1.Для більш глибокого ознайомлення з життєвим шляхом Байрона цікавим буде матеріал “Хто є хто””, який можна розмістити на змінному стенді “Сьогодні на уроці”, використати при аналізі окремих поезій, розповідаю м старшокласникам маловідомі факти особистого життя поета. Мері Дафф – перше кохання Байрона. У дитячому віці він відчув сильну симпатію до “маленької дівчинки з темнокаштановим волоссям і очима газелі, чиє чарівне личко, голос, постать і манери змушували його не спати ночами, хоча йому було тільки дев’ять років” (Р. Фокс ). Він ще не знав тоді, що таке кохання, але про це раннє почуття поет згадував і в зрілому віці. Дізнавшись, що його “перша любов” вийшла заміж, він відчув глибокий душевний щем і вдався до меланхолії, яка з’являлася в нього в період сильного нервового збудження. Маргарита Маркер – кузина Байрона, друге кохання його дитинства. “Дівчинка з темними очима, довгими віями, грецьким профілем і осяйною красою”, яка померла через два роки після того, як поет закохався у неї. Маргарита, за словами Байрона, дала поштовх його поезії .”Перший стрибок у літературу” він здійснив у 1800 році під впливом почуття до кузини. Висловивши свої зізнання у віршах, Байрон пізніше вшанував пам’ять Маргарити елегією. Почуття до неї відкрили Байронові красу природи. Він любив ходити мальовничими місцями свого маєтку, дивитися, як сонце ховається за узвишшями, і думати про свою кохану. Мері Чаворт – дочка сусідів Байронів по Ньюстедському   абатству,   третє   кохання   поета   його юнацьких років. Між далекими родичами Байрона і Мері колись відбулася дуель,  на якій був убитий древній предок Чавортів, Однак це не завадило дружбі Джорджа з вісімнадцятирічною Мері. Неабиякою вродою і розумом. Вона не підозрювала, що стане об’єктом його сильної пристрасті. Молоді люди разом читали, гуляли, ходили на вечірки. Але коли хтось сказав Мері про закоханість Байрона, вона суворо відповіла: “Невже ви думаєте, що я могла зацікавитися цим кульгавим хлопчиком?” Образливі слова дівчини лише посилили почуття Байрона. Розчарування й глибокий біль не давали йому забути Мері. Байрон дуже довго оспівував своє кохання у віршах, навіть коли Мері вийшла заміж. Анна Ізабелла Мілбенк (або, як її називали в домашньому колі, Аннабела) – дружина Байрона, з якою він одружився в 1815 році, а через рік розлучився. Про Байрона казали, що він узяв шлюб з нею через гроші, але на той час його матеріальне становище було досить міцне. В Аннабелі він шукав те, чого не знаходив в інших жінках (котрі, до речі, упадали за ним, особливо після виходу в світ “Паломництва Чайльд Гарольда”), - душевну рівновагу, поміркованість, гідність, взаєморозуміння. До знайомства з Аннабелою Байрон пережив бурхливий романс з Кароліною Лемб, пристрасною, ексцентричною жінкою. Порівняння обох було на користь Аннабели. З нею Байрон почувався спокійно і затишно. До того вона була досить розумною, сама писала вірші, цікавилася його творчістю. Вони були зовсім різні. Але це й притягувало його. У щоденнику 1813 року поет писав: “Які дивні наші стосунки і дружба. Без іскри кохання з одного й з другого боку. Вона жінка надзвичайна і зовсім не примхлива. Вона поетеса, математик і метафізик і при цьому добра, чуйна, ніжна і без великих претензій”. Пізніше він писав: “Я знову закохаюсь, якщо не буду обережний”. Незабаром так і сталось. У січні 1815 року Байрон одружився з міс Мілбенк. Він ніжно називав її “яблучком”, а вона його – “селезнем”. Проте щастя молодих не було тривалим. Через рік вони розірвали стосунки. Аннабела пішла від Байрона з маленькою дочкою Адою. Що ж привело до розлучення? Причин було багато. Байрон хотів виїхати з Англії і жити в теплих краях, подорожувати світом, а його дружина не уявляла життя поза Туманним Альбіоном. Байрон легко закохувався, вів досить вільне життя у світському товаристві, а Аннабела не могла з цим змиритися. Його вірші та політичні виступи, які раніше подобались Аннабелі, тепер дратували її. Вона прагнула до спокійного, урівноваженого життя, а бентежний характер чоловіка не давав змоги жити так, як їй хотілося. Деякі біографи Байрона пишуть, що поет ніколи не любив Аннабелу, що це був випадковий шлюб. Але чи це справді так?.. Є достовірні свідчення, що перед смертю Байрон згадав свою сім’ю. Останніми його словами були : “Моя дружина? Моє дитя? Моя сестра?” – ви знаєте все… ви повинні сказати все… ви знаєте всі мої бажання…” Тереза Гвічіолі (Гамба) – останнє кохання поета. Байрон познайомився з нею 1818 року у Венеції на четвертий лень після її одруження з шістдесятилітнім графом Гвічіолі. Але тільки через рік їхнє знайомство стало більш близьким. Старий граф був задоволений, що відомий поет виявив увагу до його дружини, якій ледь виповнилося сімнадцять. Але невдовзі симпатія переросла у пристрасне кохання. Тереза навіть захворіла, коли вони вперше розлучилися, і Байрон був змушений одразу повернутися. У вищому товаристві не любили старого графа, у багатьох він викликав огиду своєю аморальністю і жорстокістю. Тому всі, і особливо жінки, були на боці закоханих. Усі, від друзів до слуг, сприяли їхнім зустрічам. Невдовзі, коли про їхній роман дізнався старий граф, Тереза подала на розлучення. За рішенням суду їй належало жити в домі батька або піти в монастир. Втім, вони продовжували зустрічатись. Тереза глибоко вивчала твори Байрона, шукаючи в його героях ключі до душі поета. А він писав їй при страсні листи: “Я пишу тобі про кохання, а ти у відповідь про Тассо. Я пишу про тебе , а ти питаєш про Елеонору (героїня Байрона ). Якщо хочеш, щоб я збожеволів ще більше, ніж він, тобі це скоро вдасться, запевняю тебе. Питання твої зайві. Якщо тобі відомо, що таке кохання – якщо ти кохаєш мене – якщо відчуваєш, – як можеш ти в такий час у нашому стані говорити про вигадки поета? Чи не забагато для нас дійсності?…” Пристрасне кохання до Терези поєдналося із визвольною боротьбою, до якої завжди прагнула душа Байрона. Любов і свобода освітили останній період його життя. У домі Гамба поет зблизився з карбонаріями, мріючи про звільнення Італії й усього людства. Після смерті Байрона Тереза написала книгу спогадів про нього. Вона зазначила, що чутки про його кульгавість і непривабливість зовсім безпідставні. У її зображенні він постає надзвичайно гарним.

2.Лірика для його сучасників була яскравим втіленням нової, романтичної поезії. Предметом поетичного оспівування поет зробив власну душу. Така душевна відкритість, щирість, що була незвичним явищем у поезії до цього, дуже вразила сучасників і продовжує захоплювати читача й нині. Ліричний герой поезії Байрона відбиває світ думок і почуттів самого ав­тора. Поет не намагається перевтілитися в когось іншого чи передати пси­хологію іншої людини. Отже, у ліриці Байрона яскраво виражено суб'єк­тивне начало. Ліричний герой Байронових поезій має страдницьку душу. Не завжди при­чина журби чи розчарування визначається автором, і це надає поезіям не­рідко відтінку загадковості, недомовленості, що притаманно романтичному мистецтву. Проте, поринувши у світ Байронової лірики, починаємо розуміти, що джерелом страждань є певна ідеальна причина — недосконалість життя, безнадія, бідування та скорбота народу, моральна нестійкість людей. Ліричний герой Байрона відчуває «світову скорботу», тому що жага жит­тя, могутні сили, приховані в людині, не мають плідного виходу. Цей герой палко і щиро сприймає реальність, але сама реальність гнітить його. І він по­стає проти всього світу, відстоюючи своє право на внутрішню індивідуальну свободу, насамперед свободу почуттів. Таким настроєм пройнятий вірш «Душа моя похмура». Відчуття «світової скорботи» — головний мотив вірша. Ліричний герой звертається до співця з дивним проханням: заспівати таку пісню, щоб душа розридалась: «Я хочу сліз, бо серце розірветься від страж­дань». Ліричний герой розуміє, що позбавитися життєвих страждань він не зможе, а сльози, можливо, принесуть хоч на деякий час полегшення. Читаючи вірші Байрона, розуміємо, що він творив з єдиною метою — ви­лити переживання, які його переповнювали. У поезії «Хотів би жити знов у горах» звучить тема протесту проти загальноприйнятих норм моралі того­часної Англії. Вірш написаний у вигляді внутрішнього монологу поета, де він пригадує роки свого дитинства, що минули в Шотландії біля підніжжя зна­менитої величної гори Лох-на-Гар. Однак перед читачем не просто спокійні, приємні спогади про кращу пору людини. В поезії відчувається палке бажан­ня поета порвати із звичним життям та людським оточенням і полинути до іншого світу. Поет порівнює свою душу з прип'ятим птахом, що прагне ви­рватись із пут марнославства, раболіпності, лукавства і облуди. Навкруги нього — духовна пустка: немає любові, «друзі розійшлись, як дим», а тих, з ким «інколи тамує келих скорботу й біль» поет не може назвати ні друзя­ми, ні ворогами. Розвивається мотив романтичної «втечі від дійсності». Передусім це втеча зі світу реальності у світ мрій та спогадів. Це втеча із сьогодення у радісний світ дитинства. Це втеча із ворожого поетові людсь­кого оточення до світу природи. Творчість Байрона була новаторською. В ній містяться ідеї, які турбували сучасників і наступні покоління. Ліричний герой Байрона віддзер­калив основні проблеми свого часу. Література романтизму висунула свого героя, який найчастіше виражає авторське відношення до дійсності. Це людина з особливо сильним почуттям, з незрівнянно гострою реакцією на світ, який відкидає закони, яким підкоряються інші. Тому він завжди постає над оточен­ням, завжди самотній. Незадоволеність дійсністю, прагнення пізнати людей, життя, знайти в ньому своє місце, випробувати свої духовні можливості і сили — саме ці риси визначають романтичного героя. Саме такий герой по­стає у поемі Байрона «Паломництво Чайльд Гарольда». Образ Чайльд Гарольда — складний та суперечливий. Це молодий дворя­нин знатного, старовинного роду, предки якого прославились і на полі брані, і в мирний час. Та їх нащадок своїми розпутними лінощами і гультяйством со­ромив цей рід. Байрон порівнює свого героя з безтурботним метеликом, що пурхає, не згадуючи про завтрашній день. Зовні життя Гарольда залишаєть­ся веселим, безтурботним, але в галасі й блиску людних зал герой відчуває себе самотнім серед «друзів на хвилину», все більше переконуючись, що в його колі можна купити все: дружбу, кохання, повагу. Занадто гордий і розумний для співчуття, Гарольд почуває себе чужим у світі, в якому живе, тому завжди лишається похмурим, холодним, байдужим. Розчарований в сучасному суспільстві, самотній в оточенні «друзів на мить», охоплений душевним сум'яттям і тугою, Чайльд Гарольд хоче якось змінити своє життя і відправляється в подорож. Чайльд Гарольд — діяльний герой. Він поривається до чужих, невідомих країн, прагне небезпек, незвичайних пригод, тільки б вирватися зі свого без­ликого оточення. Мандруючи країнами, які стогнали від гніту завойовників, юнак стає свідком людського горя. Спостерігаючи, як мужньо борються при­гноблені народи за свободу отчого краю, Гарольд ще гостріше відчуває без­глуздість свого існування, відсутність у ньому благородної мети. Молодий аристократ, який знав життя лише великосвітських салонів, побачив інший його бік, що призвело до більш критичного погляду на себе. Герой Байрона не розпочинає боротьбу із суспільством, але його без­діяльність і споглядання — це не позиція пасивності. Головна риса Чайльд Га­рольда як художнього образу — його незавершеність, герой покликаний відобразити момент пробудження самосвідомості людини нового часу, яка починає відчувати на собі й у світі, що її оточує, наслідки історичних змін і усвідомлювати трагічні протиріччя, які були характерною рисою сучасності. Такий романтичний герой виявився близьким багатьом поетам. Тому тво­ри Байрона перекладали різними мовами. І навіть виник тип поведінки лю­дини, який одержав назву «байронізм». Герой поеми «Паломництво Чайльд Гарольда» — гордий, роз­чарований юнак, який тікає від цивілізації в лоно первісної природи. Голов­на риса його характеру — індивідуалізм, протиставлення своєї особистості. У поемі Байрон дав зразок романтичного героя, який ілюстрував світогляд цілого покоління молодих людей епохи післянаполеонівських війн.

3.Класицистичні погляди Байрона здаються несподіваними для поета, чиє ім'я увійшло в історію англійської і світової літератури як найбільш впливового виразника романтичного світогляду. У його «Щоденниках і листах» висловлено чимало міркувань про поезію і прозу як минулого, так і майбутнього, але думкй ці такі ж суперечливі, як і сама постать великого майстра. А щоб хоч трошечки зрозуміти мотиви творчості поета, слід звернутися до його філософії. І в свою чергу самі філософські погляди Байрона викликали до життя шедеври його творчості.  А мотиви творчості англійського митця змінювались зі зміною його поглядів протягом усього життя.  Витоки літературних поглядів юного Байрона слід шукати в етичних і естетичних поглядах віку Просвітництва. Але цікавився він і зразками ліричної, епічної та драматичної творчості античних авторів, а в останні роки життя й творчістю італійських поетів раннього і пізнього Відродження, що не могло не відбитися на мотивах власної творчості, хоча сам Байрон не раз стверджував, що перевагу над поетами віддає історикам.  Літературні погляди молодого поета цілковито виявились у юнацькій збірці «Години дозвілля». Вірші, що увійшли до цієї збірки, були наслідувальними. Мотиви вольнодумства вимальовувалися розпливчасто, а роздуми про швидкоплинність дружби і кохання — меланхолійно. Найбільш типовими для цієї збірки стали спогади про дитинство. А перша сатирична поема «Англійські барди і шотландські спостерігачі» не свідчила про оригінальність поглядів щодо призначення мистецтва і митця.  Але позиція молодого Байрона щодо цієї теми зберігається і в більш пізні періоди його творчості. Усе своє життя він дотримувався класицистичної теорії мистецтва і розуміння завдань поета. Деякі ранні твори поета було видано лише після його смерті. Серед них сатира «Прокляття Мінерви», в якій поет водночас звинувачував тих, хто грабував народ Греції, і прославляв античні шедеври священного храму в Афінах. Отже, високі громадянські і політичні мотиви властиві навіть ранній творчості Байрона. І лише поема «Паломництво Чайльд Гарольда» стала новим етапом у творчості Байрона. Адже в ній через внутрішній світ персонажа й автора розкриваються і героїка давніх та нових часів, і трагічні проблеми сучасності. Дотримуючись «високого» стилю, віддаючи перевагу абстрактним і піднесеним образам, Байрон надає своїй поемі такого особисто-пристрасного тону, що доля особистості почала розглядатись як частина всесвітнього процесу. Тож поему «Паломництво Чайльд Гарольда» можна розглядати як новий художній порух епохи класицизму.  Лірика зрілого поета набула характеру сповіді, а у східних поемах вилилась у тугу поета, у його обурення проти лицемірства та тупості, які в епоху реакції принижували гідність людини.  Ворожнеча зі світом героїв східних поем Байрона набула нового філософського осмислення у швейцарській драмі «Манфред». Трагедія графа Манфреда викликана не стільки зіткненням із людьми, яких він зневажає, не стільки крахом кохання, скільки тим, що сам він не витримує власного морального суду. Трагічними для нього стають не обставини, які оточують, а його власні почуття.  Але найбільш плідним став «Італійський» період творчості Байрона. Він вражає нас патетикою четвертої пісні «Чайльд Гарольда», «Одами до Венеції», «Скаргами Тассо», бешкетними пародійними октавами «Беппо» і «Дон-Жуана», урочистими терцинами «Пророцтва Данте» і невимушеністю ліричних віршів, класицистичними трагедіями і романтичними містеріями, віршованою повістю «Острів», прозовими трактатами.  Певно, це був період свідомих пошуків, націлених на остаточне вирішення питання про призначення поета у сучасному світі:  Чого ми хочемо від слави? Щоб сповнить  Листок непевного паперу, мудра хіть!  Силкуємось зійти в жару, в самообмані  На гору, хоч н вершина й у тумані.  Про се поет свою півношницю-свічу  Знай палить, і герой вбиває досхочу,  Як же потліє все,— мов на одну досаду,  Зістанеться ім'я...  Герої Байрона мають відбиток душевної величі, самовідданості і внутрішньої Складності, властивих прославленим персонажам Шекспіра. Навіть у класицистичній за своїми засобами сатири «Бронзовий вік» Байрон зображує могутній і сповнений протиріч образ Наполеона, близький великим злодіям і честолюбцям шекспірівських трагедій.  Саме в «Дон-Жуані» Байрон виступає суддею моралі і суспільних відносин, виражає своє уявлення про батьківщину, «тюремщицю народів», «напівпедантичну- напівкомерційну» країну, правлячі кола якої силяться надати своїй користолюбній політиці високого морального та релігійного значення.  Я думаю, що все розмаїття творчості Байрона відбиває його прагнення до гармонійного і прекрасного ідеалу мислителів минулого. Але дійсність, у якій жив поет, не могла стати підґрунтям для пошуків подібного ідеалу ні в житті, ні в мистецтві. Тому відчуття нездійснених пошуків і стали причиною дисгармонії як у світобаченні Байрона, так і в протиріччях мотивів його творчості. 

4.«Мазе́па» (в оригіналі з двома p — «Mazeppa») — романтична поема Джорджа Байрона, написана ним в Венеції (Італія) з 2 квітня 1817 по 26 вересня 1818 роки, опублікована в 1819 р.

Історична основа поеми.Видатний козацький гетьман Мазепа (1640—1709) уславився своєю боротьбою за незалежність України і, зокрема, за її відокремлення від Росії. З цією метою Мазепа вступив у союз із шведським королем Карлом XII (1682—1718), який воював з Росією. У битві в 1709 р. під Полтавою війська Петра І розгромили шведську армію, а Карл XII і Мазепа змушені були рятуватися втечею.

Інтерес Байрона до Мазепи був викликаний кількома причинами. Насамперед, у контексті власних свободолюбних бунтарських настроїв, Байрон сприймав його життя як гідний наслідування приклад героїчного служіння батьківщині. Саме так Мазепу сприймали в Європі, де він став одним з найшанованіших діячів української історії.

Відомості про українського гетьмана Байрон узяв із праці Вольтера «Історія Карла XII» (1731), яка була надзвичайно популярною в Європі і лише у XVIII ст., перекладена багатьма мовами, витримала 114 перевидань. У п'ятому розділі праці, звертаючись до подій російсько-шведської війни, Вольтер характеризує Україну як «країну, що завжди прагнула свободи й наполегливо боролася за її здобуття». Пишучи про історичні заслуги Мазепи як гетьмана України і союзника Карла XII, Вольтер розповів також про одну незвичайну пригоду, що сталася з Мазепою в його молоді роки. Він «виховувався як паж Яна Казимира, при дворі якого набув певної обізнаності в красному письменстві. Коли було викрито любовний зв'язок, що він мав з дружиною одного польського магната, розлючений чоловік звелів прив'язати його, зовсім голого, до дикого коня і відпустити в такому стані на всі чотири сторони. Кінь, приведений з України, примчав туди Мазепу, напівмертвого від утоми й голоду. Місцеві селяни виходили його. Він довго лишався серед них і через певний час відзначився в багатьох походах проти татар. Вищість в освіті забезпечила йому велику повагу серед козаків; його репутація, що зростала з дня на день, спонукала царя призначити Мазепу гетьманом». Ця легенда про Мазепу зародилася в Польщі й розповідалася в кількох версіях. Найвідоміша з них подається в мемуарах Я. Пассека, польського літератора кінця XVII ст. За нею, Мазепа, перебуваючи у своєму маєтку на Волині, мав любовний зв'язок з дружиною одного шляхтича, був ним викритий і покараний: його зв'язали на коні й відпустили в поле. Але це був не дикий кінь, приведений із степів, а кінь самого Мазепи, і поніс він його не в степи за сотні кілометрів, а в його ж маєток, розташований неподалік.

Вольтер, як пише дослідник байронівського «Мазепи» Д. Наливайко, «вмістив цю історію в своїй книжці, внісши доповнення, яке виявилося надзвичайно істотним і провока-тивним: про дикого коня, який примчав прив'язаного Мазепу за кілька днів на береги Дніпра. Це доповнення зробило банальну історію із життя молодого Мазепи неймовірною, фантастичною і воднораз перевело її із сфери побутової у сферу міфопоетичну. Цей міфопоетичний потенціал, що з'явився у розповіді Вольтера, блискуче реалізував уже в добу романтизму Байрон — у поемі "Мазепа"».

Мазепа чудово підходив на роль романтичного героя байронічного типу і захопив уяву Байрона, як і багатьох інших письменників-романтиків. Як зазначає польський дослідник Я. Островський, «його історія, заснована на екзотичних реаліях, містила сюжет нещасливого кохання і жорстокої кари. Нескінченний галоп коня (мотив, що сам по собі дуже впливав на романтичну уяву) є водночас знаряддям долі, яка готувала Мазепу до великих політичних звершень. Навіть остаточна поразка гетьмана приносить йому додатковий німб мучеництва».

Усі ці деталі мали символічний зміст, що легко переростав у міф, романтичну легенду. Крім усього іншого, Байрон побачив в історії про Мазепу й певні аналогії з власним життєвим досвідом: перебуваючи в Італії, він закохався і таємно зустрічався з юною дружиною шістдесятилітнього графа Гвічіолі, яку, як і коханку Мазепи, звали Терезою. Збіг імен обох героїнь також викликав у поета певні символічні асоціації.

Як і в інших своїх поемах, у «мазепинському» сюжеті Байрон значну увагу приділяє романтизованому образу коханої головного героя — Терези, у світлих та ідеалізованих барвах окреслює зворушливу історію їх трагічної любові, але головне ідейне та художнє навантаження в поемі мають саме ті сцени, що змальовують стрімкий біг коня та страждання, яких він завдає головному героєві. Створюючи динамічний образ руху скакуна, Байрон посилює враження від нього, порівнюючи шалений галоп коня з гірським потоком, з блискавкою, з північним сяйвом, метеором, розбурханим морем. У постійній внутрішній динаміці передаються почуття героя, які проходять немовби всі кола пекельної муки, наростаючи від початкової надії на можливість звільнення — до повного відчаю, зневіри, готовності прийняти смерть як єдино можливе позбавлення від катування. «...Яке полум'яне творіння, який широкий і швидкий пензель!» — висловлював своє захоплення сценами шаленого бігу коня в байронівській поемі Олександр Пушкін.

5. Перси Биши Шелли(англ.Percy Bysshe Shelley; родился4 августа1792, графствоСуссекс—8 июля1822, утонул вСредиземном моремеждуСпециейиЛиворно) — один из величайших английских поэтовXIX в, был женат наМэри Уолстонкрафт Шелли.

Своей пламенной верой в полновластный и всеразрешающий разум, своим полным пренебрежением к унаследованным от прошлого человеческим воззрениям, верованиям и привычкам Шелли принадлежит ещё к последователям идей века Просвещения. «Политическая справедливость»Годвина, проникнутая целиком революционныманархизмомдевяностых годовXVIII в., стала очень рано его евангелием; но идеи Годвина претворились у Шелли в красивые поэтические видения, смело задуманные и своеобразные. Эти образы, воздушные и туманные, убаюкивают сознание своей дивной художественностью. Как поэт, Шелли принадлежит уже целиком к началу XIX столетия, к тому блестящему возрождению поэзии, которое мы называемромантизмом. Поэтическое дарование Шелли, таким образом, не вполне соответствует его миросозерцанию. Двойственность Шелли, какрационалистаиромантика, мыслителя ихудожника,проповедникаипоэта, составляет самую характерную черту его гения.

«Шелли научил нас, — пишет профессор Доуден — признавать благодетельность высшего закона, тяготеющего над избранными душами, живущими ради идеи, ради надежды, и готовых претерпеть за них и попреки, и посрамление, и даже принять смерть мученичества». Но этот высший закон, как его представил себе Шелли, — вовсе не добровольное подвижничество или жалкий аскетизм; Шелли и в стихах, и в прозе отдаёт должное музыке, живописи, скульптуре и поэзии и обогащает наше сознание их могуществом. Его только никогда не удовлетворяет эпикурейское наслаждение красотой или удовольствием. Его поэзия вливает в нас божественную тревогу, которую не могут рассеять ни музыка, ни живопись, ни скульптура, ни песня; через их посредство мы поднимаемся к какой-то высшей красоте, к какому-то вожделенному добру, которых мы, может быть, никогда не достигнем, но к которым мы постоянно и неминуемо должны стремиться» («Transcripts & Studies», стр. 100). Женственно-красивый и нежный облик Шелли, с его открытым и вдумчивым взором, заканчивает обаятельность его, как поэта и как человека.

6.Отже, сам автор ліричної драми «Прометей звільнений» визнає, нові твори будуються з урахуванням древньої літератури. Шеллі звертається до свій твір до найдавнішої народної легенді про Прометея, що отримала своє класичне собі втілення у трагедії Есхіла «Прометей прикутий».

Образ Прометея – це образбунтаря-спасителя. Недарма, Маркс назвав Прометея самим шляхетним святим і мучеником у філософськомукалендаре[2].

Прометей – це дуже зручний герой, у тому, щоб передати якісь революційні мотиви, тому його й вибирає Шеллі. Та чи варто він сюжетної лінії легенди про Прометея? Хіба що його Прометей - той самий, як у стародавньому міфі?

Ні. То навіщо ж це потрібно самому автору, просто це бажання створити все-таки нова книга, а чи не скопіювати Есхіла?

Герой Прометей, її особливості, його вдачу – усе це подобається Шеллі. Сам міф про Прометея – якась маска, яку Шеллі ховає свої ідеї. У той самий час цих ідей досить легко багато читали саме тому, що це міф про Прометея – герої, який уособлює боротьбу і шляхетність.

Більшість

«Прометей звільнений» починається з передмови Шеллі, у якому пояснює, чому його Прометей саме такий.

«Грецькі трагіки, запозичуючи свої плани з вітчизняної історії держави та міфології, розробки їх дотримувалися відомий свідомий сваволю. Вони зовсім на вважали себе зобов'язаними триматися узвичаєного тлумачення, чи наслідувати, в розповіді і заголовку, своїх суперників і попередникам»^[3].

Отже, сам Шеллі підкреслює, що греки були досить вільними у трактуванні подій, і це оцінюється їм позитивно.

«Прометей» Есхіла припускав примирення Зевса з його жертвою, як вдячність як відкриття таємниці – небезпеки, що загрожувала його влади вступу в шлюб - зФетидой.Фетиду віддали дружиниПелею, а Прометей було звільнено Гераклом з дозволу Зевса. А чим Шеллі не подобається саме такому сюжету?

>П.Б. Шеллі від початку відкидає можливість примирення Прометея з Зевсом, яку розраховував Есхіл.

«Якби побудував моя розповідь за цим планом, не зробив нічого, крім спроби відновити втрачену драму Есхіла, і якби навіть моє перевагу до в цій формі розробки сюжету спонукало мене плекати такий честолюбний задум, одна думка про зухвалому порівнянні, яку викликала така спроба, могла припинити її». Отже, Шеллі не влаштовує порожній наслідування, це творчо і «грецькою». Також його й не влаштовує те, що твір порівнюватимуть з раніше створеним і найшвидше знайдуть перший варіантпересказанного міфу кращим.

Однак усе-таки це таки головною причиною. Річ у тім, що Шеллі неспроможна можу погодитися з такийрозв'язкою міфу, яку пропонує Есхіл: «примиренняПоборника людства цьогоУтеснителем». Образ Прометея – це тип морального вищого і розумового досконалості,повинующийся найчистішим і безкорисливим спонуканням, які ведуть до прекрасним і шляхетним цілям. Для Шеллі нелогічно, що Прометей може відмовитися від гордого своєї мови несміливо схилитися перед тріумфуючим і підступним суперником. Адже так б зник моральний інтерес вимислу, настільки потужним чином підтримуваний стражданням і непохитністю Прометея.

У водночас Шеллі заперечує дидактизм свого твору,т.к. його «завданням досі було – дати можливість найбільш обраному класу читачів під поетичною смаком збагатити витончено уяву ідеальними красотами морального переваги»^[4].

Конфлікт між Титан і Зевсом носить уП.Б. Шеллі непримиренний характер.Прометея Шеллі ми вже прикутим до скелі. Він нагадує Зевсу, що йому завоювати трон. Який йому відповів тим, що насилає нею муки і людей.Покориться ж Зевсу титан має наміру, хоча її тіло терзає волею Зевса кровожерливий орел, а розум душу – фурії. Він вірить і, бачить своє призначення «бути опорою, рятівникомстрадальца-человека». Він збирається йти остаточно.

Спочатку Прометей й у сюжетної концепції міфу, і в Шеллі – непохитний перед долі. Однак у міфі титан погоджується видати Зевсу таємницю, щоб звільнитися. Тобто. фактично йде угоду з Злом заради власного вигоди. Прометей Шеллі на не піде. Прометей відмовляється скоритися тирану. Він вірить, що «любов, свобода, щоправда» восторжествують, він згадує своє страшне прокляття тирану і сумнівається, що деспот впаде й відплата — нескінченна борошно вічного самотності — спіткає його.

Зевс у виконанні П. Б. Шелліпостає втіленням соціального зла, гноблення, - намагається навіяти собі, що це як і спокійно у його царстві, але дух всенародного обурення підриває її могутність, порушує його спокій.

Моєю безмірною силі всі підвладне,

Лише дух людський, вогнем невгасимим.

Ще горить,взметаясь до небес,

З докорами,взметаясь до небес,

З докорами, зсомненьем, з буйством скарг,

З молитвоюнеохотной – нагромаджуючи

Повстання, здатнеподриться

Під самі основи нашої древньої

Монархії, заснованої на вірі

І страху, породженому разом із пеклом.

шеллі прометей звільнений драма

Зевс противник Прометея, той самий тиран, який заважає жити людям. Прометей йде остаточно – і вдалося вистраждати повалення Зевса, прийшов його годину розплати за скоєне.

Дослідники англійського романтика стверджували, що «шматований протиріччями світ Зевса в «Прометея» - це універсальний «архетипний» образ світу, який живе за законами насильства»[5].

Це твердження я розумію так. Зевс, бог неба, - царство волі і потрібна влади.

Оснащений грізним зброєю - блискавкою, - він був володарем Неба, богомДождя, володаремТуч. Він бувмогущественнее решти богів, разом узятих. Зевс управляв всім. Він була головною богом і мав особистими якостями, властивими владним батькам, царям.

І все-таки ні він і всемогутнім, ні усевідаючим.

Божественний Зевс в усій своїй слави є нам як вийшов й має світ і усвідомлення людям. У темному ж своєму прояві він постає як ворог життєвої сили, -закостеневший в правила і законах, чинить спротив будь-яким змін, боїться будь-якої зміни статус-кво.

Муки,претерпеваемие Прометеєм, не зломили його волю, допомогли подолати почуття ненависть до мучителю. Він вірить, що «любов, свобода, щоправда» восторжествують, він згадує своє страшне прокляття тирану і сумнівається, що деспот впаде й відплата — нескінченна борошно вічного самотності — спіткає його. Прометея не лякають ні фізичні муки, ні фурії, що терзають його розум і душу. Він твердо вірить у своє призначення: «бути опорою, рятівникомстрадальца-человека»[6].

Відкидаючи всевладдя Зевса, Прометей у Шелліополчается і боротьбу проти людства. Охоплений жагою відплати над його слабкості й гріхи, герой повинна сама пережити духовний катарсис, зціливши від ненависті. Тільки тоді виповниться його мрія про співтоваристві людей, що більш не знаютьегоцентричности, покірності обмеження та жаги компромісу.

Людському роду уготована вічна весна, однак цього необхідно, щоб своїм верховним божеством люди визнали любов, розправившись із духовним рабством, що викликають гіркоту та презирство у титану, котрий викрав вогонь.

Бунт Прометея, наділеного істинної міццю духу, що дозволило йому витримати всі найважчі випробування,ниспосланние Зевсом (орел, роздираючий прикутого до скелі героя, фурії з залізними крилами, спопеляюча блискавка), носить, проте, трагічний і приречений характер. Їм рухає лише думка про протиборстві,оправдивающем та насильство, і зло, бо немає іншого способу впливати на відсталу і боягузливу людську природу.Низвергая тирана, Прометей почасти уподібнюється то своїх зусиллях радикально змінити порядок речей.

Тільки після того як титан починає усвідомлювати власну причетність до людського сім'ї та готовий звалити за свої могутні плечі страждання всіх, Прометей набуває рис істинного героя. Тим самим було,звільняючись від ненависті, Прометей (на думку автора) звільняється з влади Зевса.

Драматична колізія Прометея і Зевса отримує в романтика всесвітніх масштабів.На відміну від просвітителів, Шеллі, як і утопічні соціалісти, розглядає історію не як ланцюг помилок, але, як закономірне, хоч і трагічне для людства, поступальний рух. Громадська середовище грає у їх історичні концепції значно більше активну роль. У той самий час, не визнаючи класової і політичною боротьби, і обмежуючи боротьбу перебудову суспільства пропагандою свої волелюбні ідеї, утопічні соціалісти залишалися у своїй розумінні історії на позиції ідеалізму: «нестійкість – цей постійний, помітний для сучасного читача, але непомітний для автора перехід від матеріалізму знову до ідеалізму». Так, важливо відзначити, що з Шеллі домінуючим є переконання, що тільки після звільнення людства від соціального рабства можна буде моральне «відродження» людини. Отже, вже нині очевидно, що ідейна структура у «Прометея звільненого» складніше, ніж його першооснови, як і логічно – література розвивається.

 Справді народна легенда зазнає в тлумаченні Шеллі серйозні зміни. Він насичує її новим історичним змістом. Як видатне твір свого часу, «Звільнений Прометей» Шеллі з'явився вираженням як національного – англійського чи італійського – а й загальноєвропейського досвіду визвольних змагань проти феодальної реакції і капіталістичного гніту.

>Общечеловеческое значення цієї драматичної колізії у тому, що економічні причини мук Прометея Шеллі історично можна пояснити: вони лежать у становищі пригноблених народів. Видовище народних лих, уярмлення та експлуатація, руйнування, голод, злидні широких трудящих мас – ось що терзає Прометея.

Бачиш мертві поля.

Бачиш, бачиш вся земля

Кров'ю залита…

Шеллі створював «>Освобожденного Прометея» за умов підйому національно-визвольного та робітничого руху у Європі, яке зростало, попри протиборчі сили реакції. Це і визначило пафос «>Освобожденного Прометея». Пафос Шеллі – пафос не страждань, як в Есхіла, а пафос боротьби, і перемоги.

Образ Прометея у Шеллі містить у собі ту ідею, що тільки боротьби з політичної тиранією і гнітом всіх видів може врятувати народ від здичавіння і відтак загибелі. Мужній характер Прометея укладає у собі реальні героїчних рис, властиві найпередовішим людям епохи - рисиреволюционеров-республиканцев.

Подібно цим є і єдиним тоді представникам народу, самотужки змагалися з гнітом реакції, герой драми Шеллі віч-на-віч безстрашно

…вступив у боротьбу

І встав обличчям до обличчя із лихою силою

Володаря позахмарних висот,

>Насмешливо дивиться на Землю,

Де стогонами змучених рабів

>Наполнени неозорі пустелі.

Він сміється над катуваннями і катуваннями, яким його піддає Юпітер. Сили свої Прометей черпає у боротьбі народів. І драма розвивається у обстановці напруженої боротьби, у якому втягнуті всі сили всесвіту:

Ось обманутий народ

Від відчаю повстав,

>Полднем яскравим засяяв,

Правди хоче, правди чекає,

Волі дух його веде.

Символічна сутністьфилософско-образних узагальнень П. Б. Шеллі в тому, що образ Прометея, людинолюба і борця проти тиранії богів, втілення розуму, що влада природи з людей, стало символом боротьби під час визволення людства. Приміром, за словами Маркса, визнання Прометея - «якщо чесно, всіх богів я ненавиджу»- є її (тобто. філософії) власне визнання, її власне вислів, спрямований проти всіх небесних і земних богів…»^[7]

Зрозуміло, глибоко релігійний Есхіл за умов раннього рабовласницького суспільства було повністю розкрити ту революційну ібогоборческую проблематику, яку вона самим було.

Для розкриття задуму П. Б. Шеллі в драмі задіяні такі персонажі, якДемогоргон, Азія, Геракл, Земля, Дух Години.

Образ Азії, як втілення образу земної краси, має важливе значення в «Прометея визволеному». Прометея підтримує як віра у це і мати віру по людях, а й кохання до коханої Азії. Вона ж підтримує Прометея, єдиним розрадою для титану є її згадки ній, його коханої, прекрасноїокеаниде. Також саме їй довіряється автором важлива зустріч із якимосьДемогоргоном. Саме Азія йде доДемогоргону, який досить цікаво судить світ і Зевса.

Ко загальної радості Дух Годиниповідомляє, що після стількох падіннятирана-самодержца між людьми сталися великі зміни: «презирство, і навіть жах, і ненависть, ісамоуниженье у поглядах людських погасли», «зникли ревнощі, заздрість, віроломство»...

Фінал «>Освобожденного Прометея» написано ним у дусісоциально-утопических поглядів Шеллі. Суть поетичної утопії, якої завершується драма- картина звільнення людства.

>Терпевший одну невдачу одною у спробах творення утопії, Прометей лише заключних актах драми осягає, що насильство не може перетворити світ, створений деспотією, на чудове царство справедливості і свободи.

Набуття цього царства, у якому зникнуть стану і нації, вищі кожна людина стане повноправною особистістю, наділеною творчими устремліннями, вимагає морального подвигу. Прометей виявив приклад, що притягальним навіки.

Нове, що вносить Шеллі в тему Прометея, був із одній з найсильніших сторін його соціальній думки: його вірою в прогрес, в торжество відплати тиранів на борошна людства. Повнішою, ніж у будь-якому іншому його роботі, відбилася тут ідейна близькість поета до утопічному соціалізму, з яким його пов'язує як гостра критика буржуазних відносин, а й погляд на сам історичний процес.

«Звільнений Прометей» є утопія щасливого майбутнього, шлях якого, на думку поета, довгий і важкий, виконаний мук і потрясінь, вимагає героїчного терпіння і мужнього протистояння злу і через духовне піднесення людства. Космічної грандіозності сюжету драми, шляхетності сповідуваних у ній ідеалів відповідає піднесений лад поетичної промови. Мова «Прометея» піднесений над повсякденним рівнем завдяки напруженої емоційності і концентрованої, іноді навіть надлишкової образності. Поетична мова Шеллі рвучка і стрімка; вона відбиває динамізмудиалектичность її сприйняття світу.

7.Английская писательница, жена поэта Перси Шелли, написала "Франкенштейна" в 19 лет, выполняя задание литературного конкурса, который она с мужем и друзьями устроили однажды вечером. Страшный рассказ вырос в повесть, которая после издания мгновенно стала популярной, принеся автору мировую известность. Мрачная мистическая атмосфера и ужасная судьба Виктора Франкенштейна, создавшего и оживившего человекоподобное чудовище, завораживают читателей по сей день. Имя же самого ученого стало нарицательным и прочно вошло в нашу жизнь. В нашей библиотеке вы можете бесплатно почитать книгу « Франкенштейн, или Современный Прометей ». Чтобычитать онлайн книгу«Франкенштейн, или Современный Прометей» перейдите по указанной ссылке. Приятного Вам чтения.

8. Джон Кітс(англ.John Keats,31 жовтня1795—23 лютого1821) —англійськийпоет, представник другого покоління англійськогоромантичногоруху. Незважаючи на короткий період творчості й малу популярність за життя, репутація Кітса значно зросла після його смерті, він вплинув на становлення багатьох англійських поетів, зокремаАльфреда ТеннісонатаВілфреда Оуена.

Для поезії Кітса характерна чуттєва уява, що особливо виразно проявляється в його одах. Викликає інтерес літературознавців також листування Кітса — його листи містять глибокі міркування з теорії поезії.

Ранні роки

Джон Кітс був найстаршим із чотирьох дітей Томаса та Френсіс Дженнінгс Кітсів, що дожили до дорослого віку. Джон народився у центральних районах Лондона, хоча точна адреса невідома. Його батько спочатку працював конюхом, а потім управителем заїзду «Свон і Гуп». Джона хрестили вцеркві святого Ботольфа за Єпископськими воротами. В дитинстві Кітс відвідувавдамську школу. Родині не вистачало грошей послати Джона навчатися вІтонабоГарроу, тому в 1803 хлопець поступив у школу-інтернат Джона Кларка вЕнфілді, неподалік від будинку діда. Школа була невеличка із прогресивною програмою, її навчальний план опереджав більші й престижніші, але консерватившіні школи. В школі Кларка у Джона виник інтерес до історії та літературної класики, що залишався з ним усе життя. Чарлз Кауден Кларк, син директора школи, став для Кітса старшим товаришем та наставником. Він познайомив Кітса злітературою Відродження, зокрема зТорквато Тассо,Едмундом Спенсеромта перекладами грецьких епосівДжорджа Чапмана. Кітс був учнем неврівноваженим, впадав у крайнощі, любив битися, але до 13 років дещо заспокоївся й улітку 1809 здобув першу нагороду за навчання.

У квітні 1804, коли Джону було 8 років, його батько вбився, упавши з коня. Через два місяці після цього мама Кітса знову вийшла заміж, але незабаром пішла від нового чоловіка, забравши з собою дітей, до своєї матері й бабусі для дітей, Еліс Дженнінгс, яка мешкала у селищі Едмонтон. У березні 1810, коли Кітсу було 14, його мама померла від туберкульозу, залишивши дітей на бабусю. Того року Джона забрали зі школи й віддали в науку до лікаря й аптекаря Томаса Гаммонда. Джон поселився на горищі над хірургійною палатою, й проживав там до 1813. Товариш Кітса Чарлз Кауден Кларк описував ці роки як найспокійніші в житті Кітса.

Початок кар'єри

Закінчивши навчання у Гаммонда, Кітс з жовтня 1815 зареєструвався студентом медицини при госпіталі Гая. Уже через кілька місяців він отримав посаду перев'язувача, що в ті часи було еквівалентним молодшому хірургу. Це суттєве підвищення свідчило про талант хлопця до медицини, але водночас означало збільшення обов'язків та навантажень. Родина Кітса, вклавши кошти в його навчання, сподівалася, що він стане лікарем, забезпечивши собі й рідним фінансову стабільність.

Перший вірш Кітса, що зберігся до сьогодні, «Імітація Спенсера», був написаний у 1814, коли хлопцю було 19 років. Перед Кітсом стояв важкий вибір. Він прагнув бути поетом, але робота лікаря не залишала для цього часу. Брат Джона, Джордж, писав: «Джон боявся, що ніколи не стане поетом. А якщо він не стане, то знищить себе». У 1816 Джон Кітс отримав ліцензію аптекаря, але ще до кінця року оголосив своєму опікуну, що хоче бути поетом, а не хірургом. Продовжуючи працювати й навчатися у лікарні Гая, Кітс дедалі більше часу проводив за вивченням літератури. У травні 1816 Лі Гант погодився надрукувати сонет Кітса «О, самотність» у своєму журналі«Екзамінер», який тобі був провідним періодичним виданням ліберального спрямування. Це була перша публікація поезії Кітса, й за спогадами Кларка, для молодого поета вона означала, що його амбіції обґрунтовані. Влітку того року він поїхав уМаргейт, де розпочав роботу над «Калідором», а також період знаменитого згодом листування.

В жовтні Кларк познайомив Кітса з впливовим Гантом, близьким другом БайронатаШеллі. Через п'ять місяців побачив світ перший томик Кітсових поезій «Поеми», до якого увійшли «Я стояв навшпиньках» та «Сон і поезія». Збірка провалилася в критиків і не викликала інтересу в публіки, видавці відчували, що осоромилися з книжкою. Все ж Ганто опублікував есе «Три молоді поети» (Шеллі, Кітс таДжон Гамільтон Рейнольдс), а також сонет «Про перші враження від Чапманового Гомера», відзначивши потенціал автора. Він познайоми Кітса із видатними людьми свого кола, зокрема з редактором газети«Таймс»Томасом Барнесом, письменникомЧарлзом Лембом, деригентом Венсаном Новелло та поетом Джоном Гамільтоном Рейнольдсом, з яким Кітс подружився. Це стало вирішальним поворотним пунктом для Кітса, встановивши його репутацію серед публіки як одного з «нової школи поезії» за виразом Ганта. . В цей час Кітс написав своєму другові Бейлі: «Я певен тільки святості почуттів серця та правди уяви. Те, що уява сприймає як Красу зобов'язано бути правдою». Ця думка втілиться в останнії рядках «Оди над грецькою урною»: «Краса це правда, правда це краса - ось усе що ти знаєш на землі, й усе, що тобі потрібно знати».

У квітні 1817 Кітс з братами переселився у кінати в будинку на Велл Вок 1. Там Джон із Джорджем доглядали за братом Томом, хворим на туберкульоз. Від будинку вГемпстедібуло недалеко до помешкань Ганта та інших людей із його кола, а також старшого поетаСемюела Кольріджа, який на той час мешкав уГайгейті. У червні 1818 Кітс із товаришемЧарлзом Армітаджем Брауномвирушив у мандрівкуШотландією,ІрландієютаОзерним краєм. Джордж та його дружина Джоржина супроводюжували їх доЛанкастера, звідки повернули доЛіверпуляіз наміром емігрувати в Америку. В Америці вони жили вОгайотаЛуїсвілі. У 1841 вони втратили свої капіталовкладення і померли в злиднях від туберкульозу Ефективні ліки від цієї хвороби з'явилися лише в 1921. У липні, під час пішої екскурсіїостровом Мулл, Кітс простудився і не зміг продовжити мандрівку^. Повернувшись на південь він продовжив доглядати за Томом, ризикуючи заразитися хворобою. Деякі біографи висловлюють думку, що саме тоді він став жертвою «родинної хвороби» туберкульозу. Том Кітс помер 1 грудня 1818.

Модуль №2 Тема №1 Французький романтизм

1.Основні етапи творчості В.Гюго. 2. Система жанрів в творчості В.Гюго. 3. В. Гюго – романіст. 4. Життєвий і творчий шлях Жорж Санд. 5. Соціально-психологічні романи Жорж Санд ( на прикладі олного за вибором). 6. Авантюрно-історичний роман Л.Дюма: тематика, проблематика, художні особливості.

1. Вікто́р-Марі Гюґо(фр.Victor-Marie Hugo,МФА:[viktɔʁ maʁi yˈɡo]; народився26 лютого1802, в м.Безансон, уФранціїі помер22 травня1885, вПарижі—французькийписьменник,драматург,поет,публіцист,громадський діяч. ЧленФранцузької академії(1841).

Творчість Гюґо дуже різноманітна: романи,ліричнапоезія,драмиувіршахіпрозі, політичні промови вПалаті перів, численні листи.

Віктор Гюґо вклав значний внесок в оновлення поезії і театруяк лідер течіїромантизмууфранцузькій літературі. Він також дозволив багатьом поколінням розвинути думку, що ідеологічна позиція письменника в політичному житті завдяки численним зобов'язанням прирікає його на вигнання.

У період, що передував революції 1848, Гюґо майже повністю закинув художню творчість і активізувався як політичний діяч. Він став переконанимреспубліканцемі після1848брав активну участь у боротьбі за збереження і зміцнення республіканського ладу. 1817 року він взяв участь у конкурсі літературної академії вТулузі. Через два роки він став лауреатом цієї академії. 1819 року він одержав Золоту лілію за «Оду» на честь встановлення статуїГенріх IVі 1820 року одержав Гвоздику як заохочувальний приз за іншу оду: «Мойсей на Нілі».

Перша збірка молодого поета «Оди й різні вірші» (1822) здобула схвалення короля Людовика XVIII: Віктор Гюґо був нагороджений щорічною рентою в 1200франків, що дозволило йому одружитися з Адель. 1823 року він видав свій другий роман «Ган ісландець», написаний в руслі «готичної» традиції. Це означало зближення з романтизмом, що відбилося і в літературних зв'язках: друзями Гюго сталиАльфред де Віньї,Шарль Нодьє,Еміль ДешаніАльфонс де Ламартін. Незабаром вони утворили групу Сенакль при журналі «Мюз франсез», який мав яскраво виражену романтичну спрямованість. Особливо теплими були стосунки між Гюго і Шарлем Сент-Бевом, що опублікував у ще одному романтичному виданні — журналі «Глоб» — хвалебну рецензію на «Оди і балади» (1826).

1827 року Віктор Гюґо випустив п'єсу «Кромвель», яка виявилася дуже довгою для постановки на сцені, проте її знаменита «Передмова» стала кульмінацією всіх тодішніх суперечок у Франції про принципи драматичного мистецтва. Віддавши захоплену хвалу шекспірівському театру, Гюго обрушився на класицистські єдності часу, місця та дії, виступив на захист поєднання піднесеного з гротеском і висунув вимогу використовувати гнучкішу систему віршування, відмовившись від олександрійського дванадцятисложника. Ця п'єса, а також пройнята гуманістичними ідеями повість «Останній день засудженого» (1829) і поетична збірка «Східні мотиви» (1829) принесли Гюго славу.

Період з 1829 по 1843 роки виявився для Гюґо надзвичайно продуктивним. 1829 року з'явилася п'єса «Маріон Делорм», заборонена цензурою через невтішне зображення Людовика XIII. Менше ніж за місяць Гюго написав свою другу драму — «Ернані». За скандальною постановкою 25 лютого 1830 року послідували інші, такі ж гучні. «Битва за Ернані» завершилася не тільки тріумфом автора п'єси, а й остаточною перемогою романтизму: «Бастилія класицизму» у сфері драматургії була зруйнована. Не менший резонанс мали і наступні п'єси, зокрема, «Король бавиться» (1832) і «Рюи Блаз» (1838).

Особливе місце у творчості письменника займає «Собор Паризької Богоматері»(1831), оскільки тут він вперше продемонстрував свої чудові можливості в прозі. Як і в драмах цього періоду, персонажі роману змальовані за допомогою романтичної символізації: це виняткові характери в надзвичайних обставинах; емоційні зв'язки виникають між ними миттєво, а їх загибель обумовлена ​​фатумом, який служить способом пізнання дійсності, бо в ньому відбивається протиприродність «старого ладу», ворожого людської особистості. У цей же період досягає повної зрілості і поетичний дар Гюго.

Збірники ліричних віршів Віктора Гюґо — «Осіннє листя» (1831), «Пісні сутінок» (1835), «Внутрішні голоси» (1837), «Промені і тіні» (1840) — виникли значною мірою завдяки особистим переживанням. У цей час у житті Гюго відбулися важливі події: Сент-Бев закохався в його дружину, а сам він перейнявся пристрастю до актриси Жюльєт Друе. 1841 року літературні заслуги Гюго отримують, нарешті, визнання Французької Академії, куди його обирають після кількох невдалих спроб.

1842 року письменник видав книгу подорожніх нотаток «Рейн» (1842), в якій виклав свою програму інтернаціональної політики, закликаючи до співпраці між Францією та Німеччиною. Незабаром після цього поет пережив страшну трагедію: 1843 року його улюблена дочка Леопольдіна та її чоловік Шарль Вакр потонули під час корабельної аварії на Сені. Віддалившись на час від суспільства, Гюго став обдумувати план великого соціального роману під умовною назвою «Негаразди». Робота над книгою була перервана революцією 1848 року: Гюго вступив в сферу активної політики і був обраний до Національної Асамблеї.

2. Для художньої творчості Гюго характерна рідкісна жанрова розмаїтість: з однаковим успіхом виступав він у поезії, прозі й драматургії. Та передусім він був поетом. Ідейний зміст драм Гюго не сходить до самої проблематики, що пов'язана з ідеологічними битвами кінця 20-х років та Липневою революцією 1830 року. Романтичні драми Гюго перегукувалися з актуальними соціально-політичними проблемами сучасності, відстоювали її передові ідеали та устремління. В основу кожної із драм Гюго 1829-1839 років, за винятком "Лукреції Борджа" (1833), покладений конфлікт простолюдинів, представників третього стану з феодальною аристократією та монархією ("Маріон Делорм", "Король розважається", 1832, "Марія Тодор", 1833, "Рюі Блаз", 1838) та інші. В історії французької літератури друга половина 20-х років позначена розквітом жанру історичного роману. Одним із найвищих досягнень французького історичного роману доби романтизму є роман Гюго "Собор Паризької Богоматері" (1831). Цей роман відбиває національну історію, він пов'язаний з актуальною сучасною проблематикою. Кінець 20-х і 30-х років належить, поряд із двома десятиліттями вигнання (1851 -1870), до періодів творчої активності, незвичайної навіть для Гюго, У ці роки він зводив будову романтичної драматургії та театру, активно виступав у прозових жанрах, але разом з тим, не послаблялася й інтенсивність його поетичної творчості. 

3. Гюго-романист подходит к истории с точки зрения общечеловеческих добра и зла, любви и жестокосердия, единых и незыблемых для всех эпох. Гюго-романисту принадлежит «вечность». И потому так важно понять природу его жизни во времени. Ведь романы Гюго и нене читают, экранизируют, издают большими тиражами; с ошеломляющим успехом, как известно, шла рок-опера «Собор Парижской богоматери». Одна из разгадок этого, на наш взгляд, связана с особенностями поэтики романов, которые обнаруживают амбивалентный горизонт ожиданий – принадлежат и «высокому», и массовому читателю – и интеллигенции, и народу, – если использовать идеологемы XIX и XX вв. Романы Гюго принадлежат тексту культурного диалога, который ведут между собой эти века. Массовое в романистике Гюго лежит на поверхности, кажется почти самоочевидным, и, однако, это маленькое и столь значимое в онтологии романтизма «почти» по мере того, как всматриваешься в него, становится все значительнее, весомее, все более усложняется и безусловно перерастает в проблему. Очевидно, что романы Гюго во многом родственны тем формам массового, которые сложились во французской романистике к середине века. Автор «Собора Парижской богоматери» и «Отверженных» тоже строит интригу на резких, завораживающих эффектах, прибегая к поэтике готического – страшного и тайны, членит свои произведения на обособленные фрагменты, обладающие резкой фабульной фокусировкой, использует стилистику мелодраматического, гротеска, стремится поразить и увлечь, строит свои отношения с читателем на доверии тому, что располагается на границе возможного и невозможного, реального и воображаемого.

4. Жорж Санд (фр. George Sand, настоящее имя — Амандина Аврора Люсиль Дюпен (фр. Amandine Aurore Lucile Dupin);1 июля 1804 — 8 июня 1876) — французская писательница.

Серед предків майбутньої письменниці — Моріц Саксонський, маршал Франції. Бабуся з боку батька мала титул графині та була одною з молодших дочок самого Моріца Саксонського. Моріц, за спогадами сучасників, теж мав багато коханок і займався літературною працею, хоча вона обмежувалась військовими проектами. Гени предка виявилися і в поведінці письменниці.

Вони зустрілись досить пізно. І батьку, й матері Аврори було за 30, коли вони взяли шлюб. До того ж, мати Аврори була з простого народу. Стара графиня, бабця майбутньої письменниці, не схвалювала шлюб. Батько помер внаслідок нещасного випадку. Графиня і невістка-простолюдинка розірвали стосунки. Але народжена онука нагадувала бабці померлого сина і тому залишилась в маєтку вельможної старої.

Майбутня письменниця отримала звичайну освіту для дівчини її кола. Бабця віддала онуку в Августинський жіночий монастир в місті Париж. Аврора залюбки читала, тим паче що існувала багата національна література і було вдосталь добре перекладеної іншомовної літератури. Серед книжок переважала релігійна і філософська література.

У 18 років бабця видала заміж дорослу онуку за барона Дюдевана, що був позашлюбною дитиною. Аврора не успадкувала графський титул бабці і вважалася баронесою. Вона народила двоє дітей, сина і дочку. Дуже різні за звичками, думками і намірами, подружжя вирішило роз'їхатися. Аби уникати скандалу, для всіх зберігалася наявність шлюбу. За збереження таємниці Аврора отримала грошову підтримку від чоловіка і право носити титул баронеси. Молода жінка з провінції перебралася в Париж.

Аврора Дюдеван відрізнялась дуже вільною поведінкою, захоплювалась чоловічими видами спорту, ходила в чоловічих костюмах. Низка коханців народила багато чуток. Бабця забрала у Аврори дочку, аби та не бачила романів матері та їх розривів. Не мала прав скандальна баронеса і на родинну садибу Ноан (Nohan — саме так вимовляють французи назву садиби). Лише після смерті бабці і чоловіка Аврора отримала права на садибу. Зиму вона проводила в Парижі, а влітку з дітьми переїздила в Ноан.ї 19 століття пройшло під знаком захоплення літературою і рятуванням і вивченням пам'яток декоративно-ужиткового мистецтва. Саме в Парижі відбувались популярні аукціони по розпродажу предметів мистецтва середньовіччя, бароко, рококо. До збірок, окрім картин чи гравюр, тепер увійшли порцеляна, вироби з кістки і каменю, стародавня зброя,меблі, посуд, кераміка іфаянс,кахлі, килими ігобелени, навіть уламки середньовічної архітектури. Розпочалася реставрація стародавніх замків і соборів, яку очолив видатний реставратор-француз Віоле ле Дюк (Viollet-le-Duc 1814 — 1879). Виникли великі колекції середньовічного мистецтва, що пізніще лягуть в підмурки музеївКлюні(Париж), вЕрмітаж(Петербург), Національного німецького музею (Мюнхен), Кенсінгтонського музею (Лондон) тощо.

Серед літератутних творів Жорж Санд не випадково з'явились книги «Майстри мозаїк» або «Діалоги про поезію пролетаріату», свідчення уваги до мистецтва і до літератури. Менш відома діяльність писменниці з рятуваннямільфльорівіаррасівсередньовіччя, коли вона їздила провінційними містами і рятувала старі килими для майбутнього.

Аврора Дюдеван отримала визнання при житті. З нею приятелювали Альфред де Мюссе,Проспер Меріме, обидва Дюма, Бальзак,Віктор Гюго. Серед видатних жінок вона приятелювала з Поліною Віардо, що стала прототипом її роману «Консуело».

Бібліографія

Дівчина з Альбано (1831)

Індіана (1832)

Валентина (1832)

Мельхіор (1832)

Кора (1833)

Лелія (1833)

Метелла (1834)

Інтимний щоденник (1834)

Особистий секретар (1834)

Жак (1834)

Леоне Леоні (1835)

Лавінія (1835)

Симон (1836)

Майстри мозаїк (1838)

Сім струн Ліри (1840)

Поліна з Міссісіпі (1840)

Зима на Майорці (1842)

Графіня Рудольштадт (1843)

Консуело (1843)

Ян Жижка (1843)

Шампанські свята (1846)

Гріх пана Антуана (1847)

Замок Самотності (1851)

Історія профана на ім'я Грибуль (1851)

Сільські музики (1853)

Адріани (1854)

Навколо столу (1856)

Сільські прогулянки (1857)

Зелені дами (1859)

Сільскі вечори (1861)

родина Жерманд (1861)

Антонія (1863)

Сповідь молодої дівчини (1865)

Останняє кохання (1867)

Кадіо (1868)

Незважаючи ні на що (1870)

Цезаріна Дітріх (1871)

Щоденник мандрівника часів війни (1871)

Нанон (1872)

Два брати (1875)

Казки бабусі (1876)

Сільські легенди (1877)