4. [Ред.] Громадяни і їх організації

Громадянське суспільство- це насамперед сукупність громадян одного суспільства, одного регіону, однієї країни чи регіонального об'єднання. У будь-якому разі, на практиці, ГС не досягається індивідуально, лише спільнотою. Таку спільноту можна розглядати як утворену на добровільних, волонтерських засадах і сукупні особисті зацікавлення громадян формально від імені членів спільноти (організації).

Біла книга урядування ЄС дає таке визначення: «ГС об'єднує переважно організації самоутворені або утворені під керівництвом, організації неурядові, професійні асоціації, харитативні, ініціативні, організації, які заохочують до соціально активного життя на рівні району і міста, часом з внеском місцевої церкви і її громади».

Приклади інституцій громадянського суспільства

• недержавна організація (англ. NGO)

• приватна добровільна організація (англ. PVO)

• народна організація

• громада

• Посередницька організація волонтерів та позабюджетні

• громадська фундація

• клуби місцевих громад

• профспілка

• об'єднання громадян за культурною, статевою і релігійною ознаками

• харитативна організація

• соціальні або спортивні клуби

• кооператив

• природоохоронна організація

• професійна асоціація

• академія

• приватний бізнес

• правничі інституції

• організації споживачів

• засоби масової інформації

• добровільна дружина

• релігійні організації

• клуби за інтересами

Чи всі з наведених організацій є складовою громадянського суспільства є питанням дискусійним. Наприклад Неера Чандок, науковець з Індії, вважає, що лише критично налаштовані до уряду організації можуть вважатися інституціями ГС. Але в суспільствах, які розвиваються, нових демократіях, будь яка організація, що може позитивно для суспільства впливати на уряд може розглядатися, як складова ГС, що зароджується.

У сучасних поглядах на громадянське суспільство можна виділити такі моменти:

• по-перше, воно характеризується тим, що у ньому є місце як для консервативних, так і для радикальних сил, які виступають його необхідними компонентами;

• по-друге, відносним соціальним консенсусом за системою базових соціальних цінностей (права людини, демократія, плюралізм, правова держава, верховенство закону, власність, соціальна захищеність тощо);

• по-третє, діалогом різних політичних сил, спрямованих на підтримку, постійне відновлення, відтворення соціального консенсусу згідно із соціальними умовами, які змінюються.

Одна із задач громадянського суспільства полягає в регулюванні горизонтальних зв'язків, що повинно робитися з позиції доцільності. Шляхтун П. П. дає наступне визначення громадянського суспільства. Громадянське суспільство — сфера недержавних суспільних інститутів та відносин. Громадянське суспільство — це все те в суспільстві, що не є державою та державним. Елементами структури громадянського суспільства є недержавні форми власності, різноманітні соціальні спільності, недержавні політичні інститути, культурно-освітні заклади тощо та відповідні суспільні відносини.

Антоніна Колодій оперує наступним поняттям «громадянського суспільства». Громадянське суспільство — це сфера спілкування та солідарності, спонтанної самоорганізації і самоврядування вільних індивідів на основі добровільно сформованих асоціацій громадян, яка захищена необхідними законами від прямого втручання і регламентації з боку держави.

Слід також відмітити, громадянське суспільство утворюють лише вільні та рівні індивіди та створені ними добровільні асоціації, зорієнтовані на громадські справи, а також вільна преса як засіб комунікації та самовираження.

До атрибутів громадянського суспільства науковці відносять наступне:

• наявність публічного простору, засобів і центрів комунікації, наслідком чого є формування сфери громадського (цивільного) життя і громадської думки;

• організоване громадське (публічне) життя вільних і рівних індивідів, чиї права захищені конституцією та законами;

• незалежні від держави, добровільні асоціації, автономність яких усвідомлена на індивідуальному і колективному рівні;

• зорієнтована на громадські інтереси та публічну політичну діяльність, наслідком якої є кооперація та солідарність між людьми, спілкування на засадах взаємної довіри і співробітництва.

Також треба зазначити, що громадянське суспільство характеризується виконанням наступних функцій:

• самоорганізація громадського механізму для виконання суспільних справ;

• противага владним структурам, головного заборола проти можливих спроб узурпації влади;

• засіб соціалізації, що зменшує відчуженість індивідів та орієнтує їх на «суспільно корисні справи»;

• сприятливе суспільне середовище для поширення громадянської політичної культури і через неї — для зміцнення демократичного ладу, надання процесові демократизації незворотного характеру.

Отже, що розвинутішим є громадянське суспільство, то легше громадянам захищати свої власні інтереси, тим більшими є їхні можливості щодо самореалізації в різних сферах суспільного життя і тим меншою є небезпека узурпації політичної влади тими чи іншими її органами чи окремими особами.

Гегель говорив про громадянське суспільство, визначаючи його як антагоністичне, яке роздирають протилежні інтереси, війна всіх проти всіх. Він виділив три основні моменти громадянського суспільства:

• a) опосередкування потреби та задоволення одиничного за допомогою його праці та за допомогою праці та задоволення потреб усіх останніх, систему потреб;

• b) дійсність того, що міститься у цьому загальному свободи, захисту власності за допомогою правосуддя;

• c) піклування про запобігання тому, що залишилося в цих системах випадковості, та увага до особливого інтересу як до загального за допомогою правоохоронних органів та корпорації.

Гегель виділяє три прошарки у громадянському суспільстві:

• a) субстанціальний (до якого належать землероби - дворяни та селяни);

• b) промисловий (фабриканти, торговці, ремісники);

• c) загальний (чиновники).

Метою такого громадянського суспільства є лозунг «кожний для себе», а все інше для окремої людини — ніщо. Тому таке суспільство — це опосередкована працею система потреб, що ґрунтується на пануванні приватної власності та загальній формальній рівності людей. Як будь який феномен має позитивні та негативні аспекти, так і феномен громадянського суспільства має негативні та позитивні аспекти.

Наприклад, відомо багато прикладів країн з сильним та дієвим громадянським суспільством, де слабкість політичних партій ставить під загрозу систему в цілому як таку.

Американський дослідник Айвен Догерті в своїй статі «Демократія поза балансом. Громадянське суспільство не може змінити політичні партії», яка була опублікована в часописі «Парламент» № 5 від 2001 року наводить наступні приклади, коли в країні де політичні партії на порядок менше розвинуті, ніж саме громадянське суспільство.

У Бангладеш, незважаючи на велику кількість лобістських та правозахисних громадських організацій, політична криза, що триває, призводить до злидарювання країни та її громадян. Здається, що на шляху від воєнної диктатури до всенародно обраної влади окремі політичні лідери мало чого навчились. Провідні політичні сили Бангладеш, зі свого боку, зробили чимало для посилення політичної кризи. Вплив багатьох політичних лідерів спрямовується переважно на вузько партійні цілі, а громадянське суспільство безпорадно залишається обабіч цих цілей. Крім того, тенденційні спроби роз'єднання громадянського суспільства вказують на реальну загрозу, яку об'єднане та незалежне громадянське суспільство становить для тих, хто намагається підірвати чи зруйнувати демократію. Без проведення політичних реформ та створення більш відкритої та прозорої парламентської системи доля демократії та добробут народу Бангладеш залишатимуться під загрозою.

Північна Ірландія є ще одним прикладом того, як добре розвинуте та фінансово забезпечене громадянське суспільство не спромоглося заповнити вакуум, що з'явився внаслідок політичного застою. Десятиріччями провінцію Уольстер виснажували внутрішні конфлікти, її суспільство вирізняли гірка розрізненість та зменшення ролі всенародно обраних політиків. Традиційні повноваження місцевої влади виконувались громадськими організаціями через комітети «куангос» — утворення, які зазвичай відносять до непідвідомчих громадських органів (NDPB). Ці органи складаються з призначених посадових осіб та за рахунок громадського фінансування здійснюють свої повноваження в громадах по всій провінції. В той час, коли політичні лідери намагалися подолати непоборне на перший погляд секторальне розрізнення, а принцип верховенства права поступився насиллю та тероризму, прогрес був можливий лише за умови досягнення компромісу із врахуванням відмінних прагнень, як національних, так і уніоністських політичних сил. Ці компроміси були досягнуті шляхом переговорів політичних лідерів та за підтримки громадянського суспільства. Не може бути сумнівів у тому, що роль громадянського суспільства була визначальним складником консенсусу, але без залучення політичних партій його досягнення було б неможливим. Остаточна домовленість про самоврядування (Страсна П'ятниця 1998 року) шляхом розподілу влади була схвалена майже 70 відсотками електорату на референдумі та включала участь громадянського суспільства у формі «громадського форуму», який діятиме як дорадча структура з соціальних, економічних та культурних питань.

Отже, у всіх подібних прикладах по всьому світу — у Чилі та на Філіппінах у 1980-тих та в Індонезії та Сербії в 1990-тих роках — об'єднані та взаємодоповнюючі зусилля політичних партій та громадянського суспільства відновили демократію для багатьох громадян. В більшості випадків здається, що набагато легше та зручніше для міжнародної спільноти надавати підтримку та заохочувати громадянське суспільство із обмеженою взаємодією з політичними партіями. Проте, тоді як будь-який перехід до демократії вимагає мобілізації громадської думки, так само необхідне її інституціональне оформлення. Первісна мобілізація може бути скерована громадянським суспільством, але лише політичні партії можуть встановити необхідні інституціональні рамки. Періодизація розвитку ідеї та практики громадянського суспільства, прийнятим варіантом якої можна вважати три стадії, виокремлені професором Каліфорнійського університету Джеффрі Александером і умовно названі ним «громадянським суспільством І, ІІ та ІІІ». Це — історичні або часові моделі громадянського суспільства.

«Громадянське суспільство І» — як соціальний феномен і як теоретична концепція — охоплює період від кінця XVII до першої половини XIX століття. Його основні положення були сформульовані такими мислителями як Локк, Ферґюссон, Монтеск'є, Кант, Геґель, Алексіс де Токвіль.

Застосувавши термін societas civilitas (а пізніше — civil society) для означення нових суспільних порядків, які утверджувались на їхніх очах, ці мислителі започаткували властиве і нинішнім концепціям громадянського суспільства протиставлення держави та суспільства, їх трактування як певного типу антиномії, за допомогою якої суспільна система описується як поділена на дві взаємопов'язані та взаємообумовлені, проте відмінні і, в ідеалі, автономні сфери: політичну і громадську (соціальну, соціетарну). Слід зазначити, що життя в громадській сфері ґрунтується на ідеях індивідуальної свободи громадян та автономності громад, їхньому праві творити спілки та асоціації, захищати власні інтереси, запобігати або протистояти сваволі державних зверхників. В міру усвідомлення проблем, які були в той час, зросла стурбованість щодо них, поширювалися класові антагонізми, загострювалася класова боротьба, а теорія громадянського суспільства, яка акцентувала увагу на позитивних, солідаристських аспектах, відходить у минуле.

Період громадянського суспільства ІІ триває з середини XIX до другої половини XX століття. Як елемент суспільної системи і як автономна щодо державних структур сфера публічного життя громадянське суспільство значною мірою зберігається. Але в багатьох країнах, де раніше була розроблена теорія громадянського суспільства, його якісні параметри тепер змінюються. Після ІІ Світової війни, особливо з настанням ІІІ хвилі демократизації країн світу, твори Ґрамші послужили поштовхом для відновлення традиції теорії та практики громадянського суспільства в західних країнах, а сам він започаткував наступний етап в її розвитку — громадянського суспільства ІІІ. Цей етап приніс відродження та осучаснення ідеї, впровадження її в життя нових країн. Громадянське суспільство — це середовище стабільного функціонування людини у всіх його проявах, яке ґрунтується на відчутті свободи дій, це цілісна суспільна система, організований загал.

Основним показником дієвості громадянського суспільства є гарантоване ним забезпечення прав і свобод людини, які визнані як загальнолюдська цінність.

Певне коло науковців стверджують, що основні права людини — це певні можливості, які необхідні для її існування та розвитку в конкретно-історичних умовах, і які об'єктивно визначаються досягнутим рівнем розвитку людства (економічним, духовним, соціальним), і мають бути рівними для всіх людей. При цьому, слід зазначити, що права ототожнюються з поняттям «свободи». Інші вважають, що такі норми встановлені Основним законом країни та гарантовані державою і надають громадянину певні юридичні можливості для отримання матеріальних, соціальних та духовних благ. За основними компонентами права людини та громадянина збігаються, забезпечуються тими ж державно-правовими, економічними та соціальними механізмами. При реалізації прав людини громадянське суспільство пов'язане з державою. Основний закон цієї держави виступає їх гарантом, закріплює найважливіші засади та принципи їх реалізації.

Ряд суспільствознавців, таких як Карасіна, Галкіна, Гуренко, Шкаратан, Карпов та інші, розглядають громадянське суспільство як особливим чином структуровану сферу соціуму. Цей підхід дозволяє виділити три відносно самостійні елементи даного соціального феномену і відповідно три рівні дослідження. Перший рівень має своїм предметом дослідження фактичну наявність інститутів і структур громадянського суспільства у всіх сферах життя. В соціології для даного дослідження використовують переважно статистичний метод.

Другий рівень безпосередньо концентрує увагу на аналізі процесів функціонування, зв'язків і взаємодії різних елементів і структур громадянського суспільства. Для нього характерним є поєднання кількісних та якісних методів дослідження. Третій рівень, на якому предметом дослідження стають громадяни того чи іншого співтовариства. Тут особливого значення набувають якісні методи соціологічного дослідження.

При аналізі суспільств, які почали здійснювати демократичні перетворення, найвагомішим пунктом дослідження є перший рівень, на відміну від суспільств з демократичною системою, де наявність фізичних елементів громадянського суспільства є безсумнівною, і вектор дослідження зміщений у напрямку вивчення особистісного рівня. В період переходу від тоталітарного (командно-адміністративного) до громадського стану суспільства виникає безліч конфліктів між існуючими та новими (в якісному та кількісному аспекті) соціальними інститутами. Зміни ці впливають на уже наявну консервативну систему цінностей, що поглиблює ці конфлікти. Вихід із цієї ситуації — поступові цивілізовані зміни в суспільстві. Слід зазначити, що існують помітні відмінності між громадянським суспільством, яке перебуває у становленні, і уже сформованим. У деяких формах такого інституціоналізованого суспільства також можливе повторне виникнення рухів та ініціативних груп, що ставлять собі за мету нове радикальне руйнування інституцій.

Для формування основних інститутів громадянського суспільства необхідно, щоб були сприятливі умови. Їх забезпечує саме суспільство через державу і всупереч їй. Через державу — прийняттям необхідних законів, формуванням демократичних структур, суворим дотриманням державою загальноприйнятих демократичних норм і процедур. Всупереч державі — утворення у рамках Конституції противаги у вигляді незалежних суспільних організацій і засобів масової інформації, функціонуванням масових демократичних суспільних рухів. Визначальними умовами життєздатності громадянського суспільства є:

• 1. володіння кожним його членом конкретною власністю чи участь його у володінні власністю, право використовувати її, розпоряджатися нею на свій розсуд;

• 2. автономія особи, доволі високий рівень її соціального, інтелектуального, психологічного розвитку, її внутрішня свобода і здатність до повної самостійності при активній участі в роботі того чи іншого інституту громадянського суспільства;

• 3. наявність права, яке закріплює та охороняє цю автономію;

• 4. структурованість суспільства, суспільних відносин, які відображають багатство і різноплановість інтересів представників різних груп та прошарків.

Окрім загальних атрибутів, які властиві любому суспільству (економічна і політична самодостатність, територіально зорієнтована організація, доступ до економічних ресурсів, культурна автономія, відтворення і соціалізація населення), таке зріле суспільство характеризується також відносною автономією його інститутів і організацій, саморегуляцією, складною організацією, відкритістю, плюралізмом, високою мобільністю і динамічністю.

Стан громадянського суспільства визначається взаємодією багатьох чинників. Важливими серед них являються такі:

• 1. забезпечення свободи особи та особистої ініціативи;

• 2. відповідальність за наслідки власної дії;

• 3. здатність індивідів до громадського співробітництва заради індивідуальної і спільної вигоди та громадянського миру.

Щедрова й Одинцова зосереджують увагу на різних рівнях сформованості громадянського суспільства. Вони виділяють такі рівні:

• 1. абсолютне громадянське суспільство — як вища ціль і ступінь суспільного розвитку;

• 2. відносне громадянське суспільство — як потенційно можливе в рамках існуючого рівня розвитку виробничих сил, як ідеальна модель, де є умови для задоволення певної системи потреб і специфічних історичних інтересів населення;

• 3. реальне громадянське суспільство — як конкретно-історична форма його існування в одній окремо визначеній країні.

Антоніна Колодій виділяє зазначає, що громадянське суспільство характеризується виконанням наступних функцій:

• 1) самоорганізованого громадянського механізму для виконання суспільних справ;

• 2) противаги владним структурам, головного заборола проти можливих спроб узурпації влади;

• 3) засобу соціалізації, що зменшує відчуженість індивідів та орієнтує їх на «суспільно корисні справи»;

• 4) сприятливого суспільного середовища для поширення громадянської політичної культури і через неї — для зміцнення демократичного ладу, надання процесові демократизації незворотного характеру.

Слід зазначити, що в західних країнах громадянське суспільство виникло на зорі нового часу і було наслідком перетворення підданих у громадян, а мешканців країни, що входили до певного етнічного союзу, у суверенний народ — націю, що усвідомила необхідність визначення та здійснення кожним громадянином своїх невід'ємних прав, підпорядкування своїм інтересам державних органів. Тому функції громадянського суспільства хоч і пов'язані із структуризацією і захистом групових інтересів, є все ж значно ширшими, ніж тільки цей захист, а саме поняття громадянського суспільства — багатограннішим. В широкому значенні цей феномен може бути охарактеризоване, принаймні, в трьох аспектах:

• a) З погляду захисту і реалізації індивідуальних і групових інтересів громадянське суспільство — це система добровільних громадських організацій, засобів формування суспільної думки, тиску на політичну сферу, а також інших міжгрупових і міжособистісних стосунків, які створюють можливості для реалізації членами суспільства своїх інтересів. Тут важливою є здатність людини свідомо і добровільно об'єднуватися із собі подібними, на яку звернув увагу Алексіс де Токвіль.

• b) З точки зору структури суспільної системи громадянське суспільство — це своєрідний соціальний простір, в якому люди взаємодіють як автономні індивіди, а, взаємодіючи, утворюють складну, багаторівневу мережу громадянських зв'язків і взаємозалежностей, які і творять власне соціальне життя і власне суспільство, якому не потрібен примус з боку політичних структур, щоб функціонувати.

• c) З погляду взаємовідносин з державою громадянське суспільство — це сфера автономного існування, самовияву, самореалізації і самоорганізації індивідів, яка захищена законами від прямого втручання та регламентації з боку державної влади; це сукупність неполітичних, недержавних відносин у суспільстві: економічних, соціальних, духовних, етнічних, релігійних тощо.

Відносини і взаємовплив громадянського суспільства і держави є визначальним у забезпеченні демократичного розвитку країни. З одного боку, відстоюючи матеріальну та духовну незалежність людини від держави, домагаючись правової гарантії такої незалежності, захисту приватних і суспільних інтересів людей, громадянське суспільство активно сприяє процесам демократизації держави, набуття нею ознак держави правової. З іншого боку, громадянське суспільство саме залежить від держави і не може набути розвинених форм в умовах політичного насильства та тиранії. Тому зворотний зв'язок у стосунках громадянського суспільства і держави повинен обов'язково діяти.

Рівновага між громадянським суспільством і державою є найважливішим фактором стабільного демократичного розвитку, а її порушення веде до гіпертрофії владних структур, відчуженості і політичного безсилля народу.

Переходячи до розгляду співвідношення громадянського суспільства та правової держави слід, на мою думку, відмітити, що без правової держави немає громадянського суспільства і без громадянського суспільства немає правової держави. Правову державу можна визначити як таку форму організації і діяльності публічно-політичної влади, яка функціонує згідно з принципом верховенства права, за якої діють усталені правові норми, встановлені у порядку, що визначений Основним законом країни, гарантуються права і свободи людини, владні структури не втручаються у сферу громадянського суспільства. Правова держава — це держава, в якій панує право, де діяльність усіх її органів та посадових осіб здійснюється на основі та в межах, визначених правом, де не тільки особа відповідальна за свої дії перед державою, а й держава несе відповідальність перед особою за результати своєї діяльності.

Цінність правової держави полягає в утвердженні принципу суверенітету народу, визнанні його джерелом будь-якої влади, в гарантованості прав і свобод особи, підпорядкованості державних структур правовим нормам. Ідея панування закону в житті народу, суспільства, держави має давні традиції. Ще Платон писав, що він бачить близьку загибель тієї держави, де закон не має сили і перебуває під владою. Подібну думку висвітлював і Аристотель: там, де відсутня влада закону, зазначав мислитель, немає сенсу говорити про будь-яку форму державного устрою. Адже в такому суспільстві панує або хаос і анархія, або свавілля володаря-деспота. Ідеї правової держави пізніше були розвинуті передовими представниками західноєвропейської політичної думки XVII — XIX століть (Дж. Локком, Ш.-Л. Монтеск'є, Г. В.-Ф. Гегелем).

Філософська основа правової держави була сформульована Кантом, який розглядав державу як об'єднання багатьох людей, підпорядкованих правовим законам. Обстоюючи принцип взаємної відповідальності держави і громадян за дотримання законів, філософ стверджував, що кожний громадянин повинен мати так саму можливість примусити володаря до точного і безумовного виконання закону, як і володар — громадянина.

Формування правової держави є загальносвітовою тенденцією. Воно вимагає послідовного втілення в практику державного врядування низки важливих принципів.

Певне коло науковців виділяють такі принципи правової держави:

• 1. верховенство права в усіх сферах суспільного життя; відповідальність перед законом як державних органів, так і громадських організацій та громадян;

• 2. підзаконність державної влади, обмеженість сфери її діяльності, невтручання держави у справи громадянського суспільства;

• 3. охорона державою невід'ємних природних прав людини та громадянських свобод, що з них випливають; визнання пріоритетності прав та інтересів особи, непорушності її честі та гідності, гарантування умов для їх захисту;

• 4. рівність закону для всіх і рівність усіх перед законом;

• 5. взаємна відповідальність держави і особи, правова відповідальність офіційних осіб за дії, які вони чинять від імені держави;

• 6. поділ влади на законодавчу, виконавчу і судову, їх взаємна урівноваженість і відкритість;

• 7. незалежність судів і суддів, наявність ефективної системи захисту;

• 8. наявність ефективних форм контролю за дотриманням законів та інших нормативно-юридичних актів. ["Політологія. Друге видання, перероблене та доповнене" за науковою редакцією А. Колодій, К.: Ельга, Ніка-Центр, 2003]

Умовою наявності ефективних форм контролю за дотриманням законів та інших нормативно правових актів, як і реалізація інших принципів правової держави, є створення системи державного врядування на засадах поділу влад. Окремі науковці наголошують на тому, що статус правової держава може мати тоді, коли держава забезпечує верховенство права. Борінштейн визначає правову державу як таку, яка забезпечує режим панування права і створює надійні гарантії від адміністративного втручання в процеси життєдіяльності суспільства, що відповідають ідеалу самореалізації особистості у вільному суспільстві.

В. С. Нерсесянц називає такі три головні складові правової держави:

• 1) Верховенство правових законів і серед них — Конституції як головного закону. В правовій державі Конституція має закріплювати мінімальну (невід'ємну) міру свободи індивіда в певному суспільстві. В Конституції має бути закріплена і рівна максимальна міра свободи всіх, яка виключає привілеї.

• 2) Формально-юридичні гарантії свободи, самостійності та власності. Гарантії не тільки для окремих індивідів, а й для різних об'єднань.

• 3) Чіткий поділ влади: законодавчої, виконавчої та судової. Законодавча влада фіксує і формулює права за допомогою законів. Виконавча може втручатися (у межах приписаного та дозволеного правом) в суспільні відносини й контролювати дотримання правопорядку. Судова ж приводить у відповідність з правом, вираженим у законі, зіткнення інтересів різних сторін.

Отже, невід'ємним атрибутом правової держави є верховенство правових законів, тобто демократичних законів, в яких виражені інтереси і потреби всіх суб'єктів суспільних відносин, в яких оптимально збалансовані права і законні інтереси як громадянина, так і держави. Принцип поділу влади вимагає, щоб кожна з гілок влади займала чітко визначене місце у загальній системі державно-організованої влади і виконувала тільки їй властиві повноваження. Правова держава — держава, в якій панує верховенство права, де діяльність усіх її органів і посадових осіб здійснюється на основі та в межах, визначених правом, де не тільки особа відповідальна за свої дії перед державою, а й держава несе відповідальність перед особою за результати своєї діяльності. Правову державу не можна проголосити. Правова держава повинна скластися як результат економічних, політичних реформ, правових інтересів, реальної зміни характеру взаємовідносин між суспільством, державою, особою. Для правової держави характерні різні принципи правової поведінки громадян і державної влади: громадянам дозволено все, що не заборонено законом, а владним структурам, навпаки, дозволяється лише те, що прямо передбачено законом. Це означає, що за вільними і формально рівними між собою громадянами визнається право вступати у відносини, керуючись лише власною волею, а не чиїмось дозволами, утворювати інститути громадянського суспільства. Проте такий стан речей вимагає від громадян високого рівня правової культури, усвідомлення не тільки своїх прав, але і обов'язків, поважання прав і свобод інших громадян.

Слід зауважити, що Якушик вважає, що одна з головних класифікацій доктрин правової держави полягає в розмежуванні:

• 1) формальних, позитивістських концепцій, в яких ідея правової держави зводиться до ідеї «держави законності», яка здійснює свої цілі за допомогою юридичних засобів, за умов, коли цілі держави можуть змінюватися залежно від обраної політичної лінії;

• 2) природно-правових концепцій, в яких політична влада розглядається як спосіб реалізації та забезпечення природних особистих прав, що є джерелом будь-якого правопорядку.

Для максимального задоволення потреб людини з одночасною повагою до її особистості, дотриманням прав і свобод та національної самобутності поки що найефективнішим винаходом є гуманістична правова держава. До такої правової держави, тобто до такої, де реально панує право, треба відштовхуватися не від закону, а від громадянського суспільства, сучасне розуміння якого склалося паралельно з удосконаленням уявлень про демократичну правову державу. Така держава закріплює законодавством принципи громадянського суспільства, тобто відображає в юридичному плані його основні засади.

Гуманістична правова держава повинна бути зацікавлена в тому, щоб кожний член суспільства вибрав свідомо для себе найбільш розумний та оптимальний спосіб спілкування з навколишнім середовищем, зі співгромадянами, владою. Цей вибір допомагають йому зробити суспільні інститути, засоби масової інформації. Громадянське суспільство, взаємодіючи з правовою державою, змушене не лише створити сприятливі умови для розвитку кожної особистості, але й бере на себе завдання залучити її до активної співпраці, надати імпульси до розвитку потреб (а отже і попиту) та розгалуження сфери інтересів, які реалізовуються в межах закону і ставлять відповідні вимоги до нього, тобто наповнює сам процес реалізації мети та завдань даного утворення.

Також слід зазначити, що окрім зазначених властивостей гуманістичної правової держави, необхідно наголосити ще і на таких моментах, як:

• a) регулювання взаємовідносин між особою та державою на засадах дозволеності особі робити все, що прямо не заборонено законом, а державним органам тільки те, що прямо дозволено законом;

• b) взаємна відповідальність особи і держави; відповідальність держави перед особою та громадянським суспільством за свою діяльність;

• c) ефективна організація контролю та нагляду зі сторони громадянського суспільства за здійсненням законів та режиму законності.

Демократія та статус правової держави пов'язані між собою нерозривно. Демократичні правові держави процвітають, якщо про це піклуються громадяни, якщо вони готові використати свободу для плідної праці на благо суспільства, якщо обрана влада звітує за свої дії, якщо життя суспільства ґрунтується на засадах компромісу та толерантності. Демократичне суспільство — це, насамперед, внутрішньо збалансоване і правозаконне суспільство. У цьому випадку суспільство віддає перевагу законності, що пов'язана не з силою влади, а з силою влади правового закону. В цьому випадку суспільство схильне до демократично облаштованої суспільної дисципліни та правопорядку як право упорядкованості. Він і справді обмежує свободу членів суспільства, але якщо це обмеження здійснюється в рамках закону і є однаковим для всіх, рівним, то складається ситуація «суспільного договору», що проявляється у системі взаємно взятих зобов'язань. Заради спільного блага кожний згідний добровільно віддавати частину своєї свободи.

Побудова демократично сильної правової держави — це відповідь на питання, що треба збудувати і куди треба іти. Ю. Шемшученко зазначає, що демократично сильна держава — це, по-перше, сильні всі гілки влади, які здійснюють свої функції не тільки за принципом розподілу, а й взаємодії влад, а, по-друге, — це держава, заснована на диктатурі особи, а не на диктатурі закону. Формування правової держави потребує переоцінки взаємовідносин держави в політичній системі з особистістю та громадянським суспільством. Правова держава з гуманістичним наповненням — це практичний інструмент забезпечення і захисту здоров'я, честі, гідності, свободи особистості, засіб боротьби з бюрократією, форма реалізації самоуправління і народовладдя.

Питання № 37

Питання № 38

Ки́ївська Русь, або Давньору́ська держа́ва, або просто Русь (д.-рус. Русь, Руска землꙗ, Руська землꙗ, Русьскаꙗ землꙗ, цер.-слов. Рѹ́сь^{[джерело не вказано 22 дня]}, грец. Ῥῶς, пізніше грец. Ρωσία (Росія)[1], лат. Russia, Ruthenia, Ruscia, Ruzzia[2], др.-сканд. Garðar, Garðaríki[3]) — монархічна держава варязької династії Рюриковичів у Східній Європі зі столицею в Києві. Виникла в 9 столітті в результаті завойовницьких походів варягів і об’єднання під їхньою владою східноєвропейських, переважно слов’янських, племен. В часи найбільшої могутності простягалася від Балтійського моря на півночі до Чорного моря на півдні, і від верхів’їв Вісли на заході до Таманського півострова на сході.

Історики часто ділять політичну історію руської держави на три періоди[4]. Перший період — швидкого зростання — охоплює майже 100 років — з 882 року, коли на престол у Києві сів Олег, до смерті Святослава I Хороброго у 972 році. Базуючись у вигідно розташованому в стратегічному плані Києві, варязькі князі підпорядкували собі найважливішу торговельну артерію по Дніпру — «шлях із варягів у греки», підкорили східнослов’янські племена й знищили своїх основних суперників у цьому регіоні. Так було створене величезне господарське й політичне об’єднання, здатне й готове кинути виклик могутній Візантійській імперії.

Другий період охоплює князювання Володимира I Великого (980—1015) та Ярослава I Мудрого (1034—1054), що було добою зміцнення Києвом своїх завоювань і досягнення ним вершини політичної могутності й стабільності, економічного та культурного розквіту. На противагу територіальному зростанню попереднього періоду тут переважає внутрішній розвиток. Дедалі відчутнішим стає законопорядок. Надзвичайно важливим було впровадження християнства, що принесло нову культуру й докорінно змінило світосприймання та самовираження населення Київської Русі.

Останній період характеризують безупинні руйнівні князівські чвари, зростаюча загроза нападів кочових племен та економічний застій. Деякі історики доводять, що всі ці лиха прийшли незабаром після смерті Ярослава I Мудрого у 1054 році. Інші схильні вбачати початки занепаду після князювання останніх вдалих правителів Києва — Володимира II Мономаха (1113—1125) та його сина Мстислава I Великого (1125—1132).[5] Так чи інакше, коли князь суздальський Андрій I Боголюбський у 1169 році захопив і розорив Київ, а потім вирішив залишити його, повернувшись у свої північно-східні землі, стало очевидним, що політичне й економічне значення Києва впало. Остаточне зруйнування Києва монголо-татарами у 1240 році ознаменувало собою трагічний кінець Київського періоду історії України.

Зміст [сховати] 1 Історія 1.1 Історичні джерела 1.1.1 Писемні джерела 1.1.1.1 Руські писемні джерела 1.1.1.2 Зарубіжні писемні джерела 1.1.2 Археологічні джерела 1.2 Історіографія 1.3 Назва «Русь» 1.4 Утворення 1.4.1 Князювання Олега 1.4.2 Ігор I Рюрикович 1.4.3 Княгиня Ольга 1.4.4 Святослав I Хоробрий 1.5 Період розквіту 1.5.1 Володимир I Великий 1.5.2 Ярослав I Мудрий 1.5.3 Період міжусобиць 1.5.4 Володимир II Мономах 1.6 Занепад 1.6.1 Політична роздрібненість 1.6.2 Економічний застій 1.6.3 Монголо-татари 2 Державний устрій 3 Господарська діяльність 3.1 Землеробство 3.2 Полювання 3.3 Ремесло 4 Суспільна організація 4.1 Право Київської Русі 4.1.1 Руська правда 5 Культура 6 Зовнішні відносини 7 Історичне значення Київської Русі 8 Примітки 9 Див. також 10 Джерела 11 Література 12 Посилання