпів зростання інвестицій, необхідних для підтримки збалансованого довгострокового зростання.

У моделі Домара рівноважне економічне зростання досягається тоді, коли темпи приросту інвестицій (It / It-1) дорівнюють добутку продуктивності капіталу (граничної або середньої) на граничну схильність до заощаджень. Змінити рівноважний темп зростання можливо лише за рахунок зміни граничної схильності до заощадження (Sy), тому що в стані динамічної рівноваги (виходячи з моделі Домара) гранична продуктивність капіталу (b) визначається існуючим рівнем розвитку техніки.

Модель Харрода.

Аналогічних висновків дійшов і Харрод. На відміну від Домара, Харрод особливу увагу приділяє зайнятості робочої сили за умов економічного зростання.

Модель Харрода враховує такі припущення. Якщо в попередньому періоді сукупний попит перевищує сукупну пропозицію (YDt-1  YSt-1), то підприємці збільшують темпи розширеного відтворення. Якщо YDt-1  YSt-1, темпи виробництва зменшуються, і якщо Yt-1D = Yt-1S, темпи зростання залишаються незмінними. 

Фактори економічного зростання. Науково-технічна революція та її роль в економічному зростанні. Заощадження та нагромадження. Інвестиції – ключова ланка перетворення структури народного господарства та передумов економічного зростання.

Фактори економічного зростання

Темпи економічного зростання, його якість повністю визначаються факторами зростання.

Фактори пропозиції

Фактори попиту

Фактори розподілу

І. Фактори пропозиції:

1. Кількість та якість природних ресурсів.

Земельні ресурси. Україна займає 40-ве місце у світі за площею, та 21-ше місце за кількістю земельних ресурсів.

Мінеральні ресурси. Запаси вугілля, залізної та марганцевої руд, сірки, ртуті, різноманітної сировини для будівельних матеріалів.

Рекреаційні ресурси. Знаходяться на узбережжі Чорного та Азовського морів, а також у Карпатах.

2. Кількість та якість трудових ресурсів.

Показниками є чисельність працездатного населення та продуктивність праці.

Кількість населення зменшується, збільшується кількість осіб похилого віку, народне господарство втрачає кваліфіковані кадри.

3. Обсяг основного капіталу або основних фондів.

Виробничий потенціал України раніше був зорієнтований на машинобудівну, добувні галузі та воєнний комплекс.

4. Нові технологи (НТП).

НТП залежить від витрат на наукові дослідження. Видатки бюджету на науку дуже незначні (близько 3%).

II. Фактори попиту:

Для реалізації зростаючого виробничого потенціалу в економіці треба забезпечити повне використання збільшених обсягів усіх ресурсів. А це потребує підвищення сукупного попиту

II. Фактори розподілу:

Стосуються як розподілу ресурсів, що суттєво впливає на чинники пропозиції, так і розподілу національного продукту та доходу, що впливає на сукупний попит.

Поряд з факторами, які зумовлюють економічне зростання, існують такі, що стримують його.

До факторів, які стримують економічне зростання, належать:

• обмеження з боку сукупного попиту;

• соціально-політична атмосфера у країні;

• ресурсні та екологічні обмеження.

До факторів, які негативно впливають на економічне зростання, належать:

• злочинність та корупція;

недобросовісне ставлення до праці;

• припинення роботи під час страйків, трудових конфліктів;

• несприятливі погодні умови, тобто все те, що стримує зростання продуктивності праці.

Позитивні наслідки економічного зростання:

• економічне зростання дозволяє забезпечити більш високий рівень життя;

• дає змогу здійснювати нові програми поліпшення життя бідних верств населення;

• впливає на авторитет країни у світі;

• полегшує розв’язання проблеми обмеженості ресурсів.

Негативні наслідки економічного зростання:

• економічне зростання часто призводить до руйнування середовища, у якому мешкають люди;

• призводить до перетворення працівників у додаток до машини;

• зростання ВВП і багатства не вирішують проблему бідності;

• автоматизація виробництва сприяє різкому скороченню робочих місць і призводить до збільшення безробіття.

Циклічність економічного розвитку. Основні характеристики циклів. Економічні і структурні кризи. Малі і середні цикли. Довгі хвилі н.Д. Кондратьєва. Державне антикризове регулювання економіки

Чергування піднесень і спадів у економіці призводить до того, що її розвиток хвилеподібно зростаючий характер. Хвилеподібні коливання в економіці відбуваються не хаотично, а у формі економічних циклів.

Зростання і падіння обсягів національного виробництва, цін, процентних ставок і зайнятості складають діловий цикл, який є характерною рисою ринкової економіки.

Економічний цикл – це періодичний підйом або спад реального ВВП на фоні загальної тенденції до зростання.

Модель економічного циклу

Фази економічного циклу

Рівень економічної активності складають такі показники: рівень зайнятості, рівень безробіття, обсяг випуску виробництва.

Спад (криза, рецесія).

— перевиробництво товарів порівняно з попитом на них;

— значне скорочення обсягів виробництва;

— падіння цін;

— дефіцит вільних грошових засобів, необхідних для платежів;

— біржовий крах та банкрутство підприємств;

— зростання безробіття;

— падіння рівня заробітної плати;

— падіння рівня прибутку;

— масове знищення товарів, устаткування тощо;

— недостатність кредитних ресурсів. 

Дно (депресія, застій).

Найнижча точка спаду циклу – критична точка в економіці. 

— «застій» виробництва;

— низький рівень цін та зайнятості;

— найбільша кількість банкрутств;

— відсутність нових інвестицій;

— ліквідація товарного надлишку. 

Пожвавлення.

— розширення виробництва до відновлення докризового рівня;

— зростання цін;

— модернізація виробництва;

— зростання зайнятості;

— активізація попиту;

— відновлення інвестицій.

Пік (піднесення, експансія, бум).

• розширення виробництва;

• швидке зростання зайнятості;

— зростання заробітної плати та інших видів доходів;

— масове оновлення капіталу;

— підвищення рівня цін;

— зростання пропозиції, яка з часом перевищує попит і створює умови для нової кризи.

Тривалість фази падіння у західних країнах становить півроку або півтора року, в Україні вона тривала десять років.

Виділяють два основних підходи до визначення причин циклів.

Перший пов’язаний з зовнішніми (екзогенними) факторами, які перебувають за межами економічної системи:

• політичні та випадкові події (війни, революції, перевороти тощо);

• зміни чисельності населення (міграція);

• поява значних наукових і технічних винаходів і нововведень (автомобіль, залізниці, комп’ютери);

• відкриття нових земель та родовищ корисних копалин;

• погодно-кліматичні зміни тощо.

Другий – з внутрішніми (ендогенними) факторами, які притаманні даній економічній системі:

• нестабільність витрат;

• зміна цін на ресурси (нафту, газ та інші види сировини);

• діяльність держави у сфері регулювання економіки (зміни у кредитно-грошовій, податковій політиці) тощо.

Поєднання або комбінація зовнішніх та внутрішніх факторів і стають причинами економічних циклів.

Економічні цикли суттєво відрізняються один від одного за тривалістю та амплітудою коливань.

Короткі цикли

• цикли Джозефа Кітчина.

Тривалість: 3 роки і 4 місяці.

Вони пов’язані з відновленням економічної рівноваги на споживчому ринку. Причиною коротких циклів є зміни, що відбуваються у сфері кредиту. Тому вони і проявляються як кризи кредитної сфери.

Середні цикли (промислові) – цикли Клемента Жугляра.

Тривалість: 8 – 10 років.

Причину цих циклів вбачали в періодичності оновлення основного капіталу і пов’язували зі зменшенням попиту на устаткування і споруди.

Довгі цикли

• цикли Миколи Кондратьєва.

Тривалість: 45 – 60 років.

Існування довгих циклів пов’язане зі зміною базових технологій, джерел енергії та об’єктів інфраструктури.

М. Кондратьєв у великих циклах (хвилях) виділяв дві фази:

• І фаза – висхідна хвиля (25 – 30 pp.) – це довгострокове піднесення, що виникає на базі нових наукових відкриттів, змін технології, її супроводжують значні соціальні коливання (війни, революції);

• II фаза – низхідна хвиля (20 – 25 pp.), криза виникає тоді, коли стара структура економіки вступає в конфлікт з потребами нової технології, але ще не готова до змін.

Тема 11. Закономірності розвитку світового господарства Інтернаціоналізація господарського життя і світовий ринок

1. Сутність, етапи становлення та основні риси світовою господарства. Сучасна структура світового господарства.

2. Міжнародний поділ праці та інтернаціоналізація економіки як основа формування світового господарства. Транснаціональні корпорації і розвиток міжнародних виробничих зв’язків.

3. Міжнародна економічна інтеграція та її організаційні форми.

4. Світова торгівля: сутність та структура. Всесвітній ринок товарів і послуг. Торговельна політика, її види та інструменти. Теорія порівняльних витрат. Торговельний і платіжний баланс. Міжнародні кредитні відносини і механізм їх регулювання.

5. Зміст і структура світової валютної системи. Валютні курси. Конвертованість валют. Валютні ринки.

6. Міграція населення і світовий ринок праці. Сутність і причини, форми і тенденції розвитку міграції робочої сили.

7. Проблеми інтеграції економіки України у світове господарство.

Сутність, етапи становлення та основні риси світовою господарства. Сучасна структура світового господарства.

Світове господарство – внутрішньо суперечлива єдність національних економік, пов’язаних міжнародним поділом праці, торговельно-виробничими, фінансовими та науково-технічними зв’язками.

Етапи розвитку світового господарства:

I – кінець XIX – початок 20-х років XX ст.;

II – друга третина 20-х років – кінець 80-х років XX ст.;

III – кінець 80-х – початок 90-х років XX ст. і продовжується нині.

Світове господарство характеризується:

- зростанням інтернаціоналізації економіки на основі поглиблення міжнародного поділу праці;

- створенням багатогранної системи міжнародних економічних відносин;

- формуванням міжнаціональних механізмів регулювання економічних взаємовідносин між країнами.

Економічні засади функціонування світового господарства

Міжнародний поділ праці

Економічні засади функціонування світового господарства

Інтернаціоналізація економіки

Міжнародна конкуренція

економічної єдності

світу

Міжнародний поділ праці (МПП) – спеціалізація країн на виробництві певних видів товарів відповідно до їхніх природно-кліматичних, історичних та економічних умов.

Форми міжнародного поділу праці

Загальний поділ праці ґрунтується на галузевій спеціалізації окремих країн (с/г виробництво, переробні галузі та ін.)

Сучасний етап розвитку МПП характеризується:

- розвитком спеціалізації та кооперування виробництва наукомісткої продукції, прогресивних технологій, що зумовлює деіндустріалізацію промислово розвинених країн (скорочення у їхніх структурах виробництва базових галузей);

- поглибленням спеціалізації у сфері науково-технічних знань та інформації;

- інтернаціоналізацією сфери послуг, тісним переплетінням продажу послуг із виробництвом та збутом товарів, експортом капіталу, обміном інформацією;

- загостренням конкуренції на міжнародних ринках, глобалізацією її змісту, зростанням значення інтернаціональних конкурентних переваг.

Інтернаціоналізація економіки – формування, розвиток та поглиблення економічних взаємозв’язків між країнами завдяки відкритості національних економік

Форми інтернаціоналізації економік

Інтеграційна – об’єднання ринків, а потім – виробництв окремих країн у зону вільної торгівлі та підприємництва

Міжнародна економічна інтеграція (МЕІ) – процес зближення та взаємопроникнення національних господарств групи країн, спрямований на створення єдиного господарського механізму.

МЕІ має переважно регіональний характер.

Форми МЕІ:

- торговельна інтеграція (створення зон вільної торгівлі) країн-учасниць;

- валютно-фінансова інтеграція (зняття обмежень на переміщення капіталів всередині угруповання, єдина валютна політика тощо);

- створення єдиного економічного простору (усунення нетарифних бар’єрів у взаємній торгівлі).

АПЕК – азійсько-тихоокеанське економічне об’єднання, частка якого досягає ~ 50% міжнародної торгівлі

ЄС – Європейський Союз (~ 37,3% світової торгівлі)

Найбільші регіональні інтеграційні угрупування

НАФТА – Північноамериканське регіональне об’єднання (~ 18,7% світової торгівлі)

Провідну роль у сучасному світовому господарстві відіграють інтернаціональні промислові та банківські корпорації.

Міжнародні корпорації (МНК) – концерн або союз концернів різних країн, які домінують в одній або кількох сферах світового господарства.

Транснаціональні корпорації (ТНК) – основні суб’єкти світогосподарських зв’язків на сучасному етапі.

THK – фірми, які здійснюють основну частину своїх операцій за межами країни, в якій вони зареєстровані, – найчастіше в декількох країнах, де розміщені їхні відділення, філії, підприємства.

Транснаціональні банки (ТНЕ) – крупні банки, які виконують посередницьку роль у міжнародному русі позичкового капіталу (спираючись на мережу закордонних підприємств) і контролюють (за державної підтримки) валютні й кредитні операції на світовому ринку.

Суб’єкти світового господарства

Національні держави (національні господарства)

Міжнародні і транснаціональні корпорації, транснаціональні банки

Регіональні об’єднання і союзи держав

Міжнародні організації та інститути

Класифікація країн світового господарства

За специфікою господарських систем:

- країни з розвиненою ринковою економікою;

- країни з ринковою економікою, що розвивається;

- країни з перехідними до ринку економіками;

- країни з неринковою економікою.

За ступенем економічного розвитку:

- високорозвинені;

- середньо розвинені;

- з низьким рівнем розвитку.

Крім того, виділяють:

- нові індустріальні країни Південно-Західної Азії та Латинської Америки;

- високодохідні нафтоекспортуючі країни;

- найменш розвинені країни.

Структура міжнародних організацій та інститутів

Спеціалізовані:

- АСС – Адміністративний комітет з координації роботи спеціалізованих закладів ООН та Міжнародного агентства з атомної енергії;

- UNPC – Комісія ООН з питань народонаселення;

- СТС – Комісія ООН з питань діяльності ТНК;

- ILO – Міжнародна організація праці та ін.

Галузеві економічні об’єднання:

- IAEA – Міжнародне агентство з атомної енергії;

- ІСАО – Міжнародна організація цивільної авіації;

- UNCTAD – Конференція ООН з торгівлі і розвитку;

- IMF – Міжнародний валютний фонд;

- IBRD – Міжнародний банк реконструкції і розвитку та ін.

Міжнародні галузеві організації:

- OPEC – Організація країн-експортерів нафти;

- GATT – Генеральна угода з тарифів і торгівлі;

- EBRD – Європейський банк реконструкції і розвитку;

-EUROATOM – Європейське товариство з атомної енергії та ін.

Міжнародні об’єднання підприємців:

- IRU – Міжнародний союз автомобільного транспорту;

- IUMI – Міжнародний союз морського страхування;

- SITA – Міжнародне товариство авіаційного електрозв’язку і т. ін.

Міжнародні економічні відносини (МЕВ) – економічні відносини в системі світового господарства.

Форми міжнародних економічних відносин

Світова торгівля

Міжнародний рух капіталів

Міжнародні валютно-фінансові відносини

Міграція робочої сили

Науково-технічне співробітництво

Існують дві форми МЕВ: міжнародний рух капіталів і науково-технічне співробітництво.

Міжнародний рух капіталів (МРЕ) – переміщення засобів за кордон (або з-за кордону) з метою отримання прибутку.

Форми міжнародного руху капіталів

Форми вивозу підприємницького і позикового капіталу

Позиковий капітал

Позики, кредити

Прямі інвестиції надають право управлінського контролю за об’єктом, у який інвестовано капітал.

Портфельні інвестиції здійснюються шляхом придбання акцій іноземних підприємств у розмірах, які не забезпечують право власності або контролю над ними.

Сек’юритизація – зростання ролі цінних паперів у залученні та розміщенні засобів комерційними банками, кінцевими кредиторами та позичальниками, як інструменту регулювання руху позичкового капіталу.

Функції міжнародного ринку капіталу

Забезпечення економіки готівкою

Фактори, що зумовлюють трансформації системі МЕВ:

- поширення кризи в енергетичній, сировинній та фінансовій сферах;

- швидка зміна пріоритетів, зумовлена розвитком інформаційного суспільства;

- зміни суспільно-економічних та політичних устроїв, зокрема постсоціалістичних держав;

- економічні, науково-технічні й технологічні зрушення, які зумовлюють зміну форм і напрямків міжнародної спеціалізації;

- зміна місця окремих країн, регіонів та фірм у системі міжнародного поділу праці та в структурі світового господарства.

Концепції трансформації міжнародних економічних відносин:

- концепція нового міжнародного економічного порядку (НМЕП, 1974 р.), висунута країнами, що розвиваються, і спрямована на протидію пануванню ТНК у системі МЕВ;

- концепція міжнародної економічної безпеки (МЕБ, середина 80-х років XX ст.).

Світова торгівля: сутність та структура. Всесвітній ринок товарів і послуг. Торговельна політика, її види та інструменти. Теорія порівняльних витрат. Торговельний і платіжний баланс. Міжнародні кредитні відносини і механізм їх регулювання.

Світова торгівля – форма МЕВ, що ґрунтується на глибокому МПП, спеціалізації певних країн на виробництві окремих товарів та послуг згідно з їхнім техніко-економічним рівнем, природними, географічними та іншими умовами.

Світовий ринок – розвинена сфера товарного обміну, що ґрунтується на МПП.

Теорії зовнішньої торгівлі

Теорії зовнішньої торгівлі покликані відповісти на запитання: що лежить в основі МПП?

Що визначає ефективність міжнародної спеціалізації для окремих країн?

Чим керуються фірми у своїй поведінці стосовно включення їх у міжнародний обмін?

Історично першою є теорія зовнішньої торгівлі – меркантилізм (XVI-XVII ст.). Ця теорія виходила з того, що багатство нації визначається обсягом золота. Тому завдання національних держав – продавати більше, купувати менше, сприяючи таким чином переміщенню золота, яке виконувало функцію світових грошей, з одних держав у інші.

Теорії зовнішньої торгівлі

Теорія абсолютних переваг Л.Сміта: добробут нації залежить від ступеня поглиблення поділу праці, в тому числі й міжнародного. Кожна країна має спеціалізуватися на виробництві та експорті тих товарів, у виготовленні яких вона має абсолютні переваги, тобто виробництво товарів, які певній країні обходяться дешевше, повинне орієнтуватися не лише на задоволення потреб своєї держави, а й забезпечувати продаж їх (експорт) за кордон.

Теорія відносних переваг Д. Рікардо: кожна країна використовує свій капітал і працю у тих галузях, які забезпечують їй найбільші вигоди. Суть концепції Рікардо: наявність абсолютної переваги у національному виробництві того чи іншого товару не є необхідною умовою для розвитку міжнародної торгівлі; міжнародний обмін можливий та ефективний за наявності порівняльних переваг. Порівняльні переваги виникають там, де для виробництва двох товарів використовується різна кількість праці.

Неокласичні теорії світової торгівлі.

Теорія Хекшера – Оліна – Самуельсона є сучасною модифікацією теорії відносних переваг і відома як теорія співвідношення факторів виробництва. Шведські економісти Білі Хекшер та Берклі Олів теоретично обґрунтували необхідність та спрямованість зовнішньоторговельних відносин, а америк. вчений Пол Самуельсон визначив математичні умови, за яких реалізується теорія Хекшера – Оліна. Пов’язують теорію порівняльних переваг із теорією цін на фактори виробництва. Країни продають (експортують) товари інтенсивного використання відносно надлишкових факторів та ввозять (імпортують) продукти інтенсивного використання відносно дефіцитних для них факторів. У результаті відбувається вирівнювання цін на фактори виробництва, втрачаються відносні переваги, вирівнюються умови розвитку.

Парадокс Леонтьєва. Американський економіст Василь Леонтьєв, досліджуючи структуру експорту та імпорту США у 1947 р., виявив закономірність, яка відома під назвою парадокс Леонтьєва. Парадокс полягає у тому, що США експортували переважно трудомісткі товари, а імпортували – капіталомісткі, при цьому одна людино-година американської праці еквівалентна трьом людино-годинам іноземної праці. Отже, США мають надлишок праці високої кваліфікації, що й зумовлює таку структуру експорту.

Теорія альтернативних витрат Г. Хаберлера ґрунтується на дослідженні технологічних змінних, що визначають поведінку суб'єктів на світовому ринку товарів. Він стверджує, що країни експортують продукцію найпередовішого технологічного виробництва, сприяючи тим самим поширенню у світі новітніх технологій. Відтак розрив між технологічними рівнями зникає, експорт скорочується, структура зовнішньої торгівлі змінюється.

Головні елементи зовнішньої торгівлі – експорт і імпорт.

Експорт – продаж товарів та послуг зарубіжному контрагенту.

Імпорт – купівля у зарубіжного контрагента товарів та послуг.

Сума експорту та імпорту становить зовнішньоторговельний оборот.

Реекспорт – придбання в іншій країні товарів не для власного використання, а для перепродажу третій країні.

Реімпорт – придбання реекспортного товару країною-споживачем.

Особливості сучасного етапу розвитку світової торгівлі:

- перевищення темпів зростання світової торгівлі над темпами зростання ВВП;

- зміна структури товарообігу світової торгівлі за рахунок зростання питомої ваги продукції переробної промисловості; зниження частки сировинних товарів;

- щорічне оновлення більш ніж на третину асортименту продукції обробних галузей, насамперед електроніки;

- зростання частини взаємної торгівлі індустріально розвинених країн;

- зростання темпів торгівлі машинами та обладнанням на базі поглиблення міжнародного виробничого кооперування;

- розвиток ринку наукомісткої продукції, патентів, ліцензій, ноу-хау;

- множинність цін;

- зростання питомої ваги та значення світового ринку послуг.

Платіжний баланс – статистичний звіт за певний проміжок часу (місяць, квартал, рік), який показує співвідношення між сукупними надходженнями з-за кордону та платежами за кордон.

Торговельний баланс – статистичний звіт, у якому віддзеркалюються платежі з експорту, імпорту та реекспорту товарів за певний проміжок часу.

Таблиця Структура платіжного балансу (за методикою МВФ)

Торговельний, як і платіжний, баланс складається з кредитних і дебетових рахунків.

Кредитні рахунки забезпечують надходження іноземної валюти в країну.

Дебетові рахунки пов’язані з витратами іноземної валюти.

Різниця між кредитом і дебетом утворює сальдо зовнішньоторговельного балансу.

Якщо експорт товарів перевищує імпорт, то сальдо (чистий експорт) буде додатним (+). Якщо імпорт > експорту, то сальдо буде від’ємним (-).

Баланс послуг

Витрати українських туристів на оплату послуг за кордоном рівнозначні імпорту цих послуг в Україну (дебет). Надання Україною транспортних, страхових, медичних, банківських послуг іноземцям рівнозначне експорту (кредит).

Сальдо балансу послуг дорівнює різниці між експортом і імпортом патентів, ліцензій, ноу-хау, послуг транспорту, зв’язку, комунікацій, страхування, охорони здоров’я тощо.

Баланс руху капіталів

Надання позики однією державою іншій, придбання однією країною цінних паперів іншої країни в платіжному балансі відбиваються як торгівля борговими зобов’язаннями.

Надання позики іншій країні – імпорт боргового зобов’язання (дебет). Отримання позики з-за кордону – експорт боргового зобов’язання (кредит).

Придбання Україною цінних паперів в інших країнах – імпорт боргових зобов’язань (дебет).

Придбання іншими країнами цінних паперів України – експорт боргових зобов’язань (кредит).

Оцінювання експортно-імпортних операцій у платіжному балансі здійснюється без урахування в ціні товарів затрат на страхування і транспортування.

Платіжний баланс – фактично виконані надходження і платежі.

Розрахунковий баланс – включає всі вимоги і зобов’язання країни до сектору закордон, у тому числі й непогашені.

Платіжний баланс враховує і платежі, що мають однобічну основу, тобто не пов’язані з відшкодуванням:

- однобічні перекази;

- надання СПЗ з боку МВФ;

- переведення частини золота країни в її золотий запас і навпаки;

- переоцінка золотих і валютних резервів у зв’язку зі зміною світових цін на золото й валютних курсів.

Статті платіжного балансу А, В, С – основні. Статті блоків, пов’язані з рухом валютних резервів, – балансуючі.

Зміст і структура світової валютної системи. Валютні курси. Конвертованість валют. Валютні ринки.

Валюта в широкому розумінні – це грошова одиниця країни (гривня, рубль, долар і т. ін.); у вузькому розумінні – це грошові одиниці іноземних держав.

Національна валютна система – це норма організації валютних відносин країни, що визначається національним законодавством.

Національна грошова (валютна) одиниця

Золотовалютні резерви країни

Умови конвертованості національних валют

Структура національної валютної системи

Режим ринку валют

Режим ринку золота

Статус національних установ, що регулюють валютні відносини країни

Етапи розвитку міжнародної валютної системи (МВС)

І. Система «золотого стандарту»:

- золотомонетний стандарт (діяв із 1867 р. до початку XX ст.);

- золотозливковий стандарт (з початку XX ст. до Першої світової війни);

- золотодевізний (золотовалютний) стандарт (із 1922 р. до початку Другої світової війни).

Переваги:

- стабільність курсів валют сприяє розвитку торгівлі та зменшує ризики;

- жорстке саморегулювання.

Недоліки:

- відмова від самостійної грошової політики;

- залежність від видобутку золота.

II. Бреттон-Вудська система (створена в 1944 р.) Основні принципи:

- встановлення твердих обмінних курсів країн-учасниць до курсу долара;

- курс долара фіксований відносно золота;

- центральні банки підтримують стабільний курс національної валюти відносно долара;

- організаційною ланкою виступають МВФ і МБРР.

Ямайська валютна система (створена в 1976 р.) Основні особливості:

- заснована на кількох валютах;

- відмінено монетний паритет золота;

- основний засіб розрахунків - вільно конвертована валюта, а також міжнародні кредитні гроші - СПЗ і резервні позиції МВФ;

- вільний плаваючий курс валют визначається попитом і пропозицією;

- центральні банки країн не зобов’язані втручатися в роботу валютних ринків для підтримання фінансового паритету національних валют;

- країна сама обирає режим валютного курсу (фіксований, плаваючий або змішаний).

Курс валюти – це ціна грошової одиниці однієї країни, виражена у грошовій одиниці іншої країни.

Котирування – визначення офіційними державними органами (центральним банком) ціни іноземної валюти.

Фактори, які зумовлюють коливання курсів валют:

- співвідношення купівельної спроможності валют на внутрішніх ринках;

- співвідношення попиту і пропозиції національних валют на міжнародних ринках.

Штучні валюти, запроваджені для міжнародних розрахунків

СПЗ – «спеціальні права запозичення» - створена у 1969 р. МВФ колективна валютна одиниця з метою перетворення її в головний резервний актив МВФ, альтернативний золоту і долару.

СПЗ застосовують для встановлення паритетів і курсів валют. Свого головного призначення їй виконати не вдається.

Європейська валютна система (1979 р.) запровадила свою валютну одиницю – ЕКЮ, яка виконувала функції: міри вартості (засобу для встановлення курсів валют шляхом прирівнювання до неї курсів національних європейських валют) і засобу платежу в міжнародних розрахунках.

З посиленням інтеграційних процесів ЕКЮ поступилася місцем ЄВРО (1999 р. – початок запровадження). Ця валюта покликана виконувати всі функції повноцінних грошей.

Конвертованість валюти – здатність національної грошової одиниці обмінюватись на інші валюти.

Режими конвертованості

Повна конвертованість - можливість вільно здійснювати (без будь-яких обмежень) усі валютні операції фізичним та юридичним особам.

Часткова конвертованість – передбачає певні обмеження на обмінні валютні операції, які за вимогами МВФ не повинні стосуватися платежів за поточні міжнародні операції.

Зовнішня конвертованість – надання повної свободи іноземним фізичним і юридичним особам щодо здійснення валютних операцій.

Внутрішня конвертованість – надання права здійснювати обмінні операції національних грошових одиниць на іноземну валюту тільки фізичним і юридичним особам даної країни.

Міграція населення і світовий ринок праці. Сутність і причини, форми і тенденції розвитку міграції робочої сили.

Міжнародні відмінності у вартості життя

Нерівномірність інвестиційних процесів у різних країнах

Міжнародна міграція робочої сили – переміщення працездатного населення з однієї країни в іншу з метою пошуку роботи, нових сфер застосування своїх здібностей, кращих умов життя.

Національні відмінності в рівнях заробітної плати

Причини міжнародної міграції робочої сили

Потреби у використанні іноземної робочої сили національними державами та ін..

Тенденції розвитку ММРС:

- поширення міграційних процесів робочої сили практично на всі країни світу;

- головний напрям міграції робочої сили: з країн, що розвиваються, та країн із перехідними економіками у найрозвиненіші країни;

- активізація міграційних процесів із однієї розвиненої країни в іншу;

- посилення міждержавних переселень у межах країн, що розвиваються;

- пожвавлення маятникової міграції між країнами з перехідними економічними системами;

- виникнення нової форми міграції робочої сили - міграції науково-технічних кадрів;

- посилення тенденції «втеча умів» із країн з перехідними економіками та країн, що розвиваються, у розвинені країни;

- утворення нових привабливих міграційних центрів на Близькому Сході (Саудівська Аравія, Бахрейн, Кувейт, Ізраїль), у Латинській Америці (Аргентина, Бразилія, Венесуела), у Південно-Східній Азії (Японія, Гонконг, Тайвань, Сінгапур);

- зростання частки «молодої міграції»;

- розширення обсягів нелегальної міграції, зумовлене жорсткішою міграційною політикою СІЛА і країн Західної Європи, які прагнуть обмежити приплив іноземної робочої сили.

Форми міжнародної міграції робочої сили

Проблеми інтеграції економіки України у світове господарство.

Сутнісною ознакою сучасного світогосподарського розвитку є глобалізація.

Глобалізація (від фр. global – планетарний, всеосяжний) – всеохопний процес трансформації світового співтовариства у відкриту цілісну систему інформаційно-технологічних, фінансово-економічних, суспільно-політичних, соціально-культурних взаємозв’язків і взаємозалежностей.

Процес глобалізації розвивається під впливом сукупності техніко-технологічних, соціально-економічних, політичних, морально-етичних і культурних факторів.

Безповоротна – зміна постійного місця проживання

Тимчасова – зміна місця проживання, хоч і на тривалий, але визначений час

Сезонна – пошук сезонної роботи за межами своєї країни

Маятникова – регулярні поїздки за кордон у пошуках роботи з обов’язковим поверненням у свою країну

Загальна характеристика процесу глобалізації

Пов’язана з переходом від індустріальної до постіндустріальної стадії економічного розвитку

Глобалізація

Потребує спільних зусиль урядів держав і міжнародних організацій, регулювання на світовому рівні

Технічні, технологічні:

• НТП, розвиток нових поколінь транспорту і зв’язку;

• революція у галузі інформаційних і телекомунікаційних технологій;

• виникнення єдиного інформаційного простору і створення можливостей для здійснення операцій у режимі реального часу

Соціально-економічні:

• поглиблення інтернаціоналізації економіки на основі її транс націоналізації та регіоналізації;

• лібералізація сфери руху товарів і капіталів, розвиток нових фінансових технологій;

• становлення нового геоекономічного простору, заснованого на між анклавному (міжкорпоративному) поділі праці;

• індивідуалізація, деконцентрація та диверсифікація виробництва, що базуються на новітніх технологічних укладах;

• геоекономічні трансформації, пов’язані з розпадом командно-адміністративної системи господарювання та посиленням ринкової уніфікації сучасного світу

Фактори глобалізації

Культурні, морально-етичні:

• послаблення ролі традицій, соціальних зв’язків та звичаїв;

• зростання мобільності духовно-емоційного спілкування;

• інтернаціоналізація освіти, культурного простору та ін.

Передумови для становлення України як процвітаючої незалежної держави:

1. Наявність промислових, сировинних і водних ресурсів, чорноземів, що дає змогу повністю забезпечити населення продуктами харчування.

2. Потенційну здатність кадрів до висококваліфікованої і наукоємної праці, яка може бути реалізована у короткий час за рахунок активізації сильніших ринкових стимулів до праці.

3. Вигідне географічне положення, вихід до моря, сприятливий клімат, різноманітна й мальовнича природа.

Механізм зовнішньоекономічних зв’язків – сукупність конкретних форм зв’язків, а також систему правових, організаційно-управлінських та фінансово-економічних важелів, які забезпечують ефективну взаємодію національних народногосподарських структур із світовими як на макро-, так і мікрорівнях, з метою прискорення розвитку продуктивних сил країни та підвищення соціально-економічних показників життя її громадян.

Стратегічна мета у сфері зовнішньоекономічної політики – інтеграція народногосподарського комплексу України у світову господарську систему, що передбачає досягнення таких цілей:

• формування повноцінної ринкової системи господарства, яка базувалася б на загальноприйнятих у світовій практиці принципах, нормах та економічних механізмах;

• використання можливостей світового ринку для структурної перебудови національного господарства;

• перетворення зовнішньоекономічної сфери в активний фактор динамічного та високоефективного економічного зростання.

В основу функціонування механізму зовнішньоекономічної діяльності повинні бути покладені принципи демократизації, демонополізації та деідеологізації зовнішньоекономічних зв’язків, які передбачають максимальне скорочення адміністративних обмежень на експорт та імпорт, підвищення ролі митного та валютного регулювання міжнародних господарських зв’язків, надання суб’єктам зовнішньоекономічної діяльності широкої самостійності згідно з міжнародною практикою.

Одночасно зовнішньоекономічна політика має відповідати національним інтересам держави, забезпечувати взаємну вигоду з іноземними партнерами, стимулювати конкуренцію між учасниками зовнішньоекономічної діяльності з метою підвищення якості продукції та послуг на українському ринку.

3. Рекомендована література

1. Основні законодавчі та нормативно-правові акти

1. Конституція України: офіц. текст: [прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. із змінами.: станом на 1 січня 2011р.]. – К.: Мін-во Юстиції України, 2011. – 124 с.

2. Господарський кодекс України: офіц.текст: за станом на 20 січня 2011 р. – Х.: Одісей, 2011. – 42 с.

3. Кримінальний кодекс України: офіц.текст: за станом на 20 січня 2011 р. – Х.: Одісей, 2011. – 180 с.

4. Податковий кодекс України (із змінами, внесеними згідно із Законом N2856-VI від 23.12.2010): офіц. текст: за станом на 20 січня 2011 р. – Х.: Одіссей, 2011. – 490 с.

5. Цивільний кодекс України: офіц. текст: за станом на 20 січня 2011 р. – Х.: Одіссей, 2011. – 290 с.

6. Кодекс законів про працю України: офіц. текст: за станом на 20 січня 2011 р. – Х.: Одіссей, 2011. – 178 с.

7. Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом: закон України від 14.05.1992 р. № 2343-ХІІ // Відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 31. – Cт. 440 (з наступними змінами).

8. Про державну реєстрацію юридичних осіб і фізичних осіб – підприємців: Закон України від 15.05.2003 р. № 755-ІV // Відомості Верховної Ради. – 2003. – №№ 31-32. – Ст. 263 (з наступними змінами).

9. Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності: закон України від 06.09.05 № 2806-IV : [Електрон. ресурс]. – Режим доступу: // http://www.rada.gov.ua/.

10. Про ліцензування деяких видів господарської діяльності: закон України від 01.06.2000 р. № 1775-ІІІ у редакції Закону України від 19.10.2010 № 2608-VI) // Відомості Верховної Ради. – 2000. – № 36. – Ст. 299 (з наступними змінами).

11. Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні: Закон України 30.10.1996 р. N 448/96: [Електрон. ресурс]. – Режим доступу: // http://www.rada.gov.ua/.

12. Про державну підтримку малого підприємництва: закон України вiд 19.10.2000 № 2063-III: [Електрон. ресурс]. – Режим доступу: // http://www.rada.gov.ua/.

13. Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти: Закон України 22 лютого 2000 року N 1490-III (Закон втратив чинність на підставі Закону N 150-VI від 20.03.2008, ВВР, 2008, N 18, ст.198 ): [Електрон. ресурс]. – Режим доступу: // http://www.rada.gov.ua/.

14. Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності: Закон України №1160-IV від 11 вересня 2003р.: [Електрон. ресурс]. – Режим доступу: // http://www.rada.gov.ua/.

15. Про захист від недобросовісної конкуренції: Закон України від 07.07. 1996 р. № 236/96-ВР: [Електрон. ресурс]. – Режим доступу: // http://www.rada.gov.ua/.

16. Про захист економічної конкуренції: Закон України №2210-IIIвід 11 січня 2001 р.: [Електрон. ресурс]. – Режим доступу: // http://www.rada.gov.ua/.

17. Про засади внутрішньої і зовнішньої політики України: Закон України вiд 01.07.2010 № 2411-VI: [Електрон. ресурс]. – Режим доступу: // http://www.rada.gov.ua/.

18. Про власність: Закон України від 07.02.1991 р. № 697-ХІІ // Відомості Верховної Ради України. – 1991. – № 20. – Ст. 249 (втратив чинність на підставі закону від 27.04.07. №997-V).

19. Про зайнятість населення: закон України від 01.03.91 № 803-3: [Електрон. ресурс]. – Режим доступу: // http://www.rada.gov.ua/.

20. Про зовнішньоекономічну діяльність: Закон України від 16.04.1991р. № 959-XI: [Електрон. ресурс]. – Режим доступу: // http://www.rada.gov.ua/.

21. Про захист прав споживачів: Закон України вiд 12.05.1991 № 1023-XII. : [Електрон. ресурс]. – Режим доступу: // http://www.rada.gov.ua/.

22. Про господарські товариства: Закон України від 19.09.1991 р. № 1576-ХІІ // Відомості Верховної Ради. – 1991. – № 49. – Ст. 682 (з наступними змінами).

23. Про оплату праці: Закон України від 24.03.95 № 108/95-ВР: [Електрон. ресурс]. – Режим доступу: // http://www.rada.gov.ua/.

24. Про національний банк України: Закон України від 20.05.99 № 679-14: [Електрон. ресурс]. – Режим доступу: // http://www.rada.gov.ua/.

25. Про банки та банківську діяльність: Закон України вiд 07.12.2000р. №2121-III : [Електрон. ресурс]. – Режим доступу: // http://www.rada.gov.ua/.

26. Про державно-приватне партнерство: Закон України вiд 01.07.2010 № 2404-VI. // Офіційний вісник України. — 2010. — №58. — Ст. 1988. — С. 17.

27. Наказ МВС від 21.01.2010 № 13 «Про організацію діяльності підрозділів Державної служби боротьби з економічною злочинністю МВС України».

28. Наказ МВС від 22.01.2009 № 12 «Про порядок використання власних надходжень коштів спеціального фонду, отриманих органами і підрозділами внутрішніх справ від надання ними платних послуг». Змінений наказом МВС від 13.07.2009 № 305.

29. Наказ МВС від 01.12.2009 № 505 «Про затвердження Ліцензійних умов провадження господарської діяльності з надання послуг, пов’язаних з охороною державної та іншої власності, надання послуг з охорони громадян». (Зареєстровано в Мін’юсті 25.12.2009 № 1248/17264).

30. Наказ МВС від 24.12.2009 № 552 «Про затвердження Порядку взаємодії при обміні інформацією між органами Міністерства внутрішніх справ України та Пенсійного фонду України щодо захисту інтересів держави при нарахуванні та сплаті внесків на загальнообов’язкове державне пенсійне страхування та інших платежів до Пенсійного фонду України». (Зареєстрований в Мін’юсті 30.03.2010 за № 261/17556).

31. Спільний наказ Мінекономіки, МВС, ДПА та Держстандарту від 26.02.1002 № 57/188/84/105 «Про затвердження Правил торгівлі на ринках». (Зареєстровано в Мін’юсті 22.03.2002 за 288/6576). (Змінений спільними наказами від 03.07.2003 №172/702/332/108, зареєстрований в Мін’юсті 17.07.2003 за № 617/7938, від 22.09.2005 № 298/778/413/269, зареєстрований в Мін’юсті 28.09.2005 за № 1112/11392, від 26.01.2009 № 38/19/16/39).

32. Наказ МВС України від 30.07.2003 № 83/787 «Про затвердження Порядку надання Держфінмоніторингом МВС України узагальнених матеріалів щодо фінансових операцій, які можуть бути пов’язані з легалізацією (відмиванням) доходів або фінансування тероризму, та отримання інформації про хід їх опрацювання» (зареєстрований в Мін’юсті 05.08.2003 за № 686/8007). Змінений спільним наказом Державного комітету фінансового моніторингу України та МВС України від 15.04.2005 № 97/262 (зареєстрований в Мін’юсті 11.05.2005 за № 489/10769).

33. Спільний наказ МВС України та Держспоживстандарту від 15.10.2007 № 378/259 «Про координацію дій органів внутрішніх справ України та підрозділів Держспоживстандарту України щодо виявлення фактів виробництва та реалізації небезпечних, неякісних і фальсифікованих товарів».

34. Спільний наказ МВС, Державної інспекції з контролю за цінами та Державного комітету України з питань технічного регулювання та споживчої політики від 21.03.2008 № 15/97/135 «Про спільні дії Міністерства внутрішніх справ України, Державної інспекції з контролю за цінами та Державного комітету України з питань технічного регулювання та споживчої політики щодо недопущення необґрунтованого зростання цін на споживчому ринку та захисту прав споживачів».

Рекомендована література Базова

1. Баб’як М.Н., Пешенкова Л.А., Рибчук А.В. Економічна теорія: навчальний посібник. – Київ: Центр навчальної літератури, 2005. – 208 с.

2. Базилевич В. Економічна теорія: Політекономія. Підручник. – К.: Знання, 2004.

3. Базілінська О.Я. Макроекономіка: навч. посіб. – 2-ге вид.,випр. – К.: Центр учбової літератури, 2009. – 442 с.

4. Бутук А.И. Экономическая теория: Учебное пособие. – 2-е изд., перераб. и доп. – К.: Викар, 2003. – 668с.

5. Гальчинський А.С., Єщенко П.С. Економічна теорія: Підручник. – К.: Вища шк., 2007. – 503с.: іл.

6. Джуніор Ечивмент. Прикладна економіка. – К., 2001.

7. Долгов С.В. Глобализация экономики. – М., 2001.

8. Дорнбуш Р., Фишер С. Макроэкономика. – М., 1999.

9. Економічна теорія: Політекономія: підручник за ред. В.Д. Базилевича. – 6-те вид., перероб. і доп. – К.: Знання – Прес, 2007. – 719с.

10. Економічна теорія: Політична економія: Підручник / за заг. ред. С.І. Юрія – К.: Кондор, 2009. - 604с.

11. Загальна економіка: підручник. За ред. І.Ф. Радіонової. – Кам’янець-Подільський, 2002.

12. Кириленко Л.М., Крупська Л.П., Пархоменко І.М., Тимченко І.Е. Моя економіка. – К., 2001.

13. Климко Г.Н., Каніщенко Л.О., Пригода В.М., Садовий М.М. Основи економічної теорії: політ економічний аспект: Підруч. для студ. екон. спец. вищ. закл. освіти. – 5-те вид., випр. – К.: Знання-Прес, 2004.

14. Косік А.Ф., Гронтковська Г.Е. Міроекономіка: навчальний посібник. – К.: Центр навчальної літератури, 2004. – 416 с.

15. Курс переходной экономики / Под ред. Л.И. Абалкина. – М., 1997.

16. Макконнелл К., Брю С. Экономикс. В 2-х т. – М., 1992.

17. Міцкевич А.А. Экономика в задачах и тестах. – М., 1996.

18. Мочерний С.В. Економічна теорія: Посібник для студентів вищих закладів освіти. – К.: Видавничий центр «Академія», 1999. – 592с.

19. Мочерний С.В. Основи економічної теорії: навч. посібник/ С.В. Мочерний, О.А.Устенко. – 3-тє вид., стер. – К.: Академія, 2009. – 502 с. – (Альма-Матер).

20. Мочерний С.В. Політекономія: підручник. К., «Вікар», 2003. – 386 с.

21. Орехівський Г.А. Тестово-словниковий практикум з економічної теорії: навчальний посібник. – К.: Каравела, 2007. – 216 с.

22. Основи економічних знань: навч. посібник. А.С. Гальчинський та ін. – 2-ге видання перероблене і доповнене. – К.: «Вища школа», 2002. – 543с.

23. Основи економічної теорії. / За редакцією Предборського В.А. – Київ. – Кондор. – 2002. – 621 с.

24. Мельник Л.Ю., Корецький М.Х., Огаренко В.М. та ін. Основи економічної теорії: навчальний посібник. / Під заг. ред. заслуж. працівника народної освіти України, д.е.н., проф. Л.Ю. Мельника. – К.: Центр навчальної літератури, 2005. – 528 с.

25. Основи економічної теорії: підручник / А.А. Чухно, П.С. Єщенко, Г.Н. Климко та ін. / За ред. А.А. Чухна. – К.: «Вища школа», 2001. – 606 с.

26. Основи економічної теорії: Посібник для студентів вищих навчальних закладів. В.О. Рибалкін та ін. – К.: Видавничий центр «Академія», 2002. – 352 с.

27. Основи стійкого розвитку: Навчальний посібник / За заг. ред. д.е.н., проф. Л.Г. Мельника. – Суми: ВТД «Університетська книга», 2005. – 654с.

28. Основи економічної теорії. Тести. Задачі. Кросворди. За ред. С.В. Мочерного. – К., 1999.

28. Панчишин С. Макроекономіка: навч. посібник. – К.: Либідь – 2001. – 614 с.

29. Підручник (гриф МОН України). За заг. ред. доктора екон. наук, професора Шевченко Л.С. Харків.: Право, 2010. – 448 с.

30. Піндайк Р., Рубінфельд Д. Мікроекономіка. – К., 1996.

31. Політична економія: навч. посібник (К.Т. Кривенко, В.Є. Савчук, О.О. Беляєв та інші; за ред. д.е.н., проф. К.Т. Кривенка). – К.: КНЕУ, 2001. – 508 с.

32. Політична економія: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів / За ред. В.О. Рибалкіна, В.Г. Бодрова. – К.: Академ-видав, 2004. – 672 с.

33. Політична економія: навч. посіб. / Г.А. Оганян, В.О. Паламарчук, А. Румянцев та ін.; За заг. ред. Г.А. Оганяна. – К.: МАУП, 2003. – 520 с.

34. Предборський В.А., Гарін Б.Б., Кухаренко В.Д. Економічна теорія // Під редакцією В.А. Предборського – К.: Кондор,2003. – 492 с.

35. Пушкаренко П.І. Економічна теорія. Модульний курс: підручник / П.І. Пушкаренко. – Суми: Університетська книга, 2011. – 384 с.

36. Пушкаренко П.І. Економічна теорія: як виконувати контрольну, курсову і наукову роботи в умовах кредитно-модульної системи навчання: навчально-методичний посібник для студентів вищих навч. закладів / П.І. Пушкаренко. – Суми: Мрія, 2009. – 132 с.

37. Савченко Л. Макроекономіка – К., 1999.

38. Сакс Дж., Пивоварський О. Економіка перехідного періоду: уроки для України. – К., 1997.

39. Семененко В.М. Економічна теорія. Політекономія: навч. посібник / В.М. Семененко Д. І. Коваленко, В. В. Бугас. – К.: ЦНЛ, 2010. – 360 с.

40. Семюелсон Пол А., Нордгауз Вільям Д. Мікроекономіка / Пер. з англ. – К.: Основи, 1998. – 676 с.

41. Семюелсон Пол А., Нордгауз Вільям Д. Макроекономіка / Пер. з англ. – К.: Основи, 1995. – 544 с.

42. Сизоненко В.А. Підприємництво. Підручник. – К., 1999.

43. Словарь современной экономической теории Макмиллана. – М., 1997.

44. Стігліц Дж. Економіка державного сектору. – К., 1998.

45. Федоренко В.Г., Ніколенко Ю.М. та ін. Основи економічної теорії: підручник / За наукової ред. проф. Федоренка В.Г. – К.: Алеута, 2005. – 511 с.

46. Чепінога В.Г. Основи економічної теорії: навч. посібник. – К.: Юрінком Інтер, 2003. – 456 с.

47. Экономическая теория (политэкономия): учебник / Под общ. ред. Заслуженных деятелей науки Российской Федерации, профессоров В.И. Видянина, Г.П. Журавлёвой. – М.: изд-во Рос. Экон. Акад., 2000. – 592 с.

48. Экономическая теория / Под ред. А.И. Добрынина, Л.С. Тарасевича. 3-е изд. -СПБ.: Изд. СПбГУЭФ; Питер, 2008. – 630 с.

49. Эрхард Людвиг. Благосостояние для всех. – М., 1998.

50. Ястремський О.І., Гриценко О.Г. Основи мікроекономіки: підручник. – К.: Товариство «Знання», КОО, 1998. – 714 с.

Допоміжна Монографії

1. Вахович І.М. Камінська І.М. Фінансова спроможність регіону: діагностика та механізми забезпечення: монографія / І.М. Вахович, І.М. Камінська – Луцьк: Надстир’я, 2009. – 400 с.

2. Гайдуцький А.П. Міграційний капітал в країнах, що розвиваються: Монографія. – К.: УкрІНТЕІ, 2008. – 296 с.

3. Герасимчук З.В. Регіональна політика сталого розвитку: теорія, методологія, практика: монографія. – Луцьк: Надстир’я, 2008. – 528 с.

4. Затонацька Т.Г. Бюджетне інвестування: теорія та практика: монографія. – К.: НДФІ, 2008. – 336 с.

5. Затонацька Т.Г. Налогообложение: проблемы науки и практики: монография. – Х.: ФЛП Александрова К.М., 2008. – 264 с.

6. Кривов’язюк І.В. Проблемы экономического развития предприятий на современном этапе/ Опыт и проблемы социально-экономического развития предприятий, отраслей, комплексов:  монографія /под ред. – Пермь: РИО ФГОУ ВПО «Пензенская ГСХА», 2009. –456 с.

7. Кульчицький Б.В. Економічні системи суспільства: теорія, методологія, типологізація. Монографія. – Львів: ЛНУ імені Івана Франка, 2003. – 352 с.

8. Лютий І.О., Зражевська Н.В., Рожко О.Д. Державний кредит та боргова політика України. – 2-ге вид. – К.: ЦУЛ, 2008. – 360 с.

9. Новий курс: реформи в Україні 2010-2015: національна доповідь / ред.: В.М. Геєць та ін. – К.: НВЦ НБУВ, 2010. – 232 с.

10. Панчишин С. Макроекономічний аналіз товарної форми виробництва: монографія. – Львів: ЛНУ імені Івана Франка, 2004. – 452 с

11. Романюк М.В. Податкова політика як чинник соціально-економічного зростання в Україні. – К.: ЦУЛ, 2008. – 280 с.

12. Слав’юк Р.А., Чиж Н.М. Управління структуруванням власного капіталу акціонерних товариств: монографія / Р.А. Слав’юк, Н.М. Чиж. – К.: УБС НБУ, 2009. – 358с.

13. Тропіна В.Б. Фіскальне регулювання соціального розвитку суспільства. – К.: НДФІ, 2008. – 368 с.

14. Чугунов І.Я., Затонацька Т.Г., Ставицький А.В. Фінансово-економічне прогнозування і планування: монографія – К.: ТОВ «ПоліграфКонсалтинг», 2007. – 312 с.

Інші наукові видання

1. Алексеєнко Л.М. Фінансовий капітал в економічній системі держави // Фінанси України. – № 9. – 2005. – С. 7.

2. Бокань Б.Б. Диверсифікація підприємства: передумови, види та форми // Вісник економічної науки України . – №2 (18). – 2010. – с. 21.

3. Большой экономический словарь. – М.: Книжный мир, 2010. –860 с.

4. Булана О. Державна підтримка підприємств реального сектора економіки в Україні в умовах її інтеграції у СОТ і ЄС. – №2. – 2011. – с. 68.

5. Варналій З.С. Мале підприємництво: основи теорії і практики. – 4-те вид. – К.: Знання, КОО, 2008. – 302 с.

6. Васильченко З.М., Комерційні банки: реструктуризація та реорганізація. – К.: КОНДОР, 2007. – 528 с.

7. Вовк В. Теорії конкуренції та її особливості в банківській сфері // Економіка України. – №8. – 2011. – С. 56.

8. Возьний К. Інфляція і девальвація: макроекономічні взаємозв’язки та залежності // Економіка України. – №11. – 2010. – С. 35.

9. Гальчинський А. Економічна наука: проблеми методологічного оновлення // Економіка України. – № 3. – 2007. – С. 4-10.

10. Голов, Р.С. Бизнес-энциклопедия / Р.С. Голов, М.М. Теплышев, А.Н. Пророков ; ред.: Р.С. Голов. – 2-е вид., перераб. и доп. – М.: Дашков и К, 2010. – 776 с.

11. Головінов О.М. Соціально орієнтована ринкова економіка як модель соціальної держави // Економіка і держава. – № 2. – 2007. – С. 10-12.

12. Гончарук АГ. Вплив бюджетної політики на розвиток національної економіки // Фінанси України. – № 12. – 2006. – С. 33.

13. Горбачов В., Гурченков О. Еволюція та сучасний стан наукових уявлень про інтенсифікацію виробництва // Економіка України. – № 1. – 2005. – С. 53.

14. Гош О. Ринок як засіб відродження перехідної економіки України // Економіка України. – № 9. – 2005. – С. 75.

15. Гош О. Соціально-економічний лад реформованої України: основні необхідні інновації// Економіка України. – №3. – 2011. – С. 78.

16. Гриценко А. Методологічні основи модернізації України // Економіка України. – №2. – 2011. – С. 4.

17. Демяненко С. До питання сучасної економічної термінології // Економіка України. – №8. – 2011. – С. 90.

18. Диба М., Ягодка А., Дзюбенко Л. Теоретико-методологічні основи господарського регулювання в сучасній економічній системі // Економіка України. – № 10. – 2005. – С. 42.

19. Економічна енциклопедія. У трьох томах. Т.1, Т. 2, Т.3. (Редколегія: С.В. Мочерний (відповід. редактор) та інші. – К.: Видавничий центр «Академія», – 2000, 2001, 2002. – 864 с., 848 с., 952 с.

20. Звягільський Ю. Проблеми державного регулювання заробітної плати в Україні // Економіка України. – №5. – 2011. – С. 65.

21. Канцуров О. Інституціоналізм як теретико-методологічні засади сучасних реформ // Економіка України. – №5. – 2011. – С. 15.

22. Кіндзерський Ю. Інституціональні аспекти відтворення у контексті структурних трансформацій // Економіка України. – № 1. – 2007. – С. 4-13 та №2. – 2007. – С. 4-12.

23. Кіндзерський Ю., Паламарчук Г. Проблеми національної конкурентоспроможності та пріоритети конкурентної політики в Україні // Економіка України. – № 8. – 2006. – С. 19.

24. Кічурчак М.В. Суспільний товар як економічна категорія у поглядах економістів ХХст. // Вісник економічної науки України . – №2 (18). – 2010. – С. 46.

25. Кленін О.В. Концептуальні основи управління виробничо-господарським потенціалом промислового підприємства // Вісник економічної науки України. – №2 (18). – 2010. – С. 50.

26. Клочко В. – Глобалізація та особливості сучасної економічної кризи// Економіка України. – №9. – 2011. – С. 56.

27. Коваленко Ю. Формування інституційних передумов розвитку фінансового сектору економіки України // Економіка України. – №7. – 2011. – с.49-59.

28. Ковальчук Т., Іванов Є., Іванов С. Актуалізація висновків теорії грошового обігу в контексті глобальної фінансової кризи // Економіка України. – №10. – 2010. – С. 15.

29. Корінєв В.Л. Особливості стратегічного ціноутворення в умовах інноваційної діяльності підприємства // Вісник економічної науки України . – №2 (18). – 2010. – С. 53.

30. Корнійчук Л. Політекономія: виникнення і еволюція. // Економіка України. – №2. – 2011. – С.80.

31. Коростей В. Законодавча стратегія розвитку економіки України // Право України. – № 7. – 2007. – С. 105-110.

32. Кошелев Е., Воробьева О. Ответственность бизнеса: опыт внедрения, характерные черты и особенности // Вісник економічної науки України. – №2 (18). – 2010. – С. 51

33. Кудряшов В. Стан державних фінансів та напрями їх оздоровлення”// Економіка України. – №3. – 2011. – С. 14.

34. Кузнецов О. Особливості антикризової програми «Групи двадцяти» // Економіка України. – №2. – 2011. – С. 70.

35. Кукурудза І.І. Економічна політика України в контексті китайського досвіду // Вісник економічної науки України . – №2 (18). – 2010. – С. 64.

36. Лукінов І. До питання про концепцію і модель сучасного економічного розвитку України// Економіка України, – 2001, – № 6, – С. 4.

37. Луніна І. Державні фінанси та інфраструктурні проблеми розвитку економіки // Економіка України. – №8. – 2011. – С. 46.

38. Лютий І.О., Демиденко Л.М., Субботович ЮЛ. Бюджетна політика і стабільність соціально-економічного розвитку України // Фінанси України. – № 10. – 2006. – С. 3.

39. Ляшенко В.І., Бачурін А.О. Механізми регулювання структурних трансформацій в умовах економічної рецесії // Вісник економічної науки України. – №2 (18). – 2010. – С. 63.

40. Мазаракі А., Лагутін В. Ринок споживчих товарів в Україні: посткризові тенденції // Економіка України. – №9. – 2011. – С. 45.

41. Макогон Ю.В. Посткризисная экономика Украины // Вісник економічної науки України . – №2 (18). – 2010. – С. 73.

42. Малий І., Галабурда М. Економічна наука: проблеми усвідомлення методології // Економіка України. – № 9. – 2006. – С. 45.

43. Малюга Н.М., Замула І.В. Природний капітал: ідентифікація та бухгалтерський вимір // Вісник економічної науки України . – №2 (18). – 2010. – С. 66.

44. Матвієнко П.В. Аналіз трансформаційних процесів в Україні // Економіка і держава. – № 2. – 2007. – С. 55-59.

45. Мокряк В., Мокряк Е. Концепція саморегульованого ринку: її захист і критика в контексті сучасних соціально-економічних реалій // Економіка України. – №6. – 2011. – С. 17-26.

46. Мудрак Р. Державна регуляторна політика як складова економічного розвитку // Економіка України. – № 7. – 2006. – С. 34.

47. Никифоров А.Є., Диба В.М. Вплив державної амортизаційної політики на оновлення основного капіталу інноваційних підприємств // Фінанси України. – № 1. – 2007. – С. 67-74.

48. Новицький В. Інституціоналізм у діалектиці сучасного економічного розвитку // Економіка України. – № 7. – 2005. – С. 49.

49. Носова О. Про фундаментальні причини фінансових криз та життєздатність фінансових ринків у сучасній формі // Економіка України. – №4. – 2011. – С. 45.

50. Огліх В., Шаповалов О. Макроекономічний аналіз економічного розвитку та системи оподаткування // Економіст. – № 2. – 2007. – С. 66-70.

51. Огонь Ц.Г. Доходи бюджету як домінанта фінансової стабільності держави // Фінанси України. – № 6. – 2005. – С. 19.

52. Онищенко В. Модернізація як імператив розвитку України // Економіка України. – №7. – 2011. – С. 4-13.

53. Павлов К.В. О перпективах развития системы рыночных отношений // Вісник економічної науки України . – №2 (18). – 2010. – С. 97.

54. Пивоваров М.Г., Шаповалов О.М. Новий підхід до визначення впливу факторів виробництва для досягнення кокурентоспроможності в підприємництві // Вісник економічної науки України. // Економіка України. – №2 (18). – 2010. – С. 77.

55. Пінчук Н.М. Економічна оцінка природних ресурсів // Фінанси України. – № 5. – 2005. – С. 20.

56. Поздняков О.І. Особливості банківського регулювання та нагляду в країнах з перехідною економікою // Фінанси України. – № 1. – 2006. – С. 101.

57. Покритан А. Про характер виробничих відносин у сучасній Україні. //Економіка України. – 1999. – №10. – С. 61.

58. Полозенко Д. Основні напрями соціальної політики на сучасному етапі розвитку економіки України // Економіка України. – №7. – 2011. – С. 83-89.

59. Полозенко Д.В. Банківська система України в умовах функціонування іноземних банків // Фінанси України. – № 5. – 2006. – С. 91-93.

60. Полозенко Д.В. Державний бюджет України та основні напрями забезпечення соціально-економічного розвитку // Економіка і держава. – № 5. – 2007. – С. 4-6.

61. Полозенко Д.В. Доходи бюджету України і напрями їх реструктуризації // Фінанси України. – № 1. – 2005. – С. 155.

62. Полозенко Д.В. Фінансова система України і бюджетний процес: сутність та шляхи їх удосконалення // Фінанси України. – № 11. – 2006. – С. 3.

63. Потакаєва О.В. Ознаки підприємницької діяльності // Економіка і держава. – № 1. – 2007. – С. 42-45.

64. Пробоїв О.А. Вплив глобалізаційних тенденцій на світові фінансові ринки та їх наслідки для економіки України // Вісник економічної науки України . – №2 (18). – 2010. – С. 85.

65. Пустовійт Р. Порівняльний аналіз неоінституціональної та неокласичної теорій // Економіка України. – № 4. – 2005. – С. 54.

66. Пустовойт О. Ринок споживчих товарів України: тенденції розвитку і вплив на структуру економіки // Економіка України. – №1. – 2011. – С. 59

67. Ревун В.І. Про реформування й модернізацію податкової системи // Фінанси України. – № 6. – 2006. – С. 27.

68. Рибак С. Бюджетна стратегія: українські реалії та зарубіжний досвід // Економіка України. – №8. – 2011. – С. 40.

69. Рокоча В., Мороз Д. До питання про вибір оптимального шляху ринкової трансформації. // Економіка України, – 1998, – №9, – С. 53.

70. Романюк М.В. Податкова система та інвестиційна привабливість економіки України // Фінанси України. – № 1. – 2006. – С. 38.

71. Рябініна Л. Сутнісні особливості сучасних грошей та їх функції // Економіка України. – №6. – 2011. – С.40-49.

72. Семенковський А. Методологічні основи монетарної теорії. // Економіка України, – 1999, – №4, – С. 40.

73. Сивульський М.І Основні пріоритети бюджетного процесу // Фінанси України. – № 10. – 2006. – С. 13.

74. Симоненко В. Держава і ринок: шляхи партнерства // Економіка України. – № 1. – 2007. – С. 71-77.

75. Ситник Л.С., Бервенова Т.М. Типи розвитку національної економіки // Вісник економічної науки України. – №2 (18). – 2010. – С.97.

76. Сова О.Ю. Сутність та види дефіциту державного бюджету // Фінанси України. – № 9. – 2005. – С. 20-24.

77. Соколовська А. Теоретичні засади визначення податкового навантаження та рівня оподаткування економіки // Економіка України. – № 7. – 2006. – С. 4.

78. Степаненко А., Чамара І. Вплив іноземних фінансово-кредитних установ на національну банківську систему. // Економіка України. – №2. – 2011. – С. 60.

79. Степаненко С. – Історична еволюція поняття «власність» // Економіка України. – №9. – 2011. – С. 34.

80. Стецюк П.А. Економічна суть фінансових ресурсів // Фінанси України. – № 1. – 2007. – С. 129-143.

81. Тарасевич В. Про предмет фундаментальної економічної науки. // Економіка України. – 1998. – №4. – С. 60.

82. Тарасевич В., Лебедєва В. Про цивілізаційні передумови інтеграційної політики України // Економіка України. – № 3. – 2006. – С. 47.

83. Третяк В.В., Середа Е.А. Национальная инновационная система как основа экономики инновационного типа // Вісник економічної науки України . – №2 (18). – 2010. – С. 115.

84. Тропіна В. Соціальна функція держави та фіскальний механізм її реалізації: теоретико-практичні аспекти дослідження // Економіка України. – № 11. – 2006. – С. 54.

85. Уткін Д.Ф. Стратегічні підходи до проблеми функціонування кредитно-фінансових установ // Економіка і держава. – № 2. – 2007. – С. 46-48.

86. Фісун А. Економічний прорив Китаю: досягнення, перспективи та проблеми // Економіка України. // Економіка України. – №5. – 2011. – С. 84.

87. Харламова Г. Моделювання впливу регіонального фактору на надходження прямих іноземних інвестицій в Україну // Економіст. – № 5. – 2007. – С. 50-53.

88. Харламова Г.О. Вплив інвестицій на економічне зростання // Фінанси України. – № 3. – 2005. – С. 57.

89. Хохлов М. Про економічний зміст категорії власності в транзитивній економіці // Економіка України. – 2002. – №1.

90. Чувардинський О.Г. Сучасні проблеми розвитку торгівельно-інвестиційного співробітництва України і країн-членів Європейського Союзу // Економіка і держава. – № 2. – 2007. – С. 13-15.

91. Чувардинський О.Г. Формування стратегії економічної безпеки України в контексті інтеграції і глобалізації світової економіки // Економіка і держава. – № 1. – 2007. – С. 16-19.

92. Чугунов І.Я., Ігнатенко А.Б. Податок з доходів фізичних осіб у системі фінансово-економічного регулювання // Фінанси України. – № 4. – 2006. – С. 3.

93. Чухно А.А. Природа сучасних грошей, кредиту та грошово-кредитної політики // Фінанси України. – № 1. – 2007. – С. 3-16.

94. Шевченко А., Жученко В., Ніколенко С. Маржиналізм: історія, теорія, практика. //Економіка України. – 1999. – №8.– С. 55.

95. Ширнин И.Г., Палкин В.А. Экономика Украины в условиях спада мировой экономики // Вісник економічної науки України. – №2 (18). – 2010. – С. 151.

96. Шлафман Н.Л. Методичні засади формування регіональних програм підтримки підприємництва // Вісник економічної науки України . – №2 (18). – 2010. – С. 171

97. Шовкун І. Податкові фактори технологічного розвитку економіки // Економіка України. – №5. – 2011. – С. 40.

98. Штепа Л.О. Оцінка відносин власності в умовах трансформації економіки України // Фінанси України. – № 4. – 2005. – С. 13.

99. Юхименко П.І. Сучасні тенденції та стратегія фінансової політики України // Фінанси України. – № 10. – 2005. – С. 101.

100. Юшко С. Спрощена система оподаткування юридичних осіб: переваги та ризики застосування // Економіка України. – №7. – 2011. – С. 60-71.

101. Яценко В.М. Грошовий обіг у відкритій економіці // Фінанси України. – № 4. – 2006. – С. 92.