SESSIYa_ISTORIYa_UKRAINY

У вищих навчальних закладах проводилося навчання переважно російською мовою, а в багатьох –виключно російською мовою.

Таке становище викликало незадоволення громадськості, в різних регіонах України активізувався рух за відродження української мови.

Влітку 1988 р. у Львові виникла обласна організація Товариство рідної мови ім. Т.Шевченка.Приблизно в цей же період почали працювати клуб «Рідне слово» у Полтаві, Товариство ім. Д.Яворницького у Дніпропетровську, Клуб шанувальників української мови при Спілці письменників України та ін.

Представники цих організацій започаткували створення республіканського об'єднання – Товариства української мови ім. Т.Шевченка (з осені 1991 р. – Всеукраїнське товариство «Просвіта»). На установчій конференції Товариства в лютому 1989 р. поряд з українцями виступали і представники інших національностей.які також висловилися за розвиток української мови. Письменник О.Бураковський, єврей за національністю, сказав: «Це теж – наша рідна земля, мати-ненька» і його слова присутні вітали вставанням.

Товариство виступило за надання українській мові статусу державної, за вільний розвиток рідної мови представників усіх національностей, що проживають в Україні. Головою Товариства було обрано Д.Павличка.

Під тиском національно-демократичних сил Верховна Рада в жовтні 1989 р. прийняла Закон Української РСР «Про мови».

Суспільство сприйняло це як ознаку того, що «перебудова, нарешті, досягла України». Закон визнавав, що «українська мова є одним із вирішальних чинників національної самосвідомості українського народу».

Влада республіки брала на себе зобов'язання забезпечити українській мові статус державної, сприяти всебічному розвиткові духовних творчих сил українського народу. Зазначалося, що українська мова поряд із російською має стати мовою міжнаціонального спілкування в республіці.

Законодавче визнання існування в Україні двомовності було на тому етапі своєрідним компромісом між національно-демократичними силами, які вимагали визнання української мови державною, і офіційною владою,що намагалася зберегти існуючий стан речей.

Закон також передбачав створення в республіці необхідних гарантій розвитку і використання мов інших національностей, заборонив привілеї чи обмеження громадянських прав за мовною ознакою, мовну дискримінацію.

Відповідно до закону, протягом п'яти років українська мова мала замінити російську в діяльності державних установ.

Проте реального механізму контролю за виконанням Закону «Про мови» не було передбачено, що суттєво уповільнило темпи його реалізації на практиці.

49.Криза однопартійної сис-ми і початок формування багатопартійності в Україні

1.Криза компартійної системи

Вкінці 80-х - на початку 90-х років в Україні виникла безпрецедентна за часи радянської влади політична ситуація: стали створюватися нові партії, почала формуватися багатопартійність, а Комуністична партія, яка десятиліттями правила в Союзі, втратила свою монолітність, опинилася в глибокій кризі і стала розпадатися.

Цей розпал був обумовлений тим, то між правлячою партією та суспільством виникло принципове протиріччя. Наявний плюралізм думок, послаблення контролю влади над суспільством сприяли демократизації суспільства, а Комуністична партія, сповідуючи консервативні погляди, продовжувала захищати стару політичну систему, яка опинилася в глибокій кризі.

Ситуація в суспільстві кардинально мінялася, Комуністична партія не встигала за перебігай подій. її бюрократичний апарат показав свою нездатність вести політичну боротьбу в нових умовах. З метою протидії громадсько-політичним зрушенням керівництво КПРС (КПУ) намагалося утворити різноманітні об'єднання, комітети захисту Леніна, СРСР, соціалізму. Але вони не стали популярними.

Серед причин, які привели КПРС (КПУ) до кризи, було невміння прогнозувати напрямки суспільного розвитку. Партійне керівництво втратило контроль за процесами «перебудови» і, образно кажучи, плелося у них у хвості. А ЦК Компартії України практично не був політичним органом, а швидше органом управління народним господарствам республіки, що виконував команди та рішення центрального партійно-державного керівництва.

Компартія України фактично розкололася. Частина комуністів розуміла необхідність реформ та оновлення життя республіки і бажала взяти участь у їх проведенні, інша частина – виступала проти змін.

У КПУ виникають осередки «Демократичної платформи», її прихильники провели в Харкові в травні 1990 р. першу республіканську конференцію партійних клубів, яка завершилася об'єднанням сил, що стояли на позиціях демократизації Компартії з середини: реформування партійних структур, відмови від принципу демократичного централізму, перетворення КПУ на партію парламентського типу.

Поява «Демократичної платформи» засвідчила, що правляча партія почала розпадатися. Вона вже не була єдиною в ідейному відношенні, а це означало, що невдовзі відбудеться й організаційне розмежування.

Прихильники «Демократичної платформи» брали участь у роботі XXVIII з'їзду КПРС і XXVIII з'їзду Компартії України, використали трибуну з'їздів для оголошення своєї позиції, однак вона не знайшла підтримки в прийнятих партійних рішеннях.

Частина комуністів відмежувалася від офіційної партійної лінії і сформувала організаційний комітет у справах створення нової парті. В грудні 1990 р. на базі «Демократичної платформи» було створено Партію демократичного відродження України (ПДВУ).

На фоні посилення відцентрових процесів у Союзі РСР і загострення соціально-економічної ситуації в республіці авторитет КПУ суттєво послабився.

Страйк шахтарів Донбасу влітку 1989 р., який засудило керівництво Компартії, засвідчив, що партія суттєво відстає від розвитку подій.

Рядові комуністи стали зневірюватися в комуністичній ідеології, добровільно виходили з партії, не довіряли керівним партійним органам. Упродовж 1990 р. заяви про вихід з Компартії України подали 220 тис. осіб. Сотні тисяч перестали платити партійні внески, відмовлялися брати участь у житті партійних організацій.

На початку 90-х років партійні структури вже не справляли визначального впливу на розвиток ситуації в республіці. Політична ініціатива перейшла від ЦК КПУ до Верховної Ради.

2. Виникнення багатопартійності в Україні

Поглиблення демократичних процесів супроводжувалося розмежуванням політичних сил у суспільстві, Його активна частина почала об'єднуватися в партії, аби вибороти державну владу й утримати її.

Появі нових партій значною мірою сприяла відміна 24 жовтня 1990 р. статті шостої Конституції У РСР. в якій були сформульовані положення про «керівну і спрямовуючу роль КПРС». Комуністична партія позбавлялася політичної монополії в суспільстві, втрачала функції управління державою.

В Україні приймається закон, який закріпив право громадян об'єднуватись у політичні партії, інші громадські організації, брати участь у рухах. У республіці почала складатися багатопартійна система.

Уквітні 1990 р. відбуваються з'їзди Української республіканської партії (УРП), створеної на основі Української Гельсінської спілки, яка оголосила про саморозпуск, та Української християнсько-демократичної партії (УХДП).

Утравні проходять установчі збори соціал-демократів.

Учервні 1990 р. на з'їзді у Києві Українська народно-демократична ліга трансформується в Українську народно-демократичну партію. Через кілька днів була заснована Київська ліберально-демократична спілка,проголошено про створення Української селянсько-демократичної партії (УСДП).

Восени 1990 р. в Києві відбуваються установчі з'їзди Партії зелених України (ПЗУ) та Ліберально-

демократичної партії (ЛДП). У Дніпропетровську виникла Народна партія України (НПУ).

У грудні з різницею в два тижні з'являються Партія демократичного відродження України таДемократична партій України. Всього протягом 1990-1991 рр. в Україні почало діяти майже 20 політичних партій.

Нові партії, як правило, утворювалися навколо окремих народних депутатів або груп у Верховній Раді. Такі партії мали кращі стартові можливості, бо могли пропагувати свої погляди з трибуни Верховної Ради.

Деякі партії створювалися «під лідера». Особливу групу серед керівників цих партій та їх активу складали колишні учасники дисидентського руху.

Серед лідерів нових партій з'являлося багато й тих, хто в минулому перебував у Комуністичній партії. Багатьох із них життя заставило переглянути свої погляди, але були й такі, хто просто пристосувався, а точніше– перелицювався.

Майже всі новостворені партії не в змозі були визначити свою соціальну базу, та, власне, й не мали

такої.

Орієнтація значної частини партій на середні верстви населенні не враховувала тогочасної структури суспільства. Поява окремих партій була пов'язана не стільки з реакцією на суспільні запити, скільки була наслідком прагнень їх ініціаторів «увійти» в політику.

Такі партії стали скоріше організаційними утвореннями штучного характеру, оскільки трималися не на політичній спільності, не на стабільній соціальній базі, а на єдності інших інтересів, наприклад, фінансових, професійних тощо. Своєрідну групу складали партії, відмінності між якими можна виявити лише у назвах.

Новостворені партії та громадські організації по-різному оцінювали політичне становище у республіці і визначали своє ставлення до державного статусу України.

За вихід із СРСР і створення незалежної держави виступили Українська республіканська партія.

Демократична партія України, Партія зелених. Народний рух України, Українська міжпартійна асамблея та деякі інші.

Установчий з'їзд УРП у квітні 1990 р. у своїй програмі проголосив, що головною метою партії с створення Української незалежної соборної держави.

На другому з'їзді партії в червні 1991 р. відбулася гостра дискусія навколо питання щодо форм боротьби за незалежність України. Прихильники поміркованої лінії, якої дотримувався Л.Лук'яненко, виступили за парламентські форми, допускали можливість співпраці з «суверен-комуністами» (так називали комуністів, що допускали можливість суверенітету України).

Радикально налаштовані делегати на чолі з С.Хмарою відкидали будь-яку можливість співпраці з комуністами, закликали своїх прихильників з депутатського корпусу покинути Верховну Раду і піднімати народ«на мирну демократичну революцію».

Більшість делегатів висловилася за помірковану лінію.

Українська селянсько-демократична партія в червні 1990 р. проголосила своєю мстою побудову«незалежної самостійної української народної держави», де утвердяться різні форми власності,

ринкова економіка.

З'їзд Демократичної партії України в грудні 1990 р. проголосив курс на «досягнення державної незалежності України та побудову в ній демократичного й гуманного суспільства».

Демократична партія відкидала будь-яку форму федеративного устрою в рамках СРСР. З'їзд висловився за вихід України зі складу СРСР.

Окремі партії прямо не ставили питання про самостійність України, але висували вимоги запровадження верховенства законів республіки, створення власної фінансової системи, республіканських збройних сил, налагодження самостійних зв'язків України з зарубіжними країнами тощо.

Реалізувати ці та інші вимоги можна було тільки за умови державної незалежності України. Існувала група українських партій, які займали помірковані позиції.

Посилаючись на політичну непідготовленість населення, існування сильних позицій центру, наявність консервативних сил у республіці, вони висловлювалися за оновлення союзного договору і входження України як самостійної до конфедерації суверенних держав.

Таку позицію займали українські соціал-демократи, а також Партія демократичного відродження України (ПДВУ).

Остання виступала за створення суверенної демократичної держави, утвердження в ній принципів свободи і соціальної справедливості. Вона запропонувала укласти колективний міжреспубліканський договір про ліквідацію СРСР і створення Європейсько-азіатської економічної співдружності.

Кілька новостворених партій, серед них – Українська національна партія. Українська народнодемократична. Українська республіканська партія, – намагалися втілити в життя так званий «конгресовий шлях» до незалежності республіки.

З цією метою вони провели 1 липня 1990 р. у Києві Міжпартійну асамблею. Асамблея висловилася за бойкот радянських державних структур, оцінивши їх як колоніальні, нав'язані Москвою, і запропонувала створювати громадські комітети, проводити запис до громадянства Української Народної Республіки.

Прихильники цього шляху вважали, що коли таким чином буде зареєстровано більше 50 процентів населення УРСР, то це дасть підстави для скликання Національного Конгресу громадян України, який стане парламентом, проголосить незалежність України і позбавить цим влади Верховну Раду УРСР.

Ліберально-демократична партія України (ЛДПУ) свою головну мету вбачала в захисті прав особи та сім'ї як вищих цінностей суспільства.

Партія виступила за створення вільної і незалежної Української держави, яка лише за результатами всенародного референдуму може укласти конфедеративний договір з іншими республіками.

Група «суверен-комуністи» вважала, що Компартія України повинна бути самостійною, а республіка мати реальний суверенітет.

Таку позицію поділяли багато рядових комуністів, але вони не були організаційно оформленими. З

принцип «радянського федералізму», згідно з яким республіка мала б залишитися в Союзі, однак суттєво розширивши свої права.

Прихильники цієї ідеї в жовтні 1991 р. створили Соціалістичну партію України (СПУ), яка висловилася за визнання суверенності України, обумовлюючи її економічною та політичною інтеграцією з країнами СНД.

проголосила досягнення повної державної незалежності України. Кінцевою метою ПСВ передбачено утворення міжнародної організації слов'янських держав, побудова «спільного слов'янського дому».

Програмні установки ПСВ збігалися з тогочасною позицією Громадянського конгресу України таРеспубліканського руху Криму.

Виникнення в Україні багатопартійності свідчило про зростання політичної активності населення, про його ідейне розшарування.

Однопартійна система та ідеологічний монополізм в Україні стали зникати легітимним шляхом, без силових сутичок і небезпечних конфліктів.

Переважна більшість новостворених партій виступила за демократію, суверенітет і незалежність України, засвідчивши цим зацікавленість у тому, щоб республіка прилучилася до світової цивілізації, сповідувала загальнолюдські цінності.

Поява нових партій завдала відчутного удару по монополії КПРС (КПУ) і створила передумови для завоювання республікою державного суверенітету та незалежності.

50.Причини проголошення, зміст та історичне значення «Декларації про державний суверенітет України».

У складі депутатів Верховної Ради УРСР XII скликання (1990—1994 pp.) абсолютну більшість (239 чол.) становила компартійна частина. Однак ідея національного відродження незалежності заявляла про себе все активніше й наполегливіше устами меншості, національно-демократичної частини депутатів. Партійно-державне керівництво республіки не могло протистояти цим настроям і вперше пішло на крок, що суперечив політиці центру, який не збирався відмовлятися від диктату в ставленні до республік.

16 липня 1990 р. Верховна Рада УРСР прийняла Декларацію про державний суверенітет України, якою було проголошено наміри народу України самостійно вирішувати свою долю.

У постанові Верховної Ради зазначалося: «З моменту проголошення незалежності чинними на території України є тільки її Конституція, закони, постанови уряду та інші акти законодавства республіки».

Документ

ІЗ АКТУ ПРОГОЛОШЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИ (24 серпня 1991 р.)

Виходячи із смертельної небезпеки, яка нависла була над Україною в зв'язку з державним переворотом в СРСР 19 серпня 1991 р.,

-продовжуючи тисячолітню традицію державотворення в Україні,

-виходячи з права на самовизначення, передбаченого Статутом ООН та іншими міжнародноправовими документами,

-здійснюючи Декларацію про державний суверенітет України,

Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки урочисто проголошує незалежність України та створення самостійної Української держави – України.

Територія України є неподільною й недоторканною.

Віднині на території України мають чинність виключно Конституція і закони України. Цей акт набирає чинності з моменту його схвалення.

Отже, цей день відкрив нову еру в історії України. Таке рішення було вистраждане українським народом у процесі державницьких змагань багатьох поколінь, стало цілком закономірною подією.

У наступні дні Президія Верховної Ради України прийняла указ про тимчасове припинення діяльності Компартії, постанови про «департизацію» державних органів, установ та організацій, про власність Компартії на території України.

Прийняті постанови орієнтували службовців державних установ на те, що їх діяльність має будуватися насамперед і лише на основі законів, а не на партійних позиціях.

Керуючись положеннями тогочасної Конституції України та приховуючи висновки Тимчасової комісії, яка за дорученням Верховної Ради перевіряла на території України діяльність посадових осіб, органів влади, громадських об'єднань і організацій у зв'язку з спробою державного перевороту; Президія Верховної Ради зробила висновок, що «керівництво Компартії України своїми діями підтримало державний переворот і тим самий сприяло його здійсненню на території України».

30 серпня 1991 р. вона прийняла Указ про заборону діяльності Компартії України. З припиненням діяльності Компартії було розпушено партапарат, проте майже вся попередня державна, адміністративна і господарська номенклатура залишалася при владі.

52.Причини проведення та історичне значення Референдуму 1 грудня 1991р., припинення існування РС, проголошення незалежності україни.

Народ України відіграв головну і визначальну роль у розв'язанні проблеми проголошення нової держави.

На Всеукраїнському референдумі 1 грудня 1991 р. він висловив своє ставлення до майбутньою України.

У референдумі віяло участь 31 891 742 опитуваних, або 84,18% від загальної кількості включених до списків виборців. 28 804 071, або 90,32% проголосували за затвердження Акта проголошення незалежності України.

За ходом референдуму слідкувала вся світова громадськість. Референдум переконливо показав, що проголошення незалежності – це свідомий вибір народу, який прагне стати господарем у власному домі. Волевиявлення народу України, як засвідчили міжнародні спостерігачі з багатьох країн світу, відбулося вільно, демократично і без усякого тиску ззовні. Самовизначення українського народу проводилося на основі Статуту ООН, інших міжнародно-правових документів, що визначають право народу на утворення самостійної держави.

Ще з проголошенням Декларації про державний суверенітет перед Україною постало завдання вибору моделі свого державного устрою.

В обговоренні цього питання активну участь взяли новостворені політичні партії. Проходила широка і досить активна дискусія. Означилося два підходи: Україні бути парламентсько-президентською або жпрезидентською республікою.

Верховна Рада зупинилась на введенні в Україні інституту президентства і прийняла 5 липня

1991 р.Закон про заснування поста Президента.

Президентська форма державного правління запроваджувалася в період, коли правляча Комуністична партія, яка до цього здійснювала владні функції, була заборонена. Тому обрання Президента – глави держави –мало слугувати важливим фактором підвищення політичної і державно-правової відповідальності за стан справ у суспільстві.

Запровадження інституту президентства започаткувало розподіл влади на самостійні владні гілки, здатні взаємно врівноважуватися: законодавчу, виконавчу та судову. Президентська республіка не згорнула, а швидше розширила базу для участі громадян у політиці, в державному житті. Заснування президентської республіки в Україні, де авторитарний стиль керівництва й мислення пустив надто глибоке коріння, свідчило про формування нових політичних традицій.

Вибори Президента України проводились 1 грудня 1991 р. і проходили на альтернативній основі.

Претендентами були: В.Гриньов, Л.Кравчук, Л.Лук'яненко, Л.Табурянський, В.Чорновіл, І.Юхновський.

Понад 61% виборців висловився за –Л. Кравчука.

Припинення існування Радянського Союзу

8 грудня 1991 р. лідери Білорусі (С.Шушкевич), Росії (Б.Єльцин) та України (Л.Кравчук) на зустрічі у Біловезькій Пущі визнали, що об'єктивний процес виходу республік зі складу СРСР став реальністю: утворилися незалежні держави.

Було прийнято рішення про утворення Співдружності Незалежних Держав (СНД) – об'єднання, відкритого для всіх колишніх республік. Учасники зустрічі висловилися за денонсацію союзного договору

1922 р.

Документ

Заява глав Республіки Білорусь, РРФСР, України про вихід зі складу Союзу РСР та утворення Співдружності Незалежних Держав.

Ми, керівники Республіки Білорусь, РРФСР, України, відзначаючи, що переговори про підготовку нового Союзного договору зайшли в глухий кут, об'єктивний процес виходу республік із складу Союзу РСР і утворення незалежних держав став реальним фактом;

констатуючи, що недалекоглядна політика центру призвела до глибокої економічної і політичної кризи, до розвалу виробництва, катастрофічного зниження життєвого рівня практично всіх верств суспільства;

беручи до уваги зростання соціальної напруженості в багатьох регіонах колишнього Союзу РСР, що призвело до міжнаціональних конфліктів з численними людськими жертвами;

усвідомлюючи відповідальність перед своїми народами і світовим товариством та назрілу потребу в практичному здійсненні політичних і економічних реформ, заявляємо про утворення Співдружності Незалежних Держав, про що сторонами 8 грудня 1991 року підписано угоду.

Співдружність Незалежних Держав у складі Республіки Білорусь, РРФСР, України є відкритою для приєднання всіх держав – членів Союзу РСР,а також для інших держав, які поділяють цілі і принципи цієї угоди.

Держави – члени Співдружності мають намір проводити курс на зміцнення міжнародного миру та безпеки. Вони гарантують виконання міжнародних зобов'язань, які випливають для них з договорів і угод колишнього Союзу РСР, забезпечують єдиний контроль за ядерною зброєю та її нерозповсюдження.

Верховна Рада України 12 грудня 1991 р. ратифікувала угоду про СНД зі застереженнями, що забезпечували незалежність України як суб’єкта міжнародного права.

20 грудня 1991 р. парламент прийняв спеціальну заяву, в якій заперечував можливість перетворення Співдружності на державне утворення. В заяві підкреслювалось, що Україна створюватиме власну відкриту економічну систему шляхом запровадження своєї митної, банківської служб і власної грошової одиниці. Парламент наголосив, що Україна ухилятиметься від створення інститутів, здатних перетворити СНД на наддержавну структуру.

21 грудня 1991 р. в Алма-Аті відбулася зустріч лідерів 11 незалежних держав колишнього СРСР (за винятком Грузії та країн Прибалтики). В результаті було підписано протокол, згідно з яким усі держави на рівноправних засадах проголосили себе засновниками СНД.

У прийнятій алматинській Декларації заявлялося, що з утворенням Співдружності Незалежних Держав СРСР припиняє своє існування.

Розпад СРСР був зумовлений об’єктивними причинами.

Це була над централізована, тоталітарна і авторитарна країна, не сумісна з засадами демократії,

вільного і повноцінного розвитку індивідів і націй. Радянська держава трималася на централізмі, насильстві та жорстокому диктаті, а цементуючою силою, «хребтом» радянської системи була Комуністична партія, яка виконувала державні функції.

Ідеологічною основою Союзу були ідеї перемоги соціалізму в усьому світі, ліквідації всіх форм власності (крім державної), ліквідації соціальних груп (класів суспільства. Пропагувалася химерна ідея злиття всіх напій в одну і створення людини нового типу, радянської, беї національної свідомості, національної мови і культури. Ці ідеї та практика суперечили загальнолюдським демократичним цінностям.

Український народ, перебуваючи в складі СРСР, зазнав тяжких втрат під час голодоморів 1921, 19321933 та 1946-1947 років, масових репресій, кампаній для боротьби з «буржуазним націоналізмом», знищення експлуататорських класів і «ворогів народу».

Розпад Союзу був закономірним наслідком неспроможності його централізованих тоталітарних структур забезпечити елементарні права і свободи людини, національних меншин і націй, гарантувати нормальний демократичний розвиток суспільства, матеріальний добробут людей.

Світова практика підтверджує, що найоптимальнішою формою існування людського суспільства, функціонування в ньому демократичних інститутів є незалежна національна держава.

53.Історичне значення обрання першого Президента України

1 грудня 1991 р. Україна визначила першого президента своєї самостійної держави. У вітчизняній практиці посаду Президента Української РСР було засновано законом від 5 липня 1991 р.

До виборчого бюлетеня по виборах Президента України було включено 6 кандидатів — В. Гриньова, Л. Кравчука, Л. Лук'яненка, Л. Табурянського, В. Чорновола, І. Юхновського. Ще один кандидат у Президенти України О. Ткаченко на останньому етапі боротьби зняв свою кандидатуру і закликав виборців голосувати за Л. Кравчука. Опозиція не спромоглася виставити єдиного кандидата: Рух висунув голову Львівської обласної Ради В. Чорновола, однак його лідери І. Драч і М. Горинь, як і Українська республіканська партія, агітували за голову УРП Л. Лук'яненка, Партія демократичного відродження України (ПДВУ) - за керівника Народної Ради в парламенті України академіка І. Юхновського та за одного з лідерів ПДВУ, народного депутата В. Гриньова.

Уже в першому турі, набравши 61,6 % голосів, переміг Голова Верховної Ради України, в недалекому минулому завідуючий ідеологічним відділом ЦК КПУ, секретар ЦК КПУ, Леонід Макарович Кравчук. Він і став першим Президентом незалежної України (1991-1994).

Вибори Президента України. В один день з референдумом відбулися і вибори Президента України.

У голосуванні щодо вибору Президента України взяли участь 31 млн 892,4 тис. чоловік. До виборчого бюлетеня були включені:

-Голова Верховної Ради УРСР Л. Кравчук;

-голова Львівської облради В. Чорновіл;

-голова Української республіканської партії Л. Лук'яненко;

-заступник Голови Верховної Ради України В. Гриньов;

-голова Української народної партії Л. Табурянський;

-голова Народної ради в парламенті України І. Юхновський.

Незважаючи на істотні розходження в програмах, усі кандидати підтримували ідеї незалежності України.

У результаті голосування Президентом України був обраний Леонід Кравчук, за якого віддали голоси 19 млн 643,6 тис. громадян (61,56% тих, хто взяв участь у голосуванні). Отже, Голову Верховної Ради УРСР підтримали більше половини українських виборців.

Його передвиборчою програмою була програма п'яти «Д»: Державність, Демократія, Добробут, Духовність, Довіра.

5 грудня 1991 р. на засіданні Верховної Ради України Л. Кравчук прийняв присягу Президента України, виклав програмні орієнтири своєї політики на новій посаді. «Президент, - підкреслив він, - одержавши владу від народу, повинен служити йому і забезпечувати добробут, права і свободи кожної людини».

54.Розгортання державотворчих процесів в україні поч. 90-х рр. ХХст

Державотворчим процесом називається процес формування і становлення основних інститутів влади, їх конституційне оформлення, визначення національних інтересів.

Нова суспільна ситуація, що виникла в Україні після розпаду СРСР і проголошення незалежності України, поставила перед українським народом нові завдання і, перш за все:

—будівництво власної суверенної держави;

—демонтаж тоталітарних політичних структур і будівництво правової демократичної держави;

—трансформація централізованої державної економіки в багатоукладну, ринкову, орієнтовану на соціальні потреби людей;

—національне відродження й оздоровлення міжнаціональних відносин в Україні;

—встановлення рівноправних зв'язків з далекими та ближніми сусідами.

Ключовим завданням перших років державотворення стало формування трьох основних гілок влади — законодавчої, виконавчої, судової. Поряд з цим необхідно було забезпечити утворення управлінських структур на місцях, налагодити ефективну взаємодію місцевої та центральної влади. Ці завдання загалом на теперішній день реалізовані, хоча певні проблеми залишилися.

Єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент — Верховна Рада України, що забезпечує правову базу перетворень. Однак чимало з прийнятих парламентом XII (І) (1990-1994 pp.) і XIII (II) (1994-1998 pp.), XIV (III) (1998-2002 pp.), XV(IV) (2002-2006 pp.) скликань законів і постанов не діє через відсутність чи недосконалість конкретного механізму реалізації, контролю за виконанням або через їх популістський характер, невідповідність можливостям держави. Важливим етапом у діяльності ВРУ стало формування у 2002 р. парламентської пропрезидентської більшості, котра, однак, виявилась ситуативною і нестабільною.

Чергові вибори до Верховної Ради України відбудуться у березні 2006 р.

Немало проблем у становленні і роботі виконавчої влади (вищий орган — Кабінет Міністрів України; центральні органи — міністерства, державні комітети і відомства; в областях, містах, районах — державні адміністрації). Новим явищем у діяльності КМУ стало створення коаліційного уряду на партійній основі.

Триває процес формування й утвердження судової влади, що концентрується в особі Конституційного Суду, Верховного Суду, загальних, арбітражних та військових судів. Важливим доказом зміцнення демократичного принципу поділу влади стала роль законодавчої (ВРУ) і судової (ВСУ) під час політичної кризи 2004 р.

Главою держави є Президент України. Перший Президент незалежної України— Л. М. Кравчук (1991-1994 pp.), Л. Д. Кучма (1994-2005 рр), теперішнім Президентом України є В.Ющенко.

Концентрованим виразом процесу державного будівництва є стан справ з прийняттям нової Конституції. До 1996 р. Україна жила за підправленим основним законом зразка 1978 р. 28 червня 1996 р. — V сесія Верховної Ради України прийняла нову Конституцію України. Процес юридичного оформлення української державності можна

вважати в основному завершеним. Проте Конституція містить положення, які потребують уточнення і зміни. Життя довело необхідність зміни і перерозподіл владних повноважень у трикутнику Президент — Прем'єр-міністр (Кабінет міністрів) — Верховна Рада. Всі спроби внести зміни і доповнення у 2000-2004 pp. не мали успіху. Лише 8 грудня 2004 р. під час "пакетного" голосування було схвалено законопроект про внесення змін і доповнень до Конституції, які вступають в силу з вересня 2005 р або січня 2006 р.

Важливим компонентом державотворчого процесу є становлення і зміцнення власних Збройних Сил. Становлення Збройних Сил незалежної України розпочалося восени 1991 р. створенням Міністерства оборони України. 6 грудня 1991 р. прийнято Закон про Збройні Сили України, 19 жовтня 1993 р. — військову доктрину України, яка виходить з того, що Україна не є потенційним противником жодної держави, а свою безпеку розглядає як стан захищеності національних інтересів в умовах потенційної та реальної воєнної загрози. Поряд з армією створювалися спеціальні підрозділи Міністерства внутрішніх справ, Національна гвардія (розпущена у 1999 p.), частини спеціального призначення, Служба безпеки України. Сьогодні продовжується реформування ЗС у напрямку їх відповідності стандартам НАТО.

Особливостями державного будівництва в Україні є:

—становлення й утвердження незалежної держави відбувалося одночасно з завершенням процесу становлення української політичної нації, формуванням національної самосвідомості;

—тяжке соціально-економічне становище призвело до розчарування частини населення в ідеї суверенності, чим прагнуть скористатись відкриті і приховані противники незалежності.

Ключові дати

16 липня 1990 р. - прийняття Декларації про державний суверенітет України

24 серпня 1991 р. — прийняття Акту проголошення незалежності України

1 грудня 1991 р. - підтвердження Акту проголошення незалежності України на всеукраїнському референдумі 28 червня 1996 р. - прийняття Конституції України.

55.Соц.- економ. процеси в сучасній Україні та шляхи її вирішення

В економічному розвитку сучасної України мають місце як негативні, так і позитивні тенденції. Основними проблемами є реформування промисловості і сільського господарства, забезпечення стабільного зростання виробництва, створення надійної системи соціального захисту, інтеграція в європейське і світове співтовариство.

Нинішні позитивні тенденції в розвитку економіки держави пов'язують з припиненням падіння промислового виробництва. Стабілізація відбувається в основному за рахунок експорт орієнтованих та базових галузей.

2000 р. став переломним, коли в економіці стали спостерігатися тенденції до стійкого зростання.

Динаміка зростання ВВП України у % від рівня попереднього року.

Єдиними вагомим досягненням економіки України до початку XXI ст. стала певна стабілізація грошової одиниці — гривні і створення приватного сектору економіки.

Дещо уповільнилися темпи падіння валової продукції сільського господарства. Але це відбувається лише за рахунок рослинництва, бо тваринництво переживає значний спад. У 2001 р. був зібраний непоганий урожай. Важливим чинником виходу сільського господарства з кризи стало прийняття нового Земельного кодексу, який закріпив право приватної власності на землю, що в свою чергу прискорило земельну реформу. В той же час неврожай 2002 р. ледь не ліквідував всі позитивні тенденції.

Україна здійснює зовнішньоторговельні операції з більшістю країн світу. До останнього часу зберігалась стійка тенденція скорочення обсягів торгівлі з країнами колишнього СРСР і нарощування торговельних зв'язків з іншими державами.

Найбільші торгівельні партнери — Європейський Союз та Російська Федерація. Вироби з Китаю, Туреччини ("човникова" торгівля) теж є помітними на українському ринку.

Специфіка видів діяльності обумовлює значну галузеву диференціацію у рівнях заробітної плати працівників. У нафтодобувній, нафтопереробній, газовій промисловості, на метрополітені він у два і більше разів перевищує середній показник. На відміну від цього, заробітна плата працівників громадського харчування, освіти, охорони