SESSIYa_ISTORIYa_UKRAINY

Україні залишилося неушкодженими лише 19% довоєнної кількості промислових підприємств. У важких умовах жила більшість населення України. He вистачало продуктів харчування, одягу, взуття. Мільйони людей тулилися в землянках, бараках, гуртожитках і переповнених комунальних квартирах.

Зважаючи на все це, деякі із західних експертів розрахували, що для відновлення господарства СРСР потрібно не менше 20-25 років, а дехто називав навіть 100 років. Однак централізована система управління господарством створювала можливості швидкої мобілізації людських і матеріальних ресурсів, що й стало запорукою прискорених темпів відбудови народного господарства.

3. Прийняття Закону «Про п'ятирічний план відбудови і розвитку народного господарства». У березні 1946 р. Верховна Рада СРСР прийняла Закон «Про п'ятирічний план відбудові і розвитку народного господарства». Це був IV план п'ятирічки. У серпні 1946 р. Верховна Рада УРСР прийняла аналогічний закон, що передбачав таке:

-відбудову виробничих потужностей України;

-доведення валової продукції промисловості у 1950 р, до 113% від рівня 1940 р.;

-першочергове відновлення важкої промисловості, транспорту, енергетики, будівництво нових заводів;

-відбудова легкої промисловості і сільського господарства;

-відродження культурно-освітньої сфери.

Закон «Про п'ятирічний план відбудови і розвитку народного господарства» передбачав вирішення всіх поставлених завдань (у СРСР і У РСР) винятково за рахунок власних сил і ресурсів.

4. Особливості післявоєнної відбудови економіки УРСР. Післявоєнна відбудова економіки в Україні, як і в цілому по Радянському Союзу, мала свої особливості;

-відбудова господарства в УРСР, як і в СРСР, здійснювалася в умовах тоталітарного політичного режиму, командно-адміністративної системи, повного домінування державної соціалістичної власності, панування в сільському господарстві колгоспно-радгоспної системи, відсутності економічної зацікавленості працівників у розвитку виробництва;

-економіка України відбудовувалася і добудовувалася не як самостійний, замкнутий і самодостатній комплекс, а якчастина загальносоюзної економічної системи; крім того, завдяки розвитку нових промислових центрів за Уралом і в Казахстані, руйнуванню значної частини промислового потенціалу України, її доля в загальносоюзному виробництві знизилася з 18% у довоєнний період до 7% у 1945 p.;

-у процесі відбудови широко використовувалося нове технологічне обладнання за рахунок демонтованих

у Німеччинімашин і устаткування, отриманих СРСР за рахунок репарацій;

-відбудова економіки відбувалася у напруженій міжнародній обстановці -. цього часу почалася «холодна війна» і гонка озброєнь; ці обставини виключали західну, перш за все американську фінансову та технічну допомогу;

-вивезені на схід у роки війни підприємства було вирішено не повертати в Україну; у ході війни з України було евакуйовано 550 промислових підприємств, з яких потім повернулося лише близько 150;

-союзний уряд не надав Україні достатніх коштів, необхідного обладнання і транспорту;

-характерним у процесі відбудови було другорядне ставлення до галузей, що виробляли товари і продукти для населення (легка, харчова промисловість, сільське господарство); тому прискорена відбудова промислового потенціалу не супроводжувалася настільки ж швидким підвищенням життєвого рівня народу;

-помітно ускладнювався процес відбудови в УРСР й голодом 1946-1947рр., викликаним посухою 1946 р.; загроза голоду не була своєчасно нейтралізована, і до зими 1946-1947 pp. дедалі більше набувала ознак справжньогоголодомору; суттєво погіршили ситуацію надмірно високі і нереальні плани хлібозаготівель, що мали постійну тенденцію до збільшення, великі обсяги експорту хліба і продуктів тваринництва за кордон;

-матеріальне становище і життя населення в період відбудови були надто важкими; не вистачало найнеобхідніших товарів: продовольства, взуття, одягу, побутових предметів;. до грудня 1947 р. діяла карткова система на продукти харчування;

-У роки відбудови гостро бракувало кваліфікованих робітників (у ході війни загинуло до 8 млн чоловік), погіршився якісний склад робітничого класу; до тяжкої праці в металургії, вугільній промисловості, будівництві широко залучалисяжінки й підлітки;

-у перші повоєнні роки в Україні з боку влади відновилися політичні репресії, а в західних областях

тривала війнарадянської влади проти загонів УПА; - у перші повоєнні роки непропорційно великою була роль ідеології, яка знаходила свій вияв у

широкомасштабних мобілізаційно-пропагандистських заходах: соціалістичних змаганнях, рухах передовиків і новаторів тощо.

5. Підсумки відбудови економіки України в 1946-1950pp. Відбудувати економіку УРСР в рекордно стислі терміни вдалося насамперед завдяки героїчній самовідданій праці мільйонів робітників і селян, учених, інженерів, службовців, працівників культурно-освітньої сфери України.

За 1946-1950 pp. було відбудовано зруйновані в роки війни промислові підприємства, шахти, електростанції. Повністю були відновлені основні галузі економіки УРСР - металургія та енергетика. Переводилися на випуск верстатів, устаткування та іншої мирної продукції підприємства і галузі промисловості, які випускали в роки війни військову продукцію. Зростали обсяги промислового виробництва в порівнянні з довоєнним рівнем. У 1950 р. обсяг промислового виробництва перевищив довоєнний рівень 1940 р. на 15%, що було більше запланованого.

Створювалися нові галузі промисловості - радіотехнічна, приладобудування, автомобілебудування та ін. У роки четвертої п'ятирічки були побудовані нові великі заводи - Київський авіаційний завод, Одеський автоскладальний, Харківський підшипниковий, Запорізький трансформаторний, Львівський інструментальний та ін. Був введений вексплуатацію газопровід Дашава-Київ. У Західній Україні почалося освоєння нових родовищ нафти, газу, вугілля, сірки, будівництво нових заводів. Україна відновила свою роль у промисловому потенціалі СРСР, за рівнем індустріального розвитку випередила багато країн Європи.

У грудні 1947 р. завдяки зростанню виробництва сільськогосподарської продукції були скасовані продовольчі картки,зникла погроза голоду. Україна знову стала житницею і тваринницькою базою СРСР. До 1950 р. був досягнутий довоєнний рівень виробництва сільськогосподарської продукції.

Але в той же час в економіці УРСР, як і всієї економіці СРСР, не проводилося необхідної модернізації, що здійснювалася в західних країнах; кращі сили і ресурси відволікалися на прискорене будівництво підприємстввійськово-промислового комплексу; значно відставала відбудова підприємств легкої і харчової промисловості (у 1950 р. вони досягли тільки 80% довоєнного рівня); зростання виробництва сільськогосподарської продукції було досягнуто не тільки за рахунок збільшення капіталовкладень, але й у результаті безжалісної експлуатації сільських жителів.

Голод 46-47рр. Механізми творення голоду. Згідно з вказівкою з Москви, Рада Міністрів УРСР і ЦК КП(б)У у постанові від 4 липня затвердили річний план здачі зерна державі з врожаю 1946 р. у кількості 340 тис. пудів (5440000 т). Незважаючи на настирливі прохання першого секретаря ЦК КП(б)У М.Хрущова, хлібозаготівельний план Україні московський центр не зменшив, натомість зобов’язав беззаперечно і щонайшвидше виконати.

Не задовольняючись вивезенням зерна з колгоспів, радгоспів, підсобних господарств, за продрозкладкою відбувалося вилучення зерна з присадибних ділянок селян. У 1946 р. його планували експропріювати понад 3 млн пудів. Щоб викачати зерно, яке для колгоспників та одноосібників було єдиною надією на порятунок, вживалися різноманітні репресивні заходи.

Сталінська політика хлібозаготівель стала визначальною причиною голоду 1946-1947 рр. в Україні. Працівники системи держзаготівель (Уповмінзагу) були наділені особливими повноваженнями проведення реквізицій. Оформлені ними матеріали направлялись до судів, де розглядалися з особливою оперативністю. Керівників колгоспів, які до здачі зерна в рахунок плану хлібозаготівель видавали дещицю голодуючим виробникам хліба

на трудодні, піддавали репресіям.

Вища влада забороняла головам колгоспів видавати 15% хліба людям на зароблені трудодні та продаж хліба на ринку до виконання планів держпоставки, застерігала від "небезпеки антидержавної тенденції", пов'язаної з "розбазарюванням хліба", "незаконним" його відпуском. Невдоволення Й.Сталіна проявилося у своєрідному "зміцненні" керівництва України шляхом зміщення М. Хрущова з посади першої особи в республіканській парторганізації й направлення до Києва Л. Кагановича, якого 3 березня 1947 р. було "обрано" першим секретарем ЦК КП(б)У. М. Хрущов залишився головою Ради міністрів УРСР.

Можновладцi на чолi з Л. Кагановичем продовжували репресивну хлiбозаготiвельну полiтику. Керівництво України регулярно інформувало "вождя народів" про хід хлібоздачі. Л. Каганович, обізнаний зі станом справ у аграрному господарстві, повсякчас цинічно наголошував, що у всіх проблемах України винен «український буржуазний націоналізм». Сталінське керівництво серед причин невиконання хлібозаготівельних планів вважало саме тих партдержфункціонерів та селян, які пережили окупацію, "зазнали впливу чужої ідеології і потребували перевиховання". Зернове питання залишалось основним в обговореннях на засіданнях політбюро ЦК КП(б)У. У такий спосіб давалися установки на узаконене пограбування села державою.

У суспільстві, просякнутому тоталітарним насильством, хлібозаготівельна політика стала основним репресивним фактором, саме через її механізм відбувалося голодотворення.

Основною категорією “злочинів”, за які притягувались до суду голови колгоспів, були “зрив збиральних робіт”, “саботаж хлібозаготівель”, “розбазарювання сільгосппродукції”, “шкідництво” тощо. Найбільшим репресіям піддавалися саме хлібороби. На селян накладалися непосильні податки. Працюючи в колгоспі без вихідних, селяни були позбавлені можливості обробляти свої ділянки. Податок встановлювався на кожне фруктове дерево, кожну домашню тварину. Неспроможні сплачувати надвисокі податки, селяни вирубували садки, вирізали худобу. Природне прагнення людей бути господарями на землі розцінювалося як “пережиток капіталізму”. Незважаючи на посуху, поставки продукції з селянських дворів не були зменшені. На повну потужність працювали судові органи, стягуючи недоїмки з селян за невчасну сплату податків.

Через репресивну політику й практику хлібозаготівель, стягнення з селян непомірних податків, неповну оплату й неоплату трудоднів, вивезення хліба й інших сільгосппродуктів, влада в УРСР створила тяжку голодну ситуацію. Незважаючи на важке й водночас добре відоме вищій владі становище в Україні, московський центр щоразу вимагав від вищого керівництва України вжити більш рішучих заходів щодо ліквідації відставання з хлібозаготівель, забезпечення виконання завдань кожним колгоспом і радгоспом.

Типовим явищем стало жебрацтво, що заполонило села, залізничні станції, селища й міста. Багато дітей та людей похилого віку, жінок з малими дітьми ходили по хатах, просили хоча би якої-небудь їжі. Але замість допомоги населення України, перш за все сiльське, зазнало від влади жорстокого репресивного удару.

Позбавивши селян хлiба, партiйно-державне чиновництво постачалося через систему закритих спецрозподiльникiв.

Більшість голодуючих українських селян рятувалися, як могли. Змушені були їсти навіть траву, кору дерев, різні сурогати. Люди намагалися вижити, збираючи колоски на колгоспних полях. На зроблених власноруч жорнах селяни мололи зерно і пекли коржики, млинці, ліпеники, маторженики... Але й цієї можливості вижити влада голодуючих позбавляла за відомим ще з 1932 р. сталінським законом "про п'ять колосків" та новим указом президії Верховної Ради СРСР від 4 червня 1947 р. про кримінальну відповідальність за крадіжки державного майна й посилення охорони особистої власності.

Вибиту з голодуючого українського села продукцiю вiдправляли до рiзних регiонів СРСР. Україна була головним постачальником зерна для Ленінграду, овочів – для Москви. Хліб вивозився до ряду областей РРФСР. Багато хлiба вивозилося за кордон. У 1946 р. до європейських країн, якi теж захопила посуха, з СРСР було експортовано 1,7 млн т зерна. Наприклад, лише до Берлiну надiйшло 969 тис. т зерна та 60 тис. т iнших

продуктiв, 50 тис. голiв худоби. За 1946-1947 рр. до Албанії, Чехословаччини, Польщi, Угорщини, Болгарiї, Фінляндії, Франції, iн. країн вiдвантажено 2,5 млн т зерна.

Допомога Західної України. Величезна кількість голодуючих з початку 1946 р. з власної ініціативи вирушала до західних областей республіки, де було ще мало колгоспів, селяни зібрали непоганий врожай, загони Української повстанської армії чинили спротив вивозу зерна. Відозви, розповсюджувані УПА, закликали селян допомагати голодуючим, сотні тисяч яких їхали за порятунком.

Прибулі в тамтешні села колгоспники, робітники, службовці купували за гроші чи обмінювали речі на хліб, крупи, картоплю та інші продукти й поверталися до своїх сімей. Дехто з них наймався тимчасово, або постійно на роботу. Селяни західних областей рятували від голодної смерті не тільки своїх земляків-українців, а й часто виснажених від голоду людей з Воронезької, Курської, Орловської, Калузької та інших областей Росії, білорусів, молдаван. Однак страждало населення й Захiдної України від насильницької колективізації та репресій, а в деяких регіонах й голоду. Особливо сильним був голод на Чернiвеччині, де в перші повоєнні роки більш масштабно, ніж в інших областях, проводилась колективізація, і смертність перевищувала народжуванiсть.

Надзвичайно високою там була дитяча смертнiсть. Був опір і в східних, центральних та південних областях грабіжницьким діям держави. Протидію репресивним заходам у західних областях здійснювали ОУН і УПА, не дозволяючи ревізовувати сільгосппродукти у селян. У 1947 р. на території восьми областей було зафіксовано 906 різноманітних акцій УПА, вогневі сутички і бої з відділами МВС-МДБ, озброєними партійними і радянськими чиновниками, які забирали хліб у селян. Однак, незважаючи на серйозний спротив проведенню хлібозаготівель, в Україні не спадала хвиля репресій. Режим жорстоко придушував будь-який протест. Повоєнний голод був величезною репресивною акцією проти населення. Сотні тисяч голодуючих були врятовані від голодної смерті селянами Західної України.

Наслідки голодомору. Найсильніше голод вразив село. Станом на 1 червня 1947 р. в Українi нараховувалося 1 млн 74 тис.314 дистрофiкiв. Голодомор породив масове сирітство. Рятуючи від голоду своїх виснажених дітей, голодуючі селяни відвозили їх до міст й залишали, сподіваючись, що малюків заберуть до дитбудинків. За наявності цілого комплексу причин виникнення голоду, поширення й масовості найголовнішою були конфіскаційні хлібозаготівлі. Голодоморне лихоліття свого піку досягло в першій половині 1947 р. У часи інтенсивного вилучення хліба голод в Україні забрав (за даними різних дослідників) від 100 тис. до 2,8 млн життів, в основному, українських селян-хлiборобiв. У багатьох місцевостях голод продовжувався майже до кінця 40-х років. Смертельною мірою відчули голодоморне жахіття жителі південних областей: дуже сильно Ізмаїльської, Одеської, Херсонської, Миколаївської, Запорізької. Своїми страшними, смертельними обіймами голод стискав населення Дніпропетровщини, Полтавщини, Київщини, Чернігівщини, Кіровоградщини. Тяжко потерпали від голоду мешканці сіл і міст Вінницької, Житомирської, Кам'янець-Подільської, Сталінської, Ворошиловградської, Харківської, Сумської, Житомирської областей. Люди виявилися беззахисними перед системою, що приводила їх до виснаження, мук голоду, дистрофії, загибелі. Тяжкий голод тримав у своїх лещатах областi чорноземної смуги РРФСР, Бiлорусiю, Молдавiю, але найсильнiшим вiн вкотре виявився в Українi.

35.Наслідки ДСВ для України

Політичні Одним із важливих наслідків перемоги було продовження об’єднання українських земель, що підтвердили

Тегеранська (1943 р.), Кримська (1945 р.) та Потсдамська конференції глав держав антигітлерівської коаліції. Україна увійшла до складу ООН як країна-засновниця.

Економічні Друга світова війна завдала Україні масштабних економічних витрат. За підрахунками радянських вчених тільки

прямі збитки склали 285 млрд крб. у діючих на той час цінах.

Цілком чи частково було зруйновано понад 714 великих і малих міст, більше 28 тис. сіл, перетворено на руїни 200 тис. промислово-виробничих споруд, 40% житлових будинків, внаслідок чого без житла залишилося близько 10 млн осіб. Оскільки війна завдала Україні більше руйнувань, ніж будь-якій іншій країні Європи, втрати в економіці сягали приголомшуючих масштабів. Цілковите чи часткове знищення понад 16 тис. промислових підприємств означало втрату великої частини того, що Україна здобула великою ціною у роки форсованої індустріалізації, суцільної колективізації та масових репресій. Було зруйновано 9 магістральних залізничних шляхів, 5600 залізничних мостів,50 тис. км шосейних шляхів, 132 портових господарства. Підраховано, що за¬гальні збитки економіки України сягали 40%. Було порушено та пограбовано близько 30 тис. колгоспів та радгоспів, 1300 машино-тракторних станцій, вивезено до Німеччини 56 тис. тракторів, 24 тис. комбайнів, 7,6 млн голів крупної рогатої худоби, 9,3 млн свиней,7,3 млн овець та кіз, 3,3 млн голів коней. Було зруйновано десятки тисяч лікувальних та освітніх закладів, бібліотек та ін.

З міст найбільше постраждали великі промислові міста та столиця країни. Загалом протягом воєнних років у Києві було зруйновано 940 будинків державних і громадських установ площею понад 1 млн м²., 1 742 комунальних будинків житловою площею понад 1 млн м²., 3,6 тис. приватних будинків площею до півмільйона м²; знищені всі мости через Дніпро, виведені з ладу водогін, каналізація, транспортне господарство та ін. Фашистські загарбники зруйнували Голосіївське навчальне містечко, індустріальний, педагогічний та інші інститути. Збитки, завдані сільськогосподарським вузам Києва, перевищували 70 млн руб., технологічному інституту харчової промисловості

— 24 млн карбованців.

Повністю була відсутня енергетична база через зруйнування Дніпрогесу, Штерівської, Курахівської, Зуївської, Сіверодонецької та ін. електростанцій.

Демографічні

Щонайменше 5,4 млн чоловік, або один із шести мешканців України загинув у війні, 2,3 млн чоловік було вивезено для примусової праці до Німеччини.

С. Кульчицький вважає, що про масштаб втрат свідчить зниження чисельності населення УРСР на 14 275 тис. осіб. Значна частина з них – безповоротні втрати. Фронтові втрати — понад 3 млн військовослужбовців; втрати радянських та антирадянських партизанів у боротьбі між собою й з окупантами; втрати цивільного населення під час бойових дій, через виснаження та хвороби, від терору окупантів.

Усхідні регіони СРСР було евакуйовано 3,5 млн осіб, вивезено до Німеччини – 2,4 млн осіб, з яких тільки частина повернулася на Батьківщину. За абсолютною й відносною кількістю втрат у цій війні Україна перебуває на другому місці: 8 млн осіб, 19,1% до всього передвоєнного населення, або кожний п’ятий житель республіки. Україна поступається за абсолютною кількістю втрат Росії, а за відносною — Польщі (19,6%). Третє місце за абсолютною кількістю втрат посідає Німеччина (6,5 млн осіб, 9,1%).

У1945 р. в країні нараховувалося 125 тис. сиріт, з яких 21 тис. були безпритульними. Більшість з них мешкала в підвалах будинків, на вокзалах або мандрувала з міста у місто.

За роки війни на визволеній території залишилося лише 17% робітників порівняно з довоєнною чисельністю. Наприклад, коксохімічні і металургійні заводи Наркомату чорної металургії в лютому 1944 р. були забезпечені робочою силою лише на 38,3% і 24,5% відповідно. Подібна ситуація спостерігалася на всіх промислових об’єктах.

36.Діяльність ОУН-УПА з середини з середини 40-х початку 50-х рр. 20ст.

Ліквідація греко-католицької церкви, насильницька колективізація, масові депортації викликали опір діям влади з боку місцевого західноукраїнського населення. Організуючим ядром і ударною силою цього опору стали формування УПА. Її діяльність у повоєнний період умовно можна поділити на два етапи: 1945-1946 рр. - відкрите протистояння великих з'єднань, ар'єргардні бої; 19471950 рр. - починає переважати підпільна боротьба, удари невеликих бойових груп, затухаюча активність.

Після закінчення Другої світової війни керівництво УПА вважало, що зіткнення Заходу і СРСР неминуче, і своє

основне завдання вбачало в тому, щоб не дати змоги радянській владі швидко закріпитися в західноукраїнському регіоні. На цьому етапі загони УПА тримали під своїм контролем досить значну територію - майже 150 тис. км2, на якій намагалися створити альтернативні радянським органам влади національнодержавні структури. Формування повстанців мали у своєму складі кавалерійські та артилерійські частини. Активність УПА була ще досить високою: за перше півріччя 1945 р. було здійснено 2207 збройних акцій. У відповідь сталінський режим провів 9238 каральних операцій, під час яких було вбито 34 тис. повстанців і 46 тис. захоплено в полон. У кривавому протистоянні загинули лідери ОУН-УПА. Такі втрати вимагали суттєвої зміни тактики. Спочатку під тиском обставин великі з'єднання діляться на малі групи, які уникають фронтальних боїв, повертаються до типово партизанських форм боротьби.

Наприкінці 1946 р. Українська Головна Визвольна Рада приймає рішення про докорінну реорганізацію УПА - демобілізація частини повстанців, відправці певної кількості вояків на Захід і організації підпілля з найстійкіших і найвитриваліших людей. Розпочався перехід «від форм широкої повстанської боротьби до форм боротьби глибоко підпільної». ОУН і командування УПА на початку 1947 р. переходять до тактики партизанської війни невеликими групами, підпільної боротьби, саботажу, антирадянської пропаганди, індивідуальних терористичних акцій проти представників правлячого режиму. Тактична лінія УПА - курс на масовий опір західноукраїнського населення радянській владі, давав привід сталінському керівництву для широкомасштабних каральних акцій у регіоні. Тому під репресії потрапляли не лише повстанці. Свавілля, беззаконня, провокації стали нормою поведінки спецвійськ у Західній Україні.

Загибель командувача УПА Р.Шухевича (5 березня 1950 р.) стала своєрідним поворотним пунктом - після неї фактично закінчився організований опір на західноукраїнських землях, хоча окремі невеликі загони УПА та підпілля діяли ще до середини 50-х рр. ХХ ст.

Отже, у повоєнний період тактична лінія УПА зазнає трансформації. Якщо на початку переважають форми широкої повстанської боротьби, то на початку 1947 р. тактика боротьби змінюється. Чинниками, які визначали ці зміни, були: переростання повоєнного протистояння між СРСР і Заходом у «холодну війну»; значні втрати УПА в протиборстві з радянськими військами; загибель повстанських лідерів; певні успіхи радянської влади в суспільних перетвореннях у західноукраїнському регіоні; політика сталінського режиму на розкол лав повстанців.

37.Боротьба з укр. націоналізмом сер. 40-х до поч. 50-х рр. ХХст. Операція «Вісла»

Операція «Вісла» — етнічна чистка, здійснена у 1947 році (початок — 29 березня) під керівництвом Радянського Союзу, Польщі, Чехословаччини. Полягала у примусовій депортації (виселенні), з використанням збройних сил, українців з етнічних територій, таких як: Лемківщина, Надсяння, Підляшшя і Холмщина на ті території у західній та північній частині польської держави, що до 1945 року належали Німеччині, а також у різні регіони СРСР.

“ВІСЛА” ОПЕРАЦІЯ - злочинний захід польського комуністичного режиму проти українського населення на окупованих Польщею українських етнічних землях 1947. Полягав у примусовій депортації (виселенні - Авт.) українців з Лемківщини, Посяння, Підляшшя і Холмщини на території у зх. та пвн. частині Польської держави, що до 1945 належали Німеччині. Акт геноциду проти українського народу. 9.9.1944 між комуністичними урядами УРСР і Польщі було підписано угоду про взаємний обмін населенням у прикордонних районах. Переселення українців з їх етнічних територій, яке мало за умовами угоди носити виключно добровільний характер, проводилося найчастіше примусово і з застосуванням військової сили. Польські адміністративні органи застосовували найрізноманітніші засоби для зростання масштабів переселення - позбавлення прав українців на землю, ліквідація рідного шкільництва, культурно-освітніх установ, греко-католицької церкви та інші. В жовтні 1944 -серпні 1946, за даними польських джерел, було переселено 482 тис. осіб. Переселення і масові репресивні акції польського уряду щодо українського цивільного населення викликали закономірну рішучу протидію національно-патріотичних сил - Української Повстанської Армії та націоналістичного підпілля Організації Українських Націоналістів на території Закерзоння, що становило серйозну загрозу для існування тоталітарного режиму в цілій Польщі. В цих умовах польська комуністична влада, продовжуючи свою

антиукраїнську політику, вирішила повністю виселити українське населення з його етнічних земель і розпорошити українську національну меншину в Польщі. Приводом до початку “В.О.” стала загибель 28.3.1947 в р-ні с. Яблонне (на шосе між Балигородом і Тісною) у бою з відділом УПА (ком.-майор С. Хрін) заступника міністра оборони Польщі ген. К. Свєрчевського. В цей же день на засланні політбюро ППР було прийнято рішення про цілковиту депортацію українського населення у новостворені на колишніх німецьких землях воєводства - Вроцлавське, Гданське, Ольштинське, Познанське і Щецінське. 28.4.1947 (за ін. даними - 24.4.1947) о 4.00 годині ранку шість польських дивізій (бл.17 тис. чол.) та відділи Корпусу Безпеченьства Публічного (назва органів польської служби безпеки - Авт.) оточили місцевості, на яких компактно проживало українське населення. В цей же час відділи НКВС і чехословацької армії заблокували східні і південні кордони Польщі від Бреста до Нового Сончу. “В.О.” проводились під безпосереднім керівництвом міністра оборони Польщі маршала Р. Жимерські та ген. С. Моссора. Депортаційні заходи проходили в три етапи: 1-й - з 28.4. до 15.6.1947 виселялись українці з повітів Лісно, Сянік, Перемишль, Ясло, Коросно, Любачів, Горлиці, Ярослав; 2-й - до 30.6.1947 виселялось українське населення з повітів Новий Сонч, Новий Тарг, Томашів Любельський, Грубешів. Протягом третього етапу (до кінця жовтня 1947) виселено населення з решти повітів Закерзоння. На 31.7.1947 за польськими даними, було переселено 140 575 осіб, ув'язнено в концтаборі Явожно 3800 чол., убито 655 чол. заарештовано 1466 членів українського руху Опору. Намагаючись прискорити асиміляцію переселенців органи влади, звичайно, допускали переїзд в одну місцевість не більше 3-4 українських сімей. До кінця 1947 у місця, звідки було депортовано українське населення, переселено близько 14 тис. осіб польської національності.

Наслідки .У доповіді «Довкола операції ,,Вісла”» Тадеуш Анджей Ольшанський написав: ,,Підсумок операції ,,Вісла” був страшний *...+ 150 тис. вигнанців і зруйновані суспільні зв’язки української громадскості у Польщі. Відбудовані наново не повернулися в давнє русло, не осягнули також рівня до якого довела б еволюція минулих 40-ка років. Українці у Польщі стали розпорошеною діаспорою, позбавленою опори у тому, що для кожного народу найдорожче - в малій батьківщині, батьківській землі. Натомість Малгожата Кміта у рефераті «Вплив операції ,,Вісла” на життя українців в Польській Народній Республіці» так пише про наслідки операції:,,Наслідки цієї операції виявилися негативні, а навіть деструкційні у культурному, етнічному, суспільному, демографічному, психологічному та конфесійному відношенні. Передовсім більшість депортованих втратила на завжди землі своїх предків, з цим усім, що творить малу батьківщину – зв’язки з родиною, власне середовище *...+. Втраитли зокрема одну найважлівішу складову національної тотожності, якою були могили предків”.

38.Особливості відбудови народного господарства в першому повоєнному десятиріччі

Відбудова господарства України розпочалася уже з 1943 року, після початку визволення частини території від фашистської окупації. Вона мала ряд особливостей, які відрізняли її від післявоєнної ситуації на інших територіях СРСР і західних держав:

1. Війна завдала величезних людських і матеріальних втрат. Загинув кожен п'ятий і постраждав кожен третій жительреспубліки. Близько 4 млн. мирних людей знищено фашистами під час окупації, 2,3 млн. чоловік вивезено до Німеччини, 5 млн. солдат загинуло на фронті. Столиця України – Київ втратила 300 тис. чоловік, стільки ж втратили США за всю Другу світову війну.

Майже половину (48%) довоєнного економічного потенціалу України було знищено, на руїни перетворено 714 міст, понад 28 тис. сіл (250 спалено повністю). Неушкодже-ними залишилось лише 19% довоєнних промислових підприємств, тоді як в Італії було зруйновано тільки 20%. На УРСР припадало 42% знищених промислових об'єктів СРСР.

2. Процес відбудови господарства в республіці ускладнився голодом 1946–1947 років. Загроза голоду, викликана посухою і післявоєнною розрухою, не була своєчасно попереджена, нейтралізована державою, а навпаки, посилена негативними суб'єктивними факторами. Державні хлібозаготівлі не зменшились, а збільшились (у липні 1946 року план хлібозаготівель зріс з 340 млн. пудів до 360 млн. пудів). Зросли обсяги

експорту хліба і продуктів харчування за кордон (так званим "братнім державам" вивезено 1,7 млн. пудів хліба). Одночасно посилилось кримінальне переслідуван-ня "розкрадачів хліба", які кваліфікувались як "вороги народу", державні позики зерна із запасів були мінімальними. Таким чином, повторювався сценарій 1933 року. Від голоду в 1946–1947 роках померло понад 800 тис. людей.

Радянський варіант післявоєнної відбудови господарства мав такі особливості:

1.Опора на внутрішні джерела, ресурси і сили.

2.Першочергове відновлення роботи великої промисловості – основи воєнно-промислового комплексу.

3.Накопичення коштів за рахунок сільського господарства та соціальної сфери.

4.Процес відбудови здійснювався централізовано, на основі єдиного загальносоюзного плану, відбувалася відбудова економіки України не як окремої території, а як частини загальносоюзного комплексу.

Суттєвою особливістю відбудовних процесів в Україні була дія тоталітарної командно-адміністративної системи, яка проявилася в наступному:

−повернення до гігантоманії, надання переваги кількісним показникам над якісними, відставання технологічного оновлення;

−домінування ролі ідеології, проведення широкомасштабних мобілізаційно-пропагандистських заходів (рух ударників, передовиків соцзмагання і т. д.);

−надмірний ріст оборонної промисловості за рахунок нещадної експлуатації селян-колгоспників. Село мало забезпечити потреби промисловості у сировині; постачати міста продовольством, експортувати продукцію в країни Східної Європи для підтримки прорадянських режимів.

Результати відбудови господарства на початку 50-х років були вагомими і успішними:

−обсяг валової продукції промисловості України зріс за 1946–1950 роки у 4,7 рази і перевищив рівень 1940 року на 15%;

−відновили роботу 22 доменних, 43 мартенівських печі, 46 прокатних станів, металургійні заводи – Азовсталь, Запоріжсталь, Краматорський, Єнакієвський та інші;

−Радянська Україна знову стала однією з провідних індустріальних територій СРСР і Європи.

Необхідно підкреслити, що результати відбудови господарства були дійсно вражаючими, але для державигіганта, а не для людини, яка не відчула покращення свого життя. В післявоєнні роки, як і в усі роки радянської влади, існувало, в певній мірі, протиріччя: героїчна, самовіддана, напружена праця народу і дія тоталітарної, командно-адміністративної системи, яка користувалася плодами цієї праці. Тобто був народгерой, переможець, трудівник і народ – "гвинтик системи", народ для держави, а не держава для народу.

39.Процес вирішення укр. нац. територіальних питань, об’єднання укр. земель після закінчення ДСВ

Друга світова війна призвела до значних змін у долі України. Повоєнна Україна у багатьох відношеннях виявилась дуже відмінною від тієї, якою вона була до війни. Хоча у війні Україна і зазнала значних збитків (зруйнований економічний потенціал, значні людські втрати), проте значно розширились її кордони, зросла політична й економічна вага республіки в СРСР, вийшла на міжнародну арену як суб'єкт міжнародного права, докорінно змінився склад населення і, що найважливіше, вперше за багато століть майже всі українські землі опинились у межах однієї держави.

Питання про західний кордон СРСР, а відповідно і України, гостро постало під час завершальних операцій Другої світової війни в Європі. Воно активно обговорювалося під час Тегеранської (1943), Ялтинської (1945) та

Потсдамської (1945) конференцій лідерів держав антигітлерівської коаліції.

Остаточно обриси повоєнних кордонів УРСР сформувались у процесі україно-польського, україночехословацького, україно-румунського територіальних розмежувань та юридичному закріпленні західноукраїнських земель, що увійшли до складу УРСР протягом 1939-1945 р.

Особливо складними і тривалими були врегулювання територіальних питань з Польщею та ЧСР. На цей процес значний відбиток справляло міжнародне становище, зокрема прагнення СРСР закріпитися у Східній Європі.

Першим кроком на шляху україно-польського територіального розмежування стала Люблінська угода між урядом УРСР і польським Тимчасовим Комітетом Національного Визволення від 9 вересня 1944 р. Відповідно до цього документа частина споконвічних українських (частина Підляшшя, Холмщина, Посяння, Лемківщина) земель, де проживало майже 800 тис. українців, передавалася Польщі. У такий спосіб сталінське керівництво намагалось підтримати польський про-радянський уряд і згладити негативне сприйняття польською громадськістю радянської агресії 1939 р.

Домовленість між СРСР і Польщею було досягнуто 16 серпня 1945 p., коли було укладено договір щодо радянсько-польського державного кордону. Ця угода закріплювала кордон по "лінії Керзона" з відхиленнями на схід (тобто на користь Польщі) на 5-8 км, а на окремих ділянках сімнадцятикілометрове (район НемирівЯлувка) і навіть тридцятикілометрове (район р.Солонія і м.Крилів).

Остаточно процес польсько-українського розмежування завершився 1951 p., коли на прохання Польщі відбувся обмін прикордонними ділянками. Внаслідок цього до Львовської області увійшли землі в районі міста Кристополя (згодом переіменованого в Червоноград), а до Польщі відійшли території довкола міста Нижні Устрики Дрогобицької області. З наближенням радянських військ до кордонів Чехословаччини постало питання про подальшу долю Карпатської України. У радянсько-чехословацьких переговорах з емігрантським урядом Е.Бенеша і в договорі про дружбу, взаємодопомогу і післявоєнне співробітництво між ЧСР і СРСР (12 грудня 1943 р.) питання про Карпатську Україну вирішувалось на користь Чехословаччини.

Але зі вступом радянських військ на територію Карпатської України ситуація змінилась. Радянське керівництво стало розглядати цей регіон як важливий стратегічний плацдарм для посилення впливу в Центральній та Південно-Східній Європі. Для досягнення своїх стратегічних цілей радянське - керівництво використало антифашистський і національно-визвольний рухи населення краю.

Зі звільненням краю від фашистської окупації вийшли з підпілля як Народні комітети, які стали відігравати роль органів місцевого самоврядування, так і комуністи, які 19 листопада 1944 р. створили самостійну Комуністичну партію За карпатської України. Відновлення чехословацької адміністрації гальмувалось. Більша частина краю була включена в зону, на яку поширювалась влада радянської воєнної адміністрації.

У таких умовах 26 листопада 1944 р. в місті Мукачеве було скликано з'їзд Народних комітетів. На цьому з'їзді було схвалено Маніфест про возз'єднання з Радянською Україною, обрали Народну Раду як верховний законодавчий орган влади Закарпатської України і сформували уряд. Досить швидко було створено всі атрибути державності Закарпатської України — суд, прокуратуру, збройні сили, органи управління на місцях та ін.

Події в Закарпатті турбували уряд ЧСР. Міністр закордонних справ Я.Масарик відверто заявив, що Закарпаття не буде віддано, бо "Росію не можна пускати в Європу". Та хід подій змушував керівників Чехословаччини враховувати нові обставини. Позиція населення Закарпаття була чіткою і послідовною — до України. СРСР, порушуючи попередні угоди, прагнув як найшвидше вирішити долю Закарпаття на свою користь. Усі спроби

уряду ЧСР перенести це питання на обговорення повоєнної міжнародної конференції наражались на спротив сталінського керівництва. Зрештою уряд ЧСР змушений був поступитися. У червні 1945 р. договір між ЧСР і СРСР юридично закріпив рішення з'їзду в Мукачеві. 22 січня 1946 р. було видано указ Президії Верховної Ради СРСР про утворення в складі УРСР Закарпатської області. Цей акт одночасно ліквідовував без згоди населення Закарпатську Україну як державне утворення.

Виступаючи 30 червня 1945 р. на VII сесії Верховної Ради УРСР, М.Хрущов заявив, що український народ вперше возз'єднався в єдиній Українській державі.

Останню крапку у визначенні повоєнних кордонів України було поставлено 10 лютого 1947 р. під час підписання радянсько-румунського договору, за яким визнавалось право УРСР на Північну Буковину, Хотинщину, Ізмаїльщину, тобто юридично закріплювалися кордони встановлені в червні 1940 р.

Отже, повоєнний процес врегулювання кордонів УРСР відбувався методами, притаманними тоталітарним режимам і в інтересах його стратегічних інтересів, які співпали з прагненням українців об'єднатися в єдиній державі.

Процес врегулювання територіальних питань мав для України такі наслідки: були остаточно визначені та юридично визнані кордони республіки; територія УРСР збільшилась на 110 кв. км; відбулись демографічні зміни; основну частину українських земель було об'єднано в складі однієї держави.

Об'єднання українських земель, вихід на міжнародну арену зумовили зміну державної символіки республіки.

Улистопаді 1949 р. Президія Верховної Ради УРСР прийняла указ про Державний герб УРСР, Державний прапор УРСР, Державний гімн УРСР. Червоний прапор з написом "УРСР" було замінено двоколірним: верхня частина, що становила 2/3 ширини полотна, була червоною, а нижня мала світло-блакитний (лазурний) колір.

Уверхньому лівому куті прапора містилось зображення серпа і молота, а над ними — п'ятикутної зірки. Деяких змін зазнав і герб УРСР. З початку 1950 р. було започатковано виконання гімну УРСР.

Завершення формування сучасної території України відбулося у 1954 р. У цей рік відбулась помпезна кампанія відзначення 300-річчя Переяславської угоди. Країною прокотилась широка і гнучка пропагандистська кампанія. ЦК КПРС обнародував тринадцять "тез", в яких доводилась непохитність "вічного союзу" українців з росіянами. Центральною подією ювілейних торжеств стала передача Криму УРСР. 19 лютого 1954 р. Президія Верховної Ради СРСР, мотивуючи своє рішення спільністю економіки, територіальною близькістю та тісними господарськими та культурними зв’язками між Кримом та Україною, прийняла указ "Про передачу Кримської області із складу РРФСР до складу УРСР". Як зазначалось, акт є "свідченням дружби російського народу".

Але кримський "подарунок" був не таким доброчинним актом, як спочатку здавалось. Приєднання Криму звалило на Україну ряд економічних і політичних проблем. У результаті війни і депортації татар в регіоні панував економічний хаос. До того ж росіяни, що проживали в Криму (860 тис. чол.), чинили спротив будьяким спробам українізувати життя області. Таким чином, в УРСР стала більш помітнішою присутність росіян, що сприяло подальшій русифікації України.

Непорушність існуючих кордонів підтверджена двосторонніми договорами незалежної України з Польщею

(1996 p.), Росією (1997 p.), Румунією (1997 p.).

Ключові дати 1945 р. - приєднання Закарпатської України до СРСР

1954 р. - передача Україні Криму

40.Основні тенденції сусп.-політ життя в україні після смерті Й. Сталіна. Вплив ХХ Зїзду КПРС на сусп.-політ життя України.