1. Держава: поняття та ознаки.

На сьогоднішній день є декілька визначень поняття держави, які відбивають такі його аспекти:

— держава як організація політичної влади;

— держава як апарат влади;

— держава як політична організація всього суспільства.

Розуміння держави як організації політичної влади підкреслює, що серед інших суб'єктів політичної системи вона виділяється особливими якостями, є офіційною формою організації влади, причому одноособовою організацією політичної влади, яка управляє усім суспільством. Водночас політична влада — одна із ознак держави. Тому недоцільно зводити до неї поняття держави.

Із зовнішнього боку держава виступає як механізм здійснення влади і управління суспільством, як апарат влади. Розгляд держави через безпосереднє втілення політичної влади в апараті, системі органів — також не розкриває повністю її поняття. У разі такого розгляду не враховується діяльність системи органів місцевого самоврядування та інших.

Держава є особливою політичною реальністю. Розкриваючи зміст поняття держави, слід підвести її під таке родове поняття, як політична організація. Якщо державу до середини XIX ст. можна визначати як політичну організацію панівного класу, то пізніша, й особливо сучасна, держава — це політична організація всього суспільства. Держава стає не просто владою, що спирається на примус, а цілісною організацією суспільства, яка виражає і охороняє індивідуальні, групові і суспільні інтереси, забезпечує організованість у країні на підґрунті економічних і духовних чинників, реалізує головне, що надає людям цивілізація, — народовладдя, економічну свободу, свободу автономної особи.

Визначити загальне поняття держави, яке б відбивало всі без винятку ознаки і властивості, характерні для кожного з її періодів у минулому, дійсному і майбутньому, неможливо. Водночас будь-яка держава має набір таких універсальних ознак, що виявляються на всіх етапах її розвитку. Такими ознаками є територія, населення, влада.

Держава — суверенна політико-територіальна організація суспільства, що володіє владою, яка здійснюється державним апаратом на основі юридичних норм, що забезпечують захист і узгодження суспільних, групових, індивідуальних інтересів зі спиранням, у разі потреби, на легальний примус.Загальні ознаки держави.

Держава — єдина політична організація, яка:

1) охоплює усе населення країни в просторових межах. Територія — матеріальна основа існування держави. Сама територія не породжує держави. Вона лише створює простір, у межах якого держава простирає свою владу на населення, що мешкає тут. Територіальна ознака породжує громадянство — юридичний зв'язок особи з даною державою, який виражається у взаємних правах і обов'язках. Громадянин держави набуває: а) обов'язок підкорятися державно-владним велінням; б) право на заступництво і захист держави;

2) має спеціальний апарат управління — систему державних органів, що складаються з особливого розряду осіб, професіоналів з управління;

3) має у своєму розпорядженні апарат легального примусу: збройні сили, установи і заклади примусового характеру (армія, міліція, тюремні і виправно-трудові установи);

4) в особі компетентних органів видає загальнообов'язкові юридичні норми, забезпечує їх реалізацію, тобто держава організує громадське життя на правових засадах, виступаючи, таким чином, як арбітр, що узгоджує індивідуальні, групові і суспільні інтереси. Вона забезпечує і захищає права своїх громадян, а також інших людей, що перебувають на її території. Без права, законодавства держава не в змозі ефективно керувати суспільством, забезпечувати здійснення прийнятих нею рішень;

5) має єдину грошову систему;

6) має офіційну систему оподаткування і фінансового контролю;

7) має суверенітет;

8) має формальні реквізити — офіційні символи: прапор, герб, гімн.

Слід зважити на те, що держава може бути світською і теократичною. Більшість держав світу — світські, тобто такі, в яких розмежовані сфери дії церкви і держави (церква відокремлена від держави). У теократичних державах влада належить церковній ієрархії .

2. Характеристика форм державного правління

Форма правління держави - це структура вищих органів державної влади, порядок їх утворення і розподілення, компетенції між ними.

Форма правління віображає способи утворення та організації державної влади. Держави за формою правління класифікуються на республіки і монархії. Монархія (з грець. monarhia - єдиновладдя) - форма правління, при якій верховна державна влада здійснюється одноособово і переходить, як правило, за спадковістю. Монархічна форма правління характерна сьогодні для п'ятдесяти держав, з яких дванадцять - європейські. Сучасні форми монархії розрізняються за такою різновидністю, а саме: абсолютна монархія (Саудівська Аравія, Оман, Катар), конституційна парламентська (Великобританія, Іспанія, Норвегія, Японія тощо) дуалістична (Йорданія, Кувейт, Марокко, Бахрейн).

При абсолютній монархії в руках монарха зосереджується вся повнота державної влади. Монарх сам видає закони, керує внутрішньою і зовнішньою політикою держави, призначає і усуває уряд, керує вищим судом.

Конституційна парламентська монархія характеризується такими особливостями:влада монарха обмежується конституцією, що затверджується парламентом.

У дуалістичній монархії повноваження монарха обмежені в законодавчій сфері, але достатньо широкі у сфері виконавчої влади, парламент, навпаки, не має впливу ні на формування уряду, ні на його склад і діяльність. Цей тип монархії має тенденцію до переростання в конституційну монархію або в республіку.

Республіка (від лат. respublica - суспільна справа) - форма правління, при якій верховна державна влада здійснюється виборними органами, що обираються населенням на певний термін.

У сучасних державах переважають два основні різновиди республіканської форми правління: парламентська (ФРН, Італія, Індія, Ізраїль); президентська республіка (США, Аргентина, Мексика тощо). Кожна з них передбачає власну модель поділу влади.

Парламентська республіка. Ця форма правління мало чим відрізняється від парламентської монархії (деякі політологи наводять приклад Великобританії як класичного парламентського правління). За основу правління покладений принцип: слабкий президент - сильний парламент. Президент, як і монарх, є формальним главою держави, але його самостійна роль невелика. Фактично виконавча влада зосереджена в руках голови уряду. Президентська республіка. Класичним прикладом даної форми правління є США. Ця форма правління будується за принципом: сильний президент - сильний парламент, що передбачає більш послідовний поділ повноважень законодавчої і виконавчої влади (в деяких країнах Латинської Америки, які намагались скопіювати американську модель, утвердилися суперпрезидентські республіки, тому що влада президента не врівноважується дійсно сильним парламентом). Президент одночасно є головою держави і головою виконавчої влади. Він обирається всенародним голосуванням і має фіксований термін повноважень.

Західні політологи М.С.Шугарт і Дж.М.Кері виділили три можливі моделі: прем'єр-президентську;президентсько-парламентську; асамблейно-незалежну.

3. Характеристика форм державного устрою та політичного режиму

Теорія права розрізняє просту й складну форми державного устрою.

Проста (унітарна) держава - єдина держава, що не має всередині відокремлених державних утворень, які користуються певною самостійністю. Для державних органів характерна наявність: єдиної системи державних органів; єдиного законодавства; єдиної території; єдиного громадянства; єдиної загальнодержавної символіки тощо.

Складна держава - формується з відокремлених державних утворень, що користуються певною самостійністю. До такої форми держави належать: федерація, конфедерація, а за твердженням деяких авторів - і імперія.

Федерація - суверенне державне утворення (союз держав) з особливою структурою державного механізму, що криє в собі як загальнофедеративні державні (суспільні) організації, систему законодавства, так і аналогічні організації та законодавство суб'єктів федерації. Федерація створюється на добровільних засадах, здебільшого згідно з укладеними відповідними угодами (наприклад. Російська Федерація).

Конфедерація - добровільне об'єднання самостійних держав для досягнення конкретної мети. У конфедерації немає єдиної (або подвійної) системи органів, законодавства, території, громадянства. Це нестійка форма об'єднання, яка з часом або розпадається, або перетворюється на федерацію.

Імперія - примусово утворена, зазвичай через завоювання одного народу іншим, складна держава, частини якої повністю залежать від верховної влади.

Державно-правовий режим - сукупність засобів і способів реалізації державної влади, що відображають її характер і зміст з огляду на співвідношення демократичних і недемократичних засад. Розрізняють демократичний і недемократичний режими.

Основними ознаками демократичного режиму є:

- проведення виборів державних органів у центрі і на місцях та органів місцевого самоврядування;

- плюралізм у політичній, економічній, ідеологічній та духовній сферах життєдіяльності людей;

- рівноправність людей, гарантії здійснення ними своїх прав, виконання своїх обов'язків;

- демократизм правосуддя, пріоритет методів переконання перед методами примусу тощо.

Отже, демократичний правовий режим - це здійснення державної влади на засадах чинного права з використанням демократичних форм народного представництва, виконавчо-розпорядчої діяльності, правосуддя, контролю і нагляду, рівноправність населення, а також гарантування їхніх прав, свобод, законних інтересів, виконання кожним своїх обов'язків.

Недемократичні режими поділяють на тоталітарні та авторитарні.

Тоталітарний режим - це сукупність таких засобів і способів реалізації державної влади, за яких уся життєдіяльність суспільства і кожного окремого громадянина (особи) абсолютно регламентована.

Авторитарний режим - така сукупність засобів і способів реалізації державної влади, за яких вона концентрується в руках правлячої верхівки.

4. Характеристика основних теорій походження держави

Патріархальна теорія (Аристотель, Р. Філмер, Н.К. Михай-ловський, М.Н. Покровський). Відповідно до цієї теорії держава походить від патріархальної сім'ї, внаслідок її розростання: сім'я - сукупність сімей (селище) - сукупність селищ (держава). Аристотель називав людину політичною твариною, яка вступає у відносини з людьми з метою виживання. Відбувається утворення сімей. Розвиток цих сімей у результаті розмноження призводить до створення селищ, їх об'єднання утворюють державу.

Отже, держава з'являється як результат сімейних взаємовідносин, а влада монарха трактується як продовження влади батька (патріарха) у сім'ї, яка є "батьківською" за характером. Натепер ця теорія не може бути сприйнята, однак її деякі елементи, насамперед роль сім'ї у становленні державності, повинні враховуватися.

Теологічна теорія (Фома Аквінський) ґрунтується на ідеї божественного створення держави з метою реалізації загального блага. Вона обґрунтовує панування духовної влади над світською, церкви - над державою. Кожній людині наказується упокоритися перед волею Бога, який встановив державну владу, підкоритися тій владі, яка санкціонована церквою.

Договірна (природно-нравова) теорія (Г. Ґроцій, Б.Спіноза, Т.Гоббс, Дж.Локк, Ж.-Ж.Руссо, Я.Козельский, М.Радищев, І.Кант). Дана теорія грунтується на ідеї походження держави в результаті угоди (договору) як акта розумної волі людей. Об'єднання людей в єдиний державний союз розглядається як природна вимога збереження людського роду і забезпечення справедливості, свободи і порядку.

В основу теорії природного права покладено тезу про те, що державі передував природний стан людей. Він уявлявся авторам теорії неоднозначним. Гоббс вважав, що в природному стані відбувається "війна всіх проти всіх".

Органічна теорія (Г.Спенсер) ототожнює процес виникнення і функціонування держави з біологічним організмом. Уявлення про державу як про своєрідну подобу людському організму сформульовані ще давньогрецькими мислителями. М. Спенсер у XIX ст. розвив цю думку, заявивши, що держава - це суспільний організм, який складається з окремих людей, подібно до того, як живий організм складається з клітин.

Теорія насильства (Є. Дюринг, Л. Гумплович, К. Каутський) пояснює виникнення держави як результат війн, насильницького підкорення одними людьми інших (у Є. Дюринга - частини суспільства іншою частиною, у Л. Гумпловича і К. Каутського - одного племені іншим).

Названі дослідники відкидають внутрішні соціально-економічні причини походження держави. Всі державно-правові інститути, що існують у суспільстві, виводяться ними з голого насильства. Насильство лежить і в основі виникнення приватної власності.

Лише теорією насильства не можна пояснити походження держави. Проте ряд ідей, що складають зазначену теорію насильства, заслуговують на увагу. Історичний досвід свідчить, що завоювання одних народів іншими було реальним фактом існування державності протягом тривалого часу (наприклад, Золота Орда). Елементи насильства супроводжують створення будь-якої держави (римської, давньогерманської, Київської Русі). Насильство - боротьба між Північчю і рабовласницьким Півднем -відіграло певну роль у створенні США.

Матеріалістична (класова) теорія (К. Маркс, Ф. Енгельс, В. Ленін) грунтується на тезі про економічні причини (наявність приватної власності) виникнення держави, які породили розкол суспільства на класи з протилежними інтересами

Позаяк Є. Дюринг, Л. Гумплович в основу виникнення держави поклали чинники внутрішнього або зовнішнього насильства, К.Маркс, Ф.Енгельс, В. Ленін керувалися положенням про те, що держава - не сила, нав'язана ззовні, а результат внутрішнього поступу суспільства.

Ця теорія має чимало позитивних якостей. Економічний чинник, покладений в основу становлення держави, може краще пояснити суспільні явища, ніж інші чинники - психологічні, біологічні, моральні, етнічні, хоча й вони повинні враховуватися.

Недооцінювався ідеологічний чинник (свідомість), який, разом із матеріалістичним (буття) відіграє істотну роль.

5. Поняття та основні ознаки права

Право - система норм (правил поведінки) і принципів, встановлених або визнаних державою як регулятори суспільних відносин, які формально закріплюють міру свободи, рівності та справедливості відповідно до суспільних, групових та індивідуальних інтересів (волі) населення країни, забезпечуються всіма заходами легального державного впливу аж до примусу.

Специфічні ознаки права:

1. Вираження міри свободи, рівності та справедливості означає, що право з достатньою повнотою втілює основні права та свободи людини, визнані у світовому співтоваристві. Право є мірою свободи та рівності людей, установленою державою таким чином, щоб свобода одного не обмежувала свободи іншого. І цією мірою є справедливість. Повної свободи досягти не можна, проте можна бути вільним у тій мірі, у якій вільні інші. У праві свобода трансформується в суб'єктивні права, яким відповідають обов'язки, що їх обмежують.

2. Нормативність виявляє сенс і призначення права. Нормативністю права до суспільного життя вносяться істотні елементи єдності, рівності, принципової однаковості - право виступає як загальний масштаб, міра (регулятор) поведінки людей.

3. Формальна визначеність права означає чіткість, однозначність, стислість формальних правових приписів, виражених у законах, указах, постановах тощо. Досягається це за допомогою правових понять, їх визначень, правил юридичної техніки.

4. Системність права полягає в тому, що право - це не просто сукупність принципів і норм, а їх система, де всі елементи пов'язані та узгоджені. Системність вноситься до права законодавством. Лише системне, несуперечне право, яке виражає свою сутність через принципи, здатне виконати завдання, що постають перед ним.

5. Вольовий характер права, вираження в ньому суспільних, групових і індивідуальних інтересів означає, що в праві проявляється та втілюється воля, змістом якої є інтерес. Право акумулює суспільну, групову та індивідуальну волю громадян у їх гармонічному поєднанні, злагоді та компромісах. Воля пронизує діяльність людини, її цілеспрямовану поведінку в усіх, у тому числі й у правовій, сферах життя. Розуміння волі в праві виключає зведення права до знаряддя насильства держави, засобу придушення нею індивідуальної волі.

6. Загальнообов'язковість права виражається в тому, що встановлені правила поведінки є загальними та обов'язковими для всієї країни. Загальнообов'язковість, загальність праву надає те, що в ньому виражаються узгоджені інтереси учасників регульованих відносин, що воно має нормативний характер.

7. Державна забезпеченість, гарантованість права, аж до примусу, свідчить про те, що державна влада, держава в цілому підтримує загальні правила, які визнаються державою правовими. Далеко не всі норми права додержуються та виконуються добровільно, в силу внутрішнього переконання. Значна частина населення підкоряється вимогам правових лише тому, що за правом постає держава.

6. Право як особливий вид соціальних норм

Право належить до соціальних норм, тобто до норм, що регулюють відносини між людьми та їх організаціями (громадськими утвореннями й об'єднаннями). Усі соціальні норми залежно від їх ролі й місця в системі соціального регулювання поділяються на правові (або юридичні), моральні, релігійні, корпоративні, політичні норми, естетичні, звичаї та традиції.

Кожне суспільство потребує не лише системи підкорення, але й упорядкуванна системних відносин, тобто соціального регулювання.

Воно здійснюється за допомогою соціальних норм - правил поведінки загального характеру, що регулюють різні сфери суспільних відносин, мають певний зміст і забезпечуються різними засобами соціального впливу.

Соціальні норми можна розмежувати і згрупувати таким чином.

За змістом розрізняють - політичні, організаційні, культурні, естетичні, технічні та інші норми.

Політичні норми регулюють відносини між класами, націями, народностями їх участь в органах державної влади і організації держави, відносин держави з іншими елементами політичної системи суспільства.

Організаційні норми закріплюють структуру, порядок створення і діяльності державних органів і об"єднань громадян.

Норми культури - це правила культурної поведінки людей. В них відображується духовний розвиток народу.

Естетичні норми встановлюють правила поведінки людей в зв’язку з уявленнями про красоту людських вчинків ( норм етикету).

Технічні норми - правила необхідного,доцільного поводження людей з предметами природи,знаряддями праці та іншими технічними засобами. До них належать інструкції про користування електропобутовими приладами, правила виконання певних будівельних робіт, норми витрачення сировини, топлива та інші нормативи.

Норми права - норми , які встановлюються і охороняються державою.

Норми моралі - це норми , принципи, правила поведінки, які склались в суспільстві під впливом громадської думки і у відповідності з обумовленими економічним базисом уявленнями людей про добре, зле, обов’язок справедливість, честь тощо, і забезпечуються в результаті внутрішнього переконання та засобами громадського впливу.

Звичаї - це норми , які склались історично, закріпились у суспільній практиці в результаті багаторазового застосування певного роду відносин і ввійшли в звичку дій людини, колективу людей.

Дуже близькі до звичаїв традиції - способи поведінки людей, соціальних груп, які склались в суспільстві і передаються з покоління в покоління.

Норми громадських організацій - це норми , які встановлюються і охороняються громадськими організаціями. Деяким з них держава надає обов’язковість.

Релігійні норми - норми , що регулюють поведінку і специфічні культові дії, які засновані на вірі в існування бога (богів). Вони відображені в Статутах, священних книжках, інших релігійних документах.

Особливостями правових норм порівняно з іншими соціальними нормами є те:що вони виникають, коли формується держава; встановлюються або санкціонуються державою;виражають волю виробничої частини суспільства;утворюють внутрішньо-узгоджену систему; формулюють правила поведінки у вигляді прав і обов’язків; формально визначенні і мають чітко визначені форми зовнішнього виразу.

7. Поняття та ознаки, що характеризують норму права. Структура правової норми

НОРМА ПРАВА - це встановленою або санкціоноване, а також охоронюване державою правило поведінки, що визначає права й обов'язки осіб у регульованих суспільних відносинах.

ОЗНАКИ НОРМ ПРАВА, що відрізняють їх від індивідуально-правового припису, такі:

1,норми узагальнюють типові, тобто такі, що неодноразово повторюються, життєві ситуації

2,вони розраховані на невизначену кількість суспільних відносин

3,адресовані неперсоніфікованому колу суб’єктів, дозволяють окреслити межі поведінки всіх суб’єктів, що підпадають під задану ситуацію

4,діють у часі та просторі безперервно

5,чинність дії правової норми припиняється або скасовується уповноваженими суб’єктами.

Структура норми права - це її внутрішня будова. До структурних елементів норми права ставляться:

-гіпотеза - частина норми, що вказує на фактичні обставини, при настанні яких варто виконати встановлене правило;

-диспозиція - частина норми, що містить саме правило поведінки, що вказує на права та обов'язки сторін у регульованому відношенні;

-санкція - частина норми, що передбачає заходи примусового впливу, застосовувані до порушників даного правила поведінки.

8. Поняття джерела права та їх систем

Джерела (форми) права - це офіційні способи зовнішнього вираження й закріплення норм права.

Види основних джерел (форм) права:

а) нормативно-правовий акт;

б) нормативно-правовий договір;

в) правовий звичай;

г) правовий прецедент.

Нормативно-правовий акт - це вихідний, як правило, від компетентного органа держави акт-документ, що містить норми права.

У сучасних державах нормативно-правовий акт являє собою найпоширеніше джерело права. Він установлює, змінює, скасовує норми права, уводить їх у дію. Основними суб'єктами права, які приймають і видають нормативно-правові акти, є відповідні правотворчі органи держави.

Нормативно-правовий договір - це, як правило, спільний акт-документ, що містить норми права, що є результатом добровільного, взаємопогоджуваного волевиявлення правотворчих органів.

Правовий звичай - це санкціонований державою звичай, що здобуває в чинність загальнообов'язкого значення.

Санкціонування того або іншого звичаю державою означає визнання їм певного звичаю як загальнообов'язкове правило поводження, адресованого відповідним суб'єктам права.

У сучасних державах, включаючи Україну, сфера суспільних відносин, регульованих правовими звичаями, помітно мала й обмежена, на відміну від сфери дії законодавства.

Правовий прецедент - це рішення державного органа по конкретній юридичній справі, що являє загальнообов'язковий приклад рішення наступних аналогічних справ.

Види правових прецедентів:

а) судовий;

б) адміністративний.

Розходження цих прецедентів пов'язане з існуванням у механізмі держави судових і адміністративних органів.

У ряді сучасних держав судовий прецедент займає помітне місце серед джерел права. До числа таких держав насамперед ставляться Англія і США. Однак правила й межі дії судового прецеденту в цих країнах неоднакові.

В Україні судовий прецедент не є джерелом права, оскільки суди не ставляться до числа правотворческих органів. Публикуемые в Україні збірники рішень конкретних юридичних справ вищими судовими інстанціями служать орієнтиром правильного розуміння й однакового застосування норм матеріального й процесуального права.

9. Нормативно-правові акти як джерела права.

Нормативно-правовий акт – це письмовий документ правотворчого органу, який вміщує юридичні норми. Це найбільш розповсюджена форма сучасного права.

Всі нормативні акти поділяються на дві великі групи: закони і підзаконні акти. Чільне місце в системі нормативних актів посідає закон.

Отже, закон – це нормативно-правовий акт органу законодавчої влади або самого народу, який регулює найважливіші суспільні відносини, приймається в особливому порядку і має найвищу юридичну силу.

Основним законом кожної держави є конституція. На основі статті 8, Розділу І конституції України можна сказати, що Конституція України має найвищу юридичну силу, і всі інші закони та нормативно-правові акти

приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.

Закони, в тому числі конституція, є нормативно-правовими актами органів законодавчої влади або самого народу. Чинність законів узгоджується з рішенням Верховної Ради України (ст.. 9, Розділ І Конституції України) і

прийняття законів входить до повноважень Верховної Ради (ст.. 85, Розділ IV “Верховна рада України” Конституція України).

Крім законів існують інші нормативно-правові акти – підзаконні акти. Підзаконні нормативно-правові акти – це нормативні акти правотворчих органів, що видаються на підставі закону, відповідно до закону і для

його виконання.

10. Межі дії нормативно - правових актів: в просторі, у часі, за колом осіб

Основні параметри, що визначають межі дії норм права (законів)

Дія закону (нормативно-правового акта) чи навіть окремої його норми права — це обов'язковість їх виконання (всіма) громадянами, посадовими особами, державними органами та іншими суб'єктами права стосовно певної сфери (виду) суспільних відносин, за певних обставин (ситуацій), протягом певного часу, на певній території (у певному просторі) та щодо конкретного кола суб'єктів права, тобто осіб, організацій (в широкому смислі слова), які наділені певними характеристиками.

Дія закону (нормативного акта) у часі

Три позиції (фактори) визначають часові межі дії норми права, а відповідно й нормативного акта (чи закону): 1) момент, з якого починається дія (початок дії); 2) час, протягом якого вона продовжується (тривалість дії); 3) момент, яким завершується дія (закінчення дії).

Дія закону у часі починається з моменту вступу його в силу. Мається на увазі його юридична сила. Момент набрання чинності нормативним актом визначається різними встановленими законом (чи іншими актами) способами. Ці способи стосовно кожного конкретного нормативного акта визначаються або на підставі загальної норми про порядок введення актів у дію, або кожний раз самим цим актом згідно із загальним правилом. Отже, закон не закріпив єдиного порядку введення в дію нормативних актів, більше того, не поставив це в залежність від форми актів. Навіть для однотипних (одного виду) актів (наприклад, законів чи указів) передбачено альтернативні підходи до вирішення питання про порядок введення їх в дію залежно від різних обставин (наприклад, залежно від способу їх доведення до відома виконавців, оприлюднення, тобто промульгації, а також інших факторів). Наприклад, щодо законів Конституція України (ч. 5 ст. 94) передбачає: "Закон набирає чинності через десять днів з дня його офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено самим законом...". В чому може полягати це "інше", Конституція не визначає.

Дія закону (нормативного акта) у просторі

Передусім з'ясуємо зміст поняття "простір" та його співвідношення з іншим поняттям — "територія". Як загальне родове поняття, що визначає межі дії закону ще за одним, просторовим параметром, виступає категорія "простір". Простір включає такі складові частини (сфери): сухопутний, водний, підземний, повітряний та космічний простір, а також морське дно. Термін "територія" за обсягом охоплюваного ним простору вживається в трьох значеннях:

1) власне територія (від лат. terra — земля, суходіл, земна поверхня; territorium — область) — земельний, сухопутний простір з певними кордонами; або певна частина земної поверхні з визначеними межами — територія міста, парку, заводу тощо;

2) іноді дещо ширше: простір землі, внутрішніх та прибережних вод з певними кордонами (територія адміністративно-територіальної одиниці (утворення) — області, району тощо);

3) в міжнародному праві: територія держави, державна територія — частина земної кулі, що знаходиться під суверенітетом держави, яка включає сухопутний, водний, підземний та повітряний простір, а також континентальний шельф (включає морське дно та надра підводних районів на відстані 200 миль від берега).

Дія закону (нормативного акта) за колом (щодо) осіб

Дія закону за колом осіб визначається такими правилами (положеннями): Нормативні акти (закони) діють щодо громадян, юридичних осіб та інших суб'єктів відповідної держави. Щодо громадян та організацій межі дії нормативних актів визначаються залежно від змісту і призначення цього акта. Визначення (звуження) меж дії актів прямо залежить, по-перше, від характеру регульованих відносин, по-друге, від специфіки суб'єктів цих відносин, яка з їх характеру випливає.

Дія законів (нормативних актів) держави повинна поширюватись також на іноземних громадян та осіб без громадянства (апатридів), крім винятків, зокрема тих, які невіддільні від громадянства як особливого політико-правового зв'язку людини з конкретною державою, що знаходить вираз у взаємних правах та обов'язках.

Так, приміром, на іноземних громадян та осіб без громадянства не поширюється обов'язок військової служби у лавах Збройних Сил України; вони не можуть обирати та бути обраними до виборних державних органів, на виборні державні посади, а також до органів місцевого самоврядування; не можуть брати участь у всеукраїнських та місцевих референдумах, у дорадчих опитуваннях громадян (консультативних референдумах). Іноземні громадяни не можуть призначатися на окремі посади або займатися певною трудовою діяльністю, якщо згідно із законодавством призначення на ці посади або зайняття такою діяльністю обумовлено належністю до громадянства країни (України).

Відповідні вказівки про дію акта щодо певних категорій суб'єктів, якщо це необхідно, даються в самому акті. Зокрема, у кримінальному праві діють такі правила:

1) громадянин України, який вчинив злочин, передбачений КК України, перебуваючи за кордоном, підлягає відповідальності за законами України в разі його затримання або віддання до суду на території України. Такий принцип дії кримінальних законів щодо громадян називається принципом громадянства. Якщо громадянин України за вчинений злочин поніс покарання за кордоном, він не може бути притягнений до кримінальної відповідальності за цей злочин в Україні;

2) за злочин, вчинений за кордоном, але не передбачений КК України, громадянин України, який вчинив такий злочин, не підлягає кримінальній відповідальності за нього на території України;

3) аналогічно, за тими ж правилами дії закону вирішується питання про кримінальну відповідальність осіб без громадянства, які вчинили злочини за межами України, але перебувають на її території. Іноземні громадяни за злочини, вчинені за межами України, підлягають відповідальності за законом України у випадках, передбачених міжнародними договорами.

У зв'язку з питанням про дію закону за колом осіб гостро стоїть специфічна проблема про подвійне громадянство, а саме: закон якої держави застосовувати до біпатридів? Відповідно до Закону України від 18 січня 2001 р. "Про громадянство України" (ст. 2) одним із принципів законодавства України про громадянство є принцип єдиного громадянства. Проживання або тимчасове перебування громадянина України за межами держави не позбавляє його громадянства України. Проте із загальних правил є винятки, які мають два аспекти: міжнародно-правовий та внутрідержавний. В міжнародно-правовому аспекті таким винятком є інститут особистого імунітету від дії законів окремих осіб. У внутрідержавному аспекті йдеться про трансформацію зазначеного інституту у вигляді особистої правової недоторканності.

Міжнародно-правовий аспект представлений дипломатичним імунітетом та деякими його різновидами.

1. Дипломатичний імунітет, тобто імунітет дипломатичного представника іноземної держави. За набором (обсягом) привілеїв він виходить за межі лише особистої недоторканності.

2. Похідними від дипломатичного імунітету є деякі інші різновиди особистої недоторканності. В дещо меншому обсязі, ніж дипломатичні представники, дипломатичним імунітетом користуються консули.

Загальна недоторканність поширюється на всіх людей в однаковому обсязі. Згідно зі ст. 29 Конституції України "кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність".

11. Систематизація законодавства : поняття, значення, форми.

Систематизація нормативних актів — це діяльність з їх впорядкування та вдосконалення, приведення до певної внутрішньої узгодженості через створення нових документів чи збірників. Розрізняють кодифікацію та інкорпорацію як основні види систематизації актів. Інкорпорація — вид систематизації нормативних актів, який полягає у зібранні їх у збірниках у певному порядку без зміни змісту. Критерії систематизації: хронологічний або алфавітний порядок, напрям діяльності, сфера суспільних відносин, тематика наукового дослідження тощо. Можна також назвати кілька видів інкорпорації: за юридичним значенням вона буває офіційна чи неофіційна; за обсягом — загальна, галузева, міжгалузева, спеціальна; за критерієм об'єднання — предметна, хронологічна, суб'єктивна.

Кодифікація — вид систематизації нормативних актів, що мають спільний предмет регулювання, який полягає у їх змістовній переробці (усунення розбіжностей і суперечностей, скасування застарілих норм) і створенні зведеного нормативного акту. Різновидами кодифікації є кодекс, статут, положення.

Кодекс — кодифікований акт, який забезпечує детальне правове регулювання певної сфери суспільних відносин і має структурний розподіл на частини, розділи, підрозділи, статті, що певною мірою відображають зміст тієї чи іншої галузі права. У сучасному законодавстві України існують: Кримінальний кодекс, Кодекс про адміністративні правопорушення, Сімейний кодекс, Кримінально-процесуальний кодекс, Земельний кодекс, Водний кодекс тощо.

Статути, положення — кодифіковані акти, в яких визначається статус певного виду державних організацій та органів.

Нормативний акт як джерело права має свої переваги і недоліки. Однак за допомогою писаного права досить зручно регулювати суспільні відносини. Тому в даний час офіційні документи, що видаються державою, є основним або одним з основних джерел права практично у всіх правових системах світу.

У різні часи люди послуговувались різними нормативними актами, хоча сфера регулювання часто залишалась однаковою.

12. Поняття галузі права та правового інституту.

Найбільшим елементом системи права є галузь права. Галузь права - відносно самостійна сукупність юридичних норм, яка регулює якісно однорідну сферу (рід) суспільних відносин специфічним методом правового регулювання.

Провідна галузь права - конституційне (державне) право - система принципів і норм конституції, які закріплюють основи суспільного і державного ладу, форму правління і державного устрою, механізм здійснення державної влади, правове становище особи. Через призму конституційного права можна сприйняти правовий образ держави як цілісного явища. Конституційне право у питанні взаємовідносин держави і громадян виходить із того, що права людини і громадянина не даруються державою, а належать людині від народження, випливають із її статусу як особи. Призначення держави - створити належні умови для реалізації прав і свобод людини.

Над конституційним правом як основною галуззю права всієї правової системи нібито надбудовані:

- з одного боку, адміністративне та цивільне право - дві профілюючі галузі, що втілюють у предметі та методі регулювання первинні начала публічного і приватного права відповідно;

- з іншого боку, кримінальне право - профілююча галузь, спрямована головним чином на виконання охоронних завдань.Особливу галузь права становить міжнародне право.

Міжнародне право - система правових норм, які регулюють публічні взаємовідносини між державами (міжнародне публічне право) або приватні правові відносини між громадянами різних країн та їх об'єднань (міжнародне приватне право

За субординацією у правовому регулюванні відрізняють матеріальні та процесуальні галузі права.

Матеріальні галузі права (матеріальне право) - прямо регулюють суспільні відносини. До них належать конституційне (державне), цивільне, адміністративне, кримінальне та ін. право.

Процесуальні галузі права (процесуальне право) - визначають процедуру реалізації матеріального права і є похідними від нього.

Матеріальним галузям права - адміністративному, цивільному, кримінальному відповідають процесуальні - адміністративно-процесуальне, цивільне процесуальне, кримінально-процесуальне право.

Адміністративно-процесуальне право - система норм права, яка регулює порядок здійснення і розгляду адміністративно-правових справ, тобто таких, що складаються в сфері державного управління.

Цивільне процесуальне право - система норм права, яка регулює порядок розгляду і вирішення судом цивільних справ, а також порядок виконання судових рішень.

Кримінально-процесуальне право - система норм права, яка регулює порядок діяльності правоохоронних органів і судів у зв'язку з розкриттям злочинів, розслідуванням кримінальних справ, їхнім розглядом у суді й винесенням вироку.

Окремими взаємозалежними елементами галузі є інститути права.

Інститут права - система відносно відокремлених від інших і пов'язаних між собою правових норм, які регулюють певну групу (вид) однорідних суспільних відносин.

Наведемо класифікацію інститутів права.

Інститути права за сферою поширення (або за складом):

- галузеві (інститут спадкування);

- міжгалузеві (інститут відповідальності за екологічні правопорушення, інститут приватної власності).

Інститути права за функціональною роллю:

- регулятивні (інститут міни);

- охоронні (інститут кримінальної відповідальності). Інститути права за субординацією у правовому регулюванні:

- матеріальні (інститут підряду);

- процесуальні (інститут порушення кримінальної справи). Родинні інститути однієї й тієї самої галузі права утворюють підгалузі права.

Підгалузь права - система однорідних предметно пов'язаних інститутів певної галузі права. Підгалузі є у багатьох галузей права. Наприклад, цивільне право має підгалузі: право власності, зобов'язальне право, спадкове право, авторське право та ін.; фінансове право - банківське і податкове право; екологічне - лісове, гірниче, водне.

13. Система права та система законодавства, їх співвідношення.

Між системою права і системою законодавства є відмінності. Вони спостерігаються в структурних елементах, змісті, обсязі.

1. Система права є невидимою, оскільки відбиває внутрішню будову права, а система законодавства є видимою, зовнішньою формою системи права.

2. Система права є сукупністю правових норм, а система законодавства - сукупністю нормативно-правових актів.

3. В системі права норми права логічно розподілені за галузями, підгалузями та інститутами. Як правило, норми галузей права - будівельний матеріал, із якого (у різному наборі та різному поєднанні) складається конкретна галузь законодавства. Можливим є варіант, коли галузь права є, а галузі законодавства - немає (фінансове право, право людини на соціальне забезпечення та ін.). У цьому випадку галузі права не кодифіковані, а нормативний матеріал розосереджений по кількох правових актах, які потребують на уніфікацію.

У системі законодавства нормативно-правові акти об'єднані за галузями законодавства, які поділені на інститути законодавства. Галузі законодавства створюються як з урахуванням галузевого принципу, так і без його врахування: галузь законодавства може містити норми різних галузей права (комплексні галузі) або створюватися на підґрунті інституту або підгалузі права. Можливим є варіант, коли галузь законодавства існує без галузі права (митне законодавство та ін.).

4. Система права складається з галузей права, які мають свій предмет і метод правового регулювання, а система законодавства включає галузі законодавства, в яких відсутній метод регулювання, а предмет регулювання не завжди однорідний, як у галузей права.

5. Система права має лише галузеву, горизонтальну будову, а система законодавства може мати будову і горизонтальну (галузеве), і вертикальну (ієрархічне).

6. Первинний елемент системи права - норма права зі своєю структурою: гіпотеза, диспозиція, санкція, а первинний елемент системи законодавства - стаття закону, яка містить нормативне розпорядження, котре, як правило, не містить у собі всі три структурні елементи логічної правової норми. Нормативне розпорядження нерідко складається лише з гіпотези і санкції; диспозиція може міститися або в іншій статті даного закону (відсильний спосіб викладу), або в іншому правовому акті (бланкетний спосіб викладу). Закони, що включають норми різних галузей права, забезпечуються санкціями, які викладені в інших нормативно-правових актах (наприклад, закони про власність, про підприємницьку діяльність та ін.).

7. Система права формується об'єктивно, відповідно до існуючих суспільних відносин, а система законодавства створюється в результаті цілеспрямованої діяльності уповноважених суб'єктів і тому включає суб'єктивний момент.

8. Структурні елементи системи права не мають зовнішніх реквізитів: назв розділів, статей, глав та інших частин, властивих закону. Структурні елементи системи законодавства (нормативно-правові акти), як правило, мають назви розділів, глав, статей. Вони можуть містити преамбули, формулювання цілей і принципів, загальні нормативні визначення, що складають загальну частину тощо.

Система законодавства є головною, але не одною лише формою існування системи права, оскільки:

1) право може існувати до законодавства, коли воно формувалося завдяки звичаям, які підтримувалися тільки-но виниклою державою (т. зв. "дозаконодавче право");

2) право існує поза законодавством: природні права людини мають правовий характер незалежно від закріплення їх у законі (т. зв. "показаконодавче право").

До "позазаконодавчого права" належать й такі юридичні форми права, як правовий прецедент, правовий звичай, правовий договір

14. Поняття і форми реалізації права.

Реалізація права (норм права) - це втілення приписань правових норм у правомірному поводженні суб'єктів права.

Якщо прийняття нормативно-правового акту - попередній етап правового регулювання, то реалізація норм права - конкретний результативний прояв правового регулювання, оскільки об'єктом останнього є вольове поводження людей і саме такого роду поводження суб'єктів права (учасників суспільних відносин), що відповідає приписанням правових норм - результат дії права й ціль держави.

«Реалізація права» і «правопорушення» - несумісні поняття. Реалізує норму права - правомірне поводження, неправомірне поводження - порушує норму права.

Правові норми реалізуються в різних формах. По характері дій суб'єктів права розрізняють наступні форми реалізації права: використання, виконання, застосування.

Використання права - це поводження суб'єктів права, що складає в здійсненні ними своїх суб'єктивних прав, що представляє собою активну реалізацію тих можливостей, які надані їм нормами права (управомочивающими нормами).

Використання або невикористання своїх суб'єктивних прав - добровільна справа громадян, тоді як здійснення своїх правомочий органами держави, їхніми посадовими особами - не тільки право, але й обов'язок.

Виконання права - це активне поводження суб'єктів права, що складає в здійсненні ними дій, зазначених зобов'язуючими нормами. Невиконання обов'язків спричиняє юридичну відповідальність.

Дотримання права - це пасивне поводження суб'єктів права, що складає в нездійсненні ними заборонених нормами дій. Недотримання заборон спричиняє юридичну відповідальність.

Використання, виконання, дотримання - т.зв. прості форми реалізації права або т.зв. форми безпосередньої реалізації права, тоді як застосування - складна форма (по характері процедури).

Є дві форми реалізації:

• активна — припускає реалізацію загальних правових норм, якими користуються суб'єкти права щодо всіх інших суб'єктів. Цим правам відповідають обов'язки всіх інших суб'єктів не робити дій, які б могли перешкодити їх здійсненню;

• пасивна — припускає реалізацію норм, що містять заборони, через утримання суб'єкта віддій, за які встановлюється юридична відповідальність. Вона полягає в додержанні обов'язків, не порушенні заборонних норм, узгодженні своєї поведінки зі змістом норм права, які встановлюють юридичну відповідальність.

15. Застосування права, як особлива форма його реалізації

Застосування права — правова форма діяльності уповноважених на те органів держави і посадових осіб у реалізації приписів норм матеріального права відносно конкретних життєвих випадків шляхом винесення індивідуально-конкретних рішень.Застосування права, як особливої форми його реалізації, на відміну від дотримання, виконання і використання має певні характерні риси.

Це діяльність, що здійснюється спеціальними суб’єктами, наділеними державно-владними повноваженнями (прокуратура, суд, міліція, Президент, голова місцевої адміністрації, слідчий, ректор та ін.), які задовольняють потреби всього суспільства, тобто діють у публічних, а не у своїх особистих інтересах. Крім того, вони займають активну провідну позицію в розвитку правозастосовних відносин. Громадяни не є суб’єктами правозастосування, проте воно може застосовуватися з їх ініціативи (наприклад, подання заяви про скоєне правопорушення, позовної заяви до суду та ін.).

Правозастосовна діяльність здійснюється вказаними суб’єктами в “чужому інтересі”, в порядку і процесуальних формах, встановлених законодавством.

Вона являє собою не одноразовий акт, а процес, що складається з послідовних стадій.

Завершується правозастосовна діяльність винесенням індивідуального юридичного рішення у формі акта застосування норми права, обов’язковість до виконання якого забезпечується примусовою силою держави (вироком, рішенням суду, розпорядженням тощо). У сфері цивільних відносин особа, зацікавлена у винесенні правозастосовного акта, має право на будь-якій стадії відмовитися від його реалізації, якщо це не суперечить закону. Наприклад, наказ арбітражного суду вона може не направити на рахунок боржника і, таким чином, не реалізувати своє право отримати борг за допомогою правозастосовного органу. Отже, слід розмежовувати ознаки обов’язковості і примусовості виконання правозастосовних актів.

За загальним правилом безпосередня реалізація норм права здійснюється без участі органів держави. Однак у багатьох ситуаціях суб’єктивні права і юридичні обов’язки не можуть виникнути і реалізуватися без державного втручання, що і являє собою правозастосовну діяльність.

Потреба у правозастосовній діяльності при регулюванні індивідуальних відносин пов’язується з наявністю відповідних державних інтересів. Ці інтереси адекватно відображають функції, що виконує держава. За своєю суттю правозастосування направлене на досягнення проміжної, а не кінцевої мети правореалізації і компенсує в такий спосіб нерозвиненість у суспільстві процесів саморегуляції.

За своїми формами провозастосовна діяльність поділяється на оперативно-виконавчу, правоохоронну і правосуддя.

Оперативно-виконавча діяльність передбачає виконання приписів правових норм з метою позитивного результативного впливу на суспільні відносини. Її не слід плутати з оперативно-розшуковою діяльністю, яка є частиною правоохоронної діяльності і спрямована на виявлення попередження, припинення, розкриття злочинів і осіб, що їх скоїли.

Правоохоронна діяльність є формою діяльності державних органів та деяких недержавних інститутів, що спрямована на охорону законності і правопорядку, захист прав і свобод людини, боротьбу зі злочинністю. Здійснюється вона органами прокуратури, органами внутрішніх справ, податковою міліцією, службою безпеки (наприклад, розслідування діянь, що містять ознаки злочину; нагляд за додержанням законів; контрольна закупка товарів з метою виявлення фактів протиправної діяльності).

Правосуддя — це форма державної діяльності, яка полягає в розгляді і вирішенні судом віднесених до його компетенції цивільних, кримінальних та інших справ. Здійснюється вона тільки загальними і спеціалізованими судами.

16. Характеристика стадій процесу застосування права.

Процес застосування норм права являє собою систему

Перша стадія — це встановлення та аналіз фактичних обставин справи чи ситуації, що потребує врегулювання. На цій стадії застосування правових норм необхідно установити, які дії, подія відбулися і чи мають вони юридичне значення. Метою на цій стадії є встановлення об’єктивної істини, і по суті ця стадія являє собою процесуальну діяльність, що знаходить вираження у зборі, перевірці й оцінці відповідних доказів у справі та їх джерел.

Друга стадія застосування норм права зводиться до вибору певної норми права, що має врегулювати цю справу, і встановлення автентичності тексту норми права (юридична кваліфікація). На цій стадії встановлюється, на підставі якої норми права повинна розглядатися справа. Юридична (правова) кваліфікація — це встановлення тотожності ознак конкретних обставин справи тим ознакам, що зафіксовані в нормі права.

При виборі норми права, що передбачає обставини, які варто врегулювати, потрібно встановити її автентичність: упевнитися, що текст використовуваної норми не був змінений у встановленому порядку, чи діє вона в цей момент. Для цього потрібно користатися офіційно виданими текстами. Кожну обрану для застосування норму права досліджують у наступних напрямах: чи діяла норма права в момент, коли відбувалися досліджувані події; чи діє вона в момент розгляду конкретної справи; чи діє вона на території, де розглядається справа; чи поширюється її дія на суб’єктів, пов’язаних з цією справою; чи є текст норми, що застосовується, автентичним її офіційно встановленому змісту.

На стадії юридичної кваліфікації іноді виникає необхідність в роз’ясненні дійсного змісту правової норми, потреба у тлумаченні норм права. Під тлумаченням права розуміється певний розумовий процес, спрямований на з’ясування змісту норм права та їх роз’яснення всім зацікавленим суб’єктам. Наступна стадія — прийняття рішення по справі. Ця стадія передбачає:по-перше, оцінку зібраних доказів, встановлення на їх основі дійсної картини того, що відбулось насправді, кінцева юридична кваліфікація ситуації або спору, визначення юридичних приписів;

по-друге, видання акта застосування права, в якому закріплено результат вирішення юридичної справи, певні юридичні наслідки для конкретних осіб. Прийняте рішення знаходить своє відображення в акті застосування права.

Акт правозастосування — це індивідуальний правовий акт компетентних органів, виданий на основі юридичних фактів та норм права, який визначає права, обов’язки або міру юридичної відповідальності для конкретних осіб по конкретній юридичній справі.

Відмінність акта правозастосування від нормативного акта в тому, що акт правозастосування суворо індивідуалізований, адресований конкретним особам, а нормативні акти мають загальний характер. Їм властива функція індивідуального регулювання, звернена до конкретного суб’єкта або суб’єктів. Нормативні акти розраховані на багаторазове використання, а правозастосовчі — одноразової чинності. На відміну від нормативно-правових актів, акти правозастосування, виступаючи юридичними фактами, безпосередньо тягнуть за собою юридичні наслідки.

Остання стадія правозастосування — це доведення змісту прийнятого рішення до відома зацікавлених державних органів, посадових осіб, інших осіб та настання фактичних обставин, завдяки чому норма права впроваджується в життя.

17. Тлумачення правових норм: поняття, види та способи

Тлумачення права — це особливий вид юридичної діяльності, яка полягає в з’ясуванні та роз’ясненні змісту правових приписів, зафіксованих у нормативних актах. Необхідність у ньому зумовлена тим, що сформульовані законодавством правові приписи носять загальний характер, в них відображені найзагальніші, найтиповіші ознаки відносин, які регулюються даним приписом.

Тлумачення не містить елементів правотворчості, тобто з’ясування та роз’яснення змісту правової норми не призводить до її зміни або створення нової. Незалежно від того, скільки разів припис, що міститься в нормативному акті, тлумачитиметься, він зберігає свою силу аж до його відміни або зміни рішенням уповноваженого на те правотворчого органу. Здійснювати тлумачення можуть будь-які суб’єкти, але юридична сила тлумачення при цьому буде різна.

Офіційне тлумачення виконується уповноваженими на те органами держави. Таке тлумачення обов’язкове для суб’єктів, які реалізують право, тобто має юридичну силу. Офіційне тлумачення може здійснюватися як органом, який видав нормативний акт, так і підпорядкованим йому органом, але в межах певної для нього компетенції. Щодо законів України, то право їх офіційного тлумачення належить Конституційному Суду України.

Неофіційне тлумачення норм права може здійснюватися будь-якими суб’єктами, в тому числі громадянами. Сприяючи, за умови обґрунтованості, успішній реалізації права, воно не має, на відміну від офіційного тлумачення, обов’язкового характеру.

Особливим видом неофіційного тлумачення є таке, що дається вченими-юристами і практичними працівниками (так зване доктринальне тлумачення). Його прикладом можуть бути коментарі до кодексів, що мають скоріше пізнавальне, ніж юридичне значення.

18. Поняття і структура правовідносин

Правові відносини — це юридичний зв’язок між учасниками відносин, який регулюється нормами права і характеризується наявністю суб’єктивних прав та обов’язків. Правові відносини по суті здійснюються на основі чіткого дотримання принципу законності. Це особливий вид суспільних відносин, які, маючи самостійне значення, у той же час є формою фактичних життєвих відносин, виникають і здійснюються в процесі економічного, політичного, соціального та іншого виду діяльності людей.

Умови виникнення, зміст правових відносин, засоби їх забезпечення визначаються нормами права. У правовідносинах право однієї сторони нерозривно пов’язано з обов’язком іншої.

Залежно від галузевої належності норм, на основі яких виникають правові відносини, виокремлюють конституційно-правові, адміністративно-правові, цивільні, господарські, трудові, сімейні та інші правовідносини.

Під складом правовідносин розуміють їх внутрішню будову, сукупність елементів, до яких належать зміст, суб’єкти та об’єкти правовідносин.

Зміст правовідносин умовно поділяється на матеріальний та юридичний. Матеріальний характеризує фактичну поведінку сторін у межах даного правового зв’язку. Юридичний зміст — це ті права та обов’язки, що виникають у конкретних осіб на основі норм права, які регулюють у загальній формі даний вид суспільних відносин.

Суб’єктивне право — це міра можливої поведінки особи, гарантована законом. Суб’єктивне право являє собою персональну можливість особи діяти певним чином. Особа може нею скористатися або ні.

Складовою юридичного змісту правовідносин є також юридич­ний обов’язок, тобто встановлена законом міра необхідної поведінки однієї особи, яка відповідає суб’єктивному праву іншої особи. Як і суб’єктивне право, він встановлюється загальною нор­мою права, має персональний характер і забезпечується заходами державного примусу. Але, на відміну від суб’єктивного права, юридичний обов’язок полягає не в можливості, а в необхідності для певної особи поводитись чітко визначеним чином.

Суб’єктивне право та юридичний обов’язок нерозривно пов’я­зані між собою. Володіти суб’єктивним правом можна тільки стосовно зобов’язаної особи. Юридичний обов’язок виконується відносно того, кому він необхідний у зв’язку зі здійсненням свого суб’єктивного права.

Учасники суспільних відносин, які виступають носіями суб’єк­тивних прав та юридичних обов’язків, називаються суб’єктами права.

Для того, щоб особа могла бути носієм суб’єктивних юридичних прав та обов’язків, брати участь у правових відносинах, вона повинна володіти особливими юридичними якостями: правоздатністю та дієздатністю. Правоздатність — це встановлена законом здатність особи мати права та нести обов’язки. Дієздатність — встановлена законом здатність самостійно здійснювати права та обов’язки.

Організації (державні і недержавні) як юридичні особи також визнаються суб’єктами права. Їх правоздатність і дієздатність виникають та припиняються одночасно. Обсяг і характер правоздатності організації обмежується тими цілями, відповідно до яких вони створені. Дієздатність організацій реалізується через їх органи або представників.

Особливим суб’єктом права є держава. Як суб’єкт політичної системи вона у всіх випадках має право здійснювати свої політичні, владні функції.

Об’єкти правовідносин — це матеріальні та нематеріальні блага, з приводу яких суб’єкти права вступають у правовідносини. До них належать власність, національна рівноправність, праця, відпочинок, недоторканість особи, здоров’я, результати юридично значимих дій і т. п.

Виникнення, зміна та припинення правовідносин завжди пов’язано з певним життєвими обставинами, фактами. Закріплені в правових нормах такі обставини набувають значення юридичних.

Таким чином, юридичні факти — це закріплені в гіпотезах правових норм певні життєві обставини, з якими закон пов’язує виникнення, зміну або припинення правових відносин.

Залежно від джерела походження всі різноманітні юридичні факти поділяються на дві великі групи — події та дії. Події — це такі фактичні обставини, які відбуваються незалежно від волі людей . Подіям надається значення юридичних фактів у тих випадках, якщо вони впливають на відносини, що регулюються нормами права. Дії — це юридичні факти, які залежать від волі та свідомості осіб.

Юридичні дії поділяються на правомірні та неправомірні. Правомірні відповідають правовим приписам. До них належать індивідуальні правові акти, юридичні дії, з якими норми права пов’язують юридичні наслідки в силу самого факту такої дії, а також результативні дії, тобто такі, що породжують юридичні наслідки в силу досягнення певного практичного результату. Неправомірні дії порушують правила правових норм, встановлений законом правопорядок. За ступенем суспільної небезпеки неправомірні дії поділяються на злочини та проступки. Неправомірні дії тягнуть за собою виникнення необхідності застосування юридичної відповідальності.

19. Юридичні факти: поняття, значення та види

Юридичні факти — це передбачені нормами права конкретні життєві обставини, які зумовлюють виникнення, зміну або припинення правовідносин.

Іншими словами, юридичні факти є необхідними умовами для виникнення, зміни або припинення конкретних правовідносин і харак­теризуються такими ознаками:

1) знаходять свій вияв у зовнішніх обставинах або подіях матеріа­льного світу і пов'язані з їх наявністю або відсутністю;

2) прямо або опосередковано передбачені нормами права;

3) викликають передбачені законом юридичні наслідки.

Існують різні способи класифікації юридичних фактів. Залежно від підстав розрізняють такі види юридичних фактів: 1) за вольовим критерієм юридичні факти поділяються на юри­дичні дії та юридичні події.

Юридичні дії — це обставини, які пов'язані з вольовою по­ведінкою суб'єкта правовідносин та характеризуються як зовніш­ній прояв його волі і свідомості.

Усі юридичні дії можуть бути правомірними, тобто такими, що відповідають вимогам норм права (наприклад, укладення договору) або неправомірними, тобто такими, що не відповідають вимогам норм права (наприклад, вчинення правопорушення).

Юридичні події — це обставини або явища, виникнення, дія і припинення яких не залежить від волі суб'єктів правовідносин, але з настанням яких настають певні правові наслідки.

Розрізняють стихійні (природні), антропогенні (людські) та тех­ногенні події. З ними пов'язано виникнення правових відносин по від­шкодуванню збитків (наприклад, завданої особі внаслідок землетру­су), по спадкоємству (наприклад, у разі смерті людини), по виплаті страхових коштів (наприклад, у разі катастрофи, пов'язаною з техні­кою) тощо. Зазначені події ніяких юридичних зобов'язань не викли­кають, а лише служать підставами для них;

2) за юридичними наслідками юридичні факти поділяються на:

правоутворюючі, тобто такі факти, які зумовлюють виник­нення правовідносин (наприклад, при досягненні певного віку суб'єкт має право брати участь у виборах депутатів);

правозмінюючі, тобто такі факти, які зумовлюють зміну пра­вовідносин (наприклад, при переведенні працівника на іншу роботу змінюється коло його прав і обов'язків);

правоприпиняючі, тобто такі факти, які зумовлюють припи­нення правовідносин (наприклад, при скасуванні державної реєстрації припиняється існування юридичної особи);

3) за складом юридичні факти бувають:

прості, тобто такі факти, які складаються з однієї життєвої по­дії або дії суб'єкта права, якого достатньо для настання юри­дичних наслідків (наприклад, написання заяви про надання щорічної відпустки);

складні, тобто такі факти, які складають певну сукупність окремих простих юридичних фактів, необхідних для настання юридичних наслідків (наприклад, пенсійні правовідносини можуть виникнути лише за наявності таких фактів, як досяг­нення певного віку, трудового стажу, рішення органу соціаль­ного забезпечення про нарахування пенсії);

4) за тривалістю дії юридичні факти бувають:

одноразові, тобто такі факти, які складаються з одноразового акту їх виявлення (наприклад, купівля квитка, що дає право на проїзд у транспорті);

триваючі, тобто такі факти, які складаються з безперервних юридичних дій або юридичного стану (наприклад, перебуван­ня у шлюбі, перебування на службі в органах внутрішніх справ).

Юридичні факти відіграють важливу роль у правовій системі, вони поєднують норми права з реальними суспільними відносинами. За їх допомогою життєві обставини набувають юридичного значення і таким чином впливають на суспільні процеси та явища.

20. Правомірна поведінка: її поняття та види.

Правомірна поведінка - це суспільно-необхідна, бажана і допустима з точки зору інтересів громадянського суспільства поведінка індивідуальних чи колективних суб'єктів" яка полягає в дотриманні (виконанні, використанні) норм права, що охороняються і гарантуються державою.

Класифікація правомірної поведінки:

1. За формами реалізації норм права:

- дотримання;

- виконання;

- використання;

- застосування.

2. З точки зору фактичного змісту правовідносин:

- діяння, що спрямовані на використання суб'єктивних прав;

- діяння, що спрямовані на виконання юридичних обов'язків.

3. За зовнішньою формою вираження:

- дії;

- бездіяльність.

4. За способом формування в текстах правових документів:

- прямо й однозначно сформульована;

- опосередковано передбачена.

5. За характеристиками суб'єктів:

- індивідуальна;

- колективна;

- посадова;

- професійна та ін.

Однією з найбільш відомих класифікацій правомірної поведінки є її поділ відповідно до особливостей суб'єктивної сторони:

- соціально-активна поведінка свідчить про високий ступінь відповідальності суб'єкта. При реалізації норм права він діє дуже активно, намагаючись здійснити правові приписи якомога краще, ефективніше, принести максимальну користь суспільству, реалізувати свої здібності. Правова активність може проявлятись у різних сферах суспільного життя - правотворчій, політичній та ін. Так, у сфері правоохоронної діяльності це творче відношення до праці, постійне підвищення п продуктивності, ініціатива і дисциплінованість при виконанні службових обов'язків. Наприклад, працівники ДАІ проводять конкурс на кращого знавця правил дорожнього руху серед школярів;

- законослухняна поведінка - це вид правомірної поведінки, що характеризується усвідомленою покорою людей вимогам закону. Правомірні приписи в цьому випадку використовують добровільно на основі належного рівня правосвідомості. Така поведінка домінує у демократичних суспільствах. Наприклад, працівник міліції вчасно заступає на чергування;

- конформістська (пристосовницька) поведінка - пасивно-пристосовницьке ставлення до правового середовища за принципом "поводься так, як поводять себе інші". Вона не стає неправомірною через страх суб'єкта перед покаранням (а не через усвідомлення необхідності реалізації норм права) або в силу якихось корисливих мотивів. У цих випадках суб'єкт лише підкоряється нормам права (наприклад, водій не порушує правила дорожнього руху у зв'язку з тим, що на дорозі присутні працівники ДАІ), але не визнає, не поважає їх.

Основні ознаки правомірної поведінки:

- відповідність поведінки нормам права - тобто людина діє правомірно, якщо вона діє у відповідності з нормами права

- соціально корисна - це дії, що відповідають образу життя, корисні (бажані), а інколи і необхідні для нормального функціонування суспільства. Позитивну роль вона відіграє і для особистості, оскільки завдяки їй забезпечується свобода, захищаються законні інтереси. Саме через правомірну поведінку здійснюється упорядкування суспільних відносин, вона необхідна для нормального функціонування та розвитку суспільства, забезпечує стан правопорядку. Вона є найважливішим фактором вирішення завдань, що стоять перед суспільством. Проте, соціальна роль правомірної поведінки полягає у забезпеченні не тільки суспільних потреб, а й задоволенні інтересів самих суб'єктів правових дій. Оскільки суспільство та держава зацікавлені в такій поведінці, вони підтримують її організаційними заходами, заохочують і стимулюють. Дії суб'єктів, які перешкоджають здійсненню правомірних дій, припиняються державою;

- має свідомо вольовий характер, виражається в усвідомленій мотивації правомірних вчинків для досягнення поставлених цілей;

- зовні виражається у вигляді дії чи бездіяльності, здійснюється у формах реалізації норм права - дотриманні, виконанні, використанні (громадянами), правозастосуванні (посадовими особами);

- спричиняє юридичні наслідки, оскільки виявляється в юридичних фактах (правовстановлюючих, правозмінюючих, правоприпиняючих), що є передумовою правовідносин. Слід зазначити, що правова поведінка не завжди викликає правовідносини;

- охороняється державою за допомогою дозвільних, зобов'язуючих і охоронних норм, стимулюється за допомогою рекомендаційних і заохочувальних норм.

Правомірна поведінка містить завжди два моменти:

- інформаційний, тобто поінформованість громадянина про свої суб'єктивні права і юридичні обов'язки. Важливою є не тільки наявність правового механізму захисту права на доступ до правової інформації, а й активне використання його громадянами;

- поведінковий, тобто уявлення про законні способи здійснення суб'єктивних прав і юридичних обов'язків.