soc_psi

25. Історично сформовані типи міжособистісного спілкування. Оскільки людина є істотою соціальною, то і її пізнавальна діяльність реалізується в соціальному контексті. Спілкування – це складний багатоплановий процес встановлення і розвитку контактів між людьми (міжособистісне спілкування) і групами (міжгрупове спілкування), в якому здійснюється обмін інформацією; обмін діями; сприймання і розуміння учасниками один одного, спільна взаємодія. Згідно з усталеною традицією, у вітчизняній соціальній психології виділяють три різних за своєю орієнтацією типу міжособистісного спілкування: 1) імперативне, 2) маніпулятивне і 3) діалогічне. Імперативне спілкування - це авторитарна, директивна форма впливу на партнера по спілкуванню з метою досягнення контролю над його поведінкою і внутрішніми установками, примусу до певних дій або рішень. У даному випадку партнер по спілкуванню розглядається як об’єкт впливу, виступає пасивною, “пасивний” стороною. Особливість імперативу в тому, що кінцева мета спілкування - примушення партнера - не завуальована. В якості засобів опису впливу використовуються наказ, вказівки, розпорядження і вимоги. Маніпуляція - це поширена форма міжособистісного спілкування, що припускає вплив на партнера по спілкуванню з метою досягнення своїх прихованих намірів. Як і імператив, маніпулятивний тип спілкування припускає об’єктне сприйняття партнера по спілкуванню, який використовується маніпулятором для досягнення своїх цілей. Ріднить їх і те, що при маніпулятивнім спілкуванні також ставиться мета добитися контролю над поведінкою і думками іншої людини. Корінна відмінність полягає в тому, що партнер не інформується про справжні цілі спілкування; вони або просто ховаються від нього, або підміняються іншими. У маніпулятивнім процесі партнер по спілкуванню сприймається не як цілісна унікальна особистість, а як носій певних, “потрібних” маніпулятору властивостей і якостей. Діалогічне спілкування – це рівноправне суб’єктно-об’єктне спілкування, яке має на меті взаємопізнання. Особливості та результати взаємодії між людьми значною мірою залежать від того, як вони сприймають, розуміють, відтворюють та інтерпретують поведінку одне одного, оцінюють можливості інших учасників спілкування та власні. Процес взаємодії супроводжується взаєморозумінням чи непорозумінням, здатністю чи нездатністю прогнозувати поведінку партнера по спілкуванню. Сфера, способи і динаміка спілкування визначаються соціальними функціями його учасників, їх положенням у системі суспільних відносин. Регулюються вони характером виробництва, обміном і потребами, писаними і неписаними правилами суспільного життя, моральними і правовими нормами, соціальними інститутами і службами. В індивідуальному плані вони обумовлюються: рівнем свідомості особистості; психічним типом та характером розвитку індивіда; засвоєним особистістю культурним рівнем спілкування.

26. Типові обмеження у спілкуванні. Результатом зусиль багатьох учених (філософів, соціологів, психологів, етнографів, культурологів, психотерапевтів) стало виникнення напряму в психології, який дістав назву соціальна психологія утрудненого спілкування. Дане поняття використовується як у широкому, так і у вузькому значенні. Широкий контекст категорії «утруднене спілкування» містить такі явища, як труднощі, збої, бар'єри, конфлікти, перепони тощо, а вузький — фіксує незначні труднощі спілкування, які долаються партнерами у процесі взаємодії. До важливих характеристик утрудненого спілкування належать також ступінь вираження труднощів, їхня глибина та інтенсивність. Іншими словами, у вузькому смислі слова утруднене спілкування характеризується незначними тертями і збоями у сфері міжособистісної взаємодії. Йому властиві: неперервність контактів між партнерами; певний ступінь усвідомлення учасниками взаємодії наявних труднощів; пошук причин, котрі ведуть до ускладнення спілкування; намагання самостійно подолати соціально-перцептивні, комунікативні, інтерактивні утруднення. А широкий смисл цього поняття містить усі види і форми спілкування, які спричиняють деструктивні зміни в поведінці партнерів, переривання контактів і припинення спілкування, зниження рівня усвідомлення труднощів у спілкуванні, зменшення намагань самостійного виходу із труднощів, що виникли. І як результат — у співрозмовників може сформуватися тривожне ставлення до будь-якої ситуації спілкування. Щодо труднощів, які виникають у спілкуванні (причини утрудненого спілкування), то їх класифікують таким чином: • об'єктивні, породжені реальною взаємодією, та суб'єктивні, що стосуються різних аспектів функціонування особистості чи групи;• первинні, тобто природні умови життя групи, та вторинні, породжені різними психогенними й соціогенними впливами;• усвідомлювані, реально присутні в ситуації спілкування і неусвідомлювані, ті, що суб'єктивно не переживаються особистістю і групою;• ситуативні й стійкі;• міжкультурні й культурно-специфічні;• загальновікові й гендерні, статеві;• індивідуально-психологічні, особистісні, соціально-психологічні;• когнітивно-емоційні, мотиваційні та інструментальні (навички спілкування, норми, правила етикету, ритуали тощо);• компоненти структури спішування (соціально-перцептивні, комунікативні, інтерактивні);• вербальні й невербальні. Важливою умовою виходу із ситуацій утрудненого спілкування є рефлексія та механізм усвідомлення себе. Отож людина, яка не усвідомлює себе в ролі суб'єкта спілкування, не має чіткого внутрішнього образу, так чи інакше приречена на тертя і збої у спілкуванні. Для запобігання труднощам спілкування рекомендується корекція спілкування. Вона має будуватися на основі діагностики труднощів мотиваційного характеру. Йдеться про те, що змінювати необхідно не лише зовнішній, операціональний бік спілкування, але й розкривати глибинні причини утруднень. Таке поєднання дасть змогу гармонізувати, оптимізувати й гуманізувати людську взаємодію. Отож корекційна робота має враховувати вік, стать, індивідуальні особливості людини, специфіку соціалізації, вид діяльності. її слід спрямовувати не стільки на відпрацювання необхідних навичок спілкування, скільки на корекцію ставлення до інших людей і пов'язаної з цим самооцінки, подолання внутрішніх конфліктів, самосвідомості. Для цього спеціалісти радять застосовувати такі форми, як навчання самоаналізу, застосування групового соціально-психологічного тренінгу. При цьому в поведінковому тренінгу варто застосовувати рольову гру, групову дискусію, різні інноваційні ігри. 27. Розвиток спілкування в онтогенезі. Спілкування - багатоплановий процес встановлення і розвитку контактів між людьми, який передбачає обмін інформацією, певну тактику і стратегію взаємодії, сприймання і розуміння суб'єктами спілкування один одного. Спілкування історично склалося в процесі спільної діяльності людей, ден спочатку відігравало допоміжну роль: організовувало і супроводжувало певні дії. З ускладненням діяльності воно набуває відносної самостійності, починає виконувати специфічну функцію передачі наступним поколінням форм культури і суспільного досвіду. В онтогенезі спілкування також поступово стає особливою діяльністю. Задовольняючи потребу в спілкуванні, дитина оволодіває мовленням, освоює соціальні норми, культуру, в цілому будує образ світу і свого особистого “Я”. Розвиток здатності до спілкування з оточуючими, завдяки якому дитина вчиться, набуває навиків розуміння інших людей, а завдяки цьому і себе. У спілкуванні як формі взаємодії вона засвоює різні види рольової поведінки, визначає своє місце в колективі. У перші сім років життя комунікативна дiяльнiсть проходить ряд форм. 0-1 міс.: емоційне спілкування. 1-3 міс.: спілкування з приводу предметної дії. 3-6 міс.: ситуативно-особистісне спілкування, 6 міс.–3р.: ситуативно-ділове спілкування, реалізується потреба в співробітництві з дорослим. 3р.-5р.: позаситуативно-пізнавальне спілкування, спілкування з дорослим розглядається як шлях до розуміння важливих проблем, реалізується потреба в повазі дорослого. 5-6(7)р.: позаситуативно-особистісне спілкування, через спілкування з дорослим дитина засвоює моральні норми та правила соціальної взаємодії, реалізується потреба у взаєморозумінні та співпереживанні. Спілкування i предметна дiяльнiсть перебувають у взаємозалежності i взаємозв’язку. Своєрiднiсть кожної визначають зміст потреби в спiлкуваннi, провiднi мотиви, а також місце спілкування в житті дитини. Цi форми закономiрно змiнюють одна одну i забезпечують повноцiнний психiчний розвиток дитини за умови задоволення вiдповiдної потреби. Якщо ж цього не вiдбувається, порушується онтогенез спiлкування, а разом з ним i психiчний розвиток: вiн стає ненормативним. Тому не випадково спiлкування виявляє риси дiяльностi, адже, як i дiяльнiсть, воно спонукається певними мотивами, спрямовується на досягнення якихось цiлей, має свiй операцiйний змiст. Новий етап потреб у спілкуванні, розвитку взаємостосунків починається із вступом дітей до школи. Тут у них з'являється система ділових відносин. Діти прагнуть знайти у колективі, у стосунках з товаришами якесь своє місце - не просто бути поряд, а бути визнаним товаришами. Основні напрями розвитку спілкування у шкільному віці: 1)необхідно порушити справжній інтерес дитини до людей, що оточують її, примусити її задуматися про їх інтереси, потреби. Така інформація може допомогти дитині більш ефективно встановити справжній характер ставлення до себе, а у випадку виниклих розбіжностей уникнути розповсюдження власної негативної оцінки з виниклою ситуацією на відношення до себе і, відповідно, на взаємини з тими, що оточують її. 2)необхідно навчити дитину не прикладати мірку досконалості ні до себе ні до інших, не допускати звинувачення, виховати в собі прагнення у важку хвилину залишатись в контакті, навчитись бачити позитивне в негативному та невдалому спілкуванні. Високі вимоги до своїх друзів та близьких створюють потенційне джерело для образ, дитина таким чином виходить за межі звичайних спокійних контактів та залишається соціально ізольованою. Психологічна компенсація цього явища пов'язана з привиттям дитині уміння подивитись на себе з боку, об’єктивно оцінити свою поведінку й дії. 3)навчання прийомам саморегуляції свого стану, що дозволило б їм уникати конфліктів та бути соціально-гнучким. Велике значення треба приділяти навчанню дітей вираженню дружніх почуттів, посмішки, спокійного темпу мовлення. Велике значення для розвитку навиків спілкування має уміння підтримувати загальну бесіду, брати участь в колективному обговоренні теми, необхідно навчити правилам участі у спілкуванні: уважно вислуховувати кожного, не перебиваючи, обговорювати всі виниклі ідеї по черзі, не говорити дуже довго і швидко, чітко і ясно виражати|виказувати, висловлювати свою точку зору, договорюючи до кінця. Розвиткові здатності до спілкування дорослої людини сприяють СП тренінги, групи зустрічей та ін.

28. Особистісні орієнтації та рівні спілкування. Спілкування можна розглядати на різних рівнях. Усе залежить від того, що береться за основу. Саме тому є чимало класифікацій рівнів спілкування. Дослідник Б. Ломова виокремлює такі рівні: 1)макрорівень (людина спілкується з іншими людьми відповідно до традицій, звичаїв, суспільних стосунків, шо склалися); 2) мезарівень (спілкування відбувається в межах змістової теми); 3) мікрорівень (це акт контакту: запитання — відповідь). Американський психотерапевт і теоретик психоаналітичного напряму Е. Берн виокремлює такі рівні спілкування, або способи структурування часу: ритуали (норми спілкування), проводження часу (розваги), ігри, близькість і діяльність. Кожен з цих рівнів має свої засоби спілкування. Аналізуючи особливості діалогу, А. Добрович пропонує вирізнити сім рівнів спілкування: конвенціональний, примітивний, маніпулятивний, стандартизований, ігровий, діловий і духовний. Кожен із зазначених рівнів автор розглядає в контексті чотирьох фаз поведінки індивіда: 1)спрямованість на партнера (взаємоспрямованість); 2)психічне відображення партнера (взаємовідображення); 3)інформування партнера (взаємоінформування); 4) відключення від партнера, якщо спонукальні мотиви з ним зникли, або повернення до другої фази, якщо вони збереглися (взаємовідключення). Індивідуальність людини у стосунках з іншими людьми визначає її стиль спілкування, під яким прийнято розуміти систему принципів, норм, методів, прийомів взаємодії й поведінки індивіда. Найяскравіше стиль спілкування проявляється в діловій та професійній сфері, у стосунках між діловими партнерами або між керівником і підлеглим. Саме тому проблема стилю найкраще досліджена у сфері лідерства — керівництва. Відомою є класифікація К. Левіна, який виокремив три стилі лідерства (керівництва): авторитарний (тверді способи управління, визначення всієї стратегії діяльності групи, припинення ініціативи та обговорення прийнятих рішень, одноосібне прийняття рішення і т. п.); демократичний (колегіальність, заохочення ініціативи); ліберальний (відмовлення від керування, усунення від керівництва). Відповідно до зазначених стилів лідерства — керівництва описуються й стилі спілкування. У кожної людини складаються певні стереотипи взаємодії з іншими, які й визначають її стиль спілкування. Стиль відображає усталені способи діяльності певного типу людини; він тісно пов'язаний з психологічними особливостями її мислення, прийняття рішень, прояву комунікативних властивостей тощо. Стиль спілкування не є вродженою якістю, а формується в процесі взаємодії і змінюється, отже його можна коригувати й розвивати. Стиль спілкування зумовлений культурними цінностями найближчого середовища, його традиціями, усталеними нормами поведінки тощо.Для характеристики особливостей спілкування в соціальній психології використовують також поняття «тип спілкування»:• менторський тип спілкування, який грунтується на принципі суворого підкорення одного співрозмовника іншому, зорієнтований на повчання, інструктаж. В наш час оновлення та демократизації суспільного життя, гуманізації стосунків для учасників взаємодії особливо неприйнятним стає такий тип спілкування, адже він пригнічує активність одного із співрозмовників, стає причиною негативного ставлення один до одного, призводить до погіршення морально-психологічного характеру стосунків;• «інформативний» тип спілкування, спрямований на передавання певної інформації. «Інформативне» спілкування в сучасному комунікативному процесі не є достатньо ефективним, адже проста ретрансляція інформації призводить до пасивного її сприйняття, не створює умов для обміну думками, самостійного пошуку шляхів розв'язання проблем на основі наукової методології;• «натхненне» спілкування вважається справжнім показником високої культури контактів. Цей тип спілкування, характерний для демократичного стилю взаємодії, вирізняється активною співучастю кожного з учасників комунікативного процесу, вмінням партнерів проявляти вимогливість водночас із справедливістю, вмінням підтримувати розмову, слухати опонента тощо. Саме тому принципами такого типу спілкування є взаємозаміна, взаємодопомога, співробітництво й діалог;•«конфронтаційний» тип спілкування, який нині стає дидактично необхідним, адже схиляє до дискусії, діалогу з опонентами. А.Добрович вважає, що характер спілкування людини залежить відд її особистісної орієнтації: 1)життєва орієнтація (спілкуватися з усіма людьми), 2)громадська (з окремими людьми), 3)ринкова (обираються престижні партнери по спілкуванню), 4)накопичувальна (обирається корисний партнер по спілкуванню), 5)схимницька орієнтація (відключення від спілкування). 29. Психологічні особливості вербальної комунікації. У сучасних умовах провідним є мовне спілкування або вер­бальна комунікація, що реалізується за допомогою мовлення. Акт вербальної комунікації – це діалог, що складається з промовляння та слухання. Говоріння — психологічний компонент вербальної комунікації; метод втілення в систему знаків певного смислу, кодування інформації; механізм мовлення, побудови висловлювань. Існує спеціальна наука – риторика, викладається спеціальна дисципліна – ораторське мистецтво. Володіння засобами риторики означає вміння висловлюватися зрозуміло, чітко, лаконічно, правильно, образно і ввічливо. Рівень його залежить від особливостей використання лексики, володіння граматикою, багатства асоціацій, вияву ставлення до партнера по спілкуванню. Комунікатор у процесі говоріння кодує інформацію - мовець має певний задум, втілюючи його у систему знаків. Говоріння передбачає також уміле володіння голосом, іншими невербальними засобами, що стимулюють співрозмовника. Важливе значення у цьому процесі має те, хто, з якою метою, як і до кого звертається, якою є реакція на його слова. Одним із найважливіших компонентів вербальної комунікації є говоріння, тобто вміння промовляти, виголошувати інформацію, конструювати речення. Характеристика говоріння містить також індивідуальні особливості людини (манера говорити), яка виголошує інформацію. Ефективність вербальної комунікації залежить і від уміння слухати, яке є необхідною умовою правильного розуміння співрозмовника. Слухання — психологічний компонент вербальної комунікації, метод декодування і сприймання інформації. У процесі слухання реципієнт декодує (розкриває смисл) інформацію, отриману від комунікатора. Тобто він розуміє смисл повідомлення під час декодування. При цьому яскраво виявляється значення ситуації спільної діяльності, усвідомлення якої включене у процес декодування. Без цієї ситуації неможливе розкриття смислу повідомлення. Зважаючи на поведінку учасників комунікативного процесу, розрізняють нерефлексивне, рефлексивне, критичне та емпатійне слухання. Мова та мовлення людини виконують кілька функцій: 1) вони є знаряддям мислення та інтелектуальної ді­яльності, забезпечуючи орієнтування в умовах завдання, ви­роблення та виконання плану дій, порівняння одержаного ре­зультату з наміченою метою; 2) оволодіння суспільно-історичним досві­дом людства, окремого народу, нації, спільності; 3) мова — знаряддя пізнання. У процесі історичного розвитку виникли дві форми мо­ви — зовнішня та внутрішня, причому перша включає в себе усну (діалог та монолог) та письмову. Діалог — безпосереднє спілкування двох та більше суб'єк­тів. Для нього характерні: 1) згорнутість мови — деякі її елементи лише припускають­ся, але не вимовляються уголос завдяки знанню ситуації співбесідником, тому розмова може бути малозрозумілою для стороннього слухача, 2) довільність — висловлювання можуть бути реакцією на репліку партнера, зміст якої «нав'язаний» попередніми словами, 3) слабка організованість — бесіда розвивається не за пла­ном, вільно, залежить від ситуації. Монолог — говорить одна людина, інші слухають та сприймають. Така мова організована, структурована, розгорну­та, окремі фрази завершені, мають пояснювальний характер. Різновидом монологічної мови є письмова. Письмова мова в порівнянні з усною має певні психоло­гічні особливості: вона звернута до відсутнього співбесідника і здійснюється без контакту з ним, тому у ній немає таких ви­ражальних засобів, як інтонація, міміка, жести. Вона потребує розгорнутого, послідовного та повного викладення думок, до­тримання правил граматики та синтаксису і т. ін. Видозміненою зовнішньою мовою є внутрішня, якою ми користуємося, коли щось обдумуємо, з кимсь подумки спере­чаємося. Це наш внутрішній голос, наш внутрішній співбесід­ник. Як правило, внутрішня мова монологічна, хоча в окремих випадках вона може набути форми діалогу (наприклад, коли ми відчуваємо невпевненість у чомусь, переконуємо себе). Вербальна комунікація не можлива без її невербальних засобів. Знання психологічних особливостей власне вербальної комунікації потрібне для більш глибокого і повноцінного розуміння процесів, що відбуваються під час виголошування інформації. Йдеться про процеси говоріння (промовляння) і слухання, які розгортаються у вербальній (словесній) формі під час мовного спілкування. За формою і за змістом воно спрямоване на іншу людину, включене в комунікативний процес, є фактом комунікації. 

30. Характеристика невербальної комунікації. Спілкування є складним, багатоплановим процесом, у якому, крім слів, для обміну інформацією використовуються різноманітні засоби — постава тіла, жести, міміка, інтонація, погляд. Впливають на нього просторове розміщення партнерів, навіть їхні манери одягатися тощо. Усі ці засоби передавання інформації належать до невербальної комунікації — процесу взаємообміну інформацією шляхом використання для передавання повідомлень невербальних (немовних) засобів комунікації.  Соціально і психофізіологічно вмотивоване використання невербальних засобів комунікації виражає загальнокультурний досвід, індивідуальні особливості особистості, оптимізує передавання, сприймання й розуміння інформації. Істотну роль воно відіграє в комунікації вчителя, оскільки різні засоби невербальної комунікації (жест, міміка, поза, погляд, дистанція та ін.) є іноді виразнішими і дієвішими носіями інформації, ніж слова. Доповнюючи мову, невербальна комунікація допомагає правильно і вичерпно передавати, адекватно сприймати думки. Відбувається вона, як правило, неусвідомлено, мимовільно, хоч за певної самоорганізації особистості її можна контролювати. Невербальна комунікація істотно впливає на взаємини, визначає емоційну атмосферу, самопочуття співрозмовників. За твердженнями психологів, 60—80% комунікації відбувається з використанням невербальних засобів, значущість у спілкуванні міміки, жестів становить 55%, інтонації — 38%, слів — 7%, більше 90% інформації у перші секунди спілкування передається невербальними засобами. Використовувані в невербальній комунікації засоби мають індивідуальний характер, залежать від індивідуально-психологічних особливостей, соціального середовища, національної належності особистості. Кількість та інтенсивність їх застосування, дотримання норм етикету залежать і від віку, типу темпераменту людини. Необґрунтоване послуговування невербальними засобами ускладнює спілкування, оскільки більшість із них багатозначні (уточнення їх можливе за умови врахування слів, наголосів, настрою та ін.), часто ускладнюють сприйняття і розуміння інформації (інтенсивна кінетична діяльність комунікатора відвертає увагу слухача). Крім того, під час спілкування різномовних партнерів неадекватне використання невербальних засобів може спричинити перекручування інформації (однакові жести в різних культурах мають різне або протилежне значення). До засобів невербальної комунікації належать:  1. Мова тіла: а) статична експресія — фізіогноміка (експресія обличчя і фігури будовою тіла); арт-ефекти (прикраси, манера одягатися, зачіска, косметика); запахи (природні, штучні); б) динамічна експресія — текесика (дотики, потиски рук, поплескування); просодика (тембр, висота, гучність, темп мовлення, особливості наголошування, акцент голосу); екстралінгвістика (паузи, покашлювання, сміх, позіхання, плач); кінесика (комунікативно значущі рухи: міміка, жести, пантоміміка, постава, поза, хода; контакт очей: спрямованість, частота контакту, тривалість); авербальні дії (дії з предметами, тілесні рухи — почісування, потирання рук).  2. Міжособистісний простір: дистанція; взаємне розміщення під час спілкування. 3. Часові характеристики: тривалість спілкування; пунктуальність партнерів; своєчасність дій. Не всі ці засоби рівнозначні, проте кожен з них легко прочитується учнями, підсилює або нейтралізує враження від слів і дій педагога. У професійно-педагогічній комунікації важливо вміти цілеспрямовано паралельно використовувати вербальні і невербальні засоби. Завдяки цьому забезпечується адекватне передавання, сприйняття й усвідомлення інформації, розкриття особистості мовця і слухача. Невербальний канал комунікації наділений специфічними способами кодування (передавання) і декодування (сприйняття) інформації. Функціональна незалежність невербального компонента пов'язана з функціональною асиметрією головного мозку у процесі сприйняття мови і в механізмах її породження. Але за всієї незалежності вербальний і невербальний компоненти діють під час комунікації комплексно (є комплексним засобом самореалізації особистості). 32. Характеристика соціальних стереотипів. У буденному житті люди часто не знають справжньої причини поведінки іншої людини, або знають її недостатньо. Тому через дефіцит інформації вони починають приписувати іншим як причини поведінки так і самі зразки її. Система засобів пояснення, інтерпретування поведінки інших, в психології називається каузальною атрибуцією. Формування таких еталонів відбувається найчастіше стихійно і неусвідомлено. Крім еталонів що виконують при розумінні іншої людини роль певних мірок і дають змогу їх класифікувати можуть виявлятися і певні психологічні властивості які приписуються певним людям. Явище приписування певних рис іншій людині називається стерео типізацією, а ті риси, які приписані мають назву оцінні стереотипи. Явище стерео типізації розглядається як становлення належності людини до її соціального статусу та ролі.

На підставі дослідження явища каузальної атрибуції виділяють чотири основні засоби інтерпретації в процесі міжособистісного розуміння: 1.Аналітичний. Коли кожний з елементів зовнішності пов’язується з конкретною психологічною властивістю особистості. 2.Емоційний. Коли особистісні властивості приписується людина незалежно від естетичної приналежності й зовнішності. 3.Перцептивно-асоціативний. Коли людині приписуються властивості іншої людини зовні на неї не схожої. 4.Соціально асоціативний. Коли людині приписуються властивості того соціального типу до якого вона віднесена на підставі сприймання й зовнішності. У кожної людини під час спілкування формуються загальні морально-етичні вимоги до інших людей, а також конкретні еталони, що узагальнюють її бачення та оцінку інших людей. Соціальний стереотип – це стійкий і спрощений образ певного явища, або людини, яким користуються як відомим скороченням при взаємодії з цим явищем. Стереотипи часто породжують занадто умовне й спрощене уявлення про людей, формують очікування й установки у відношенні інших, сприяють спрощеному сприйняттю й позбавляють вигод, пов'язаних з пізнанням окремої особистості. Види стереотипів: 1)антропологічні; 2)етнонаціональні; 3)соціально-статусні; 4)соціально-рольові. Стереотипи часто породжують занадто умовне й спрощене уявлення про людей, формують очікування й установки у відношенні інших, сприяють спрощеному сприйняттю й позбавляють вигод, пов'язаних з пізнанням окремої особистості. Стереотипи усвідомлюються й здобуваються індивідом у ході соціалізації в тій групі, до якої він належить (батьків, приятелів, учителів, ЗМІ й та ін.). Причому навіть власні уявлення особистості про себе можуть бути тісно зв'язані зі стереотипами. Стереотип скорочує процес пізнання іншої людини або групу. Наприклад, всі люди похилого віку консерватори, або ж математики - педанти. Стереотипи спрощують образ партнера, а іноді його спотворюють. Однією з суттєвих ознак міжособистісного розуміння є його адекватність, під якою розуміють точність і об’єктивність відображення психологічного образу іншої людини. Адекватність характеризує насамперед результат процесу міжособистісного розуміння і має не тільки теоретичне, а й практичне значення. Проблема впливу віку і статі на точність сприймання і розуміння є складною і неоднозначною. Встановлено що з віком збільшується обсяг понять та визначень, які використовуються для характеристик інших людей. Важливо, що жінки в цілому точніше відображають риси зовнішності, ніж чоловіки. Для адекватного міжособистісного розуміння потрібний великий соціальний досвід. Існує думка, що здатність до більш точної адекватності сприймання породжується комплексом якостей, таких як здатністю до емпатії, рефлексії, ідентифікації.