soc_psi

Конформності протистоїть нонконформізм, тобто повне заперечення якоїсь згоди, нехтування будь-якими нормами та цінностями. Нонконформізм як прагнення будь-що заперечувати точку зору більшості, чинити завжди протилежно її є не альтернативою конформності, а одним з її виявів, та проявом негативізму, та невмотивованої поведінки індивіда, і виявляється у незгоді, запереченні певних вимог, очікувань, норм соціального оточення.

61. Поняття про керівництво і лідерство у малій соціальній групі. Керування (управління) визначається, як розумовий та фізичний процес, який приводить до того, що підлеглі виконують визначені їм офіційно доручення і вирішують певні задачі. Лідерство є процесом, за допомогою якого одна особа впливає на поведінку інших членів групи. Отже, лідерство є дещо вужчим поняттям, ніж керування (обмежується лише впливом), хоча діапазон його застосування є ширшим (вплив використовується для вирішення різних задач, в тому числі і управління). Феномен лідерства пов'язаний з регуляцією міжособових стосунків, які мають неформаль­ний характер, а керівник є носієм функцій та суб'єктом регуляції офіційних, формальних стосунків у межах певної соціальної організації. На відміну від лідерства, що є функ­цією мікросередовища, офіційне керівництво породжується і функціонує відповідно до потреб, завдань та особливостей домінуючої в макросередовищі системи соціальних відно­син. Крім того, лідерство — феномен організації соціально-психологічного спілкування і групової діяльності й функ­ціонує переважно стихійно.Керівництво визначається цілеспрямованою і контро­льованою діяльністю цілої системи соціальної організації та її інститутів. Порівняно з лідерством воно має більш стабільний характер, оскільки безпосередньо не залежить від зміни групових настроїв, змін у міжособистісних стосунках. Офіційне керівництво спирається на певну систему санкцій у стосунках керівництва та підлеглості й має не тільки силу особистого впливу (як лідер), а й офіційний статус у системі організації. Відрізняється і процес прийняття рішень: у ке­рівника він має складніший та опосередкований характер. І, нарешті, сфера діяльності лідера — мала група, стосунки симпатії та антипатії, визнання та невизнання, підтримка або опозиція в межах групи, сфера керівника — група в організації, соціальній системі.Лідерство — це суто психологічна характеристика по­ведінки певних членів групи. Керівництво — більшою мі­рою соціальна характеристика стосунків у групі, насамперед з точки зору розподілу ролей управління і підлеглості та виконання зовні поставлених перед групою цілей. Тому аналіз цієї проблеми має спочатку спрямовуватися на виявлення загальних механізмів лідерства, а потім на інтерпретацію цього механізму в межах конкретної діяльності керівника. Теорії лідерства: 1) особистісна (теорія рис); 2) ситуаційна; 3) поведінкова; 4)синтетична. Стилі керівництва та лідерства: 1. Авторитарний. 2. Демократичний.

3. Ліберальний. Лідерські типи: Лідер-натхненець (ідеї), Лідер-виконавець (організація), Лідер-натхненець=виконавець (найкращий). Також розрізнають лідера, зосередженого на роботі та лідера, зосередженого на людях.

62. Теорії походження лідерства та керівництва. 1. “Теорія рис” (харизматична теорія).Від слова “харизма”, тобто “благодать”, яка в різних релігіях пояснювалась як дещо, що зійшло на людину. Виходить з положень німецької психології кінця IХ – початку ХХ ст. та концентрує свою увагу на природжених якостях лідера. Лідером, згідно цієї теорії, може бути лише така людина, яка має набір особистісних якостей або сукупністю певних психологічних рис. Різні автори намагалися виділити ці необхідні лідерові риси. Однак ні до чого, крім розчарування це не призвело. На противагу була висунута теорія “лідера без рис”. Але вона не надавала відповіді на питання, звідки виникають лідери та яким є походження самого феномену лідерства.

2. Ситуаційна теорія лідерства. Теорія рис зовсім не відкидається, але стверджується, що в основному лідерство – продукт ситуації. В різних ситуаціях групового життя виділяються окремі члени групи, які перевершують інших хоча б в одній якості. Завдяки тому, що в даній ситуації ця якість і є необхідною, людина, якій вона притаманна, стає лідером. Властивості, риси та якості лідера ставали відносними. За думкою Ж.Піаже такий тип лідера є дивним. Він перетворюється у “флюгер”, питання про активність лідера повністю знімається. Як це часто буває в історії науки, два досить крайніх підходи породили третій, більш або менш компромісний варіант рішення проблеми. 3. Поведінкова (лідер – той, хто працює на інших). 4.Системна теорія лідерства. Лідерство розглядається як процес організації міжособистісних відносин в групі, а лідер – як суб’єкт управління цим процесом. Лідерство інтерпретується як функція групи, і вивчати його потрібно з точки зору цілей та задач групи, хоча і структура особистості лідерів при цьому не повинна ігноруватися. Лідерство – психологічна характеристика поведінки певних членів групи, процес впливу на людей, породжений системою неформальних відносин. Керівництво - соціальна характеристика поведінки в групі, насамперед з точки зору розподілу ролей керування та підпорядкування. Має на увазі в першу чергу наявність чітко структурованих формальних відносин, через які воно і реалізується. Лідером є такий член малої групи, який висувається в результаті взаємодії членів групи для її організації при вирішенні конкретної задачі. Він демонструє більш високий, ніж інші члени групи, рівень активності, участі, впливу при вирішенні даної задачі. Таким чином лідер висувається в конкретній ситуації, приймаючи на себе певні функції. Інші члени групи приймають лідерство, тобто будують з лідером такі відношення, які передбачають, що він буде вести, а вони будуть відомі. Лідерство необхідно розглядати як групове явище: лідер не може існувати окремо, він є елементом групової структури. Отже феномен лідерства відноситься до динамічних процесів малої групи. Цей процес може бути в достатній мірі суперечливим: міра домагань лідера та міра готовності інших членів групи прийняти його провідну роль можуть не співпасти. Міра впливу лідера на групу також не є величиною постійною: за певними обставинами лідерські можливості можуть зростати, а при інших, навпаки, знижуватися. Стиль керівництва - це сукупність методів впливу на підлеглих, які використовує керівник, а також форма (манера, характер тощо) виконання цих методів. Самою популярною залишається і досі класична типологія індивідуальних стилів керівництва, розроблена ще в 30-ті роки німецьким психологом Куртом Левіним. В ній виділяються три провідних стиля керівництва: авторитарний; демократичний; нейтральний (ліберальний, анархічний, стиль попускання).

63. Прийняття групового рішення. Відмінності між груповими та індивідуальними рішеннями. Група не може існувати як цілісність, не маючи єдиних підходів, думок з принципових питань. Групова думка — це оптимальний для всіх індивідів спосіб розв'язання важливого завдання. Вона може визрівати різними способами. Найзначущішим етапом цього процесу є прийняття рішення. Прийняття рішення — волевиявлення індивіда або групи людей, спрямоване на формування послідовності дій і вибір альтернативи. Групові рішення можуть бути програмованими (базуються на заведеному порядку, послідовних процедурах, ухвалюються за типових обставин; мають обмежену кількість альтернатив; повинні відповідати динаміці розвитку організації) та непрограмованими (використовують у невизначених, неструктурованих ситуаціях, зумовлених відсутністю інформації, нечіткістю цілей, завдань; вибір засобів розв'язання проблем може бути надзвичайно великим). Прийняття групового рішення є складним психологічним процесом, під час розгортання якого не завжди спрацьовують логіка, інтуїція, оскільки в ньому переплітаються соціальні установки, особистісні характеристики, інтуїція, емоції тощо. Залежно від того, які чинники домінують, виокремлюють інтуїтивні (вибір на підставі відчуттів) та раціональні (базуються на судженнях, знаннях, попередньому досвіді) рішення. Соціальна психологія вважає прийняття групового рішення вольовим актом, результатом якого є формування мети і засобів її досягнення. Участь усіх осіб групи у плануванні й прийнятті рішення — відчутний мотивуючий чинник: чим більше учасників виконання завдань залучено до прийняття рішень, тим сильніша мотивація участі в реалізації групових рішень. Процедура прийняття групового рішення пов'язана із стилем керівництва. За авторитарного стилю керівник у процесі прийняття рішення керується своїми ідеями, досвідом, планами, орієнтується на свої оцінки проблеми, а думки колег адаптує до своєї концепції її розв'язання, намагаючись відповідно добирати засоби. Демократичний стиль забезпечує оптимальну взаємодію керівника з усіма індивідами групи. Усі вони мають широкий простір для особистої ініціативи та активності. За ліберального стилю особиста участь керівника у процесі прийняття рішення дещо занижена, внаслідок чого ініціативу перебирає на себе неформальний лідер, який активізує членів групи. Багато керівників у процесі прийняття рішення орієнтуються на зовнішні або внутрішні чинники, на підставі чого розрізняють “зовнішню” та “внутрішню” стратегії прийняття рішень. Групові форми прийняття рішень підпорядковані дії різноманітних принципів. Так, принцип співвідношення єдиноначальності та колегіальності відтворює взаємодію двох форм реалізації повноважень: єдиноначальність пов'язана з персональною відповідальністю керівника за прийняті рішення, а колегіальність є формою колективного розроблення проектів рішень. Принцип одноголосності передбачає: реальну (творче обговорення проблеми) та уявну (формальне погодження з керівником за незгоди з його думкою) одностайність. Принцип більшості переважає там, де взаємодіють дві або більше неформальних груп. За такої ситуації необхідне голосування, яке може засвідчити розподіл голосів на рівні частини, більшість голосів і абсолютну більшість голосів. Для розв'язання проблеми найприйнятніша абсолютна більшість голосів. Принцип мінімізації розбіжностей актуальний за оптимальної переваги думки керівника (лідера) та при активності учасників обговорення проблеми. В такому разі мінімізувати суперечності між членами групи покликана групова дискусія. Принцип узгодження пов'язаний з необхідністю вирішувати, готувати рішення. Прийняття групових рішень перебуває під впливом різних психологічних особливостей. Наприклад, емоції компенсують невизначеність ситуації, створюють сильнішу установку на вибір стійкої стратегії. Проте їх надлишок зумовлює імпульсивну поведінку. Це означає, що емоції можуть як підвищувати ефективність процесу прийняття рішення, так і знижувати її. Певні закономірності простежуються і щодо вияву мотивації осіб, належних до групи. За високої мотивації процес прийняття рішення є значно ефективнішим, ніж за низької. Відмінності між груповими та індивідуальними рішеннями: переваги – 1)більше гарантій виконання рішення, 2) рішення є більш демократичним, 3)рішення є раціональнішим, менш суб’єктивним; недоліки – 1)перебільшений оптимізм та схильність до надмірного ризику, 2)групове рішення може призвести до ігнорування моральних наслідків, 3)ілюзія одностайності=відкритий тиск на членів групи. Для усунення недоліків групового рішення використовуються такі методи:1)проведення дискусії, 2)формування у членів групи критичності мислення, 3)психологічне дослідження цінностей і потреб особистості, рівня домагань, 4)запрошення експерта.

64 Феномен групи з погляду соціальної психології. Соціальна психологія дослід­жує насамперед закономірності поведінки та діяльності лю­дей, зумовлені їх належністю до реальних соціальних груп. Група – це конкретна спільність людей, що включені до типових для них різновидів і форм діяльності та об’єднані системою відносин, поведінка і діяльність в яких характеризується спільними цілями, нормами і цінностями. Значущість групи для особистості полягає передусім у тому, що група є певною системою діяльності, її суб'єктом, включеним у систему суспільних відносин. Єд­ність змісту й форм діяльності породжує спільність психо­логічних рис групи, передовсім «групової свідомості». Основні ознаки групи: 1)наявність спільної діяльності (чітко визначені зміст, цілі, завдання і характер спільної діяльності; 2) наявність певних відносин між членами групи, наявність зовнішньої і внутрішньої організації; 3) прийняті групові інтереси, потреби, нор­ми, цінності, цілі; 4) наявність групових атрибутів; 5) наявність «ми»-почуття. Кожний член групи усвідомлює свою належність до групи завдяки привласненню цих характе­ристик, усвідомленню психологічної спільності з іншими членами цієї соціальної групи. Тому універсальним прин­ципом входження до певної спільноти є формування усві­домлення почуття «ми», що засвідчує належність до певної групи (хоча іноді цей феномен може бути й неусвідомлений). Соціальна діяльність, її конкретні види та форми є ос­новним інтегруючим фактором і головною ознакою соці­альної групи. Участь членів групи в спільній діяльності зу­мовлює формування психологічної спільності між ними. Саме в цьому разі група стає об'єктом соціально-психологічного аналізу. Основні параметри групи: 1) психологічний зміст спільної діяльності, 2) композиція групи – сукупність індивідуальних характеристик членів групи (=склад групи), 3) структура групи, 4) гру­пові процеси, 5) норми, цінності, санкції. Існує кілька формаль­них ознак структури групи: 1) структура комунікацій – підпорядкованість позицій індивідів в залежності від їх розміщення в системі інформації, 2) лідерська структу­ра, 3) горизонтальні групові структури, які відзначають позиції членів групи відносно симпатії та антипатії, 4) вертикальні групові структури – сукупність членів групи в системі офіційних відносин (1 рівень – офіційно-ділові відносини, 2 рівень – неофіційно-ділові відносини, 3 рівень – неофіційні емоційні відносини) та ін. Крім того, можна виділяти 5) емоційну структуру групи, 6) структуру міжособистісних сто­сунків та її зв'язок із

7) функціональною структурою групової діяльності. Серед групових процесів треба виділити ті, які органі­зують діяльність групи. Це насамперед процеси групової динаміки, що відображають весь цикл життєдіяльності групи та її етапи: утворення, функціонування, розвиток і розпад. Процесами групової динаміки вважаються керівництво та лідерство, прийняття групових рішень, утворення групових норм, формування структури групи, згуртованість, конфлікти, тобто всі ті процеси, які фіксують і забезпечують психологічні зміни, що відбуваються в групі під час її існу­вання. Важливий аспект групової динаміки — це розвиток групи, його якісно специфічні рівні, особливості різних па­раметрів групової діяльності на кожному з цих рівнів. Одним з важливих параметрів функціонування групи є групові норми. Це певні правила, відпрацьовані й прийняті групою. Поведінка членів групи здійснюється відповідно до групових норм, які виконують регулятивну функцію щодо діяльності групи. Норми тісно пов'язані з цінностями, бо всякі правила формулюються тільки на підставі відпрацю­вання певного ставлення до соціальних явищ, що зумовлене місцем групи в соціальному середовищі, її досвідом в орга­нізації певної діяльності. Цінності різних соціальних груп не завжди збігаються. Норми як правила, що регулюють поведінку та діяльність членів групи, спираються саме на групові цінності. Зміст норм групи включає в себе і загальнозначущі норми, і спе­цифічні, відпрацьовані конкретною групою. Взаємини інди­віда і групи можна зрозуміти лише за умови визначення, які норми групи він приймає, а які відкидає, і чому він робить такий вибір. Групові норми сприяють підвищенню стабіль­ності групи, вони не тільки впливають на членів групи, а й становлять основу соціального контролю. Соціальний контроль — це система засобів впливу су­спільства та соціальних груп на людину з метою регуляції її поведінки відповідно до прийнятих норм. Соціальний конт­роль вирішує два завдання: підгримує стабільність со­ціальної структури та забезпечує її позитивний розвиток. Вплив соціального контролю найбільше відчувають особи, які демонструють поведінку, що не відповідає нормам або відхиляється від них. Залежно від типу таких відхилень гру­па застосовує певні санкції до своїх членів. Характер цих санкцій залежить од рівня розвитку групи. Санкції можуть бути двох типів — позитивні і негативні, вони застосову­ються з метою забезпечення виконання норм. Поведінка членів групи залежить від системи очікувань щодо виконання групових норм (експектацій — від англ. очікувати) Експектації — це різновид соціальних санк­цій, що впорядковують систему взаємин і взаємодій у групі. На відміну від офіційних регуляторів поведінки в групі екс-пектації мають неформалізований і не завжди усвідомлю­ваний характер. Вони характеризуються правом очікування від оточуючих поведінки, що відповідає їх груповому стату­су, та обов'язком поводитися відповідно до обґрунтованих очікувань інших людей.

65. Соціально-психологічний клімат колективу. Соціально-психологічний клімат групи — якісний аспект міжособистісних відносин, що виявляється у сукупності внутрішніх (психологічних) умов, які сприяють або перешкоджають продуктивній спільній діяльності і всебічному розвитку особистості у групі.  Для позначення цього феномену іноді використовують і синонімічні поняття “психологічний клімат”, “морально-психологічний клімат”, “психологічна атмосфера” тощо. До позитивних ознак СП клімату групи належать: наявність позитивної перспективи для групи і для кожного її індивіда; довіра і висока вимогливість членів групи один до одного; ділова критика, вільне висловлювання власної думки; відсутність тиску на підлеглих з боку керівників; достатня поінформованість про цілі та завдання групи; задоволеність працею й належністю до групи; усвідомлення відповідальності за стан справ у групі. Якість і продуктивність діяльності в групі залежать не тільки від її організованості, оснащеності, умов, а й від рівня групового розвитку, стану міжособистісних відносин, психологічної сумісності, згуртованості, стилю керівництва. Всі ці параметри формують морально-психологічний настрій у групі, що виявляється у взаєминах між людьми. За безпосередніх контактів у групі всі зв'язки між індивідами набувають емоційного забарвлення, зумовленого ціннісними орієнтаціями, моральними нормами, інтересами партнерів по взаємодії. Засобами підтримання групової згуртованості є все, що сприяє єдності та стабільності групи. Передусім ці засоби забезпечують індивідуальні вигоди і результати, необхідні для задоволення особистих інтересів та інтересів групи. Водночас вони сприяють зменшенню непомірних індивідуальних витрат під час досягнення спільної мети, підтримують у кожного з групи очікування додаткових переваг від перебування в ній. Стабільність і згуртованість групи залежить від того, наскільки індивід має змогу самоствердитися, самовизначитися, знайти в ній емоційний захист. Отже, згуртованість групи посилює задоволеність групою, стабілізує самооцінки, міжособистісні контакти, знижує тривожність індивідів. Вона не обов'язково передбачає постійність складу групи та одностайність при розв'язанні групових проблем. Головне, щоб згуртованість гарантувала ефективне функціонування групи при різноманітних думках і бажанні розв'язати завдання. Групові конфлікти можуть виконувати як позитивні, так і негативні функції, тобто бути конструктивними, сприяти згуртованості групи або деструктивними, спрямованими на розмежування членів групи, руйнацію зв'язків.  Вони можуть виникати через непорозуміння стосовно знань, умінь, здібностей, особистісних якостей індивідів; емоційних, психічних та інших станів; мотивів, потреб, ціннісних орієнтацій; поглядів, переконань; очікувань, позицій; цілей, засобів, методів діяльності; технологічних, економічних та інших процесів; оцінок і самооцінок. Частоту їх зумовлює загальний рівень напруженості у групі. 

66. Класифікація, ознаки та структура великих соціальних груп.    До великих соціальних груп належать суспільні класи, етнічні об'єднання (нації, народності), які характеризуються тривалістю існування, закономірністю виникнення і формування; натовп, аудиторія та ін., що мають підґрунтям випадковість виникнення, короткочасність існування тощо. Класифікація великих соціальних груп. Як і будь-які соціальні суб'єкти, великі соціальні групи класифікують за різними ознаками. За характером зв'язку розрізняють два види великих спільнот людей: 1) соціальні класи, етноси тощо. Основою їх є об'єктивні соціальні зв'язки. Належність людей до цих груп не зумовлюється їх волею, свідомістю, а є наслідком дії об'єктивних чинників; 2) партії, громадські, професійні об'єднання та ін. Людина вступає до них внаслідок свідомого прагнення до об'єднання на основі певних цілей і цінностей. За тривалістю існування виокремлюють більш тривалі (класи, нації) і менш тривалі (мітинги, натовп тощо) великі соціальні групи. За характером організованості великі соціальні групи поділяють на ті, що виникли стихійно (натовп, публіка тощо), і ті, що були організовані свідомо (асоціації, партії тощо). Соціальна психологія виокремлює також умовні (статево-вікові, професійні) і реальні великі групи. Важливою ознакою класифікації є контактність і взаємодія. Так, до реальних великих груп з тісними контактами відносять передусім мітинги і збори. Великі групи можуть бути закритими і відкритими. Найпоширенішим є поділ великих груп на соціальні групи, які сформувалися у процесі історичного розвитку суспільства, відіграють певну роль у системі суспільних відносин і відзначаються тривалістю, стійкістю (етнічні, професійні, статево-вікові групи та ін.), і стихійно утворені спільноти, які є нестійкими, короткочасними (натовп, публіка, аудиторія). Загальні ознаки великих соціальних груп. Великі соціальні групи перебувають у сфері впливу специфічних регуляторів соціальної поведінки — звичаїв, традицій, моралі. Сформовані ці регулятори суспільною практикою, з якою пов'язана група. Важливою характеристикою великих соціальних груп є мова. Етнічні групи без неї не можуть існувати. Ознакою інших груп (професійних, вікових тощо) є жаргон як різновид мови. Особливості життєвої позиції великих соціальних груп разом із регуляторами поведінки формують їх спосіб життя. Спосіб життя великої соціальної групи — сукупність стійких типових форм життєдіяльності спільності. До вивчення великих соціальних груп залучають етнографію та етнопсихологію, порівняльні дослідження, соціологію, статистичний аналіз, психолінгвістику та ін. Структура психології великих соціальних груп. Структуру психології великих груп утворюють різні психічні властивості, психічні процеси і психічні стани. Точніше виокремлення найважливіших елементів психології великих груп охоплює психічний склад як стійке утворення (національний характер, традиції, звичаї, смаки) та емоційну сферу як динамічне утворення (потреби, інтереси).  Психічний склад групи і психічний склад особистостей, які до неї належать, не одне і те саме, оскільки на формування психології групи впливає колективний досвід, міра засвоєння якого зумовлена індивідуальними психологічними особливостями. Отже, психологічні характеристики групи не є простою сумою притаманних кожній особистості рис, а виражають типове, властиве всім індивідам

68. Психологічні особливості українського національного характеру. У більшості досліджень до типових рис українського національного характеру зараховують демократичність, волелюбність, емоційність, що виявляються у музичності, наближеності до природи, культі жінки і родини, релігійності, толерантності до інших народів, працелюбстві, гостинності тощо. Українцям властива така психологічна риса, як інтровертність (спрямованість людини на свій внутрішній світ, на проблеми власного соціуму). З такою установкою пов’язані миролюбність, несхильність до агресії та насильства, високе поціновування своєї внутрішньої свободи. З інтровертністю пов’язана також така риса, як індивідуалізм. В окремих дослідженнях висловлюються міркування, що він дещо ускладнює процес державотворення в Україні, бо часто межує з непокорою, ігноруванням, запереченням будь-якої влади, наближаючись іноді до анархізму. Інтровертність, заглибленість у внутрішній світ орієнтують на критичне ставлення до себе, до своїх дій, налаштовують на відповідальне ставлення до результатів своєї праці. Проте кількастолітня бездержавність не сприяла формуванню в української нації відповідальності за власну долю, породжувала політичну пасивність, сподівання на чужу допомогу в розв’язанні своїх проблем. Ще однією домінуючою рисою українського національного характеру є емоційність як підвищена чутливість, вразливість національної душі, схильність ображатися, слабка вольова регуляція. Водночас підвищена чутливість до всього, зокрема і до взаємин з іншими людьми, нерідко поєднується з певною амбіційністю («гоноровитістю»), що знаходить свій вияв у наданні значно більшого значення зовнішнім атрибутам, ніж суті явищ. З цього погляду в різноманітних дослідженнях йдеться про недостатню розвиненість соціальної волі в українців. Перевага емоційності, споглядальності, мрійливості над волею часто не давали змоги досягати визначених цілей, реалізувати задумане, довести до кінця розпочате. Неадекватність вольової регуляції проектується в таких характерологічних рисах, як упертість, прагнення діяти по-своєму, всупереч раціональній логіці. Зазначені якості не є специфічно українськими, вони притаманні й іншим народам, хоч виявляються у кожного з них по-своєму. Важливо при цьому мати на увазі, що жодна з рис національного характеру сама по собі не визначає його суті, а є лише певним способом реагування на обставини, формою переживання навколишньої дійсності. До того в Україні модна виокремити кілька відносно самостійних етнічних типів, зосереджених у конкретних регіонах: у Закарпатті, на Буковині та ін. Етнічний характер мешканців кожного з цих регіонів формувався під впливом різних соціально-історичних, політичних, культурних, релігійних, мовних, соціально-психологічних та інших умов. Тому процес формування цілісного національного характеру ще далекий від свого завершення.

69. Особливості функціонування громадської думки. Громадська думка є одним з найдавніших феноменів суспільного життя. За словами іспанського філософа X. Ортеги-і-Гасета, «закон громадської думки — це закон всесвітнього тяжіння у царині політичної історії». Зростання її впливу на соціальні відносини пов'язане з демократизацією життя, підвищенням культурного та освітнього рівня населення, процесами глобалізації тощо. Термін «громадська думка» (англ. publik opinion) вперше застосував у другій половині XII ст. англійський державний діяч лорд Д. Солсбері на означення моральної підтримки населенням країни дій парламенту. Поступово цей термін став загальноприйнятим. Громадська думка — специфічний вияв масової свідомості, що виражається в оцінках (вербальних і невербальних) і характеризує ставлення людей до суспільно значущих подій і фактів, актуальних проблем суспільного життя. Як соціальний феномен, ГД має такі сутнісні характеристики:— вона є не арифметичною сумою думок окремих індивідів щодо певного питання, а інтегративним утворенням, яке має історичні, часові, територіальні особливості, складну структуру і виконує певні функції; — формується внаслідок висловлювання групи людей, яка є не механічним утворенням, а характеризується певною спільністю інтересів, цілісністю;— постає лише щодо актуальних для соціальної спільноти чи суспільства проблем, ситуацій; — її характеризують інтенсивність поширення, стабільність, вагомість, компетентність, соціальна спрямованість;— може виражатися як у вербальних судженнях, так і в реальній поведінці;— часто є конфліктною. На різних етапах розвитку суспільства, у різних типах суспільств за різних політичних режимів (тоталітарних, ліберальних, демократичних) вияв громадської думки як соціальної інституції має свої особливості. Так, за тоталітарних режимів вона є безсилою, за ліберальних — береться до уваги за можливістю і тільки за демократичного правління стає дійовою силою, впливаючи на всі процеси суспільного життя (економічні, політичні, духовні та ін.) Функції громадської думки. 1. Горизонтальний вимір: оціночна (діяльність людини у будь-якій сфері супроводжується певними оцінками суспільних проблем, свого місця в суспільстві, які відповідно впливають на її мотивацію та поведінку), критична (відображення громадською думкою найактуальніших проблем суспільства, ставлення до них різних верств населення), діагностична (розпізнавання громадською думкою суспільних подій, явищ, процесів, ефективності роботи соціальних інституцій і владних структур), нормативна (здатність громадської думки разом з іншими соціальними інституціями брати участь у нормотворчих процесах: виробляти, обновлювати, змінювати, концентрувати в собі соціальні, політичні, культурні, поведінкові норми, демонструючи їх кожному новому поколінню), виховна (виховний вплив на людину, актуалізація процесу соціалізації особистості, важливим компонентом якого вона є в інтеграції в соціальне життя, формування особистісних якостей індивідів). 2. Вертикальний вимір: експресивна (громадська думка завжди виражає певну позицію щодо суспільних подій, явищ, процесів, дій владних структур, оцінює і контролює дії влади в усіх сферах суспільно-політичного буття), консультативна (реалізує себе у рекомендаціях органам влади щодо вирішення суспільних проблем, за умови, якщо влада справді потребує таких порад, зацікавлена в їх аналізі та реалізації), функція тиску на владу (громадськість засобами мітингів, демонстрацій, страйків чинить тиск на органи управління і спонукає їх до прийняття певних рішень), директивна (виявляє себе у виробленні громадськістю рішення щодо конкретних проблем суспільства, які мають імперативний, обов'язковий характер - референдуми, вибори органів влади тощо). Канали висловлювання ГД, які поділяють на опосередковані (ЗМІ, сфера освіти тощо => навмисне чи ненавмисне втручання у зміст громадської думки, певне коригування її), прямі (листи, звернення до соціальних інститутів, органів влади, різноманітні збори, мітинги, демонстрації, страйки тощо) та спеціалізовані (дослідження ГД із застосуванням соціологічних методів). Опитування ГД широко використовують у політичній сфері, соціальному управлінні, екологічних, маркетингових дослідженнях тощо.