Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Политология.doc
Скачиваний:
19
Добавлен:
07.02.2016
Размер:
1.34 Mб
Скачать
        1. Період міжусобиць

Князівства Київської Русі у 10541132 рр.

Старший син Ізяслав I (1054—1078), що не мав здібностей до керівництва державою, виконував роль її формального глави, у перші роки правління при підтримці братів Святослава і Всеволода. Вони створили, по суті, тріумвірат, що вів спільну політику і підтримував єдність держави.[20] Однак незабаром між ними виникли суперечності. До того ж у 1068 році у битві з половцями вони зазнали поразки і, розгубившись, не змогли організувати оборону країни. Цим скористались кочівники і безборонно грабували Київщину, Переяславщину, виводили тисячі невільників. Кияни, обурені недостатньою активністю і твердістю Ізяслава у боротьбі з кочівниками, зібрали віче і проголосили нового князя.

Після довгих міжусобиць до влади прийшли по черзі останні члени тріумвірате, які продовжували невдало вести боротьбу з половцями. Велика половецька орда продовжувала спустошувати країну. Справа ускладнювалась відсутністю єдності серед князів. Зростала кількість князів-ізгоїв, тобто тих, хто залишився без престолів і земель, що відійшли до старших у роді.

З метою уладнати суперечності і спільно виступати проти кочівників за ініціативою князя Переяславщини Володимира Мономаха і Київського Святополка II у 1097 році у Любечі, біля Києва, був проведений з'їзд князів. Головною ухвалою Любенького з'їзду було таке: кожен володіє своєю вотчиною, тобто спадщиною батька. Друга ухвала — встановлення союзу князів для оборони і відповідальність за його порушення покладалася на весь загал князів. Коли хтось з них порушував єдність, рішенням з'їзду проти нього решта йшли війною. Третя ухвала: союз князів проти половців і заборона приватних угод з кочівниками.

Проте, ухвали з'їзду були негайно порушені: у результаті інтриг і обмови князя Теребовльського Василька підступно захопив київський князь Святополк II і осліпив. Це викликало нову хвилю війн і усобиць. Поступово ця боротьба скінчилася і у практику ввійшли майже щорічні князівські з'їзди, в центрі уваги яких стає боротьба з половцями. Це свідчило, що Київська Русь почала перетворюватись на федерацію князівств.[20]

Все перше десятиліття XII ст. було присвячене походам проти половців, і головним героєм боротьби став Володимир Мономах. Війни з половцями велися з перемінним успіхом і коштували величезних жертв. Однак поступово сила ударів об'єднаних військ руських наростала. Нарешті, у 1111 році зусиллями всіх князів організовано похід аж до Сіверського Дінця, де половців було остаточно розгромлено. Володимир Мономах цими переконливими перемогами здобув велику популярність, і ореол слави оповив його постать.

        1. Володимир II Мономах

Віктор Васнецов. Відпочинок великого князя Володимира Мономаха після полювання.

У 1113 році помер київський князь Святополк. У місті почалися народні заворушення. Народне віче і боярство Києва запросило Володимира Мономаха на престол, хоча це і було порушенням рішень Любецького з'їзду, бо спадкоємцями влади у Києві були інші князі, сини Святополка. Володимир Мономах (1113—1125 рр.) зробив останню успішну спробу зберегти єдину, централізовану Київську державу, відродити її могутність.

Володимир був привабливою і яскравою постаттю на політичному небосхилі Руської держави, пройшов весь свій життєвий шляху безперервній боротьбі з ворогами країни. Син Всеволода I Ярославича і доньки візантійського імператора Костянтина IX Мономаха (звідти прозвище Володимира — Мономах), він з раннього дитинства брав участь в обороні Переяславського князівства, яке Ярослав Мудрий дав в уділ його батькові. Найпівденніше з давньоруських князівств, воно часто зазнавало нападів половецьких орд, що кочували в сусідніх степах. Тому військову науку князь опанував ще з юнацьких років. Також рано почав займатися і державними справами. Як пише він у своєму творі «Повчання дітям», Із 13 років батько посилав його з дорученнями до інших князівств. Володимир об'їхав всю Східну Європу до Дону, Оки і Балтійського моря, а на Заході бував у Польщі і Чехії. Таких подорожей нараховано ним 83.[21] Завдяки цьому він ґрунтовно познайомився з життям різних земель, міст Київської Русі, сформував широкий погляд на державні справи. Хоч великим князем Київським Мономах став уже в похилому віці — 60 років, все своє життя він суттєво впливав на зовнішню і внутрішню політику давньоруської держави.

У державницькій діяльності Володимира II Мономаха найважливішим напрямком була зовнішня політика, головним чином боротьба з половцями, які протягом певного часу загрожували існуванню земель і населення Русі. Володимир Мономах і після повного розгрому половецької орди хана Шаруканя у березні 1111 року та перебазування залишків орди за Дон і на Північний Кавказ продовжував боротьбу. Тепер воєнні дії русичі весь час проводили в глибині степу. Останні половецькі вежі на Дону були розгромлені сином Мономаха Ярополком у 1116 році, а в 1120 році той же Ярополк вже не знайшов їх у донецькому степу.

Русько-половецькі відносини не можна повністю втиснути в схему «напад—відсіч». Половці відігравали помітну роль у внутрішніх справах київських великих, а також удільних князів, укладаючи союзи то з одним, то з іншим, їх використовували у боротьбі за владу. Той же Мономах, за свідченням Сергія Соловйова, у боротьбі з чернігівськими князями користувався допомогою половців 19 разів.[22] Відомі і більш тісні стосунки: князь Київський Святополк був одружений з дочкою хана Тугоркана, у 1107 році Володимир Мономах та Олег, князь Чернігівщини, оженили своїх синів на половчанках.

Перелік таких фактів можна іще продовжувати. Слід зазначити, що половці легко переходили у православ'я. Промовистим є і факт значної допомоги, хоч і невдалої, руських князів половцям у битві на р. Калка проти татаро-монгольських загарбників у 1223 році. Все це свідчить про помилковість і неприпустимість спрощеного трактування питань русько-половецьких відносин. Вони іноді були і союзницькими, взаємокорисними, близькими.[22]

Відтіснивши половців, Володимир сприяв новій хвилі колонізації степів Причорномор'я. Першими тут осідали гак звані «чорні клобуки», залишки різних племен, в тому числі кочових, що підкорилися князям і перейшли до осідлого життя. За ними йшли степові здобичники, що займалися полюванням і скотарством і, нарешті, землероби. Спираючись на них, Мономах намагається закріпитися на Чорнім морі, приєднати гирло Дунаю. Однак це було надто складне завдання, тому що Візантія все ще зберігала могутність і дипломатичними кроками та іншими засобами відвертала від своїх кордонів ці спроби. Візантійський імператор присилав Володимиру Мономаху дорогі дарунки, символи верховної влади, у тому числі так звану «Шапку Мономаха» — діадему невідомого походження. Поряд з цим візантійський імператорський двір породичався з Мономахом: один із синів імператора одружився з онукою князя. Володимир, наслідуючи діда Ярослава Мудрого, також розширював династичні зв'язки із скандинавськими країнами, Німеччиною, Угорщиною та ін.[22]

Силою свого авторитету, дипломатичними і військовими акціями Мономах об'єднав землі Київську, Турівсько-Пінську, Переяславську, Смоленську, Новгородську і Поволжя. Пізніше він підкорив мінське і волинське князівства. Таким чином, князь зосередив під своєю владою три чверті території, що за Ярослава Мудрого входила до складу держави.

Для цього доводилося долати багато перешкод. Зокрема, приєднання Волині викликало конфлікт з Польщею. Польські князі інтригами, погрозами намагатись відірвати і повернути Волинь. В боротьбу проти Мономаха вступила і Угорщина. Тоді Мономах вислав на Польщу половців, і Волинь залишилася за Київською державою.

Володимир приділяв велику увагу і внутрішнім справам. Владу в Києві йому дали народні повстання, і він перш за все подбав про ліквідацію причин масового невдоволення: встановив нові, більш справедливі, правила виплати лихварям боргів і значне зменшення відсотків за них, затвердив закони про охорону збанкрутілих купців і закупів-селян, що працею відробляли позики та ін. У своєму творі «Повчання дітям» князь підкреслював, що завжди виступає проти зловживань урядовцями владою, наказував синам самим творити справедливий суд, стежити, щоб «ані худий смерд, ані вбога удовиця» не були покривджені. Він заповідав: «не вбивайте ані невинного, ані винного», чим було продемонстровано глибокий і навіть незвичайний для XII ст. гуманізм, турботу про людей різних соціальних груп.

Влада за часів Мономаха швидко зміцнювалась і доходила до такого рівня, який був у державі Ярослава. Князь тримав під контролем своїх синів, які завжди виконували його волю. Інші князі також корилися його владі.

Володимир II Мономах доповнив новими статтями «Руську правду». Син Мономаха Мстислав I Великий (1125—1132 рр.) продовжив правління батька, однак отримав лише частину держави — Київ, Смоленськ, Новгород. Інші землі перейшли до йото братів. А це значило, що Мономах не насмілився порушити негативну традицію ділити державу між своїми дітьми. Мстислав разом з братами вів боротьбу проти тих князів, які намагалися відокремитися чи зберегти свою незалежність. Зокрема, він підкорив Полоцьке князівство, яке довго було відокремлено від Київської держави. Поза його владою залишилася лише Галичина.

Після смерті Мстислава Київська Русь остаточно розпалась на ряд удільних князівств.

Тут вы можете оставить комментарий к выбранному абзацу или сообщить об ошибке.

Оставленные комментарии видны всем.