Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:

soc_psi

.docx
Скачиваний:
22
Добавлен:
07.02.2016
Размер:
204.4 Кб
Скачать

18. Основні напрямки дослідження особистості у вітчизняній психологічній науці. У психології, де існує багато різних розумінь особистості, найусталенішим є визначення особистості як деякої неповторної єдності, цілісності, найвищої інтегруючої інстанції, що керує психічними процесами індивіда і надає його поведінці послідовності й стійкості. Головною психічною проблемою дослідження особистості академік Леонтьев вважає проблему внутрішньої структури особистості, рівні, що утворюють її, та їх співвідношення. Із цією проблемою пов'язане нове бачення біологічного та соціального співвідношення в людині. Ціннісне відношення, думки і образи про смисл буття, цілі діяльності, комунікабельність є інтегральними характеристиками особистості у її взаємодії із соціальним оточенням, у взаємовпливі одне на одного. Такі феномени, як соціальна установка, оцінка реальності, регуляція відносин засобами комунікації розглядаються як смислотворчі процеси життя. Здатність до регулятивно-оціночної діяльності і спілкування – це властивість особистості, необхідна в будь-якій суспільній формації. Але в сучасних умовах оновлення суспільства і свідомості людини, коли індивід включений в складне переплетіння відносин, вона набуває особливого значення – вносить етико-гуманний компонент у відносини; сприяє встановленню ділових контактів; стає засобом, котрий забезпечує успіх сукупної людської діяльності; має значно більшу глибину і радіус дії, аніж прийнято вважати: в неї може включатися генетичний, культурний досвід минулих поколінь. Названі феномени (соціальна установка, спілкування, регуляторна функція відношення та ін.) є тими константами, які лежать в основі соціально-психологічного відображення і забезпечують взаємний “обмін реакціями”, підкріплюючи чи змінюючи поведінку партнерів взаємодії, викликаючи двосторонню активізацію їхніх зусиль для досягнення успіху у розв’язанні спільної проблеми. Розвиток особистості у взаємодії із соціумом є процесом, коли при  відображенні, ціннісному відношенні та засвоєнні соціального досвіду здійснюється перехід від абстрактної можливості володіти соціальним статусом до реальної можливості і перетворення останньої в регулятор соціального процесу, в дійсність як результат, як сукупність усіх реалізованих можливостей, наданих людині. Особистість у цьому контексті трактується як ієрархія різних зовнішніх і внутрішніх комунікацій, динамічно утворюючи нову якість – комунікативне ядро, комунікативний світ людини. Постановка питання саме таким чином відсилає нас до проблематики глибинного розуміння смислу людського існування у соціумі, глибинного аналізу ціннісного ставлення до дійсності, глибинного вивчення спілкування, яке, на відміну від зовнішніх комунікативних контактів, взаємодій та обмінів, є складним онтологічним процесом. В ньому актуалізується сутність спільності між суб’єктами, що зустрічаються. В той же час спілкування – це внутрішня характеристика психічної активності особистості: кожен з учасників взаємодії самовизначається через утвердження іншого. Запропонована логіка аналізу змушує суттєво переосмислити роль спілкування в життєдіяльності особистості, у відображенні нею соціальних явищ. Повноцінне   спілкування   передбачає   одночасно багатовекторний розвиток психіки індивіда. Воно є інтегруючою компонентою в життєдіяльності людини та її взаємодії з соціумом. Комунікативний світ індивіда (гуманістичний і моральний за своїм характером) досягає такого рівня відображення в ньому іншої людини, коли вона сприймається у ході взаємодії як найбільша цінність, як носій національного світогляду. Саме з цих позицій варто розглядати сутність комунікативного потенціалу особистості. Вищесказане дає змогу розглядати людину як самодостатню, вільну особистість із власним джерелом активності й розвитку, самоактуалізація якої полягає в подоланні негативних зовнішніх і внутрішніх чинників та в урахуванні позитивних умов у своєму прогресі.

19. «Я» особистості як чинник становлення в групі. Розуміння людиною не тільки об'єктів, а й їх властивостей і зв'язків, значущості для себе та суспільства створює умови для актуалізації СП механізмів розгортання цілеспрямованої взаємодії. Предметом усвідомлення є інтелектуальна, емоційна діяльність, спрямована на пізнання себе, тобто внутрішньої інформації, яка дає змогу зрозуміти, чому людина обирає певний спосіб поведінки у взаємодії із соціумом. Йдеться про самосвідомість, яка забезпечує вибір діяльності, лінії поведінки, формування стилю життя здатність людини безпосередньо відтворювати себе, сприймати себе збоку, рефлексувати з приводу своїх можливостей. Об'єктом самосвідомості є особистість, яка одночасно пізнає і пізнається, оцінює та оцінюється. До структури самосвідомості належать самопізнання, самооцінка, самоконтроль. Самопізнання — процес пізнання суб'єктом себе, своєї діяльності, внутрішнього психічного змісту. . Самопізнання завжди опосередковане відображенням зовнішнього світу, представленого у спільній діяльності та спілкуванні з іншими людьми. Обмеженість соціальних контактів та відносин, відсутність змоги отримати зворотний зв'язок, а отже і зворотну інформацію, гальмує самопізнання. Будучи результатом і передумовою самосвідомості, самопізнання до неї не зводиться: особистість може усвідомлювати себе, свої дії і не знати сутності свого “Я”. Самооцінка оцінка особистістю самої себе, своїх якостей, життєвих можливостей, ставлення інших до себе і свого місця серед них. Самооцінка впливає на спосіб утворення соціальних контактів і групових відносин, їх тривалість та ефективність. У СП самооцінка та оцінка іншими нерозривно пов'язані між собою. Це дає підстави стверджувати, що самооцінка є оцінкою людьми, прийнятою особистістю за власну програму поведінки. Висока самооцінка сприяє особистісному розвитку, самоутвердженню в соціумі та структурі групових відносин. Низька самооцінка заважає індивідуальному зростанню, гальмує розкриття індивідуальності, провокує комплекси, які ускладнюють взаємини. Такими, наприклад, є комплекс неповноцінності — перебільшене почуття власної слабкості та неспроможності; комплекс перевищення — тенденція перебільшувати свої фізичні, інтелектуальні, соціальні якості й здібності. Із самооцінкою пов'язані феномени помилкового консенсусу (лат. consensus — згода, одностайність) — тенденція переоцінювати поширеність будь-якої думки, небажаної або неефективної поведінки; помилкової унікальності — тенденція недооцінювати те, що здібності та бажана чи ефективна поведінка мають значне поширення. Одним із рівнів розвитку самосвідомості особистості є самоконтроль усвідомлене, вольове управління своїм психічним життям і поведінкою відповідно з “Я-характеристиками”, ментальністю, ціннісно-смисловою, потребово-мотиваційною та когнітивною сферами Самосвідомість пов'язана із здатністю до рефлексії усвідомлення індивідом того, як його сприймають і оцінюють інші індивіди або спільності; вид пізнання, у процесі якого суб'єкт стає об'єктом свого спостереження; роздуми, аналіз власного психічного стану, це процес відображення суб'єктами один одного. Формою самосвідомості є усвідомлення людиною власної гідності уявлення про свою цінність як особистості. Люди з почуттям власної гідності щасливіші, менш невротичні, менш схильні до наркоманії та алкоголізму. Отже, самосвідомість особистості є важливим чинником становлення та самовдосконалення індивіда у структурі соціальних відносин. Вона є складним психічним процесом, сутність якого полягає у сприйнятті особистістю себе в численних ситуаціях взаємодії з іншими людьми, осмисленні себе як суб'єкта дій, почуттів, поведінки, позиції в соціумі.

20. Специфіка входження особистості в групу.  Кожна людина по-різному входить у групу і соціалізується в ній. Залежить це від багатьох об'єктивних та суб'єктивних чинників: складу групи, її спрямованості, часу перебування індивіда в ній, індивідуальних особливостей об'єднаних у ній осіб. Процес входження індивіда у відносно стабільне соціальне середовище, розвиток і становлення в ньому, як правило, охоплює такі фази (А. Петровський): 1.Фаза адаптації. У цей період особистість, перед тим як проявити свою індивідуальність, активно засвоює норми й цінності, що існують у групі. У неї виникає об'єктивна необхідність “бути такою, як усі”, що досягається за рахунок деякого уподібнення з іншими особами групи. За неможливості подолання труднощів адаптаційного періоду (дезадаптація) можуть проявитися якості конформності, невпевненості, залежності. 2.Фаза індивідуалізації. Вона пов'язана з максимальним намаганням індивіда виявити себе як особистість. Це відбувається за рахунок активного пошуку засобів та способів для виявлення своєї індивідуальності, її фіксації. Отже, процеси, властиві цій фазі, породжуються суперечностями між необхідністю “бути таким, як усі” і прагненням індивіда до максимальної персоналізації. Якщо на етапі індивідуалізації він не отримує підтримки, не відчуває взаєморозуміння (деіндивідуалізація), це спричинює агресивність, негативізм тощо. 3.Фаза інтеграції. Передбачає формування в індивіда новоутворень особистості, які відповідають необхідності й потребі групового розвитку і власній потребі брати активну участь у житті спільності. З одного боку, властиві цій фазі процеси детерміновані суперечністю “їж намаганнями індивіда бути ідеально представленим своїми особливостями в групі, а з другого — потребою і здатністю групи прийняти, схвалити та культивувати лише ті його індивідуальні властивості, що сприяють її розвитку і його як особистості. Якщо суперечність не усунена, настає етап дезінтеграції. Це спонукає особистість ізолюватися від групи чи деградувати або спільноту — витіснити її зі своїх рядів. Якщо людина відчуває на собі вплив великої соціальної спільності, в її психології і поведінці більшою мірою проявляється те загальне, що властиве спільноті, ніж те, що становить її індивідуальність. Наслідком цього є деіндивідуалізація втрата особистістю самосвідомості, боязнь оцінки. Здебільшого людина перестає почуватися і поводитися як особистість внаслідок дії таких причин: анонімність індивіда у групі; високий рівень емоційної збудливості; зосередженість не на власній поведінці, а на тому, що відбувається навколо; висока згуртованість, єдність групи, в якій опинився індивід; зниження рівня самосвідомості і самоконтролю людини. Деіндивідуалізація проявляється в імпульсивній поведінці, зростаючій чуттєвості до зовнішніх впливів, підвищеній реактивності, нездатності керувати власною поведінкою, заниженій цікавості до оцінок інших людей, нездатності вдумливо оцінити і раціонально планувати поведінку. Особистість може бути одночасно включена в різні соціальні спільноти та соціальні інститути. Однак міра інтегрованості в кожну із соціальних груп може бути різною. Інтеграція передбачає упорядковані, безконфліктні її взаємини з групою. Людина інтегрує соціальні відносини та міжособистісні стосунки, що склалися у процесі її взаємодії, систему цінностей і норм, стійку систему зв'язків. Засвоєні цінності, норми та зв'язки виявляються в її поведінці. З урахуванням цього можна виокремити такі рівні інтеграції особистості: інтеграція в соціальні відносини, опосередковані видом діяльності; функціональна інтеграція (соціальні зв'язки на статусно-рольовому та статево-рольовому рівні); нормативна інтеграція (засвоєння людиною морально-нормативних та інших регуляторів); міжособистісна інтеграція (особисті взаємини). Процес інтеграції особистості в групу пов'язаний із соціальними, СП та психологічними труднощами: нерівність соціальних стартових можливостей (освіта, культурний розвиток, професійна підготовка тощо); комунікативна непідготовленість (комунікативна некомпетентність, невміння розв'язувати спірні питання, долати психологічні та соціально-психологічні бар'єри тощо); індивідуальні властивості (пасивність, лінь, втрата відчуття індивідом соціальної реальності, завищена чи занижена самооцінка, деіндивідуалізація тощо).   Інтегровану особистість характеризує єдність її статусно-рольової реалізації, статево-рольової диференціації, індивідуальних властивостей (ціннісно-смислова сфера, потреба у соціальних контактах тощо), стилю життя та життєвого контролю (стратегія життя, смисл життя, життєві плани, цілі, ідеали).

21. Засвоєння гендерних ролей. Провідні чинники гендерної соціалізації. Гендерце сукупність властивостей (соціально-біологічних характеристик), за допомогою яких люди визначають статеву належність індивіда, дають визначення понять «чоловік» та «жінка». Гендерна ідентифікація – це, власне, усвідомлення індивідом своєї статевої належності, переживання ним своєї маскулінності/фемінності та готовність виконувати визначену статеву роль. Гендерні роліце сукупність очікуваних взірців поведінки для чоловіків і жінок. Ідентифікувати (усвідомити) себе чоловіком або жінкою – означає прийняти ті психологічні якості й моделі поведінки, які суспільство приписує людям залежно від їх біологічної статі. Тобто гендерна ідентичність передбачає існування певних оціночних компонентів, зокрема, уявлень індивіда про те, наскільки його поведінка та особистісні характеристики відповідають сподіванням та вимогам суспільства до жіночої або чоловічої ролі. Вона виступає основним компонентом самосвідомості людини. Гендерна ідентичність формується поступово в процесі соціалізації. Вирішальним етапом її формування є підлітковий вік, у цей період відбувається її остаточне формування. Фройд вважав, що усвідомлення дитиною гендерної ідентичності відбувається у чотири-п’ять років. Більшість пізніших авторів наполягають на більш ранньому періоді. Деякі вчені, наприклад І. Ю. Кон, вважає, що це відбувається у віці 1,5 року. Основні аспекти соціалізації: присвоєння (процес засвоєння соціального досвіду, тобто вплив оточення на індивіда) і відтворення (процес відтворення соціального досвіду, тобто вплив людини на оточення). Провідні чинники гендерної соціалізації: нормативний та інформаційний тиск. Нормативний тиск виявляється у неприйнятті та осудженні суспільством тих його членів, чия поведінка не відповідає традиційним гендерним нормам даного суспільства. Типовим проявом нормативного тиску є негативне ставлення до індивідів з нетрадиційною сексуальною орієнтацією в більшості сучасних суспільств. Таким чином, виконання гендерної ролі під впливом нормативного тиску є вимушеним пристосуванням до наявних суспільних стереотипів, щоб уникнути нехтування з боку суспільства. Інформаційний тиск реалізується завдяки прагненню індивіда відповідати певним нормам та стандартам, серед яких значну роль відіграють гендерні стереотипи. Тобто людина намагається поводити себе так само як і члени її референтної групи, і тільки тоді вона вважає свою поведінку правильною. Отже, вплив нормативного тиску обумовлений прагненням людини пристосуватись у суспільстві, а інформаційного – прагненням бути правим. Взаємодія цих двох видів соціального тиску визначає певний тип засвоєння та виконання гендерних соціальних норм, які й є гендерною роллю чоловіка та жінки. Змістовні характеристики гендерних стереотипів обумовлені багатьма соціально-культурними чинниками, і тому поспіль вони набувають нових рис для представників кожної статі. Існує велика кількість соціально-історичних, культурних та індивідуально-психологічних варіантів та варіацій чоловічого і жіночого характеру та стилю життя, які визначають траєкторії життєвого шляху та конструюють тим самим певні гендерні ідентичності. Гендерна соціалізаціяце процес засвоєння системи статевих ролей, які відповідають визначеним та притаманним даному суспільству правилам та уявленням про поведінку представників чоловічої та жіночої статі. Говорячи про гендерну соціалізацію, не можна нехтувати біологічними чинниками статевої диференціації, а саме особливостями функціонування нервової системи та будови певних відділів головного мозку, які визначають відмінності у поведінці та емоційних реакціях чоловіків та жінок. Процес гендерної соціалізації обумовлюється і спрямовується різними соціальними і культурними чинниками. Первинна соціалізація пов’язана з несвідомими та пасивними механізмами засвоєння культури, а головну роль на цьому етапі відіграють родина, соціальне оточення, ЗМІ, дошкільні дитячі заклади. Процес гендерної соціалізації особистості триває до тих пір, доки продовжується її спілкування, соціальне пізнання, соціальна активність. Зрозуміло, що в молоді роки цей процес значно інтенсивніший, ніж у старшому віці. Отже, гендерна соціалізація індивіда відбувається протягом усього життя, в процесі якої особистість засвоює моделі гендерної поведінки, які є позитивними для чоловічої й жіночої статі, і починає демонструвати чоловічу, жіночу або кроссгендерну позицію. Зріла гендерна ідентичність виявляється в адаптованості особистості до трансформацій, які відбуваються в сучасному суспільстві, зокрема у гендерних ролях.

23. Поняття спілкування у соціальній психології, його зміст та цілі. Оскільки людина є істотою соціальною, то і її пізнавальна діяльність реалізується в соціальному контексті. Поняття спілкування є надзвичайно широким і включає в себе різні аспекти. Спілкування - це, по-перше, складний, багатоплановий процес встановлення і розвитку контактів між людьми, що виникає на основі потреб і спільної діяльності та включає в себе обмін інформацією, сприймання та розуміння іншого; по-друге, це взаємодія суб'єктів через знакові засоби, викликана потребами спільної діяльності та спрямована на значимі зміни стану, поведінки партнера. У найзагальнішому значенні спілкування виступає як форма життє­діяльності. Структурними складовими процесу спілкування є: перцептивна та комунікативна сторони спілкування. Спілкування можна розглядати на різних рівнях (Ломова):1)макрорівень (людина спілкується з іншими людьми відповідно до традицій, звичаїв, суспільних стосунків, що склалися); 2) мезарівень (спілкування відбувається в межах змістової теми); 3) мікрорівень (це акт контакту: запитання — відповідь). Американський психотерапевт і теоретик психоаналітичного напряму Е. Берн виокремлює такі рівні спілкування, або способи структурування часу: ритуали (норми спілкування), проводження часу (розваги), ігри, близькість і діяльність. Кожен з цих рівнів має свої засоби спілкування. Задоволення від спілкування позначається на психологічному комфорті учасників комунікативного процесу, а постійне незадоволення соціальними контактами, міжособистісними стосунками породжує поганий настрій, депресії, зниження активності, погіршення здоров’я, утруднює досягнення поставлених цілей. Паралельно з потребою у спілкуванні існує потреба в усамітненні – перебуванні у самостійності ізольовано, без спілкування з ким-небудь. Спілкування є явищем соціальним, його природа виявляється в соціумі. Його СП специфіка полягає в тому, що у процесі взаємодії суб’єктивний світ одного індивіда розкривається для іншого, відбувається обмін думками, інтересами, почуттями, діяльністю, інформацією тощо. У результаті спілкування реалізуються певні контакти, міжособистісні відносини, здійснюється об’єднання (розмежування) людей, виробляються правила і норми поведінки. Успішність будь-яких контактів залежить від взаєморозуміння між партнерами по спілкуванню. У міжособистісних контактах розкривається увесь спектр якостей, комунікативний потенціал, соціальна значущість особистості, виявляються людські симпатії та антипатії, любов і дружба, сумісність та несумісність. СП вивчає не лише форму та способи спілкування, а й його зміст. Зміст спілкуванняце те, з приводу чого людина вступає в міжособистісні відносини. 1. Спілкування - взаємовплив (у процесі взаємодії, діалогу). 2. Спілкування - діяльність (включення СП досвіду в практику спілкування, реалізація діяльнісної сутності спілкування, в якому особистість є учасником, унікальною і неповторною індивідуальністю, суб’єктом діяльності). 3.Спілкування – обмін інформацією. 4. Спілкування – сприймання людьми одне одного (перцептивно-рефлексивні, емоційно-емпатійні можливості особистості). 5. Спілкування – міжособистісні відносини (розвиток статусно-рольових та статево-рольвих характеристик індивіда, прояв СП стереотипів його поведінки, складових певного СП типу). Також дослідники виділяють спілкування – обмін нормами, спілкування – обмін цінностями, спілкування – соціальна поведінка тощо. Загальні функції спілкування: 1)інформаційно-комунікативна (обмін інформацією), 2)регуляційно-комунікативна (регуляція поведінки, спільної діяльності у процесі взаємодії), 3)афективно-комунікативна (регуляція емоційної сфери людини). Цілі спілкування: 1)контактна (встановлення контакту як стану взаємної готовності до прийому і передавання повідомлення та підтримання зв’язку під час взаємодії), 2)інформаційна (полягає в обміні повідомленнями: думками, інформацією, рішеннями, задумами), 3)спонукальна (стимулювання активності партнера по спілкуванню, що спрямовує його на виконання дій), 4)координаційна (взаємне орієнтування і узгодження дій для організації спільної діяльності), 5)розуміння (адекватне сприймання і розуміння сутності повідомлення, а також партнерами один одного), 6)емотивна (стимулювання у партнера по спілкуванню потрібних емоційних переживань і станів, у зміні за його допомогою власних переживань і станів), 7)встановлення відносин (усвідомлення і фіксування індивідом свого місця в системі рольових, статусних, ділових, міжособистісних та інших зв’язках), 8)здійснення впливу (зміна стану, поведінки, особистісно-змістових утворень партнера).

24. Види та функції спілкування. Поняття спілкування є надзвичайно широким і включає в себе різні аспекти. Спілкування - це, по-перше, складний, багатоплановий процес встановлення і розвитку контактів між людьми, що виникає на основі потреб і спільної діяльності та включає в себе обмін інформацією, сприймання та розуміння іншого; по-друге, це взаємодія суб'єктів через знакові засоби, викликана потребами спільної діяльності та спрямована на значимі зміни стану, поведінки партнера. У найзагальнішому значенні спілкування виступає як форма життє­діяльності. Спілкування виконує цілий ряд різних функцій: 1) Комунікативна функція — зв'язок людини з світом у всіх формах діяльності. 2) Інформаційна функція виявляється у відображенні засобів оточуючого світу. Вона здійснюється завдяки основним пізнавальним процесам. У процесі спілкування забезпечується отримання, зберігання та передача інформації. 3) Когнітивна функція полягає в усвідомленні сприйнятих значень завдяки мисленню, відображенню, фантазії. Ця функція пов'язана з суб'єктивними характеристиками партнерів, з особливостями їх праг­нення до взаємопізнання, до необхідності розкрити психологічні якості особистості. 4) Емотивна функція полягає в переживанні людиною своїх стосунків з оточуючим світом. У процесі спілкування ці переживання вторинно відображаються у вигляді взаємовідносин: симпатій — антипатій, лю­бові — ненависті, конфлікту — злагоди тощо. Дані взаємовідносини визначають соціально-психологічний фон взаємодії. 5) Конативна функція пов'язана з індивідуальними прагненнями людини до тих чи інших об'єктів, які виступають в формі побуджувальних сил. Завдяки цій функції відносини реалізуються в конкретній поведінці. 6) Креативна функція пов'язана з творчим перетворенням дійсності. Також виділяються наступні функції: 7) Прагматична (досягнення спільної мети; 8) Формуюча (виховання); 9) Функція організації та підтримки міжособистісних відносин; 10) Внутрішньоособитісна функція.

Види спілкування в психологічній літературі поділяються на підставі різних ознак. 1. За змістом спілкування може бути матеріальним, когнітивним, кондиційним, мотиваційним, діяльнішим. Матеріальне спілкування — це обмін предметами і продуктами діяльності. При матеріальному спілкуванні суб'єкти здійснюють обмін продуктами своєї діяльності, які виступають засобами задоволення потреб. Когнітивне спілкування — це обмін знаннями (наприклад, у ході навчального процесу). Кондиційне спілкування — це обмін психічними та фізіологічними станами, тобто певний вплив на психічні стани іншого (наприклад, зіпсувати настрій партнеру). Мотиваційне спілкування — це обмін цілями, потребами, інтересами. Таке спілкування спрямоване на передачу іншому певних установок або готовності діяти певним чином. Діяльнісне спілкування — це обмін діями, навичками, вміннями тощо. 2. За метою спілкування можна поділити на біологічне та соціальне. Біологічне спілкування необхідне для підтримки та розвитку організму (пов'язане з задоволенням біологічних потреб). Соціальне спілкування задовольняє ряд соціальних потреб осо­бистості (наприклад, потреба в міжособистісних контактах). 3. В залежності від засобів спілкування може бути безпосереднім та опосередкованим, прямим та непрямим. Безпосереднє спілкування здійснюється за допомогою природних органів (руки, голосові зв'язки, голова тощо), без допомоги сторонніх предметів. Опосередковане спілкування характеризується використанням спеціальних засобів: природні предмети (камінець, палиця і та ін.) та куль­турні (знакові системи). Пряме спілкування полягає в особистісних контактах і безпосеред­ньому сприйманні один одного (наприклад, розмова двох друзів). Непряме спілкування передбачає наявність посередників, якими можуть виступати інші люди (наприклад, при переговорах між різними групами). 4. В залежності від спрямування спілкування може бути діловим та особистісним, інструментальним та цільовим. Ділове спілкування — це спілкування на офіційному рівні і його змістом є те, чим зайняті люди в процесі трудової діяльності. Особистісне спілкування зосереджене на проблемах, що складають внутрішній світ людей. Інструментальне спілкування — це засіб для задоволення різних потреб. Цільове спілкування служить засобом задоволення саме потреби в спілкуванні. 5. Вербалізація. Виділяють вербальне та невербальне спілкування. Вербальне спілкування — це спілкування за допомогою мови. Невербальне спілкування — спілкування за допомогою міміки, жестів, пантоміміки. 6. В залежності від суб'єктів спілкування може бути міжіндивідним (тобто спілкування між окремими індивідами), індивідно-груповим (спілкування між індивідом і групою) та міжгруповим (між групами). 7. За тривалістю виділяють короткочасне і тривале спілкування, закінчене та незакінчене.

Тут вы можете оставить комментарий к выбранному абзацу или сообщить об ошибке.

Оставленные комментарии видны всем.

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]